Текст книги "Таємний посол. Том 1"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 32 страниц)

Роман, пшеничночубий, ясноокий, з веселою усмішкою на напіврозтулених вустах, фехтував з бородатим спагією легко і радісно, ніби стояв не на смертельному герці, а на току з ціпом у руках над снопами запашного жита.

Півдесятка ворогів уже скуштували їхніх шабель і, обливаючись кров’ю, корчилися під ногами у бійців.

Арсен і Драган пильно оберігали Младена.

Хтось із спагіїв упізнав його і з криком: «Воєвода Младен!» – кинувся на гайдуцького ватажка з високо занесеною шаблею. Драган відбив удар, а Арсен прикінчив нападника. Та тепер усі вороги побачили воєводу, і кожен намагався схрестити з ним зброю. Кожному хотілося зажити слави переможця воєводи й одержати обіцяну Гамідом нагороду за його голову.

Бій проходив з перемінним успіхом. Жодній з сторін не пощастило здобути відчутну перевагу. Однак було ясно, що гайдукам доведеться відступати: спагії мали вдвічі більше сил. До того ж загін Сафар–бея, який до цього часу не брав безпосередньої участі в збройних сутичках, міг в першу–ліпшу хвилину прийти їм на допомогу.

Потрібно було протриматись до вечора, а потім, користуючись темрявою, відступити.

– Драгане, накажи винести поранених у безпечне місце, – кинув через плече Младен. – Хай Златка і Якуб супроводять їх!

Драган вийшов з бою.

Арсен мусив бути ще уважнішим, щоб у разі потреби відвести од воєводи небезпеку. Він став з ним плече в плече і, підтримуваний іншими гайдуками, мовчки відбивався від розлютованих ворогів, що почали насідати все настирливіше.

Один спагія, якому, видно, дуже хотілося зустрітися віч–на–віч з воєводою, але не щастило це зробити через штовханину, поклав собі досягнути цього іншим шляхом. Він вихопив пістоль і, скочивши на камінь, через голови товаришів вистрілив у Младена. Старий воєвода здригнувся, почав осідати назад. Арсен не дав упасти – встиг підхопити попід руки, та в цю мить ворожа шабля завдала воєводі ще одного удару. Гайдуки зразу ж заступили його, а Арсен виніс у тил.

На крик підбіг Драган.

– Яке нещастя! – схопився він за голову. – Швидко до Якуба! Неси, Арсене! А я залишуся тут…

Рани Младена виявилися серйозними. Куля пронизала плече, а шабля розпанахала бік.

Якуб наклав тугі пов’язки, Златка зі слізьми на очах підтримувала батькову голову.

Младен кріпився, але поволі втрачав сили.

– Як там? – спитав кволо.

– Тримаються, – відповів Арсен коротко.

– Жаль, мало нас, а то б спіймали сьогодні Гаміда… Арсене, передай Драганові, щоб виводив чети з бою! Досить ми поклали ворогів! – Воєвода замовк, зціпивши зуби.

Його посадили в сідло. Златка сіла на другого коня, готова підтримати батька. Підвелися ті поранені, хто міг іти сам.

– Рушайте, – сказав Арсен. – Ми наздоженемо вас.

Звістка про поранення Младена миттю поширилася між гайдуками. Кожен з них ще чинив опір ворогові, та бойовий запал уже почав згасати, як згасає вогонь під першими краплинами дощу. Арсен помітив це зразу, як тільки повернувся назад, у лави. Йому кинулося в вічі і те, що крики «алла» вже заглушували голоси гайдуків, і те, що крок за кроком гайдуцька лава відкочувалась, і навіть те, що більше не сипав приповідками пан Мартин, а мовчки відбивався від двох спагіїв, що, видно, заповзялися взяти його на шаблі.

– Драгане, виводь загін з бою, – шепнув Арсен молодому байрактарові. – Відступаємо на північ, у гори… Такий наказ воєводи!

Бій ущухав. Гайдуки поволі відходили, підбираючи поранених. Драган сподівався, що спагії, зазнавши відчутних втрат, не стануть переслідувати їх, одначе помилився. Хоча вони й не кидалися в рукопашну, але й не відставали. Чутка про поранення Младена дійшла до Гаміда, і він вирішив одним ударом покінчити і з воєводою, і з його загоном.

