Текст книги "Побачити Алькор"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 31

– Людмилу я взяв на роботу чотирнадцять місяців тому, – нагадав присутнім директор. – Можемо припустити, колеги, що чаклун почав розробляти підходи до Храму ще відтоді. Маємо справу з ретельно спланованою операцією.

До дверей кабінету хтось постукав.

– Заходьте.

– Корецькі на базі, – доповів з порога Пальц. – Жодних пригод, Іване Ваграновичу, все чисто, хвостів не бачив. Малу Скоченку ми помістили у кімнаті відпочинку, а Романа з донькою – у приміщеннях над гаражами. Охорона в курсі. Мої хлопці поїхали за продуктами і водою.

– А Микола Семенович де?

– Зараз сюди підійде. Він малу влаштовує, показує їй де і що.

– Він у нас турботливий, – посміхнувся Дашковський, який, за наказом шефа, тепер теж займався темою «Храм».

– Кабарда – правильний дядько, – сказав Лавр. Як і більшість в агентстві, він не любив Дашковського (шкода, що не він виявився «кротом»). Але спеціалістом той був першокласним.

– Не будемо чекати, починаємо нараду, – вирішив директор.

«Третя нарада за добу, – приречено подумав Лавр. – Це ж скільки можна радитись?!»

– Коли мені почати розмову з Наталією? – спитав він.

– Ну не зараз, – розвів руками шеф. – Уже пів на першу ночі. Дівчинка стомлена після усіх переїздів.

– Зрозумів.

– От і добре, – директор обвів поглядом усіх, хто зібрався. – Значить, пройдемо по фактах. Факт перший: Людмила на базу не приїхала. Ми дали ментам наводку. Вони вже шукають автівку, а до ранку усі пепеесники [42]42
  Працівники ППС – патрульно-постової служби.


[Закрыть]і дільничі отримають її фото.

– А як ви її позиціонували перед ментами? – поцікавився Дашковський.

– Як таку, що пропала. Факт другий: ми перевірили ті дані про сім'ю і минуле Людмили, які вона давала куратору при прийомі на роботу. Все справжнє. Вона дійсно Д'ячишин Людмила Михайлівна, вісімдесят сьомого року народження, неодружена, випускниця університету за спеціальністю «політологія». Поки що нам не вдалося з'ясувати, на якому етапі свого життя вона зійшлась із чорним магом і на якому рівні вони спілкувались. З Агамовим і Сулименком теж ніяких її зв'язків не виявлено. Дуже грамотно все зроблено, навіть не віриться, що вона попалилася на такій дрібниці, як окультний перстень.

– А перстень справді окультний? – поцікавився Олег Маркович.

– Це вже «факт номер три». Ми звернулися до масонів за консультацією щодо персня. Нам надіслали таку ось довідку, – шеф надів окуляри і прочитав з листка:

«На руці сфотографованої жінки перстень типу „магічний кристал“, або „ганар“. Виконаний з білого металу, скоріше всього з платини, у формі чотирикутної пірамідки, яка закріплена на семикутній зірці. На променях зірки вирізано руни, які складають абревіатуру гасла: „Високо стоїть Вежа Куї“. Перстень використовується в окультній традиції Тага як особистий знак приналежності до числа обраних служителів Кола Валломи. Для України ця відзнака дуже рідкісна, позаяк переважна більшість адептів традиції Тага живуть і практикують на території Російської Федерації, Казахстану і Киргизстану. Носій персня має право керувати членами Тага з нижчих ієрархічних рівнів і вимагати від них абсолютної покори і повного підпорядкування його владі. Але ієрархічний рівень носія персня є нижчим за рівень Жерця Тага. Вперше перстень такого типу було зафіксовано у 1889 році в м. Самарі. Носій такого персня був затриманий поліцією при спробі проникнення з невстановленою метою до кафедрального собору, і опис персня залишився в поліцейському архіві».

– Сатаністи якісь… – промурмотів Олег Маркович.

– Не сатаністи, а якась хитра «традиція Тага», вам же ясно сказали, – виправив його Дашковський. – Нема нічого гіршого, колеги, ніж порпатися в окультизмі. Буде купа менінгіту і ноль на виході. Це неконкретна публіка.

– Вони самі нас зачепили, – нагадав Пальц.

