Текст книги "Побачити Алькор"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 41

– Мусульмани люблять такі головоломки, – оцінив прощальний вірш Агамова добродій, якого звали Руслан. Він приїхав на прохання шефа і тепер зайняв одне з крісел директорського кабінету. Олегу Марковичу він здався непереконливим. Одноліток шефа, він виглядав років на десять старшим, мав одутле обличчя людини, яка зловживає алкоголем.

«Може, він і знав колись Коран напам'ять, але що він тепер знає, одному Аллаху відомо», – вирішив старший технік.

– А ви, кажуть, прийняли іслам? – поцікавився в новоприбулого Олег Маркович.

– Колись прийняв, еге ж. – Руслан повідомив про це так, як зазвичай кажуть про давні і згаслі події.

– І Коран добре вивчили?

– Його неможливо ані добре вивчити, ані вичерпати. Він є безкінечністю і вічним пробудженням світів.

– Поетично… Але ж є люди, які знають його напам'ять.

– Знають. Це їхній напрям, але це не фарз.

– Що таке «фарз»?

– Те, без чого не можна обійтись.

– Я десь читав, що в ісламі прийнято напружувати себе в ім'я Бога.

– У сурі про янголів сказано, що серед обраних числяться не лише ті, які випереджають [53]53
  Руслан має на увазі аят 29 сури «Янголи»: «Потім Ми дали Писання у спадок обраним рабам Нашим; серед них і ті, котрі несправедливі до себе, є помірковані, а є й ті, котрі випереджають благими діяннями за волею Аллаха; це є велика милість!»


[Закрыть].

– Руслане, ти не ведися на провокації Марковича, – втрутився у богословську суперечку шеф. – Маркович у нас відомий діставальщик. Краще скажи мені, чи ти щось у тому вірші зрозумів?

– Цей вірш не мусульманський, не релігійний, – визначив Руслан. – Тут потрібно добре знати не Коран, і не шаріат, а, скоріше, східну літературу. Арабську, іранську. Це Іване, не до мене. Але я можу допомогти. Я запитаю племінника, він у мене хлопець мудрий, знає мови. Захистив кандидатську з історії. У нього навіть посольства замовляють консультації.

– Це нам підходить, – погодився директор. – Давай запитуй його вже. Тобі телефоном зручніше, чи як?

– По скайпу. Він зараз у Малайзії, там у них уже вечір, він тепер має бути біля комп'ютера.

Небіж Руслана направду виявився фахівцем. Він відразу пояснив значення назви селища та імена «Хасана» і «Асманак». Виявилось, що у селищі Радін у сімсот вісімдесят п'ятому році за християнським літочисленням помер халіф аль-Махді, Хасаною звали його улюблену і найвірнішу наложницю. Асманаком називався син і спадкоємець хана Кучума. Для того, аби з'ясувати, що Дим'ярит – це ім'я одного з казкових володарів джинів, знадобилося відвідати кілька мережових енциклопедій. Хто такий Абойрам, племінник Руслана з'ясувати не зміг.

– А що це за «донька Дим'ярита»? – запитав ученого Олег Маркович.

– Зачекайте, – знавець східної літератури знову пірнув у переплетення енциклопедичних лабіринтів і за кілька хвилин повідомив: – В одній із казок з циклу «Тисячі і одної ночі» згадується донька царя Дим'ярита іфритка Маймуна.

– Іфритка?

– Демониця. Іфрити – це одне із племен демонів в арабській міфології [54]54
  Маються на увазі персонажі «Повісті про Камар-аз-Замана і царівну Будур».


[Закрыть].

– 3 Маймуною зрозуміло. А що то був за халіф Махді?

– Аль-Махді, халіф у 775—785-х роках, син халіфа аль-Мансура… – почав читати енциклопедичну статтю небіж Руслана.

Але директор зупинив його:

– Стоп. Усе ясно: цей халіф – син Мансура, як і наш покійний джентльмен. Тобто Мансурович. Це він про свою смерть написав: «У селищі Радін всі у чорному». Хитро закрутив. «Донька Дим'ярита» – це, напевне, мається на увазі Поліна, яку називали «Хасаною», тобто порівнювали з вірною і люблячою жінкою, а вона, значить, виявилась «Маймуною». Тобто «демоницею». Сукою виявилась. А він типу не знав… Ага. А сталося це непередбачене Мансуровичем перетворення, як я зрозумів, тоді, коли перестав жити якийсь добродій на ім'я Асманак. Я вже здогадуюсь, хто він, але що значить «як Абойрам»? Що спільного в нього з демоницею? Це важливо. Тут він щось зашифрував. Залишив важливу інформацію.

