Текст книги "Побачити Алькор"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 19

Дзвінок Костиганова застав Лавра в дорозі. Після короткого відпочинку консультант з питань безпеки вирішив заїхати на базу. Там його чекала Людмила, яка годину тому заступила на чергування.

– У тебе захищена лінія? – не вітаючись запитав Пітер.

– Відносно. Це ж сотовий.

– Тоді краще зустрітись.

– Коли?

– Зараз.

– Зараз не можу.

– Для тебе є гаряча інформація.

– Наскільки гаряча?

– Така гаряча, що на ній можна яйця смажити.

– Чиї?

– Я не жартую.

– Я зв'яжуся з тобою з бази.

– Це не найкраще рішення.

– Навіть так?

– Так.

«Він блефує, – подумав Лавр, – від нас не може бути витоку». Але вголос спитав:

– Куди мені під'їхати?

– Пам'ятаєш наше нічне чергування у Храмі?

– Так, пам'ятаю.

– Згадай, о котрій годині ми робили перезмінку.

– Згадав.

– Помнож це число на дев'ять.

– Помножив.

– Число, яке в тебе вийшло, таке саме, як і номер будинку на вулиці, котра називається першим словом з назви того свята, про яке в нас йшла мова у Храмі. Зрозумів?

– Зрозумів. їду.

«Отже, вулиця Літня, будинок двадцять сьомий, – подумки повторив координати Лавр. – Грамотно. Якщо нас слухають, то хрєна вони второпають. Тепер головне не привести за собою хвоста».

Він різко змінив маршрут і заїхав під естакаду. Залишив там автівку, вийняв батарейку з мобільника, швидким кроком пройшов крізь лабіринт безлюдного речового ринку і на площі знайшов таксі. Спочатку назвав випадкову адресу, через три хвилини вибачився і сказав таксистові їхати на Літню. Нічого підозрілого під час цих маневрів Лавр не зауважив.

Вулиця Літня розсікала навпіл шанхайчик, хаотично забудований непоказними одноповерховими будинками. Жодний ліхтар не освітлював цей окраїнний район столиці. Біля двадцять сьомого будинку Лавр помітив темну постать. Під диким поглядом таксиста він переклав пістолет з кобури до кишені вітрівки, розплатився з переляканим водієм і рушив назустріч темній постаті.

– Усе чисто? – почув він знайомий голос.

– Чисто. Що за гонілово?

– У вашому агентстві «кріт».

– Звідки інфа?

– З надійного джерела.

– Це фуфловий базар. Я не повірю без…

– Повіриш чи не повіриш, це твої проблеми, – Костиганов зробив рух, ніби вирішив йти геть. – Тільки Корецького шкода.

– У тебе є докази, що «кріт» – співробітник агентства?

– Ні, але я знаю, на кого він працює.

– На кого?

– На Аліка Сулименка.

– Хто це?

– Ти мав би знати.

– Не знаю.

– Ваш колега. Керівник охоронного агентства «МАД Ратлон».

– Уперше чую.

– Силова структура Агамова. Про нього ти також не чув?

– Олігарх?

__ Ось тобі його досьє. – Костиганов дав Лаврові сріблясту папку. – Його люди організували напад на Храм. Вони шукають там одну небезпечну штуку, яка може… Карочє, вони шукають древню містичну зброю.

– Значить, ти знайшов замовника. Мої вітання.

– Я поки що не знайшов головного ворога.

– Хто він?

– Людина, яка вважає себе чаклуном. Імовірно, приятель дружини Агамова. Якщо в найближчі години не виявимо «крота», нам із ним важко буде впоратись. Потрібна твоя допомога. Тільки ти зможеш виявити «крота». Як бачиш, я граю відкритими картами.

– А якщо я і є отой «кріт»?

– Ти не «кріт».

– Звідки така впевненість?

– З надійного джерела.

– Ну ти й тіпок, Костиганов.

