355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Владимир Малик » Таємний посол. Том 1 » Текст книги (страница 22)
Таємний посол. Том 1
  • Текст добавлен: 15 октября 2016, 02:42

Текст книги "Таємний посол. Том 1"


Автор книги: Владимир Малик



сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 32 страниц)

Двоє – це вона ясно відчувала – підняли її і понесли. По тому, як шелестів верболіз, зрозуміла: несуть до лісу. До нього рукою подати. Густий, кучерявий від весняної зелені, він широко розкинувся попід горами і на горах, що високо здіймалися по правому березі Сули.

«Матінко, голубонько, порятуй мене! Дідусю, лебедику, підіймай хуторян – доганяй злодіїв і посічи їх шаблею, триклятих! Визволь мене від каторги агарянської, неволі бусурманської! – благала вона в думці, зрозумівши, яке страшне лихо впало на неї. – Не дайте ж пропасти, людоньки–и!»

Вона борсалась, звивалась, випручувалась, але нічого не могла вдіяти. Її довго несли. Чулося важке хекання стомлених людей, глухий гомін їхніх голосів.

Нарешті її поклали на землю, а перегодя кинули на коня і прив’язали до сідла вірьовками. Хтось гукнув: «Вйо!» – І під копитами кількох коней загула земля.

Куди її везуть?

Спочатку їхали лісом, – це Стеха визначила по хльосканню гілля, а незабаром вискочили в степ: тут припекло сонце. Невідомі їй вершники загомоніли голосніше, ударили ногами коней – і таємничий, хижий загін людоловів шпарко помчав у невідому далину.


2

Тільки опівдні, коли Стеха не з’явилася і на обід, мати й дідусь Онопрій зчинили крик. На ґвалт збіглися люди. Весь хутір піднявся на ноги. Заплакана мати вдесяте розповідала, як збудила дочку і послала вигнати гусей на луг і як з того часу Стеха мов у воду впала.

– А може, вона, знаєш–маєш, того… і справді втопилась? – розмірковував маленький заїкуватий чоловічок, якого на хуторі звали не інакше, як Знаєш–маєш, за його безглузду приповідку, або Іваником за малий зріст. – Треба пошукати в Сулі!

– Ой Боже мій, дитино моя! Голубонько сиза! – побивалася в невтішному горі мати. – Та навіщо ж я послала тебе із тими гусьми до річки! Чого ж ти, серденятко, полізла в ту холодну воду!

Натовп швидко покотив до Сули. Найметкіші зразу пригнали човни, почали шниряти на них по спокійній гладіні річки, вдивляючись у прозору, як скло, воду. Інші шукали на березі одяг.

Ні тіла, ні одягу не знайшли.

– Знаєш–маєш, вона того… на глибочінь запливла, – продовжував відстоювати свою думку Іваник. – А там того… і втопилась.

– В одязі попливла, чи що? – спитав дід Онопрій. – Верзеш казна–що!

– То де ж вона поділася… того… знаєш–маєш?

Дід Онопрій здвигнув плечима і, низько похнюпивши голову, побрів до двору. За ним рушили всі. На березі лишився один Іваник.

Мати голосила. Жінки заспокоювали її. Говорили, що Стеха зросла дівчиною непокірливою, навіть норовистою, – тож, може, їй забаглося піти десь у ліс і там затрималась. Чи гайнула до сусіднього села… «Витрішки продавати», – додавали стиха найбільш язикаті.

– Коли б же Звенигориха не панькалася з нею, не називала донечкою та зозулькою, а взяла за коси та всипала березової каші в одне місце, то б не голосила зараз! А то зманіжила дочку, ніби та панянка яка, потурала їй, а тепер – плачте, очі, хоч повилазьте! – пащекувала на вулиці огрядна червонощока молодиця.

Інша з гурту їй заперечила:

– І що–бо ви, Зінько, говорите! Стеха зовсім не зманіжена дівчина. Красива, роботяща, скромна! І Звенигориха не пестила її. Може, й справді дівчина втопилась.

Різноголосий шум, розмови, плач, зітхання і пересуди, що лунали на дворищі Звенигор та на вулиці поблизу хати, враз стихли. Люди замовкли, з надією й острахом вдивляючись у загін дивно вбраних вершників, які вискочили з лісу і повернули прямо до хутора.

– Матінко! Турки! – зойкнула якась жінка.

– Де б вони тута взялися?

– Справді – турки! Гляньте!

Натовп захвилювався. Люди забули про Стеху, про її зажурених матір і дідуся. Жінки й діти відступили на подвір’я, чоловіки, особливо козаки, які ніколи не розлучалися з шаблями, виступили наперед.