– Абойрам – це, скоріше за все, єврейське ім'я, – припустив небіж Руслана, який чув розмову. – Треба, напевне, шукати десь у Старому Завіті, у Талмуді…

– У масонських легендах, – підказав Олег Маркович.

– Ти пошукай, плємяш, пошукай, – попрохав небіжа Руслан. – Їм насправді треба, вони вбивцю шукають. Вони правильні пацани, наші. Знайди їм того грьобаного Абойрама. Як в гості приїдеш, дядько Руслан тобі віддячить. Ти мене знаєш.

– Та ж не проблема, – погодився той. – Але мені потрібно десь півгодини. Не всі бази даних коректно впорядковані, написання імен на різних ресурсах може різнитись. Зачекаєте?

– Безперечно. Чекаємо на лінії, – запевнив директор. – Завдання нелегке, ми розуміємо.

– Бачили, який в мене плємяш! – Руслан підняв догори палець. – Учена людина!

– Ти відпочинь, чоловіче, розслабся, – Олег Маркович дістав з кишені пласку металеву фляжку і поставив її на стіл перед колишнім комбатантом. – Я тебе зрозумів. Ти не з тих, хто випереджує. Ну нічого, не смертельно. А небіж у тебе просто геніальний.

Племіннику Руслана знадобилось аж сорок три хвилини для того, щоби розшифрувати останнє ім'я.

– Абойрам, Аваїрамн або Абоїрам, залежно від прочитання – ім'я персонажа давньої масонської легенди. Історію його смерті розповідають новопосвяченим у дев'ятому градусі. Цей персонаж – зрадник-підмайстер, який підступно вбив Майстра Хірама…

– Зрадник? – перепитав директор.

– Так. Його ім'я прокляте. Тому його заборонено вимовляти масонам нижчих градусів. У третьому і четвертому градусах його називають умовним ім'ям Юбело. За легендою, Абойрама вбивають у печері…

– Дякую, ви нам дуже допомогли, – Іван Вагранович вийшов зі скайпу. – Ось воно! – на обличчі директора засяяла широка посмішка. – Син Кучума Асманак – це Ерікан. Я відразу здогадався. У тому досьє, яке передав для нас джентльмен на мотоциклі, було написано, що зеки вважали його нащадком Кучума. Значить, Асманак – це чаклун. Його вбивають як зрадника, ім'я якого заборонено вимовляти. Ерікан – теж несправжнє ім'я. Все збігається.

– Чаклуни! Джентльмени! Весело ви живете, пани-детективи – пробубонів Руслан, який уже допив віскі з фляжки Олега Марковича, дійшов до бару й заповзявся зменшувати коньячні запаси господаря кабінету.

– Вбито в печері… – промурмотів старший технік.

– Якщо чаклун мертвий, тоді все стає на свої місця, – сказав директор і звернувся до Руслана: – І тобі дякую, Руслане. Ось триста доларів за консультацію. Заробив.

– А п'ять соток слабо дати?

– Довго пити будеш, печінка може не витримати.

– Піклуєшся за моє здоров'я?

– Не сподівайся. Якщо тобі твоє здоров'я до одного місця, то мені тим більш. Але й критичного передозу тобі не бажаю. Зайдеш за три дні. Якщо побачу, що ти у нормі, то додам іще двісті. Лади?

– Ну, якщо так, – розвів руками колишній спецназівець. – Нехай буде… І за триста спасибі тобі, Іване. Такий ти щедрий, як халіф Махді, – у посмішці Руслана вдячності було мало. – Я піду?

– Так, можеш йти. Черговому скажи, що я наказав завезти тебе до хати. До побачення, – директор зачекав, коли за Русланом зачиняться двері, і підсумував:

– Все стає на свої місця. Ерікан мертвий.

– Що стає на місця?

– Все. Смерть Агамова. Пропозиція обміну тебе на гарантії. Гнилий базар Сулими. Слова ратлонівця, які ти чув. Ми ж думали, що Поліна лялька. А вона не лялька. Вона відьма. Вона – новий лідер секти.

– А може, це не вона, а хтось біля неї? Можливо, там у них з'явився новий лідер, який керує Поліною.

– У мене чуйка, – директор і собі налив коньяку, випив, гучно видихнув. – Поліна і є тим новим лідером.

– Так вона ж пацанка.

– А ще, зауваж, справжня блондинка.

– Так, блондинка.