– Факт четвертий, – вів далі директор, не звертаючи уваги на пікіровки підлеглих. – Росіяни повідомили нам, що жіночі відбитки, знайдені у квартирі Скоченків, належать громадянці Росії Анісімовій Галині Павлівні, вісімдесят дев'ятого року народження, уродженки міста Воронежа, засудженій за статтями 213 і 214 Кримінального кодексу Російської Федерації за хуліганство і вандалізм. Судячи з усього, вандалізм був серйозним, бо дванадцятирічній пацанці суд відважив по повній. Громадянка Анісімова утримувалася спочатку в спецінтернаті, потім на «малолєткє» і у психіатричній клініці з листопада дві тисячі першого до липня дві тисячі шостого року. Характеристика – невротичка, схильна до крайніх проявів антисоціальної поведінки та агресії з елементами садизму. Ну, це ми про неї і самі знаємо. Після дві тисячі шостого даних про неї у росіян немає. Є фотографія Анісімової, яка, в принципі, ідентифікує її як саме ту особу, котру зазнімкував на свій стільниковий вбитий нападник.

– Такі різні дівки, а обидві приплили до чаклуна, – резюмував Пальц. – Ну що спільного у Людмили з цією психопаткою?

– Це свідчить лише про те, – зауважив Дашковський, – що чаклун гарний організатор і вміє використовувати вихідців з різних соціальних прошарків. Де треба думати – використовує випускницю університету, а де треба різати і стріляти – відморожену психопатку.

– Га-ли-на, – Олег Маркович вимовив ім'я кілерші, немов пробуючи його на смак. – 3 латини «галліна» – курка, а «галена» – свинцевий блиск.

– Ну і нащо ви це сказали? – єхидно поцікавився Дашковський. – Ми і так знаємо, що ви ерудована людина.

– Просто так сказав, – насупився старшин технік.

– Найцікавіше, – додав до міркувань Пальца і Дашковського Лавр, – що і випускниця університету, і психопатка здобули у чаклуна один і той самий ієрархічний ранг. Далеко не найнижчий. Значить, не така вже вона й відморожена, ця Анісімова Галина Павлівна. Ерікан її цінує.

– Ну, ти у нас глибокий психолог… – почав Дашковський, але його наїзд на Грінченка перервав прихід Кабарди.

– Як там дівчинка? – спитав його шеф.

– Заснула. Все про батьків питає, – Микола Семенович присів на стілець. – Але й колотнеча тут у нас… Я, Іване Ваграновичу, дві доби вже не сплю. А тут ще таке чую, перепрошую… Кажуть, що наша Люда – «кріт»?

– Це, на жаль, уже не припущення.

– Діла… – Кабарда стомлено похитав головою. – Впіймали її?

– Шукаємо, – запевнив директор. – У мене до вас є запитання, Миколо Семеновичу. Вам не здається, що Корецький щось приховує?

– Може бути. Він усе поривався телефонувати своїм масонам. Я йому кажу: Романе, не роби дурниць, усіх нас одним дзвінком на той світ відправити можеш. А з нами тут діти, донька твоя, родичка неповнолітня. Діти ж важливіші за твою масонерію. За дітей подумай, слоню… Але він, скажу я вам, прибацаний на всю макітру. Бережи Бог від того масонства.

– Це точно, – буркнув Дашковський.

– А в чому ж та його «прибацаність»? – поцікавився шеф.

– Коли треба про дітей думати, він думає про те, що чогось там не встиг доповісти тому своєму Великому Майстрові.

– А чого саме не встиг доповісти?

– Він не казав. Але донька його, та ще стервочка, трохи пробалакалась. Вона все кляла Наталю, що та притарабанила до їхньої хати якусь небезпечну хріновину.

– Це саме те, що я сподівався почути, – кивнув директор. – Дякую вам, Миколо Семеновичу. За все дякую. Ви йдіть відпочивайте, завтра у нас буде важкий день.

– Усім доброї ночі, шановні, – колишній капітан міліції відкланявся і залишив нараду.

– Так на чому ми перервались? – шеф повернувся на головну лінію наради.

– На тому, що Ерікан цінує Анісімову, – нагадав Лавр.

– Значить, є за що цінувати, – посміхнувся Пальц. – І красива, і ментів стріляє, як зайців. Крєпкій арєшек.

