Текст книги "Таємний посол. Том 1"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 32 страниц)

Рожков хотів повернутися до льоху, та Грива загородив йому дорогу:

– Тікай, поки не пізно! Чого обом пропадати? У мене з бусурменами свої рахунки!

Бачачи вагання стрільця, Грива оперіщив його по плечах палаючою латою:

– Тікай, сатана!

Через густо всіяний трупами майдан до них бігли з шаблями в руках ворожі вояки. Ось–ось вони будуть тут! Вже видно криваві відблиски пожежі на їхніх напружених, спотворених люттю обличчях.

– Тікай! – ще дужче заревів Грива.

Рожков вихором помчав услід за Арсеном. Він бачив, як запорожець, штовхнувши в пролом Гордона, схопив на оберемок Романа і клубком покотився з ним по стрімкому схилу. Тоді, не довго думаючи, й собі пірнув у той рятівний пролом, просячи в думці всіх святих не зламати йому карк, коли буде котитися вниз. Та раптом відчув, як страшна сила підняла його в повітря і швиргонула в бездонну темряву, що повивала підніжжя Кам’яної гори…

…Тим часом Грива, провівши поглядом стрільця, міцно затис у руці смолоскип і метнувся назад, у погріб. За ним розпалені боєм, не розуміючи до ладу, куди пруть, погналися яничари.

Чуючи за собою тупіт багатьох ніг, Грива збіг по сходах і зупинився на протилежному кінці вузького проходу, обабіч якого в глибоких дерев’яних засіках чорнів порох.

Кілька десятків яничарів, спотикаючись, бігли до нього. Вони ще не розшолопали, де опинилися. Бачили перед собою козака і, думаючи, що загнали його в мертвий кут, перли на нього з наставленими сторчма шаблями. Він був беззбройний, з тонким смолоскипом у руці, тому, як вони гадали, міг стати легкою здобиччю.

Їх зупинив напівбожевільний, пекельний сміх козака. Вражені тим несподіваним сатанинським сміхом, передні зупинилися мов укопані і… раптом побачили навколо себе купи пороху. Крик відчаю прокотився попід низьким кам’яним склепінням погреба.

– Ха–ха–ха! – страшно реготав Грива. – Ха–ха–ха! – І його осяяне червонястим вогнем, перекошене від напруги обличчя корчилося від зловтіхи.

Дехто кинувся назад. Тікати! Але тікати нікуди: вузький прохід геть забитий натовпом.

– Ха–ха–ха! – ще дужче зареготав Грива і пожбурив вогнистий смолоскип у засік…

Страшенний вибух потряс Чигиринську гору. Сколихнулася земля. Яскраве полум’я шугнуло високо до неба, освітило все місто і його околиці. Здригнулися могутні стіни й вежі фортеці – і впали всією своєю вагою на уцілілі будинки й стайні.

Потім зайнялася пожежа. Її відблиски освітили все довкола на багато миль…

…Підхоплений могутньою вибуховою хвилею, Кузьма Рожков важко впав на кущі терну, що росли попід горою, і покотився вниз. Терен поколов його, подряпав, але врятував од смерті. Внизу стрільця підхопили чиїсь дужі руки, підвели То був Гордон. Поряд з ним стояв Арсен. Роман лежав на землі.

– Рожков! Живий! – вигукнув полковник і радісно і міцно притиснув стрільця до грудей.

– Живий, – тихо сказав Рожков і сумно додав: – А Грива…

Усі нахилили голови, помовчали, віддаючи останню шану тому, кого вже не було з ними. Потім поволі побрели до Тясмину.

На місці Калинового мосту стирчали палі. У воді чорніли мокрі балки й дошки. Між ними борсалися вояки. Одні пливли до протилежного берега. Другі, схопившись за слизьку деревину, з заздрістю і відчаєм дивилися на тих, хто умів плавати. Треті, захлинувшись водою, відчайдушно бовталися, благаючи порятунку, і, не дочекавшись його, опускалися на дно.

Побачивши, як безславно гинуть його воїни, Гордон скочив у воду, закричав:

– Братці, що ж ви! Допоможіть їм! Не дайте потонути!

Його ніхто не слухав. Позаду все ближче лунали крики яничарів, які після вибуху в замку оговталися і розпочали погоню. У воду поряд з потопаючими плюхнулися розжарені ядра. Турки обстрілювали переправу.