– Я лише роблю свою справу, – знизав плечима Лицар Кадош. – У цій справі встановлені певні правила. Хто їх порушує – тому стає дуже-дуже погано.

– Правила можна міняти.

– Це якщо сам їх встановлюєш. Не той випадок.

– Знову древня традиція?

– Правдива традиція.

– Хірньою ви маєтесь, рєбята.

– Ні, колего. Просто чітко бачимо де вічне, а де минуще.

– Демагогія.

– Це в нас виходить безпредметна суперечка. Я не здам тобі джерела хоча б тому, що я дав слово честі його не здавати. Крапка.

– Припустимо. Як, по-вашому, я маю шукати того «крота»?

– Класичним методом. Ти акуратно і ненав'язливо підкинеш кожному із працівників агентства фальшиві координати місць, де буцімто схована містична зброя. Та штука, котру шукають чаклун і Агамов. Я тобі дам координати. А наші люди зафіксують, куди саме Сулименко спрямує своїх бійців.

– Легко сказати, – хмикнув Лавр. – В агентстві працює три десятки людей. Не рахуючи прибиральниць і дятлів на точках.

– А всіх і не треба перевіряти. Тільки тих, хто має доступ до оперативної інформації.

– Теж чимало. Чергові оперативники, аналітики, диспетчери. Приблизно сім-вісім осіб. Це забагато для твого «класичного методу», колего. Твій метод ефективний, коли підозрюваних три, максимум п'ять… А якщо піти іншим шляхом? Скажімо так: наше агентство самоусувається від цієї справи, і «кріт» залишається без інфи. Він просто виходить з гри.

– Твій директор на це піде?

– Треба його спитати.

– Можна й не питати. Не піде. Він родич нашого Великого Майстра. Та й він і не ризикне втратити репутацію. Іван Вагранович – людина з гонором, не мені тобі пояснювати.

– Може, й так. Але твій метод усе одно фуфловий.

– Запропонуй свій.

– Я взагалі не вірю в того «крота». Агентство вело справи поважніші за вашу і не мало жодних проколів. А йшлося про мільйони баксів, про компромат на членів уряду. Чому «кріт» не зливав інфу раніше?

– Поважнішої справи у вашого агентства не було, повір мені.

– За розміром гонорару цього не скажеш.

– Тобі повідомили розмір гонорару?

– Є така корисна шняга – називається «корпоративна інформованість».

– Це погана шняга для такої контори, як ваша. В агентстві знають, де Корецький?

– Поки що ні, не знають.

– Слава Богу.

– А чому цей джентльмен так цікавить людей Агамова? Навіщо весь цей стрьом навколо нього? Погрози на дверях, спостережний пункт біля хати.

– Спостережний пункт?

– На даху будинку напроти я знайшов саморобний штатив для відеопристрою.

– Все сходиться, – кивнув брат Пітер. – їм треба було вчепитись у когось конкретного. В когось із наших. Корецький десь засвітився, його і вибрали. Вони працюють на дестабілізацію ситуації, хочуть, щоби ми злякалися за безпеку Храму, вивезли містичну зброю за його межі. Люди агентства при перевезенні її охоронятимуть, «кріт» вкаже Сулименкові маршрут – і тоді гоп-стоп.

– Якщо це справді Агамов, то йому взяти штурмом ваш Храм – як два пальці об асфальт. Якого біса йому грати в якусь там «дестабілізацію»?

– Правильно мислиш. Я теж про це думав, – погодився Костиганов. – І ось що виходить. Узяти Храм штурмом він може, не проблема, а от знайти там те, що шукає, – ні. В нього просто не буде часу для ретельного обшуку будівлі. Як ти розумієш, особливо цінні речі ми тримаємо не в сейфах. А розташування таємної скарбниці відомо ліченим людям. Кому саме, навіть я не знаю. Тому допити тих випадкових братів, яких він захопить у Храмі, теж нічого йому не дадуть. А наші впливові брати за кілька годин забезпечать контратаку. Навіть якщо виникне така необхідність, із залученням Інтерполу та іноземних командос. Ми, колего, маємо такі можливості. Тоді Агамов і себе попалить, і зброї не отримає. В Україні він ще так-сяк зможе потім відбитись, але стане невиїзним і втратить усі свої закордонні бізнеси. А це сотні мільйонів, десятки об'єктів нерухомості. Ми, зрозуміло, не кермуємо цілим світом, але дещо можемо. Впевнений, що Агамов про це знає.

