Текст книги "Таємний посол. Том 1"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 32 страниц)

Все літо Абдурахман обминав Арсена, пам’ятаючи його розмову з Семестафом–агою, хоча і кидав на нього люті погляди. Але це тривало тільки до осені, до того дня, про який Арсен думав, що він наступить десь, може, через рік або й два.

Одного разу Семестаф–ага спустився вниз до невільників – а він вряди–годи заглядав у всі закапелки корабля – і сказав Звенигорі:

– Белук–ага, я одержав вісті зі Львова… Виявляється, там справді є кілька турецьких купців. Та, на жаль, жодного Белука серед них немає. Чим це пояснити, Белук–ага?

Арсен не сподівався, що турок так швидко дізнається про обман, і, застуканий цим питанням зненацька, на хвилину зам’явся:

– Як немає? Невже він помер?

– Справа в тому, що він і не помер. Просто не міг він померти, бо взагалі не існує на світі, рабе! Я довірився тобі, негіднику, і поплатився за своє легковір’я – викинув кілька курушів на посланця, які мав надію повернути з лихвою. А тепер утратив безповоротно!

Абдурахман у цей час стояв ззаду й уважно слухав цю розмову. На його плескатому обличчі вимальовувалась хижа зловтіха.

– Дивно, – сказав Арсен. – Може, ваша людина помилилась, ефенді?

– Не думаю. Їй не вперше це робити.

– І все ж її було обмануто!

– Ким?

– Тими моїми ворогами, які завдали мене в неволю.

– Я не хочу більше витрачатися на тебе, рабе. Досить з мене! Знаходь тепер інший шлях сповістити кого потрібно сам! – різко промовив капудан–ага і, круто повернувшись, вийшов геть.

В той же день надвечір Абдурахман тяжко побив Арсена. Причини він не шукав. Просто вважав, що настав його час. Схопивши найдовшу й найцупкішу різку з таволги, прискочив до козака і з розмаху вдарив по спині. Тонкі колючки глибоко вп’ялися в тіло. Арсен закричав від раптового болю, пригнувся. А удари сипалися один за одним: таволга стала від крові червоною.

Кров’янисті бризки упали на руки й одяг Абдурахмана. Він шмагав невільника з сатанинською насолодою. Видно було, що ждав цієї миті довго і тепер відомщав і за удар у щелепу, і за свою ганьбу.

Воїнов і Спихальський зчинили крик. До них приєдналися інші невільники. Молодший корабельний ага, який прибіг на цей ґвалт, відтягнув Абдурахмана і з огидою відкинув ногою закривавлену таволгу в темний куток.

Арсен не тямив себе від болю. Вся спина була сколена й горіла вогнем. Зціпивши зуби, щоб не кричати, він ледве тримався за держално весла. А кинути не міг: це дало б Абдурахманові привід знову покарати його. Спихальський і Воїнов гребли самі.

Вночі була Арсенова черга перетирати ланцюг. Але не те що працювати, навіть спати він не міг. Лежав на животі і широко розплющеними очима дивився в темряву, Спихальський і Роман не спали теж. Роман взявся виконувати частку нічної Арсенової роботи, а пан Мартин, хоч і любив поспати, був так вражений жорстоким нападом Абдурахмана, що не міг заснути.

– Треба щось придумати, братове, – шепотів він. – Якщо до зими не визволимося, то пропадемо, гай–гай, як руді миші, на цій проклятій каторзі, Перун би її вразив!.. Боюся я за Арсена!.. Абдурахман, пся крев, не дасть тобі жити, друже мій укоханий… Тьфу, голова тріщить від думок, а ніц нічого надумати не може!

– Що тут надумаєш, пане Мартине? – озвався Роман, щосили тручи цеп. – Ось зірвемося з прив’язу, тоді будемо гадати… Вже небагато зосталося – більше половини перетерли. Коли б чимось ударити раз та другий, то й сьогодні б ланцюг розпався!

– Жди! А тим часом Абдурахман шкуру спустить з Арсена… Та й з нас заодно з ним!