Тим часом загін наближався. З нього вирвався один вершник і погнав коня чвалом. З–під копит сірого огира знялася курява. Перед самим натовпом вершник натягнув поводи, і кінь, присівши на задні ноги і бризкаючи піною з роздертого вудилами рота, зупинився.

– Люди, що тут трапилося? – вигукнув вершник, скидаючи з голови шапку–яничарку.

– Арсен! Арсен Звенигора! Живий! – загомоніли в натовпі.

– Так, це я… Але ради всього святого, скажіть – у нас дома нещастя? Чому тут стільки людей? Увесь хутір…

Підстаркуватий селянин, чухаючи п’ятірнею потилицю, виступив наперед.

– Та бачиш, козаче, і самі не знаємо – нещастя чи ні… Стеха зникла… Твоя сестра… Погнала вранці гусей на луг – і от маєш! Чи пішла куди, чи втопилася, може… Ніхто нічого до пуття не знає… Мати плаче, побивається… Та ось і вона!

Хтось уже встиг сповістити Звенигорисі, що приїхав син. Жінка схопилася за серце і подибала на вулицю. За нею підтюпцем поколивав дід Онопрій. Люди і собі посунули з двору.

– Арсене! – зойкнула мати, і в тому зойкові забриніли одночасно і радість і горе. – Стехи немає!

Арсен пригорнув матір до грудей. Почав утішати:

– Заспокойтеся, мамо! Я вже знаю… Щось будемо робити! Знайдеться Стеха… Не голка ж… Не плачте, рідненька!.. А ось і дідусь! – Козак почоломкався з дідом. – Посивів ще більше…

– Хіба тут не посивієш, за вами побиваючись?

– Не тужіть! Знайдеться Стеха! – заспокоював рідних Арсен, хоч у самого війнуло холодком попід серцем. – А зараз приймайте гостей… Моїх друзів… З самої Туреччини добиралися…

Під’їхали вершники. Тут були: Златка, Спихальський, Роман, Грива, Яцько, Якуб. Між двох коней, у міцній попоні, лежав Младен.

Арсен швидко пояснив друзям, яке лихо трапилося дома. Важка зажура впала на їхні обличчя.

– Перун ясний! – пробубонів Спихальський.. – І тутай лихо! Коли ми позбудемося його!

Подорожні завели коней у двір. Дід Онопрій виніс із клуні сіна. Младена занесли в хату, поклали на ліжко.

Хуторяни почали розходитися. Тільки діти та найбільш цікаві видивлялися на смаглявого срібноголового турка та на вусатого погордливого велетня, який навертав по–польському.

Раптом до двору прибіг схвильований Іваник.

– Знайшов! – вигукнув він. Побачивши Арсена і незнайомих людей, зніяковів і вже тихше додав: – Знаєш–маєш, того… знайшов слід!

– Де?

Всі кинулися до нього. Обступили. Арсен схопив чоловіка за плече:

– Розповідай! Де Стеха? Куди ведуть сліди?

– Е–е, знаєш–маєш, того… я цього не знаю… Я тільки знайшов біля кущів кісник дівочий… Ось!

Він розціпив невеликого кулачка. На долоні зачервоніла шовкова стрічка.

– Це Стешина! – скрикнула мати.

Арсен довго не роздумував:

– Веди! Покажи те місце, де знайшов кісник, Іванику!

Всі повалили на луг.

– Ось тут! – показав Іваник на столочену траву під розложистим кущем верболозу.

Арсен пильно оглянув сліди. Вони чітко виднілися на вологому наносному глею. Ось слід невеликої босої ноги. Це, безперечно, Стешин… Тут вона довго стояла. Мабуть, розчісувала коси. Недарма ж саме тут було знайдено кісник. А ось і кілька русявих волосинок на гілці верболозу. Чекай, чекай, а це що? Збоку – сліди від чобіт…

– Романе, поглянь! – Арсен показав другові на них.

Роман вийшов з гурту, нагнувся поряд.

– Крім дівчини, тут було двоє чоловіків, – сказав він упевнено. Як і запорожці, дончаки навчалися мистецтву знаходити по сліду дичину, а якщо треба, то й ворога. – Бачиш – сліди різні: один, від чобіт, вузький, довгий, з підтоптаними закаблуками, а другий – коротший, на ньому ясно видно відбитки підків…

– Отже, це не татари! Татарські чирики не залишають таких слідів та й ніколи не бувають на підковах.

– Без сумніву, не татарські… Але чиї?

Арсен не відповів. Махнув Романові рукою і, придивляючись до притоптаної трави і покошлачених кушів верболозу, шуснув у зарості. Роман поспішив за ним.