– А про її напарника, того, що вбили, щось відомо? – спитав Олег Маркович.

– Ні, – сказав шеф і звернувся до Грінченка: – Лавре, ти телефонував Костиганову?

– Телефонував, Іване Ваграновичу. Його мобілка не відповідає. Каже: абонент не може прийняти ваш дзвінок.

– Може, щось сталось, – припустив Пальц.

– Або дійсно щось сталось, або десь відсипається, або пішов у підпілля і щось готує…

– …Або ж просто не хоче з вами спілкуватись, Лавре Станіславовичу, – не упустив свого Дашковський.

– Але й прикрий ти, Славо, – хмикнув старший технік.

– Я просто не відкидаю жодного з варіантів. – Дашковський подивився на директора з таким виглядом, немов питав: «Я ж маю рацію, невже ви не бачите?»

– Ні в якому разі не можна відкидати жодного із варіантів, – погодився той. – Але все ж таки, В'ячеславе Мироновичу, прошу вас надалі бути коректнішим. Ми всі, колеги, робимо спільну справу. Окрім того, ви, В'ячеславе Мироновичу, не були з нами раніше і, напевне, ще не знаєте: Лавра Станіславовича я відсьогодні призначив старшим оперативником і старшим по темі «Маг».

– Навіть так?.. – Дашковський багатозначно похитав головою. – Вітаю вас з новими погонами, пане Грінченко.

– Дякую, пане Дашковський.

– Ну от, усі вже «пани», – посміхнувся Олег Маркович. – Не охоронна контора, а суцільне тобі панство.

– Ми постійно відволікаємось, – констатував Пальц.

– Усі вже стомлені, я розумію, – директор сперся черевом на стіл. – Але я б хотів, шановні колеги, перш, аніж ми розійдемося по койках, визначитись щодо наших подальших дій. У світлі тих нових фактів, які я назвав.

– Я завтра зранку спробую «розколоти» Наталію, – сказав Лавр. – А потім пошукаю Пітера.

– Я займуся збором інформації за темою «Маг», – запропонував Пальц. – Треба встановити постійне зовнішнє спостереження за резиденцією чаклуна і «Ратлоном».

– Я візьму когось із програмістів і поїду з ним до масонського Храму. Встановимо там «Периметр». Обладнання фірмачі вже привезли, – повідомив Дашковський. – До речі, масони вже затвердили той кошторис, який склав Грінченко?

– Затвердили. Можете встановлювати обладнання.

– А я, Іване Ваграновичу, з вашого дозволу спробую зв'язатися 3 одним дуже інформованим дядьком, який і досі ще працює в Агамова, – запропонував Олег Маркович. – Він мені довіряє і дещо винний. Я йому про те нагадаю. Може, дасть якусь нову інформацію про Ерікана.

– Але обережно, Олеже Марковичу. Вони там тепер усі на стрьомі і під наглядом Сулими. Коли підете на зустріч із тим вашим «дядьком», обов'язково візьміть прикриття. Це наказ. Валеро?

– Я чую, Іване Ваграновичу. Організуємо прикриття, все буде чікі-пікі, – підтвердив Пальц.

– І ще одне, – сказав директор. – Треба, щоб одна група бійців була постійно готовою до виїзду. В стані хвилинної готовності. Це, Валеро, також на тобі. Якщо менти вийдуть на слід Людмили, треба буде діяти оперативно. Дуже оперативно.

– А якщо вони вийдуть на слід Анісімової? – запитав шефа Лавр.

– Тоді нехай вони нею і займаються. Вона все ж таки на їхній землі напаскудила, – директор не без напруги підняв над кріслом своє габаритне тіло. – Отже, всі знаєте свою диспозицію на завтра. А тепер, колеги, наказую усім спати.

Розділ 32

Жрець-ягин Червоної Гілки, який при посвяченні отримав священне ім'я Івара, вимушений був визнати, що його команді не вдалося виконати наказ. Космічна Мавпа безслідно зникла, а підлегла йому розвідниця захлинулась у гарячій воді. Івар не зміг врятувати їй життя ані за допомогою медичних засобів, ані за допомогою магічних. Ані денні, ані нічні боги не схотіли виявити своєї прихильності до Людмили Д'ячишин, войовниці клану. І навіть печатка невразливості Хомор цього разу не допомогла. Напевно тому, що зустрілась із силою іншої такої ж печатки, накладеної на вбивцю.

