Текст книги "Побачити Алькор"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 12

Перед приїздом Лавра Корецький планував ще годину-півтори поспати, але йому не дали. Спочатку подзвонили з редакції, потім з банку. Наостанку віддзвонився Великий Майстер, який побачив на своєму стільниковому ранковий виклик Романа Олександровича. Довелося детально розповісти про записку. Але про Мармурину знахідку журналіст жодним словом не обмовився. Коли дзвінки закінчилися, Корецький раптом згадав, де сам він бачив квітку, рельєфне зображення якої прикрашало торцевий зріз циліндра.

Він знайшов у домашній бібліотеці довідник «Все награды Второй мировой войны». На сто шістдесят сьомій сторінці відшукалось зображення німецького ордена «Tapferkeits– und Verdienstauszeichnung» [10]10
  Орден «За хоробрість і заслуги» для східних народів, заснований у липні 1942 року для нагородження бійців іноземних формувань у складі вермахту (типу Руської визвольної армії, туркестанських батальйонів тощо). Вважався високою нагородою, співставимою із «Залізним хрестом» і «Хрестом мілітарних заслуг».


[Закрыть]. Стилізоване зображення лотоса, шість пелюстків якого загинались управо, немов у свастики, дизайнери НСДАП розташували в центрі восьмикінцевої орденської зірки. Довідник повідомляв, що в основу малюнка нагороди було покладено ідеї керівника орденської канцелярії Третього райху доктора Доеля, а остаточний варіант розробив імперський ювелір Ернст Ланг.

«Дивно, – подумав Корецький. – Нацистська символіка на футлярі кабалістичної таблиці. Цікаво, з якого давнього зображення партайгеносе Доель перемалював такий прикольний „гакенлотос“?»

Він повитягував з шафи усі довідники з європейської та східної сакральної символіки, розклав їх на дивані і на кріслах. Зображень лотосів знайшлося там чимало, але точного збігу з квіткою-свастикою серед них не було жодного.

Геральдичні вправи Корецького припинив дзвінок Лавра.

– Я вже у вашому дворі, – повідомив консультант з питань безпеки. – Нічого підозрілого не спостерігаю. На дахах суміжних будинків нікого не бачу. Здається, чисто.

– За двором можна дивитись з будинкових під'їздів, – не погодився журналіст. – Там на сходових майданчиках між поверхами є вікна, що виходять у двір.

– Зрозумів, зараз перевірю, – у слухавці тренькнуло.

«Перевіряй, хлопче, перевіряй», – Корецький і собі підійшов до вікна, відхилив гардину і подивився у двір. На дитячому майданчику самотня доглядальниця гойдала дитячу коляску. Біля протилежної дев'ятиповерхівки на ослінчиках примостилися старі жінки. Лавра він помітив не відразу. Той якраз заходив до крайнього під'їзду.

«А це що за нянька? – журналіст придивився до жінки з коляскою. – Щось я такої раніше у дворі не бачив. Молода, а на голові хустина якась дурнувата. Вона з села, чи що? І коляска така новенька, яскрава… Та ні, то бздури, хіба усіх тих няньок запам'ятаєш? То вже параноя починається…»

Лавр ретельно перевірив сходові майданчики. На одному з них він знайшов неповнолітніх закоханих з пивом і сигаретами. На іншому наркоман щось пояснював написам на стіні. При наближенні Лавра він натягнув на очі каптурець водолазки. Лавр різким рухом зісмикнув його з голови наркомана. Худе, ніби висмоктане обличчя, нерухомі очі. Лавр перевірив його руки. Чіткі сліди ін'єкцій, на зап'ястках – порізи і сліди опіків.

На останньому поверсі одного з під'їздів двері, що вели на горище і дах, зберегли сліди свіжого злому. Лавр вийняв з кобури «беретту» і рушив крутими сходами, намагаючись не наступати на рипливе сміття. До люка, що виводив на дах, була приставлена драбина, зварена з металевої арматури. Драбиною нещодавно користувались – на сходинках не було пилу. Лавр обережно висунувся з люка, оглянув дах. Біля парапету він побачив купу ганчір'я.