Так і йшли манівцями, по темних ущелинах, захаращених буреломом та камінням. Попереду – гайдуки, позаду – спагії, одні відступали, другі не насмілювались поки що нав’язати новий бій. Гамід мав свої розрахунки. Він знав, що гайдукам важче. Вони несли поранених, а він своїх залишив на місці бою під наглядом Сафар–бея, який відмовився брати участь у дальшому поході. Тому й сподівався, що настане час, коли стомлених, виснажених гайдуків буде легко перемогти.

8

Два дні тривав цей важкий, виснажливий відступ. Голодні люди мовчки брели гірськими стежками, щомиті оглядаючись назад. Коли спагії дуже насідали, тоді найвитриваліші робили засідку і стріляли в них з–за каменів. Це примушувало турків знову триматися на чималій відстані.

Арсен ішов поряд з Драганом. Тепер на плечі молодого байрактара лягла відповідальність за долю дружини. Очі його палали, він схуд, потемнів на лиці.

– Так ми перейдемо всю Планину, – промовив глухо. – Треба рятувати Младена і не дати Гамідові змоги повернути собі фірман. Але як це зробити? На мою думку, нам слід розділити загін. Ти, Арсене, разом зі своїми друзями, Младеном, Златкою і Якубом відірвешся і підеш на північний схил Планини. А я з загоном відверну Гаміда від вас…

Арсен мовчав. Він розумів, що тяжко поранений воєвода потребує спочинку. Хоча б на два–три дні. Але розділяти загін… Чи ж погодиться на це Младен? Він висловив свій сумнів Драганові.

– Ми йому нічого не скажемо, – відповів байрактар. – Врешті, йдеться про його життя, і тут ми маємо право вирішувати самі.

– Ну, що ж, я згоден.

Вони домовилися про місце майбутньої зустрічі. Драган зразу повеселів. Він вірив, що без тяжко пораненого воєводи загін зуміє втекти від переслідувачів, а сам воєвода видужає в затишному і спокійному місці десь у колибі пастухів–балканджіїв.

Арсен сповістив про такий намір Драгана товаришів і Златку. Всі пристали до цього. Не гаючи часу, Арсен повів свій загін далі в гори, прямо на північ. Драган зостався в засідці і після короткого бою, на виду в спагіїв, звернув ліворуч і через відроги кряжу рушив на захід.

Гамід поспішив за ним. Але не пройшов і півфарсаха, як його наздогнав захеканий воїн у заболоченому одязі.

– Осмілюся доповісти, ага, що гайдуцький загін розділився надвоє, – сказав він.

– Звідки ти це взяв? – сполошився Гамід.

– Я трохи відстав. Наздоганяючи своїх, я пішов по кінських слідах. Адже відомо, що у гайдуків усього двоє коней, на яких вони везуть свого пораненого воєводу. Так ото я пішов по тому сліду. Здершись на гору, вдалині побачив невеличкий гурт людей – шестеро піших і двоє на конях. Спочатку я зрадів. Ну, думаю, десь і наші тут недалечко. Раптом, повернувшись, з подивом уздрів на протилежному від мене узгір’ї два загони – гайдуцький і наш. Я й зрозумів, що нас обдурено. Пораненого пса Младена намагаються спровадити в безпечне місце. Так я гадаю, ага.

– Ти впевнений, що їх тільки восьмеро?

– Я бачив їх, як ось бачу вас, – образився воїн.

– Гаразд. Спасибі. Ти приніс дуже важливу звістку, – сказав Гамід і, відібравши два десятки найсміливіших і найвитриваліших спагіїв, повернув назад. – Веди нас! Та швидше!

Він поспішав. У долині сам пересвідчився, що гайдуки справді обманули його. На м’якій від розталого снігу землі яскраво виднілися два кінські сліди. Гамід вилаяв себе. Ішак! Дурний баран! Тебе мало не обдурили ті хитрі балканджії! Мав би сам додуматись, що вони захочуть в першу чергу врятувати свого ватажка!.. А де Младен, там, напевне, і той урус!.. Ну, тепер вони не виприснуть з його рук!

– Швидше! Швидше! – підганяв він своїх людей, котрі стомилися не менше, ніж гайдуки, і брели понуро, опустивши голови.