Чогось подібного Івар очікував уже тоді, коли йому наказали задіяти для знешкодження Мавпи розвідницю. Івар навіть насмілився висловити своє здивування. На що отримав вичерпне пояснення: розвідниця своєю необережністю наслала на себе гнів одної із тих захисних сил, що підтримують віковічну Рівновагу світла і темряви. Тепер вона має пройти випробування і підтвердити, що продовжує перебувати у згоді з силами-покровительками Вінду [43]43
  Вінду (Бінду) – особливий термін північної, переважно кельтської, Магічної традиції. Означає «симфонію» або «зв'язок». «Технічна» аспектація вселенської єдності речей.


[Закрыть].

Випробування розвідниця не пройшла.

З важким серцем Івар набрав на мобілі номер, позначений знаком Ока.

– Я закликав до сил Авеги і сил Акуна, – доповів він. – Я доклав граничних зусиль і навіть вийшов за межі. Але при повному місяці Морана сильніша. Я відчуваю провину і готовий до покарання.

– Ти не винний, ягине, – почув він. – Ти ще не можеш змагатись на рівних з богинею смерті. Ми не повинні шкодувати за тими, кого вона закликала сісти з нею на чорній трапезі. Нехай вічне тіло нашої сестри безперешкодно мандрує до островів насолод. Мир їй!

– Воістину.

– Все на краще, ягине. Боги з нами.

– А що робити з невічним тілом сестри?

– Нехай чистильники Сулими потурбуються про те, щоби ніхто не скривдив дослідженнями та нечестивими обрядами її тимчасової оболонки. І ще: кродер [44]44
  Кродер– річний календарний цикл, основа солярної (сонячної) магії.


[Закрыть]досягає Вершини Літа. Наближається пороговий час. Мені терміново потрібний оракул викрадачки. Той ведмедик. Якщо ж іграшку ви не зможете повернути, йдіть на квартиру викрадачки і знайдіть там іншого оракула.

– Буде зроблено.

– Там, де ти зараз знаходишся, знайди кров тої, яка подарувала Морані нашу сестру. Вона поранена, мала десь лишити кров. Знайди і принеси мені. Сила Акуна з тобою.

– Сила Акуна нездоланна, – завірив співрозмовника Івар і почув у мобілці гудки. Начальство повернулось до служіння богам. Отже, на його, Івара, карк усілися своїми товстими дупами нові невідкладні турботи.

Відібрати в кілерші ведмедика навряд чи вдасться, вирішив він. Хіба що в найближчі години її знайдуть бійці Сулименка. Осатаніла і озброєна, вона перетворилася на страшного ворога.

Тим більше, враховуючи її обізнаність у таких делікатних питаннях, як внутрішнє життя Резиденції і методи діяльності силових підрозділів. Якщо вона не повна ідіотка, то не дасть себе впіймати так швидко. А вона далеко не ідіотка. Івар мав можливість у цьому переконатись. Значить, треба когось послати до квартири Скоченків. Або їхати туди самому.

Івар повільно провів долонями по обличчю і рушив до ванної кімнати. Тіло Людмили лежало у ванні, вже звільнене від одягу і прикрас. Жрець подумки прочитав молитву. Скоро сюди приїдуть чистильники і розчинять це тіло у кислоті. Це гарне і сильне жіноче тіло, яке ще донедавна дарувало чоловікам насолоду, яке прагнуло й отримувало бажане, за кілька годин перетвориться на рідку сполуку, стече іржавими трубами до міської клоаки. І там зіллється з хімічним хаосом. З тією зніяковілою формою матерії, яка колись породила це тіло і всі нетривкі людські тіла.

«Усе суще підкоряється Рівновазі, і тільки Рівновага самовільна», – підсумував цю сумну символіку Івар і заглянув до кошика з використаною білизною. Там лежали зіжмакані рушники. На одному з них жрець знайшов характерні бурі плями.

Цю ніч, яка обіцяла бути безсонною, Івар вирішив присвятити Морані.