Незабаром слід вивів їх у ліс. Козаки мимоволі стишили хід. Земля тут була суха і не зберігала слідів. Тільки збита ногою головка сон–трави чи зламаний плечем гнилий сучок на дереві показували шлях.

У яру, під горою, натрапили на рештки нічлігу. Витоптане кінськими копитами зілля, свіжий помет і недогризки сухарів свідчили про те, що тут ночувало кілька верхівців і що вони поїхали звідси не раніше, як сьогодні вранці.

Прослідкувати, в якому напрямі вони попростували, було зовсім не важко; ковані коні залишали після себе такий виразний слід, що й менш досвідчені, ніж Арсен і Роман, не могли з нього збитися. Під горою Роман знайшов підкову і поклав собі до кишені.

Це була щаслива прикмета.

Видершись нагору, де кінчався ліс і починався степ, і побачивши, що звідси сліди повертають на південь, у напрямку до Дніпра, козаки зупинилися.

– Не доженеш, – промовив скрушно Роман.

– Так, піхотою не доженеш, – погодився Арсен. – Та маємо коней!.. Крім того, я, здається, догадуюсь, чия це робота.

– Чия?

– Чорнобаєва! Я розповідав тобі про нього… Викрадення і продаж красивих дівчат він зробив своїм ремеслом. Він зрозумів, що на ньому можна нажитися більше, ніж на вирощуванні хліба чи розведенні скоту. Собака!

– А може, хтось інший теж займається цим негідним промислом?

– Цілком ймовірно. Та, думаю, вони всі зв’язані одною ниточкою. Якщо добре притиснути Чорнобая, то клубок розплутається! Однак мені чомусь думається, що Стеха не мине Чорнобаївки… Не будемо гаяти часу, Романе. Гайда додому!

На хуторі їх ждали з нетерпінням. Знову зібрався весь люд.

– Ну що, сину? – кинулась мати, коли козаки повернулися.

Арсен обняв матір за плечі.

– Ненько, Стеха жива й здорова. Але вона в страшній небезпеці, її викрали людолови, щоб продати в татарський або турецький гарем… Не плачте – ми постараємося визволити її. Готуйте, нене, обід, бо ми з далекої дороги. А після обіду – в путь!.. Лишаю на ваші руки мою наречену Златку, її пораненого батька та мого друга й порадника Якуба. Прийміть їх, ненько, в своє серце так, як я їх прийняв у своє…

– Гаразд, синку, – прошепотіла мати, прихилившись до синових грудей.


3

З Арсеном, крім Романа, пана Мартина, Гриви і Яцька, виїхало з Дубової Балки ще п’ятнадцять охочих. Це все були досвідчені козаки Лубенського полку. Один Іваник ніколи не нюхав порохового диму і не чув посвисту татарської стріли, але Арсен не посмів відмовити йому: дуже вже просився чоловічок.

– А, хай їде! – махнув рукою і зразу ж пожалів.

Ледве встиг Іваник скочити з дровітні на високого гнідого коня, якому він не досягав головою до загривка, як у двір влетіла дебела молодиця. Обличчя її розпашілося, очі блищали. Сорочка розхристана. Коса вибилася з–під очіпка. Побачивши, що Іваник пригинається до гриви коня, щоб його не було видно, молодиця стукнула кулаком об кулак.

– А, трясця твоїй мамі, чоловіченьку! – заверещала. – В яку це ти дорогу зібрався, каторжний, било б тебе головою об неї!.. Придбав діток, а тепер на кого покидаєш їх, шибайголово! Чи я двожильна, що муситиму тягнути і за себе, і за тебе, харцизяко ти нещасний?

«Шибайголова» і «харцизяка» знітився і зблід, – від того здавався ще меншим.

– Зінько, перестань кричати, – заблагав тихо. – Люди ж навкруги! Що подумають… знаєш–маєш!

– Начхати мені на твоїх людей! Злазь мерщій з коня та йди додому, поки не поцупила за чуприну! Негіднику! Волоцюго! Бач – він розприндився, що жінка неласкавим словом назвала! Та й навтьоки! Кидає дітей – і в світи! Воювати йому захотілось! Слави зажити!.. А чиряка на задницю не хочеш?

– Зінько…

– Що – Зінько? Я вже у тебе вісім років Зінька! Ану, злазь, кажу тобі, та веди коня додому! Самого несе на безголів’я та ще й коня веде! Не прожила з тобою, а промучилась, чума б тебе настигла на наглій дорозі! А тепер ще й вдовою хочеш мене зробити! Не діждеш!

