Текст книги "Побачити Алькор"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)

Володимир Єшкілєв. Побачити Алькор

Двоє усамітнились на темній терасі. Там, де музика не заважала розмові. Він і вона. Холодне повітря, принесене східним вітром, підносилось над ними кришталевою призмою. Збільшені нею зірки стали яскравішими, блискучішими. Невідома оптична ілюзія видовжила їхні промінчики. Тепер сузір'я перетворилися на розсипи діамантових хрестиків. Небесна заволока стала від того контрастно-чорною, наче оксамит ювелірної вітрини. Молодий місяць не заважав цьому крижаному тріумфу чорноти, навіть підкреслював його своїм вузьким, графічно окресленим серпиком.

– Це Велика Ведмедиця? – вона закинула голову, її вушка зі срібними сережками вистрибнули з-під глянцевих крил зачіски.

– Так, – погодився він, з нехіттю відриваючи погляд від цих вушок. – Ursa Major.

– Послухай, Головастику, не треба кожної миті грузити мене своєю ерудицією. Я й так почуваю себе тупою біксою з рекламного кліпу…

– Тобі не холодно? – він поклав руку на її голе плече. Шкіра здалась йому ледь теплою.

– Ні. А назви цих зірок ти теж знаєш?

– Деяких.

– Ота, на хвості Ведмедиці…

– …Аль-Каєда.

– Я правильно зрозуміла?

– Так. Однофамільниця відомої організації. В перекладі з арабської «основа».

– А та, що поряд?

– Це подвійна зірка. Яскравіша – Міцар, а маленька біля неї – Алькор.

– Я бачу лиш одну.

– Є легенда, що вавилонські володарі цією зіркою тестували кандидатів у царські лучники: тільки лише тих, хто був здатний побачити Алькор.

– Мене б не взяли, – хрипло розсміялася вона. – Давай далі.

– Наступна на «хвості» – Аліот, потім – Мегрець, а напроти неї – Мірак.

– Смішні назви, – вона відвела погляд від небесного склепіння. – А оця Аль-Каєда… Вона, напевно, зірка-покровителька терористів?

– Не чув про таке.

– А я б хотіла мати зірку-покровительку.

– Ти ж не терористка.

– Ні?

Він стиснув її руку і спробував подивитись їй в очі. Вона ж примружилась у напрямі Оріона.

– Не кажи зайвого, – він спробував додати до свого голосу трошки металу. – Ти перебрала віскі.

– Перебрала. І я зовсім не терористка. Я просто кончена п'яна тупа спортсменка.

– Ти не кончена і не тупа.

– Тільки п'яна, чи не так?

Він знову не зміг подивитись їй в обличчя. Йому здалося, що на ньому з'явилась її особлива посмішка. Напівпосмішка-напіввищир.

– Коли ми все зробимо, мене не стане, – сказала вона без запитальної інтонації. – Тебе, Головастику, також не стане. Ми зникнемо. Ага.

– Про що ти?

– А ти тіпа не знаєш? – тепер вона дивилась йому в очі. – Не знаєш, ні?

– Припини. Я ж казав тобі, що ми не повернемось до них. Нам вистачить авансу. І тобі теж не треба повертатись до Вчителя. Вже не треба, розумієш?..

– Ти прибацаний?

– Ні. Просто не треба бути зажерливою.

– Я не про бабло. Я про інше, Головастику. Бабло у цій справі ніколи не було головним.

– А про що ж тоді?

– Їм не потрібні свідки. Вони знайдуть нас усюди.

– Не знайдуть.

– Прибацаний, прибацаний Головастик.

– Перестань повторювати. Це слово якесь стрьомне: «бац-бац-бац»… – Він скривився. – Я вмію робити свою справу. І ти, до речі, теж. – Тепер у його голосі з'явився метал, але не сталь, а щось дзвінкіше. Можливо, сплав міді та срібла. Він нахилився над її вушком (тепер схованим під крилом) і прошепотів:

– Не бреши, Космічна Мавпо, що не бачиш Алькора.

