Текст книги "Побачити Алькор"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 26

Лавр уперше потрапив на нараду керівників агентства. Окрім нього, були запрошені найбільш довірені помічники шефа – Валерій Пальц, відставний підполковник Департаменту зовнішнього спостереження МВС, котрого оперативники агентства вважали неприємним піжоном, і Леон Федорович, досвідчений юрист з адвокатською ліцензією, який двадцять років відпрацював у слідчих органах. Кілька довгих неприємних хвилин усі присутні чекали на старшого техніка з результатами звірки відбитків, і нарешті з'явився розпатланий Олег Маркович. На його обличчі квітли червоні плями.

Під запитальними поглядами присутніх Олег Маркович ще більше почервонів. Він поклав на директорський стіл складений учетверо папірець. Товстун узяв його, розгорнув і прочитав написане на папірці. Деякий час шеф мовчав, дивлячись на старшого техніка поверх окулярів.

– Ви чого не сідаєте, Олеже Марковичу? – запитав директор. – Ви сідайте, сідайте, нам ви ще будете потрібні.

– Я? – змішався той. – Ну так, звичайно. Все, що можу.

Коли старший технік зайняв вільний стілець, директор оглянув присутніх і сказав:

– Усі біди, колеги, починаються з порушення інструкцій. На чужому приладі знайдено відбитки жіночих пальців, які не збігаються із жодними відбитками у нашій дактилоскопічній базі. Ця жінка не працює в агентстві.

– Може, прибиральниця? – запитав Пальц.

– У нашій базі є «пальчики» всіх прибиральниць, – заперечив Олег Маркович. – Усіх працівників. Усіх, на кого виписані постійні пропуски. Навіть відбитки Івана Ваграновича. Так заведено за інструкцією.

– А «кріт» не міг замінити графіку відбитків у базі даних? – поцікавився Лавр.

– У нас теж виникла така підозра, – погодився технік. – Але ми відразу звірили цифрову графіку з «мокрими» відбитками. Ми їх всі зберігаємо в лабораторії. У сейфі. Жодного збігу.

– Значить, наші хлопці приводять сюди дівчат, – підсумував Пальц. – Але я не можу собі уявити, що «кріт» – це якась повія.

– Чому саме повія? – директор постукав пальцями по накривці лептопа. – Якщо у нас такий бардак, то можна припустити, що хтось із співробітників під час нічних чергувань приводить сюди свою дівчину. Або навіть дружину. У кімнаті відпочинку немає відеонагляду.

– Зате він є на вході, – нагадав Лавр.

– Навіть не варто гаяти час, – махнув рукою Пальц. – Хто б вона не була, вона точно не «кріт». У жінки помада, чи щось там ще, закотилось під диван, вона полізла шукати і випадково обмацала пристрій. Їй ще дуже пощастило, що в ньому не було механізму самоліквідації. Скажімо, при несанкціонованому торканні. Жінка могла б і без руки залишитись. А щодо «крота», шановні колеги, то ані вулична шмара, ані постійна подружка не змогли б установити камери. Для цього треба точно знати стики зон внутрішнього відеонагляду, розклад чергувань і багато іншого. «Кріт» працює в агентстві і працює довго. І він ніколи б не залишив відбитки на прийомному пристрої. Він що, по-вашому, повний ідіот?

– Я все одно починаю щодо цього випадку внутрішнє розслідування, – повідомив шеф. – Той, хто привів до приміщення з обмеженим доступом сторонню особу, в мене працювати не буде. Крапка.

– Ми перевіримо записи вхідної камери, – пообіцяв старший технік.

– Отже, колеги, тема «пальчиків» вичерпана? – спитав Пальц. – Здається, усім все зрозуміло. А тепер ми б хотіли почути Лавра Станіславовича. Сподіваюсь, це наше спільне побажання, Леоне Федоровичу? Так я і думав. Іван Вагранович мені вже дещо розповідав, але я б хотів знати всю історію теми «Храм».