Вона розлютувалась не на жарт. Могутньою статурою напирала на коня, і той, щулячи вуха, відступав назад. Іваник перелякався і вчепився в гриву, ніби в цьому міг знайти порятунок. Але чіпкі руки жінки от–от досягнуть його і стягнуть додолу. Що робити? Ще, чого доброго, і потиличника дасть! Ну, зробила б це вдома, де ніхто не бачить! Так ні ж, клята баба хоче осоромити його перед усім хутором!..

– Зінько! – верескнув він високим голосом. – Не чіпай! Бо от тобі… того… знаєш–маєш… хрест – кину все і піду на Запорожжя козакувати… знаєш–маєш!

– Що? Ти мене ще лякати? – Жінка зблідла і вчепилась руками в чоловікові штани. – Ану, злазь! Теж мені запорожець знайшовся! Знаєш–маєш!..

Це вже було занадто. Сміялися козаки, жінки, ба навіть дітлахи реготали.

Іваник не стерпів такої наруги і вихопив з піхов шаблю. Вона сяйнула у нього над головою як блискавка. Жінка охнула і відсах

нулася. Цим скористався чоловік, ударив гнідого під боки і вихором вимчав з натовпу.

Зінька деякий час стояла розгублена. З її обличчя враз злетів злий рум’янець, нижня губа затремтіла:

– Іваночку, любий, куди ж ти? Зажди!

Але чоловік навіть не оглянувся – помчав до узвозу, що жовтів серед зелені лісу. Тільки аж там зупинився і помахав рукою. Зінька теж було підняла руку, щоб відповісти йому, та їй у голову раптом ударила думка, що чоловік насміхається з неї. Очі її знову блиснули, обличчя, хоч і запечене на весняному сонці, а все ж досить миловидне, побуряковіло. Вона взялася в боки і гукнула так, що аж луна пішла лісом:

– Ось ти повернешся, бродяго! Начувайся!

Спихальський, який з подивом спостерігав разом з іншими цю сцену, захоплено зацмокав язиком, хвацько крутнув догори рудого вуса і штовхнув Гриву під бік:

– Ну й кобєта [107], пане Гриво! Га? – І прицмокнув язиком. – Є на що подивитися, холера ясна!

– Та вже ж! – погодився Грива. – Не те, що ваші зманіжені шляхтянки!

Спихальський, видно, погодився з думкою Гриви, бо не відповів нічого і ще довго не міг відірвати очей від заживної постаті молодиці. Тільки коли Арсен, попрощавшись з рідними і Златкою, дав наказ рушати, зітхнув і скочив на коня.

Незабаром загін піднявся узвозом нагору і зник у лісі. А хуторяни ще довго стояли біля двору Звенигорихи і судили–рядили, чи пощастить козакам розшукати і визволити Стеху.


4

На третій день, надвечір, Арсен з товаришами прибув до Чорнобаївки. Дубові ворота фортечки були зачинені. З віконця над ворітьми на стук виглянув заспаний пахолок. Побачивши чотирьох турецьких спагіїв (Звенигора, Спихальський, Воїнов і Грива не встигли навіть переодягнутися), він повагом спустився додолу і, відімкнувши хвіртку, впустив їх на подвір’я.

– Господар дома? – спитав Арсен.

– Відпочивають, – відповів, позіхаючи, пахолок.

– Проведи нас до нього!

– Хе! Так і проведи! А чубитиме хазяїн кого? Мене чи вас?

– За віщо?

– За те, що розбудив… Він недавно прибув з далекої дороги і ліг спочивати.

– Не чубитиме, – усміхнувся Арсен. – Він так зрадіє нашому приїздові, що барило меду накаже принести з льоху.

– Ну, якщо так… – Пахолок розвів руками і пішов попереду.

Грива залишився біля коней. Він зразу ж дав знак козакам, і ті, спішившись, виринули з засідки, наблизилися до брами.

Арсен, Роман і Спихальський попростували до будинку. Надворі – ані душі.

– Де ж челядь пана Чорнобая?

– Господарчий двір ген там, внизу, над річкою… Там і челядь… А пахолки теж сплять. Десь дома, на селі…

«Добрий знак, – подумав Арсен. – Чорнобай з пахолками сьогодні повернувся з далекої дороги… Чи не з Дубової Балки?»

Поминувши напівтемні сіни, вони вступили до просторої світлиці, заставленої широкими фарбованими лавами, різьбленими скринями, шафою та великим дубовим столом, покритим важким гарусним настільником.

З сусідньої кімнати крізь прочинені двері доносилося гучне хропіння.