– Бачу, бачу… – вона не опиралась його обіймам, її міцне тіло стало м'яким і дозволяючим. – Бачу я всі ті твої довбані Алькори…

Він обійняв її, потім притягнув її обличчя до своїх губ. Спочатку вона не відповідала на його поцілунки. Він зігрів своїм диханням її носик, злизав солону вологу під її очима; і тільки тоді губи Космічної Мавпи відкрились йому назустріч.

Розділ 1

– Грінч, тебе шеф викликає!

– Для вас, шановний, я не Грінч, а Лавр Станіславович Грінченко. – Він знав, що ображений вигляд йому не вдається, але ставити на місце шісток – святе.

– Та ну тебе… – шістка по-свійськи відмахнувся від нього. – Не гальмуй, бо він злий як сто китайців.

«І з якого боку тут китайці?» – запитав сам себе Лавр, мовчки знизав плечима і вийшов з оперативної кімнати з підкресленою неквапністю. Вони не дочекаються, аби він став на цирли. Ніколи.

Жалюзі на вікнах кабінету директора агентства завжди тримали закритими. Колись Лавр думав, що так зроблено спеціально для захисту від прослуховування, але потім йому пояснили, що шефа ще з часів Афгану ковбасить від сонячного світла. Величезне крісло ледве вміщало його титанічну фігуру. Кремезний від природи, шеф в останні роки додав півцентнера і тепер міг би грати в детективному телесеріалі Ніро Вульфа [1]1
  Ніро Вульф– приватний детектив, головний персонаж пригодницьких романів американського письменника Рекса Стаута. Описаний як надзвичайно товста людина.


[Закрыть]. Було помітно, що піджак його робочого костюма вже давно не виконував функції застібання, а фронтальна частина неосяжного черева пнулася лягти на стіл поряд з лептопом. Цей новенький наворочений лептоп нахабно контрастував з вигорілими горіховими панелями стін і меблями брежнєвської доби, котрі перекочували сюди з горища якогось аграрного інституту. Колись Лавр подумки визначив, що лептоп контрастує з горіховим інтер'єром не просто «нахабно», а «темпорально». Але схаменувся і назавжди відредагував оціночне судження. У директорському кабінеті словесам на штиб «темпорального» було заборонено з'являтися навіть у задніх думках працівників. А якби щось подібне працівник наважився висловити уголос, то до кінця перебування в агентстві його записали би до галімого розряду «ботаніків», а саме перебування було б недовгим. Людина старої школи, директор вимагав від підлеглих суворого мислення і лаконічного стилю.

– Викликали, Іване Ваграновичу? – Лавр зупинився за три кроки від директорського столу.

– Так, викликав. – Директор кивнув на стілець, припасований до низької тумби, захаращеної стосами паперів.

Коли ранком Лавр заходив до шефа, на цьому стільці також лежала гірка, складена з товстих блокнотів і різнокольорових тек з паперами. Вони лежали там завжди, відколи Лавр почав працювати в агентстві, але тепер кудись щезли. У кабінеті стояли ще крісла і стільці, але директор указав викликаному співробітнику саме на цей, несподівано звільнений від паперового іга. Лавр завжди був чутливим до таких дрібниць. За такими нібито дрібницями він завжди відчував присутність кармічних знаків. Чогось такого, що віщувало зміни. Невідомо, на краще чи на гірше, але зміни.

Зайнявши стілець, Лавр ще зо дві хвилини чекав, поки шеф щось обдумував. При цьому товстун робив вигляд, що знайшов щось цікаве на дисплеї лептопа. Нарешті директорські очі відірвалися від кольорової гри рідких кристалів і переконливо зупинилися на Лаврі. Той відразу згадав, що в нього на краватці є плямка. Не дуже помітна, довгаста така плямка жиру. Але, за наявності бажання, шеф міг би її зауважити.

