Текст книги "Побачити Алькор"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 33

Тої бурхливої ночі Мармурі наснилася суцільна еротика. Уві сні вона пережила всі пригоди жіночого тіла, придумані сценаристами тих трьох порнофільмів, які вона встигла побачити за своє коротке життя. Головним героєм цих марень з чоловічого боку виступав хтось разюче схожий на Лавра Грінченка. При цьому аватар Лавра показав себе з найкращого боку. Тому, коли нарешті Мармура прокинулась, їй страшенно закортіло побачити Лавра. Якісь невідомі сили зглянулися на її бажання, і за кілька хвилин до кімнати увійшов саме той, на кого вона чекала. Від нього пахло міцними чоловічими парфумами.

«Я зараз від нього оргазм отримаю», – подумала дівчина.

– Доброго ранку, – привітався Лавр і присів на краєчок дивана. – Як спала, красуне?

– Класно, – потягнулась Мармура, демонструючи виголені пахви і все, що було видно крізь отвори нічної сорочки.

– Відпочила?

– Ага. А вам як спалось?

– Може бути.

– Це як?

– Це коли бажано було б поспати більше.

– А вам ваша дівчина снилась?

– Нічого не снилось.

– А ви мені снились.

– Сподіваюсь, у доброму вигляді.

– В обалдєнному вигляді.

– Я радий.

– Я теж. – Мармура підморгнула Грінченкові. – Коли приїдуть мої батьки?

– Трохи пізніше. З ними все добре, не хвилюйся.

– Тих деградосів ще не впіймали?

– Одного вчора вбили. Шукаємо ту, другу. Ми вже знаємо, хто вона.

– І хто?

– Психічно хвора жінка. Яку використовують для знищення людей.

– Добре, що я тоді від неї чухнула, – на обличчя Мармури набігла тінь.

– У мене до тебе є запитання, Наталю.

– Яке?

– Де та штука, яку ти вкрала?

– Яка штука?

– Ти знаєш яка.

– Я нічого не крала, – тепер дівчина дивилась не на Лавра, а вбік; туди, де на стіні висіла ядучо-зелена репродукція пейзажу Каро. – Я чесна пацанка.

– Ми все знаємо, Наталю. Інна нам все розповіла.

– От сучка, – Мармура ткнулась головою в подушку.

– Ця річ дуже небезпечна. Поки вона в тебе, Наталю, тобі й твоїм батькам загрожує смертельна небезпека. Той, хто полює за нею, відрядить на пошуки нових кілерів. Це дуже впливова і багата людина. Для нього майже нема неможливого.

– Я «за так» не віддам, – буркнула в подушку дівчина. – А ви не знайдете. Нізащо.

– А «не за так»?

Мармура мовчала. Йому здалось, що вона плаче. Він чекав дві хвилини, потім перепитав:

– Ну?

– В мене є дві умови, – дівчина жбурнула подушку в репродукцію, але не поцілила. Обличчя в неї було злим, але слідів рюмсання Грінченко не побачив.

– О, – посміхнувся Лавр. – Це вже пішла ділова розмова.

– А ви думали, шо я вівця вухата?

– Ні.

– Думали. І тепер думаєте. На босий понт мене берете. Такий дорослий, красивий і брешете. – Її обличчя стало хитрим-хитрим. – Ви ж збрехали, що Бекі мене здала? Правда ж?

– Здала.

– Ні! – Мармура зістрибнула з дивана. – Брехня! Вона мене кохає. Це її татко-козел вам усе розповів! Це він! Він лише прикидається, що крутий.

– Кажи, які твої умови.

– Правда ж, Бекі мене не здавала? – Мармура присіла біля Лавра і спробувала зазирнути йому в очі.

Він зустрів її погляд своїм і вкотре зауважив, що у великих очах дівчини присутня якась дивна ваблива магія. Він доклав зусилля, щоби ці очі не затягнули його у своє задзеркалля, і сказав:

– Правда. Які умови?

– А я знала, знала, знала, що Бекі мене не здавала! – переможно застрибала Мармура. – Бекі – це супергьорл, Бекі – це тру!

– Не здавала. Ти правильно здогадалась. Але ти почала про умови, кажи.

– Але це будуть справжні умови, дорослі, – дівчина хитро примружилась.

– Я інакших й не очікую.

– Правда?

– Truth.

– Перша умова: я хочу за неї три тисячі доларів. Готівкою.

