Побачити Алькор

Текст добавлен: 24 сентября 2016, 02:03

Текст книги "Побачити Алькор"

Автор книги: Владимир Ешкилев

Жанр:

Современная проза

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

Назад к карточке книги

Розділ 48

Лавр прокинувся далеко після полудня. Вперше за останні дні він відчув, що виспався. На оперативному стільниковому він знайшов виклики – один від Кабарди і аж три від Костиганова. Пітерові виклики були зовсім свіжими – останній з них було зафіксовано за двадцять хвилин до пробудження старшого оперативника.

«Пітер щось накопав», – зрозумів Лавр і передзвонив Костиганову.

– Подивися свою скриньку, – порадив той і відключився. Лавру здалось, що Пітер не сам. Що якась дівчина поряд з масоном щебече в мобільник.

Лавр активував лептоп і подивився отриману пошту. Лист від Костиганова містив прикріплений файл. Там знайшлась табличка:

«Bay! – оцінив Лавр. – Пітер накопав крутої інфи! Тепер уже можна робити системний аналіз подій, які відбувались у ковені в останні дні».

Але перш ніж нести табличку до шефа, він зв'язався з Кабардою.

– Не забувай про Наталку, – нагадав йому Микола Семенович. – Ти сьогодні з нею вже був?

– Три хвилини як прокинувся.

– Зайди до неї обов'язково. З нею вчора шеф спілкувався.

– Шеф?

– Так. І вийшов від неї у глибокій задумі. Це тобі, Лавре Станіславовичу, інформація для роздумів.

Лавр подякував, одягнувся, прийняв душ і рушив у напрямі кімнати відпочинку. Там він застав Мармуру з Беконті. Його поява, судячи з усього, завадила дівчатам закінчити емоційну розмову. Зашмаркана розчервоніла Беконті вибігла з кімнати.

– Відбувся процес розлучення? – спитав Лавр після вітального поцілунку.

– То не твоя справа, – відрізала Мармура. – Ми собі розберемось, що відбулось, а що не відбулось. Беконті – моя найкраща корєфанка, і крапка. Ясно? їй тут дуже самотньо й тоскно, ваші мордовороти її навіть у двір не випускають.

– Це ж заради безпеки.

– Хочете, щоби в неї дах поїхав?

– Шеф обіцяв її батькові, що його доньці тут нічого не загрожуватиме. Війна ще триває.

– Ага, знаю. Джерело зла ще не знайдено.

– Джерело зла?

– Мені тут наснився такий прикольний песик. Він умів розмовляти і сказав мені, щоб я усім повідомила, що джерело зла не знайдено. А ще він сказав, що десь у мені спить-хропить непробуджена жриця. Отак.

– Це тобі після гіпнозу кошмари сняться.

– А воно справді не знайдено?

– Справді.

– Значить, не кошмар. Песик правильний. І, між іншим, твій шеф сприйняв цю шнягу дуже серйозно.

– А що ще повідомив тобі правильний песик?

– Що ми з тобою одружимося. Що в нас будуть красиві і розумні діти. Хлопчик і дівчинка. – Мармура підвелася з ліжка, притиснула свої губи до губ Лавра і спробувала просунути йому до рота свого язика.

Лавр не прийняв її гри. Він відсторонився і присів у крісло.

– Щось не так? – Мармура виглядала розчарованою.

– Усе так. Просто я трохи перепрацював.

– Давай я тебе розслаблю, – вона зробила рух, ніби хотіла скинути халат.

– Не зараз, кицько.

– Не хвилюйся, я тобі допоможу.

– Не в цьому річ, – Лавр поклав голову на бильце крісла і заплющив очі. – Мені зараз треба розгадати одну загадку. Треба сконцентруватись для мозкового штурму. А потім ми розслабимось.

– Ти зануда, – підсумувала Мармура.

* * *

Директора Лавр знайшов у його кабінеті. «І коли ж він встигає спати», – подивувався Лавр, спостерігаючи, як шеф спустошує величезну тарілку з бутербродами і запиває їх кавою.

Директор привітав Лавра кивком голови, подивився роздруковану таблицю і ще раз кивнув.

– Пітер? – спитав він після того, коли черговий бутерброд пірнув до його стравоходу.

– Він. Копає, як роторний екскаватор.

– Знайшов джерело, молодець, – погодився товстун. – Напевне, якусь тамтешню тьолочку. В нього на такі справи нюрка заточена. Бог мордою не образив.