– Є для тебе завдання, – трубні регістри шефового баса повністю відповідали його габаритам. – До нас звернулась одна організація, – шеф кашлянув, – треба їм організувати охорону їхнього храму…

– Церкви?

– Ти дослухай, не перебивай! – Очі шефа невдоволено примружилися. – Ні, це не церква. Це масонська організація. Масони. Ось так. Є в нас і такі джентльмени, як виявилось. Вони мають державну реєстрацію, ми перевірили. Все законно. Джентльмени солідні. Тепер вони наші клієнти. Там у них, як я зрозумів, окремо розташована будівля, треба подивитись, яке там спостереження, які підходи до будівлі, стики зон, вікна і все таке. Ну і «Периметр» їм установити, якщо буде можливість. Це вже сам подивишся, на об'єкті.

Шеф замовк і знову втупився у дисплей. Лавр відрахував до десяти і промовив з винятково делікатною інтонацією:

– Дозволите запитати?

– Що?

– Чому раптом я, Іване Ваграновичу? У нас по таких об'єктах є спеціаліст – Дашковський.

– Він відмовився. Категорично. Каже, що сильно віруючий і до тих бузувірів не поїде ні за які гроші. – Шеф випнув нижню губу, ніби хотів дотягнутися нею до кінчика носа. Було помітно, що релігійна відмазка Дашковського йому не сподобалась. – Ти ж у нас несильно віруючий, чи як?

– Я, Іване Ваграновичу, до всіх без винятку релігійних об'єднань ставлюся з повагою.

– От і добре, що з повагою, – погодився шеф. – Там іще одне. Хтось на той їхній храм уночі напав, треба буде із цим теж розібратись.

– Розберемось, Іване Ваграновичу. А напад був збройний?

– Так. Зараз я тебе познайомлю з представником клієнта, – директор десь під столом натиснув невидиму кнопку виклику. – Він тобі про все детально розповість і відвезе тебе на об'єкт.

– Я би на своєму…

– Сьогодні вони тебе відвезуть… Запрошуй! – це вже адресувалося секретарці.

Двері відчинились і пропустили до кабінету людину, зовнішність якої була майже повною протилежністю шефовій. На вигляд сорокарічний, невисокого зросту, худий, верткий, з гачкуватим носом і блискучими очима, представник клієнта справляв враження бадьорого півника, якому до голови припасували великі вуха. На ньому був світлий плащ, що підкреслював траурну чорноту костюма і краватки. Сорочка «півника» сяяла сніжною білизною і мала на комірці два темні ґудзики. Загальну картину доповнювали тупоносі черевики на товстій підошві і блискуча лисина, оточена залишками світлого м'якого волосся.

Дивлячись на представника клієнта, Лавр відчув легке розчарування. До образу адепта таємного ордену, за спиною якого стояли закулісні володарі світу, «півник» не дотягував за багатьма параметрами. Але найбільше розчарування викликали оті його черевики. Навіть у кращі свої часи вони не могли коштувати більше двохсот гривень. Окрім того, треноване око Лавра помітило вузлики на шнурівці лівого і латку на правому. Як і більшість у касті елітних охоронців, Лавр Грінченко вважав черевики принциповою позицією в переліку чоловічих аксесуарів. Сам він носив Stephane Kelian і збирав у шухляді робочого столу колекцію щіточок, полірувальних вельветок та дзеркальних кремів.

– Ось даю вам нашого працівника Лавра Станіславовича, – сказав шеф, звертаючись до «півника». – Він у нас досвідчений спеціаліст, грамотний, перевірений. Він поїде з вами на об'єкт, все там подивиться і складе звіт. А там уже разом сядемо і подумаємо, як нам далі вести співпрацю.

«Півник» розвернувся в бік Лавра і блискавичним рухом витягнув візитку.

