Текст книги "Таємний посол. Том 1"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 32 страниц)

– Абді–ага! Це такий пронира, що за гроші все зробить. Але бережись, бо обдурить. Якщо ж із ним нічого не вийде, приходь до мене, можливо, я зможу і тут допомогти більше, ніж Абді–ага. Звичайно, за гроші… Ха–ха!

– Гм, з тебе, Сафар–бею, був би непоганий купець. Ти вмієш домагатися свого. Однак ти – воїн, одинак і…

– На жаль, без грошей і воїн безсилий. У наш час усе купується і продається: посади, чини, земля, навіть трон падишаха… Я довго жив у столиці і мав нагоду пересвідчитись, що зараз сильний не той, хто має меч, а той, хто має великий гаман!

– Ти мудро міркуєш. І це ще більше переконує мене, що я маю справу з порядною і відвертою людиною. Я радий бачити захисника ісламу таким, як ти.

– Ти не помилився… Свій меч я піднімаю в ім’я і славу Аллаха! Але хто ж забуває про себе? Правда, в цій злиденній Болгарії не дуже розбагатієш… Всюди біднота!..

– Ви самі винні. Опустошили війнами такий благодатний край.

– Не ми розпочинали війни. Болгари самі винні. Повстають, не визнають влади падишаха!

– Повстають не від доброго життя. Якщо вже вам так хочеться воювати, то йдіть на Україну, на Русь… То землі багаті і многолюдні. Можна взяти рабів, скоту і грошей. Та й своєвольців приборкаєте. Звідти розповзається вільнолюбний дух. Річ Посполита була б вам за спільника, бо ті схизмати–козаки ^[87]їй теж завдали багато клопоту. – Арсен замовк. Вудочку закинуто. Чи клюне?

Сафар–бей з цікавістю глянув на гостя.

– Багато хто з наших думає так само. Пів–України випало з рук Ляхистану. Падишах не допустить, щоб вона повністю об’єдналася з Москвою. То була б для нас смертельна загроза. Тож недарма Ібрагім–паша, великий візир, готує військо для походу за Дунай. Ще цього року…

До кімнати зайшли Якуб і Златка, і Сафар–бей урвав мову на півслові. Хоч як хотів Арсен бачити Златку, однак пожалів, що вона завітала з Якубом так невчасно. Ще б хвилина – і Сафар–бей, можливо, розкрив би більш потаємні наміри Порти щодо України. Однак і з того, що він устиг сказати, видно: влітку турки розв’яжуть велику війну!

4

Після обіду, на якому Арсен більше слухав, ніж говорив, Сафар–бей запросив його до сусідньої кімнати. Зачинивши щільно за собою двері і переконавшись, що під вікном нікого немає, сказав:

– Дорогий Асан–ага, я воїн, людина відверта, і в мене на язиці завжди те, що й на думці. Отже, гадаю, ти не образишся, якщо я висловлю ще одне бажання.

– Прошу, – вклонився Арсен, не розуміючи, куди верне бюлюк–баша.

– Я хочу одружитися. Слава Аллаху, падишах дозволив яничарам таку розкіш…

– Ну що ж, вітаю! Здається, я здогадуюсь, хто вона…

– Не важко здогадатись. Але я хотів не це сказати… Мені потрібні гроші… І ти мені позичиш… До того часу, поки я їх роздобуду.

«Нахаба! Він збирається витиснути з мене все, що я маю… Знає, що вступитися за мене тут нікому», – подумав Арсен, а вголос сказав:

– Хіба є надія, що роздобудеш?

– Не сьогодні–завтра йду в похід.

– Але ж це небезпечно! – вихопилося в Арсена.

– Ти гадаєш, що мене вб’ють?

– На війні все буває.

– Я вірю в свою щасливу зорю і в милість Аллаха.

– Якщо так, тоді я молитиму Аллаха, щоб зберіг тобі життя.

– Заради мене чи заради грошей, які ти мені позичиш? – усміхнувся Сафар–бей. – Отже, я можу сподіватися?

– Безперечно. Скільки тобі потрібно?

– Крім тих п’яти сотень, що маєш віддати за Момчила Крайчева, ще п’ятсот… Отже, всього тисячу курушів. Якщо ж я повернусь з походу на гайдуків і привезу твого батька, вважай, що ми – квити.

– Гаразд. Я згоден. Дивуюся тільки, для чого тобі потрібно так багато грошей? Невже щоб внести викуп за Адіке?

– А чому б ні? Адіке – гарна дівчина. І хоче Якуб–ага чи не хоче, та все ж буде моїм тестем. Я не випущу з рук тієї пташки!