– Ви дозволите, Іване Ваграновичу? – Лавр підвівся.

– Можеш сидячи.

Уже вдруге за цей ранок Грінченкові довелося розповідати про зустріч із Костигановим. Окрім того, помічники директора постійно задавали уточнювальні запитання про масонську ієрархію, архітектуру Храму і все, що стосувалося родини Корецьких. Уся розповідь тривала більше години. Двічі її переривали дзвінки до шефа. Людмила повідомила, що убозівці знайшли у вбитого злочинця два стільникових телефони, а черговий доповів, що всі об'єкти на території бази переведено на режим «сім-один».

– Усе більш-менш зрозуміло, – сказав Пальц, коли Лавр закінчив свою розповідь. – І я, шановні колеги, вже бачу нашу головну проблему.

– Яку? – шеф подивився на колишнього підполковника поверх окулярів.

– Як ми будемо вигрібатись із цього гівна.

– Що ви маєте на увазі, Валерію Віталійовичу?

– Ви ж не сподіваєтесь, Іване Ваграновичу, що ми зможемо вести війну з Агамовим? Це було б з нашого боку самогубством.

– У вас є пропозиції?

– Так. Я пропоную закрити тему «Храм».

– Я вас зрозумів, – директор зробив якусь помітку у своєму органайзері. – А якою буде ваша думка, Леоне Федоровичу?

– Перш ніж я її сформулюю, я б хотів ще дещо запитати. Спочатку у шановного Лавра Станіславовича, – юрист направив скельця золотих окулярів на Грінченка.

– Прошу, запитуйте, – Лавр мобілізувався. Колишній слідчий був людиною прискіпливою. В агентстві Леона побоювались і підозрювали, що за його рекомендаціями було звільнено кілька співробітників.

– У мене склалося таке враження, – почав юрист, – що, за винятком атаки на Храм, усі зусилля наших опонентів в останні три доби були спрямовані на пошуки цієї дівчинки, Наталії Корецької.

– Її прізвище не Корецька, а Скоченко, – уточнив Лавр. – Скоченко Наталія Дмитрівна.

– Нехай так. Але цей факт потребує пояснення.

– Можливо, через неї вони шукали Корецьких? – припустив Пальц.

– Але сам Корецький заявив Миколі Семеновичу, що Наталію переслідували ще до того, як їхню родину перемістили на конспіративну квартиру. До того ж Лавр Станіславович переказав нам розмову з Наталією, у якій є один цікавий момент. Вона заявила, що нібито знайшла щось важливе. Я правильно зрозумів?

– Так, – підтвердив Лавр. – Вона сказала: «Чебурашка вже дещо знайшла». Але це могло стосуватись…

– Не будемо зараз висувати альтернативних припущень, – не дав йому закінчити юрист. – Є факт. Вона сказала: «Я щось знайшла». З іншого боку, у причепленій до дверей квартири Корецьких записці було: «Мир тим, хто повертає вкрадене». Я не помилився, Лавре Станіславовичу?

– Ні.

– Отже, для побудови версії ми можемо пов'язати ці два факти. Немає заперечень, так? Добре. Окрім того, Корецький чомусь не розповідав про переслідування Наталії, коли Лавр Станіславович був у них вдома. Він згадав про це лише тоді, коли дізнався що вбили родину Вороненків. Себто вже тоді, коли відчув смертельну небезпеку. Я припускаю, що він щось приховує.

– Це треба з'ясувати, – погодився шеф.

– Я так розумію, – вів далі юрист, – що у Лавра Станіславовича склались, так би мовити, довірчі стосунки з дівчиною. Можливо, вона йому симпатизує. Я думаю, що у вас, колего, вистачить кмітливості й наполегливості, щоб отримати від неї свідчення.

– Кабарда доповідає, що в неї шоковий стан, – зауважив Лавр.

– Ще б пак, вона відчуває свою провину. Якби вона не знайшла або не викрала оте «щось», родина її приятеля не відправилась би на той світ, а власні батьки не були б під загрозою. Поважна причина для шоку.