– Дуже приємно, – сказав він. – Мене називають Романом.

Голос у нього був хриплуватий, але не бридкий. Лавра дещо насторожило оте «мене називають». Він згадав, що в такій манері любить рекомендувати себе глядачам один з популярних телеведучих. А їх Лавр вважав підозрілими фраєрами. Він скосив оком на візитку. Там було намальовано чорнильницю з гусячим пером і написано КОРЕЦЬКИЙ РОМАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ.

«Якщо на візитці чорнильниця, то він або журналіст, або ж письменник», – вирішив Лавр. Тепер непорядок із взуттям знайшов певне виправдання. За уявленнями Лавра, творчі люди не належали до чоловіків із чітко окресленим статевим статусом. Отже, перше враження про Романа Корецького як про «півника у гавнодавах» поки що підтверджувалось. «Ось тобі і масони!» – подумки посміхнувся Лавр.

Він потиснув Корецькому руку, назвав своє прізвище і скромно додав: «Консультант з питань безпеки». Потім вони зійшли на перший поверх, де у чергового Лавр зафіксував відрядження. Представник клієнта тим часом роздивлявся навколо і навіть спробував вивчити стенд, на якому висіли ксерокопії ліцензії і дозволів.

– У нас усе в законі, – зауважив Лавр, розписуючись у реєстраційній книзі.

– Я бачу, я бачу, – Корецький відповів швидкою і нещирою посмішкою. Тобто відповів посмішкою, яка чомусь здалася Лавру нещирою.

Коли вони сіли в Peugeot, запарковане перед будівлею агентства, представник клієнта запитав:

– А Іван Вагранович казав вам, Лавре Станіславовичу, хто саме вас наймає?

– Так, я в курсі, – відповів Лавр, а сам подумав, що авто «півника» повністю гармонує з його черевиками. Прикріплений до вентиляційної решітки ароматизатор не міг перебити бридкого запаху риби. Лавр уявив, що сидить на висохлій плямі, залишеній яким-небудь пакетом з копченими сомиками, і його пересмикнуло.

– Ваш директор справляє фундаментальне враження, – визначив представник клієнта.

«Ще б пак!» – подумки погодився Лавр, але промовчав. Обговорювати шефа зі сторонніми він вважав моветоном. Peugeot тим часом зрушив з місця.

– Поки ми доїдемо, Лавре Станіславовичу, вже буде вечір. Напевне, вам буде краще в нас заночувати.

– Заночувати? – перепитав Лавр. На такий розвиток подій він не розраховував. – Іван Вагранович казав, що ви мене завезете додому.

– Авжеж. Завтра.

– Тоді я краще візьму свою «прімерку» [2]2
  Nissan Primera.


[Закрыть]і поїду за вами.

– Нащо?

– Повернуся вночі на своїй, не буду вас напрягати.

– Лавре Станіславовичу, якщо вам треба щось лишити або узяти вдома, ми можемо тепер до вас заїхати. Так само, якщо вам треба побачити когось із рідних, сказати їм, що не будете ночувати…

– Чому ви не хочете, щоб я взяв свою машину?

– Ми поки що воліємо зберегти розташування Храму в таємниці. За кілометрів двадцять-тридцять від нього я попрошу вас зав'язати очі і витягнути батарейку із сотового.

– Що?

– Не ображайтесь, Лавре Станіславовичу, – на обличчі Корецького знову з'явилася та посмішка, яку Лавр класифікував як нещиру. – Ми ж іще не почали тісно співпрацювати з вашим агентством. А якщо все буде добре, ці перестороги вже завтра стануть зайвими.

«Ну й пасажир! – всередині у Лавра все кипіло і булькало. – Хоче мені очі в'язати, як шмарі на ментовському суботнику».

Уголос він спитав:

– Ви жартуєте?

– Ні, не жартую. Ми так домовилися з Іваном Ваграновичем. Я сподіваюсь, при вас немає ніяких «жучків»?

