Текст книги "Побачити Алькор"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

– Ви вже тут все обшукали? – спитав він.

– Доброго вечора, Романе Олександровичу, – привітався Лавр. – Давно не бачились.

– Вечір добрий, – Корецький був не в настрої. – Якщо ви тут закінчили, йдемо до підвалу. На тілі старого знайшли специфічне татуювання. Вам варто на це подивитись.

Лавр зауважив, що Корецький не назвав покійного доглядача «братом».

Розділ 44

Вона відчула облаву ще до того, як бійці Адара почали виводити з вольєра вівчарок. Космічна Мавпа зрозуміла, що десь прокололась. Охоронці знали, що вона тут, у резиденції «Ока Півночі». Також про це знала Карна. Тепер Старша сюди не приїде. Принаймні до того часу, поки молодші жерці не розіпнуть відступницю на мармуровій плиті жертовника. Треба тікати, вирішила вона. Голоси і гавкіт псів, які вона почула з боку господарської будівлі, спрацювали немов спусковий механізм для її м'язів. Вона залишила укриття на пагорбі і побігла туди, де, за її розрахунками, її появи не очікували. До в'їзної брами.

Вона оминула віллу з боку басейну і вибігла на відкритий простір біля будинку для учнів. У будинку горіли всі вікна, п'ять молодших учнів скупчилися біля дверей. На Мавпу вони не звернули уваги, прийнявши її за охоронницю. Але біля брами, знала вона, таке не пройде. Головне, щоб Адар відіслав на полювання всіх псів.

Майданчик біля брами виявився яскраво освітленим. Вона дістала обидві волини – свою і Людмили. Її вчили стріляти з обох рук в «македонському» стилі, але у справжньому бою вона ніколи ще такого не практикувала.

«Псів у вольєрі немає, – погляд Мавпи швидко оббіг клітки і бокси. – Всіх повели до периметра. Невже пощастить? – знайома холодна хвиля пробігла її хребтом. – Бережи мене, сила Авеги!»

Вона зняла волини із запобіжників і націлила на ворогів. Побачила здивований погляд найближчого з охоронців і почала стріляти, у здивованого охоронця, у бійця, що стояв біля брами, у високого бійця, в якому вона встигла впізнати жерця Івара.

У перші секунди бою вона мала перевагу раптовості. Івар упав із простреленою головою, ще двох охоронців було вбито або поранено – в неї не було часу оцінювати ефективність попадань. Потім упав ще один, який вибіг на постріли з псячого боксу. Але ті бійці, які знаходились у буді, швидко оговталися. Брама, що почала було відчинятись, пропускаючи до резиденції якесь авто, зупинила свій рух. Мавпа кинулась до неї, дострілюючи патрони. Оббита бляхою буда гриміла під кулями, як барабан. Мавпа вже протиснулася до щілини між висувною панеллю і рамою, коли відчула в нозі вибух болю. Больовий імпульс пройшов хребтом і вдарив у мозок, немов важка дубина. У Мавпи потьмяніло в очах. «Кінець!» – пробилася крізь біль вересклива думка. Один із охоронців ризикнув зайняти відкриту позицію поряд з вольєром і тепер стріляв прицільно, не кваплячись. Другий його постріл влучив Мавпі нижче лопатки.

Тіло кілерші впало на асфальт уже за периметром резиденції. З джипа, що стояв за брамою, вийшли Поліна й Олеся.

– Обережно, Поліно Юріївно, вона ще може кусатись, – поряд із удовою виник охоронець-ратлонівець.

– Вона ще жива? – здивувалася білявка.

– Уже своє відкусала, грьобана обізяна, – оцінила ситуацію Олеся. – Здохлятина.

Поліна підійшла до кілерші, присіла. Обличчя юної вдови стало хижим, вилиці виразно окреслились, а верхня губа витягнулась і відкрила лінію бездоганно рівних зубів. Здавалось, Поліна принюхується до впольованої здобичі. Потім вона підвелась, обсмикнула спідницю і засміялась.

– Як ти сказала? Здохлятина? – білявка обернулась до Олесі, прислухалась. – Це якась із наших собачок так гавкає? Треба цю здохлятину віддати нашим собачкам.

Радниця вже хотіла відповісти, що не чує жодного гавкоту, але раптом побачила щось зовсім неймовірне: на тому місці, де у Поліни щойно була голова, розпухла хмарка з дрібних шматків кістки, мозку і крові. Бризки обляпали Олесю з ніг до голови.