– Ну що ж – треба випередити його! Задавити собаку!.. Пам’ятаю, років шість тому, коли батько наш, отаман Стенька Разін, заварив на Дону та на Волзі кашу і став громити боярські та поміщицькі маєтки, панський осавула, кровожерливий собака, наговорив панові, що я підмовляю хлопців іти на поміч загонам Разіна. Пан звелів схопити мене і до смерті зашмагати батогами. Але я теж не ликом шитий! Як тільки вірні люди шепнули мені про таке, я з друзями підстеріг осавулу в переліску, коли він повертався додому, і підвісив на березі. А потім, діждавшись ночі, таємно пробрався до панського двору, під ожередом сухого сіна викресав вогню і гарненько роздмухав його… На десять верст пожежа осявала нам дорогу на Дон! Та й на серці було весело, що не з порожніми руками прибудемо до славного отамана Разіна…

– Гм, так он ти яка птиця, пане Романе, – промовив Спихальський. – А я і не знав… Ох, і везе ж мені на вас, лотри, Перун би вас побрав!.. То зустріли–сьмо пана Квочку, царство йому небесне, то ось тебе, Романе… Може, й ти, пане Арсене, такий же, як і вони? Га?

– Всі ми з одного тіста, пане Мартине, – морщачись від болю, усміхнувся Звенигора. – Та ти не думай про це. Ми, врешті, непогані люди!

– Га–га–га! – зареготав Спихальський. – Я в цьому й не сумнівався… Мені стало весело від думки, же і я наберуся од вас духу лайдацького і своєволенства. А повернувшись в ойчизну свою Польську, підбурю хлопство проти вельможного панства та й буду гуляти по кресах ^[101], як Костка Наперський ^[102]. О пан Єзус!

– Спершу дай вибратися з цієї діри, пане Мартине.

– А то так, прошу пана… Отож і я мізкую, до чого ж розповів пан Роман притчу із свого минулого життя? Чи не випередити і нам свого кривдника Абдурахмана та не уколошкати його до того, як він спустить з нас шкуру? Га?

– А чого ж. Це славна думка! – погодився Арсен. – Тільки дайте трохи очухатись. А тим часом треба нам дужче заходитися біля ланцюга. Час не жде!

Вони ще довго шепотілися в темряві. Ніхто на них не звертав уваги, ніхто не прислухався до того шепоту. Десь наверху глухо шумів вітер, завиваючи на снастях корабля, стогнало в глибині море. Чувся також стогін невільників, що марили вві сні, та брязкіт кайданів, коли хтось перевертався чи розпростував ноги.

4

Другого дня вітер посилився. Гребти стало важче. Корабель хитало, як гойдалку.

З палуби доносилися стурбовані голоси корабельних старшин. З окремих слів, що долітали в тісне приміщення пайзенів, Арсен зрозумів одне: буде буря! Він одразу ж сказав про це товаришам.

– Романе, брате, роби що хочеш, а сьогодні треба перервати ланцюг! Ми з паном Мартином будемо гребти самі… Остерігайся тільки, щоб не побачив Абдурахман!

– Для чого ризикувати? – здивувався Роман.

– В бурю нам легше зробити те, що задумали. Та й наглядача зручніше злапати. Бач – як кидає його, сатану! Не вдержиться на помості та, дивись, якраз опиниться у мене в обіймах! Отут йому і гаплик!

– Не розмовляйте, собаки! – закричав здалеку Абдурахман і, прискочивши до Арсена, кілька разів ударив гарапником.

Невільники похилили голови і завзятіше налягли на опачину.

– Ну, зачекай, пся крев, – прошепотів Спихальський, – потрапиш ти мені до рук!

Весь день Арсен і Спихальський тягли весло вдвох. Роман, похитуючись у такт роботи веслярів, люто тер залізні кільця. Вони аж шкварчали у нього в руках. Тоді він плював на розжарений метал і заходжувався терти ще дужче.

Перед вечором «Чорний дракон» здригнувся, ніби налетів на якусь підводну перепону. Гребців шарпнуло так, що вони злетіли з лав. Тріснуло кілька весел. Абдурахман розпластався на помості і довго не підводився. Почулися крики відчаю і жаху. Хтось почав молитися.

Роман не держався за весло, і його кинуло сильніше за інших. Він упав з лави і, виставивши наперед руки, щоб не вдаритись головою об дубову перегородку, покотився в глухий куток носової частини судна. Щось обпекло ноги – невидима сила здирала кайдани разом зі шкірою. В ту ж мить болісно скрикнув Спихальський. Дарма що навколо стояв неймовірний шум і ґвалт, його гучний голос, здавалося, заглушив і стогін невільників, і тріск весел, і рев бурі.

Ніхто не знав, що трапилося. Помалу підводилися, охкаючи і потираючи боки, невільники. Абдурахман позеленів од страху, посірілими губами шептав молитву.