Тим часом Арсен зі своїм невеличким загоном здирався все вище і вище на головний хребет Старої Планини. Роман і Грива вели на поводах коней, на яких їхали Младен і Златка. Попереду йшли Якуб і пан Мартин. Позаду плівся Яцько. Хлопець дуже стомився, але не хотів признаватися в цьому. Цупкі чирики муляли ноги. Вибравши зручний плескуватий камінь, хлопчина присів перевзутися. Як би він хотів отак посидіти трохи проти сонечка, щоб відійшли задерев’янілі від безконечної ходьби ноги, щоб розправились обвислі плечі! Або з яким задоволенням ліг би просто неба і заснув, щоб вигнати з тіла важку втому! Та… Яцькові руки, що тримали онучу, раптом застигли в повітрі, з голови вилетіли пустопорожні мрії: він прикипів поглядом до ледь помітної стежки внизу, по якій вони щойно пройшли. По ній швидко піднімалися вгору спагії. Серед них Яцько відразу впізнав Гаміда.

Хлопець миттю взув чирики, кинувся слідом за товаришами.

– Арсене, поглянь! – скрикнув він. – Нас наздоганяють!

Усі зупинилися. З стрімкого скелястого виступу було добре видно широку долину і кам’янистий схил, де–не–де порослий низенькими кущами. Поміж ними мелькали темно–сірі архалуки спагіїв.

– Пся крев! Холера! Обхитрив нас! – вигукнув Спихальський, ударивши шапкою об землю. – Туго ж нам доведеться ниньки, панове! Їх там достобіса!.. Єден, два, тши… Ого, двайцять лайдаків веде за собою тен галган! Стонайцять дзяблів йому в живіт! А нас тилько штири вояки…

– П’ять, – промовив Яцько ображено. – Прошу пана, п’ять.

Спихальський пацнув хлопця по голові.

– Так, так, п’ять… Пробач, пане Яцьку! – І невесело усміхнувся.

– Справді, нам доведеться тепер туго, – погодився з думкою товариша Арсен. – Вперед, друзі. Тільки – вперед! Здається, вони ще нас не бачать…

Але люті вигуки і свист, що долетіли знизу, показали, що спагії помітили втікачів і прямують по їхніх слідах.

Гайдуки швидко рушили далі.

– Нам би перевалити за хребет, – промовив Младен. – Біля кладенця ^[105]Студена Вода – гайдуцький стан… Там завжди є коні, запас зброї, одягу… До ночі маємо прибути туди… Але попереду – найважчий відрізок шляху… Крутий перевал…

Йому боляче було говорити, і він замовк. Дорога справді ставала майже непрохідною. Коні весь час спотикалися, з–під ніг виприскувало каміння і з гуркотом летіло вниз.

Незабаром стежка зовсім зникла. Праворуч здіймалася висока прямовисна скеля, ліворуч – голий, кам’янистий крутий схил. Лише вузенький уступ попід скелею, що стрімко вів угору, – то був єдиний шлях, по якому мусили пройти втікачі.

Арсен попереду поставив Романа. Молодий, дужий, чіпкий, він мав вести за повід коня, на якому сидів Младен. Златчин кінь, приторочений до сідла першого, йшов слідом… Арсен лишився позаду. З чотирма зарядженими пістолями за поясом, шаблею і ятаганом, він мав прикривати відступ. На серці у нього було тяжко. Він добре розумів, що їхній невеличкий загін з пораненим воєводою і не звиклою до тягот військового життя Златкою може стати легкою здобиччю Гаміда.

Побачивши, що втікачі притишили хід, спагії, ще не знаючи, яка попереду дорога, з криком і лайкою ринули вперед.

– Урус, гяурський пес, віддай те, що належить мені! – крикнув здалеку Гамід. – Все одно не втечеш!

Арсен не відповідав. Прикинув оком, скільки їм ще здиратися до перевалу, що вузькою, затиснутою між двома скелями ущелиною синів на тлі ясного передвечірнього неба. Виходило небагато – всього щонайбільше півмилі. Але що їх чекає потім?

Ззаду почувся постріл. Куля цьвохнула над головою і розплющилась об гранітну стіну. Арсен оглянувся – спагії були за якихось сто кроків. Якщо дозволити їм захопити виступ, вони зможуть обстрілювати всю стежку, аж до перевалу.

Він вихопив пістоль – звів курок. Обережно визирнув з–за скелі. Спагії вже не перли гуртом, а розтягувалися цепом. Жаль, Гамід далеко позаду. Його огрядна постать – добра ціль для кулі!

Попереду поспішав молодий дужий спагія. В руках – яничарка. З її цівки в’ється сиза смужка диму. Це він стріляв щойно.

Арсен підвів пістоль, прицілився. Спагія, побачивши наведене на нього дуло, вирячив очі, відсахнувся. Та було пізно: гримнув постріл – і він з криком полетів униз, зачіпаючи каміння, що з гуркотом покотилося за ним.