– Вона справді гарна дівчина, – погодився Арсен, присягаючись у думці, що зробить усе можливе й неможливе, щоб Златка не потрапила до рук цього самозакоханого жорстокого яничара.

– Чудово! – вигукнув Сафар–бей. – І я не хотів би Якуба і її тримати під замком, поки повернуся з походу… Та доведеться.

– Ти боїшся, що вони втечуть? Хіба Адіке не кохає тебе? – Арсен ледве приховав радість, що забриніла в голосі.

– Це мене не обходить. Досить того, що я кохаю її!.. Тому я і хотів заплатити викуп за дівчину тепер, щоб зв’язати Якуба словом.

– Нічого їм не станеться, коли якийсь тиждень посидять під вартою. Тут так гарно!

– Ти маєш рацію. Спасибі тобі, – сказав Сафар–бей, ховаючи гроші. – Куди накажеш доставити старого?

– Я зупинився в хані Абді–аги. Буду вдячний, якщо пришлеш з аскером туди… Я піду, треба переодягнутися перед обідом у паші.

– Отже, ми зустрінемося. До побачення!

Сафар–бей гукнув аскера і наказав провести гостя з фортеці. Щоб не привертати до себе зайвої уваги, Арсен не розпитував дорогу і довго петляв кривими вуличками, поки нарешті вибрався до міського майдану, а звідти до хана. Ще здалеку побачив біля воріт сяючого від радості Драгана. Хлопець кинувся назустріч.

– Спасибі, Арсене! Не знаю, як тобі пощастило це зробити, але дідусь Момчил щойно прибув живий–здоровий! Ходімо швидше, сам побачиш! Аскер не відходить від нього. Каже: «Велено передати купцеві з рук у руки».

На подвір’ї і справді стояв похмурий горбоносий яничар, тримаючи вірьовку, якою був зв’язаний старий.

– Я купець, Асан–ага, – сказав Арсен і кинув воякові куруша. – Розв’яжи вірьовку і йди собі геть!

Той схопив монету, розрізав ятаганом вірьовку і зник за ворітьми.

Арсен обняв Момчила.

– Я радий бачити тебе живого, батьку! і на волі!.. Але затримуватися тут вам з Драганом не слід. Якомога швидше тікайте звідси. Драгане, проведи дідуся в безпечне місце, а сам з другарями повертайся і чекай на мене в Синіх Каменях, біля струмка, як домовились. Ну, гайда!

Драган з Момчилом поспіхом рушили з хану, а Звенигора зайшов до кімнати.

За дві години до заходу сонця він поволі простував міським майданом. Після денної спеки з гір почала скочуватися свіжа прохолода. Дихалося легко й радісно. Поки що все йшло добре. Драган приведе людей, і вони, тільки–но Сафар–бей виступить у похід, нападуть на фортецю і визволять Златку і Якуба.

На протилежному боці майдану розташувався табором невеликий кінний загін. Спагії розкладали вогнище, лаштували над ними триноги і казани. іржали на припоні голодні, стомлені коні. Вояки несли їм у рептухах обрік, запашне гірське сіно.

Арсен не надав цьому значення. Хіба мало різних військових загонів гасає по Османській імперії? Він зайшов до конака, і запобігливий слуга повів його нагору до зали, звідки вже долітали голоси багатьох людей.

Чийсь гучний надтріснутий голос здався йому дуже знайомим. Але не встиг пригадати, кому належить той голос, як назустріч викотився жвавий паша, взяв під руку і повів до вузького вікна з кольоровими шибками, де стояв найбільший гурт людей.

– Дорогі гості, дозвольте познайомити вас із заїжджим купцем із Ляхистану Асаном–агою. Він добре знає той край, де доблесним воїнам падишаха доведеться незабаром прославляти ім’я Аллаха. Я думаю, він з радістю поділиться з вами своїми спостереженнями про звичаї невірних.

– Я весь до ваших послуг, – уклонився Арсен і раптом здригнувся: прямо перед ним стояв Гамід і виряченими від подиву очима дивився на свого колишнього невільника.

– Аллах екбер! – вигукнув Гамід. – Урус Арсен! Звідки ти тут узявся?.. Сам Всевишній посилає тебе мені в руки!

Він схопився за ефес шаблі. Але витягти її не встиг. Мов блискавка, сяйнув Арсенів ятаган. Та вістря тільки ковзнуло по гладенькому панциру, прикритому верхнім одягом. Невдача! Розуміючи, що вдруге нанести удар не пощастить, Арсен рвонувся назад, щоб, скориставшись загальним замішанням, вискочити на майдан. А там – тільки б упасти на чийогось коня!..