– І ця біла пухнаста «звізда» порнофільмів змусила – без допомоги Ерікана, прошу зауважити, змусила – свого чоловіка вкоротити собі життя. Олеже Марковичу, ця Поліна не така проста, як здається.

– Це лише припущення. Чаклун, між іншим, ще може бути живим. Паралізованим, пораненим, хворим. З одного темного вірша я б, Іване Ваграновичу, не став виводити цілу версію. Ми ж не знаємо, у якому стані Агамов написав цього вірша. Він був або в екзальтації, або у глибокій депресії. А в такому стані людина не завжди адекватна. А якщо ім'я «Маймуна» вказує не на демонічну природу Поліни, а лише на те, що вона зрадниця, тварюка? Може, це лише таке емоційне порівняння, а не характеристика її здібностей? І до чого тут цар джинів?

– Отож-бо й воно! – директор клацнув кришкою лептопа. – Я щойно теж про це подумав. Донька царя джинів! А хто у Поліни Юріївни папахєн? Ми знаємо? Ні, ми не знаємо. А треба дізнатись, Олеже Марковичу… Ану давай подзвонимо Костиганову. Цікаво, чи цей джентльмен знає про молоду вдовицю щось таке, чого не знаємо ми?

Поки шеф і старший технік обмінювалися припущеннями щодо демонічної суті Поліни Агамової, Мармура приходила до тями. Вона намагалася згадати, що саме з нею трапилось, але пам'ятала лише дикий спалах бажання і ненависті. Двох ядучих, немов отрута, почуттів, туго сплетених в одну лихоманку. Після цього спалаху вона не пам'ятала вже нічого. Ані чужої волі, яка опанувала її свідомість, ані своїх дій. Вона виринула з темного провалля вже в ліжку. Усе її тіло боліло, кожна спроба підвести голову закінчувалась приступом нудоти і запамороченням.

До кімнати відпочинку завітав Кабарда.

– Як ся маєш, красуне? – Микола Семенович присів на край дивана.

– Нудить.

– То мине. Лікар каже, що ти швидко видужаєш.

– А де Лавр Станіславович?

– Він на завданні.

– З ним усе гаразд?

– Не хвилюйся, з Лавром Станіславовичем усе в повному порядку. Скоро приїде. А ти ніяких голосів не чуєш?

– Яких голосів?

– Ну, таких, які ніби говорять у голові. Щось тобі кажуть, наказують.

– Я не шизонута, – обурилась дівчина.

– Ти не шизонута, я ж не про те, – Кабарда підіткнув краї ковдри, якою була накрита Мармура. – Не холодно тобі, ні?

– Ні. Так що то ви питали про якісь «голоси»?

– Ти не хвилюйся, тобі не можна. Розумієш, ти кілька хвилин була під зовнішнім впливом. Щось типу гіпнозу.

– А хто мене гіпнотизував? Тут нікого не було.

– Це робилось на відстані.

– Не гоніть.

– Я не гоню. Є такі технології. Єн-ел-пе називаються.

– Западло, – Мармура заплющила очі. – За таке вбивати треба.

– Ти справді нічого не пам'ятаєш?

– Hi, – дівчина підозріло подивилась на Кабарду. – А що я такого виробляла?

– Нічого страшного.

– Не брешіть. Я на людей кидалась?

– Ти вела себе як лунатик. Не розуміла, що робиш.

– Хоч не голою?

– Ні, – посміхнувся Кабарда. – В одязі. Тебе побачив наш черговий і зупинив. Потім викликали лікаря. Він дав тобі заспокійливе.

– Тепер мене покладуть у дурку?

– Ні, Наталко, не покладуть. Призначать тобі таблетки. Про всяк випадок. Для профілактики.

– Ага, таблетки для дуриків.

– Та ні. Не для дуриків. Я теж такі таблетки п'ю, щоби підтримати мозок. Робота в нас така: нерви, недосипання. Такі ліки називаються коригуючими препаратами.

– Ви батькам не казали?

– Ні. І не будемо нікому казати. Це ми називаємо «внутрішніми подіями». Про них ми нікому не розповідаєм. Та й тобі треба про це забути. Воно не повториться. Ти тут відпочинеш ще кілька днів, доки не видужаєш. Добре?

– Ви так кажете, ніби я можу відмовитись.

– Ти ж вільна людина, хоча ще не повнолітня. На все, що з тобою роблять, потрібна твоя згода. Ну й, зрозуміло, згода твоїх батьків.

– А ви батьків питали?

– Питали. А ти не проти?