* * *

Нічліг у приміському притоні обійшовся Космічній Мавпі в сто гривень. Її спочатку прийняли за прибиту повію, але швидко зрозуміли свою помилку і проявили повагу. Навіть забезпечили квартирантку йодом, шматком марлі і таблеткою аспірину. Вона ще раз промила рани, забарикадувала двері у невеличку кімнату, відведену їй господарями притону, поклала біля себе волину, лягла і відключилась. Уві сні до неї знову прийшов чорний пес.

Тепер він дивився на неї і важко дихав, показуючи ікла і довгого рожевого язика. Вона чула голос. Чи належав голос псові, чи комусь іншому, вона не знала. Тому вирішила відповідати так, нібито пес спілкується з нею.

– Чому ти згіршуєш свою карму? – запитав голос.

– Ніякої карми немає, собацюро. Це все дешеве розводілово для терпіл.

– Хто сказав тобі це?

– Це мені пояснили два санітари в дурці, які кожної ночі приходили мене трахати. Вони мені сказали: життя одне і в ньому треба встигнути трахнути всіх, хто слабший за тебе. А потім уже все решта. Кінець кінцем тебе зжере хробачня, а бомжі будуть сцяти на твою могилу. Така в них була філософія.

– Хіба ти була слабшою за тих санітарів?

– Можливо, й ні, але коли тебе накачають галоперидолом, ти стаєш слабшим за камерну мишу.

– Я питаю не про тілесну слабкість.

– Авжеж, песику, я зрозуміла, тебе цікавить духовна сила. Так, я дуже духовно сильна. Я сильніша за всіх. Але коли тебе спочатку звіздячать гумовим патиком по голові, а потім ставлять раком на смердючій койці, воно чомусь не допомагає. Вона, ота духовна сила, тоді навіть шкодить. Тому що духовно ніякі можуть отримувати задоволення від патиків і санітарів. А я з ночі в ніч, з ночі в ніч думала лише про те, як я буду вбивати тих мутантів. Як я зрізатиму з них шкіру і повільно чавитиму їхні волохаті яйця. Вони мене трахали, а я придумувала їм страти. Коли вигадуєш страти під час сексу з двома немитими жлобами, смішно згадувати про якусь там карму. Взагалі, тоді усе стає таким смішним і можливим. І не після переродження, а в цьому житті. Ти часом не пробував?

– Ти вбивала людей.

– Я робила це із вдячності.

– До ще одного мутанта?

– Не кажи так, тварино. Він показав мені шлях.

– До темряви.

– Це все лише слова – світло, темрява. Насправді все сіре.

– Колись один із твоїх предків вважав так само. Тоді була смута, а він вбивав за гроші. За золото. Вирізав цілі села. А потім спалював. Твоє життя склалося так вузько і стиснено через його злочини.

– А, ти знову про карму. Яке просвітлене псисько. Ти часом не собачий будда? А я читала, що душі злочинців після смерті потрапляють у тіла дерев і комах. Якщо книжка не бреше, чому ж я тоді не гнійна муха з такими бєзпрєдєльними предками? А може, книжка бреше? А може, усі книжки брешуть? І всі просвітлені брешуть теж?

– Ти не в тілі мухи, тому що інший твій предок був лікарем. Майже святою людиною.

– Лікарем? А я все думала, чого це мене санітари так люблять.

– Ти ж не вбила тих санітарів.

– Не було часу.

– Брехня.

– Пси брешуть.

– Ти могла піти шляхом лікаря, а не розбійника. Але ти пішла до темряви. Шкода. Святість лікаря не знайшла продовження у твоєму роді.

– У моєму роді? Продовження? Смієшся з мене? Яке до дупи продовження? У такої, як я, можуть бути діти?

– Ти вагітна.

– Це неправда.

– Правда. Від Головастика. Він же казав тобі, що ти спроможна побачити Алькор.

Лавр довго не міг виконати наказу шефа. Сон тікав від його перезбудженого мозку. Тим більше що агентство продовжувало жити своїм нічним життям, і час від часу на базі ставало шумно. Лавр чув, як приїхав Ребрик, котрого в лікарні замінив інший молодий оперативник. Потім хтось із чергових розбудив Пальца, що спав у сусідній кімнаті. Лавр підійшов до дверей, трохи прочинив їх і почув, як голос чергового повідомляє:

– Хлопці доповідають, що в будівлі «Ратлону» світяться всі вікна. Туди з'їжджаються люди Сулименка. Біля будівлі повно машин працівників їхнього тактичного підрозділу. Щось там у них відбувається.