Розштовхуючи оторопілих гостей, козак вибіг на середину зали. Чийсь відчайдушний крик підстьобнув його наче батогом. Переляканий слуга, що заглянув у двері, побачивши в руках утікача блискучий кинджал, шарахнувся в куток. Шлях до виходу був вільний.

Але в останню мить пружинистий Сафар–бей підставив ногу, і втікач з розгону полетів на підлогу. Сафар–бей, мов дика кішка, плигнув на нього, закрутив за спину руки.

– Тримайте його! В’яжіть!

Кілька чоловік, у тому числі й Гамід, ринулися вперед, насіли на розпростерте тіло козака. Арсен напружив усі сили, запручався, заборсався, але ворогів навалювалося все більше. Він уже не зміг поворухнути жодним м’язом, лежав, розпластаний, мов лист, під вагою багатьох тіл. Хтось в’язав руки, завертаючи їх мало не до лопаток.

– Міцніше! Дужче!

– Вирвіть у нього ятаган!

– Підніміть гяура!

Арсенові стало легше дихати. Натовп розступився. Сафар–бей болюче вдарив ногою під бік:

– Вставай, собако!

Арсен підвівся спершу на коліна, потім на ноги. Ззаду його тримали за зв’язані руки, обабіч стали з ятаганами два молоді дужі яничари. Переляканий Гамід і зблідлий Сафар–бей ще не отямилися від несподіванки і поводили очима, важко відсапуючись.

В залі запала тиша. Всі з острахом і цікавістю дивилися на полоненого. Отетерілий паша, мов риба на березі, беззвучно плямкав ротом, намагався щось сказати, але страх здавлював йому горло. Всім кинулась в очі пухка рука паші, на якій недоречно виблискував камінцями коштовний перстень, подарунок «купця» з Ляхистану.

«Як добре, що свій медальйон я подарував Адіке! – подумав Сафар–бей. – А то б і я мав такий жалюгідний вигляд, як паша!.. Обвів нас навколо пальця цей проклятий гяур!.. Треба виплутуватися із смішного становища, в яке ми всі потрапили через того дурня пашу!»

– Дорогий гамід–бею, як вчасно ти приїхав! Твій приїзд допоміг виправити помилку, якої допустився наш шановний каймакам!

– Д–дозволь, як тебе розуміти, Сафар–бею? – пробелькотів Каладжі–бей, вирячуючи жовті білки очей.

– Дуже просто. Ви прийняли у себе ворожого вивідача. Ви, на його прохання, наказали відпустити гайдука Крайчева, якого ми мали стратити…

– Бюлюк–баша, перед тобою старший! – обурився сливенський управитель. – Як ти смієш!

– Ви запросили його до себе, нарешті, а не я! І це могло скінчитися трагічно не тільки для Гамід–бея, а й для багатьох із нас! Я змушений буду доповісти про все бейлер–бею!

Каладжі–бей побагровів:

– Яке нахабство! Панове, будьте свідками, подарунок від цього гяура взяв не тільки я, а й Сафар–бей!.. Я з огидою повертаю цей брудний перстень! – Він зірвав перстень з пальця і пошпурив на підлогу. – Якщо цьому гяурові і пощастило обманути кого, то не тільки мене, а всіх нас!

– Авжеж, авжеж, – підтримали пашу міські урядовці. – Нема потреби сперечатися, хто винен! Треба допитати гяура! Він усе скаже!

– Чекайте, чекайте! – вигукнув Гамід. – Це мій раб! Утікач! Бунтівник!.. Розпоряджатися ним маю право тільки я! Віддайте його мені! Це він з повсталими каратюрками спалив мій замок в Аксу, повбивав рідних, знищив усе майно… О–о–о! Клянусь небом, я так його катуватиму, що він пожаліє, що доля залишила його живим!

– Ні, Гамід–бею, – заперечив Сафар–бей, – він належить тепер не тільки тобі, а й мені! Він, напевно, зв’язаний із гайдуками… Ми допитаємо його разом. І не буду я Сафар–бей, коли не розв’яжу його брехливого язика!

Він підійшов до Звенигори і вдарив кулаком в обличчя:

– Ну, йди, собако!

5

Його привели у фортецю і кинули в підземелля. Світло проникало сюди крізь вузький душник у стелі. Кам’яні стіни бовваніли в густих сутінках, мов чорні примари. Застояне повітря забивало віддих.

– Лежи, гяуре! – крикнув Сафар–бей з порога, бачачи, що в’язень намагається підвестись. – Ми скоро повернемось!

Грюкнули двері. Стало тихо.