– Ви думаєте, що ми не зможемо в разі потреби знайти отой ваш Храм? Серйозно так думаєте?

– У мене є інструкція мого керівництва, Лавре Станіславовичу. Ще раз вибачте.

– Зав'язувати очі… – Лавр помотав головою. – Дев'ятнадцяте століття!

– На жаль, у деяких аспектах ситуація за останні двісті років мало змінилася.

– А в деяких інших аспектах, – Лавр зробив наголос на слові «інших», – ситуація дуже помінялась. Кардинально.

– Можливо. Якщо хочете знати, особисто я був проти таких пересторог. Я інформований щодо можливостей сучасної техніки. Але, повірте мені, Лавре Станіславовичу, в деяких старомодних підходах є певна рація. Ми називаємо це «покрити Храм ззовні». Така у нас традиція безпеки. Традиція дуже давня і шанована.

– Гаразд, – махнув рукою Лавр. – Покривайте собі, якщо ви вже все узгодили з шефом. Мені, я вам скажу, до клієнтських приколів не звикати. Ваші гроші – ваші правила.

– От і добре, – підвів риску Корецький, повертаючи кермо. Peugeot виїхало на трасу і рушило, набираючи швидкість, на захід.

Розділ 2

Мармура ще вчилась у школі, коли татова помилка загасила сонце на чиновницькому небосхилі їхньої родини. Тоді тато мав казати доповідь на високій нараді, у присутності Президента і міністрів. У тій доповіді був один підступний абзац. Себто не просто абзац, а повний абзац. Ось такий:

«Ресурсною специфікою ґрунтового покриву району є те, що тут зустрічаються три типи ґрунтів: опідзолені чорноземи, сірі опідзолені ґрунти та глибокі малогумусні чорноземи».

Словесну «міну» із двома «опідзоленими» тато зауважив і тренувався вимовляти ту «міну» правильно. Він спочатку облизував зуби, ніби задаючи язику гімнастичну вправу, випинав ретельно поголене підборіддя, а потім впевнено і дзвінко промовляв: «Недоопідзолені, опідзолені і переопідзолені ґрунти!» Це виглядало переконливо, тому і Мармура і мама нічого поганого не передчували. Але все вийшло на гірше і на тій високій нараді замість літнього бджолиного «дз» тато вимовив природніші звуки. Президент насупився і похитав вухами-варениками, а міністр щось записав до блокнота із золотим відрізом. Напевне, щось несхвальне, тому що за кілька днів тата зняли з посади. Зазнавши кар'єрного краху, він уперше прийшов з роботи без краватки. Не виймаючи руки з кишень, тато плечем штовхнув двері, зайшов до туалету і довго звідти не виходив. А коли вийшов до вітальні, то побачив, що перелякана Мармура сидить на дивані, підібравши під себе довгі загорілі ноги.

Він майже хвилину мутно дивився на доньку, а потім сказав:

– Ти теж станеш курвою, як і твоя мама. У вас у всіх між ногами фізика, а не релігієзнавство.

З того часу в родині Мармури почали економити і боротись з мурахами, які у дощові дні атакували кухню і ванну кімнату. Крилаті мурахи літали кухнею, а мама ганяла за ними, пшикала на комах «рейдом» і наспівувала з «Фабрики»: «Исполняет все желанья, вот такая золотая». Іноді і Мармура долучалась до полювання. Вона чавила мурах миючою губкою. Їй здавалося, що коли мураху чавити м'якою зволоженою губкою, то мурасі не так боляче. Боротьба з мурахами під «Фабрику» тривала три літа, а на четверте у Мармури з'явилася подруга, яка називала себе Беконті, хоча насправді її звали Інною. Беконті охоче піддавалась черговій молодіжній моді, тому ходила в чорному і вважала себе неформалкою. Вони з Мармурою могли годинами з'ясовувати, хто саме з їхніх знайомих і напівзнайомих нефорів «тру», а хто «не тру». У Мармуриній бібліотеці з'явилися томики Блаватської і «Некрономікон». Як і Мармура, Беконті жила в нетрях промислового району, але якось так склалося, що вона тусувала у старшій компанії, де дівчата не повинні були відмовляти хлопцям. Мармура не поспішала переходити до старших; жодний із тамтешніх хлопців їй не подобався. А ставати технічно дорослою просто так вона вважала нижче своєї тру-гідності.