Гордон схопився за голову. Хіба міг він ще годину тому думати, що його дивізія і полк сердюків загинуть не в бою, а в холодних водах Тясмину? Лютий відчай, мов обценьками, стис йому горло. З багаторічного військового досвіду він знав, що ніякі накази чи прохання не допоможуть зараз охопленому панікою війську. Та це вже, власне, було не військо, а пойняті жахом і тваринним бажанням врятуватися юрми людей, без зброї, без старшин, які розгубили своїх вояків у страшній круговерті. Тепер кожен дбав виключно про себе і керувався єдиною ціллю – досягти протилежного берега.

Його вразила несподівана думка – невже перед ним ті ж самі люди, які ще годину тому так хоробро, самовіддано відстоювали фортецю, різалися з ворогом, зневажливо дивилися смерті в вічі?.. Так, люди ті самі. Але вони втратили бойовий дух, віру в перемогу, втратили, нарешті, почуття ліктя товариша – і тому гинуть безславно…

Хто ж винен?

У думці він кляв усе на світі: Ромодановського – за його необдуманий, поспішний наказ, себе – за сліпе виконання того наказу, турків, темряву, Тясмин, що став на перепоні…

Поблизу розірвалася бомба – сійнула гарячим приском, освітила все довкола. Гордон схитнувся і впав у воду. Кузьма Рожков підхопив його, допоміг піднятися. На щастя, він не був поранений.

Натикаючись на зламані палі, на плаваючі у воді дошки з розбитого мосту, на скоцюрблені тіла утоплеників, вони разом попливли до протилежного берега…

За ними вступив у воду Арсен з Романом.

На березі з’явилися яничарі, їхні різкі, гортанні крики залунали над криваво–темними хвилями річки. Лише кілька кроків відділяло їх від утікачів, але ніхто з них не виявив бажання кидатися вплав слідом за ними. Тільки ті, хто мав заряджені яничарки, вистрілили кілька разів. Кулі лунко булькнули у воду.

Підтримуючи Романа, Арсен рвучко загрібав правою рукою, вкладаючи в неї і всю свою силу, і надію на порятунок. Одяг зразу обважнів і тягнув донизу. Плуталася в ногах причеплена до пояса шабля. Збовтана тисячами рук і ніг, каламутна, навпіл із тванню вода заливала рота. Роман втратив багато крові, ослаб і, хоча й бовтав ногами, ледве тримався на поверхні. Арсен поволі тягнув його за собою, обминаючи знесилених плавців, що, гублячи надію, все ще борсалися серед куширів, кострубатих паль і слизьких холодних колод.

Неширока річка Тясмин, але глибока, і вже не для одного стрільця й козака стала могилою. Не одній матері посріблила тугою голову, не одну сотню маленьких діток зробила сиротами, не одну кохану розлучила з милим…

Роман зовсім знесилів. Навіть не міг сам триматися на воді, не те що пливти. Арсен теж втрачав останні сили. Берег був недалеко. З нього у воду позвішувалися гілки верболозу, калини. Здається, простягни руку – ї вхопишся за них. Та ба! Тут, на закруті річки, в чорториї, течія бистра і зносила вбік, а вир засмоктував на дно.

Незважаючи на те, що нічна вода холодила, Арсенові стало жарко. Невже доведеться потонути? І ніхто ніколи не розповість Златці, де подівся її коханий, не вкаже його могили? Не принесе матері в Дубову Балку звістки про останні хвилини козака?

Він зціпив зуби і плив по–собачому, люто бовтаючи ногами. Інакше вже не міг. Боявся, що як тільки опустить хоч на мить ноги донизу, то не зможе пливти далі, вони потягнуть його в холодну безодню, на темне мулке дно.

Берег поволі наближався. До нього – на всьому протязі, скільки сягало око, – простяглися мокрі розчепірені руки тих, хто доплив раніше. Але не всім щастило вибратися на землю. Арсен бачив, як деякі з тих рук безсило ковзали в повітрі, намагаючись ухопитися за яку–небудь рятівну галузку, а потім пірнали під воду і більше не показувалися на поверхні.