Арсен підвівся, став під душником. На нього глянула цятка голубого передвечірнього неба. Що ж, і це непогано! В останні хвилини життя він матиме над головою миле, хоч і чуже небо.

Звичайно, тільки щасливий випадок та власна винахідливість можуть урятувати його тепер. Арсен добре це розумів і вирішив не гайнувати часу. Призвичаївшись до темряви, почав оглядати підземелля. Невже тут не знайдеться якогось каменя чи, на гірший випадок, дрюка, яким можна було б приголомшити вартового?

Наслідки огляду були невтішні. Стіни муровані з великих брил вапняку. Годі й думати виколупати хоч одну з них! На земляній долівці, крім оберемка перетрухлої соломи, теж не знайшов нічого. Кепсько!

Стиснув зв’язані за спиною кулаки. Ех! Звільнити б їх та вкласти шаблю чи ятаган – тоді і самого чорта не побоявся б! Дорого продав би життя!

Раптом угорі щось блиснуло. Арсен підійшов ближче, придивився. Залізний гак! І не один, а цілий ряд! Оце знахідка!

Треба швидше звільнити руки! Він знайшов камінь, що гострим рогом виступав із стіни, повернувся спиною і почав терти об нього вірьовки. Час тягнувся набридливо довго. Та ось мотузки ослабли, а далі зовсім упали додолу. Розім’явши затерплі руки, підступив до гаків. Ех, коли б зламати, непогана зброя вийшла б! Уявив, як, затиснутий у руці, цей шматок заліза став би списом чи кинджалом у хвилину, коли доведеться боротися за життя.

Та ба! Гаки так глибоко вмуровано в стелю, що жоден з них не піддавався його далеко не слабким силам. Ні, без лома не вирвеш! Марна надія. А Сафар–бей кожної хвилини може надійти… Хіба спробувати не виривати, а ламати? Він ухопився обіруч за крайній гак, уперся ногами у стіну і почав розгойдувати. Залізо ледь–ледь зігнулося. Тоді наліг ще дужче, аж кров шугнула в скроні, аж затремтіли від напруження ноги.

Ну, разом – гу–ух!

Гак подався ще більше. Тепер з другого боку! Ну, дужче! Натискуй! Отак! Іде! Майже непомітно для ока, але згинається…

Арсен аж корчиться від нелюдських зусиль, зривається і падає на долівку. Якийсь час лежить, відсапуючись, а потім знову встає, хапається руками за гак, підтягується, упирається ногами в стіну…

І знову зривається.

Стає жарко. Піт заливає очі. Роздягнувшись, швидко відкидає одяг, лишається в самій сорочці. І знову береться до роботи. Минає година, друга… Міцний кований гак піддається неохоче. Гнеться з трудом, але гнеться. Вперед – назад! Вперед – назад! З кожним зусиллям він подається все більше і, здається, легше. Та сил не вистачає доламати до кінця…

Стає темно.

Стомлений в’язень важко опускається на долівку. Ще попрацювати трохи – і гак зламався б. Але сили вичерпались. На очі напливає кривавий туман. Арсен прихилив голову до стіни і незчувся, коли заснув.

Міцний козацький сон! Забулося все: і небезпека, і Сафар–бей, і Гамід, і те, чого сюди прибув. Ніщо не порушувало того сну до самого ранку.

Тільки як загуркотіли ковані залізом двері, прокинувся і схопився на ноги. Мимоволі зажмурився від яскравого світла, що ввірвалося знадвору, прикрив очі рукою. На порозі стояло двоє.

«Ех, проспав! Спізнився!» – різонуло ножем у серце. Скручений набік гак, якого так і не встиг відламати вчора, тьмяно блищав під вогкою стелею, мов докоряв за легковажність.

Попереду спускався Сафар–бей, позаду важко чалапав Гамід. За ними два яничари несли вірьовки, канчуки, відро з водою.

– Ну, як ся маєш, купчику? – злорадно посміхнувся Сафар–бей. – Говоритимеш сам чи примусиш нас попрацювати біля тебе?

Арсен мовчав.

– А–а, ти встиг уже й руки висвободити. Зв’яжіть його! Та міцніше!

Яничари, метляючи червоними шароварами, кинулися наперед, та, побачивши важкі кулаки в’язня, завагалися і зупинилися. Вихопивши шаблю, Гамід поспішив їм на допомогу, однак Сафар–бей притримав його за руку:

– Ні, ні, треба взяти живцем!

Яничари знову рушили вперед, схопилися з Арсеном руч–в–руч, насіли, звалили на землю, зв’язали.

– Підтягніть до гака! – наказав Сафар–бей. – Підвісьте його!

Яничари миттю перекинули вірьовку через гак, навалилися на неї, Арсен застогнав: гострий біль у вивернутих лопатках проник до самого серця.