– Лягай! Снайпер! – закричав ратлонівець і збив Олесю з ніг.

Таракан так і не зміг второпати, що саме примусило його натиснути на гачок. Він через приціл спостерігав за невдалим проривом Космічної Мавпи, потім за тим, як із джипа вийшли дві молоді жінки модельної зовнішності, в одній з яких він упізнав Агамову. А потім щось дуже м'яко торкнулось його свідомості. На мить він провалився у тепле видіння, де над пишними синіми деревами світило біле південне сонце. Там, у тому видінні, панувала неймовірна ясність, дзижчали комахи і заливчасто гавкав пес.

«Це якась із наших собачок так гавкає?» – почув він поряд із собою низький приємний жіночий голос. Цей голос нагадав йому одну давню ніч, коли після вдалої акції він поїхав до заміського готелю і замовив до номера елітну путану. В неї був такий самий низький голос, вона мала розкішне тіло і вміла доставити чоловікові насолоду. Голос і тіло тої путани він пам'ятав, але ніяк не міг пригадати її обличчя.

Видіння згасло, і палець кілера, перетворившись на самостійну істоту, натиснув на гачок.

Потім він ще кілька секунд заціпеніло дивився, як падає обезголовлене тіло Поліни, як охоронець збиває з ніг і притискає до асфальту супутницю удови, як з брами вискакують бійці Адара. Нарешті інстинкт самозбереження переміг шокове заціпеніння, і Таракан залишив позицію, кинувши гвинтівку. Він заледве згадав, що треба прихопити смартфон і прилад нічного бачення.

З верхівки елеватора до його підніжжя вели відкриті металеві сходи. Кілер спускався швидко, міркуючи, скільки часу знадобиться охоронцям резиденції, щоби зрозуміти, звідки стріляли, й дістатись до позиції. Виходило, що хвилини три-чотири, не більше.

«Треба поспішати, думати будемо потім», – сказав собі Таракан і перестрибнув через три сходинки. Остання з них раптом тріснула, металевий прут провис. Кілер провалився в діру, але встиг зачепитись рукою за поручень.

«Дідько! – подумав він. – Сьогодні якась невдала ніч».

Він підтягнувся, щоби повернутись на сходи. Але поручень відповів на його рух загрозливим рипінням. Під вагою тіла зношений метал почав вигинатись. Потім Таракан почув характерне тріщання. Він завмер, намагаючись не провокувати подальшого руйнування конструкції. На мить здалося, що метал витримає. Але це лише так здалося. За кілька секунд кілер разом зі шматком поручня з двадцятиметрової висоти впав на зруйнований транспортер. Якби на ньому ще залишилась брезентова стрічка, то вона, можливо, врятувала би Тараканові життя. Але стрічку з транспортера давно вкрали, і кілер впав на ребрасту металеву конструкцію, котра переламала йому ноги, пробила легені і пошкодила шию. Він прожив ще кілька хвилин і навіть не втратив свідомості. Налякані його падінням кажани пронеслися над ним, ніби пекельний ескорт.

Коли Адар зі своїми бійцями увірвався до елеватора, Таракан уже був мертвий. Напевне, перед смертю він уздрів щось жахливе, тому що його волосся нагло змінило колір, і тепер мало хто із його знайомих зміг би впізнати в цій мертвій сивій людині дотепного і жвавого інспектора газконтори.

Розділ 45

Пес ізнов завітав до Мармуриного сну. Він уже не був таким страшним і лютим, як колись. Навпаки, дівчині здалося, що пес добрий, ситий і задоволений своїм псячим життям. Він гордо йшов берегом річки поряд з Мармурою. Берег був високий, а річка весело блищала під променями ранкового сонця. Все навколо було таким чітким і прозорим, що дівчина зрозуміла: це несправжній світ. Лише декорація, створена для того, щоби комусь або чомусь було зручно здаватися собакою.

– Ти вже не будеш кидатись на мене? – спитала Мармура і зовсім не здивувалася, почувши у своїй голові звуки людської мови.

– Ні, – сказало щось.

– Якщо це ти зараз розмовляєш зі мною, – Мармура обережно погладила пса, – то назви своє ім'я.

– Яке саме?

– Справжнє. Ти ж насправді не пес.