Підійшовши до парапету, він виглянув назовні. З цієї частини даху весь двір був немов на долоні. Вхід до під'їзду, де жили Корецькі, також проглядався ідеально, незважаючи на похиле бетонний дашок, встановлений над дверима.

«Ніштячна позиція для снайпера», – вирішив Лавр і копнув ногою купу ганчір'я. Раптом там щось дзенькнуло. Він розгріб шмаття: звідти вивалилася невелика тринога, зварена з металевих кутиків. На триногу невідомі умільці насадили патрон від дрельки.

«Універсальне кріплення, – хмикнув консультант з питань безпеки. – Дешево і практично. Але цього штатива призначено явно не для зброї, скоріше для якогось фіксованого оптичного приладу. Для відеокамери, наприклад».

Лавр ретельно перевірив рештки ганчір'я. Там знайшовся металевий ґудзик з американськими орлами і пластмасова баночка, від якої смерділо чимось хімічним і ядучим. І ґудзик і баночку Лавр запакував до пластикових пакетів. Потім він знову загорнув триногу у шмаття і перевірив решту даху. Нічого цікавого не побачив і рушив до люка.

Уже підходячи до люка, він відчув, що там, унизу, хтось є. Він не почув жодного звуку, але роки тренувань і оперативної роботи не минали дарма. Від люка линули невидимі, але відчутні «хвилі присутності». Так називав це демаскуюче явище інструктор, котрий колись учив Лавра, «як на землі не пропасти». Інструктор, серед іншого, був практикуючим містиком, дзен-буддистом і вмів розрізняти півсотні видів вітру за вологістю, запахами та нечутними мантрами, які ці вітри невблаганно навіювали.

Теперішні «хвилі присутності» були такими конкретними, що Лавру здалося, що локатори його підсвідомості потихеньку розжарюються від злості і бажання знищення. Ці злі бажання, немов шматки штормової піни, несли невідомі «хвилі». Там, у люці, причаївся не бомж і не злодюжка. Там чекав воїн, навчений вбивати. Навчений викликати з глибин свого єства штормові і бадьорі спалахи бойової «срібної» ненависті.

Лавр правою рукою міцно стиснув руків'я «беретти», а лівою тихо-тихо, намагаючись навіть не дихати, підняв з теплого руберойду товстий шматок штукатурки. Треба було кинути штукатурку до люка так, щоби жодним звуком не видати свого місцезнаходження. Тут Лавр згадав, що в лівій кишені його джинсів лежить зв'язка ключів з пультом центрального замка «прімери» і металевим брелком.

«Йопст! Воно ж усе почне дзенькати, коли я кидатиму», – схаменувся він.

«А може, й не дзенькатиме, – сказало щось в його голові голосом інструктора-містика. – Будь простішим, Грінченко. Будь простим, як Ван Сінмінь [11]11
  Ван Сінмінь– китайській вчений доби Сун, автор трактату «Речі як корені овочів».


[Закрыть], який визначив: хто ретельно розжовує корені овочів, той вирішує будь-які питання».

Шматок штукатурки полетів до пащі люка за траєкторією, що своєю досконалістю потішила б навіть болільників НБА. І нічого не дзенькнуло. Одночасно Лавр притиснувся до руберойду, вже обома руками тримаючи «беретту» перед собою. Але нічого не сталося. Не пролунали постріли. З люка не вискочив затягнутий у шкіру і кевлар терорист. Просто «хвилі присутності» раптом припинили свій примарний наступ. Невидимий супротивник відступив, не прийнявши бою. Відступив безгучно і швидко, наче визнав свою позицію ненадійною.

«Ань ду Ченьцан», – прошепотів Лавр гасло китайської стратегеми. Це була давня мудрість східних стратегів: «тайно виступити в Ченьцан», приховати істинні напрями свого відступу, задурити ворога простотою і однозначністю вчинків.

Він вичікував хвилин десять. Потім завібрував сотовий. Не відводячи прицілу, Лавр наблизив машинку до вуха.

– Ви де там пропали? – почув він голос Корецького.