– Але тепер усе прояснюється, Іване Ваграновичу. В них там внутрішній конфлікт.

– Молодша генерація знищує старшу?

– Так.

– І знищує її руками масонів?

– Гадаю, що саме так і є.

– Нам, Лавре Станіславовичу, вже кілька разів здавалось, що все прояснилось, – нагадав директор. – Спочатку ми, спираючись – до речі! – на інфу того ж геніального Костиганова, вирішили, що діє чорний маг Ерікан. Потім нам здалося, що джерело зла – Поліна Агамова. А тепер у нас нові кандидати в дияволи – лідери молодшої гілки. Хто буде завтра?

– Але ми повинні відпрацювати й цю версію.

– Уперед, відпрацьовуй, – погодився шеф. – Вам, молодим, і карти в руки. А я от ще поміркую… – Він ще раз подивився на таблицю. – Пітер поставив біля Дрона три знаки оклику. Хто такий Дрон?

– Не знаю. Напевне, і Пітер не знає. Якби знав, то написав би друге ім'я Дрона.

– А ти знаєш, що та кілерша вижила?

– Та, яка постріляла жерців?

– Ага. Живуча, зараза.

– А снайпер?

– Той мертвий. Його вже ідентифікували. Такий собі кілер-фрілансер. У легальному житті працював у газконторі інспектором.

– Зручне прикриття.

– Хтось його найняв.

– Масони?

– Чому б і ні?

– Але Поліна запропонувала їм мир.

– І потім активувала «крота» у Храмі?

– Тут щось не в'яжеться. «Кріт» напав на мене практично одночасно з пострілом снайпера. Масони б не встигли так швидко відреагувати на порушення миру… Цей напад «крота» взагалі нелогічний. Навіщо йому було мене вбивати?

– От і я також міркую: навіщо?

– Його вигідніше було тримати як інформатора, аніж спалювати на такій справі.

– А якщо його ніхто не посилав? Якщо він сам поліз під кулі?

– Задля чого?

– Від безнадії, Лавре. Від повної безнадії. Вони з Еріканом планували здобути Генератор. Молодим жерцям той Генератор до одного місця, вони почали ділити владу і гроші. Так само їм до одного місця старий жрець-«кріт», колись засланий до масонів. Вони, скоріше за все, й не знали про нього. А тепер уяви собі його ситуацію: Поліна ні з того ні з сього приїжджає до Храму з мирною пропозицією. Духовний лідер мертвий. Його місія, багаторічна місія «крота», втрачає сенс. Шмарката білявка зі своїми козачками руйнує блискучу і далекосяжну комбінацію, яку старі жерці розробляли і вибудовували ціле десятиліття. Є від чого здуріти.

– Він хотів продовження війни?

– Це лише моя версія. Для точної відповіді бажано було б з'ясувати, хто ж він насправді.

– Гадаєте, що він не Вазлюк Олександр Михайлович?

– Малоймовірно.

– А хто?

– Дід Пихто, – невесело посміхнувся шеф. – Навіть якщо ми дізнаємося його справжнє ім'я, воно нам, швидше за все, нічого конкретного не дасть. Світ таємних сект величезний і дуже заплутаний. Там сам чорт ногу зломить. Скажімо так: я в тому світі не орієнтуюсь і не маю жодного бажання туди лізти. І тобі не раджу.

– Дашковський вже у Львові?

– Уже поїхав у якесь гірське містечко, звідки нібито родом той Вазлюк.

– У Карпатах, я чув, збереглися жрецькі клани. Інквізиція туди не добралась.

– Лиши вже мене з тими жерцями, Лавре, прошу тебе! – раптом вибухнув товстун. – Мене вже тіпає від самого слова «жрець»! Які вони жерці?! Жерці і волхви всі повиздихали тисячу років тому! Аферисти, балдєї – ось вони хто. Здоїли Агамова, потім вбили, а тепер будуть ще когось доїти. Знайдуть собі ідіотів, без хліба не лишаться, не бійся.

– Та мені вони теж… – Лавр підвівся. – Дозвольте йти!

– Куди?

– Відпрацьовувати нову версію Костиганова. Я ж поки що старший по темі «Маг».

– Ну йди, йди, старший по темі, – вулкан припинив виверження. – Як там твоя наречена?

– Видужує, Іване Ваграновичу.