– Ні, не проти, – Мармура задумалася. – Це що ж, виходить, так було, ніби я довбана рукавичка, а хтось запхав в мене руку і я робила, що він хотів?

– Ну, не зовсім так…

– За таке, дядько Миколо, треба бошки відривати, на шматки різати. Якісь деградоси залазять людині в голову, і вона стає грьобаним зомбі… – Мармура черговий раз спробувала підвестися. – Голова крутиться. От падло! Ні, ну я без плану прозрєваю. Це ж такий бєзпрєдєльний попадос, що повіситись можна. Хто це робив? Ота сволота, яка за мною бігала? Це вона?

– Ми зараз шукаємо тих, хто виробляє такі речі. Ми їх знайдемо і покараємо.

– Їх треба знайти і бошки їм повідкручувати.

– Знайдемо, Наталочко. Знайдемо і відкрутимо. Для того ми й існуємо… їсти хочеш?

– Яке там «їсти». Хрєново мені. Голова як баняк.

– Скоро прийде лікар, дасть тобі снодійне. Тобі тепер треба багато спати.

– Але коли приїде Лавр, ви мене розбудите, добре?

– Розбудимо.

– Точно?

– Обіцяю. Ану, дитино, приміряй оце, – Кабарда дістав з кишені срібний хрестик на ланцюжку і надів його на Мармуру. – Це оберіг. Я колись на флоті служив, водолазом. Цей хрестик знайшов біля затоплої баржі. Може, це не я, а він мене знайшов. Він правильний. Він мене від різних лихих людей захищав, і таки добре захищав. І тобі він допоможе.

– А ви як без нього?

– Так я ж тобі його не назавжди даю. Ми тих людей упіймаємо, і тобі вже захист не буде потрібний.

– Захист завжди потрібний.

– Лавр тобі золотий хрестик купить. Красивий, з вензелями.

– Не купить, – надулася Мармура. – Я тепер психічна, мене в клітці треба тримати і таблетками годувати.

– Купить, купить, – Кабарда виглянув у вікно, провів поглядом Руслана, який саме минав КПП, і додав: – Але ти йому скажи, щоби дуже дорогого не купував. Знаєш, як у пісні співають: «Чем дороже покупки, тем дешевле судьба».

Розділ 42

Космічній Мавпі, на відміну від Таракана, не потрібно було вивчати плани і схеми резиденції «Ока Півночі». Вона могла із зав'язаними очима знайти там кожне приміщення, кожне вікно і кожний вимикач. Свого часу вона півтора року пропрацювала на чорній кухні, де готували їжу учням і охоронцям, потім відшліфувала колінами, сідницями і п'ятами кожний сантиметр підлоги медитаційного і тренувального залів. Нарешті, вона потрапила до внутрішніх приміщень вілли, де пройшла повний курс науки, вступну частину якої їй виклали санітари у психлікарні.

Вона знала, що майже посередині найдовшого із чотирьох парканів, що оточували резиденцію, є місце, яке не потрапляє де поля зору жодної з відеокамер. Вона перестрибнула через двометровий паркан так само легко, як перестрибувала через канави, коли переслідувала Мармуру. Ховаючись за господарською будівлею, вона дісталась декоративного пагорба в саду за віллою. Пагорб теж знаходився за межами зон спостереження. Про це свого часу потурбувалася Жриця Карна, яка вподобала розважати Вчителя на зеленому килимі доглянутої м'якої трави. Тут, у заглибині грішного пагорба, Космічна Мавпа й вирішила чекати на законну здобич.

«Хоча ні, – вирішила вона, – сьогодні я не мисливиця. Сьогодні я хірург. У плоті світу виникла ракова пухлина. І саме мені, дівчині, яка забула своє ім'я, Сили Акуна і Авеги доручили вирізатіи цю пухлину. Вирвати, поки вона не поглинула вільні і правильні клітини світового тіла».

Дзвінок відірвав Івара від вдячних принад Руни. Після її тіла металевий корпус стільникового здався йому холодним, немов крижина з глибин дантового пекла. Дзвонив Адар.

– У нас на пульті сигнал, – повідомив він. – Спрацював датчик руху біля паркана. Я відправив туди людей, але вони нікого не знайшли. Зараз пустимо по сліду собак.

– Може, якась тварина?

– Якраз у тому місці нульова зона відеонагляду. Одна-єдина на весь периметр.

«Це Мавпа, – зрозумів Івар. – Тільки вона може знати про нульову зону. Прийшла коза до воза. Мститися прийшла, вбивати прийшла. Але кого Мавпа обрала собі за мішень, залежить від того, що вона знає про останні події».