– Ну, тепер ти в нас заспіваєш, гяуре! – прошипів Гамід.

– Коли б моя воля, ти б у мене і затанцював! – з натугою відповів козак, бажаючи тільки одного: швидкого кінця.

– Слава Аллаху, не ми у твоїй волі, а ти в нашій! – замахнувся Гамід і шмагонув батогом, примовляючи: – Це тобі, рабе, за втечу! А це за моє розорене гніздо! А це за те, що я тебе ненавиджу!

Батіг падав на спину, на руки, на голову. Після кожного удару на шкірі здіймалися кров’янисті басамуги. Арсен зціпив зуби, щоб не кричати, заплющив очі.

– А це, рабе, за моїх домочадців, знищених тобою! Гяур! Паршива свиня! – лютував Гамід, усе більше розпалюючись і важко дихаючи.

Сафар–бей стояв збоку. У нього широко роздувалися ніздрі. Батіг у руці тремтів. Запах крові п’янив, як вино.

– Стривай, Гамід–бею, ти заб’єш його до смерті! Залиш і на мою долю трохи собачого життя! – крикнув він, бачачи, як після нещадного удару здригнувся катований.

Гамід зупинився, витер рукавом спітнілого лоба.

Арсен розплющив очі, позирнув на катів. Сафар–бей поволі почав засукувати рукави. На правій руці – від ліктя вниз до кисті – по смаглявій шкірі трьома світлими променями простяглися зарубцьовані вузькі шрами.

Ніби враз перестала боліти сполосована батогом спина. Заколотилося серце. А в голову вдарив божевільний здогад. Невже?

Сафар–бей закінчив приготування, схопив батіг і підступив ближче. Чорні очі, мов дві гострі колючки, вп’ялися в обличчя жертви. Губи міцно стулені.

– Ну, самозваний купчику, розповідай: з якою метою прибув до Сливена? Не затримуй!.. У нас мало часу. Зараз вирушаємо проти гайдуків Младена… Обіцяю тобі легку смерть, якщо все скажеш. Ну, говори: звідки знаєш Момчила Крайчева? Хто напоумив врятувати його? Хто підіслав тебе сюди? Ну?

Він схопив Арсена за чуба і відкинув голову назад. Два погляди схрестилися, мов два мечі.

– Ненко! – прохрипів з натугою скатований козак. – Ненко, невже це ти?

Сафар–бей враз відсахнувся, мовби хто його вдарив у лице.

– Як ти сказав? Ненко? – спитав дивним, ніби дерев’яним голосом. – Звідки ти знаєш це ім’я? О, Аллах екбер! Кажи!

Зміна, що сталася з ним, глибоко вразила Арсена. Отже, перед ним Ненко, син Младена… Він пам’ятає своє колишнє дитяче ім’я!.. Але що лишилося в його пам’яті ще, крім імені? Які враження дитячих років?

– Розв’яжи мене, Сафар–бею… Я все розповім. Тільки якщо тут не буде…

Він хотів сказати: якщо тут не буде Гаміда. Але не встиг. Гримнув постріл – йому вогнем обпекло вухо. В очах попливли різнобарвні кола, і він поринув у темний морок.

У підземеллі поволі розвіювався їдкий пороховий дим.

Арсен повис на вірьовках. З голови на долівку закапала кров.

– Для чого ти вистрілив, Гамід–бею? – скрикнув вражений, смертельно зблідлий Сафар–бей. – Навіщо ти вбив його?

Він стис кулаки і весь напружився.

– А–а, чого панькатися з собакою! – темне обличчя спагії перекосилося чи то від збентеження, чи від злоби. – Туди йому й дорога! Паскудний раб!

– Що ти наробив, Гамід–бею! Цей гяур знав якусь таємницю, що переслідує мене відтоді, як я став себе пам’ятати!

– Бридня! Не звертай уваги на дитячі сни! Накажи винести й закопати це падло!

Сафар–бей пильно глянув у великі, вирячені очі Гаміда. Від нього не приховалося збентеження, що причаїлося в них. Але перш ніж він устиг що–небудь сказати, вгорі на сходах почулося гупання ніг. Вбіг захеканий яничар. Виструнчився.

– Лист від бейлер–бея, ага, – і простягнув запечатаний сувій.

– Гаразд. Іди!