Переслідувачі миттю подалися назад. Арсен міг ще влучити в одного з них, але не стріляв. Головне – виграти час. Щоб його товариші з Младеном і Златкою встигли здертися на перевал і якомога далі відійшли від нього.

– Вперед! Вперед! – почувся голос Гаміда.

Спагії не рухалися. З острахом поглядали і на прірву, що поглинула їхнього товариша, і на кам’яний виступ, за яким сховався гайдук. Про щось говорили, сперечалися, але їхні слова не долітали до слуху козака.

Через деякий час почали роздягатися. Скидали важкі архалуки, сукняні жупани. Це здивувало Арсена. Для чого? Та коли вони з одягу зв’язали щось на зразок великого і товстого щита і один з них, тримаючи його перед собою, рушив уперед, Арсен занепокоївся. Куля, безперечно, застряне в такому щиті, і спагії зможуть підійти до скелі майже впритул.

Коли спагія зі щитом був кроків за десять. Арсен вистрілив йому в ноги. Той скрикнув, але, мабуть, швидше від несподіванки, бо, перемігши страх, продовжував обережно просуватися далі.

Лишатися за виступом було небезпечно. За переднім спагією ішли інші з яничарками напоготові. Арсен оглянувся: його друзі вже піднімалися на перевал. Якщо спагії і прорвуться зараз, вони не зможуть із своїх рушниць влучити їх.

Отже, тепер можна подумати і про себе. Вистріливши ще раз, швидко побіг по вузькому приступку. З–під ніг зривалися камінці і з шумом котилися вниз. Він не помічав того. Позаду пролунало кілька пострілів. Просвистіли кулі. Та жодна не зачепила його; спагії не вміли цілитися в рухому мішень.

9

Сонце заходило за далекий зубчастий небосхил. Вечоріло. Тут, на вершинах гір, безперервно дув поривчастий крижаний вітер. Стало холодно. Арсен похукав у закоцюблі пальці і знову міцно стис у руці руків’я пістоля. Він стояв на самому вершечку перевалу і дивився вниз. Спагії щось гаряче обговорювали, поглядаючи на нього. Чувся роздратований Гамідів голос. Потім Гамід вийшов наперед і крикнув:

– Гей, урус, ще раз пропоную: здавайся! Обіцяю життя і волю!

– Без твоєї обіцянки – я живий і на волі! – гукнув у відповідь Арсен і глянув назад: його маленький загін уже здирався на схил протилежної гори.

– Поверни мені листа – і забирайся геть, гяуре! – гарячкував Гамід.

Арсен хотів було крикнути, щоб дошкулити Гамідові, що то не простий лист, а фірман султана, але вчасно спохватився. Ні, ні, про це треба мовчати! Про фірман ні слова. Щоб не дізналися про його викрадення ні бейлер–бей, ні сам султан, щоб турки не змінили своїх намірів. Що ж до Гаміда, то він, безперечно, теж мовчатиме.

– Іди візьми його, Гаміде! – засміявся козак. – Ну, ти ж хоробрий!

– Спагії потупцяли на місці і рушили вперед. Останні сто кроків перед перевалом були не такі важкі, як раніше. Місцина була досить широка і дозволяла наступати гуртом. Зате вона була доволі крута і всіяна безліччю камінців – великих і малих, які ковзалися під ногами і утруднювали біг.

Арсен вистрілив. Ще один турок, недоладно змахнувши руками, упав навзнак. Але це не зупинило інших. Спагії спотикалися, падали, однак настирливо лізли вперед.

Арсен схопив важку каменюку, вискочив на вершину перевалу, став з натужно витягнутими над головою руками, в яких завмерла чорна брила.

– Хто ступить ще крок, розтрощу тому башку! – крикнув униз.

Спагії здригнулися, зупинились.

– Вперед! Вперед! Що ви злякалися мерзенного гяура, сини падишаха! Ви зараз схопите його! – підбадьорював своїх воїнів Гамід і вистрілив з яничарки.

Арсен відчув, як щось тупо ударило в живіт. «Поранений!» – майнула думка. Але болю не відчув. Напруживши всі сили, жбурнув униз каменюку. Спагії з виском сипнули врозтіч. Користуючись замішанням серед ворогів, Арсен оглянув себе. Крові ніде не видно. Тільки на бекеші чорніє невелика дірка. Невже куля застряла в сукняному жупані?.. Чекай – чому в жупані? А може… А може, то Сірків пояс врятував йому життя? Як він не догадався про це раніш? Безперечно, туго начинений золотими і срібними монетами, він став надійною перепоною для олов’яної кулі!