– Я навіть не питатиму, що це за зброя така.

– Мудро зробиш.

– Я тебе зрозумів, Костиганов. Твоя версія про «крота» мені не подобається. Конкретно не подобається. Але я її врахую. А от щодо технології виявлення тої падли… Тут я ще буду думати.

– Йти із цим до Ваграновича не раджу.

– Я сам прийму рішення.

– Дивись, не зроби помилки. Я тебе відвезу до міста.

– Ні. Розходимось.

Вони майже одночасно пірнули у темряву.

Розділ 20

Дискотека «Бунгало» вважалася центром нічного життя району. Біля неї до ранку працювала літня кафешка, кожний столик якої щільно обліплювали молодіжні компанії. Час від часу до «Бунгало» підрулювали автівки. З них виходили чоловіки, домовлялись з дівчатами, після чого автівки від'їжджали, навантажені «волохатим золотом». Гриміла музика. Бомжі здійснювали швидкі набіги на скупчення порожніх пляшок. Зграї псів, зберігаючи дистанцію, чекали на свою долю. Десь до другої години офіціантки розносили до столиків напої і закуски, а після другої й собі сідали відпочити і потеревенити з охоронцями. Відвідувачі нічного парадизу на офіціанток не ображались і йшли замовляти до барної стійки, де царював бармен Саша, «нічний імператор» цього веселого закладу.

Нова дівчина прийшла до кафешки після другої. Висока, доброї статури, з доглянутим темним волоссям, вона звернула на себе увагу підпилих місцевих мачо. Один із них, граючи м'язами під футболкою-сіткою, підійшов до дівчини з пропозицією, але та на нього не зреагувала. Мачо хотів образитись, але подивився дівчині в очі, вибачився і повернувся до свого столику, де колеги зустріли його гучними веселими підмахонами.

Це привернуло увагу бармена й охоронців. Саша підморгнув офіціантці Яні, і та підійшла до нової дівчини.

– Можеш сісти за наш столик, – запропонувала Яна. – Всі інші зайняті.

– Дякую, – нова дівчина зміряла Яну оцінюючим поглядом долучилася до компанії офіціанток.

– Я тебе раніше тут не бачила, – сказала офіціантка Оксана. – Ти звідки?

– Приїжджа, – нова дівчина витягла з торбинки пачку «Собранія» і поклала на стіл. – Пригощайтесь, дівчата.

– Як називаєшся? – запитав охоронець Василь, який розвалився на стільці між столиком і баром.

– Мариною назвали.

– Звідки приїхала?

– З Чернівців.

– Молдаванка?

– Тато – румун.

– Я відразу просьок, – повідомив присутнім Василь. – У мене була молдаванка. Гаряча тьолка.

– Шо ти брешеш, – пирхнула Яна. – В тебе ж нікого, окрім Катьки Потапенко, не було.

– Ти не звізді, – образився охоронець. – Ти її не пам'ятаєш, ту молдаванку. Ти тоді ще в школі букви вчила. Вона сюди зніматись приходила, а тепер працює в сауні у Хромого.

– Я маю кожну шмару в місті знати?

– А не знаєш, то мовчи.

– Припиніть гавнотьорки, – зупинила суперечку Оксана і звернулася до Марини: – Що будеш пити?

– Коньяк.

– Саша, – звернулась Оксана до бармена, – дєвушка хоче коніни.

– Хоче – получе, – «нічний імператор» послав у напрямі Марини найприємнішу зі своїх посмішок. – Я пригощаю.