– Перевіряю дах будинку номер сімнадцять корпус два.

– І що?

– Дещо знайшов.

– Що знайшли?

– Тут якісь піанєри обладнали собі штабік.

– Штабік?

– Спостережний пункт.

Корецький присвиснув.

– От і я кажу – абарзєлі еті піанєри. Рамси поплутали і страх патєрялі.

Лавр обережно підкрався до люка, заглянув у нього, все ще готовий натрапити на пастку. Але ворог щез. Шлях був вільним.

– І що робитимемо? – голос журналіста в мобілці став хриплуватим.

– Учити їх будемо, Романе Олександровичу. Основам кримінального права.

* * *

– Ти його бачила? – у темряві на мить спалахнула запальничка. Потім червоний вогник відплив у глиб мороку.

Вона зрозуміла, що він відкинувся на бильце крісла. «Чому він не увімкне світло?» – вона знала, що не спитає про це вголос. Так уже в них повелося – не вона визначала правила цієї гри.

– Так, – сказала вона. – Він був озброєним.

– Чим саме?

– Волиною… Я бачила в нього волину.

– Він знайшов штатив.

Вона не відповіла. Зрештою, це й не було запитання. Після довгого мовчання він підбив підсумок розбору польотів:

– Значить, вони почали контроперацію. Швидше, аніж ми сподівались.

– Ти ж базарив, що у нас все під контролем.

– Наш інформатор не може виходити на зв'язок кожного дня. Їх там усіх плотно контролюють. Але тепер навіть інформаторів не потрібно. Тепер усе ясно як божий день. Хтось із їхніх почав виявляти лягаву ініціативу.

– Я повинна була його вбити?

– Я такого не казав.

«Ти, фан фанич долбаний, мені взагалі нічого не кажеш. Тримаєш мене за мухтарку», – подумки визвірилась вона, а вголос перепитала:

– Все ніштяк?

– Він міг тебе вбити. Або поранити. Тоді б уся операція зірвалась. Ти мудра й обережна дівчина. Ти все вчинила правильно, Космічна Мавпо. Все-все.

– Нам маза потрібна.

– Ні, не потрібна. Ми все самі зробимо.

– Все через пічку ломиться… – вона не витримала панування тупого мороку і смикнула за шнурок торшера. – Проти нас страшні сили рогом стали.

Світло було несильним, але раптовим. Він прикрив долонею очі. Кинув до попільнички згаслу сигарету і сказав:

– Ми переможемо всі ті сили.

– Ті сили не по землі шлиндають.

– Ти стаєш містиком, Космічна Мавпо?

– Я шифером шуршу. Так ми скоро дупло у сонця побачимо.

– Сонячне дупло? Сама придумала?

– Ні, навчили. Поживеш у кума, тебе й не такого навчать [12]12
  Космічна Мавпа використовує в розмові кримінальне арго. Відповідно: фанич – чайник; маза – допомога; пічка, дупло – задниця; жити у кума – сидіти в зоні.


[Закрыть].

– Бачиш, яка ти розумна. Хто встоїть проти такої воїтельки?

– Ти мене заспокоюєш, свою вірну мухтарку, чи не так? – Її істерика нарешті прорвалася назовні. – А насправді ти ж знаєш, що ми по кокарду в блудняках. Адже знаєш, знаєш?

– Йди до мене, – він дивився їй в очі.

– Ти не відповів.

– Знаю. Але найголовніше не це. Зовсім не це.

– А що? Що?

– Найголовніше, маленька, те, що ми разом.

– Надовго?

– Назавжди. Йди до мене.

Вона не ворухнулась. Він підвівся, підійшов до її крісла, нахилився над нею. Обережно взяв у свої гарячі і шерехаті долоні її обличчя. Долоні пахли тютюном. Він наблизив свої губи до її перенісся і прошепотів:

– На-зав-жди.

Розділ 13

– Це моя Інна. Спадкоємиця, так би мовити, – Корецький підштовхнув доньку назустріч Лавру.