– От і добре. Закінчуй із тими чортовими магами, масонами та іншою чортівнею. Займемось, нарешті, вже чимось корисним. Охоронні системи будемо встановлювати, тебе одружимо. Он Миколі Семеновичу вже не терпиться випити на твоєму весіллі.

Розділ 49

Руна виявилась однією з тих наскрізно позитивних дівчат, які швидко і безболісно освоюються в нових життєвих обставинах. За кілька годин вона перетворила готельний номер Пітера на гламурне гніздечко заможної закоханої пари. Костиганов ніколи б не подумав, що безпосередньо до номера можна замовити таку кількість галантерейних виробів, причандалів для безпечного сексу та миючих засобів. Але всі витрати повністю окупились вже у перші години їхнього інтимного спілкування. Такої ніжної, завзятої, вигадливої і вдячної коханки у Костиганова ще не було, хоча він ніколи не скаржився на відсутність жіночої уваги.

У перервах між акробатичними вправами, масажами і водними процедурами Руна продовжувала знайомити Пітера з внутрішнім життям ковену «Око Півночі». Коли вона на півтори години заснула, Костиганов склав і відправив Лавру і Командорові схему керівної верхівки ковену. Зв'язок з Інтернетом глючило, лист довелось писати тричі. Він заледве встиг. Після відпочинку Руна відновила сексуальний марафон.

Вона займала позицію «вершниці», коли Пітер спитав у неї, чи не зустрічала вона серед жерців старого сивого добродія років шістдесяти, схильного до повчань і буркотіння.

– Всякі в нас були – уах! – і старі теж – уах! – відповіла Руна в паузах між верховою їздою. – А ти б намалював того ста… – уах! – …рого. Я б тобі відповіла – уах! – бачила я його чи ні…

– Я ж не художник.

– Уяви собі, я теж, але – уах! – людину малюю так, що всі впізнають.

– Невже?

– Не зупиняйся!

– Намалюєш портрет Дрона? – спитав він після кількох хвилин, до яких умістилося півсотні «уахів».

– А що мені за це буде? – вдоволена і спітніла Руна намагалась зібрати своє розтріпане волосся у хвіст. Виходило це в неї погано.

– А що ти хочеш?

– Я хочу, – вона на мить задумалась. – Плаття від Готьє. А ще торбинку «Гуччі». Зі срібним замочком.

– Замьотано. Але ти вже сідай і малюй.

– А ти-покажеш мій малюнок своєму міністрові?

– Самому президенту.

– Добре, – вона спритно зістрибнула з Пітера. – Але ж тут немає чим малювати…

– Це не проблема, – Пітер потягнувся до телефону. – Це ми зараз виправимо…

За годину він сидів і тупо дивився на малюнок Руни. Він відразу упізнав Дрона, тут жриця не збрехала.

«Це ж треба! І хто б міг подумати…» – Пітер витер пухнастим рушником спітніле обличчя, прислухався, як миється у ванній кімнаті дівчина. Потім набрав номер Командора:

– У мене інформація надзвичайної ваги. Ні, не телефоном. Приїжджайте туди, де ми з вами зустрілись уперше… За дві години… Так.

У цій частині ресторану денне світло падало зі стелі, пройшовши крізь складну систему призм і склопакетів. Від того воно ставало зеленкуватим. Обличчя Командора в цьому світлі виглядало хворим. Він довго дивився на малюнок Руни, потім відклав його і відпив вина.

– Дякую, брате, – сказав він.

– За що? – Костиганов теж пригубив вино. Терпкий смак лягав на його настрій легко і безконфліктно.

– За довіру. Ти міг би припустити, що я теж беру участь у його комбінації.

– Чесно кажучи, я подумав про це і вирішив, що така розкладка неможлива.

– Чому?

– Ви б, Суверене, ніколи не погодились на роль шістки. А трон у Лицарській залі ковену лише один. Принаймні той трон, котрий призначено для чоловічої дупи.

– Ага, – Командор похитав головою, немов погоджуючись із логікою Костиганова. – Ну Тіма, ну й сволота.

– Він уже не Тіма, він старший жрець Дрон.

– Напевне, це в нього родинне, – припустив Командор. – Його дід за Сталіна працював під Вишинським, батько був заступником генерального прокурора. Той ще був служитель закону. Леонтій Закусило. Чув про такого?