– Припустимо. Але ви собі уявляєте, як я буду в такому її стані вижимати з неї інфу?

– Іноді це навіть допомагає, – юрист перенацілив окуляри на директора. – А тепер у мене запитання до вас, Іване Ваграновичу.

– Слухаю вас, Леоне Федоровичу.

– Наскільки я зрозумів, версія про причетність до нападу на масонів Агамова базується виключно на інформації, отриманій від Костиганова?

– Так.

– Об'єктивних даних про таку причетність немає?

– Ні.

– Тоді поясність мені, Іване Ваграновичу, чому ви так упевнені, що це не дезінформація?

– Костиганов попередив нас про «крота». Його інформація в цьому випадку підтвердилась.

– Але ми не знаємо його джерел інформації. Його можуть використовувати. Дати правдиву інформацію з домішками дези.

– А спитаймо дещо в Олега Марковича, – раптом запропонував Пальц. – Олег Маркович, якщо хтось із вас, колеги, не в курсі, свого часу працював в «МАД Ратлоні» у Сулименка. Керівником інформаційно-технічного відділу.

«Отакої! – здивувався Лавр. – А наш старший технік не такий уже й простий, як здається».

– Я багато де працював, – обличчя старшого техніка було вже не просто червоним, а бурячкового кольору. – Я, шановні, аби ви знали, розробляв системи наведення і стикування для багаторазових космічних кораблів. Я доктор наук, маю урядові нагороди, листа з подякою, підписаного особисто Глушком [36]36
  В. П. Глушко– у 1974–1989 pp. генеральний конструктор НПО «Енергія».


[Закрыть]. Якби Союз не розвалили, сидів би я тут, ага.

– Та я ж вас ні в чому не звинувачую, Олеже Маркевичу, Господь із вами, – запевнив його Пальц. – Я лише кажу, що ви могли би нас проконсультувати щодо методів роботи «Ратлону».

– Бандитські у них методи, що вас про них консультувати. Самі все знаєте.

– А ви у «Ратлоні» використовували техніку такого типу? – юрист кивнув на пакет з приймачем.

– Ми, Леоне Федоровичу дорогенький, таку, з дозволу сказати, техніку в минулому столітті використовували. Це ж відстій, позавчорашній день. Я особисто ще вісім років тому закупив для Сулименка криптовізори нового покоління. Німецького виробництва, з сіменсівськими чіпами «білої збірки». А потім там ще кілька разів оновлювали техзасоби. Там на техніці не економлять. Зараз у них на порядок, на два порядки досконаліший фарш, аніж оце фуфло, – старший технік двома пальцями, немов бридку жабу, взяв пакет з чужим пристроєм, потрусив ним і кинув на стіл.

– Це підтверджує моє припущення щодо дези, – констатував юрист. – Хтось нас, колеги, навмисно лякає Агамовим. І цей «хтось» не такий уже й крутий, як намагається виглядати.

– Ну, лякають скоріше не нас, а масонів, – зауважив директор. – Але навіщо?

– Масони – люди з можливостями, – сказав Пальц. – Вони й Агамову можуть карк скрутити.

– Комусь – назовемо його Іксом – вигідна війна між масонами й олігархом, – припустив юрист. – Від масонів йому треба якусь річ, яку Костиганов називає «магічною зброєю». Агамова цей Ікс хоче знищити. От він їх і зіштовхує. Треба шукати людину, близьку до Агамова і небайдужу до містичних старожитностей. Костиганов згадував у розмові з Лавром Станіславовичем про якогось чаклуна. Ви вже пробивали оточення Агамова щодо цього? – Це питання Леона Федоровича адресувалось шефу.

– А там і пробивати нема чого, – буркнув Олег Маркович. – Це Ерікан.

– Ерікан? Я щось про нього чув, – кивнув головою юрист.