Швидко розстебнувши бекешу і жупан, Арсен зірвав з–під сорочки широкий і важкий ремінний черес. Золото – ось що зупинить спагіїв, затримає їх, поки стемніє, і його друзі будуть на безпечній відстані!

Він розкрив один з клапанів пояса, насипав жменю золотих монет.

– Аскери! – крикнув голосно. – Я віддаю вам усе, що у мене є цінного! Ось – ловіть!

Він сійнув монетами по кам’янистому схилові. Золотий дощ блиснув у повітрі, бризнув на спагіїв і з дзвоном розсипався серед каміння. Якусь мить спагії стояли остовпілі. Потім враз пригнулися – кинулись один з–поперед одного нишпорити, вишукуючи блискучі кружальця.

– Вперед! Вперед! Гнів Аллаха на вас, шайтанове насіння! – гримів Гамід. – Ми повернемося назад – і все буде ваше!

Його ніхто не слухав. Кільком воїнам пощастило – вони зразу знайшли по три–чотири монети. Це розпалило жадобу і заздрощі інших. Почалася суперечка. Ті, хто нічого не знайшов, вимагали, щоб здобич було поділено порівну. Щасливчики, підтримуючи один одного, відмовлялися ділитися з товаришами.

Гамід бігав від одних до інших, умовляв, благав, погрожував. На нього не звертали уваги. Тоді він заверещав:

– Паскудні шакали, смердючі гієни! Я постріляю вас! Запроторю на галери, гяурські свині!

Спагії притихли. Але жоден не виявляв бажання залишати місце, де можна було в одну мить розбагатіти на тисячу курушів. Таке трапляється не щодня!

Час ішов. Сонце опустилося за далекі вершини гір. В долинах погустішала імла. Тільки західна половина неба догорала малиновою загравою, і на верховинах було ще видно. Арсен прослідкував за своїм загоном – він піднявся на протилежний крем’янистий кряж і вже поволі ховався за обрієм. Коли б ще хоч трохи затримати спагіїв, щоб у сутінках не побачили, в якому напрямку він піде!

Та раптом Гамід викрикнув:

– Воїни, не гайнуйте часу! У того гяура багато золота! Я знаю! Він несе гайдуцьку казну! Доженемо його – і вся здобич буде ваша! Вперед, сміливці!

Спочатку поволі, потім дедалі швидше спагії подерлися знову на гору. Тепер вони не відступлять: їх гнала жадоба золота, спокуслива думка про легку можливість поживитися.

– Стійте! – гукнув Арсен. – Ви однак не наздоженете мене! Ось нате останнє!..

Він широко сійнув по крутому схилові жменю золотих монет, мов кинув пшеницю в ріллю.

Спагії знову зупинилися. Даремно Гамід кричав, погрожував страшними карами, лаявся – ніщо не помагало. Люди мов ошаліли – кублилися серед каміння і піску, видираючи один в одного шматочки холодного жовтого металу.

Тоді Арсен надів на себе черес, що значно полегшав, і кинувся навздогін за товаришами.

Незабаром зовсім стемніло. Коли він вибіг на протилежну гору й оглянувся, позаду все покрила густа пітьма.

Опівночі втікачі прибули до кладенця Студена Вода.

В гайдуцькому стані зробили короткий перепочинок. Старий пастух–балканджій пригостив їх вечерею, осідлав для всіх свіжих коней, вніс із комірчини спагіївський одяг. За вечерею відбулася коротка нарада.

– Гадаю, нам не завадить переодягнутися, – сказав Младен. – По Старій Планині тепер гасають, крім Гаміда, інші загони спагіїв і яничарів. Тож надінемо на деякий час і ми їхню шкуру, щоб ввести їх в оману. А султанський фірман стане для нас надійним пропуском…

– Гарна думка, – знову погодився Арсен, і в його голові вмить народився інший задум. Не знаючи, як поставиться до цього воєвода, козак понизив голос і почав здалеку: – Але, друзі, ми повинні зараз обміркувати, як доставити фірман на Україну. Час іде. Вже наступила весна. Через місяць–другий турки розпочнуть похід…

Він замовк, пильно вдивляючись в кожного.

– Що ж ти пропонуєш? – нарешті порушив мовчанку воєвода.

– Я пропоную всім: рушаймо на Україну! Вам, бай Младене, однак потрібно довго лікуватися. А з нами буде Якуб. Він і в дорозі знайде для вас ліки… Під виглядом спагіїв, що везуть султанський фірман, ми легко подолаємо цей шлях!