– Хазяїн сплять, – прошепотів пахолок і навшпиньках почав крастися до спальні, але Арсен випередив його:

– Стій тут! Я сам розбуджу. Уявляю, як зрадіє твій господар, уздрівши спросоння свого давнього знайомого!

Пахолок знизав плечима і відступив під стіну. Спихальський зостався біля вхідних дверей, а Роман Воїнов, поклавши руку на пістоль, зупинився посеред світлиці.

Хоч надворі стояла тепла весняна погода, Чорнобай спав у шароварах і кунтуші, розстебнувши його і широко розкинувшись горілиць на білих пуховиках. Його бліде нездорове обличчя вкрилося дрібними росинками поту. При боці – шабля, а на стіні, в узголів’ї – багато оздоблені пістолі.

Арсен постукав піхвою шаблі в підошву Чорнобаєвого чобота:

– Вставай, сотнику! Проснись!

Хропіння стихло. Чорнобай глипнув каламутним поглядом, безтямно подивився на козака і знову заплющив очі, перевертаючись на лівий бік. Та, видно, щось дійшло до його свідомості, бо раптом підвівся і сів на ліжко, втупившись у незнайомця.

– Ти хто такий? Звідки? – В його голосі почувся страх.

– Не впізнаєш, Чорнобаю? – спитав Арсен, виймаючи з–за пояса пістоль і зводячи курок.

– Що це означає, добродію? Як ти потрапив сюди? Гей, люди!..

Голос загубився в кімнатах. Пахолок хотів було кинутись до господаря, однак, побачивши направлене на нього вістря ятагана в руці Спихальського, відступив назад під стіну.

Тим часом Чорнобай схопився з ліжка. Мертвотна блідість розлилась по його лиці. В очах світився жах.

– Боже! Звенигора! – скрикнув він. – Звідки?

– З того світу, пане Чорнобаю! Ти таки ще не втратив пам’яті!.. Спасибі, що впізнав. І шаблю мою зберіг – пригодиться!.. Виходь у світлицю – там поговоримо! – Арсен схопив Чорнобая за плече і шарпнув так, що той засторчкував до дверей. Там його підхопив Роман і одним помахом ятагана відрізав від пояса шаблю, яку подарував Арсенові Товкач.

Пахолок отетеріло переводив погляд з хазяїна на незнайомців, ще не розуміючи, що ж, власне, скоїлося. Арсен став насупроти Чорнобая. Як довго він ждав цієї хвилини! Скільки разів у безсонні ночі в підземеллі Гаміда чи прикований до весла на галері уявляв, що скаже при зустрічі своєму ворогові! І ось ця мить настала!

– Ну, от і зустрілися, пане Чорнобаю. Не чекав?

Чорнобай мовчав. Під розстебнутим кунтушем високо здіймалися груди.

– Чого ж мовчиш? Страшно пригадати, як продавав у неволю татарам наших дівчат? Чи жалієш, що тоді, коли я був у твоїх руках, не перерізав мені горла, га?

– Чого ти від мене хочеш? – прохрипів Чорнобай.

Арсен рвучко підійшов до нього, схопив за груди, шарпнув до себе:

– Хочу дізнатися, звідки ти сьогодні прибув! З Дубової Балки?.. Де подів мою сестру Стеху, яку твої люди там викрали? Ну! Говори!

– Я там не був, – прошепотів Чорнобай, але по тому, як сіпнулися його брови і ще більше розширилися зіниці, Арсен зрозумів, що він бреше. Стеха в його руках.

– Ми прибули сюди по твоєму сліду, сотнику! Не крути хвостом, як пес! Взагалі з тобою не варто було б панькатися жодної хвилини, – ти давно заслужив собі смерті! Але зараз я не хочу пригадувати старого… Віддай мені мою сестру!

– Її нема у мене!

– Але ж ти був у Дубовій Балці!

– Не був!

Роман, слухаючи цю розмову, мінився в лиці. Почувши останню відповідь Чорнобая, він швидко вихопив з кишені велику кінську підкову і ткнув нею сотникові під носа:

– А це пізнаєш, собако? Ми її знайшли на місці вашого нічлігу, в лісі… Невже ти хочеш, щоб ми повели тебе в конюшню і показали, котрий з твоїх коней загубив цю підкову?

Чорнобай мовчав. Тільки від страху і безсилої люті закусив до крові губу.

– Чого ж мовчиш? – струснув його Арсен.

– Та що з ним говорити, панове! – вигукнув Спихальський. – Пальнути з пістоля – хай гине до дзябла!

– І справді! – підтримав товариша Роман.

Арсен мовчки подивився на друзів. Він ще вагався:

– А як же сестра?