Він ледве доплив. Учепився дубіючими пальцями за обшморгану калинову гілку і не мав сили вилізти. Ноги не діставали дна. Обривистий берег з підмивинами і печерами стрімко йшов донизу. Він підтягнув до себе Романа. Відсапнув. Виплюнув з рота воду і баговиння. Намацав коліном вузький припічок, вимитий течією, і став на нього. Серце калатало в грудях, мов у хворого на лихоманку. Був такий пригнічений і стомлений, що навіть не відчував радості від того, що врятувався.

Хтось простягнув йому руку. Він спершу подав Романа, потім виліз сам. Романа поклали на березі, і він знесилено стогнав, а Арсен сів під вербою, обіпершись спиною об її кострубатий стовбур, сумно дивився на Чигирин. Бачив, як криваві відблиски вихоплювали з пітьми темні руїни Нижнього міста і похмуру громаду Кам’яної гори.

Серед пожарищ сновигали темні постаті яничарів.

Арсен важко зітхнув. Здригнувся від раптового холоду, що охопив його груди, стиснув, мов кригою, серце. Невже це не сон? Невже доля судила на власні очі бачити страшні руїни Чигирина і загибель його?.. Він провів долонею по мокрому обличчю, зганяючи невидимі в темряві сльози, і гірко пожалкував, що його не скосила сьогодні ворожа куля або не затягнув у холодну безодню Тясмину киплячий вир.

11

Самойлович і Ромодановський віддали військам наказ відступати до Бужинської гавані на Дніпрі.

Під покровом густого передранкового туману стотисячне московське та українське військо тихо знялося з позицій на лівому березі Тясмину. Всі були пригнічені: позаду, в ворожих руках, лишалися руїни Чигирина, лишалася половина української землі – Правобережжя. І хоча воєначальники, рядові козаки й стрільці розуміли, що це ще не поразка, що поки існує боєздатне військо, доти є надія на щасливе завершення війни, все ж кожен відчував провину і перед вітчизною, і перед загиблими товаришами за цей відступ.

Вранці хан Мюрад–Гірей зразу пронюхав про те, що уруси відступили, і з Кримською та Ногайською ордами кинувся навдогін, напав на праве крило козацьких полків, сподіваючись на легку здобич. Але, наткнувшись на шквальний вогонь з мушкетів і пістолів, татари, озброєні переважно луками й шаблями, відхлинули назад, утративши чимало воїнів, а з ними – й надію поживитися багатим обозом противника.

На поміч ханові незабаром прибули спагії, яничари і загони легкої кінноти акинджіїв. Раптовими нападами вони шарпали ар’єргарди відступаючих. То тут, то там спалахували короткі кровопролитні сутички. Обидві сторони несли відчутні втрати. Весь шлях від Тясмину до Дніпра був усіяний трупами.

Позаду з основними силами поспішав Кара–Мустафа. Окрилений взяттям Чигирина, він сподівався вщент розгромити урусів і переможно закінчити цей важкий похід на північ. З Стамбула його вже квапили, підганяли, бо назрівала велика війна з Австрією.

Надвечір обидва війська зупинилися. Московське та українське уперлося флангами в береги Дніпра й почало спішно окопуватися на високих горбах. Турки мали намір з ходу скинути урусів у ріку, та, зустрівши рішучий опір, відступили і смерком зовсім припинили бойові дії.

В обох станах запанувала напружена тиша. В тилах спалахнули вогні: кашовари лагодилися варити вечерю і водночас завтрашній сніданок. Форкали стомлені коні. На узвишшях бовваніли вартові.

Стрільці, драгуни, козаки й військова обслуга – їздові, фуражири, маркітанти, цирульники – цілу ніч копали шанці, встановлювали на висотах гармати, вбивали перед шанцями в землю гостре кілля, щоб спинити атаку ворожої кінноти, підвозили порох, ядра. Жоден воїн не лягав спати. І хоч ніхто не підганяв, усі працювали до сьомого поту. Знали: доля кожного залежить від того, як буде укріплено табір.

Козаки, крім того, за своїм звичаєм, нарили вовчих ям, а позаду шанців щільно поставили вози з націленими вперед голоблями і дишлами. Для кінноти це були майже непереборні перепони. Та й піхота штурмувала їх з великими труднощами.

На ранок табір став міцною фортецею.

Зі сходом сонця османське військо перейшло в наступ. Бужинські поля і придніпровські кручі сколихнулися від гуркоту гармат. Чорні бомби з тліючими ґнотами важко падали на землю і вибухали страшно, громово, здіймаючи вгору стовпи вогню, піску і людського м’яса.