– Грінченко Лавр Станіславович, – консультант з питань безпеки навмисно взяв офіційну ноту. Спадкоємиця Романа Корецького з першого погляду йому не сподобалася. Масна цибата дівуля з нахабним поглядом і фарбованим волоссям. Від таких персонажів, за досвідом Лавра, нічого, крім різноманітних неприємностей, очікувати не вартувало.

– Можете називати мене Беконті, – навмисно фальшива посмішка розтягнула обличчя дівулі. – Ми так вам раді, пане Грінченко, так раді. Ви ж наш рятівник, наш Бетмен.

«Стерво мале», – подумки хмикнув Лавр і приязно посміхнувся Мармурі, яка з-під лоба дивилася на детектива.

– А тебе як називати?

– Мар… – почала дівчина, але виправилась: – Наталією називайте.

Беконті здивовано подивилась на подругу.

«Ти що, мала, здуріла? Це ж мусорюга!» – казав її погляд.

«А мені пофіг, – подумала Мармура. – Він симпатичний. В нього сірі очі і прикольна посмішка».

– Наталі, я вам теж здаюся схожим на Бетмена? – Лавр підморгнув дівчині. – На того дешевого тіпка в кажанячому прикидоні?

– Та ні, який ви там Бетмен… – Мармура шкодно шморгнула носом. – Та ви на Бекі не ображайтесь. Вона, як знайомиться з пацанами, то завжди отак тупо жартує.

– Ну, ваащє! – ображена Беконті почвалала до своєї кімнати. – Я тупа овца! У власній хаті по базару опускають!

– Це, я так розумію, ще одна ваша спадкоємиця? – спитав Лавр, спостерігаючи, як на обличчі Мармури розквітає найспокусливіша з колекції її посмішок.

– Родичка, – буркнув Корецький, заскочений трагічним відступом Беконті. – Далека.

Потім він невпевнено глянув на Лавра і розпорядився:

– Всі йдемо на кухню. Треба порадитись.

– Без мене! – крикнула з кімнати Беконті.

Кухонна нарада тривала недовго. Лавру не довелося докладати великих зусиль для того, щоби переконати Корецького у двох очевидностях. Перша, більш конкретна, полягала в тому, що залишатись у «паленій» квартирі рівноцінно самогубству, а другу він сформулював образно: не варто зебрам пастись там, де готуються до бою леви. Цивільні фігуранти та члени їхніх родин, поки все не владнається, повинні перебувати в захищеному місці під надійною охороною.

– І де ж воно, таке місце? – запитав журналіст.

– У вашому Храмі.

– У Храмі? Ні, це неможливо… Ні! – твердо виголосив Корецький. – Це місце закрите для сторонніх.

– Що за Храм? – у дверях виникла вкрай зацікавлена Беконті.

– Інно, заради Бога, зажди зі своїми запитаннями, – пригальмував доньку Роман Олександрович.

– Ага, у татка страшні тайни, – погодилась та. – Татко в мене зашифрований. А я тіпа не бачила у шафі отих таткових фартушків.

– Краще б ти менше бачила, а більше вчилась.

– Я що, погано вчусь?

– Не заважай дорослим.

– А я, значить, малолєтка. З горшка злізла, нє?

– Не за-ва-жай, – у голосі Корецького з'явилася педагогічна твердість.

– Ну й фіг з вами, – на цей раз Беконті нікуди не пішла, а залишилася стояти у дверях і свердлити Мармуру поглядом. «Зрадниця!» – означав цей погляд, але Мармура відводила очі, і вся вкладена в нього нищівна енергія випаровувалася до вирію.

– Якщо Храм не підходить, тоді треба обладнати якесь тимчасове сховище, – запропонував Лавр. – Але це приведе до розпорошення сил і здорожчання наших послуг. У вас є фазенда?

– Нема в нас фазенди, – сказав Корецький. – У мого батька є за містом старий будинок.

– Капітальна будова?

– Будова цегляна, але це ж не фортеця. Просто двоповерховий сільський будинок. Чотири кімнати, кухня, туалет дворі.

– Храм був би ідеальним місцем…

– Мені ніхто не дозволить. Це порушення всіх правил.