– Перевернемо це кубло вверх дном, а знайдемо! Вона десь тут!

– Ну, якщо так – смерть негідникові! – Арсен підняв пістоль.

– Стривайте! – прохрипів Чорнобай. – Дайте помолитись перед смертю!.. Не губіть душі без сповіді!

Арсен перезирнувся з товаришами. Ті ствердно хитнули головами.

Чорнобай, незграбно сутулячись, рушив через світлицю до ікон, що під рушниками висіли в кутку. Там упав на коліна, обіперся обома руками об нефарбовану дерев’яну підлогу і почав бити поклони, щось шепочучи собі під носа.

Арсен і його друзі стояли посеред світлиці з таким розрахунком, щоб Чорнобай і пахолок були в полі зору.

Зненацька щось скрипнуло, стукнуло. Потім почувся гучний грюкіт – схилений у поклоні Чорнобай зник із очей. На тому місці, де він стояв навколішки, зяяв чорний отвір.

– Прокляття! – вирвалось у Арсена.

Всі кинулися вперед. Заглянули в яму. Але, крім дерев’яної ляди, що хиталася на металевих завісах, не побачили нічого. Знизу долинав ледь чутний шурхіт: десь глибоко осипалася земля.

Арсен заніс над ямою ногу, збираючись плигнути туди, та Роман схопив його за руку.

– Ти збожеволів, Арсене! Куди? Хто знає, які несподіванки приготував там Чорнобай для переслідувачів! – Він нагнувся і вистрілив у підземелля з пістоля. Прогуркотіла луна – пороховий дим заволік неширокий отвір.

Позаду грюкнули двері: переляканий на смерть пахолок чкурнув із світлиці.

– Стій, пся крев! – метнувся за ним Спихальський.

Та пахолок відбіг не далеко. В сінях його схопив Грива, притиснув до стіни. Арсен ледве встиг одвести важку руку товариша.

– Чекай, Гриво! Цей птах нам потрібен! – І до пахолка: – Якщо хочеш жити, відповідай правду, як на сповіді! Де дівчина, яку Чорнобай привіз сьогодні? Куди ви її поділи?

– Господар мене заб’є. Помилуйте, вашмосць!

– Дурню, дбай про те, щоб ми не вкоротили тобі віку зараз!

– У нього кілька тайників…

– Кажи всі!.. Один – у вітряку – я сам знаю…

– Два тут, у фортеці. Один – у стіні, хід з конюшні… Я покажу. Але там зараз немає нікого…

– А другий?

– Покляніться, що відпустите мене живого.

– Відпущу. Ось тобі хрест!

Пахолок зразу пожвавішав. Полегшено зітхнув:

– Тоді скажу. Може, легше на душі стане, а то носив цю таємницю в серці, як камінь! Та нікому не кажіть, що від мене дізналися. Помітили в дворі собачу будку? Між стайнею і коморою.,. Ото хід в тайник! Під будкою глибокий льох, а в будці – собака… Зрозуміли?

– Зрозуміли. А більше нема ніде?

– Є ще в лісі. За дві версти звідси, в урочищі Журавлі, насупроти джерела, викопано в гущавині потайний погріб… Але то для зими.

– Ясно. Як же тебе звати?

– Минкою.

– Ну, от що, Минко, якщо сказав правду, ми тебе відпустимо. Хоча, по правді кажучи, все Чорнобаєве кодло заслуговує однієї гілляки. Веди нас до будки!


5

Викопаний у твердій глині таємний хід мав кілька колін. Це врятувало Чорнобая від Романової кулі. Він клубком скотився вниз, до повороту, і, боляче вдарившись об суху стіну, шуснув за виступ. В ту ж мить пролунав постріл. Але Чорнобай уже був у безпеці. Звівшись на ноги, намацав на стіні ятаган і шаблю, повішені тут на скрутний випадок, і в думці похвалив себе за передбачливість. Тепер він міг оборонятись у цій тісній норі, де двом не розминутись.

Постоявши деякий час за виступом і пересвідчившись, що погоні не буде, Чорнобай почав навпомацки пробиратися вниз. Добравшись до лазівки, закритої міцними дубовими дверцятами, відсунув засув, відчинив дверцята і виліз із нори. Опинився в напівпорожній і напівтемній клуні. Обтрусив одяг, застебнув кунтуш, причепив до боку шаблю, а до другого – ятаган і поспішно вийшов на подвір’я.

Тут вешталося чимало людей – наймитів, наймичок і пахолків. Одні готували на завтра зерно для посіву – саме сіяли гречку, другі чистили гній у стайнях, треті вешталися без діла.

Побачивши господаря, всі враз заметушилися.