– Відомий екстрасенс, справжнє прізвище Князєв, – продемонстрував свою інформованість відставний підполковник. – У нього за містом цілий монастир. На нього були заяви. Доповідали, що він розбещує малолітніх. Але дідо має дуже міцну «кришу». Все спускалося на гальмах.

– А до Агамова він яким боком причетний? – запитав шеф старшого техніка.

– Він його особистий консультант з містичних питань. Сулименко відповідає за безпеку фізичного тіла Володимира Мансуровича, а Ерікан – за безпеку його астрального тіла. Агамов жодного кроку не робив без порад Ерікана.

– Поради ж були не безплатні?

– Само собою, – хмикнув Олег Маркович. – Цей Ерікан з Агамова вже кілька зелених лимонів витягнув. Але для Володимира Мансуровича кілька лимонів, як для мене сто гривень. На бідного не попало.

– Так нащо ж Еріканові нищити курку, яка несе золоті яйця? – спитав юрист. – Ви між ними конфліктів не спостерігали?

– Тоді, коли я працював у Сулименка, в Агамова з Еріканом були найкращі стосунки. Повне порозуміння. Але була людина, яка Ерікана терпіти не могла.

– Хто?

– Кіра, покійна дружина Агамова. Вона того чаклуна на дух не переносила. Хтось їй доповів, що Ерікан пропонував Володимирові Мансуровичу своїх учениць.

– Це правда?

– Бог його знає, – знизав плечима старший технік. – Я свічку не тримав. Але серед Еріканових учениць були такі дівчата, скажу я вам. Красуні, як з обкладинки. Від таких би і шейхи не відмовились. І робили вони все, що той чаклун їм наказував. Якби наказав стрибнути з десятого поверху, вони би стрибнули. Справжні зомбі.

– А потім Кіра Агамова загинула, – нагадав Пальц. – Автокатастрофа. З чаклунами не треба сваритись.

– Отож-бо й воно, – погодився Олег Маркович. – Але вона не була Агамовою. Кіра Семенівна залишила прізвище батька – Літукова-Мандель. Знаменита фамілія. Я її батька знав. Я ще в школі вчився, коли він уже був підпільним мільйонером. Один із найкрутіших цеховиків був у Києві за часів Шелеста. А брат його рідний – відомий фізик. Геній. За радянських часів працював на оборонку.

– Агамов міг підозрювати Ерікана? – спитав шеф.

– Ні, – похитав головою старший технік. – Я сам контролював розслідування тої автокатастрофи. Мені Володимир Мансурович особисто доручив. Я все сам перевіряв. Сам по асфальту із рулеткою повзав. Там усе чисто було. Але той чаклун володів смертельною магією. Ерікан – не просто шаман, він найсправжнісінький чорний маг. Чорнокнижник. Він міг так усе зробити, що ніяких слідів би не залишилось.

– І ви, доктор наук, вірите в магію? – юрист зобразив на своєму обличчі здивування.

– Я, Леоне Федоровичу, вірю лише в те, що на власні очі бачив. Ваш покірний слуга був свідком, як Ерікан з відстані трьох кілометрів установив контроль над людиною, наказав їй відіслати охоронця і коханку, відкрити у квартирі газовий вентиль, закрити вікна і лягти спати. Слідство визнало самогубство. Офіційно так воно і залишилось. А я сам бачив, як чаклун шаманив. Малював фігури на підлозі, мантри читав. А за три кілометри від нас людина сама себе вбила. Я за свої слова відповідаю.

– Якесь пригодницьке кіно, – похитав головою колишній слідчий.

– А що то за людина була? – поцікавився Пальц.

– Бізнюк один. Забудівник і родич народного депутата. Мав професійну охорону, практично непробивну, ми ніяк не могли до нього підібратись. І будинок у нього був – справжня фортеця. Кам'яний паркан – як замкова стіна, метри чотири заввишки. На переговори він теж не йшов, усіх посилав. Упевнений такий був, нахабний, з червоною пикою. Тоді Агамов звернувся до Ерікана. Я не знаю, шановні колеги, магія це чи не магія, але той бізнюк уже десять років на цвинтарі лежить, а його фірма тепер належить Агамову. Ось таке, шановний Леоне Федоровичу, як ви кажете, «пригодницьке кіно».