– Младенові важко буде їхати так далеко верхи, – промовив Якуб.

– Нам би тільки дістатися до Дунаю. А там купимо у волохів добру каруцу ^[106]…

Він запитливо глянув на воєводу. Той довго мовчав. Усі чекали, що він скаже. Порушила тишу Златка.

– Поїдемо, тату, – промовила тихо. – Однак ти не скоро повернешся в загін… А Драган – надійний байрактар…

Младен лежав з заплющеними очима на широкому ослоні, застеленому ковдрою. Якуб встиг накласти йому нову пов’язку, і гострий біль у ранах почав поволі затухати. Воєвода думав. Довго думав. Потім замислено промовив:

– Я згоден, другарі. Врешті, наша поїздка до руснацьких воєначальників завдасть великої шкоди османам, а тому – на користь Болгарії!

Арсен полегшено зітхнув. Ось він – шлях на батьківщину!

В голові роєм завихрилися думки, гаряче закалатало серце. Невже мине якийсь місяць–другий – і він ступить на рідну землю? Невже вдихне її солонувато–гіркий полинний запах, змішаний з пахощами половіючого жита і кучерявого любистку? Принесе в Січ кошовому здання про свою мандрівку в чужі краї та вип’є з товариством ківш палючої горілки чи пінистого меду? Невже, врешті, відчинить скрипучі двері невисокої хатини над Сулою, міцно пригорне до грудей посивілу неньку, заніміє від щастя, вдивляючись у дорогі серцю обличчя сестри та дідуся?

Солодко–болючі видіння з’являлись одно за одним, пливли, мов марево, перед очима і, мов марево, миттю щезали.

Арсен часто і глибоко задихав. Примружив очі, щоб надовше затримати в уяві картини рідної землі, що зринали перед ним.

О рідна земле! Ти, як мати, – єдина і неповторна! Ти не обов’язково найкраща, найгарніша. У світі є, можливо, інші краї, сповнені чарівної краси, краї, де ласкавий шум морського прибою поєднується з ніжним співом барвистих птахів, а пахощі лавру чи магнолії – зі свіжістю грозових південних вітрів.

Та що з того?

Хай ти скромніше вбрана, хай твоя краса не така показна і не кожному впадає в вічі, але від того ти не менш рідна і люба синівському серцю, рідна земле! Ти ввійшла в нього разом з молоком матері і шумом старої верби у воротях, з квилінням чайки біля степового озерця і золотим дзвоном пшеничної ниви за селом, із звуками рідної мови та пісень вечорових дівочих. Усім цим і багато чим іншим, часто не помітним для ока, ти вросла в серце, мов дуб у землю, і нема в світі такої сили, яка вирвала б із нього одну вітчизну і вклала натомість іншу.

В годину радощів і в годину горя всі чуття і помисли наші ми віддаємо тобі, рідна земле, вітчизно дорога! Чи ти веселишся, сповнена щастям, чи спливаєш кров’ю і на пожарищах здіймаєш до неба в прокльонах і благаннях руки, ми завжди з тобою, де б ми не були. І поки б’ється в грудях серце, ми не перестанемо любити тебе, рідна земле!

10

Минув місяць. Одної весняної днини, подолавши чимало труднощів і перешкод на путі, невеличкий загін вершників під’їжджав до Канева. Те, що Арсен і його товариші побачили на Правобережжі, глибоко вразило кожного. Весь край було сплюндровано. Міста розорені, села спалені. Тисячі чоловіків, жінок і дітей людолови потягли в неволю. Більшість населення втекла на Лівобережжя. Лише ближче до Дніпра, серед канівських гір, куди не ступала нога завойовника, подекуди позоставалися несплюндровані хутори. Але люди були пригнічені і з дня на день чекали біди.

Більше всіх нетерпеливилося Гриві. Він рвався до Канева. Там у нього жили старі батьки, дружина, п’ятеро дрібних діток. Радість і тривога навпереміну бентежили його душу.

– Ех, і почастую вас, браття! – вигукував він, коли був у доброму настрої. – Тільки б швидше дістатися мені додому! Весь Канів скличу! Столів наставлю на п’ятсот душ! Десять бочок горілки закуплю у шинкаря! Жебраком піду по світу, а пригощу всіх на радощах, що повернувся з неволі бусурменської!

Але минали спалене село чи містечко – він замовкав і гнівно стискував величезні, мов корчі, кулаки. І потім довго від нього не чути було й слова.