Блідий, вимазаний у вогку глину Чорнобай підбіг до комори. Гукнув:

– До зброї! До зброї! Напад! Всі до мене! Зачиніть ворота!

Люди враз кинули роботу. Звиклі до тривожного життя, вони не зчиняли крику, лементу, а швидко хапали зброю – шаблі, мушкети і бігли до Чорнобая. Хтось зачинив важкі ворота, хтось ударив на сполох – і уривчасті згуки дзвона полинули ген–ген по околиці.

– Сідлайте коней!

Пахолки виводили з стаєнь блискучошкірих огирів, накидали сідла, затягували попруги.

Опинившись у сідлі, Чорнобай відчув себе спокійніше. За плечима у нього гарцювало півтора десятка вершників. Він наказав відчинити ворота.

– За мною! Нападників небагато! Вирубаємо всіх до ноги! Нікого не жаліти!

Щойно пережитий страх змінився лютою радістю, що розпирала йому груди. Урятувався! Тепер тільки б не випустити з рук Звенигори і його друзяків!

Він махнув шаблею і на чолі загону вихором вилетів з двору на широку дорогу, що поза кручею, узвозом вела на гору, до фортеці.


6

Минка вгамував розлютованого пса і зачинив у комірчину. Потім відтягнув убік будку. Під нею виявилась майстерно зроблена ляда.

– Тут, – сказав пахолок і, злякано позираючи, чи нікого не видно з людей Чорнобая, відступив за ріг комори.

Арсен з Романом підняли досить–таки важку ляду, стали на коліна, заглянули в льох. На них дихнуло вогкою землею і пліснявою. В густій темряві годі було що–небудь розгледіти.

– Стехо, – тихо погукав Арсен, все ще не вірячи, що тут може бути сестра. – Стехо! Сестричко!

У нього над головою згромадилися товариші й односільчани. Всі затамували подих.

З льоху долинуло легке шемрання, почувся шелест соломи. Хтось завовтузився.

– Стехо! Ти тут? Це я – Арсен! – гукнув козак щосили, відчуваючи, що серце от–от вирветься з грудей.

– Арсене! – не крик, а зойк вихопився з ями.

До того зойку прилучилися поклики ще кількох дівчат. Пролунав тупіт ніг, і внизу, якраз під отвором, з’явилося четверо дівочих облич. З темряви показалися змучені очі Стехи, скуйовджені коси. Дівчина простягнула вгору тонкі руки.

– Драбину! – гукнув Арсен.

Принесли драбину, опустили в яму. Бранки одна по одній піднялися наверх. Арсен підхопив Стеху, пригорнув до грудей:

– Сестронько! Люба моя!

– Братику! Де ти тут узявся?

Вони обнялися.

В цей час внизу, над річкою, забив на сполох дзвін. Низькі уривчасті звуки тривогою одізвалися в серцях козаків. Усі нараз принишкли. Минку мов вітром здуло – десь зник, скориставшись тим, що про нього забули.

– Чорнобай скликає своїх людей, – сказав Роман.

– Так, проґавили ми його, собаку! – глухо відгукнувся Арсен. – Тепер нам тут залишатися небезпечно… На коней, друзі! Для полонянок осідлайте Чорнобаєвих!

Поки сідлали, Арсен віддавав накази:

– Романе, ви з Гривою беріть дівчат і мчіть попереду. На допомогу візьміть ще кого–небудь. Ну, хоча б Іваника, – і тихо додав: – З нього мені мала допомога, а вам усе–таки жива душа… – Потім голосно: – Ми їхатимемо зразу за вами. Але якщо доведеться прикривати вас і ми відстанемо, то ждіть нас у Глибокому байраці. Зрозуміли?

– Зрозуміли.

– Тоді – в путь! і не гайтеся!

Сонце зайшло – на землю почали спадати сині вечірні сутінки. Попереду виїхали з фортеці Роман, Грива, Іваник і дівчата. За ними – решта загону на чолі з Арсеном. Спихальський був незадоволений, бурчав:

– Може, хоч червоного півня пустимо на це кляте гніздо, пане добродзею? Невже так і поїдемо, не відплативши тому лотрові?

– Не треба, – скрушно махнув рукою Арсен. – Не гніздо винувате, а той звір, що живе в ньому. Хитрий, бестія! Наготував лазівок! Знав, що рано чи пізно доведеться рятувати свою шкуру!.. Ну, та ми доберемось до нього! Не втече, клятий!.. А фортеця славна! Для чого ж її руйнувати? Добрий захисток для наших людей від татарви.

– Як знаєш, пане добродзею, – не давав себе переконати Спихальський. – А я викресав би вогню, жеби вшистко пішло з димом!