– Ого, круто. Дорогоцінний матеріал?

– Ні, вона не дорогоцінна. Але дуже древня. Стопудовий антикваріат.

– Добре, припустимо. А друга умова?

– Ви зі мною одружуєтесь.

«Оп-па! – подумав Лавр. – Це ж зараз у директорському кабінеті всі під столи попадали».

Ще вчора, перед приїздом Корецьких, у кімнаті для відпочинку встановили відеокамеру. Його розмову з дівчиною тепер транслювали на директорський лептоп. Лавр відчув, що червоніє.

– Наталю, ти мене шокувала.

– Невже?

– Ти ж казала, що ти лесбіянка.

– Я так приколювалася. Мені лесбіянство до одного місця. Ніякого кайфу.

– А Інні Корецькій? Теж до одного місця?

– Бекі? – Мармура посміхнулась. – Бекі мене любить. Бекі буде страждати.

– От бачиш.

– Страждання вдосконалюють людину.

– Ти жорстока.

– Це не я жорстока, це життя жорстоке, – впевнено заявила дівчина. – А що це ви раптом так за Бекі запереживали? Вам її шкода?

– Ні, не шкода. Але ж ти ще дуже молода.

– Я повнолітня. Все нормально.

– Знаєш, Наталочко, це все ж таки трохи несподівано…

– Не називайте мене Наталочкою. І ви б мали знати: кохання завжди несподіване.

– Несподіванка – це іноді пастка, Наталю. У старовинному китайському романі «Епоха трьох царств» є навіть такий спеціальний вираз: «мейджен дзюй» – пастка несподіваної плоті.

– Китайський роман? До чого тут якась китайська епоха, якісь там царства? – щиро обурилася Мармура. – Що в тебе за такі базари гнилі? Я що, не подобаюсь тобі? Не подобаюсь? Ні? – вона скинула сорочку швидше, аніж Лавр встигнув зреагувати. – Ну як?

– Негайно одягнись!

– Гарні стрінги, правда? Це ж краще за китайські романи. А без них ще краще, дивись. – Стрінги полетіли на крісло услід за сорочкою.

– Я сказав: одягнись, – Лавр відвернувся. – Швиденько. В темпі вальсу.

– Вам вже не потрібна та штука? Ні?

– Одягнись, кажу тобі. Давай поспілкуємось без стриптизів, спокійно.

– А я не хочу спілкуватись, – дівчина наблизилась до Лавра і спробувала поцілувати. – Я тебе хочу.

Він відчув її дихання, її гарячі губи і руку, яка ковзнула до його ременя, намацала і почала його розстібати.

– Лавре Станіславовичу! Вас шеф викликає, – почув він голос Кабарди з коридору. Микола Семенович прийшов йому на допомогу.

Мармура блискавично застрибнула на диван і сховалась під ковдрою.

– Двері, до речі, не зачинені, – зауважив Лавр. – А якби він увійшов?

– Ну увійшов би. І що? Так я тобі зовсім-зовсім не подобаюсь?

– Ти мені дуже подобаєшся, – сказав Лавр і раптом зловив себе на тому, що сказав правду.

– Про що ти зараз подумав?

– Про те, що ти дуже красива.

– А ще про що?

– Що обнімання із голою, навіть і повнолітньою, дівчиною у службовому приміщенні не сприяють службовій кар'єрі.

– Злякався?

– Краще не будемо про це.

– Гаразд, не будемо. Друга умова приймається?

– Це ультиматум?

– Ага.

– Мені треба подумати. І шеф, бачиш, викликає.

– Ну то йди.

– Ти, мала, граєшся в небезпечні ігри.

– Все наше життя – гра. І «малою» мене теж не називай.

Кабарда чекав його в коридорі. Разом вони піднялися до кабінету шефа.

– Привіт нареченому! – помахав рукою Олег Маркович.

– Ну ти даєш, – простягнув для вітання руку директор. – Я, Лавре, всякого за життя набачився, але такого… Прийшов, побачив, переміг. Казанова!

– Це все Микола Семенович, – сказав Лавр. – Дав мені свого одеколону, а він у нього, напевно, з феромонами.

– Так ось у чому справа, – старший технік тихо трясся від сміху. – Ментовські штучки! Це вони так у ментовні пацанок розколювали.