Коли перебралися через Рось, він весь час їхав попереду. А за дві версти від Канева залишив товаришів і погнав коня чвалом. Тільки на горі, звідки видно було все місто, раптом зупинився і спішився. Тут і наздогнали його друзі.

Він стояв, мов кам’яний стовп. Не поворухнувся, ні слова не промовив. Почорнів на лиці і потухлими очима дивився на ті горби, де колись стояв Канів. Тепер там чорніли згарища. Тягнуло смородом. А в небі кружляло гайвороння…

Всі надовго заніміли, вражені, пригнічені.

Нарешті Арсен торкнув Гриву за плече:

– Поїдемо, Степане!..

Грива мовчки рушив і не сказав жодного слова, аж поки не спустилися вниз, у широке міжгір’я, що вело до Дніпра. Там він завернув у бічну вуличку і незабаром зупинився перед спаленим дворищем, важко зліз з коня.

– Тут була моя хата, – промовив глухо, ніби сам до себе.

Від хати зосталася тільки закіптюжена піч та обгорілі чорні шули. Посеред дворища здіймала в небо обвуглені віти стара дуплиста груша. Грива підійшов до неї, обхопив руками, притулився лобом до твердої порепаної кори – і застиг так у німому горі.

У Златчиних очах заіскрилися сльози. Всі стояли похнюплені. Чим же розважиш товариша?

Раптом позаду пролунав різкий жіночий сміх:

– Ха–ха–ха! Приїхали, бусурмани? Хочете ще чимось поживитися? Іроди!

Арсен аж здригнувся. Він уже чув подібний божевільний сміх… Тоді, коли їхав за наказом Сірка з Січі в Туреччину. І теж на сплюндрованому дворищі, після татарського нападу.

Так ось як зустрічає його рідна земля!

Він швидко оглянувся. До них підходила стара жінка з палаючими очима на худому темному обличчі. Коси розпущені, в них сухі реп’яхи. Видно, стара ночувала в бур’янищах.

– Прокляті! Все знищили! Всіх забрали, убили! А тепер ще й милуєтесь нашим лихом, неприкаяні! – Жінка підняла вгору скоцюрблені руки і йшла прямо на них. – Убийте і мене, іроди, щоб мої очі не бачили цього горя!

Тільки тепер Арсен зрозумів, що вона вважає їх за турків. Її ввів в оману їхній спагіївський одяг.

– Ми не турки, матінко! – кинувся він до неї. – Ми свої! З Туреччини тікаємо… Ось і земляк ваш… Грива… повернувся.

Він показав на похилену постать товариша.

Жінка недовірливо оглянула незнайомців і підійшла до Гриви. Той повів на неї невидющими каламутними очима. Потім рвучко кинувся до старої:

– Тітко! Тітко Катерино!

– Степане!

Вони обнялися.

– Де ж… мої? – видавив Грива.

Жінка похмуро глянула на згарища, на людей, що мовчки стояли навколо неї, і раптом вид її почав втрачати ту задерев’янілість, що так вразила Арсена спочатку. Губи скривилися болісно, в очах заблищали сльози.

– Спалили… Спалили усіх твоїх, Степане, недовірки!..

– Хто спалив?

– Татари… А привів їх проклятий Юрась Хмельниченко.

– Де спалили? Тут? У хаті?

– Ні, канівчани довго оборонялися. Але несила було вистояти. Майже всі чоловіки загинули в бою. А потім…

– А потім?

– Жінки, діти й старі заховалися в соборі. Замкнулися там… Татари обклали стіни соломою і підпалили. Так живцем і згоріли всі… і твої теж…

На Гриву було страшно дивитися. Він тремтів, як у лихоманці. В очах – відчай і лють.

– Ходімо до церкви. – І рушив перший.

На горбі, де стояв Канівський собор, зараз лежала купа сірої золи. Грива обережно, ніби боячись затоптати кого–небудь, підступив до неї, упав на коліна і довго стояв так, схиливши голову. Потім вийняв з кишені спагіївський оксамитовий кисет, витрусив з нього просто на землю срібний дріб’язок, насипав жменю попелу, навпіл перемішаного з людськими кістками, і почепив кисет собі на шию.

– Носитиму вас біля серця, – сказав глухо, звертаючись до тих, хто стояв зараз перед ним в його уяві, – до своїх дітей, дружини, до стареньких батьків. – Щоб, поки житиму, не згасла в ньому пекельна ненависть і жадоба помсти!