Сафар–бей розірвав шнурок, розгорнув сувій, підступив до світла. Серце його поволі відходило, заспокоювалось. Він мовчки прочитав листа, потім повернувся до спагії:

– Гамід–ага! Слухай, що пише бейлер–бей! Назрівають визначні події. – Він прочитав уголос: «Сафар–бею, бюлюк–баші окремого військового загону. Таємно. Незабаром непереможні війська нашого найяснішого падишаха проходитимуть через Балкани на північ, тож ви відповідаєте за цілковиту безпеку на перевалі Вратник. Наказую по одержанні цього листа негайно виступити в похід і знищити гайдуків розбійника Младена. На підкріплення висилаю допоміжний загін Ісмаїл–аги. Вам підпорядковується також загін Гамід–бея, про що повідомте його особисто». Що ти на це скажеш, Гамід–бею?

– Що у нас буде велика війна з козаками і московським царем. Але ж це вже давно не таємниця. Ще в Аксу, коли я одержав наказ про виступ до Стамбула, я зрозумів, що йдеться про велику війну… Давно пора нам стати твердою ногою на північному березі Чорного моря. Україна дасть нам хліб, худобу і рабів! Заради цього ми й піднімемо меч проти Півночі… Отже, ми повинні вже сьогодні виступити на Чернаводу!

– Безперечно! Не будемо гаяти часу – ходімо!

Вони вийшли надвір.

– Ходжа, труби збір! – наказав Сафар–бей аскерові з зурною при боці. – А ти, Джаббар, слухай: залишишся у фортеці, доглянеш моїх гостей. Разом з Алі. Він буде за старшого – я дав йому відповідні розпорядження. А зараз спустися в льох. Там на гаку висить гяур, прикопай його в яру. Ну, гайда!

Тривожно заграла зурна. З приміщень з криком і лайкою вискакували яничари, на ходу ладнаючи на собі одяг, зброю.

Гамід спішно виїхав до свого загону. Сафар–бей завернув до себе. Йому хотілося побачити Адіке. З кожним днем він усе більше закохувався в дівчину і не пропускав нагоди зайвий раз показатися їй на очі. Попри всю жорстокість і зарозумілість, перед Адіке відчував незручність і боязкість. Однак непереборна сила весь час тягла до неї.

Біля хвірточки його наздогнав захеканий Джаббар. Вузьке зморшкувате обличчя спітніло, в очах світився переляк.

– Що трапилося, Джаббар? – нахмурився Сафар–бей.

– Ага, там… унизу… зовсім не мертвий… той гяур… Очима кліпає. То як бути, – пристукнути його чи живцем прикопати?

– Що ти мелеш? Не може він ожити! Тобі здалося спросоння!

– Аллах свідок, я не спав. І не здалося мені – живий той гяур!

Сафар–бей круто повернув назад і майже бігом кинувся до підземелля. Джаббар ледве встигав за ним.

В’язень справді був живий. По його тілу пробігав вряди–годи дрож. Сафар–бей вихопив ятаган і рубнув по вірьовці. Обважніле тіло козака впало йому на руки. Бюлюк–баша поклав його на долівку і звелів Джаббарові принести оберемок соломи і шмат полотна.

Після перев’язки Арсен задихав рівніше і поволі розплющив очі. Сафар–бей опустився біля нього на коліно.

– Ти чуєш мене, гяуре? – спитав, нахиляючись. – Прочумайся! Рана неглибока, куля ковзнула по черепу. Ти народився під щасливою зорею… Тільки оглушило тебе. Прокинься!

Та Арсен, видно, дуже знесилів. Голова упала на груди. Мокрі повіки опустилися, очі заплющились. Він знову знепритомнів.

Сафар–бей підвівся:

– Джаббар, залишаю цього в’язня на тебе. Ти відповідаєш за його життя! Він мені потрібен тільки живий! Даси йому їсти, пити… Бережи як зіницю ока, поки не приїду. Зрозумів?

– Зрозумів, ага. Аякже.

Сафар–бей ще трохи постояв, морщачи в задумі гладенького лоба.

Яку таємницю ховає в своїй пам’яті цей гяур? Як і чому схрестилися їхні долі? Чому ім’я Ненко все життя переслідує його, стукає в серце? Чи не з ним пов’язане його далеке дитинство, про яке іноді зринають окремі неясні спогади? А як би хотілося проникнути в те туманне минуле!

Може, в нього десь є батьки? Брати і сестри? Він знав, що дехто з яничарів знаходив своїх рідних. А йому хоча б дізнатися, хто він і звідки…

Нахмурений Сафар–бей вийшов з підземелля.

Джаббар підсунув пораненому жмут соломи під голову, поставив на долівку цеберце з водою і миску плову з бараниною. Хмикнув, дивуючись, чому так піклується про цього собаку–гяура бюлюк–баша, й поколивав по сходах нагору.