У Мармуриній тусівці пиво теж споживали, але не захоплювалися. Зате там цінували кольорові солодкуваті напої з хімічним присмаком. Нащадок буржуйського роду Едік приносив їх у спеціальній жовтій торбинці, поділеній на чотири відсіки. В кожний входила одна пляшечка. Компанія збиралася в цегляному лабіринті заводського довгобуду. За традицією, кожний приносив щось їстівне, вкрадене з домашнього холодильника. Віка завжди приносила шматки сирної запіканки, акуратно загорнені в червоні столові серветки, Памперс – майонезні салати у півлітрових слоїках, Марта – що трапиться, а Мармура постачала до тусні переважно м'ясні вироби, коронним із яких уся компанія вважала домашню шинку. Все це апетитно споживалося на свіжому повітрі, під заспокійливе тріскотіння вогнища, на якому можна було б насмажити шашликів і шпікачок, але всім було впадлу займатись такою фігнею.

Того липневого вечора жовта торба спорожніла якось занадто швидко. Едік з Вікою скинулися і послали Памперса ще за двома пляшками. Проводжаючи його поглядом, Марта раптом спитала в Мармури:

– Ти все ще трешся із тою Беконті?

– Ну? – здивувалась Мармура.

«Яке твоє псяче діло, цикотухо дурна, з ким там я труся?» – подумала вона і ніби вперше помітила, що в Марти дуже виразні, та ще й підкреслені яскравою помадою губи. Ця виразність чомусь напрягла Мармуру.

– А то правду кажуть, що вона сатаністка? – Марта кинула до вогнища одну із червоних Вікиних серветок. Жирна пляма від сирної запіканки спалахнула швидше за папір.

– Ти припухла? Яка вона тобі сатаністка?

– Та кажуть.

– Хто каже?

– Пацани.

– Які ще пацани?

– Мальовані, – м'язи на голих руках Марти напружились. Вона знала, що від Мармури недовго й по морді дістати і, про всяк випадок, мобілізувалась.

– Ні, дєвушка, ти кажи, бо щас будеш сама за базар атвєчать.

– Шо ти до неї догреблася? – Едік спробував вписатися за Марту на приколі. Дівчина йому подобалась. Він уже двічі пропонував Марті пекнутися не за так, але та поки що мкнулась.

– Едя, не втикайся, – відрізала його Мармура. – Ця вафльорка токо шо мою кращу подругу сатаністкою обізвала. Я таке не попускаю.

– Вона не вафльорка, – спохмурнів Едік.

– Во-во, базар за базар! – перейшла у контрнаступ Марта і негайно дістала по носі. За півгодини, коли Памперс притарабанив додаткову заправку, старе добре туснюче місце нагадувало той погромлений вагончик з фільму «Вбити Білла», у якому Чорна Мамба мочила іншу зміюку. Добре ім'я неформалки Інни-Беконті було захищене найрадикальнішим способом: Марта поперемінно прикладала вологу серветку до розбитого носа й до фінгала під лівим оком.

Мармурі теж дісталося від Едіка з Вікою. Обізвавши всіх останніми словами, вона з непримиренним понтом залишила цегляний лабіринт. Мармура вирішила, що тепер вже стопудово кине цих дурних малолєток і пристане до тусні Беконті. Якщо там обов'язково треба з кимось трахатись, то й фіг з ним, вирішила вона. Краще вже косити під бригадну шмару, аніж терпіти бєзпрєдєл від бакланів.