– Я зараз буду, – сказав він Адарові. – Розбудіть учнів. Нехай стережуть іззовні, за муром. Туди теж треба відправити кількох охоронців з вівчарками. Зробимо зовнішній кордон. Мавпа не повинна втекти.

– Не втече, – завірив жерця Адар. – Сила Акуна з нами. Все зробимо. Ти сам передзвониш Карні?

– Навіщо?

– Вона казала, що хоче розважитись, коли ми знайдемо обізяну.

– Тобі казала, ти й дзвони, – Івар вимкнув стільниковий і потягнувся до одягу.

– І де ж та ваша Мавпа? – Руна дивилась на нього, і крильця її точеного носика роззлощено тріпотіли.

– Тут.

– Навіть так? І як вона сюди потрапила?

– Через паркан перелізла.

– Тоді ви всі ідіоти, – підсумувала Руна і зіскочила з ліжка. – Ганяєте за нею по трьох областях, а вона собі сюди лізе! Ти ж міг би всі ці дні сидіти тут і чекати на неї. Отака у вас мудра стратегія… Доведеться-таки мені позичати вібратор.

– Потерпи ще кілька годин. Я віддам Мавпу Карні, і ми з тобою завалимось у ліжко на дві доби. Навіть на три. І весь цей час ми присвятимо Яблучній Камасутрі. Я обіцяю.

– А нащо та вбивця Карні? – Руна накинула халат, і медвяне світло її досконалого тіла згасло.

Івар подумки закликав на допомогу сили Акуна і відповів:

– Для її розваг. Пам'ятаєш, що вона зробила з Гадарою?

– Колись такі речі повилазять їй боком.

– Карні? – Івар невесело посміхнувся. – Поки що вилазило боком усім, окрім неї. Вона ж улюблениця Богині. Втілення краси й успіху.

Таракана зацікавила розмова Адара з Іваром.

«Ось ти і став у нагоді, – сказав він далекобійному приладові нічного бачення, начепленому на ствол снайперської гвинтівки. – Там у них щось затівається. Щось таке дуже цікаве. От і Карну викликають. Може, й балдєй вилізе? Тут ми і зробимо йому щастя».

Він погладив гвинтівку. Холодний метал сьогодні не заспокоював. Навпаки. На закинутому елеваторі проти ночі стало зимно, а він не прихопив із собою светра. Західний циклон знов ніс дощі і прохолоду.

«Так і нирки застудити можна», – подумав кілер, ліг на живіт, і направив приціл гвинтівки на резиденцію. Разом з прицілом! у бік резиденції розвернувся й ствол.

Розділ 43

Почувши кроки, Лавр спочатку вирішив, що повернувся Пітер. Але кроки були надто обережними. Той, хто піднімався до обсерваторії, певно, сподівався, що його наближення не почують. Лавр приготував пістолет і відступив у тінь, яку відкидала «тарілка» супутникової антени. У присмерковій темряві, яка заповзла до обсерваторії, ця тінь створювала озерце непроглядного мороку. Лавр не відчув від невідомого віяння «вітру І смерті». Той або не був підготовленим воїном, або, навпаки, належав до тих професіоналів найвищого класу, які вміли маскуватись навіть на рівнях тонких енергій. Якби другий варіант виявився правдивим, шансів вижити у Лавра практично не було.

За кілька секунд він відчув, що невідомий уже в піраміді. Лавр про всяк випадок вирішив не мудрувати і кинув на підлогу блокнот. На його щастя, невідомий повівся на цю простеньку розводку. Звук пострілу був тихішим за падіння блокнота. «Глушник!» – зрозумів старший оперативник, слухаючи, з яким веселим дзвоном сипляться уламки розбитого скла. Супротивник виявився аматором. Тому старший оперативник почав діяти за найпростішою схемою. Він присів і двічі вистрілив у верхню частину невиразного погруддя, яке підносилося над вхідним люком. Піраміда посилила звук, і Лаврові заклало вуха. Ці постріли, подумав він, мали б підняти на ноги всю околицю. Невідомий заточився і ніби приліг на підлогу поряд із люком.

Лавр обережно підійшов до нападника, ногою вибив з його руки зброю. Потім підсвітив ворога кишеньковим ліхтариком. Обличчя нападника закривала шапка-маска. Лавр присів, зірвав її і побачив мертве й ображене обличчя брата Олександра. Куля пройшла крізь шию. Судячи з усього, вона розтрощила хребет, і смерть наступила миттєво. Це можна було назвати везінням, адже з-під широкого коміра спецівки доглядача виглядав край бронежилета. Брат Олександр явно не вважав супротивника легкою здобиччю.