Через хвилину знадвору почувся брязкіт засува. Затихли кроки вартового. У підземеллі запанували непорушна тиша й темрява.

НЕНКО

1

Надвечір Арсенові стало краще. Розплющив очі і затуманеним поглядом обвів похмурі стіни льоху. Тихо. Темно. Де ж поділися Сафар–бей і Гамід? Невже їм набридло катувати його? А–а… Вони, здається, говорили щось про похід на гайдуків… Супроти Младена!..

Свідомість миттю прояснилася. Він схопився і сів. Різко заболіла голова. Торкнувся рукою – туга пов’язка з полотна. Це здивувало його. Він не пам’ятає, щоб перев’язував себе. Тоді хто ж це зробив? Невже Сафар–бей?.. А це що? Дивись! Навіть воду і їжу поставлено!..

Не знайшовши відповіді на ці запитання, вирішив не гайнувати часу. Спочатку підкріпився тим, що знайшов у мисці, котра стояла збоку, запив із глечика холодною водою. Потім, трохи відпочивши, звівся на ноги.

В голові ще паморочилося, гуло, як у вулику. Нестерпно щеміла збасамужена батогами спина. Але, перемагаючи біль і слабість, поволі піднявся крутими східцями нагору, до дверей, і припав оком до шпаринки.

Сонце вже зайшло – над фракійською долиною догорів малиновий вечір, а з Синіх Каменів поволі опускалися густі сутінки. На подвір’ї – ні душі! Мовби всі вимерли… А було ж людно і гамірно! Цікаво – чи його вартують?

Легенько натиснув плечем на двері – вони протяжно скрипнули. В ту ж мить хтось кашлянув, загримів засув – і в погріб заглянув яничар.

– А–а, гяур! Тобі краще? Очумався?

– Так. Мені зовсім добре, – відповів трохи іронічно Арсен.

– Ну то й лежи спокійно, поки повернеться бюлюк–баша.

– А коли він повернеться?

– Як тільки зловить отого розбійника Младена.

Отже, Сафар–бей…ні, не Сафар–бей, а Ненко, син воєводи Младена, виступив із загоном проти свого батька! Яка несподівана гра долі! Який пекельний задум визрів у Гамідовій голові в далекі роки молодості, коли він викрав дітей воєводи! і як усе сплелося в один нерозривний клубок! Младен, Анка, Сафар–бей, Адіке… Тільки він та Гамід знають таємницю цих людей. Але Гамід ніколи добровільно не розкриє її, а він ув’язнений!

Тим часом Сафар–бей зі своїми людьми пробирається гірськими дорогами й стежками до Чернаводи… У нього доволі війська, щоб винищити всіх прибічників воєводи, а самого Младена, живого чи мертвого, притягти до бейлер–бея.

Треба попередити Младена про небезпеку, а головне про те, що Сафар–бей – це Ненко! Не допустити, щоб син убив батька й матір! Чи, навпаки, сам Сафар–бей загинув од руки Младена чи його воїнів.

Але як попередити? Як вирватися звідси?

Роздумував Арсен недовго. З підземелля один вихід – через двері. іншого немає. А двері замкнено, і ключі у вартового. Отже… Таки потрібна зброя!

Він ухопився за гак руками, почав розхитувати його і гнути. Незабаром гак став податливішим і нарешті відламався. Загнавши вістря в щілину між камінням, випрямив його і, відірвавши шматок штанини, обмотав ним відламаний кінець, щоб зручніше було тримати. Серце радісно закалатало в грудях. Він має зброю – справжній кинджал чи спис! Тепер його доля у власних руках.

Трохи відпочивши, голосно заохкав, застогнав. З–за дверей почувся голос:

– Що тобі, гяуре?

– Ой, щось мені погано! Сюди! Сюди!

Грюкнули двері. На порозі з ліхтарем у руці з’явився вартовий. Поволі почапав униз, вивергаючи цілий потік проклять на голову в’язня.

– Бодай ти був здох, паршивий гяуре! Чим ти так сподобався, невірний пес, бюлюк–баші, що я мушу доглядати тебе як зіницю ока? Тьху! – Він спустився з останньої сходинки. – Де ти тут, хай би забрав тебе шайтан!

У ту ж мить Арсен виступив з темного кутка і щосили вдарив аскера в груди. Той охнув, важко упав на долівку.

Хутко зірвавши з убитого одяг, поки не закривавився, переодягнувся, схопив ятаган, пістоль і кинувся нагору.

Надворі вже стояла ніч. Голуба імла оповила землю. Із–за Синіх Каменів сходив вузький серп місяця. Над містом повисла сторожка нічна тиша, яку зрідка порушував гавкіт собак.