Вона прямувала в бік старого цвинтаря, де знаючі люди колись показали їй могилу вампіра. Там опівночі можна було загадати бажання, котре мало точно здійснитися. Одного разу Мармура вже зверталася до вампіра по допомогу. Вона просила покарати ушльопану сусідку, яка назвала її тупою збоченкою. Вовкулак не підвів, і сусідка зламала ногу, послизнувшись на смішній березневій кризі.

«І вам таке буде!» – примовляла Мармура, чухаючи синець під футболкою. Вампірську допомогу вона вважала безвідмовною шнягою, тому прямувала до цвинтаря широкими і рішучими кроками. Наближався вечір, і на небі визоріло. То було небо помсти, і зірки на ньому були зірками помсти. І так вона мала статися – страшна помста Мармури, кращої подруги неформалки Беконті.

Навіть у сутінках старий цвинтар не виглядав зловісним. Здалеку його можна було сплутати із занедбаним і засміченим парком. Між зовнішніми секторами кладовища і двором будівельного коледжу не було навіть огорожі. Від неї залишились обкладені цеглою стовпи і половина трубчатої брами, з ребер якої звисали залишки металевої сітки. Відразу за стовпами починалися шеренги надгробків.

Мармура не стала обходити щільно заставлений пам'ятниками перший сектор. Вона знала таємну стежку, яка починалась від помпезної гробниці якогось довоєнного архітектора. Стежка проходила крізь високий живопліт, зміїлась по ділянці з фамільними склепами професорів медицинської академії і впиралась у найдавніші захоронення четвертого сектора. Там, під старою липою, причаїлась могила вовкулака.

Дівчину відділяло від проклятої могили якихось п'ятнадцять кроків, коли вона насторожено притишила ходу. Під старою липою відбувалось щось незвичайне. Мармура сховалася за великою гранітною стелою, на якій було написано:

Самуил Абрамович Кац

доктор медицинских наук

1909–1991

Надійно захищена стелою від ворожих очей, дівчина використала для спостереження зроблений у ній отвір. Він виглядав як прорізана наскрізь у гранітній плиті шестикутна зірка, і, якби хтось посвячений зауважив у ньому сіро-блакитне око Мармури, він міг би згадати про стародавній гностичний символізм. Але такого посвяченого у той вечір на старому цвинтарі не трапилось.

Крізь зірку Давида дівчина побачила, що надмогильна плита вампірського захоронення відсунута, а над самою могилою нахилилася чиясь темна постать. Поряд з нею стояла висока брюнетка у плямистому комбінезоні «мілітарі» і шнурованих чоботах. Брюнетка тримала ліхтар і підсвічувала ним могильну яму.

«Що за день такий кончений? – подумала Мармура. – Спочатку дістала по морді, а тепер і до вампіра не можна підступитись… І що вони там шукають, ті уроди? Могильні рейдери, мля…»

Тим часом невідомі вийняли з могили якийсь предмет розміром як балончик з лаком для волосся. Брюнетка поставила предмет на сусідній надгробок за кілька метрів від Мармуриної схованки.

Темний «рейдер» щось сказав брюнетці. Та загасила ліхтар і взялася за край надмогильної плити. Темний підважив її протилежний край. У цей момент щось ніби штовхнуло Мармуру: «Тепер або ніколи!»

Вона вислизнула з-за стели, схопила предмет і побігла таємною стежкою. Вже добігаючи до живоплоту, вона почула: «Туди! Хапай!» і пірнула у зарості. Кілька стрибків – і Мармура вибігла у двір будівельного коледжу. Їй здалося, що вона радикально відірвалася від переслідувачів, але, глянувши через плече, побачила, що мілітаризована дівка біжить за нею.