– Добрий ти сьогодні, – оцінила Яна.

– Я до красивих дівчат добрий, – уточнив Саша.

– А що ти тут робиш? – запитала в Марини Оксана.

– Одну дєвку шукаю. Вона мені гроші винна.

– Дєвку? – нашорошив вуха Василь. – Великі гроші?

– Великі.

– Така інформація у нас платна, – зауважила Оксана.

– Без питань. Скільки?

– Їдеш з нами в сауну, – сказав Василь, – і ми там тебе всі трахаємо.

– А без приколів?

– Подумати треба.

– Це не ти, бабан [29]29
  Бабан– селюк (крим. арго).


[Закрыть], будеш думати, – втрутився в розмову бармен. – Оксано, нумо ставай на бар, а я тут з румункою перетру тему. Пішли, жертво обману.

Марина зайшла за барменом у підсобку. Там бармен сів на упаковки з «кока-колою», вийняв дорогий портсигар і закурив.

– Ну, розказуй, – запропонував він.

– Що розказувати?

– Об'явись, хто така. Для себе терпілку шукаєш чи, може, для когось іншого?

– Я ж кажу, я з Чернівців. Соска мені гроші винна.

– Слухай, Марино, чи як там тебе насправді, я ж не перший день на світі живу. І на таких росомах, як ти, я свого часу також надивився. Ти така ж румунка, як я папа римський… Я так думаю, – Саша примружився на вогник своєї сигарили, – що при бажанні ти мені за дві секунди тапки справиш.

– Усе сказав?

– Слухаю тебе.

– Про тапки ти, халдєїч, правильно зацінив. Соску шукаю для законника. Плачу зеленню. За тухту бейци відриваю.

– Це вже конкретний базар, – погодився «нічний імператор». – А за наводку ти не бійся. Не на фраєра попала. Тухта нам не в масть, росомахо, – він підморгнув Марині. – Нюрку її засвіти, подивлюсь.

– Маю лише фоторобота, – Марина передала барменові листок із графічним зображенням дівочого обличчя. – Їй на вигляд років сімнадцять. Шкіра засмагла. На шиї якась пляма, може, бородавка. Волосся темне. Очі сині. Худа, довгонога, у світлих джинсах.

Саша підвівся з упаковок, підійшов до вікна, підставив листок під світло, уважно вивчив малюнок. Потім спитав:

– Башлі при тобі?

– Так ти її знаєш?

– Покажи башлі, росомахо.

Марина витягла з торби конверт. Бармен заглянув всередину, присвиснув.

– Ну, – прискорила його Марина. – Починай заробляти.

– Я цю алюру [30]30
  Алюра– починаюча проститутка (крим. арго).


[Закрыть]бачив тут кілька разів. Нарвана пацанка, вчилась у тутешній гімназії. Не знаю, як звати, а поганяло в неї, здається, Мура. Якось так.

– Де живе?

– Не знаю, але шлиндала вона тут з Едіком, сином Толіка Вороненка.

– Хто він?

– Толік? Він барига. Має власну коптильню, ми в нього беремо бастурму, ковбасні нарізки.

– Фатера? [31]31
  Фатера– квартира (крим. арго).


[Закрыть]

– Я маю лише контори його адресу… – Саша задумався. – А домашню Толіка може знати Яна, він її минулого літа підтрахував.

– Гони її сюди. Темпом.

За кілька хвилин Марина залишила «Бунгало», маючи в кишені папірець з домашньою адресою родини Вороненків. Бармен ще довго дивився в темний прохід між парканами, куди зникла небезпечна «росомаха», а потім вирішив, що не буде фіксувати цю пригоду в тижневому звіті, який післязавтра здаватиме до райвідділу.

Розділ 21

– Де ти пропав? – Людмила виглядала схвильованою. – Ти мав тут бути ще годину тому. Нема й нема, твій сотовий не відповідає. Ми вже хотіли бійців піднімати.