– Ні, не чув. А чого ж тоді Тимофій Леонтійович зрадив династійну традицію і подався до адвокатури?

– Часи змінились. Тепер адвокати бувають крутішими за прокурорів. Та й прокурорського куражу в ньому немає. Я б йому поставив такий діагноз: вроджений дефіцит суворості плюс патологічна схильність до дрібних інтриганських композицій. Ти ж, брате, його бачив.

– Бачив… Ім'я Дрон йому якраз підходить. Цікаво, це Ерікан його так охрестив?

– Хитрий був чаклун. Але наш Тіма його перехитрив.

– Навіть якась там захисна печатка не допомогла, – погодився Пітер. – Але я думаю, що вбивав не він. Вбивала Карна. Дрон комбінатор, але для вбивці у нього кишка затонка.

– До речі, про Карну. Ми про цю даму вже дещо дізналися, – повідомив Командор. – Вона – може, ти й помітив – зацікавила мене після отих «мирних перемовин» у лісі. Коваленко Олеся Антонівна, вісімдесятого року народження, має дві закінчені вищі освіти – психологічну і юридичну. Працює в юридичному управлінні компанії Агамова, спеціалізується на експертизі контрактів. А далі, дорогий брате, вже цікавіше. Матінка Олесі Антонівни – відома, розрекламована в газетах сільська знахарка. Її «брендове ім'я» – Баба Коваленчиха. До неї за консультацією, за корекцією карми та за іншими окультними справами їздять солідні люди. У нас є списочок клієнтів. Два нардепи, лідер парламентської партії, два ректори університетів і тому подібне. Непоганий рівень, правда? Живе Коваленчиха у Вінницькій області. Заможна жіночка. Купила доньці будинок під Києвом. Сама знахарка також має капітальну хату і декілька земельних ділянок за місцем проживання. Судячи з усього, всі ці маєтності придбані на прибутки від знахарського бізнесу. Батько Олесі Антонівни помер невдовзі після її народження. В тому селі, де живе стара відьма, кажуть, що Антона Івановича до могили спровадила законна дружина. Дістав він, кажуть, Бабу Коваленчиху частими запоями.

– Значить, Карна також спадкова жриця, – Костиганов згорнув малюнок і поклав до кишені. – Я не здивований, Суверене-Зовсім не здивований. Уся верхівка «Ока Півночі» – спадкові. Доньки чаклунок і ворожбиток. Золоті дітки української відьмократії. Матуся Руни також займається так званою «народною медициною». Нашіптує над хворими органами, знімає з них прокляття і пристріти.

– Ти з нею знайомий?

– Ні, – похитав головою Пітер. – Не мав такого задоволення.

– Руна легко пішла на контакт?

– Відносно легко. Вона ще дуже молода і дуже перелякана. Боїться, аж труситься.

– Карни?

– Ні, Суверене, вона боїться не Карни. Вона нас боїться.

– ?..

– Їй сказали, що жерців їхнього ковену повбивали масони.

– Ну, ми завжди у всьому винні, – посміхнувся Командор. – Але, попри всі її фобії, Руна може стати нам у пригоді.

– Я теж такої думки.

Подальшій розмові про Руну завадив офіціант. Він приніс ескалопи й овочеву закуску. Віддавши належне ніжному м'ясу, броколі й авокадо, Командор провадив далі:

– Ти це, брате, вірно підмітив про відьмократію. За нашими даними, в Україні почався активний процес відродження чаклунських ковенів. Подейкують, що десь на Тибеті вже висвятили Верховну жрицю для ковенів України. Уявляєш? Ще кілька років, і вони почнуть ставити під контроль наших політиків першої лінії.

– Гадаю, вже почали.

– І нам, дорогий брате, не варто ігнорувати ці тенденції.

– Що ви маєте на увазі, Суверене?

– Для початку нам треба мати своїх людей у жрецькому середовищі.

– «Кротів»?

– Так.

– На мене не розраховуйте.

– Ми ще про це поговоримо, брате. – Командор підніс келих, немов хотів проголосити тост, але випив вино мовчки.

– Що робитимемо з Дроном? – спитав Костиганов після довгої паузи.

– Віддамо йому Машину Проклять.

– Це буде розумним кроком?

– Гадаю, що так. Нехай пограється з вищими силами, – недобре вищирився Командор.

– А як ми потім повернемо Машину?

– Це вже мої проблеми.