Мармура вважала себе непоганою бігункою. У спортивних змаганнях вона завжди була в першій трійці і дещо розумілася на перегонах. Тому Мармурі не треба було довго розмірковувати, аби второпати: перемогти за швидкістю їй не вдасться. Вона лише мить бачила переслідувачку, але цього вистачило, щоби оцінити її можливості. Брюнетка скорочувала відстань, упевнено перестрибуючи через парканчики і рівчаки, які Мармура мусила оминати.

Тоді дівчина вирішила сховатися. Вона забігла до вузького проходу між заводськими парканами, завернула за ріг, відсунула парканну дошку і скористалась одним із таємних лазів, відомих лише тим, хто провів дитинство в бетонних лабіринтах цієї промзони. Лаз був вузьким. Мармура ледве протиснулась, обдираючи лікті й коліна, під іржавим черевом величезної цистерни. Тепер вона опинилась у темному закутку, де малолєтки накрили шифером «бункер» з двома поламаними розкладачками і колодами карт у ничці. Заводський паркан правив за стіну тайника. В паркані була просвердлена дірочка для спостереження, але Мармура не ризикнула нею скористатись.

Серце вистрибувало з грудей Мармури, синці на тілі і подряпини на ліктях наливались пекучим болем. Дівчина закусила губу, щоби не застогнати. Раптом з-за паркану почулись голоси. Вони спочатку наблизились, а потім почали віддалятись від «бункера».

Чоловічий голос:…було стріляти.

Жіночий голос:Там могли бути менти.

Чоловічий голос:Не бачив я там ментів.

Жіночий голос:У дворах були люди… Але вона не могла втекти далеко.

Чоловічий голос:Та втекла вона. Вона ліва. Якась місцева сучка. І добре тут орієнтується.

Жіночий голос (здалеку, стишено):Обшукаємо… завтра… і що потім…

За мить голоси стали зовсім нерозбірливими. Переслідувачі, зрозуміла Мармура, рушили шукати її до заводського майданчика цементного заводу.

«А дулі ви мене знайдете, деградоси!» – вона полегшено видихнула з легень повітря і перестала стримувати хрипке дихання. Тепер можна було роздивитися здобич. У щілину між листами шиферу пробивалося світло заводського прожектора. Мармура підставила таємничий предмет під синюваті промінчики. Здобич виявилася брудним металевим циліндром. Досить важким. Його вкривав шар густого мастила, змішаного з грязюкою. Цим мастилом під час втечі дівчина вимазала собі руки і одяг. Вона спробувала зішкребти мастило з циліндра і знайти на ньому отвір або кришку, але той виглядав суцільною болванкою. Від цікавості і безсилля їй на очі навернулися сльози. Але довго нервуватися від таких дрібниць донька відставного чиновника не звикла. Поміркувавши, Мармура вирішила відкласти дослідження циліндра на потім. Тепер вона сконцентрувалася на головному завданні – залишити промзону непоміченою.

Від цистерни до пустиря, за яким починалися спальні райони, вів ще один секретний лаз. Ще за радянських часів його спорудили робітники двох суміжних заводів для того, щоби в робочий час ходити до найближчого горілчаного магазину. В ті далекі часи йшла війна у В'єтнамі, тому лаз дістав назву «тропи Хо Ші Міна». Нові покоління мешканців спальних районів давно забули про ту війну. Й мало хто з них щось знав про лідера індокитайської революції і таємні стежки жовтошкірих повстанців. Але вперта назва не зникла. Пролетарі олігархічної епохи, так само як і їхні батьки за доби зрілого соціалізму, використовували «тропу Хо і Ші Міна» для алкогольної партизанщини. Саме цією стежкою, невідомою не лише ворожим зайдам, але й рідним ментам, дівчина й добралася до багатоповерхівки, де мешкала Беконті.

Якби Мармуру хтось запитав тоді, чому вона понесла свою здобич до подруги, вона б, скоріш за все, відповіла: «А фіг його зна».