– Добре, що не підняли. Я перевіряв одну побічну версію.

– Яку?

– Поки що секрет.

– Що з Корецькими?

– Все о'кей.

– Треба взяти під контроль їхнє місце перебування.

– Воно вже під контролем.

– Тобто? – Людмила здивовано подивилась на Лавра.

– Я вже все порішав з Ваграновичем, не метушись.

– Але я повинна ввести адресу до бази даних.

– Почекай, дай мені віддихатись… Ти вже зібрала ті матеріали, про які ми говорили?

– А в мене був на це час?

– Тоді вперед, сонечко, на своє робоче місце.

– Я чергую, – тепер дівчина була не просто здивована, а здивована не на жарт.

– Ти, сонечко, йди збирати інфу, а я поки тут за тебе почергую.

– Це порушення.

– Вали все на мене. За внутрішнім статутом агентства оперативник має право в екстрених випадках ставити завдання аналітикові без попереднього узгодження з керівництвом.

– Ти сьогодня якийсь дивний, Лаврику, – Людмила звільнила місце чергового. – Ти що, не з тою курвою перевіряв побічну версію?

– Тобі лише курви в голові.

– А я вже й не знаю, про що й думати. Я тебе таким бачу вперше.

– Хто сьогодні чергує у приймальній?

– Вова Ребрик.

– Це новенький?

– До речі, дуже симпатичний хлопчик, – Людмила показала Лаврові язика і випурхнула з диспетчерської.

«Чого це вона так наполягала на введенні до бази місця перебування Корецьких?» – запитав себе Лавр і відчув, що сам для себе робиться бридким. Синдром шпигуноманії почав діяти.

Але часу для рефлексій не було. Він недарма залишився сам на сам з диспетчерським терміналом. Саме на цей термінал виводилась уся інформація про переміщення працівників агентства, їхні телефонні контакти та інформаційні запити. Цими даними можна було оперувати лише з двох терміналів – з диспетчерського і директорського. Для того, щоби співробітники не зловживали розширеними функціями диспетчерського термінала без санкції керівництва, за внутрішнім статутом біля нього передбачили двох чергових, які повинні були контролювати дії один одного. Але після низки звільнень на всі статутні позиції не вистачало співробітників з відповідними рівнями допуску. Цим і вирішив скористатися Лавр Грінченко для пошуку «крота».

Він відкрив своїм паролем теку протоколів запитів й увів алгоритм пошуку останніх п'ятдесяти запитів з бази оперативних даних у справі «Храм». Згідно з отриманими результатами, тридцять два запити зробила аналітик Людмила Д'ячишин, десять – директор агентства, шість – сам Лавр Грінченко і два – Микола Кабарда. Лавр і Людмила вели цю справу, директор координував роботу, а Кабарда допомагав при евакуації Корецьких. Ніхто «лівий» не залишив слідів своєї цікавості в базі даних. Лавр уже хотів вийти з теки протоколів, коли побачив, що останній запит під прізвищем Грінченко було зроблено вісім годин тому, коли він відсипався у себе вдома.

Кілька хвилин він сидів, тупо втикаючи в монітор.

«Міг би й відразу зміркувати. Які, до дупи, шість запитів?! – кволо і шкодливо ворушились думки в його голові. – Три, а не шість. Три були точно, а решта? Значить, мотоцикліст таки мав рацію».

Висновок міг бути лише один. В агентстві окопався «кріт» Агамова. І він звідкись знав пароль. Його, Грінченка, семизначний особистий пароль доступу, який знав лише він і який змінювався щотижня.