І тут усі раптом відчули, що корабель не так хитає, як раніш.

– Браття, тонемо! – пролунав чийсь переляканий голос

– Єзус–Марія! – прошепотів Спихальський.

Знову зчинився крик. Абдурахман кинувся до сходів і подерся нагору. Та незабаром він повернувся в супроводі корабельного аги.

– Тихо! – гаркнув ага. – Чого розкричалися, скажені віслюки! Корабель не потопає! Слава Аллаху, капудан–ага Семестаф – хай живе він сто літ! – майстерно ввів його в тиху бухту, і ми там перебудемо бурю! Розберіть весла! – всі за роботу! Треба відтягнути судно в безпечніше місце, щоб заночувати.

Гомін улігся. Поламані весла було викинуто. Невільники взялися до роботи. Ніхто на них не покрикував, ніхто не лупцював: усіх підганяло бажання врятуватися від смерті. Навіть Абдурахман притих і тільки спідлоба позирав на веслярів.

Знову вдарив барабан, однак його глухі звуки уже не падали важким каменем на серця невільників, не викликали огиди і ненависті, а здавалися провісниками порятунку.

Арсен і Спихальський теж міцно налягли на весло. Власне, тягнув його один Спихальський – аж стогнав, а тягнув, щоб не вибитися з розміреного ритму, щоб не відстати від інших. Арсен допомагав йому зовсім небагато: знівечена спина від кожного руху віддавала таким болем, ніби на неї хто кидав гарячим приском.

Роман вовтузився в своєму кутку з цепом.

Раптом він тихенько скрикнув:

– Друзі, готово! – Від радощів голос його тремтів. – Погляньте, ланцюг перервався! Недарма мені мало не відірвало ніг… Такий удар був!

Спихальський на радощах підстрибнув на лаві:

– Ха, холера ясна! Діждались! Нарешті!

– Тс–с–с! Спокійно, панове–браття! – прошепотів Арсен одними устами. – Романе, берися за весло! Ми не повинні жодним словом, жодним рухом виказати себе! Будьмо зараз особливо обережні… Поговоримо вночі!

Не вірячи сам собі, Роман тремтячими пальцями ще раз помацав перервану ланку ланцюга і взявся за весло.

За стінами корабля шаленів північний вітер.

5

«Чорний дракон» злегка погойдувався на каламутних водах невеликої затишної бухти, оточеної високими горбами.

Коли було кинуто якорі, капудан–ага Семестаф відпустив стомлених моряків на спочинок, а сам, лишивши на палубі двох вартових, у своїй каюті став на коліна, підняв угору молитовно складені руки і прошепотів:

– О Аллах! Всемогутній і всемилостивий Аллах! Ти один дав моїм рукам твердість, а серцю – мужність! Спасибі тобі за це!.. І я врятував корабель падишаха, а з ним – своє життя і честь. Хай славиться твоє ім’я до самого воскресіння мертвих! Хай влада твоя пошириться по всіх землях невірних!

Підвівшись, він роздягнувся, дмухнув на світильник і ліг на вузьке ліжко. Йому було легко на серці: сміливим входом у знайому бухту він урятував судно і сам уникнув загибелі. Тепер можна спокійно поспати!

Однак сон довго не йшов. Грізно ревла за кам’янистим пасмом, що відгороджувало бухту від моря, буря, і думка про те, що «Чорний дракон» в цей час міг би ще бути серед розбурханої стихії, холодила серце. Пригадалося, як судно, входячи в бухту, врізалося в піщану мілину і замалим не перекинулось. Він ледве втримався за поручні на капітанському містку… Але, слава Аллахові, пронесло! Тепер корабель у безпеці! За день–два буря вщухне – і знову можна буде випливати в море.

Під шум вітру і плин власних думок капудан–ага непомітно заснув.

Здавалося, спав увесь корабель. Вартові – на кормі і на носі судна – понатягали на голови башлики, закуталися тугіше в довгі накидки і, примостившись у затишних місцях, спокійно дрімали. Хропли в своїх тісних задушливих каютах моряки. На нижній палубі час від часу дзенькали кайданами вві сні невільники.

Не спали тільки Звенигора, Воїнов і Спихальський. Лежали мовчки в пітьмі, вичікуючи, поки всі на кораблі поснуть.

Протяжний свист вітру і приглушений рокіт розбурханого моря сприяли їхньому задумові.