– Ти звідки знаєш, що в ментовні роблять? – незлобно огризнувся Кабарда. – В ментовні таке роблять, що тобі й не снилось. Але мент ти чи не мент, а до жінок треба грамотно підходити. Я його навчив – і ось результат. Самі бачили.

– Масони дадуть малій три штуки? – поцікавився Лавр.

– Запитаємо, – директор дивився на екран лептопа. – Гаряча дівка. Може, й справді, Лавре? Давно у нас весілля не було. Років зо три вже.

– А справді, – підтримав Олег Маркович. – Ми все хотіли Лавра на Люді оженити, а вона, бачиш, «кротом» виявилась. Тепер його стикувальні вузли вільні. А ви чого думаєте, він про три штуки запитує? Нормальний посаг, Грінч, я тебе розумію.

– Я подумаю, – пообіцяв Лавр. – І, я ж просив, не називайте мене Грінчем.

– Але швидше думай, – порадив директор. – Наш «дятел» годину тому доповів, що у квартирі Скоченків уночі знову хтось побував. Дивись, щоби той чаклун, доки ти думати будеш, наречену тобі не зіпсував.

– Анісімова їм «маячок» не віддала, – пояснив Олег Маркович. – Вони пішли ще один шукати.

– Схоже на те, – погодився Лавр. – Тоді я скажу малій, що згодний.

– А потім? – директор відірвав погляд від лептопа.

– Якось викручусь.

– А він на неї запав! – аж підстрибнув Олег Маркович. – Гадом буду, запав!

– «Гадом буду», – передражнив техніка Лавр. – Це ви в «Ратлоні» такого сленгу набрались? Вам не пасує, Олеже Марковичу. Ви ж доктор наук, як-не-як, творець космічної техніки.

– Ти не вчи мене, старого, а за квітами йди. Вже.

– А що думаєте, не піду?

– Йди, йди, не прогадаєш. Нормальна дівка, бойова. Дарма, що малолєтка, – підтримав Лавра Кабарда. – Затирила цінну річ у самого чорного мага. Молодца! Ми її на оперативницю вивчимо. А якщо їй ще три тисячі відвалять…

– Уже не «якщо». Масони таки дають їй три тисячі, – повідомив шеф. – Щойно прийшов емейл від Великого Майстра. Так що, Лавре, йди до Наталії і погоджуйся на все. Микола Семенович на твоєму весіллі тамадою буде.

– Це я можу, – підтвердив Кабарда. – Всі тости знаю… А якщо серйозно, то, мабуть, таки треба поспішити. Іван Вагранович має рацію.

– Але ж весело ви мене під танк кидаєте… – посміхнувся Лавр.

– Так вона ж тобі все пояснила. Вона повнолітня і тебе обожнює. Ти в шоколаді, Лавре Станіславовичу. А яка у дівчини фігура! Венера у стадії дозрівання. Заздрю, – закотив очі Олег Маркович.

– Добрий ви… А між іншим, як там ваш інформатор? – запитав у старшого техніка Лавр.

– Зустріч о другій годині. В центрі міста.

– Кажуть, тобі Костиганов телефонував? – запитав Лавра директор.

– Телефонував, Іване Ваграновичу, – підтвердив Лавр. – Він тепер у Храмі, готовий з вами там зустрітись. Але я йому сказав, що ви зараз не можете залишити базу.

– Чому це я не можу? – спохмурнів шеф. – Я хіба щось таке казав? Якщо він справді готовий до розмови, я вже туди їду. Візьму із собою Корецького. Роман Олександрович, як виявилось, терміново потрібний Великому Майстрові у Храмі. Залишу за старшого Леона Федоровича, він тут буде за півгодини. От він вас і ганятиме, будете знати.

– Із Костигановим зараз зв'язку немає, – зауважив Лавр. – Він тепер міняє комунікатор, боїться прослуховування. А якщо він, поки ви будете туди їхати, вже звідти зникне?

– А у нас там зараз Дашковський, – нагадав Олег Маркович. – «Периметр» встановлює. Нехай він його там пригальмує.

– Він уже доїхав? – директор подивився на годинник.

– Мав би доїхати.

Шеф визвав по стільниковому Дашковського.

– В'ячеславе Мироновичу, ви вже на місці? Недалеко? Коли приїдете, пошукайте там того джентльмена, з яким учора не зміг зв'язатися наш новоспечений старший опер. Так. Скажіть джентльменові, що я готовий зустрітись з ним там, де він пропонував. Передзвоніть щодо результатів розмови. Чекаю.