– Ти теж насправді не випускниця загальноосвітньої школи. У світі дуже мало речей, які насправді є тим, чим вони здаються.

– Але я насправді випускниця школи.

– Насправді ти є непробудженою аватарою жриці. Ти не відчуваєш своєї справжньої суті, але це відчувають істоти, яких ви називаєте енергетичними вампірами. Вони полюють за твоєю енергією. Твоя енергія рідкісна і смачна.

– Ви про Бекі? – вона й сама не зчулась, як почала звертався до сутності на «ви».

– Про те, що знайшло тимчасовий притулок у її тілі.

– Так вона мене не кохає?

– Кохання – це одна із тих речей, які не є тим, чим здасться.

– Це ви так вважаєте, а я все одно вірю в кохання, – заявила Мармура і зупинилась. На річку набігла тінь, а пес немов побільшав.

Він також зупинився. Репліку дівчини він залишив без коментаря. Але його очі кольору байхового чаю дивилися на Мармуру з іронічним докором. Вона ніколи й не підозрювала, що чотириногі хвостаті істоти можуть дивитися з іронічним докором.

– Якщо я жриця, то хто ж тоді ви?

– Я – сутність, яку викликали для обумовлених дій.

– Хто викликав?

– Його звали Майстром Верасом. Його тіло давно повернулось у землю.

– Він був чаклуном?

– Можна й так сказати.

– Так ви ніби джин? Вас можна викликати, якщо потерти лампу?

– Ні, лампа тут ні до чого. І я не виконую бажань.

– А що ви робите?

– Зараз я з тобою розмовляю. Вірніше, із тою частиною твоєї особистості, яка пов'язана з єством жриці.

– З частиною?

– Якби в тобі не спало єство спадкової жриці, я б не зміг розмовляти з тобою.

– А та жриця колись прокинеться?

– Мені це невідомо.

– А що треба зробити, щоби вона прокинулась?

– Розбудити її.

– Як?

– Це за межами моїх знань.

– А що ще ви вмієте робити?

– Захищати складне від простого, обране від стихійного, живе від мертвого, порядок від хаосу.

– Мене ви теж захищаєте?

– Так. І тебе теж.

– Від кого?

– Від мертвих.

– Я не розумію.

– Є мертві, які здаються живими. Замасковані і надзвичайно бадьорі мертвяки.

– Зомбі?

– Вони не зомбі. Вони грались із силами Темряви і програли їм свої тіла і свою волю. Вони не вірили, що у сил Темряви не можна виграти. Вони дивились і не бачили. Вони читали і не розуміли прочитаного. Вони вважали себе майстрами, а насправді були ніким. Сили не домовляються з людьми, вони самі встановлюють правила.

– Та ципа, що за мною ганялась…

– Вона діяла не з власної волі. В цьому житті вам уже не зустрітись.

– Слава Богу! – щиро зраділа дівчина, а потім злякалась. Може, цей собаковидний джин натякає, що це їй, Мармурі, вже недовго лишилось ходити цим світом.

– Я скоро помру? – вона не хотіла цього запитувати, але питання вилізло з неї, немов набивка з тріснутого іграшкового ведмедика.

– Ніхто не знає майбутнього.

– Але ж ви сказали, що нам з тою дівкою в цьому житті не зустрітись. Якщо ви не знаєте майбутнього, то як ви про це дізнався?

– Майбутнє кожного – це ніби стежки в лісі. Зараз ти йдеш тою стежкою, але якщо заглянути на день уперед, там уже три дівчини йдуть трьома різними стежками, а через рік – триста тисяч Мармур йдуть трьомастами тисячами стежками. Кожного разу, роблячи вибір «робити – не робити», ти обираєш одну стежку з тисяч можливих. Але доки ти цього вибору не зробила, вони всі можливі. Усі триста тисяч варіантів твого життя. Так от, на жодній з мільйона мільйонів твоїх можливих стежок я не бачу зустрічі з тією жінкою.

– А мою смерть ви там бачите?

– На деяких із твоїх можливих стежок чигає небезпека.

– На мене ще хтось полює?

– Ні.

– А що ж тоді, КАМАЗ переїде?

– Ти маєш запам'ятати: джерело зла не знайдено.

– Запам'ятала. І що?

– Коли тебе повідомлять, що зло переможено і небезпека минула, ти маєш сказати: джерело зла не знайдено.

– Кому сказати? Лавру?

– Ти мене почула, – промовив голос ледь чутно, ніби здалеку. Потім вона побачила, що біля неї немає пса, а на місці річки виникло шосе. Воно було порожнім, дуже рівним, сіро-сталевим. Потім Мармура почула звук двигунів. Повз неї з великою швидкістю промчали джипи – три чорних і один білий. Туга хвиля повітря вдарила Мармурі в обличчя, і вона прокинулась.

«Триста тисяч стежок!» – жахнулась вона, перш ніж повернутись до того світу, який її навчили вважати реальним.

Недалеко від дивана, на якому вона лежала, стояв директор агентства і мовчки дивився на неї. Він був без краватки, і розстебнутий комір видавав несвіжість його білої сорочки. До того Мармура бачила директора лише одного разу, під час обміну циліндра на гроші. Тоді він їй здався дуже суворим і навіть величним. Тепер вона бачила його іншим поглядом, немов у неї відкрився інший зір. Біля дивана стояла не надто здорова людина, стомлена недосипанням, зайвою вагою і багаторічним тягарем відповідальності. Дихання директора було шумним, а запах дезодоранту підозріло різким.

– Джерело зла не знайдено, – повідомила його Мармура і відчула, що червоніє. – Це пес напрягав мене передати. Що воно не знайдено, передати. Мені такий чорний пес наснився, – пояснила вона і ще більше почервоніла.

«Я таки здуріла, – подумала дівчина. – Несу якусь пургу».

– Твій пес має рацію, – погодився директор. – Джерело не знайдено.

Мармура спочатку вирішила, що товстун знущається з неї, але зустріла його погляд і зрозуміла: шнягу про псяче попередження шеф її нареченого сприйняв без тіні іронії.

Розділ 46

– Ось що ми знайшли на його тілі, – сказав Корецький, відкидаючи церату з доглядачевого трупа. – Дивіться самі.

На плечі того, хто за життя був доглядачем Храму, було помітно татуювання блакитного кольору: шестипелюстковий лотос, достеменно такий, як на торці циліндра, а під ним серп з ручкою, як на радянському гербі.

– Це не ваша символіка? – спитав Лавр.

– Ні, – заперечно похитав головою Костиганов і звернувся до Корецького: – А вам, брате, знайома ця символіка?

– Зображення квітки збігається із зображенням на одному з фашистських орденів, – відповів Корецький. – Ним нагороджували бійців східних етнічних формувань у складі вермахту і військ СС. У довіднику написано, що ідея дизайну цієї нагороди належить керівникові гітлерівської орденської канцелярії доктору Доелю. А про серп я нічого не знаю.

– Золотий серп – це кельтський символ, ритуальний інструмент і відзнака жерця-друїда, – пояснив Командор, який щойно увійшов до підвального приміщення Храму. – Я думаю, що це символіка Червоної Гілки.

– Потрібна консультація спеціаліста з кельтської історії або з ірландської міфології, – сказав Костиганов. – Хто знає такого спеціаліста?

– Зараз я перешлю цей малюнок ірландським братам, – Командор сфотографував татуювання своїм смартфоном, – і попрошу їхнього Командора якнайскоріше знайти знавця древніх знаків. Наш брат Ігор теж знається на таких речах. Він невдовзі має сюди підійти.

– Якщо це дійсно жрецька відзнака, то треба з'ясувати, де він отримав посвяту в жерці, – порадив Лавр.

– От ви б і зайнялися цим питанням, Лавре Станіславовичу. – запропонував старшому оперативникові Командор. – А тобі, брате, – звернувся він до Костиганова, – доведеться зараз поїхати до резиденції «Ока Півночі».

– Навіщо?

– Там годину тому вбито Поліну Агамову. Стріляв снайпер. – Командор багатозначно подивився на новоспеченого хранителя Машини.

«Невже Таракан? – промайнуло в Пітеровій голові. – Але чому він стріляв в Агамову? Хтось його перекупив?»

– Кілера впіймали? – спитав він уголос.

– Кілер мертвий. А подробиці ти сам з'ясуєш на місці. Я домовився з прокуратурою, вони тобі не перешкоджатимуть. – Командор дістав з кишені і передав Костиганову темно-синю книжечку-посвідчення. – Це документ на твоє ім'я.

Пітер розкрив книжечку. Там, поряд із його фото, проштампованим гербовою печаткою, було написано:

«Костиганов Петро Венцелевич. Радник міністра внутрішніх справ».

– Чому «Петро»?

– Щоб у дурнів менше запитань виникало. Треба вже їхати, брате, поки ті самозвані жерці не оговтались. Там була стрілянина, загинули їхні лідери. Зараз вони в шоці, але скоро в них може з'явитись новий лідер. Влада не терпить порожнечі. Треба використати момент, поки в мурашнику немає королеви.

– Уже їду. – Костиганов потиснув Лаврові руку і залишив приміщення.

– Я вас не затримую, – сказав Грінченкові Командор. – Якщо дізнаєтесь про щось цікаве, повідомляйте Пітеру. Я бачу, у вас з ним співпраця налагодилась.

– А розслідування? – Лавр кивнув на тіло доглядача.

– Ми не викликатимемо міліції. У покійного не було ані родичів, ані друзів за межами Храму. Ми самі його поховаємо.

– Це неправильно.

– Можливо. Але, повірте мені, так буде краще для всіх. У першу чергу, для вас, Лавре Станіславовичу. Ви ж, я думаю, уявляєте, скільки вам доведеться давати пояснень і свідчень?

– Але з десяток людей знає, що застрелено людину.

– З десяток братів, – виправив Лавра Командор. – Вони всі мовчатимуть. І зовсім не тому, що симпатизують вашій персоні. Ви ж, сподіваюсь, мене розумієте?

– Розумію.

– Проблему вичерпано?

– Це все одно неправильно.

– Правильно, неправильно… – поморщився Командор. – Усе залежить від точки зору. Великий Майстер щойно розмовляв з вашим шефом. Він погодився з нашим баченням ситуації. Тому ставимо на цьому крапку: проблему вичерпано… Між іншим, ваш директор сказав, що ви призначені старшим у справі Ерікана і його секти. Це правда?

– Так.

– Ну, тоді сам Бог велів, щоби ви покопирсалися у минулому покійного Олександра Михайловича. Прізвище його було Вазлюк, народився він десь на заході України. За паспортом він був сорок дев'ятого року народження.

– Я маю їхати на Західну Україну?

– Я можу домовитись про відрядження з вашим директором. Ми дамо вам пристойну машину з шофером, гроші на готелі та оперативні витрати. За п'ять годин будете у Львові. Тамтешні наші друзі за той час, доки ви їхатимете, уточнили би місце народження Вазлюка і скерували би вас точніше.

– Я сам запитаю в Івана Ваграновича, – Лавр набрав номер директора.

Номер був зайнятим. Він набрав інший і почув шефів бас:

– Слухаю!

Лавр переповів пропозицію Великого Майстра. Хвилину директор мовчав, потім сказав:

– Ні. Ти мені тут потрібний. Нехай до Львова їде Дашковський.

– А що робити мені?

– Вертайся на базу.

– А Генератор?

– З ним, я думаю, поки що почекаємо. Масонський Майстер такої ж думки. Ситуація знову змінилась. Треба все уважно обміркувати.

Розділ 47

Резиденція, коли туди прибув Костиганов, аж ніяк не нагадувала осиротілий мурашник. Біля брами ще працювали криміналісти, але охорона на вході вже відновила свою пильність. Посвідчення Пітера ретельно перевірили і лише після консультацій по стільниковому допустили на територію.

Він не став затримуватись біля вольєра, де на асфальті крейдою накреслили контури мертвих тіл, а відразу рушив до вілли. Всі вікна головної будівлі були освітлені, на автомобільному майданчику стояли «волги», джипи і мікробус «фольксваген» із затіненими вікнами, який, скоріше за все, мав постійну прописку в гаражі поважної спецслужби. На вході до вілли посвідчення радника міністра перевірили охоронці з емблемами «Ратлону» на рукавах. Під їхніми підозрілими поглядами Костиганов увійшов до розкішного лобіо з підсвіченим фонтаном, важкими бронзовими люстрами і мармуровою підлогою. Широкі сходи вели на верхні поверхи. Стіни прикрашала яскрава мозаїка з драконами, човнами і персонажами скандинавської міфології. Маленькі галогенові лампи підсвічували ці мозаїки, і відблиски від кольорової смальти змагалися з відблисками від фонтанних струменів.

Тут майже нікого не було. Лише в дальньому кінці лобіо, на довгому шкіряному дивані, сиділа смаглява дівчина в білих джинсах і блакитній футболці з написом: «Spittin Kittens» [56]56
  Кошенята, які шиплять (англ.).


[Закрыть]. Вона привітно посміхнулась Пітерові. Щось у цій дівчині змусило Костиганова відповісти їй такою самою усмішкою і присісти поруч із нею на диван.

– Петро, – відрекомендувався він тою формою імені, яку записали до його посвідчення.

– Руна, – назвалася смаглявка і додала, манірно розглядаючи пещені пальці з довгими гелевими нігтями: – Ви знаєте, Петре, що ваше ім'я не відповідає вашій зовнішності?

– Невже?

– Вам скоріше пасувало б Едуард або ж Рудольф.

– Це ви мені робите комплімент?

– Майже, – вона раптом припинила роздивлятися власні нігті, наблизила своє обличчя до Пітерового і прошепотіла: – Насправді – ви надзвичайно цікавий чоловік. У вас є вроджена елегантність.

– Рідко доводиться чути компліменти від такої витонченої красуні. Дякую.

– А я вам дякую за «витончену». Тут, – вона обвела лобіо виразним поглядом, – цього ніхто не розуміє.

– Чесно кажучи, я й не сподівався, що зустріну тут таку дівчину.

– Ага, – посміхнулась Руна, – ви сподівалися зустріти тут фанатиків у бридких халамидах і з мантрами на вустах. Я маю рацію?

– Ви провидиця.

– Трошки є, – погодилась Руна. – А ви один із слідчих?

– Беріть вище, Руночко. Я – радник міністра внутрішніх справ.

– Правда? – Її брови злетіли до мілірованих пасм на чілці. Здивування робило її беззахиснішою, а від того чарівнішою. – Ви не брешете?

– Я ніколи не брешу дівчатам із зовнішністю богинь, – Пітер розкрив перед чарівним носиком Руни своє посвідчення. – Можете в тому переконатись.

Та уважно порівняла фото на посвідченні з обличчям Костиганова. В її очах раптом промайнуло щось рішуче.

– А я не помилилась, – розсміялась Руна. – Я ніколи не помиляюсь. Хоча ви й Петро, зате Венцелевич! Я відразу відчула у вас щось європейське. Давайте поїдемо звідси. Тут смердить трупами.

– Але я спочатку повинен тут все роздивитися. Зранку міністр вимагатиме від мене доповіді.

– Тоді я вам зараз усе швиденько покажу і розповім, а потім ми з вами поїдемо в нічний клуб, – запропонувала дівчина. – Вам буде про що доповісти міністрові, повірте мені.

– Мені, Руночко, подобається ваш спосіб мислення. Я згодний.

– А ви коли-небудь бачили справжній жертовник? – Руна зробила великі очі.

– А тут є жертовник?

– Йдіть за мною. – Руна підвелась і за руку повела Пітера на сходи. – Ваш міністр припухне, коли ви йому почнете доповідати.

– А у вас не буде неприємностей?

– У мене? – зупинилась Руна.

– Я знаю, у вас тут є одна така прикра особа. Олесею звати. Вона вас не сваритиме?

– Вона зараз на допиті аж із чотирма слідчими. На третьому поверсі, у своїх апартаментах. І ще довго там буде. Вона ж була поряд із Траною, коли ту застрелив снайпер.

– Із Траною?

– При посвяченні ми змінюємо звичайні імена на священні. Я колись була Тамарою, а тепер – Руна…

– А Поліна Агамова стала Траною?

– Ага, – дівчина вибігла сходами на другий поверх і поманила Пітера граційним порухом чарівної голівки: – Йдіть за мною.

– Олеся – теж священне ім'я?

– Ні, це її «мирське» ім'я. А священне в неї – Карна.

Вони увійшли до просторої кімнати, стіни якої прикрашала старовинна зброя. Перехрещені під щитами списи і бойові сокири, мечі і шоломи. Зі стелі на товстих ланцюгах звисали світильники, стилізовані під масляні лампи. Посередині кімнати стояв масивний дубовий стіл. Біля нього, немов підсвинки навколо льо хи, купчились такі самі масивні табурети. І лише з одного боку столу височіли два справжніх трони, з високими бильцями і червоними подушками на сидіннях.

– Лицарська зала Червоної Гілки, – пояснила Руна. – Тут збираються жерці і воїни.

– А на троні сидить Ерікан?

– Сидів, – уточнила Руна.

– А що з ним сталось?

– Він залишив нас.

– Помер?

– Я не знаю. Івар сказав мені, що він нас залишив.

– А хто тепер замість нього?

– Трана не встигла вибрати собі пару.

– А тепер Старшою буде Карна?

– Вона і була нею.

– А хіба не Полі… Себто хіба не Трана?

– Наш клан був перезрілим і готувався до розділення на два самостійних клани, – пояснила Руна. – Він уже розділився на дві гілки – старшу і молодшу. В кожної з гілок була своя старша пара. Старшою гілкою керували Ерікан і Трана, а молодшою – Дрон і Карна. Ми з Іваром були третьою жрецькою парою старшої гілки.

– З Іваром?

– Він був жерцем. Його вбила Мавпа.

– ?..

– Та відступниця, яка сьогодні увірвалась до замку і повбивала наших. Івар теж загинув. Тепер я без пари, – вона кинула на Пітера хитрий погляд. – Майже як сирота.

– Ти кохала Івара? Вибач, якщо…

– Не вибачайся, – Руна перейшла на шепіт, немов боялась, що їх підслухають. – Це класно, що ми вже на «ти». Ти такий милий… А Івар… Івар був добрим до мене. Я подобалась йому, це він наполіг, щоби мене висвятили у жриці без випробувального терміну. Але я його не кохала.

– А навіщо ж було сюди приходити? Ти ж не фанатичка.

– Я із жрецької родини.

– Як це?

– У моєму роді всі жінки були екстрасенсами.

– Відьмами?

– Не відьмами, а екстрасенсами. Людей лікували. Мені запропонували висвятитись, і я погодилась. Висвячена жриця – це ж круто. А тепер… Івара вбили. Трану вбили.

– І що буде?

– Не знаю. Я не хочу тут залишатись, мені лячно, – раптом визнала Руна і всім тілом притиснулась до Пітера. – Ми поїдемо звідси, правда?

– Я обіцяю, – Пітер узяв до своєї руки вузьку долоню Руни. – Ми заберемося звідси, як тільки я усе зрозумію.

– Що ти хочеш зрозуміти?

– Наприклад, хто вбив Ерікана?

– Ти зараз дурницю сказав, – Руна ще щільніше обвилась навколо Костиганова, її тіло було міцним і гарячим. – Не кажи більше такого. Він був Учителем, ніхто б не посмів підняти на нього руку, – шепотіла вона. – Окрім того, він мав захист. Таку печатку, яка робила його невразливим. Його багато разів намагались убити. А він кожного разу залишався живим.

– А що ти чула про смерть Агамова? – Пітер вивільнився з обіймів жриці старшої гілки.

– Кажуть, що його вбили масони, – шепотіння Руни стало ледве чутним. – Але нікому про це не кажи.

– Масони?

– Так казав Івар. Я думаю, що Трану теж вбили масони. Вони і відступниці наказали прийти сюди і вбивати. Масони тут усіх повбивають, вони страшні люди. Керують усіма політиками, і твоїм міністром вони теж керують. Вони вбиватимуть ще й ще. Треба звідси тікати.

– Ти обіцяла показати мені жертовник.

– Йдемо, – Руна, не відпускаючи руки Пітера, повела його до сусідньої кімнати, меншої і задрапованої червоною матерією. Підлогу кімнати вкривали чорні поліровані плити, а по кутах стояли високі металеві підсвічники. На стелі було намальовано голу світловолосу жінку. В одній руці вона тримала гілку з червоним листям, а в другій – золотий серп. На грудях жінки висіла пектораль із зображенням усміхненого сонця і двох оленів. Навколо жіночої фігури художник розмістив рунічні написи. Деякі руни в них були червоного кольору.

У центрі кімнати, на чотирикутному дерев'яному постаменті лежала суцільна плита чорного мармуру, довжиною близько двох метрів і товщиною сантиметрів з двадцять. У постамент були вмонтовані залізні кільця і зажими. Вид у плити був моторошний – мармур у різних напрямах пересікали подряпини, як на дошці для краяння м'яса. Костиганову навіть здалося, що він відчуває специфічний солодкуватий запах.

– Тут приносять жертви? – спитав Пітер.

Руна мовчки кивнула.

– Людей?

– Я бачила лише жертвопринесення тварин. Баранів.

– Значить, ти могла чогось не бачити?

Дівчина знову притиснулась до Пітера. Йому здалося, що вона плаче.