«„Кріт“ номер два, – майже не здивувався старший оперативник. – На кого ж ти полював, старий буркотуне? На Пітера чи на мене?»

Раптом у піраміді спалахнуло синювате світло. Напевне, вирішив Грінченко, воно вмикалось десь на другому поверсі.

– Піднімайтесь, небезпеки вже немає! – крикнув Лавр і побачив, як одягнений у камуфляж охоронець наставляє на нього масивний пістолет. – Спокійно, солдате! Всі свої!

– Руки за голову! – голос в охоронця зривався від хвилювання. – Зброю на підлогу!

«Звідки вони таких пацанів назбирали? – Лавр кинув пістолет до люка. – Він теж масон? Учень, напевне, шнурок їхній…»

– Ти хто? – спитав охоронець.

– Кінь в пальто. Поклич Костиганова.

– Стій де стоїш! – заверещав охоронець, бачачи, що Лавр хоче відступити від люка. – Руки за голову! Не рухатись!

Труп доглядача заважав охоронцеві зайти до обсерваторії, але він чи то не наважувався доторкнутись до мертвого тіла, чи то боявся не втримати на прицілі Грінченка. Він так і стояв на сходах, тримаючи пістолет обома руками. Лаврові стало смішно.

Дурна ситуація тривала кілька нестерпних хвилин.

– Що там у тебе? – нарешті почув він голос Костиганова.

– Жмур, – полегшено видихнув Лавр. – Ваш доглядач.

Він уперше почув, як уміє матюкатися брат Пітер.

– Ти бійця вашого забери, – порадив Грінченко Костиганову. – А то цей грізний вояк ще пальне в мене здуру.

– Відбій! – наказав Пітер, але охоронець не зрозумів, що той вертається до нього.

– Тобі старший каже: відбій! – пояснив охоронцеві Лавр. – Заснув? Опусти ствол і дай старшому пройти.

До «вояка» нарешті дійшло. Він позадкував, і якби не Пітер, то, скоріше за все, впав би зі сходів. Костиганов з допомогою охоронця спустив тіло брата Олександра на другий поверх. Як вони не намагалися вберегти одяг від крові, в кінці операції обидва виглядали як персонажі фільму про вампірів. Тим часом до сходів підійшли ще три брати у камуфляжних строях. Вони мовчки дивилися на тіло доглядача. Пітер зауважив, що на чотирьох обличчях братів-охоронців застигло відбиття одної групи емоцій – їм було вкрай незручно, дуже цікаво і трішечки радісно від того, що саме їм довелося побачити рідкісне видовище. Так високопоставлені гості на дипломатичному прийомі дивляться на колегу, який, перебравши алкоголю, намагається при всіх зняти штани.

– Бачиш, – Лавр зійшов униз, розстібнув спецівку на трупі і показав Пітерові броню. – Ваш старенький братан вирішив погратись у кілера. Якась пошесть.

– І це ще не всі сюрпризи, – «втішив» його Костиганов, коли вони відійшли від групи охоронців. – Щойно до мене телефонував твій шеф. У нього є цікава версія щодо змін у таборі опонентів.

– Спочатку треба з цим розібратись, – Лавр кивнув на труп.

– Розберемось. – Пітер набрав на мобільному номер Командора і коротко доповів про те, що сталося в обсерваторії. – …Ось bam і «прийшла з миром», Суверене, – закінчив він свою розповідь.

Лавр, у свою чергу, зателефонував директорові. Той сприйняв повідомлення на диво спокійно. Лише сказав:

– Шкода, що ти того «крота» завалив на смерть. Але вже як вийшло – так вийшло. Я накажу Дашковському повернутися до Храму. І ще: треба перевірити приміщення, де мешкав «кріт». Ретельно перевірити. Може, там і знайдеться щось цікаве.

Нічого цікавого для розслідування у тій кімнатці, де жив брат Олександр, не знайшлось. Але в самому масонському побуті Лавр відкрив для себе дещо варте огляду. У доглядачевій шафі виявилася ціла колекція вільномулярських фартухів, нагрудних стрічок, орденів, значків і медалей. Лавра вразили різноманітність, незвичний вигляд і висока ювелірна якість цих відзнак. На підвіконні стояли чашки і попільнички з масонською символікою. На стіні висів написаний олійними фарбами портрет покійного у фартусі з хрестом і трояндою.