– Вам видніше, Суверене, – погодився Пітер, перед тим ретельно розжувавши шматок ескалопа. – А м'ясо вони все ж таки трішечки пересмажили.

Розділ 50

Велика Асамблея Іоаннітських лож почалась рівно опівдні в день літнього сонцестояння. Великий Майстер провів церемонію, в котрій взяли участь більше тридцяти делегацій з усіх країн світу. Поки брати в Залі Асамблей тесали символічний камінь, їхні жінки та подруги готували святкову агапу для кількох сотень гостей Храму. Кулінарні аромати у приміщеннях Храму героїчно змагались із запахами індійських благовоній і, зрештою, перемогли. Запах насиченого прянощами смаженого м'яса дістався навіть обсерваторії.

У перерві між ритуалом і святковою агапою, коли більшість братів уже підтягнулась до дверей трапезної, Командор підійшов до брата Тіми.

– Як настрій? – Суверен тричі обняв адвоката.

– Святковий, – на обличчі брата Тіми розквітла привітна посмішка.

– До тебе, брате, в мене є пропозиція.

– Слухаю тебе, брате.

– Ти вже, напевне, чув про Вазлюка?

– Так. Жахлива історія.

– Ми з'ясували деякі цікаві факти з його біографії. Він народився в родині, віддавна пов'язаній з угорською лінією Червоної Гілки.

– Це перевірена інформація?

– Так, ми провели розслідування в тому містечку, де народився Вазлюк. Здається, воно називається Міжгір'ям. Мати Вазлюка, угорка за походженням, була онучкою мага, окультиста і заклинателя духів Ондора Ревуса. Цей добродій ще наприкінці дев'ятнадцятого століття заснував у Трансільванії відгалуження ордену Червоної Гілки. Зібрання жреців відбувались у його будинку, де маг обладнав жертовник. Помер Ревус перед Першою світовою війною. Про його наступників невідомо нічого, окрім кількох імен. Судячи з особливостей того татуювання, яке ми знайшли на тілі Вазлюка, його предок, скоріше за все, отримав жрецьке посвячення в Мюнхені, в орденському храмі під назвою «Зірка Друїдів». Ритуали в цьому храмі регулярно проводились до тисяча дев'ятсот дванадцятого року, а потім ще кілька років за нацистських часів. Між іншим, і німецьке і угорське відгалуження ордену сповідували виразну антимасонську ідеологію. Вони, до того ж, допомагали нацистам виявляти і знищувати масонів.

– Так ось звідки у нас це вчення, – похитав головою адвокат. – Брат Олександр мав неабиякий родовід.

– Так, брате, неабиякий. Саме Вазлюк, за нашими даними, передав вчення Еріканові, і той створив синтетичне вчення «Око Півночі», у якому перемішав практики сибірських шаманів з кельтською традицією Гілки.

– Небезпечна суміш, – оцінив брат Тіма. – До речі, ти знаєш, брате, що у кілера, який вбив Поліну Агамову, люди Сулименка знайшли смартфон? Вони, я думаю, тепер пробивають локації анонімних дзвінків.

– Дякую за інформацію, брате.

– Та нема за що. Ти мені, я тобі… А де, до речі, наш спільний знайомий брат Пітер?

– Напевне, повернувся на батьківщину. Я чув, у нього там проблеми з бізнесом.

– Якщо будеш з ним зв'язуватись, передавай від мене вітання.

– Обов'язково. Так ось яка в мене до тебе справа, брате, – Командор відвів адвоката у дальній кут храмового передпокою. – Ми стурбовані тим, що «кріт» Червоної Гілки виявився у самому Храмі. Тут стає небезпечно. Після свята брати роз'їдуться, і ми вже не зможемо забезпечити Машині належного захисту. Ми вирішили просити тебе, брате, тимчасово взяти Машину на зберігання. Якщо для цього тобі потрібна буде фінансова допомога, то…

– На зберігання? – здивувався брат Тіма. – Я що, по-вашому, самогубець? Я ж не живу в неприступному замку.

– Твій будинок, брате, захищений і надійно охороняється, це не тільки мені відомо. Зможеш найняти за наші гроші додаткових бійців. Операцію з перевезення Машини проведемо таємно, утрьох. Ти, я і брат Ігор. Жодного витоку назовні.

– Жодного витоку? Сумнівно, брате, сумнівно… У разі чого я не зможу воювати з такими супротивниками, як Ерікан і Сулименко… Ні, брате, це неможливо.