Десь опівночі Роман обережно витягнув з–поміж ніг обривок ланцюга. Потім допоміг це зробити товаришам. Тепер вони були майже вільні! Правда, лишалися кайдани на ногах і вони все ще перебували на кораблі, та це вже не лякало.

Пересилюючи біль, що пронизував спину, Арсен перший встав із ненависної лави, підійшов до дверей комірчини, де спав Абдурахман. Легенько натиснув плечем. Двері прочинилися. З комірчини неслося потужне хропіння наглядача.

– Чекай, Арсене! Дай–но я! – заблагав Спихальський і протиснувся в комірчину перший. Він простягнув у темряві свої довгі міцні руки і намацав ліжко Абдурахмана. – Пся крев! Добрався я ниньки до тебе!

Відчувши на шиї цупкі пальці, наглядач прокинувся і злякано скрикнув. Та Спихальський затиснув йому долонею рота.

– Арсене, розтлумач пся вірі, хто ми і чого прийшли сюди. Скажи, що ми жаліємо, що не маємо змоги почастувати його таволгою, холера б його взяла!

– Не треба! Кінчай, пане Мартине! – прошепотів Арсен. – У нас обмаль часу!

Абдурахман так, мабуть, і не зрозумів, що ж трапилось. Права рука Спихальського стиснула йому горло, мов обценьками. Він борсався недовго і незабаром затих.

– Єден готовий! – коротко сповістив Спихальський і гидливо сплюнув.

Тим часом Роман збудив усіх невільників:

– Тихо, братове! Витягайте ланцюг! Зараз скінчиться наша неволя!

Невільники швидко витягли з–поміж закутих у кайдани ніг товстий довгий ланцюг, який тримав їх біля опачин на прив’язі. Звільнившись від нього, люди миттю схопилися з лав, натикалися в темряві один на одного, гримкотіли кайданами.

– Та тихше, чорти! – прошепотів Арсен. – Варта ж почує!

Невільники застигли на своїх місцях. Спихальський тим часом знайшов у кишені Абдурахмана кресало і трут – викресав вогню, запалив світильник. Тьмяно–жовте світло вихопило з темряви напружені, закам’янілі обличчя веслярів.

Арсен вийшов наперед.

– Браття! Настала година, коли ми можемо стати вільні! Берег – рукою подати! Доберемося плавом… Зосталося одно – зняти вартових на верхній палубі! Якщо пощастить це зробити безшумно, ми врятовані! На березі зіб’ємо кайдани – і хто куди! Там уже кожен – пан своїй долі!.. А зараз дотримуйтесь тиші!.. Ми з друзями знімемо вартових. Нам потрібен ще один міцний хлопець на допомогу. Хто охочий?

– Я, пане Звенигора, – пролунав з корми голос.

Там поволі підвелася височенна постать.

– Хто ти, чоловіче? Звідки мене знаєш? – спитав здивовано Арсен.

– Грива я. Пам’ятаєш Семивежний замок у Стамбулі?

Ну, як не пам’ятати! Арсен зрадів, що знайшовся серед них ще один дужий і хоробрий козак, на якого можна покластись у важку хвилину. В Семивежному замку, коли турки та потурнаки вербували серед невільників найманців–зрадників для допомоги турецькому війську в його поході на Україну, Грива дав гнівну і різку відсіч перевертневі Свириду Многогрішному. Такий не підведе! Та й силу має чолов’яга!

– Ходи сюди, брате! Чом же ти не подав досі голосу? Чом не признавався?

– Не хотів виказувати тебе клятому Абдурахманові необережним словом. Та й сидів далеко – не з руки було! – прогув Грива, тримаючи рукою кайдани і пригинаючись, бо головою підпирав низьку стелю.

Нарада була коротка. Збуджені невільники стовпилися біля сходів, чекали сигналу.

Звенигора, Воїнов, Спихальський і Грива, міцно натягнувши кайдани, щоб не дзвеніли, тихо піднялися по сходах нагору. На верхній палубі було темно, як у погребі. Свистів у снастях вітер, сипав в обличчя гострими дощовими краплями. По праву руку грізно шуміло море, по ліву – ледь–ледь вимальовувались неясні обриси високого берега.

Трохи постояли, вдивляючись у темряву. Потім Арсен з Гривою, помітивши на носі темну зігнуту постать вартового, стали поволі підкрадатися до неї. Спихальський і Роман повернули на корму.

Вартовий куняв і не чув, як до нього наблизилося двоє. Грива високо підняв кулацюгу, щосили, мов гирею, ударив по голові. Той важко осів на палубу і навіть не тріпнувся.