– Вісімнадцятий градус, – пояснив Костиганов, побачивши, що Лавр роздивляється портрет. – Покійний брат мав ступінь Лицаря Розенкрейцера.

– Покійний «кріт».

– Від цього він не перестав бути нашим братом. Ми ж поки що не знаємо, що саме змусило його так вчинити.

– Що тут «знати», – знизав плечима Лавр. – Дідок вас зрадив.

– Це ще треба встановити, колего, – зауважив Пітер. – Він міг діяти під магічним контролем. Згадай Наталію. А доки ми всього не вияснили, Олександр залишається нашим братом, упокоєним на Вічному Сході.

– Красива формула. Я досі думав що застрелив «крота». А виявляється, що насправді я «упокоїв брата на Вічному Сході». Чого тільки не втнеш, не відаючи всіх тонких наявностей сущого. Давні китайські філософи знайшли б у цьому всьому багато повчального і вартого роздумів.

__ Ніхто не ставить під сумнів того, що ти мав підстави для самооборони.

– Я не про те… Я про інерцію мислення. Про догму, яка не хоче відступити перед очевидними фактами.

– Це не догма.

– А що ж тоді?

– Зрозумій, Лавре, він був у братстві багато років. Одним із перших у новітній Україні на початку дев'яностих прийшов до Світла. Багато зробив для Ордену, зокрема був прорабом під час будівництва двох храмів – цього і Карпатського. Працював практично безоплатно. Це лише те позитивне, що я про нього знаю, а ми з ним особисто знайомими не були. І тут таке… Є про що подумати.

– Думайте.

– Принаймні у нас є для цього час.

– Час – поняття відносне.

– Як сказати.

– А упокоєний на Вічному Сході знав, де захований отой ваш Генератор?

– Ні.

– Він шукав тебе, коли ти поніс кудись циліндр. Я так думаю, що ти тоді ходив до Генератора?

– Коли саме він мене шукав?

– Було десь пів на сьому.

– Угу, – Костиганов замислився, ніби щось згадуючи. – Він нічого тоді не казав?

– Сказав, що ти мешкаєш в обсерваторії з його дозволу, і попрохав, аби я передав тобі, що він тебе шукає. В мене, Пітере, є ще одне запитання. Можна?

– Звісно.

– Якщо Олександр будував цей Храм, невже він не знав, де знаходяться секретні схованки? Він мав би знати план будівлі краще за всіх.

– Він не мав права знати. Але, зрозуміло, міг здогадуватись і бачити плани. Взагалі, Лавре, мені важко щось про це сказати. Храм будували в ті роки, коли мене не було в Україні.

– Може, він образився, що його не включили в число посвячених у таємницю Генератора?

– Надто вже дитяча мотивація, – не погодився з припущенням Лавра Пітер. – Він за ступенем посвяти не повинен був мати доступу до одної з найглибших таємниць Ордену. Я думаю, він мало що знав про Генератор.

– Це якщо йому не розповів хтось іззовні. І додатково не мотивував його ще чимось.

– Гадаю, спочатку треба вивчити його минуле, – припустив Костиганов. – Коли він став братом, йому було вже років сорок. Він, наскільки мені відомо, завжди цікавився езотерикою. Він прийшов до братства, шукаючи метафізичні істини. Кажуть, що гроші його мало цікавили. Тут багато білих плям. Треба все перевірити. В першу чергу, ми перевіримо, чи не перехрещувались його шляхи із засновником тутешньої Червоної Гілки або з кимось із їхніх.

– Що таке «Червона Гілка»?

– Самоназва Еріканової секти.

– А чому саме така назва?

– На честь давнього ірландського містичного ордену.

– Ірландського? Ерікан – учень сибірських шаманів. До чого тут Ірландія?

– Бог його зна. Я, коли про це дізнався, теж про це запитав. Напевне, такі в жерців понти. Може, шаману подобалось вважати себе адептом славетної Традиції, а не учнем лісовиків… До нього в останні роки приїжджали якісь маги із Заходу. Про ці візити навіть у газетах щось писали. Ті приїжджі могли його висвятити у друїди [55]55
  Друїди– жерці давніх кельтів. Орден Червоної Гілки виводить свою Традицію від друїдів.


[Закрыть].

– А якщо це не лише понти?