– Ерікан мертвий.

– Звідки таке відомо?

– У нас є джерело в «Ратлоні».

– А там звідки знають?

– Сулименко знає.

– Це що, Сулименко у вас тепер за «джерело»? – розсміявся адвокат. – Ні, брате, я на таке не підпишусь. Вибач. Я не настільки авантюрна людина.

– Це було лише прохання, – знизав плечима Командор. – Ти мав право відмовитись.

Уже після урочистої агапи адвокат сам підійшов до Командора.

– Я тут поміркував, брате, – почав Тіма. – Може, я в змозі порадити, де було б за краще тимчасово сховати Машину. Не в моєму будинку, зрозуміло… Але я знаю одне таке місце, де це можна було б організувати.

– Що за місце? – зацікавився Командор.

– Ти ж знаєш, що мій старший брат – підприємець. Він шампіньйони вирощує і все таке. Так от, нещодавно він викупив територію колишньої військової бази. Там є спецприміщення, де за часів Союзу зберігали атомні бомби. Такі капітальні підземні бункери. Потрійні двері з бетону і сталі. Брат уже організував охорону. Якщо її підсилити досвідченими бійцями, там можна надійно зберігати Машину.

– А можна буде подивитися цей бункер?

– Нема проблем, брате. Хоч завтра.

– Дякую тобі, дорогий брате, – Командор обійняв Тіму. – Ти нам дуже допоміг. Ти справжній і мужній син удови.

Епілог. Три тижні по тому

Відомого київського адвоката Тимофія Закусила та його наречену Олесю Коваленко поховали на Байковому кладовищі. Після траурної церемонії Пітер і Руна вирішили пройтись алеями знаменитого цвинтаря. Біля групи пам'ятників видатним науковцям вони зустріли Лавра з Мармурою.

– Добридень! – привітався Пітер. – А я щось вас там не бачив, – він кивнув у напрямі сектора, де щойно знайшла свій останній притулок старша жрецька пара ковену «Око Півночі».

– Ми близько не підходили, там стільки народу поназбиралося, що й не проштовхнешся, – пояснив Лавр. – Ваших, до речі, там було багато.

– А як ти «наших» упізнаєш?

– Так це ж не складно. У них у всіх краватки із символікою, значки… Там, напевне, сотні півтори ваших тусувалось. Загальний сходняк?

– Така традиція. У Тимофія Леонтійовича в нашій організації був досить високий ранг, – пояснив Костиганов і посміхнувся Мармурі: – А вас як звати, юна леді?

– Наталія, – Мармура твердо і впевнено зустріла оцінюючий погляд Пітера. В її очах стрибали веселі бісики. Вона знала, що добре виглядає. Що їй пасує вузьке чорне плаття на бретельках.

– Мене називайте Пітером. А це – Тамара, – відрекомендував він Руну, яка аж сяяла привітністю і яскравою красою.

– Дуже приємно, – Руна приязно посміхнулась Мармурі і запропонувала: – Наташо, давайте ми з вами відійдемо, попліткуємо про своє. Бо я так розумію, чоловікам треба поспілкуватись.

– Ти така здогадлива, – підтримав її ініціативу Пітер.

– Ти ж сам кажеш, що я донька відьми, – багатозначна посмішка Руни викликала б заздрість не в одної з професійних акторок.

Коли дівчата відійшли, Лавр спитав:

– Це і є твоя Руна?

– Вона.

– Розкішна дама. Вітаю.

– Твоя теж нівроку. Молода та рання… Ти був знайомий з адвокатом, чи просто так гуляєш?

– Моя мати колись працювала в Генеральній прокуратурі під керівництвом його батька. Майже десять років вони разом пропрацювали. Леонтій Максимович у ті часи бував у нас в гостях. Величний був старий, сивий, доглянутий. Дорогі італійські костюми носив, шовкові краватки, перстень з діамантом… До речі, Пітере, а тобі відомі якісь подробиці? Як воно там сталось із Тимофієм Леонтійовичем?

– Вони загинули в автокатастрофі. BMW пана Закусила на великій швидкості зіткнулось з КрАЗом. Зі здоровенним таким самоскидом. Той ішов зустрічною, а «беха» раптом вискочила на зустрічну прямо перед ним. Шофер самоскиду нічого не встиг зробити. Трасова експертиза це підтвердила. Вони загинули миттєво, двигун проїхав салоном, усе там на фарш перетовк. У ДАІ кажуть, що адвокат або заснув за кермом, або в нього стався серцевий напад. Така основна версія слідства. І, здається, інших версій не передбачається.