– Може, готують на нас напад? – припустив голос Валерія Віталійовича.

– Все може бути. Об'явимо ситуацію «нуль»?

– Поки що ні, почекаємо. Я про всяк випадок передзвоню заступникові міністра. Нехай попередить політиків. Але ні, не може бути… Навряд чи вони наважаться нас штурмувати. Навіть Агамов не ризикне влаштувати штурм нашої бази. Це ж буде бійня.

– А штурм того масонського Храму?

– Це слушно. Я зараз розбуджу Івана Ваграновича. Він має телефони їхніх лідерів.

Лавр знову приліг на розкладачку. Він вирішив провести ті кілька хвилин, які залишилися до загальної тривоги, у горизонтальному положенні.

«Ситуація „нуль“! Загальний збір на базу і переміщення родин керівників агентства на захищений об'єкт за містом. Такого за всю історію агентства ще жодного разу не траплялось. Ну що ж, повоюємо. Заманимо тигра з гори на рівнину [45]45
  Китайська військова стратегема «дяо хулі шань» – змусити тигра залишити гору.


[Закрыть]», – вирішив Лавр і раптом заснув.

Він прокинувся від того, що Кабарда термосив його за плече.

– Що? Почалось? – схопився новоспечений старший оперативник. – Ситуація «нуль»?

– Яка там ситуація «нуль», чоловіче? – похитав головою Микола Семенович. – Уже дев'ята година ранку. Нормальні хлопи вже прийняли від похмілля, їм пси під лавками морди лижуть.

– Я вночі чув, що Сулименко підняв своїх людей.

– Підняв, – підтвердив Кабарда. – Але в шефа там є барабан [46]46
  Барабан– інформатор (міліцейський сленг).


[Закрыть], він сюди крякнув, що увесь рейвах через ту кілершу, що ментів постріляла. Вона там чи когось вбила з їхніх, чи на когось напала. Незрозуміло. Вона тепер проти них, в Агамова очко зіграло. Всіх кинув на пошуки. Бояться вони тої Анісімової.

– Ну, якщо всіх кинули, значить, недовго їй лишилось бігати.

– Це точно.

_ Наталія прокинулась?

– Де там. Спить іще.

– А чого ж тоді ви мене підняли?

– Так ти ж солдат, чоловіче. Воїн. Перед тим як іти до дівчини, маєш поїсти, помитися, поголитися, напахкатися «шипром».

– Хто вже тепер той «шипр», окрім вас, пам'ятає. Лишіть того ровера, Миколо Семеновичу.

– Ну, не подобається тобі «шипр», най вже буде. Напахкаєшся чимось іншим. Але маєш бути свіженьким. Дівчата люблять свіженьких бодреньких суперменів. А кого вони люблять, – Кабарда хитро примружився, – тому розповідають усі свої таємниці. Вчись, поки я живий.

У цей момент підстрибнув стільничковий Грінченка. Лавр подивився на виклик і присвиснув. Дзвонив Костиганов. Кабарда все зрозумів і вийшов до коридору.

– Ти мені дзвонив? – почув Лавр голос брата Пітера.

– Так.

– Що сталося?

– Мій шеф терміново хоче з тобою поспілкуватись. Де ти?

– Це ти для тих запитуєш, хто нас прослуховує? Я зараз у місці, де панує Гармонія [47]47
  Місце, де панує Гармонія– масонська алегорична формула для позначення Храму.


[Закрыть]. Розумному – достатньо. Нехай твій шеф приїжджає сюди. Я тут знайшов добрий коньяк. Колекційний. Йому сподобається.

– У нас складна ситуація. Він не зможе залишити базу.

– А я до вас теж не поїду. Там усіх пасуть. Може, мені з ним зв'язатись по захищеній лінії?

– А в тебе є така лінія?

– Це, чесно кажучи, зараз проблематично. Наприклад, з цього стільничкового я взагалі дзвоню востаннє і потім кидаю його до унітаза. Але ближче до вечора я щось придумаю.

– Придумай, Пітере. Ми чекатимемо. І вважай: втоплені мобіли забивають каналізацію.

– О'кей, – було чути, як Костиганов сміється. – Дякую за пораду. Я врахую твій сумний досвід.