У принципі, розмірковував Лавр, дізнатися пароль не так уже й важко. Особливо коли «кріт» працює поряд з тобою. Якщо після набору пароля ти не використовував клавіатуру, а працював тільки «мишкою», можна було потім обризкати клавіатуру ліпоконтрастним спреєм і визначити використані символи. За допомогою спеціальної декодерної програми з цих символів із часом підбирається правильна комбінація. Такі технології не новина. Шпигуни і злодії застосовують їх уже не одне десятиліття. Можна зробити й простіше. Приміром, установити над робочим місцем малопомітну відеокамеру і відзняти нею не тільки процес набирання пароля, але й усе, що з'являється на екрані комп'ютера. Лавр неодноразово власноручно встановлював у стіни і стелі такі мікроскопічні, розміром з половину сірника, відеокамери. Знайти її можна лише за допомогою спеціального сканера. «Кріт» міг нафаршувати такими камерами весь офіс.

«Можливо, – подумав він, – саме така зараза і тепер фіксує оце моє зависання над протокольними файлами. У Агамова грошей як піску, міг закупити і сто таких пристроїв. Ну і нехай дивиться. Да цао цзін ше! [32]32
  «Бити по траві, щоби сполохати змію». 13-та стратегема зі збірника «Сань ші лю цзі сіньбань». Описує принципи виманювання ворога за допомогою провокації.


[Закрыть]».

Лавр вийшов із бази даних і рушив до технічного відділу на пошуки сканера.

* * *

– Це ж просто якийсь збіг казковий, – сказала «Марина», змиваючи з рук кров. – Ця клята соска – виявляється – чи то корєфанка, чи то коблуха [33]33
  Коблуха– пасивна лесбіянка (крим. арго).


[Закрыть] малої Корецької.

– Ти вважаєш це збігом?

– А як інакше? Ти ж не думаєш, що масони послали соску стерегти могилу? Це ж тоді ваащє – гусі улєтєлі [34]34
  Гусі улєтєлі– з'їхали з розуму (крим. арго).


[Закрыть].

– Гуси летять. Це ти добре кажеш… Над всім цим ще треба буде як слід поміркувати. Я у збіги не вірю зовсім. Це все невипадково, побачиш. Між іншим, малой казав, що вона не ночувала вдома і не з'являлася на вулиці. Може, дєвка зробила ноги разом із Корецькими? Тоді ситуація ускладнюється.

– Попрацюємо з її батьками, може, щось і з'ясуємо.

– Якщо ми з ними будемо працювати так само, як із цими, то піднімемо на ноги всіх ментів у місті.

– На блудняки у нас часу немає. Івар нас попередив.

– Тоді треба все тут спалити. Якщо слідчі побачать сліди допиту…

– Спалимо. Я піду пошукаю бензину в гаражі… Ти будеш доповідати Іварові?

– Про що саме? Поки що я не бачу підстав для переможних реляцій. Доповідати будемо тоді, коли знайдемо «об'єкт Б».

Розділ 22

Пожежу, яка майже дощенту знищила будинок бізнесмена Анатолія Вороненка, показали в ранкових новинах. На величезному плазмовому екрані вона виглядала особливо ефектно. Коли показали родинні фото Вороненків, обгорілі тіла яких знайшли пожежники, у Мармури почалась істерика.

– Мармушка, припини, не треба, – Беконті намагалася заспокоїти подругу, але та вирвалася з її обіймів і зарьована втекла на другий поверх.

– Так вона знала цих Вороненків? – насупився Кабарда. – Добре знала? А вони знали її. Так це ж, дорогенькі мої, дуже важливий фактик. Це ж, мабуть, хтось її так шукає. Я вже дзвоню Лавру Станіславовичу.

– Так-так, подзвоніть йому, Миколо Семеновичу, обов'язково, – Корецький виглядав спантеличеним. – Невже це ті самі, що причепили записку? Вони вбили цілу родину, це ж бєспрєдєл…

Кабарда набрав сотовий Грінченка.

– Лавре Станіславовичу, ви вже чули про пожежу? Ні? Доповідаю: вбили хлопця, який зустрічався з Наталією, всю його родину замочили, а потім спалили будинок… Так, чотири трупи. Так, гадаю, це не нещасний випадок. Упевнений. Я щойно дивився по телевізору репортаж. Кілька незв'язаних осередків займання, воно ж одразу видно. Гадаю, треба негайно привезти сюди батьків Наталії… Що ви питаєте? Як звали хлопця?