Директор відключив стільниковий.

– Ти все ще тут? – направив він окуляри на Грінченка. – До роботи, боєць. Купувати квіти, освідчуватись у коханні, шукати магічну зброю.

– Уже йду, Іване Ваграновичу. Але до вас буде одне прохання.

– Яке?

– Відключіть, будь ласка, відеокамеру.

Розділ 34

Таракану не довелося придумувати ніякої легенди, щоби потрапити на територію резиденції чаклуна. У своєму легальному житті він працював інспектором «Облтрансгазу» і час від часу користувався своїм правом на обстеження будинків і газифікованих приміщень для підготовки ліквідацій.

Він уже мав план об'єкта і знав, що на ділянці, яка належала громадянинові Шаманському, розташовані чотири окремі будівлі: великий будинок для учнів (ашрам), триповерхова вілла самого чорного мага, одноповерхова споруда під назвою «медитаційний зал» і ще одна двоповерхова будівля господарського призначення з підземними гаражами, пральнею, кухнею і генераторною. Медитаційний зал, судячи зі схеми газопостачання, не опалювався, а всі інші будівлі були обладнані автономними газовими котлами Vaillant.

– У нас уже були пожежники, – зупинив його на вході охоронець, ледь глянувши на посвідчення.

– Я не пожежник, ксіву уважно дивись, – Таракан ткнув посвідчення під самий ніс голомозій «шафі». – Читати вмієш? Газова інспекція. Хочеш, щоб ми вам газ відрубали?

– Я зараз про вас повідомлю, – відступив охоронець і сказав по мобілці невидимому абонентові: – Тут з газконтори. Один. Так. Зрозумів.

– Що там? – Таракан зобразив на своєму обличчі зацікавлену чиновницьку зверхність.

– Зараз вас проведуть. Зачекайте.

– Довго треба чекати? В мене, окрім вас, ще сьогодні…

– Недовго.

Чекати і справді довелося недовго. Симпатична жінка у хустці і сірому балахоні привітно посміхнулась інспекторові і запросила його пройти на територію. Таракан зауважив, що біля вартової буди тутешні мешканці обладнали просторий вольєр, де бігало зо п'ять вівчарок.

– Собачок на продаж вирощуєте?

– Це для охорони, – пояснила жінка. – Скільки?

– Чого «скільки»?

– Скільки вам дати, щоб ви звідси пішли?

– Щоб я пішов? Що ви таке кажете, жіночко? У вас тут генератор на газі, три котли, два лічильники і шість газових плиток. Правильно? На генератор ви, до речі, нам навіть сертифіката не дали. Це серйозний агрегат, а ми не маємо на нього жодного документа. Непорядок. Усе треба перевірити, а на лічильники поставити нові пломби. Їх востаннє опломбовували вісім років тому. Бачите, – Таракан розкрив реєстраційну книгу, – останню відмітку? Вісім років! А за державними нормами, дорогенька, їх треба перевіряти кожні п'ять років. На спеціальному пневмостенді. Тут у вас ще ж роторні лічильники поставлені? Ер-ел шості?

– Сто гривень вам вистачить?

– А я потім під суд піду, коли тут у вас все згорить? Так?

– Сто п'ятдесят.

– Ну ви й уперті. – Таракан зобразив щире здивування. – Але ж лічильники я маю подивитись? Чи як ви скажете?

Жінка на хвилину задумалась, потім дістала з глибин свого балахона мобільний і з кимось зв'язалась.

– Він хоче лише лічильники подивитись, – сказала вона. – Я пропонувала. Добре.

– Ходімо зі мною, – жінка повела Таракана до господарської будівлі.

Викладена кольоровою плиткою стежка огинала діброву, за деревами котрої виднілись теракотові вежки і еркери. «Вілла, – зрозумів кілер, – лігво балдєя. А цікаво було б подивитись, чим він там займається. Править чорні меси?»

Дорогою вони не зустріли жодної душі. Таракан кожною клітиною шкіри відчував, що за ним спостерігають, але пристроїв відеонагляду ніде не побачив. Їх або майстерно заховали, або зробили дуже мініатюрними. Металеві двері до господарської будівлі відчинялись електронною карткою, яку жінка встромила у щілину над ручкою. Індикатор біля щілини змінив колір з жовтого на зелений, щось коротко пискнуло, і двері відчинилися.