– Ти вважаєш, що це випадковість? – Лавр уважно подивився на Пітера.

– Я не знаю, Лавре, що саме вважати випадковістю, а що закономірністю. Це, так би мовити, питання філософське і залежить переважно від світогляду і способу мислення. А якщо ти мене питаєш, чи не доклались ми до цієї аварії, то я тобі відповім: ні, не доклались, жодним боком.

– Питань більше не маю. Отже, джерело зла знешкоджене без зовнішнього втручання. Нехай так і буде. Слава Богу… Може, закличемо наших дам?

– Я не проти. Я навіть не проти випити з вами по келиху свіжого бочкового за упокій душі новопреставленого Тимофія Закусила.

– Брата, упокоєного на Вічному Сході?

– Ні, просто Тимофія Закусила.

– Чи жерця Дрона?

– А ти звідки знаєш?

– У нас є свої джерела, Пітере.

– І це правильно, – підсумував Костиганов. – Знання, Лавре, це та ще сила.

Коли Мармура з Руною відійшли «попліткувати про своє», жриця без вступу запитала:

– Ти посвячена?

– Що? – не зрозуміла Мармура.

– Я відчуваю в тобі родову прихильність Богині, – Руна ніжно доторкнулась до оголеного плеча дівчини. – Тебе вже посвятили у жриці?

– Звідки ти знаєш про родову прихильність? – погляд Мармури пройшов обличчям Руни, затримався на її чуттєвих губах і ковзнув нижче, туди, де у відкритому декольте гордо мешкали груди жриці. Зграбні, великі, рівномірно вкриті латунною засмагою.

– Я відчуваю спадкових жриць, – Руна оцінила Мармурин погляд і ледь помітно кивнула. – Я сама спадкова.

– Мені казали, що жриця в мені спить. Що її ще треба розбудити.

– Є особливий ритуал пробудження. Він називається Ритуалом Ведмедиці. Мені доручені його слова і дії.

– І що з того?

– Я проведу Ритуал Ведмедиці і висвячу тебе у жриці. Якщо ти, звісно, не проти отримати силу Акуна через моє тіло, – Руна поправила перекручену бретельку на плечі Мармури. – Ти ж не проти?

– Я не знаю.

– Подумай. Ти дуже гарна, Наташо, – Руна склала губи, ніби для поцілунку. – І ти правильно робиш, що не одягаєш під це плаття білизни.

– Добре, я подумаю, – Мармура хитро примружилась. – Ти теж гарна кицька.

Ані Грінченко з Костигановим, ані їхні подружки не зауважили, що за ними спостерігають. Командор і брат Ігор стояли на перехресті алей і дивились, як обидві пари з'єднались у єдину компанію і рушили до виходу з кладовища. Напевне, Пітер розповідав компанії щось веселе, тому що Лавр і дівчата голосно засміялись. На них почали звертати увагу.

«Сміх відганяє могильні тіні», – згадав Командор рядок з давньої шотландської поеми.

– Так ти кажеш, що ця Руна перспективна дівчина? – запитав у нього брат Ігор.

– Знаючі люди кажуть, що за кілька років вона може стати Старшою у своєму ковені. Вона харизматичніша і розумніша за своїх конкуренток.

– А що ще кажуть ті знаючі люди?

– Що ми на правильному шляху, брате, – Командор поплескав брата Ігоря по плечу. – Нас чекають великі, але вдячні справи.

– Сподіваюсь… Ти вже розповів Пітерові про наші плани?

– Так, у нас з ним відбулась попередня розмова. Але він і чути не хоче про висвячення в жерці. Каже, що органічно не сприймає поганства.

– Сьогодні не сприймає, а завтра, може, й сприйме, – сказав брат Ігор тоном людини, яка бачила не одну корінну трансформацію людських переконань. – Це ж лише питання часу. Якщо я не помиляюсь, жриця Руна має засоби для того, щоби переконувати чоловіків.

– Ще б пак! – хмикнув Командор. – Така сексі! З таким тілом можна переконати навіть журі на «Міс Всесвіту».

– Тіло… – промовив собі під ніс брат Ігор. – І чому це все знов і знов впирається у тіло?