– Хіба ваше вчення не вважає захист одного з братів священним обов'язком усього братства?

– Ви, як я бачу, вже встигли дещо прочитати… Інтернет?

– Не тільки. – Лавр підійшов до вікна і подивився у двір. – У нашого агентства є оперативні квартири, але вони обладнані для роботи.

– Так нам палацу не треба. Дівчата багато місця не займуть, а моє місце в часи небезпеки – у Храмі.

– Гаразд, я поговорю з Іваном Ваграновичем, – Лавр кинув швидкий погляд на кислу мармизу Беконті, потім знову подивився у двір і покликав журналіста: – Романе Олександровичу, ану гляньте. Акуратно. Бачите жінку в хустці?

– Няньку?

– Ага, оту з коляскою.

– Так-так, підозріла жіночка. Я, до речі, її вперше бачу, – стрепенувся Корецький і кивнув доньці: – Інно, ану йди-но сюди, подивись. Ти он ту няньку раніше бачила?

Беконті неквапно наблизилася до вікна, довго придивлялась до няньки, потім знизала плечима:

– Та ніби бачила. Тут няньок ціла дивізія тусує. Бебі-бум.

– Я помітив її, ще коли виходив з сімнадцятого будинку, – пояснив Лавр. – Ця жінка вже годину сидить так, ніби перекриває спостереженням сектор вашого під'їзду і вікон.

– Ага, бачу, – погодився Корецький. – Зиркає на наш під'їзд.

– Там лавка стоїть так, що вона сидить обличчям сюди, – зауважила Беконті. – Вона ж не буде на лавці сидіти, як на коняці. Ви вже щось таке попридумували, що я від вас обох прозрєваю. «Перекриває спостереженням сектор», – передражнила вона Лавра. – Замаскований Штірліц, нє? Нормальна нянька. Он, подивіться, годує малого з пляшечки. Все цивільно.

– Нехай буде так, – погодився Лавр. – «І і дай лао».

– Перепрошую? – не зрозумів Корецький.

– «У спокої очікуй і стомлюй ворога». Давня китайська військова мудрість.

– Це якесь висловлювання Суня [13]13
  Сунь-цзи (Сунь У) – китайський мудрець і полководець, сучасник Конфуція (551–479 pp. до н. е.).


[Закрыть]?

Лавр кивнув. Він міг би посперечатися щодо істинного авторства старої китайської науки про військову хитрість «моу цзи», але вирішив, що навряд чи журналіст здатний розрізнити тонкі відмінності між традиціями Тан Дао-цзи [14]14
  Тан Дао-цзи– знаменитий китайський воєначальник V ст. до н. е.


[Закрыть]і «Товариства Хунмінь» [15]15
  «Товариство Хунмінь»– таємне патріотичне товариство, засноване в Гуансі у 1674 році.


[Закрыть].

Розділ 14

Місце зустрічі Костиганову не подобалося. Власники заміського кафе зробили фішкою свого закладу невеличке штучне озерце з кахляними берегами, мініатюрним водоспадом і непереконливими декоративними рибами. Можливо, у сонячний день це крихітне водяне князівство й тішило відвідувачів кафе, захищених від спеки величезними парасолями. Але тепер, під сірими дощовими хмарами, сіре озерце здавалось лише додатковим джерелом депресивного настрою. Навколишня сірість немов підкреслила несмак дизайнерів, які нагромадили на озерних берегах керамічні вежі ельфійських замків. Червоні дашки веж викликали непристойні асоціації, а з чорних провалів бійниць вистромлювались неприбрані недопалки. Сам брат Пітер ніколи не обрав би місцем для конфіденційної розмови цю відкриту для сторонніх спостережників терасу. Але сьогодні була не його черга обирати декорації.

Помічник Костиганова за годину до зустрічі обстежив лісок за озером і тепер стежив за околицями з машини, припаркованої на автостоянці. Нічого підозрілого він не бачив, але ворог з дистанційною прослушкою міг ховатися де завгодно: скажімо, у будинку мотеля за сто метрів від кафе або на далекому, порослому модринами узвишші. До того узвишшя було кілометрів зо три, але для шпигунського приладу така відстань не становила перешкоди.