Кара–Мустафа, розраховуючи саме тут прорвати оборону урусів, скерував головний удар проти Лубенського полку, що стояв на стику з військами Ромодановського.

Тисячі ворожих піхотинців з диким ревом кинулись на штурм земляних укріплень.

Лубенці лежали в шанцях у три ряди: задній ряд заряджав мушкети, середній – передавав передньому, а також при потребі заступав убитих і поранених, а передній вів безперервний вогонь по наступаючих. Яничари падали, скошені кулями, провалювались у вовчі ями, натикалися на гостре кілля. Все більше їх корчилося в передсмертних судорогах.

Але ззаду напирали нові лави. Блискотіли проти сонця шаблі і ятагани, шелестіли на вітрі знамена, заклично виспівували ріжки і зурни, тривожно гриміли тулумбаси. А над усім – нелюдський крик: «Алла! Алла–а–а!»

Залишивши Романа в полковому шпиталі, що містився внизу, біля Дніпра, Арсен пристав до своїх земляків–лубенців і тепер лежав у передньому ряду якраз на стику з дивізією Гордона. Його сусідом ліворуч був Іваник, а праворуч – Кузьма Рожков. Визволення Романа і героїчна смерть Гриви зблизили запорожця зі стрільцем, і вони, скориставшись сусідством своїх частин, залягли в шанці поруч. Добре мати в бою сміливого і вірного товариша!

Перші атаки яничарів захлинулися. Кинувши вбитих і поранених, вони відкотилися назад.

Іваник потирав руки, радів:

– А, матері вашій ковінька, тікаєте! Дали вам чосу, знаєте–маєте! Ну, суньтеся сюди ще раз, чорти голомозі, – тут вам і смерть буде! – Він погрозив маленьким кулачком. – Не на таких напали!

Арсен і Рожков лагідно посміювались над задерикуватим козачком. Хто зна, як поведеться безсилий Іваник у рукопашному бою, а стріляє він досить влучно.

Після короткого перепочинку турки знову пішли в наступ. Ударили тулумбаси – і темні ворожі лави несамовито понеслися на сердюцькі шанці, хлюпнули на них скаженою люттю, як море прибоєм. Залпи з мушкетів не спинили їх. Зав’язався рукопашний бій.

Озвірілі яничари з вереском налітали на сердюків. У шанцях, на горбах, поміж возами тисячі людей, кинувши мушкети додолу, билися на шаблях. Лубенці стояли безстрашно, ні на крок не відступали назад. Поряд з ними – стрільці Гордона.

Серце Арсенове кипіло люттю і завзяттям. Його шабля не знала втоми. Він бачив перед собою ворогів, які безводним південним степом тягли його на аркані, знущалися з нього і катували, мов тварину. Тепер вони прийшли сюди, щоб зробити таке з усім народом… Ні, швидше він ляже кістьми на цих лисих придніпровських горбах, ніж побачить, як басурменська сириця в’язатиме білі руки Златки та Стехи!..

Бій завирував по всьому полю. Але кожному з бійців здавалося, що саме на нього налетіли найзапекліші яничари, що саме він зараз відстоює честь усього війська.

Поряд з Арсеном билися Іваник і Кузьма Рожков. Маленький сердючок виявився напрочуд безстрашною людиною. Він не міг дістати своєю шабелькою ворогів, але нападав на них так люто і безоглядно, що ті, ошелешені несподіваним натиском, а особливо пронизливим виском, з яким накидався на них «малий шайтан», відступали. Та вони не могли утекти від шаблі Звенигори. Ще ніколи запорожець не бився з таким несамовитим піднесенням, як сьогодні. Весь горб, на якому турки оточили їх трьох, геть покрився тілами убитих і поранених яничарів.

– Арсене, стережись! – раптом крикнув Іваник.

Той оглянувся. На нього летів, страшно витріщивши очі, яничарський ага. Довга крива шаблюка високо занесена для удару. Ще мить – і вона увіп’ється в Арсенову голову. А тут, спереду, насідає зразу аж троє… Порятунку нема!

Це зрозумів також Іваник. Його маленьке тіло зібралося в тугу пружину і метнулося прудким клубком під ноги туркові. Ага перечепився і впав. Обоє покотилися по землі. Шабля Рожкова визволила Іваника від неминучої смерті.