– Тоді не знаю. Я ж кажу – треба думати, збирати інфу. Навіщо гадати…

– Шкода, Пітере, що ти раніше мені не сказав про оту Червону Гілку. Такі дрібниці іноді виявляються важливими. У досьє Ерікана, яке ти нам дав, його секта називалась «Око Півночі». Ця назва не входила у протиріччя з історією його походження. А ось назва «Червона Гілка» суперечить їй.

– У тебе суто детективне мислення, Лавре, – розсміявся Костиганов. – Ти знаєш, мені це подобається. Але послухай, що я тобі скажу: «Око Півночі» – це назва жрецького осередку, ковену. «Червона Гілка» – назва Традиції, себто певної укоріненої у далекому минулому системи передання магічної влади. До Традиції, яку ще іноді називають «Колом», може належати кілька окремих ковенів. Не бачу тут жодного протиріччя.

– Але подумай сам: де Україна, де Сибір і де Ірландія?

– Можливо, ти й маєш рацію, – після довгої паузи погодився Костиганов. – Але я не думаю, що ці загадки все ще актуальні. От, скажімо, твій премудрий шеф вважає, що Ерікан мертвий. I наводить на користь цієї версії деякі аргументи.

– Які саме?

– Передсмертну записку Агамова. Олігарх нібито замаскував її під прощальний вірш у східній традиції. Там йдеться про те, що Чаклуна вже немає на цьому світі.

– А ти що про це думаєш?

– Думаю, що така версія має право на існування.

– А хто ж тоді керує сектою?

– Твій шеф вважає, що Поліна.

– Моделька?

– Іван Вагранович припускає, що вона може виявитись могутньою відьмою. Важко, зрозуміло, це собі уявити, але чого тільки не бувало під сонцем… Якщо він правий, значить, вона – Старша жриця ковену «Око Півночі» з Традиції Червоної Гілки. У повноцінних магічних ковенах має бути двоє лідерів – чоловічої і жіночої статі. Чаклун і відьма. Солодка парочка. Принаймні в останні сорок тисяч років було саме так. До речі, якщо Старший жрець гине, не залишивши спадкоємця, то Старша жриця легко піднімає до свого рівня будь-кого з молодших жерців. Але в разі, якщо Старша помирає, не народивши доньки, ковен може занепасти. Старша жриця – це така собі «матка ковену», його магічний центр. Вона володіє магією землі і крові, вона царює на оргіях.

– Он воно як… На оргіях, кажеш, царює… А що тобі відомо про Поліну?

– Її подружка казала мені, що вона в дитинстві полюбляла морських свинок. Була милою і скромною дитиною з небагатої родини. А потім, у п'ятнадцять чи шістнадцять років, раптом дозріла, зустріла якогось спонсора-товстопузика і стартувала до країни гламуру… Я, до речі, бачив її сьогодні.

– Де?

– Приїжджала сюди. Сказала, що «приїхала з миром».

– І ви пустили її до Храму?

– Ні, ще цього нам не вистачало. На кордоні поговорили.

– Помирились?

– Угу.

– І яке твоє враження від удови олігарха?

– Не знаю, – знизав плечима Пітер. – Ніяке. Пупсик для сексуальних розваг. Якщо твій шеф має рацію, то вона – велика акторка. Майже геніальна. Там, між іншим, була її радниця, Олесею називається. Так вона, скажу тобі, більше схожа на висвячену жрицю з ковену, аніж Поліна.

– А тих жриць десь виховують, готують?

– У ковені Тага, до якого, за нашими даними, у минулому належав Ерікан, є щось подібне до жрецької школи. Вона знаходиться десь у Середній Азії. Там навчають різних шаманських штук, залежно від здібностей і, так би мовити, «природної спеціалізації». Але наймогутніші жриці спадкують свої вміння по материнській лінії. Через кров. Верховні жриці давнього світу були лише спадковими.

– Щось, десь… – Лавр провів пальцями по золоченому багету на портреті брата Олександра. – Треба перевірити, чим займаються матері Поліни й Олесі.

– Відьми можуть бути посудомийками або професорами лінгвістики. Або ким завгодно. Відьмацтво здатне набувати вельми латентних форм. І немає жодних детекторів, якими б можна було відрізнити Верховну жрицю від звичайної бабки, яка зливає на віск.

– Тоді треба почати з того, аби з'ясувати, звідки вилізла ота «Гілка». Хто там мав зв'язки з Ірландією.

– Будемо з'ясовувати, – пообіцяв Костиганов. Особливого ентузіазму в його голосі Лавр не помітив.

Двері відчинились, і до кімнатки увійшов Корецький. Журналіст був одягнений у камуфляжну форму, на поясі в нього висіла кобура.