Арсен миттю зняв з нього ятаган, шаблю, вихопив з–за пояса пістоль. Потім, здерши одяг і зв’язавши його в тугий вузол, втікачі кинули яничара в воду. Тепер лишилося дочекатися Романа і Спихальського. Де ж вони?

Ті виринули з–за палубної надбудови, мов тіні. Спихальський важко дихав. Впізнавши своїх, витягнув уперед шию і по–змовницьки, ніби сповіщав велику таємницю, сказав:

– Єще єден!

Усі зрозуміли, що мав на увазі поляк. Арсен мовчки потиснув йому руку вище ліктя. Сказав:

– Тепер – добратися до берега! Гукайте товариство! Та без шуму! Щоб не розбудити кого–небудь!

Роман метнувся на нижню палубу. Незабаром звідти один по одному почали виходити невільники. Швидко спускалися по якірному ланцюгу в воду і зникали в непроглядній пітьмі.

Арсен з Романом і Спихальським зійшли з корабля останніми. Холодна солона вода опекла Арсенові спину вогнем. Кайдани на ногах тягли донизу. «Не всі допливуть! Хто погано плаває – пото–не!» – майнула думка. Та він її одразу ж прогнав – потрібно було дбати про себе, щоб самому утриматися на поверхні і допливти до берега. Кожен помах руки завдавав нестерпного болю. До того ж солона вода роз’їдала рани, хотілося аж криком кричати. Натомість тільки міцніше зціпив зуби і широко загрібав обома руками.

Нарешті відчув, як кайдани черкнули об дно. Проплив ще трохи і зітхнув з полегкістю. Під ногами – галька і зернистий пісок.

Видершись на крутий обривистий берег, упав у знемозі і кілька хвилин лежав відсапуючись.

Коли втікачі трохи відпочили і розібралися по троє, як сиділи на лавах, виявилося, що не вистачає шістьох чоловік. Ніхто не бачив, де вони поділися.

– Ждати не будемо, – сказав Арсен. – Якщо втопилися, то нічим уже не допоможемо. А якщо десь далі вилізли на берег і на власний розсуд обрали собі шлях втечі, то хай їм щастить у всьому!.. Та й ми, друзі, повинні зараз розлучитися. Іти по чужій землі таким гуртом небезпечно. Судячи з усього, ми, мабуть, знаходимося в Болгарії, бо до Туреччини ще не встигли допливти. Тож тепер кожен хай обирає собі найзручніший для нього шлях! Поодинці, по двоє, по троє розійдемося в різних напрямках – тоді шукай вітра в полі! Чи так я кажу?

– Так, так, – погодилися втікачі і, не гаючи часу, почали невеличкими гуртками розтікатися по узбережжю.

З Арсеном зосталися Роман, Спихальський і Грива. Мокрі, замерзлі, видерлися вони на порослий густим чагарником горб і швидко, наскільки дозволяли кайдани, пішли геть від моря. Його грізний важкий шум поволі згасав, стихав і незабаром зовсім заглух.

Починало світати. З–за низького небосхилу вставав похмурий осінній день. Втікачі камінням збили з ніг кайдани, викрутили мокрий одяг. Арсен надів каптан і шаровари яничара–вартового, за пояс застромив пістоль, який не міг стріляти, бо порох підмок, до боку причепив шаблю, а за пояс застромив ятаган. Ятаган був такий гострий, що Спихальський поголив ним Арсенові голову, підрівняв бороду й вуса – і козак став скидатися на достеменного турка. Незважаючи на пекучий біль, на те, що рани по спині роз’ятрилися і кровоточили, він не дозволив собі довгого відпочинку.

– Вставайте, шайтанові діти! – весело підморгнув товаришам. – Вперед! Вперед! Наш порятунок – довгі ноги!

6

В першому ж невеличкому сільці, що примостилося в глибокій балці, між пологими горами, дізналися, що потрапили знову в Болгарію.

Щоб не викликати підозри своїм одягом і виглядом у допитливих балканджіїв, Роман, Спихальський і Грива вдавали з себе невільників, а Арсен – яничара, котрий їх супроводжує. Невільники, похнюпивши голови, поволі плентали розгрузлою дорогою, і їм, здавалося, все було байдуже. Похилені плечі, безвольно повислі руки, брудні зарослі обличчя, лахи, що ледве прикривали худі постаті, – все це викликало у добросердих балканджіїв співчуття, і вони виносили бідолахам хліб, кисле молоко, овечий сир і сушений виноград.