– Едік Вороненко, – підказала Беконті.

– Вороненко Едуард. Видно, що родина була заможною, будинок капітальний. Був. Ага. Яка адреса у Наталії?

Беконті назвала адресу. Її теж почало трусити.

«Попадос! – зрозуміла вона. – Це ж стопудово – мала тирнула жирнючий антикваріат. Мало не покажеться».

Лавр розмовляв з Кабардою, стоячи перед будівлею агентства. Записуючи адресу батьків Мармури, він краєм ока бачив, як директорський «лендровер» заїжджає на автостоянку. Він рушив назустріч машині і зустрів шефа, як і планував, на виході з автівки.

– Мої вітання, Іване Ваграновичу.

– Доброго ранку, Лавре. Підробляєш на стоянці?

– Подивіться ось на це. – Лавр розкрив долоню.

– Бачу. Мікровідеокамери. Ізраїльського виробництва, якщо не помиляюсь. І що?

– Одну я зняв зі стелі над своїм робочим місцем, другу над терміналом Людмили, третя була у стіні в диспетчерській. В агентстві «кріт». Треба перевірити ваш кабінет і кабінети ваших заступників.

– Ти не гони хвилю, – директор заховав відеокамери до внутрішньої кишені піджака. – Пішли, обговоримо ситуацію без нервів.

– Тут ще одне, Іване Ваграновичу. Виникла крайня необхідність евакуювати батьків родички Корецького.

– Яка така «крайня необхідність»?

– Вбили родину її хлопця, є загроза…

– Це та нічна пожежа?

– Так.

– Нехай цим займеться хтось із оперативників. Ти мені потрібний тут.

– Зараз в агентстві із оперативників лише Ребрик. Він ще молодий.

– От і нехай вчиться. А хто крім нього чергує?

– Люда.

– Теж нехай їде. На стенді вона добре стріляла.

– Вона не оперативник. Може, підняти бійців?

– Бійців піднімай, нехай сюди їдуть. І техніків викликай. Усіх до одного сюди. «Сімка» [35]35
  Код загальної мобілізації.


[Закрыть]. База переходить на спецрежим. А Людмилу, наскільки я пам'ятаю, ми взимку відправляли на курси оперативників. От і подивимось, на що потратили гроші. Все. Виконуй.

– Виконую, – Лавр почав обдзвонювати співробітників.

Людмила відреагувала на наказ миттєво і навіть, як здалось Лавру, з радістю.

«Бойова дівка!» – посміхнувся він, спостерігаючи, як співробітниця аналітичного відділу перевіряє механіку табельного «Макарова».

– Де техніки? – директор зайшов до диспетчерської. Судячи з того, як відстовбурчився на правому боці його піджак, шеф уже встиг відвідати зброярню.

– За двадцять хвилин будуть, – доповів Лавр.

– Людо, чуєш мене?

– Так, Іване Ваграновичу.

– Якщо там виникнуть ті бєспрєдєльщікі, не наривайтесь. Я вже передзвонив ментам, вони вас підстрахують.

– Гаразд.

– Не «гаразд», а «так точно», – похитав головою шеф. – І чому тебе вчили на тих курсах…

– Так точно! – Людмила виструнчилась.

– Ти вже з ними зв'язалася?

– З ким?

– З батьками дівчини.

– Ще не встигла, Іване Ваграновичу.

– Негайно зв'яжися. Попередь, щоби нікому не відчиняли двері і сиділи тихо. Там за півгодини менти будуть. Постоять там, поки ви приїдете.

– Так точно!

– Давай до машини, Ребрик уже чекає. Старшим буде він.

– А нам з тобою, – звернувся директор до Лавра, – треба перебалакати. Ходімо до підвалу.

– Тут чисто. Я перевірив.