Лічильник висів на просторій кухні, де готували їжу три молоді жінки в однакових балахонах і хустках. У великих баняках булькали різнокольорові бульйони. Пахло часником, домашнім хлібом і риб'ячою юшкою. На протилежній від лічильника стіні висіла вправлена в золочену рамку фотографія усміхненого старця у сніжно-білому одязі. У старця було вузьке монголоїдне обличчя, маленькі очі-буравчики і високе, змережане зморшками чоло. Він проникливо і поблажливо дивився на Таракана. Фотографія чимось невловимо нагадувала радянські портрети вождя світового пролетаріату.

«Ерікан, – упізнав кілер мага, чиї зображення час від часу з'являлися на сторінках глянцевих часописів і популярних таблоїдів. – Симпатичний дідок. І не скажеш, що чорний маг».

– Треба міняти, – інспектор тицьнув у лічильник пальцем. – Апарати цього типу вже заборонені для експлуатації. Ви тут завгосп?

– Ні, завгосп зараз у відрядженні, але я йому передам усі ваші зауваження.

– Це не мої зауваження, дорогенька, а затверджені державою норми експлуатації газових пристроїв, – знов набундючився Таракан. – Я ж бачу, не бідне тут у вас помістя, а лічильники стоять ще роторні. На селах уже таких нема. На броньовані двері і псів гроші маєте, а на лічильник п'ятсот гривень шкода?

– Ми все виправимо.

– А другий лічильник у вас де?

– Туди не можна. Але ми все поміняємо, я вам обіцяю.

Жінка сунула йому в руку три зіжмакані п'ятдесятигривневі купюри.

– Добре, – погодився Таракан, який зрозумів, що подальший спротив хабареві може викликати підозру. – Але поміняйте обов'язково. Тепер за цим дуже-дуже дивляться.

Він дістав із валізки інструмент і прикріпив до лічильника замість циліндричної пломби крихітний пристрій, який від пломби міг би відрізнити лише експерт. Потім дав жінці розписатись у реєстраційній книзі і, не затримуючись, рушив до виходу. Краєм ока він бачив, як на майданчик перед віллою заїжджає кавалькада джипів з літерними номерами.

«У другому джипі, скоріше за все, Агамов, у третьому – депутат С., а он той білий „ескалад“ узагалі невідомо чий», – зацинкував номери Таракан.

Коли він уже підходив до собачого вольєра, із другого джипа вийшла і рушила до вілли висока молода жінка. Два охоронці, схожі на гоблінів з мультика, почалапали за нею.

«Поправочка, – відзначив кілер. – Не Агамов, а Агамова! Юна дружина олігарха відвідує свого духовного татка. Ну-ну».

Уже вийшовши за браму, він зі смартфону увійшов до особистої бази даних і пробив номер «ескалада».

«Bay! – зашкірився Таракан. – Це ж треба, які буратіни сюди приїжджають. Лоханувся ти, Таракашка. Треба було брати за це балдєїще усі півмільйона».

За кілька годин пристрій на лічильнику прокинувся і почав перехоплювати телефонні розмови в радіусі ста метрів. Ще за кілька годин Таракан закріпив на високому дереві, за кілометр від резиденції Ерікана, ретранслятор. Той просигналив пристрою-перехоплювачу про готовність прийняти першу порцію даних і в бік ретранслятора стрибнув короткий високоінформативний сигнал. Таракан увімкнув з'єднаний із смартфоном декодер, перевірив настройки цифрових фільтрів і протоколи розширення, натиснув на транспарант «старт» і почув, як жіночий голос з металево-синтетичними інтонаціями замовляє ароматизовану сіль для ванни. Перехоплювач працював.

Тепер Таракан міг спокійно вивчати внутрішнє життя резиденції. За дві-три доби він планував дізнатися про це життя достатньо для того, щоби вийти для пристрілки на снайперську позицію. Нею мала стати напівзруйнована будівля старого елеватора за двісті метрів від вілли чорного мага. Її Таракан уже перевірив і не знайшов там детекторів присутності, які відповідальна охорона мала б розмістити на всіх високих точках, розташованих недалеко від місця постійного мешкання респектабельного джентльмена зі специфічними джерелами заробітку. Подібна недбалість уже коштувала життя кільком грошовитим дядькам, але проколи інших нічому нікого в Україні не вчили. Охорона Ерікана, судячи з усього, теж готова була наступати на старі рискалі.