Але як тільки село лишалося позаду, втікачі наддавали ходу.

За перші два дні пройшли в глиб країни і тоді круто повернули на північ, де синіли високі шпилі Старої Планини. Арсен вів товаришів до Чернаводи, бо сподівався знайти десь там гайдуцьку дружину воєводи Младена і Златку.

Златка! При одній згадці про дівчину серце в козацьких грудях стукало частіше, ніби хотіло вирватися на волю і летіти на пошуки коханої. Та він і сам поспішав. Незважаючи на те, що вся спина вкрилася ранами, що кожен крок давався ціною великих зусиль, він безупинно підганяв товаришів. і чим яскравіше на тлі сірого осіннього неба вимальовувались величні верховини Планини, чим ближче було до гайдуцького краю, тим більше поспішав і хвилювався. Чи не затримають їх в останню мить яничари, котрих, як він дізнався, достобіса стало на зимовий постій по болгарських містечках після невдалого походу на Україну? Чи знайдуть вони загін Младена? Адже його було розгромлено в тому нещасливому бою… Нарешті, чи пощастило Златці і Драганові знайти Младена й Анку? Чи не потрапили вони до рук яничарів Сафар–бея або спагіїв Гаміда?

Ішли найчастіше манівцями, вряди–годи розпитуючи дорогу у пастухів. Пересічена відрогами Старо–Планинського хребта, глибокими балками та лісами, безлюдна місцевість надійно ховала їх від стороннього ока. В села заходили тільки тоді, коли допікав голод, а в кишенях не лишалося нічого їстівного.

Перебрівши бурхливу Луду–Камчію, вступили в густий буковий ліс. Безлистий, чорний, похмурий, він навівав смуток. З блискучого мокрого гілля безперервно падали важкі холодні краплини. Шамкотіло під ногами пріле листя.

Дорога круто піднімалася вгору.

Вечоріло.

Десь попереду, за густими заростями, глухо шумів водоспад. Стомлені, голодні втікачі прискорили ходу. Треба було шукати сухе місце для нічлігу.

Невтомний височенний Грива, розгорнувши мокре галуззя кущів, раптово зупинився і приклав палець до уст:

– Тс–с–с!

– На Бога, що там? – спитав украй стомлений Спихальський. Вуса його обвисли, і на їхніх кінчиках сизіли краплини води.

– Хатина! і в ній хтось є… Бачите – з димаря димок в’ється.

Втікачі зупинилися, визирнули з–за кущів.

Перед ними відкрилася велика похила галявина, що тяглася попід стрімкою кручею. Посеред галявини, притиснувшись одною стіною до кручі, стояла стара дерев’яна колиба. Далі, за нею, з гори падав невеликий водоспад.

Навколо – ні душі. Тільки сизий димок, що вився з виплетеного з лози й обмазаного глиною димаря, свідчив про те, що в колибі хтось живе.

Друзі переглянулись.

– Обминемо чи зайдемо? – спитав Арсен.

Всі помовчали. Потім Роман сказав:

– Ми страшенно стомилися. Перемерзли… Нам боляче дивитися на твої муки, Арсене! Тобі потрібен знахар, який залікував би рани. Ми добре бачимо, що ти танеш на очах… Гадаю, нам не зашкодить зайти до цієї колиби – перегріємося, відпочинемо. Нас четверо. Хто нам зробить тут що–небудь поганого?

– Я теж так думаю. Тутай, напевне, жиють пастухи або лісничі. Чей же не яничари, най їх мамі! – підтримав Романа Спихальський. – До того ж нас штири хлопи. Кожен у руках має добрячого бука. А в Арсена – зброя… Чи ж нам кого боятись, панство?

– Тоді ходімо, – погодився Арсен.

Вони вийшли з лісу і поволі підступили до колиби. Арсенові здалося, що в малесенькому віконечку, затягнутому прозорим баранячим пузирем, майнула неясна тінь. Хтось уже помітив їх? Однак ніхто не вийшов назустріч. Грубо збиті з тесаних дощок двері були щільно причинені. Козак відхилив їх – заглянув усередину.

– Здравейте, люди добрі! Чи є тут хто?

Ніхто не відповів.