Іваник схопився, копнув ногою тепле тіло аги:

– З тебе досить, турчине! Одвоювався, знаєш–маєш! – І знову, схопивши шаблю, кинувся на ворогів.

На виручку лубенцям прибув Миргородський полк на чолі з самим гетьманом. Миргородці обігнали Самойловича, ввірвалися на позиції лубенців, з ходу ударили… Тисячоголосе «слава» сколихнуло землю. Яничари здригнули. Відступили. Намагалися затриматися в передпіллі, та натиск був такий сильний, що тікали аж до своїх шанців.

Другого й третього дня Кара–Мустафа скерував вогонь усіх гармат на курські й московські стрілецькі полки. Після жорстокого обстрілу, що тривав від світанку до снідання, яничари, спагії, сеймени в пішому і кінному строю безперервно, аж до вечора, атакували, намагаючись зламати оборону урусів. Але й тут успіху не мали. Запрудили тілами убитих і поранених шанці, облили кров’ю руді крутолобі пагорби – і знову відступили.

А в ніч на 18 серпня 1678 року московські та українські війська перейшли в рішучий наступ по всьому Бужинському полю.

Бій закипів одночасно на всіх напрямках. Скритно наблизившись апрошами до ворожих позицій, стрільці й сердюки густими лавами ринули в турецькі шанці. На лівому крилі кінні козацькі полки з ходу глибоко ввігналися в стик між Кримською та Буджацькою ордами.

Ніч була тиха, тепла, місячна. В безхмарному темно–синьому небі мерехтіли летючими світлячками великі сріблясті зорі. Внизу, під горами, голубим кришталем блищав проти місяця Дніпро.

І ніч, і придніпровські пагорби в одну мить здригнулися від тупоту, крику, гуркоту гармат і мушкетної стрілянини. Велетенською підковою – на кілька верст – завирувало, загуло, заклекотало несамовите криваве бойовисько.

До самого світанку битва лютувала з перемінним успіхом. Яничари й ординці всюди чинили відчайдушний опір. Сили сторін були майже рівні.

Тоді Самойлович і Ромодановський кинули в бій два свіжі піхотні полки. Поріділі ряди турецьких воїнів не витримали навального удару – здригнулися і покотилися назад. Стрільці й сердюки перемахнули через ворожі шанці, врізалися в натовп утікачів, сіючи серед них страх і замішання.

Арсен, Рожков та Іваник опинилися в самій гущі бою. Резервні сердюцький та стрілецький полки наступали якраз на їхній позиції і затягнули з собою і їх у прорив, що утворився в турецькій обороні. Вони бігли разом з усіма, кричали, вимахували шаблями і рубали темні постаті, що виринали зі світанкової імли.

Коли вибігли на горб, побачили, що й праворуч і ліворуч турки зосталися далеко позаду. Перед ними – кроків за сто – на високій могилі мріло велике шатро, біля якого на тонкій тичці майорів бунчук. Перед шатром стояв чималий гурт людей. В сірій імлі годі було розпізнати, хто то, але якесь підсвідоме чуття підказало Арсенові, що перед ними – сам візир Кара–Мустафа з почтом… Яка щаслива нагода захопити його в полон! Ще один ривок – і…

Тут запорожцеві спало інше на думку. Не раз і не два вчив його старий Метелиця: «Якщо хочеш меншими силами здолати могутнішого ворога, зроби щось таке, щоб посіяти в його серці страх! Убий у ньому віру в перемогу!» А хвилина для того, щоб підсікти бойовий дух яничарів, якнайкраща.

Арсен зупинився, приклав долоні до рота і голосно, щоб пересилити клекіт бою, закричав по–турецькому спочатку в один бік, а потім у другий:

– Ойе, правовірні, уруси обійшли нас! Хан Мюрад–Гірей, хай буде навіки прокляте його ім’я, ганебно відступив з поля бою! Ойє, вай–вай! Вірні сини падишаха, будемо стояти на смерть на цій землі сарматській, але ні на крок не відступимо! З нами Аллах!

Дужий голос козака грімкою луною покотився понад землею, понад тисячними юрбами, що шаленіли у вирі смертельного бою. Страшні слова про відступ і втечу хана, про те, що уруси обійшли і ось–ось ударять з тилу, стократ повторені десятками чи й сотнями вуст, миттю поширилися серед османського війська. Хай не всі повірили їм, хай аги і паші скільки хочуть спростовують їх – діло зроблене! Ті слова, мов шашіль, підточать бойовий дух вояків, заповзуть холодним, липким страхом у їхні серця, сколихнуть непохитні досі яничарські ряди.