– Та чому між чаклуном і Агамовим стався конфлікт? – запитання Пальца залишилось без відповіді.

Директор підсумував:

– Війни з Агамовим не буде. А от з магом треба розібратись. У першу чергу треба знайти «крота». Які будуть пропозиції?

Розділ 27

Набираючи на стільниковому цей номер, Костиганов ризикував. Останній раз він дзвонив Таракану три роки тому, коли здавалося, що в житті залишилось тільки два виходи: або він ліквідує своїх бізнес-партнерів, або вони його. Тоді лише допомога братів урятувала його від війни на знищення. Але телефонний номер кілера залишився в старому органайзері – закодований, акуратно записаний червоною гелевою ручкою.

Пітер майже не сподівався, що така людина, як Таракан, за три роки не змінила номер стільникового. Але після десяти секунд веселого рингтону у слухавці почулось:

– О, які люди! Старий клієнт – найкращий клієнт. Де пропадав, друже?

– Біля теплого моря.

– Заздрю. А у нас тут знову дощить.

– Є одна справа.

– Добре, що є справа, погано, що лише одна.

– Де зустрінемось?

– Сьогодні вже не зможу. Зателефоную завтра зранку.

Він зателефонував вночі, близько третьої, і призначив зустріч за годину. Костиганов не ризикнув їхати нічним містом на примітному мотоциклі і взяв таксі. Перед тим він передзвонив помічникові і попросив підстрахувати. Той пообіцяв прибути на місце зустрічі за двадцять хвилин до Пітера й обстежити місцевість.

Названа Тараканом адреса виявилася закинутим будівельним майданчиком. Через дірку у паркані Костиганов дістався порослих кущами сміттєвих куп, які оточували цегляну коробку майбутнього торговельного центру. Тут було темно і моторошно. Пітер озирнувся і побачив крихітний зелений вогник, який блимнув на протилежному боці майданчика. Це помічник просигналізував: «Чисто». Якби його щось насторожило, вогник був би червоним.

Костиганов пройшовся вздовж товстих бетонних колон, що підпирали споруду. В кущах шаруділи нічні істоти, звідкись іздалека вітерець приносив звуки танцювальної музики. На сході небо починало світліти і зорі виблякли у передчутті сонця.

– Це ти, друже бобер? – голос линув згори.

Пітер закинув голову і побачив на третьому поверсі бліду невиразну пляму обличчя. Йому здалося, що частина обличчя Таракана закрита марлевою пов'язкою.

– Тут заражена територія? – він вирішив підтримати жартівливу манеру кілера.

– Верблюдячий грип. Піднімайся сюди, друже бобер, не бійся.

У будівлі Костиганов напружив свої природні сенсори, але пастка, якщо така й була, ніяк себе не проявила. Костиганов одягнув окуляри нічного бачення, швидко пробіг закутками першого поверху і заховав пакет з грошима в іржавому барилі. Потім зняв прилад і рушив угору. Він не без проблем дістався третього поверху. Сходи ще не були збудовані, поверхи сполучали хиткі дерев'яні містки. Кілера він знайшов не відразу. Таракан, уже без маски, сидів у темному кутку і курив коротку сигару. Запах елітного тютюну був шкіряним, пустельним і дражливим.

– Сідай, базарь свою печаль, – запропонував кілер.

– У тебе ще одної сигари не знайдеться? – Пітер присів поруч із Тараканом на довгу дошку, встановлену на цегляні стовпчики.

– Старому клієнтові немає відмови, – Таракан видобув з наплічної торби коробку з «торпедами», – пригощайся.

– Добра штука, – прицмокнув Пітер після першої затяжки.

– Куба.

– Місце ти стрьомне обрав, Таракане. Такі справи в полі не вирішуються.