Арсен відчинив двері ширше, і всі четверо зайшли до колиби… Це була чимала хатина, в якій, безперечно, щойно були люди. На широкій лаві, під стіною, лежало два овечі кожухи. На столі стояла велика череп’яна миска, вщерть наповнена паруючою чорбою. Біля миски – дві дерев’яні ложки. Хліб. В кутку – лежанка з дикого каменю. В ній весело палахкотіли сухі букові дрова. Від вогню по убогій кімнаті розливалося червонясте світло і приємне тепло.

– Гм, здається, ми тут непрохані гості, – сказав Грива. – З усього видно, що хазяї забачили нас і поспішно сховалися. Куди? В усякім разі, в двері вони не виходили!

– Але тутай ще є одні двері, прошу вас, – показав Спихальський на темну дерев’яну стіну, що перегороджувала колибу навпіл. – Побий мене Перун, якщо за нею не стоїть принаймі один з тих, хто мав сьорбати ту пахучу чорбу, що так лоскоче ніздрі своїм душком, холера!

З цими словами пан Мартин штовхнув майже непомітні в напівтемряві дверцята, і здивовані каторжники побачили на другій половині колиби невелику отару овець, що спокійно ласували сухим лісовим сіном, і високого старого балканджія.

– Здравей, пане господарю! – привітався вражений не менше за товаришів Спихальський.

– Здравейте, – відповів балканджій і ввійшов до хатини. Похмуро спитав: – Хто ви?

Арсен виступив наперед.

– Друже, пробач, що ми вдерлися, непрохані, до твоєї господи. Не питай, хто ми. Та якщо ти добрий чоловік, то не виганяй нас із теплої хати – дозволь переночувати!

Балканджій пильно оглянув яничарський одяг Звенигори і, нахмуривши сиві брови, показав рукою на лаву:

– Сідайте. Якщо голодні, прошу скуштувати моєї страви.

– Спасибі, – подякував Арсен. – Тільки, я бачу, вас мало двоє вечеряти. Чи сподобається вашому напарникові, що ми без його запрошення все поїмо тут?

– Нікого, крім мене, в колибі немає, незнайомцю, – відповів старий. – А другу ложку, як велить звичай, я поклав для того, хто в дорозі.

«Гм, хитрий старий – викрутився, – подумав козак. – Однак мене не проведеш! Не на такого напав!.. А чому ж тоді два кожухи простелені на лаві? Теж для гостя?»

Балканджій подав ще дві ложки, і зголоднілі втікачі жадібно заходилися коло гарячої юшки. Мовчазний господар колиби не сідав до столу. Підкинув у вогнище кілька сухих рубанців, приніс оберемок запашного сіна і, розіславши в кутку, біля лежанки, вийшов з колиби.

– Не подобається мені його таємничість і замкнутість, – тихо промовив Роман. – Блимає спідлоба, клятий лісовик! Чи не краще дременути нам звідси, поки не привів яничарів?

Однак його ніхто не підтримав. Спихальський після ситої гарячої їжі розімлів і посоловілими очима поглядав на м’яку постіль. Арсен зовсім розхворівся. Спина покрилася пекучими виразками. Його тіпала пропасниця. Гриві, видно, теж не хотілося йти з теплої хати в мокрий осінній ліс.

– Гаразд, зостаємося. Лягайте, друзі, а я до півночі повартую, – здався Роман. – А потім розбуджу пана Мартина.

Всі полягали покотом на сіні. Спихальський і Грива миттю поснули. Арсен довго кидався в гарячці, марив, та, врешті, і він заснув. Тільки Роман люто боровся зі сном. Коли ввійшов балканджій і, дмухнувши на свічку, ліг на лаві, дончак ущипнув себе за вухо і широко розплющив очі. Прислухався до нічних шорохів, вдивлявся в темряву. Пригадував різні історії із свого життя… Потім дихання стало рівнішим, очі мимоволі склепилися, і він непомітно для себе поринув у глибоке забуття.

Першим прокинувся від різкого болю в лопатках Арсен. Відколи його побив Абдурахман, він спав лише ниць, на животі. Тож одразу відчув, як хтось сів йому на спину, завернув руки назад і почав в’язати вірьовкою. Від його крику прокинулися всі.

В колибі було світло: на столі горіла свічка. Кілька похмурих незнайомців стояли над втікачами, держачи в руках пістолі.

Інші в’язали руки.