Він підійшов до коня. Скочив у сідло.

– Арсене, брате, поїдемо! Мені тут більше нічого робити! Горить моя душа! Тільки кров’ю я зможу вгасити той пекельний вогонь, що пече мені нутрощі… Поїдемо… Прощайте, тітко Катерино?

Він ударив коня і вихором помчав крутою дорогою вниз до Дніпра. Арсен скрушно похитав головою і дав знак їхати слідом за ним.

Частина друга

СЕСТРА

1

Був теплий весняний ранок. Настояне на густих пахощах степових бур’янів і лугових трав повітря не сколихнеться. Сизі димки стрімко піднімаються вгору над коминами біленьких мазанок, що розсипалися в широкій долині понад Сулою. З води встає прозорий вранішній туман.

В одному з дворів, огородженому високим, гарно помереженим плотом, почулися жіночі голоси.

– Стехо, доню! – загукав перший голос. – Пора вставати! День білий надворі!

– Так уже й день, – почувся з клуні невдоволений, але приємний голос молодої дівчини. – Самі, мамо, з дідусем товчетесь від світу до смерку та й іншим не даєте поспати…

Мати підійшла до клуні, розчинила двері.

– Та ти викукни, зозулько, на світ Божий! Глянь – уже сонце купається в Сулі. Пора гусей гнати на луг! Та й снідати час…

– Зараз! Іду!

Мати пішла до хати. Перегодя з клуні вийшла дівчина, потягнулася, тріпнула розкішною русявою косою, глянула на сонце.

– А й справді, Стехо, день уже! А ти, сплюхо, спиш та спиш! І щастя своє проспиш, небого! – докоряла сама собі.

Перебігши двір, порослий моріжком, відчинила дверцята виплетеного з лози, обмазаного рудою глиною сажа.

– Гиля, гиля! – гукнула на гусей.

Перший вийшов горбоносий гусак–герготень. Поважно оглянувся навкруги, потім широко розпростав сірі крила, радісно заґерґотав і пішов по двору вихилясом. За ним випурхнула зграя гусок. Двір враз сповнився гамором, веселим пташиним перегуком.

Стеха довгою хворостиною вигнала гусей на луг, до річки, а сама обережно зайшла по коліна в холодну воду і заглянула в неї, мов у дзеркало.

– Фе, яка заспана! – повела грайливо тонкою бровою і показала своєму відбиткові у воді язика.

Але з усього було видно, що дівчина задоволена собою. Та й чому б ні? З води на неї глянуло ясно–голубими очима молоде, ніжне личко. Коси після ночі ще не заплетені і розсипаються по плечах, як шовк. Біла сорочка вишита вирізуванням, а барвиста плахта обтягує стрункий стан…

Стеха нагнулася, набрала повні жмені води, що пахла, лепехою та водоростями, хлюпнула на обличчя. Потім ще й ще… Озирнувшись, чи ніхто не підглядає, підійшла до жовто–зелених кущів верболозу, підняла білі подолки сорочки і витерлась ними.

Свіжа, рум’яна, відчуваючи силу в усьому тілі, дівчина закинула назад руки і почала пальцями, мов гребінцем, розчісувати коси. Їй хотілося співати, танцювати, нести на люди свою молоду красу, щоб усі милувалися нею. Хотілося звідати того солодкого, як мед, почуття, що у піснях зветься коханням… Та ба! Чорна жура за братом, що зник, щез невідомо де і як, оповивала їй серце невгасимим болем. Хіба тут до кохання, коли серце ниє, мати щодня плаче, а дідусь ходить, мов хмара, важко зітхаючи! А кохати так хочеться! Задумавшись, Стеха тужливо заспівала впівголоса:

Ой що за кінь стоїть,

Що сива гривонька?

Ой, сподобалася,

Ой, сподобалася

Козаку дівонька!

Стеха зітхнула. Співала про кохання, а думала про Арсена. Бідний братику, що з тобою? Де ти? Скільки часу минуло, як від тебе була остання звістка… Ох!

Раптом шелеснули кущі. Стеха здригнулася. В ту ж мить ззаду хтось охопив її руками, а шорстка долоня, що тхнула кінським потом, міцно затулила рот. Стеха заборсалась, як перепілка в сильці, намагаючись вирватись. Смертельний жах залізними лещатами стиснув їй серце. Татари? Вона хотіла крикнути і не змогла: ганчір’яний кляп забив їй рота, на голову накинуто темний ковпак з прорізами для повітря, а руки й ноги зв’язано цупкими вірьовками.