Арсен промовчав. Йому й самому було досадно, що випустив з рук Чорнобая, свого найлютішого ворога. Та що з того? Палити будівлі? Знищувати добро, надбане кривавою працею наймитів і пахолків? Це було б нерозумно.

Коні летіли навскач. Всі мовчали, поприпадавши до грив. Арсен теж пригнувся, не випускаючи однак з поля зору ні свого переднього загону, ні того, що робилося довкола.

Ось із узвозу виринув Чорнобай. У нього чимало людей, – тож устрявати в рукопашний бій небезпечно. Навіщо даремні втрати? і Арсен миттю вирішує мчати слідом за Романом у надії, що скоро настане вечір і темрява сховає їх від переслідувачів.

Та Чорнобай розгадав цей задум і, зрізавши кут, утворений двома дорогами, кинувся навперейми. Цим він відразу скоротив відстань, що відділяла його від втікачів. Не останню роль в цьому зіграло, мабуть, і те, що у нього були свіжі, нестомлені коні.

Почалася погоня.

Гула під копитами земля. Бряжчала козацька зброя. По праву руч промайнули біленькі хати села – і три загони вирвалися в степ. Передній явно стишував хід. Не призвичаєні до швидкої верхової їзди полонянки ледве держалися в сідлах, і це змушувало Романа,

Гриву та Іваника підтримувати їх, щоб не попадали, а це, в свою чергу, уповільнювало втечу.

Нарешті, коли стало ясно, що до темряви відірватися від погоні не пощастить, Арсен на ходу крикнув:

– Приготувати мушкети! Стріляти залпом! Цілитися не в вершників, а в коней! Буде більше шансів, що влучимо!

Вершники зірвали з–за спин мушкети, розсипалися лавою, щоб не зачепити кого–небудь із своїх. Ладналися на ходу.

На невисокому пологому пагорбі Арсен подав знак зупинитися. Всі повернулися впівоберта назад. Тісною купою, збиваючи хмару куряви, швидко наближалися переслідувачі. Сто кроків… вісімдесят… шістдесят…

– Готуйся!

Вмить звелися вгору довгі цівки кремінних рушниць. Прикладами – до пліч. Курки – на бойових зводах.

– Пали!

Гримнув залп.

Загін переслідувачів, мов наткнувшись на невидиму перепону, раптом зашпортнувся. Кілька коней, придавлюючи своєю вагою їздців, упало на землю. Інші здибилися, злякано заіржали. Почулися прокляття і стогони поранених.

Потім з одного боку насунулася хмарка сірої куряви, а з другого – їдкого мушкетного диму і, зійшовшись над Чорнобаєвим загоном, накрила його густою непроглядною завісою.

– Вперед! – гукнув Арсен.

Прищуливши вуха, коні рвонули з місця учвал – і понесли. Постріли, крики, болісне іржання, запах диму стривожили їх, наддали нових сил. Втікачі прудко помчали до лісу.

Через дві–три сотні кроків Арсен оглянувся. В грудях радісно тьохнуло серце: випробуваний у багатьох боях запорозький засіб зупинити наступ ворожої кінноти цілком виправдав себе і тут. Загін Чорнобая, збившись у купу, тупцявся на місці. Видно, смерть чи поранення кількох товаришів відбили у пахолків охоту продовжувати переслідування.

Незабаром вечірні сутінки погустішали і темно–сизою пеленою покрили степ. Ну що ж – тепер Чорнобай, хоч би й хотів і мав сили, мусив би припинити погоню.


7

Справді, несподіваний козацький залп викликав у загоні Чорнобая велике замішання. Два пахолки були поранені. Ще четверо, упавши з коней, так забилися, що в першу хвилину не могли прийти до пам’яті, і товариші вважали їх загиблими. Сам Чорнобай лишився неушкоджений. Він хотів продовжувати погоню, та ніхто з ним не поїхав. Тому наказав підібрати поранених і вертатися додому.

У фортеці, кинувши поводи пахолкові, процідив:

– Розшукайте Минку і приведіть до мене! А також пошліть за Тхором і Митрофаном! Хай зайдуть!

А сам пройшов до себе в спочивальню, зірвав зі стіни два пістолі – застромив за пояс і, сівши край столу на лаву, задумався.

Становище його враз ускладнилося. Повернення з неволі Звенигори було як грім серед ясного неба. Тільки чудом урятувався він сьогодні. Але небезпека не минула. Запорожець у перший–ліпший день може повернутися з більшими силами або підстереже його десь одного і пошле кулю в спину. Отже, було про що подумати сотникові.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю