Текст книги "Побачити Алькор"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 23

Вулиця, на якій донедавна мешкала родина Поліни Поліщук-Агамової, Костиганову сподобалася. Затінені каштанами і липами ошатні двоповерхові будинки нагадали йому дитинство. Щоправда, та вулиця, де народився Пітер, була краще підметена й доглянута, а проїжджу частину її не вкривали, як тут, кратери і вибоїни. Але Костиганов не вперше був в Україні й уже звик до матеріальних проявів світоглядного пофігізму. Він знайшов потрібний будинок і натиснув металеву кнопку домофона.

За хвилину в динаміку затріщало і жіночий голос спитав: «Хто там?»

– Я шукаю Світлану Малковську.

– А ви хто?

– Журналіст газети «Публічна мозаїка».

– Не знаю такої. А посвідчення у вас є?

– Звичайно.

– Тоді відійдіть, а я у вікно подивлюсь.

Костиганов слухняно відійшов від дверей, розкрив журналістське посвідчення і показав його дівчині, яка визирнула у відчинене вікно на другому поверсі. Вона була симпатичною, із тої степової породи волооких вилицюватих чорнявок, які при знайомстві всі до одної виявляються спритними, позитивними і сангвінічними.

– Я звідси не бачу, – сказала чорнявка.

– Якщо зможете впіймати, я вам його кину.

– А як я собі залишу на сувенір?

– Залишайте, які проблеми. Мені в редакції нове випишуть, – Пітер посміхнувся, знаючи, що його посмішка діє на жінок переконливіше за всі посвідчення. – А ви і є Світлана?

– Чим це моя скромна особа зацікавила газету?

– Хочу з вами побалакати.

– Часом не про Полінку?

– Чому ви так вирішили?

– Вона ж у нас «звізда». Дружина олігарха, відома модель. До мене вже приходили з телебачення. Тіпа: «Як найкраща шкільна подруга і сусідка пані Агамової, розкажіть нам про її дитинство». Прикиньте, Полінка – пані! Спухнути можна.

– Ми так і будемо з вами: я на вулиці, а ви у вікні?

– А якщо ви тільки прикинулись журналістом? Якщо насправді ви злодій?

– Можете самі сюди вийти, якщо ви така підозріла. Тут десь поряд є пристойний ресторан?

– А ви пригощаєте?

– Не я, Світлано, а редакція «Публічної мозаїки». А ще ми добре платимо за цікаві інтерв'ю. У нас солідне видання.

– Тоді чекайте. Я зараз вийду.

За годину інтерв'ю вже було у повному розпалі. Світлана, незважаючи на юний вік, борзо споживала віскі з льодом. Після ста п'ятдесяти вона перейшла із Пітером на «ти», після ста розстебнула верхній ґудзик бридкої зеленої блузки. Медальйони з телятини під хріном їй теж сподобались. У перервах між жуванням Світлана без зайвих сантиментів здавала дрібні дитячі таємниці своєї шкільної подруги.

– Та вона до сьомого класу була такою зачуханою, шо пацани на неї і дивитись не хотіли, – розповідала вона. – Ходила в таких білих панчохах, зовсім дитячих. Така була дистрофанка. Худюче таке, смішне. Увечері гуляти боялась, а по відику дивилась лише ужастікі.

– А якісь захоплення, хобі у Поліни є?

– Вона морських свинок розводила, – розсміялася Світлана, відсьорбуючи віскі. – Смердючих, тупих свинок.

– Але ж потім усе змінилось? – Костиганов підсунув диктофон ближче до співрозмовниці.

– Ага, – якось сумно погодилася Світлана. – Це точно. Змінилося.

– Поліну запросили до модельного агентства?

– Ні, це вже потім її запросили. А спочатку в неї з'явився хахаль.

– Хлопець?

– Хлопець! – пхикнула найкраща шкільна подружка Поліни Поліщук. – Хлопцеві за сорок було. Шакал старий.

– Ти про Агамова?

– Та ні, ти не поняв, Агамова тоді ще й у проекті не було. Того її казла звали Бориком.

– Борисом?

– Ми його звали Бориком. Я сама бачила, як вони познайомились. Ми з Полінкою і ще з одною пацанкою сиділи у сквері, а він до нас підвалив, то да сьо, дєвчьонкі, пиво ставлю. Я ще пам'ятаю, я його питаю: «Ти що, штемп, по малолєткам виступаєш? Пєдофіл, чи шо?» Це взагалі мене завжди бісило, що такі старі шакали ходять по малолєткам. Я тоді діставала Борика, нащо йому такі молоді пацанки, як ми. А він знаєш що мені сказав? Він сказав, що у молодих є така особлива енергія, яка омолоджує старих шакалів. Навіть обмін речовин регулює. Казав, що така енергія є лише у тих, кому менше сімнадцяти, а потім вона кудись щезає. Почав тоді мені розповідати, що якісь давні імператори омолоджували себе, коли трахали малолєток. Ну, нехай, ті хоч були імператорами. А він хто? Барига товстопузий. Власник голімої пивоварні.

– А по скільки вам тоді років було?

– Шістнадцять нам було. Але Полінка на шістнадцять не виглядала. Я ж кажу, дистрофанка, їй тоді тринадцять можна було дати. Але мордочка в неї красива. І волосся теж. Така козирна блонді. Класічєская внєшнасть.

– На любителя, – не погодився Пітер. – Я, щоправда, бачив її тільки на фотографіях… І що той Борик?

– Ну, він тоді до нас правильно підійшов. Ніяких зажимань, приставань, все цивільно. Повіз до навороченого ресторану, ми там пили, танцювали. Усім нам квіти подарував. Чайні троянди. Красиво він усе зробив, дядько грамотний. Потім розвіз нас по хатах. У нього джип був такий здоровенний. «Прадо». Ну і я відразу побачила, що шакал на Полінку запав. Омолоджувальну енергію відчув. Дивився на неї, як кіт на сало. А потім у Полінки бачу – ланцюжок золотий, кулончик з діамантом. Одягатися стала в «кінзо». Я її питаю: «Спиш із ним?» А вона, коза, так хитро дивиться і мовчить, – Світлана замислилась, ніби щось згадуючи, а потім майже ображено додала: – Вона ж до того мені про все-все розповідала. Ми такі подруги були, що у нас все було спільне. Як сестри були…

– Так це Борик познайомив Поліну з Агамовим? – Пітер долив у спорожнілий стакан співрозмовниці нову порцію віскі.

– Ні, Борик познайомив її з власницею модельного агентства. Агамов уже потім її побачив, на якомусь показі. Вона вже півроку працювала моделлю, коли з Агамовим познайомилась. Теж, напевно, вирішив омолодитись. У нього ж друга дружина загинула, має від неї сина. Поліна казала, що прикольний пацан, розумний.

– Як ти думаєш, їй Агамов подобається?

– Я не знаю, чесно тобі скажу, – Світлана підчепила виделкою телячий медальйон і не без артистизму розташувала його на хлібній скибці. – Знаю лише, що вона його спочатку дуже боялась, а потім щось таке сталось, що вона боятись перестала.

– Може, хтось узяв її під захист?

– Хто? Ти смішний. Агамов – мільярдер, він нікого не боїться. Кого йому боятись? Він міністрами крутить як хоче. У нього своя служба безпеки є. Такі здоровенні бики, на джипах, з автоматами. Один такий за Полінкою ходить постійно. Морда от така, – дівчина розвела руки, показуючи розмір морди. – А під піджаком пістолет – здоровенний, нікельований.

– А от ще таке питання до тебе, Світланко: у тусовці ходять чутки, що Поліна захоплюється містикою, окультизмом. Коли в неї виникло таке специфічне захоплення?

– Це не вона, це Борик містикою захоплювався. А Полінка тоді просто їздила з ним до тих чаклунів.

– До чаклунів? Це цікаво. Можна про це детальніше?

– Але Поліна мені заборонила про це розповідати. За-бо-ро-ни-ла, втикаєш, Пєтьо?

– Втикаю. Але це цікаво нашим читачам. Чаклуни, відьми, екстрасенси. Наша газета спеціалізується з таких тем.

– Ваші проблеми. А я не хочу, щоби Полінка мене послала.

– Добре, ми не включимо це до самого інтерв'ю, а дамо на врізці і зішлемось на анонімне джерело.

– Так я вам і повірила, – Світлана знову хильнула віскі. – Й до речі, що я з цього буду мати?

– З цього моменту твій гонорар, рибко моя, зростає рівно удвічі.

– Утричі.

– Не питання. Нехай утричі. Але не більше.

– Добре, – після хвилинної паузи погодилась Світлана. – Але це палево вимкни, – вона показала на диктофон.

– Як скажеш, – Пітер вимкнув запис.

– Узагалі забери його. Геть забери.

– Уже забрав, – він сховав диктофон до барсетки.

– То окрема історія, – Світлана перейшла на шепіт. – Полінка тоді захворіла, кашляти почала. Лікарі щось там їй приписали, а воно не допомогло. А Борик сказав їй, що то її прокляли. Ну тіпа дєвкі їй у школі заздрять, що в неї модельна кар'єра почалась і що вони на неї прокляття наслали. Вона спочатку з того сміялась, а потім поїхала з ним до чаклуна.

– Куди?

– Він живе за містом, як на Умань їхати. Там у нього ціла секта: учні, учениці. Вони там ходять у спеціальному одязі, моляться. Будинок величезний, ділянка на багато гектарів. Там є ліс і озеро, це все його власність. Він дуже багатий, до нього політики їздять, іноземці. Він ставить захист, знімає прокляття. Дуже сильний чаклун. Поліна відразу видужала, після першого ж сеансу.

– А чаклун не пропонував їй вступити до його секти?

Світлана підозріло подивилась на Костиганова:

– А ти справді журналіст?

– У тебе є сумніви?

– Так.

– Я журналіст, не турбуйся.

– А я от чомусь турбуюсь. Той чаклун, аби ти знав – страшна людина.

– І чим він такий страшний?

– Усім.

– Поясни.

– Поліна його дуже боялась.

– Значить, вона в нього часто бувала?

Чорнявка не відповіла. Якась темна тінь пробігла її обличчям.

– А ти сама, часом, до того чаклуна не їздила? Ні? – притиснув Костиганов.

– Нічого більше тобі не скажу, – Світлана одним ковтком допила своє віскі і підвелась. – Усе. Давай гроші.

– Чого ти така перелякана?

– Нічого. Гроші, кажу, давай.

– Як скажеш, – знизав плечима Пітер. – Дякую за інтерв'ю. Ось твої гроші, бери. Шістсот євро. Можеш перерахувати.

– Якщо про мене хоч одне слово напишеш, я на тебе до суду подам, поняв? – Дівчина ретельно перерахувала банкноти, подивилась на водяні знаки. – Я не жартую, Пєтьо. Навіть не думай. Попадеш на велике бабло. В мене є знайомі юристи.

– Та ти не хвилюйся так, це ж не під запис було.

– Я тебе попередила, – Світлана майже вибігла з ресторану.

Офіціант підійшов до столика Костиганова і спитав:

– Вас розрахувати?

– Так. Давай рахунок, – погодився Пітер. – От бачиш, дівчина від мене втекла.

– Не проблема, пане. Якщо хочете її ще побачити, приходьте до нас увечері. Вона тут постійна. Півсотні за годину.

– Отакої? – розсміявся Костиганов. – Виходить, я переплатив.

Розділ 24

– Іване Ваграновичу, – Лавр зайшов до директорського кабінету, де якраз сканували стіни. – Дзвонила Люда. Каже, що батьки дівчини не підходять до стаціонарного телефону, а стільниковий не відповідає. Уже десять хвилин як вона дзвонить і не може додзвонитись. І ще, Іване Ваграновичу, Люда каже: Корецький розповів Кабарді, що дві доби тому Наталю переслідували невідомі. Чоловік і жінка. Озброєні і з ознаками спецпідготовки.

– Ага, – шеф кивнув так, ніби давно вже передбачив і виниклу ситуацію, і кількість ворогів. – А наші ще далеко?

– Їм ще хвилин сорок.

– Це погано, – директор набрав номер на стільниковому. – Михайло Романовичу, це знову я… Так. Твої вже там? Нехай піднімуться до квартири… Так. Ті самі гості, що вбили родину Вороненків, як я і казав. Боюсь, що вони вже там, допитують, як би нам не спізнитись. Вони озброєні. Є інформація, що їх двоє – чоловік і жінка. Вони треновані і, можливо, фанатики… Ні, не бойовики, але небезпечні. Скажи своїм хлопцям, нехай працюють обережно. Якщо вже не вдасться їх узяти… Так… Зрозумів. Чекатиму.

– Менти вже там?

– Там. УБОЗ триматиме нас у курсі подій, – директор зупинив погляд на техніках, які вели сканер уздовж плінтуса. – За півгодини я призначив нараду у вузькому колі. Обговоримо нові обставини. Тебе, Лавре, теж запрошено.

– Дякую за довіру, Іване Ваграновичу.

– Рано ще дякувати.

– Мені Люду попередити?

– Зачекай. Зараз менти перевірять квартиру, будемо знати, що там і як. Тут поки що посидь, – шеф вийняв з портфеля лептоп, поставив на стіл і гримнув на техніків:

– Ви ще довго?!

– Вже закінчуємо, Іване Ваграновичу, – запевнив старший. – Ще закуток пройдемо, і все.

З УБОЗу віддзвонилися за півгодини, коли кабінет уже перевірили. Директор вислухав його повідомлення мовчки, з кам'яним обличчям. Лавр, дивлячись на нього, мимовільно стиснув щелепи, аж занив хворий зуб.

– Погано все, – шеф вимкнув стільниковий. – Менти ледь не запізнились. Гості вже були там, почали допит. Одного менти завалили, але дівка прорвалась. Трьох ментів поранено, батьків Наталії також доправлять до лікарні. У них чисельні опіки, травми. Чи виживуть, невідомо.

Він підійшов до вікна, подивився на внутрішній двір бази, розпорядився:

– Подзвони нашим. Нехай Люда, разом із криміналістами, зробить огляд квартири і трупа. Може, щось цікаве і знайде. А Ребрик нехай звідти відразу їде до лікарні і подивиться за батьками Наталії. На ментів, як бачиш, надія невелика. Кабарді повідомиш ситуацію як є, але скажи йому, щоби дівчині про батьків нічого не розповідав. Вона ще мала, дурна, може себе повести неадекватно. Виникнуть проблеми, потім не розгребемо. Нехай Микола Семенович придумає для неї щось нейтральне. Він знає як, уже були такі ситуації.

Лавр негайно передав інструкції. Потім, коли завдання були доведені до всіх, він нарешті наважився і сказав:

– Іване Ваграновиче, якщо вони вирахують конспіративну квартиру, Кабарді одному не відбитися.

– Будемо сподіватись, що не вирахують, – шеф знов умостився у своєму величезному кріслі. – Ти правильно зробив, що не вніс адресу до бази даних.

– Може, після наради туди поїхати?

– І приведеш туди за собою «хвіст»?

– Ну, поки ж не привів.

– Ситуація змінилася, Лавре. Тепер усе буде інакше. Досі люди Сулими чекали на «крота». Тому не пасли наших наружкою. Їм це було не потрібно, вони й так нас наскрізь бачили. Всі наші дії, пересування, хати. А тепер, коли ми знайшли камери, вони почнуть нас усіх пасти. Навішають на кожного «хвостів» і прослушок. Вони, Лавре, мають такий ресурс, що ми проти них дуже блідо виглядаємо. Про конспіративну квартиру забудь. Пересуватись тепер будемо лише групами, з охороною. А Кабарда нехай уже тепер викине свій мобільник і тримає зв'язок за резервною схемою. Для ситуації «сімка» ми її і розробляли, цю схему. І в базі даних вона не засвічена… Але, боюся, що вони вже пробили по сигналу координати Миколи Семеновича.

– Окрім Люди, ніхто не знає, що саме Кабарда з Корецькими.

– І що?

– Люда поза підозрою.

– Чому це раптом?

– Одну із камер «кріт» підвісив над її терміналом.

– Якщо «кріт» – Люда, то вона таким чином могла забезпечувати собі алібі.

– Але навіщо їй було входити в базу даних під моїм паролем? Вона ж має власний пароль доступу.

– З тою ж метою. Алібі. Як на мене, три відеокамери – явний перебор. Достатньо було одної. Ось тобі й матеріал для роздумів…

У приймальні почувся шум. Двері розчинились, і весь технічний відділ у повному складі увалився до кабінету. Один із техніків з переможним виглядом ніс прозорий пакет. Крізь пластик було видно чорну коробку розміром із сигаретну пачку.

– Ретранслятор? – шеф підвівся назустріч технікам і сперся важким черевом на стіл.

– Ні, це приймач, – обличчя старшого техніка сяяло від задоволення. – Інформація знімається звичайною флешкою. В ньому порт USB. Судячи з обсягу пам'яті, «кріт» мусив знімати інформацію що три дні. Це якщо камери працювали цілодобово з максимальною піксельністю. А якщо вони працювали в економрежимі…

– І де його знайшли? – перервав скоромовку техніка шеф.

– У кімнаті відпочинку. Він був скотчем прикріплений до днища дивана.

– «Пальчики» не затерли?

– Ображаєте, Іване Ваграновичу. Все акуратно зробили, там є «пальчики» й без проявки видно. Жирні такі відбиточки.

– Несіть до лабораторії, Олегу Марковичу. Кримінолог на місці?

– Все буде зроблено, – запевнив директора старший технік. – За двадцять хвилин ми вам цього гада на тарілочці подамо.

Розділ 25

Уже за годину після зустрічі в ресторані Костиганов отримав від людей Командора потрібну інформацію. Чаклун був відомий під багатьма іменами. Народився він десь під Новосибірськом, знався з шаманами, ходив з експедиціями на Далеку Північ і вперше потрапив у поле зору правоохоронних органів у кінці сімдесятих, коли батьки неповнолітньої дівчини подали скаргу, що та втекла з дому до гарему добродія, якого за паспортом звали Князєвим Ігнатієм Олмандаєвичем, тисяча дев'ятсот тридцять шостого року народження. Чаклунство не допомогло, а Князєв відправився на чотири роки до виправно-трудового закладу. Там йому дали поганяло Ерікан, що на блатній фєні означає «старий». Ті, що відбували покарання разом з чаклуном, розповідали про його окультні здібності захоплюючі легенди. Зеки вважали його нащадком сибірського царя Кучума, знавцем смертельної магії і хранителем таємного скарбу. Він лікував знаменитих законників і родини табірних начальників. За одною з табірних легенд, Ерікан вигнав біса з дружини заступника міністра радянського МВС.

У дев'яності роки настала золота доба для Князєва, який поміняв ім'я та прізвище й офіційно став називатися Денгеном Шаманським. Завдяки своїм здібностям і рекламі нащадок Кучума здобув славу і гроші. Але в Росії він не почувався в безпеці. Ерікан вирішив не ділитись грошима з кримінальними «смотрящими» і переїхав в Україну, де на світанку нового тисячоліття придбав велику ділянку землі і зареєстрував приватне підприємство «Око Півночі», до переліку діяльності якого увійшли такі екзотичні послуги, як корекція карми і створення ефективного захисту від недружніх астральних проникнень. Перебазування пішло на користь Еріканові. Клієнтура зростала, капітали і нерухомість примножувалися, кількість учнів сягла кількох десятків. Чаклун за десять років визнав своїми вісьмох дітей, народжених ученицями і послідовницями. До славетного Ерікана приїжджали з дружніми візитами маги й окультисти світового рівня. Чаклун не відмовлявся від нагород, почесних титулів і посвят в члени орденських капітулів, перелік яких в інформації зайняв три чверті сторінки. Він щедро платив за магічні артефакти, які приносили в резиденцію «Ока Півночі» антиквари і «чорні археологи».

«Дивно, як влаштовано наш світ, – розмірковував Костиганов, переглядаючи інформацію про Ерікана. – От є на карті територія, яка називається Україною. Звичайна пострадянська країна, де на розграбованому спадку імперії тихо-мирно, без кривавих переворотів і великих потрясінь уже третє десятиліття зростає звичайна профанократія. Будуються міста, люди засівають поля і працюють на великих заводах. Помирають і народжують дітей. Усе так, як і всюди. Але за цим фасадом розквітають чорні троянди незримих магічних царств. Під брудною накривкою політики дозрівають отруйні окультні страви, які через сотню років сервірують і подадуть на глобальний стіл: „Смачного!“. І людство дивуватиметься і питатиме своїх премудрих речників: як же так сталося, що ніхто не бачив, як воно виникало? Чому ніхто нічого не знав і не чув? Де були всезнаючі розвідки і контррозвідки з їхніми шпигунськими супутниками, тотальним моніторингом і могутніми аналітичними підрозділами?»

Пітер видрав з органайзера аркушик і записав на ньому:

План дій:

1) негайно взятися за розробку силової операції з метою замирення Е. і А.;

2) список виконавців;І

3) план ділянки і об'єктів у резиденції Е.;

4) інформація про системи безпеки і охорону Е. і А.;

5) ресурс.

Останній пункт він підкреслив тричі. Для результативної атаки на олігарха й учня сибірських шаманів треба було володіти не просто значними, а величезними ресурсами. Така операція вимагала об'єднання зусиль різних за фахом і калібром людей, ретельної підготовки і конспірації. А також задіяння частини тих зв'язків, які давно (і, здавалося, назавжди) брати винесли за межі актуальності. Окрім того, необхідно було подбати й про власну безпеку. Костиганов здогадувався, що Лавр доповів про їхню першу зустріч у Храмі керівництву охоронного агентства. Він з великою часткою імовірності припускав, що його досьє внесли до попаленої «кротом» бази даних. А звідси вже логічно витікало те, що «кріт» уже більш як добу знає про нього, Пітера Костиганова, і його розслідування. Знає «кріт» – знають Ерікан з Агамовим.

«Час переходити на нелегальне положення», – невесело посміхнувся Лицар Кадош. Він ще раз подивився на чотири пункти «Плану дій», потім дістав запальничку і перетворив листок на клапті сріблястого попелу.

* * *

Усе вирішили кілька хвилин. Вона вже закінчувала допит, коли подзвонили у двері. Залишити квартиру, розташовану на шостому поверсі й не обладнану чорним ходом, можна було лише через під'їзд. Вона практично знищила двері, вистреливши крізь них всю обойму своєї волини. Потім вони з Головастиком побігли. Їй вдалося стрибнути так, як стрибають лише чемпіони – через пораненого мента, через одинадцять сходинок, на слизькі плитки міжповерхового майданчика. Вона не переламала ніг і навіть не спіткнулась. Ноги спружинили, а потім понесли її далі. Цей неймовірний стрибок і врятував її. Менти стріляли навздогін. Але печатка невразливості Хомор, накладена Вчителем, не втратила сили. Її зачепило двічі, але легко. Одна куля розірвала куртку і шкрябонула плече. Друга закривавила вухо. Головастик щось крикнув і залишився лежати на сходах між шостим і п'ятим поверхами. Він не був учнем і не мав печатки Хомор.

Вона бігла довго. Бігла, доки стало сил. Зупинилась вона у нетрях тої промзони, де вони з Головастиком загубили слід клятої малолєтки. Коло подій здійснило свій оберт і тепер уже вона ховалася в індустріальних руїнах. Перед тим, як знищити стільниковий, вона подзвонила на скріблований номер і доповіла:

– Повний пал. Головастий зажмурився. Дівка з Корецькими. Іграшка в мене. Я йду на «три-одинадцять».

«Три-одинадцять» був кодом однієї з ничок, резервованих на випадок провалу. Ця ничка – однокімнатна квартира в середмісті – вважалася надійною. Вона не повідомила, що поранена. З такими ранами вона й без медичної допомоги могла дати собі раду.

«От і все, – підбила вона проміжний підсумок. – Тепер ти вже не Космічна Мавпа, а проста дурна обізяна, яка тупо завалила завдання. І тобі цього ніколи не вибачать. Ніколи».