Ховаючись у затінок, Арсен обережно пробрався до Сафар–беєвого будиночка. Вартового ніде не було. В саду пахли троянди, шелестіли верхівки дерев, скрадливо шаруділи під ногами дрібні камінці.

У крайньому вікні тьмяно блимало світло. Арсен заглянув, сподіваючись побачити Златку чи Якуба. Але там, схиливши голову на стіл, дрімав яничар.

– Спішний наказ Сафар–бея! – стукнувши в шибку, гукнув Арсен.

Не підозріваючи небезпеки, яничар за хвилину з’явився на ґанку, та не встиг промовити й слова, як від удару по тім’ю звалився додолу. Спритно зв’язавши йому руки й ноги, Арсен втягнув його в кімнату і запхнув під ліжко. Виживе – хай живе.

З сусідньої кімнати почувся приглушений шурхіт.

– Златко! Якубе? Ви тут?

– Хто там? Це ти, Арсене? – почувся голос Якуба.

– Я! Відчиняйте!

– Легко сказати! Ми на замку!

Арсен підняв угору свічку. Відщіпнув важку ковану защіпку. Двері розчинилися. На порозі стали стривожені Якуб і Златка.

– Друже, як ти сюди потрапив? Сам! Уночі! – щиро здивувався Якуб. – А де ж Сафар–бей?

– Краще запитай, хто такий Сафар–бей!

– Як тебе розуміти?

– Сафар–бей – це Ненко! Розумієш – Ненко, син воєводи Младена, брат Златки!..

Якуб і Златка отетеріли. Їм відібрало мову, а в очах світився жах. Звістка вразила обох, мов блискавка.

– Не може бути! – вигукнув Якуб. – Де ж він зараз?

– Хто зна, де він зараз! Вранці вирушив у похід на Чернаводу. Щоб розгромити гайдуків, убити або полонити Младена!..

– О Аллах! – простогнав Якуб. – А може, ти помилився, Арсене? Може, Сафар–бей зовсім не син воєводи?

– Я бачив у нього на руці три довгі шрами… Пам’ятаєш?..

– Як не пам’ятати!

– Я бачив, як блиснули у нього очі, коли я сказав: «Ненко»… Він щось пригадує… І хотів розпитати, але Гамід вистрелив мені в голову. Я знепритомнів. А коли отямився, ні Гаміда, ні Сафар–бея вже не було.

– То й Гамід тут?

– Атож.

– Аллах екбер! – простогнав Якуб. – Ти знову зводиш мене з тим негідником! Коло замикається на тій землі, де розпочало свій біг. Це щаслива прикмета. Тепер, Гаміде, ти не вислизнеш з моїх рук!.. Але що нам робити з Ненком і Младеном? Може трапитись непоправне лихо!

– Ми повинні випередити їхню зустріч! Найкраще розповісти Сафар–беєві усе відверто, щоб знав, хто він такий і хто для нього воєвода Младен.

– Як же це зробити? Ми вийдемо звідси?

– Ви вільні.

– А наш вартовий?

Арсен показав на ноги, що стирчали з–під ліжка.

– Він нам не заважає. Ходімо!

2

Урочище Чернавода – маленький гірський потічок, прозваний гайдуками так, напевно, тому, що в’юнився між чорними кам’яними берегами у дикій і похмурій долині, відрізаній од усього світу неприступними скелями і непрохідними лісами. Там, у предковічних нетрях і хащах, у надійному, самою природою укріпленому місці, зачаївся гайдуцький стан, або, як його називали самі повстанці, – гайдуцьке зборище. Мов зіницю ока оберігали його гайдуки від султанських вивідачів, котрі не раз і не два намагалися проникнути до нього, але кожного разу безуспішно. Сюди, мов кров до серця, збігалися десятки і сотні мужніх синів Болгарії, щоб боротися за волю, проти гніту й насильства султанських намісників – бейлер–беїв, санджак–беїв, пашів, айянів та їхніх прихвоснів.

Таких зборищ по всій Старій Планині і по всій країні налічувалося немало, та найбільше їх було у Сливенському окрузі, що став центром цієї боротьби.

Зразу після сумнопам’ятного 1396 року, коли після жорстоких і кровопролитних трирічних боїв роздроблена і знесилена феодальними міжусобицями Болгарія була уярмлена османською Туреччиною, розпочався гайдуцький рух. і Сливен дав йому найвизначніших ватажків – Богдана–воєводу, Мирчо–воєводу, Тимануша–воєводу, Страхила–воєводу, Стояна–воєводу та багатьох інших воєвод, байрактарів ^[88]та гайдуків, котрих народ упродовж віків прославляв у своїх піснях.