Брат Пітер уже майже піддався спокусі відправити помічника обстежувати підозріле узвишшя, коли побачив знайоме авто. Світло-зелене піжонське BMW хвацько вирулило на автостоянку і вмостилось на козирному місці, біля сходів, що вели на терасу. Костиганов подумки посміхнувся. Братан Тіма не змінював стилю. Напевне, тому все ще перебував у ранзі Тіми, а не Тимофія Леонтійовича.

– Сервус, брате, – Пітер підвівся назустріч власникові піжонської тачки. – Як життя молоде?

– Привіт-привіт, – відповів той. – Пєтя, в мене дуже мало часу. Ще маю сьогодні зустрічі з двома клієнтами.

Брат Тіма був відомим київським адвокатом. Він вів ризиковані справи по безнадійних кредитах і рейдерських захопленнях, створював собі імідж незалежного правозахисника і, як казали, був близьким до того, щоб очолити юридичну групу при штабі одної з парламентських партій. До офісу брата Тіми текли тихі потічки різноманітної цінної інформації, яку він уміло використовував для збільшення кола вдячних осіб. Колись брат Тіма допоміг Костиганову граційно обрубати боргові хвости й отримав за це пристойний гонорар. Пітер вважав, що переплатив. Але розраховувати на те, що брат Тіма вважає так само і тепер відвантажить йому інфу безкоштовно, Костиганов не став. У його барсетці лежали дві тисячі євро.

Брат Тіма поклав на стіл антикварний золотий годинник з довгим, майстерно переплетеним ланцюгом.

«Оце вже перебор, – подумав Пітер. – Ще не вистачало, щоби він почав брати з мене похвилинну оплату. Істинно братерська зустріч».

– Я тут не від свого імені, – сказав він і дав знак офіціантці, що вони готові до замовлення.

– Я розумію, – брат Тіма дивився на Пітера поверх вузьких окулярів. Золота оправа віддзеркалювала червоне поблискування кінчиків ельфійських веж. – Передавай Командорові мої найщиріші вітання.

– Передам. У нас проблеми, брате.

– Напад на Храм?

– Я не сумнівався, що ти в курсі.

Брат Тіма широко посміхнувся. Цієї миті він нагадав Пітерові ювіляра Джона Ф. Кеннеді в тому записі, де він приймає публічні вітання від Мерилін. Якраз підійшла офіціантка, і Костиганов замовив два по сто Remy Martin'a.

– Ми досі не встановили мотивацію нападу. – Костиганов намагався бути лаконічним і точним у формулюваннях. – Хто напав і з якою метою. Чому саме тепер, напередодні Літнього Івана. Командор просив тебе допомогти. Зрозуміло, небезкоштовно.

– Мене вже мають за останню сволоту? – хмикнув брат Тіма.

– ?..

– Я, Пєтя, зрозуміло, можу взяти гроші з небідного брата, – криво посміхнувся адвокат. – За добре і якісно виконану роботу. Можу. Але з братської калитки я грошей не візьму. Ніколи. Жодної гривні. Діти Вдови не забирають у мами. Й ще одне, до твого відома, брате. Ми з Командором отримали тридцять третій в один день. Разом присягали на вівтарі. Ти, напевне, цього не знав.

– Я лише у тридцятому.

– Тепер знатимеш, Лицарю Кадош [16]16
  Лицар Кадош– титул масона 30-го градуса в Шотландському обряді.


[Закрыть]. Paulatim summa petuntur [17]17
  Paulatim summa petuntur(вершини досягаються поступово) – одне із трьох «прохідних» гасел для Великого ритуалу Лицарів Кадош.


[Закрыть].

– Тепер знатиму, Генеральний інспекторе [18]18
  Великий Державний Генеральний інспектор– титул 33-го градуса.


[Закрыть].