– А тепер – уперед!

Арсен наздогнав Кузьму й Іваника.

Вони повернули трохи ліворуч, де виднівся на тлі ранкового неба високий бунчук. За ними ринули десятки воїнів. Попереду безладно відступали, здіймаючи галас, поріділі спагіівські сотні. На горбі, коло шатра, кілька яничарів з почту візира, побачивши, як нестримно накочується на них вал стрільців і козаків, пронизливо закричали:

– Уруси!

Їхній крик сполошив великого візира та його почет. Турки спішно почали сідати на коней.

– Ура–а! – раптом дико зарепетував Кузьма Рожков. – Хлопці, хапайте Кара–Мустафу!

Стрільці – а їх усе більше й більше вклинювалося в пролом – кинулися до шатра. Їм назустріч розверталися лавою кіннотники. Гостро блиснули шаблі. Ще мить – і схили горба обагряться кров’ю.

Та почет і варта візира не прийняли бою. Чийсь різкий окрик змусив їх повернути коней назад і, прикриваючи собою вершника в білому тюрбані, помчати геть.

Арсен підбіг до шатра, рубонув шаблею по тонкій високій жердині, на вершині якої, на позолоченій перекладині, розвівалося п’ять пишних кінських хвостів, прикрашених самоцвітами, парчовими китицями та барвистими стрічками.

П’ять бунчуків!

Отже, він не помилився. Це справді ставка п’ятибунчужного паші – великого візира і сераскера ^[125]Кара–Мустафи!

З другого боку рубонув Кузьма Рожков.

Жердина схитнулася, переламалася. Бунчук, окресливши в блідо–рожевому ранковому небі велике півколо, важко гепнув на землю.

Тим часом меткий Іваник шуснув до шатра і за хвилину вибіг звідти радісно–збуджений, з невеличкою, але багато оздобленою золотом і коштовними камінцями коробочкою в руках.

– Братці! Арсене! Ге–ге! А погляньте, знаєте–маєте, що я дістав!.. Ото зрадіє Зінька, коли привезу їй у подарунок!

Арсен узяв коробочку – розкрив. Це була каптарга, у якій зберігався розкішно виданий і оздоблений Коран – священна книга мусульман.

– Зіньці ні до чого ця штукенція, Іванику. Не стане ж вона молитися, мов туркеня… Подаруй краще полковникові або й самому гетьманові – спасибі скаже!

Іваник на хвилину замислився, а потім хитро усміхнувся і почав пащекувати:

– А що – це думка, знаєш–маеш!.. Нам із Зінькою справді воно ні до чого – ні в піч, ні на піч, ані до порога!.. А гетьманові – гарненька цяцька!.. Підійду та скажу: «Оце, ясновельможний пане гетьмане, молитовник самого великого візира… У бою здобув…. Уклінно дарую його тобі, вашмосць…» А гетьман задоволено примружить очі й відповість: «Дякую, ірой! Чим же нагородити тебе?» А я йому: «Чим ваша ласка зволить». Гетьман тоді: «Дам тобі сім пар волів». А я йому: «Навіщо мені сім пар волів? Я й з одною на своєму полі управлюсь… От краще дайте, ясновельможний гетьмане, за вірну службу залізного панцира й шолома». – «А для чого тобі?» – «Та як же, пане… То буде вірний захист від жінчиного макогона. Як тільки посуне на мене, я панцира на себе, шолома на голову, а тоді – лупцюй, клята, хоч сказися!»

Стрільці зареготали. Найспритніші вже потрошили шатро візира. Арсен і Рожков з висоти могили оглядали поле бою.

На сході світало.

Страшний тривожний крик струсонув османське військо. Не бачачи бунчука над наметом візира, воїни повсюдно схитнулися, пойняті смертельним жахом. Отже, правда, що уруси обійшли! Правда, що татари втекли! Загальне замішання охопило всіх.

Над Бужинським полем клубочилися чорні дими. Іржали коні. Стогнали поранені. Линули протяжні переможні поклики – ура, слава!

Турки відступали. Кидаючи напризволяще поранених, гармати, вози, намети, табуни скоту, вони все швидше і швидше котилися степом на південь, до Тясмину, переслідувані переможцями. Військо падишаха знову, як і торік, пішло «рятівним шляхом відступу».