На випадок, якщо чорний маг виявиться дуже обережним і безвилазно заховається у неприступних надрах своєї вілли, Таракан розробив «план Б». Для його реалізації він уже замовив частину обладнання. Досі, не без внутрішнього задоволення відзначив кілер, усе йшло за графіком. Максимум за шість діб Ерікана буде ліквідовано. Якщо, звісно, не виникне форс-мажору.

Розділ 35

У Храмі очікували на приїзд високих гостей. Велику залу на першому поверсі, спеціально призначену для проведення урочистих асамблей і зібрань, ретельно вимили, підфарбували позолочені капітелі колон «J» та «В» і замінили перегорілі жарівки на люстрах. До зали внесли погербовані хоругви Достойних Лож і розставили їх у простінках між вікнами. Масивний дубовий трон, призначений для Великого Майстра, встановили у східній частині зали під темно-синім балдахіном, отороченим золотою окрайкою з важкими китицями. Над балдахіном удень і вночі сяяла електричною підсвіткою масонська дельта з уважним і всеблагим оком. Уздовж стін натягнули товстий сріблястий шнур з подвійними Кафіанськими вузлами. Він символізував братерську любов і всесвітнє єднання вільних мулярів. Роботами керував доглядач брат Олександр, який від ранку до пізнього вечора й сам щось прикручував, підшліфовував, дотягував і підшивав. Запах свіжополакованих дверей змішувався зі східними ароматами пахощів, які привезли у двох товстих валізах.

У Храмі відчутно збільшилася кількість гостей. Серед прибулих було багато молодих братів спортивного вигляду. Кожного дня вони обстежували навколишній ліс, уважно придивляючись до місцевих грибників, які врешті-решт почали обходити Храм десятою дорогою. Й це незважаючи на те, що після рясних дощів навколо нього повиростала сила-силенна грибів. Перед літнім сонцестоянням погода налагодилася і над Храмом піднісся досконалий купол літнього неба, бірюзовий вдень і оксамитово-зоряний уночі. Підсушений червневим сонцем, ліс став дзвінким, радісним і цікавим для прогулянок. Ті з братів, які привезли із собою дружин і подруг, стали приділяти більше уваги вечірньому моціонові. Щоденний виторг у найближчому сільському міні-маркеті зріс утричі.

На тлі цього передсвяткового збудження стурбований настрій Костиганова виглядав контрастно і недоречно. Відразу після приїзду він почав відволікати брата Олександра від ремонтних справ. Свій оперативний штаб брат Пітер обладнав у скляній призмі обсерваторії. Там він розклав різні прилади і тепер експериментував з параболічною антеною супутникового зв'язку. Брату Олександру він заявив, що йому недостатньо тієї електричної розводки, яку вже мала обсерваторія, і змусив старого доглядача завести на третій поверх додатковий кабель.

Саме в обсерваторії і знайшов Костиганова Дашковський. Він сказав Пітерові, що директор готовий приїхати до Храму. Костиганов підтвердив свою згоду обмінятись інформацією і призначив місцем зустрічі стару альтанку на лісовому кордоні. Її збудували брати разом із храмовим комплексом, але офіційно вона не належала вільномулярському братству. Схожа з восьмикутною тамплієрівською ротондою, альтанка прикрасила лісове роздоріжжя. Дорога тут роздвоювалась. Її асфальтоване відгалуження вело до Храму, а ґрунтове – до сусіднього села. Брати-охоронці використовували альтанку як сторожовий пост.

За дві години шеф з Корецьким і охороною прибув до кордону. Два джипи і мікробус зупинились біля альтанки. Але Костиганова там не було. Охоронці Храму лише знизали плечима, коли їх спитали, чи не бачили вони бува брата Пітера. Корецький вже хотів йти на пошуки, коли з лісу на важкому байку виїхав Костиганов. Від блиску хромованих фар, баків і патрубків на світлій лісовій галявині стало ще світліше. Пітер хвацько пригальмував біля самої альтанки. Він був без шолома, у шортах і зіжмаканій футболці, які мало пасували до його апарата.

– Не ображайтеся за запізнення, панове, – вибачився власник блискучого дива, потискаючи руку директорові і Корецькому. – Щойно отримав важливу інформацію. Плани дещо змінюються.

– Щось сталося? – спитав Корецький.