– От і добре… Передай Командорові таку інформацію. Один дуже-дуже небідний чувачок довго і вперто шукав чаклунів для рішення своїх бізнесових питань. Він дуже непростий, специфічний, цей чувачок. Олігарх-містик. Рідкісне таке поєднання. Так от, він шукав і знайшов. Чаклуна. Який називає себе адептом і лицарем Червоної Гілки. Тобі відома ця назва?

– Щось пов'язане з давніми кельтами, якщо не помиляюсь.

– Не помиляєшся. – Брат Тіма вийняв з кишені піджака блокнот і прочитав звідти: – «Червона гілка» – назва загону видатних воїнів, які збиралися за столом у Червоній залі легендарного ірландського короля Конхобара Мак Несси. Його замок був у Емайн Масі, поблизу Ольстера. Це така давня легенда. А тепер ближче. З тисяча сімсот сорок шостого року ступінь з назвою «Лицар Червоної Гілки» надавали в ложах Ордену Оранжистів, про що зазначено у хроніках під тисяча сімсот шістдесятим роком. Повна назва ордену – Царствений орден Лицарів Ері та Червоної Гілки Лицарів Ольстеру. Останні неспростовані дані про той орден пов'язані з іменем його керівника Бенджаміна Кокса, який жив у кінці дев'ятнадцятого і на початку двадцятого століття. Отакої.

– Орден… Лицарі… – Костиганов нахилив келих, вдихнув запах нагрітого долонями коньяку. – Нехай. Це мені зрозуміло. Мені незрозуміло, яке відношення має найманий чаклун до традиції Червоної Гілки. Він ірландець?

– Наскільки мені відомо – ні. Але й не місцевий. Звідки олігарх його викопав, я не знаю. Але той чаклун дав олігарху інформацію про якусь старовинну річ, яку нібито зберігаємо ми, масони. Ця річ буцімто здатна з великої відстані впливати на людей так, як впливають ритуали вуду або відьомські пристріти. Люди тяжко хворіють і вмирають. І, уяви собі, ця хрєновина, на відміну від відьомських ритуалів, діє безвідмовно. Всі різновиди окультного захисту вона пробиває. Погодься, ідеальна штука для масштабного і рішучого шантажиста. Жодного фізичного впливу. А прокляття, як відомо, не враховуються упорядниками українського законодавства як самодостатній спосіб ушкодження.

– Маячня якась. – Костиганов помасував собі скроні і відпив з келиха. – Старовинна річ? Пробиває захист? Звідки така в наших?

– Запитай у Командора.

– Запитаю.

– Ні, справді, запитай. – Брат Тіма дивився просто в очі Пітерові. Тому раптом здалося, що ліве око адвоката нервово сіпається.

«Нервується, – зрозумів Костиганов. – Набалакав бог зна чого і нервується».

– Я ж сказав, що запитаю, – підтвердив він. – Але ж це все якесь дивне… Брати в Україні з'явилися після тисяча дев'ятсот дев'яносто третього. До того, наскільки мені відомо, ніяких масонів тут не було й близько понад шістдесят років. Чекісти винищили останніх братів на початку тридцятих. Останнім був «Орден Світла» Солоновича і Криштофовича-Аліна. Всі їхні тайники викопали, всі протоколи, патенти і ритуальні тексти вилучили. Все це загинуло у сорок першому, коли при відступі спалили київський архів НКВС. Що могло зберегтись у радянському мороці з тих часів?

– Це не до мене запитання, Пєтя. Я так здогадуюся, що Командор доручив розслідування цієї справи тобі?

– Щось не так?

– Все о'кей, брате. Ти розумний, досвідчений. На мотоциклі класно ганяєш.

– Іронізуєш?

– Ага.

– Моя персона тобі в ролі слідчого не подобається?

– Я фаховий адвокат. Звик працювати з професіоналами.

– Якщо буде потрібно, я залучу до розслідування професіоналів.

– Це було б доречним.

– Брате, я можу запитати тебе про джерело інфи?

– Ні.

– Ні?

– Категорично.

– А прізвище олігарха-містика?

– Це не настільки категорично. Зараз його тобі нашкрябаю.