– Звідки ти там знаєш, що і де рішається, – кілер випустив з рота хмарку диму. – Не подобається тобі тут? Страшно? Щас на тебе чорти з волинами повискакують. Піф-паф… – Таракан прицілився сигарою у купку сміття, потім сплюнув. – Дєцкій сад.

– Тут одна падла намалювалась.

– Об'яви.

– Чорний маг. Мешкає у селищі Заріцькі Жорна біля Південної траси. Ерікан його поганяло, а по паспорту він Шаманський.

– Я читав про нього в журналі. Балдєй прославлений. А грошей в тебе вистачить на такого звіра?

– А що, на балдєїв сезонне подорожчання?

– Вони ніколи не були дешевими. Магія – штука стрьомна.

– Скільки?

– Двісті тон.

– Не забагато?

– Ти ж вєсовой пацан.

– А за Агамова скільки візьмеш?

– ?..

– Олігарх такий є. Володимир Агамов.

– Це не до мене, друже. Ти не казав, я не чув.

– О'кей. А не підкажеш, до кого?

– Ні.

– Так кажеш, двісті тон за балдєя?

– Ага. Половину кешем тепер, половину на рахунок потім. Бачиш, я з тебе повної передоплати не вимагаю. Зацінив? Підходи до об'єкта я сам знайду, тобі паритись не треба. Сидиш і чекаєш. Балдєй склєїт ласти за тиждень. Кеш при тобі?

– У мене тут сімдесят штук. Різнобійними купюрами, тертими. Якщо цього мало, зустрінемось ще раз.

– Сімдесят так сімдесят. Тільки для тебе, друже. Сто тридцять після справи. Номер рахунку на цій маляві. Запам'ятовуй.

Таракан тицьнув Пітерові папірець. Той підсвітив кишеньковим ліхтариком нашкрябані на папірці цифри і літери, потім повернув його кілерові.

– Ти точно запам'ятав? Там цифриків до фуя.

– Не хвилюйся.

– Ну-ну. – Таракан підніс папірець до кінчика сигари. За кілька секунд папірець спалахнув. – А тебе, я так бачу, ще щось гризе.

– Тиждень – надто довго.

– Це ж тобі не коника з гівна зліпити. Балдєя ж, напевне, охороняють. З підготовкою менінгіт.

– Три дні.

– Так у нас не піде, друже бобер. Або тиждень, або розбіглись.

– Які гарантії?

– Гарантії в панахидній конторі.

– Ти й мене зрозумій, Таракане. Гроші великі, а я за тебе перед людьми підписався.

– Всі під общєством ходимо. Співчуваю.

– Давай так, контрольний термін – п'ять діб. За терміновість ще двадцять тон преміальних.

– Тиждень. І буде тобі щастя.

– Харе, – погодився Пітер після хвилинної паузи. – Прикра ти людина, Таракане.

– Нічого особистого. Живу в реалі.

– Реалістом бути корисно.

– Ще й як корисно. У тебе все?

– Гроші на першому поверсі, зліва від пандуса, в металевій лоханці.

– О'кей, друже. Ти тільки свого бійця не забудь прихопити. Тут зграя псюр бігає. Злих, голодних. Можуть і покусати.

– За бійця не ображайся. Часи непевні, всі страхуються.

– Але в різний спосіб.

– Щасливого полювання! – Костиганов рушив до дерев'яних містків.

Розмова з Тараканом зіпсувала йому настрій. Система, побудована на цих землях за останні століття, опиралася втіленню праведних знань. Пручалась і не бажала світла. Непевна країна, кілери з філософськими приколами, чорні маги, бандити з мільярдними статками. «Всі під общєством ходимо», – згадав Пітер слова Таракана. Ця вселенська приреченість місцевої людності вже переставала здаватись відлунням давньої степової мудрості і починала його дратувати.

«І що я в біса тут роблю?» – не вперше спитав себе невиспаний Лицар Кадош.