– Це все ще треба обміркувати… – Пітер дав знак охоронцям Храму, і ті відійшли від альтанки. Так само, за знаком директора, відійшли бійці агентства. Костиганов звернувся до Корецького: – Ви справді не знали, брате, яка річ до вас потрапила?

– Я і тепер не знаю. Може б, ви мене просвітили, дорогий брате?

– Знахідка вашої родички кардинально змінила ситуацію, – заявив Лицар Кадош. – У нас тепер з'явився шанс вирішити проблему. І вирішити її за масонськими правилами. Без силових акцій.

– Пояснення б усе ж таки не завадили, – погодився з Корецьким директор.

– Мене уповноважили сказати вам наступне, – звернувся до шефа Пітер, попередньо кинувши на журналіста швидкий погляд. – Дівчина, яка перебуває під вашою охороною, знайшла фрагменти старовинного і надзвичайно цінного артефакту, який ми умовно називаємо «містичною зброєю». Я ще раз підкреслюю, що це лише умовна назва. Я не можу вам більш детально розповісти про цей артефакт, зрозумійте мене. Навіть дорогому братові Роману не можу. Я зв'язаний обіцянками про нерозголошення. Скажу лише, що ця зброя може впливати на здоров'я і психіку людей на відстані. Без найменшого фізичного контакту. Взагалі за межами фізичних взаємодій. Інші фрагменти зброї зберігаються у Храмі. Коли ми отримаємо всі складові зброї, її можна буде використати проти чаклуна. Дехто з наших спеціалістів з проблем окультизму переконаний, що ми таким чином зможемо його перемогти.

– Це добрі новини, – сказав директор. – Наскільки я розумію, місія мого агентства на цьому вичерпується?

– Я так не думаю, – заперечив Костиганов. – Справа у тому, що зброю треба буде дуже грамотно підкинути чаклунові. Так, щоби він вважав її своєю здобиччю, нічого не запідозрив і спробував її застосувати. Ми вважаємо, що ваше агентство зможе провести цю операцію краще, аніж наші люди, які не мають у таких діях потрібного досвіду.

– Віддати йому зброю? – здивувався Корецький. – Отой циліндр…

– Брате, – зупинив його Пітер, – про циліндр ми з тобою поговоримо потім. А зараз я би хотів почути від вас, Іване Ваграновичу, чи готові ви й далі допомагати нам у боротьбі зі злом. Зрозуміло, що все буде оплачено.

– Йдеться вже не стільки про гроші, пане Костиганов, як про глузд. Про зміст, сенс того, що ми робитимемо. Або, навпаки, того, чого ми не робитимемо за жодних обставин. Я спочатку, з вашого дозволу, все ж таки хотів би зрозуміти сенс цього подарунку. Для чого віддавати в руки чаклунові таку могутню річ? Які гарантії, що це дасть користь? Що то за видатні «спеціалісти з проблем окультизму», котрі надають вам такі дивні рекомендації, і яка їхня мета? А може, ці «спеціалісти» грають на боці ворога? Може, вони у чаклуна на зарплаті? Я не люблю, коли мене і моїх людей використовують «в темну». І не допущу такого використовування. Ні за які гроші.

– Шановний Іване Ваграновичу, – Костиганов намагався бути переконливим. – Я не можу вам прояснити всього ще й тому, що в речах метафізичних ніколи не вдається досягнути ясності й однозначності. Чим далі ми відходимо від законів фізичного світу, тим могутнішими стають сили, природа і мотивації яких нам не зрозумілі. Ми, вільні муляри, у таких випадках звикли покладатися на авторитет досконалих майстрів минулого, які перевершували нас у своїх знаннях і вміннях. Філософ Лао-цзи казав: якщо хочеш щось обмежити, дай йому спочатку розширитись, якщо бажаєш відібрати, спочатку віддай.

– Я вперше чую, що Лао був вільним муляром.

– У певному сенсі так, був.

– У певному сенсі, Пітере Венцелевичу, ми з вами зараз займаємось порожньою балаканиною.

– Учора один із наших братів звернувся за порадою до майстрів високих градусів, які зберігають давні свідчення щодо методів і принципів користування містичною зброєю. Вони порадили зробити так, щоби зброя потрапила до рук чаклуна. Майстри живуть за океаном, у них бездоганна репутація, вони масони в десятому-дванадцятому поколінні, і вони в принципі не можуть грати на боці тубільних темних сил. У принципі. Зрозумійте, Іване Ваграновичу, є речі фундаментальні, безсумнівні… Майстри гарантували нам, що зброя знищить чорного мага.