– Нехай ще й техніки все перевірять. До речі, у цих мікрокамер передавачі слабенькі. Ми їх теж колись ставили. Комарики. Вони не можуть посилати сигнал далеко. Крізь електромагнітну ізоляцію в наших зовнішніх стінах узагалі не можуть. Значить, десь тут сховано або ретранслятор, або приймач сигналу із записувальним пристроєм. Кров з носу, але треба його знайти. Ти, Лавре Станіславовичу, молись, щоби це не був ретранслятор.

– Роботу ретранслятора всередині будівлі зафіксувало би наше стаціонарне обладнання. Вони б не ризикнули ставити ретранслятор. «Кріт», скоріше за все, сам знімав інфу з приймача.

– Я думаю так само, – погодився директор, відчиняючи броньовані двері підвалу. – Але техніка, Лавре, розвивається дуже швидко. Гарантій жодних.

Вони зайшли до підземної частини будівлі агентства, де містилися зброярня, склади і тир. У тирі директор присів на стос матів. Уважно подивився на Лавра, показав на місце поруч із собою:

– Сідай.

– Дякую, Іване Ваграновичу.

– Хто дав наводку на «крота»?

– Костиганов.

– Ясно, – кивнув масивною головою директор. – А той звідки знає?

– Не каже.

– А що ж тоді Пітер Венцелевич каже?

– Каже, що ви родич їхнього Великого Майстра.

– Ну, тіпа того. Нехай це тебе не хвилює. Ще що?

– У Пітера Венцелевича завелася корисна інфа. «Крота» до нас запустив Сулименко.

– Сулима? Алік? Той, що під Агамовим?

– Так точно. Ви його знаєте?

– Знав колись.

– Кажуть, крутий дядька. У спецназі ГРУ служив.

– У спецназі він не служив, брешуть. Він тоді у контррозвідці був, але недовго… А навіщо Сулимі під нас копати?

– Як я зрозумів, Агамов цікавиться якоюсь «містичною зброєю», яку масони ховають у Храмі. Сулименко передбачив, що в разі нападу на Храм Великий Майстер звернеться по допомогу до вас як до родича і керівника охоронного агентства. Тоді, разом із нами, «кріт» дістане доступ до Храму. Якщо масони злякаються і спробують з нашою допомогою вивезти ту зброю з Храму, «кріт» засвітить маршрут і на маршруті вони проведуть силову акцію.

– Ось воно що… Добротна розробка, недарма він у «контрі» сидів… – шеф на мить заплющив очі. – Отже, так, з цього місця – детальніше. Все, що тобі повідав той Костиганов. Бажано дослівно.

Лавр ледве встиг закінчити свою розповідь, коли задзвонив директорський телефон. «Так, – сказав у трубу товстун. – Зрозумів».

– Техніки вже на місці. Почнуть з другого поверху. Просять відчинити кабінети. Ходімо, – шеф підвівся з матів, струсив з брюк пилюку і рушив до сходів. – А прибиральниць треба звільнити до чортової мами.

На сходах ожив сотовий Лавра. Дзвонила Люда.

– Де ви? – спитав Грінченко.

– Уже на трасі. За годину будемо на місці. Лавре, в кого є телефон батьків дівчини? З Корецькими хто тепер? Кабарда?

– Молодець. Здогадалась.

– Я все ж таки аналітик.

– Ти розумниця, сонечко. Дзвони Кабарді.

– Уже дзвоню. До зв'язку.

Людмила відключилась. Директор пригальмував своє неквапливе сходження до земної поверхні, озирнувся і спитав:

– А хто це, цікаво, дозволив тобі залучати Миколу Семеновича до теми «Храм»?

– Мій гріх, Іване Ваграновичу. Проявив ініціативу.

– Ще раз так проявиш і підеш найматись до Сулими. Він, до речі, вже підібрав кількох наших колишніх.

– Зрозумів. Більше такого не буде, Іване Ваграновичу.

– Сподіваюся.