Це була перемога!

Арсен на радощах ударив шапкою об землю, крутнувся, як хлопчисько, на одній нозі і, згрібши в обійми Іваника і Рожкова, міцно притиснув їх до грудей:

– Перемога, браття! Перемога! Го–го–го–о!.. Тікають турки! Тікають, кляті!

Він озирнув весь виднокруг. Скільки сягав погляд, велетенські хвилі людей, і коней швидко відкочувалися з придніпровських висот і щезали в ранковому голубуватому тумані. Вже зник з очей вершник у білому тюрбані – великий візир Кара–Мустафа, зник його почет. За візиром намагалися не відстати паші зі своїми загонами.

Арсен уявив, як серед тієї різномасної і різноликої орави завойовників тікають, якщо живі, Гамід і Сафар–бей, Свирид Многогрішний і кволий безталанний Юрась Хмельниченко… Зв’язані на життя і на смерть з усім військом візира, мчать вони разом з ним без оглядки у каламутну безвість… Арсенові байдужі зараз і Сафар–бей, і Многогрішний. Гамід! Ось із ким хотілося б йому зустрітися і схрестити шаблю! Бо й досі не прохолов у його серці пекельний гнів до жорстокого і підступного спагії. Та ба! Хіба знайдеш його серед цієї круговерті? Тепер, мабуть, навіки розійшлися їхні дороги, і доля ніколи не зведе їх на цій безмежній землі.

З задуми його вивів голос Іваника:

– Арсене, біжімо! Бачиш – турки покидали обоз. Там буде чим поживитись!

І він перший прудко збіг з горба і, швидко перебираючи маленькими ніжками, помчав до покинутого ворогом табору.

ЖИЄМО, БРАТЕ!

1

Разом з дубовобалчанами Арсен Звенигора повертався додому. Зостались позаду чигиринські руїни і политі кров’ю бужинські поля, попереду, в синьому мареві, тремтіла срібна стрічка Сули, широкі, трохи прижовклі луги і знайомий ліс під горою. Кінь почуває близький спочинок, пряде вухами й поривається вперед. Та Арсен притримує його. Йому не хочеться від’їжджати далеко від воза, на якому лежить поранений Роман.

Кілька молодих козаків чвалом поскакали в хутір, і там уже, мабуть, знають про їхнє прибуття – виглядають на вигоні.

Усі поспішають. Підстьобують стомлених коней. Особливо не терпиться Іваникові. Він уперше в житті так довго не був дома і скучив за дітьми та й, чого гріха таїти, за дружиною. У турецькому таборі він таки встиг нахапати різного добра: одягу, посуду, взуття, кілька шабель та ятаганів – і поспішав викласти все те перед Зінькою. Їхав з гордовитим виглядом і всю дорогу розповідав односельцям, як він бив турків. Спочатку козаки насміхалися з нього, та коли Арсен підтвердив, що Іваник і справді врятував його від смерті, а капторгу візира, добуту ним у бою, передав гетьманові, примовкли. Одні дивувалися, інші пройнялися повагою. Деякі молодики навіть перестали називати його Іваником, а почали величати дядьком Іваном, хоч було тому «дядькові» всього тридцять років. Таким з особливим задоволенням він розповідав про свої подвиги.

– Аж ось дивлюся – пре на мене п’ять турчинів, – брехав він, забувши, що вчора було чотири, а позавчора тільки три. – Матінко рідна! Всі чорні та здоровенні, як бугаї!.. Понаставляли шаблі сторчма – ціляться чоловікові просто в живіт… А ще ж треба дивитись, як там управляються Арсен Звенигора і Кузьма Рожков, теж – мушу сказати вам – не останні козарлюги! А то – не дай Бог – уб’ють котрого, все життя совість мучитиме… То я тоді я–як розвернуся – та одним махом…

– Всіх п’ятьох! – випереджає хтось із серйозним виглядом.

– Та ні – спочатку тільки двох… А потім іще з одним упорався. А ті два, побачивши, що непереливки, так і дали драла! Тільки смуга лягла!.. А я – на допомогу своїм хлопцям!.. Дивлюся – аж…

Арсен, який краєм вуха слухав Іваника, бо вже чи не вдесяте чув його побрехеньки, поблажливо усміхнувся в невеличкі темні вуса, що густо висіялися за час війни, і поскакав у голову валки. Зараз – тільки спуститися узвозом – і Дубова Балка. За ним помчали й інші кінні козаки. Позаду тюпали погоничі та піші сердюки.