– А якщо, навпаки, розширить його можливості?

– Те, що має загинути, спочатку могутнішає.

– Не знаю, як вас, а мене ані ці цитати, ані ваші заокеанські магістри не переконують. От не переконують, і все. Вибачте, але я нагадаю вам, що ще добу тому ви і ваші брати готові були воювати з Агамовим і цілим світом за цю зброю. А тепер ви її віддаєте ворогові «за так». Ще й готові заплатити за таку передачу гроші. Де логіка?

– Масонська логіка, Іване Ваграновичу, відрізняється від профанської. Ви мислите, виходячи з досвіду, отриманого під час поточних ігор світу, а ми покладаємось на авторитети тих, хто стояв ближче до часів Присутності.

– Тоді ви догматики і схоласти, як колись казав мій викладач теорії марксизму-ленінізму. Теж був філософом, земля йому пухом.

– А ще ми ідеалісти, – сказав Костиганов.

– Забув, вибачайте.

– Можна мені щось сказати? – вступив до розмови Корецький.

– Кажи, брате мій, – на обличчі Костиганова в цю мить відобразилася багатоденна втома.

– Мені здається, що ця річ, «містична зброя», як ти, брате, її називаєш, має свою власну волю.

– Тобто?

– Ця зброя не схотіла потрапити до викрадачів і сама віддала себе Наталії. Захотіла з'єднатися в одне ціле і потрапила до нашої квартири. Якщо вона не захоче, то й не піде до чаклуна. Вона сама вирішує свою долю.

– А це вже чисто казка, – директор дивився на Корецького холодно, немов вираховуючи, яка інтрига ховається за його сумнівним припущенням.

– А те, що Наталія принесла фрагмент зброї до моєї хати, це не казка, ні? Я ж тепер розумію, що якби ті бандити знали, що фрагмент у квартирі, вони б не записки на двері вивішували, а негайно б нас перестріляли. Вони записку писали, адресуючи її мені, а не Наталії. Мені як охоронцеві Храму. А тепер подумайте про цей збіг. Спробуйте вирахувати математичну ймовірність того, що саме в момент діставання зброї з могили поряд опиниться приятелька моєї доньки, яка…

– А ви ж казали, що родичка.

– Це якраз неважливо. А те важливо, що ймовірність один до мільярда. А може, й більше. А потім, чому раптом Наталія ризикнула вкрасти цю річ? Що її до цього підштовхнуло? Яка сила? Оце і є важливим. Найважливішим.

– А чого люди взагалі крадуть? – знизав плечима директор. – Їх що, кожного разу підштовхує до того якась містика?

– Артефакт, що наділений волею? – перепитав Корецького Лицар Кадош. – Це доволі цікаве припущення…

– Для вас воно, може, й цікаве, а я тут нічого цікавого не знаходжу. І в те, чого я не бачив на власні очі, не вірю, – твердо сказав директор. – Ви вже вибачайте, Романе Олександровичу, але так мене життя навчило. І взагалі, мені здається, що таємні знання предків шукають здебільшого ті, кому не вдалось вивчити сучасні відкриті знання.

– Полковнику, це вже колись було, – Корецький здавався повністю захопленим своїм відкриттям. – У Палестині, дві тисячі років тому. Один добродій, якого називали Фомою Невіруючим, висловлював сумніви, подібні до ваших. Він теж хотів помацати.

– І Фомі, наскільки пам'ятаю, надали таку можливість.

Корецький раптом розсміявся.

– Знаєте, Іване Ваграновичу, – сказав він, – а я чомусь думаю, що ця розумна зброя і вам подарує таку можливість. Дасть вам знак. Наприклад, зараз у вашого джипа двигун не заведеться.

– Сумніваюся, – посміхнувся директор, підвівся і рушив до автівки. – До побачення, панове схоласти.

– До побачення, – промурмотів Костиганов, а Корецький не промовив ані слова. Його обличчя зблідло, на ньому окреслились вилиці. Він чекав на знак.

Задзвонив директорський телефон. Корецький і Костиганов перезирнулись. Шеф теж на них глянув, зупинився біля джипа і повільно, дуже повільно підніс слухавку до вуха.

– Слухаю, Валеро… Що?! Коли? А ти, мать твою, куди дивився?