Брат Тіма відірвав сторінку блокнота, написав на ній прізвище, показав Костиганову, потім спалив листок над попільничкою і розтер у ній попіл.

– Усе зрозумів? – спитав він.

– Не все, але дещо таки зрозумів. Прізвище знайоме.

– Я не про це. Я про те, що цією хрєновиною грошовитий пупс може безкарно вбити мене, тебе, Командора або президента країни. Будь-кого на цій планеті, прикинь.

– Я поки що це не можу уявити.

Брат Тіма невесело розсміявся.

– Скажи краще: не можу в це повірити.

– Нехай так.

– Відразу, поки ти ще не запитав, скажу тобі, що імені того адепта Червоної Гілки моє джерело не знає. Але воно, це джерело, знає, що той активно вербує до своєї секти молодь. Особливо його цікавлять молоді гарні дівчата. Це, скажімо так, його вразливе місце.

– Так, це є цінною інфою, – погодився брат Пітер. – Гадаю, цей чаклун – найслабша ланка у всьому їхньому ланцюгу. Хоча й до олігарха при бажанні можна дістатись.

– Свої припущення краще тримай при собі, – порадив брат Тіма. – Я і так тут ризикую усім на світі.

– А що, той сексуально стурбований чаклун уміє читати думки на відстані?

– Не відаю про таке, брате, – знов примружився адвокат. – Але ж він чаклун. І в нього ресурси та повне сприяння людині, яка входить до двадцятки найбагатших і найвпливовіших людей країни. А десять років тому ця людина очолювала найбільше в області організоване злочинне угруповання.

– Так нащо ж ти вибрав для зустрічі таке прокольне місце? Тут нас можуть слухати з-за кожного дерева.

– Слухати, брате мій, можуть будь-де. Навіть у президентській адміністрації. Гарантованих місць у цій країні немає. На жаль. А ця точка – на шляху від міста до кінської ферми, де я тримаю свого Падишаха.

– У тебе є кінь?

– Так. Уяви собі, маю гарного коника. Я цією трасою їжджу через день. І часто зупиняюся саме в цій грьобаній обжорці поїсти пєльмєшек. Вони тут непогано пєльмєшки готують. Рекомендую. Якщо мої маршрути відстежують мазафакери, то вони не напружаться від мого візиту сюди. А твоя вчорашня есемеска прийшла на скріблований апарат. Тут вони теж мені хіба що солі на хвіст насиплють.

– Відчуваю досвідчену людину.

– Не без того, брате. Дивись, щоби ти не привіз за собою хвоста. Ти тут сам, я сподіваюсь?

– З помічником.

Брат Тіма важко зітхнув і похитав головою.

– Наш брат і надійна людина, – заспокоїв його Костиганов.

– Ти кончений лошара, Пєтя. Якби я знав, що ти таке вчудиш, о хрєн би сюди приїхав.

– Ми його вже кілька разів перевіряли на поліграфі.

– Лошара ти, Пєтрухо, лошара. – Брат Тіма забрав зі стола годинник. Нічого не додаючи до образливої констатації, він рушив до свого BMW. До коньяку адвокат навіть не доторкнувся.

Костиганов провів його поглядом. Піжонське авто давно вже щезло за деревами, а Лицар Кадош все ще сидів, намагаючись обдумати те, що почув. У тих його роздумах фантастичні припущення громадились на такі ж фантазії. Але з-поміж усіх можливих припущень у нього тепер було одне золоте. Навіть платинове. Тепер він знав прізвище можливого замовника нападу. І міг, нарешті, сам собі поставити чітке оперативне завдання. От тільки перед тою постановкою він конче мусив перевірити одне із припущень адвоката.

Брат Пітер витягнув з барсетки маленьку дешеву мобілку. З цього анонімного стільникового він телефонував лише одній-єдиній людині. Коли на екранчику засвітився зелений квадратик контакту, Костиганов привітався:

– Триста сім, Суверене.

Число 307 було частиною системи паролів, які змінювалися щогодини. Абонент Костиганова мав бути впевненим, що до нього телефонує саме брат Пітер, а не той, хто вкрав або відібрав у нього телефон.