На вигоні вже стояв натовп. Побачивши козаків, що вискочили верхи на конях із лісу, він сколихнувся і посунув наперед. Почулися крики. Хтось схлипнув, заквилив: молодики встигли розповісти, кого поранено, а кого й забито.

Арсен відразу впізнав своїх. Тут були всі, крім пана Мартина. «Невже помер?» – ударила в серце думка, але швидко відігнав її і пришпорив коня.

Назустріч вирвалися Златка і Стеха. Мов ластівки, шугнули до нього. Арсен зразу обох підхопив на руки, поцілував у тугі, засмаглі на сонці шоки:

– Любі мої!

Так і їхав з ними до самого гурту, відчуваючи, як від радощів серцю стало тісно в грудях. Тільки коли Яцько вирвався наперед, а мати, зойкнувши, витерла щасливі сльози, опустив дівчат на землю, скочив з коня й опинився в обіймах матері. Поряд стояли: дідусь, воєвода Младен, Якуб.

Якщо на світі буває щастя, то, безперечно, вершиною його є повернення воїна додому і зустріч з найдорожчими, найріднішими людьми. Саме таке почуття щастя зараз відчував Арсен. Бачачи навколо себе радісні, дорогі обличчя, він подумав, що варто було заради цієї хвилини витерпіти все: і неволю, і тяготи військового походу, і рани, і злигодні.

Одно засмучувало: не всі поділяли цю радість, це щастя. Були й такі, хто, втративши на війні сина, батька чи брата, німів від гострого болю, обливався слізьми від горя. Тому й на хутірському вигоні чулися болісні викрики і голосіння. Правда, скоро вони затихли, бо люди звикли ховатися зі своїм горем, переживати його наодинці. Тож кожен, хто дізнавався про смерть близької людини, поспішав додому і там, серед рідних стін, давав волю своїм почуттям.

Зовсім несподіваною була зустріч Іваника з дружиною.

Наближався він до гурту з острахом. Ще спускаючись з гори, узвозом, перестав пащекувати, а внизу і зовсім затих, похнюпився. Чекав прочухана від Зіньки. За віщо – і сам не знав, але роки спільного життя навчили, що жіночого серця не збагнеш. Та ще Зіньчиного!.. Боявся, що знову, як і раніш, вона зробить його посміховищем для всього хутора, а такого тепер він, ірой, не перенесе!

Тому й притримував поводи, щоб хоч на якусь мить віддалити зустріч. А очима нишпорив між людьми – де ж Зінька? Хоч вона була дебела молодиця і стояла з двома дрібними дітками на видному місці, від хвилювання не помітив–таки, аж поки не пролунав вигук:

– Іванику!

В ту ж мить відчув, як якась могутня сила легко знімає його з коня і несе, мов дитину, на руках. У бідного Іваника аж серце опустилося в живіт від страху. Він зіщулився, чекаючи гарячого ляща. Та раптом відчув на обличчі такий палкий поцілунок, якого зроду не знав, навіть у перший рік після весілля. А над вухами бриніли солодкі слова:

– Іванику! Серденько! Любий!

Він розплющив очі: до нього усміхалася Зінька. А він – у неї на руках, як колись давно–давно у мами… Знизу до нього пнулися дитячі рученята:

– Таточку!

На радощах він цмокнув Зіньку в рум’яну, обвітрену щоку, випручався з міцних обіймів і скочив на землю.

– Живий! – не відставала від нього дружина, все ще не вірячи в своє щастя. – Не вбили турки! Слава Богу!

– Замалим не вбили, – погодився Іваник, випрямляючи утлі груди. – Як налетіло на мене вісім турчинів – матінко рідна! Що робити? Всі чорні та здоровенні… Шаблями так і ціляться чоловікові просто в живіт…

– Ой! – сполотніла Зінька.

– А я ж не один. Зі мною і Звенигора, і Рожков… Треба і за ними дивитись, щоб – не дай Бог – не вбило котрого, – входив поволі в роль Іваник, відчуваючи, що всі його побоювання виявилися марними, а головне – його слухають. – Та я не ликом шитий! Як розвернувся!..