– Гаразд, – вирішив він. – Ми їдемо звідси. Чи ти ще щось хотіла мені показати?

Руна заперечно похитала головою.

Уже за півгодини вони сиділи в окремій кабінці нічного клубу. Руна замовила морозиво і лікер, а Пітер – віскі.

– Тобі вже краще? – запитав він у дівчини.

– Мені добре, пане раднику. Дуже добре, – Руна грайливо відкинулась на диванчику, і Костиганов відчув, як вона оголеною ступнею пестить його ногу вище коліна.

– Постривай, нам ще треба скласти доповідь міністрові.

– Розкажеш йому про жертовник.

– Цього мало. Його цікавитиме структура вашого клану, характеристики його керівників. Наприклад, хто такий Дрон?

– Я його лише двічі бачила. Товстенький такий дядька. В окулярах.

– Він коханець Олесі-Карни?

– Вони – старша пара молодшої гілки. Вони мусять бути коханцями.

– Сексуальні ритуали?

– Це не головне. Вони є ключовою парою клану. Ключовим сектором Кола. Головною ланкою енергетичного ланцюга. Для того, щоби ланцюг працював, старша пара має перебувати в найтіснішому контакті. Такий контакт називається «йау». Всі інші жрецькі пари також перебувають у йау. Ми ніби зливаємось в одне нероздільне ціле. Відчуваємо одне одного як своє продовження. Це особливе відчуття. Його не передати словами. В служінні жриці є багато такого, про що неможливо розповісти. Ти бачив зображення жриці над нашим жертовником? Це зображення священної цариці ритуалу. Я лише тричі була царицею на літньому ритуалі. Виходила до Кола з серпом і гілкою. Коли ти керуєш ритуалом, крізь тебе ніби проходить електричний струм. Навіть не струм, а щось таке подібне до блискавки. Тільки блискавка миттєва, а це триває годинами. Триває і триває. Ти ніби світишся зсередини. Таке відчуття, що ти є тою струною, на якій тримається увесь Всесвіт. Це – божественне відчуття. Його немає із чим порівняти. Це приємніше, аніж оргазм. Це і є істинне йау.

– Класно ви претесь у тому вашому клані.

– Ми не «премось», пане раднику, ми служимо Богині.

– А яке в Дрона цивільне ім'я?

– Я не знаю. Я ж кажу тобі: він з'являвся у нас рідко. Вони з Карною живуть у місті. Вони багаті, в них будинки, машини.

– А до Трани хто був у парі з Еріканом?

– Так Карна й була. А до неї Омела.

– А де Омела тепер?

– Про таке у нас не запитують.

– Залишила вас?

– Так.

– А чому?

– Не знаю.

– А Карну, виходить, старий віддав Дронові.

– Він їх благословив ім'ям Богині. Вони згодом мали очолити новий клан.

– А собі він узяв Трану.

– Вона його вибрала. Жриця обирає собі пару.

– Навіть Вчителя?

– Завжди обирає жриця. Такою є воля Богині.

– Так Трані ж було років вісімнадцять, а йому вже йшов восьмий десяток.

– Це не важливо, – посміхнулась Руна. – Головне, що через нього у світ приходила сила Акуна. Щедрий гарячий потік сили. Що таке прагнення плоті порівняно із джерелом Акуна!

– Ти теж спала з Еріканом?

– Звісно. Я ж була жрицею його гілки.

– І як?

– Що «і як»?

– Яким він був у ліжку?

– Могутнім.

– Чудеса без віагри! – розсміявся Пітер. – Незламна сила старечої плоті.

– Сила Акуна, – виправила Пітера Руна. – Вона все може. Вона навіть може зробити людину безсмертною.

– Акуна – це богиня така?

– Акун – це хранитель джерела. Він слуга Богині. На Заході його ще називають Міміром. Голос крові підказує жриці, хто з чоловіків може стати достойним руслом для потоку сили. Тому обирає не жрець, а жриця.

– А про мене твій голос крові нічого не каже?

– Каже, – посміхнулась Руна. – Я відразу відчула в тобі потенційного жерця. Як тільки ти наблизився до мене там, у Домі Вчителя.

– Ти мені теж відразу сподобалась. У тебе дуже гарні очі.

– З нас би вийшла сильна жрецька пара, – заявила Руна, і Пітер не відчув в її голосі ані фальші, ані іронії.