Зрозумівши, що вони потрапили в пастку, втікачі спробували чинити опір. Грива зацідив нападникові кулаком у груди, але міцний удар пістолем по голові поклав його назад. Дістали своє і Арсен з Романом. Один Спихальський ще не прочумався як слід від сну, і, видно, не до кінця второпав, що скоїлося. Тому він заборсався і вивергнув цілий потік лайок лише тоді, як його було вже міцно скручено сирицею.

Коли все скінчилось і чулося тільки важке сопіння пов’язаних утікачів та їхніх ворогів, один з нападників штовхнув Арсена ногою вбік:

– Ну, ти, яничаре, вставай! Розповідай, який шайтан заніс тебе сюди! Та викладай усе, як на духу, собако! Не подумай брехати!

– Та хто ви такі, чорти б вас побрали? Яничари чи гайдуки? – спитав обурено Арсен, дуже підозріваючи, що перед ним таки не яничари, а вільні господарі гір. – Чому накинулися на нас, мов хорти? А ти, господарю, втратив совість і честь! Пригостив, нагодував – і видав цим розбишакам?

Старий балканджій, просвердлюючи їх палаючим поглядом відповів:

– Ніхто вас не запрошував сюди! Ви самі вдерлися, як злодюги. і не дуже тут кричи, ланцю! Відповідай, поки тебе питають по–доброму! Звідки прибув сюди? Хто прислав?

– Ніхто нас не прислав. Ми самі прийшли.

– Хто ж ви такі? Яничари?

– Звідки ви це взяли?

– Не викручуйся, по шкурі бачимо!

Арсен оглянув свій одяг і усміхнувся. Справді, він мав викликати підозру в гайдуків, якщо це справді гайдуки. Хоч його одяг був забрьоханий, зім’ятий, він ще не втратив ознак яничарського вбрання.

– Шкуру можна скинути!

– Це однак тебе не врятує, яничаре!

– А може, і врятує! Розв’яжіть руки!

Господар колиби подивився на стрункого молодика, що починав допит:

– Розв’язати, Косто?

Той ствердно хитнув головою.

Сопучи, старий нагнувся і перерізав ножем мотузок. Розправивши руки, Арсен поволі скинув з себе яничарський бешмет. Потім узявся за сорочку. Смикнув – і відчув гострий біль у всій спині. Сорочка вкипіла в глибокі виразки. Зціпивши зуби, щосили рвонув її через голову і, зіжмакавши, кинув у куток. Повернувся спиною до світла:

– Дивіться!

В колибі стало зовсім тихо. Чути було, як потріскувала на столі свічка.

– О леле! – вигукнув Косто. – Що це в тебе, чоловіче? Вся спина у виразках, у крові!

Замість відповіді Арсен, перемагаючи біль, спитав:

– Теперь скажіть, хто ви?

– Ми гайдуки!

Арсен важко присів на лаву. Гострий біль пронизував усе тіло. Однак він полегшено зітхнув.

– Я так і думав… Проведіть нас до воєводи Младена!

Коста перезирнувся зі своїми товаришами.

– Ти знаєш, незнайомцю, воєводу?

– Так.

– Хто ж ти і твої товариші?

– Ми невільники. Втекли з каторги.

– Руснаки?

– Так.

– Гм. От так притичина! – почухав голову Коста. Він не знав, як бути. – До воєводи Младена далеко… Та я і не маю права туди вести вас, чужинці. Хіба от що – передам я вас байрактарові Драгану, а він хай уже вирішує, що з вами робити. Чи так я кажу, другарі?

Гайдуки на знак згоди закивали головами:

– Так, так.

– Драганові? Та це ж, напевно, мій другар! – вигукнув Арсен, намагаючись підвестися. – Ведіть нас швидше до нього!

Однак сили, врешті, зрадили його. Голова пішла обертом, і він, весь заюшений кров’ю, похилився на підлогу. До нього кинулися Роман і Спихальський.

– Сто дзяблів! Довели, доконали чоловіка! – бурчав пан Мартин. – Лайдаки!

МАТИ ТА СИН

1

Високо в горах, серед неприступних скель, на порослій соснами та ялинами затишній улоговині, стоїть кілька нових колиб. Складені із грубо обтесаних колод, вони віддалеки здаються приземкуватими грибами, з вершечків яких в’ються сизі дими. Перед колибами жебонить невеликий струмок з прозорою крижаною водою.

Там, де струмок перегачено, розлилося невелике мальовниче озерце. На березі його, на плоскому камені, стоїть дівчина. Міцним березовим прачем щосили періщить мокру білизну, – від ударів на всі боки розлітаються блискучі, мов іскри, бризки.