Текст книги "Побачити Алькор"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 38

Уже прибувши до Храму, Лавр отримав від Кабарди звістку, що Олега Марковича без пригод обміняли на письмові гарантії і доправили на базу. Микола Семенович також повідомив, що Мармура прийшла до тями і вже його впізнає.

– Щось позитивне? – поцікавився в Лавра Костиганов, від якого не вдалося сховати тої хвилі полегшення, яка промайнула на обличчі старшого оперативника Грінченка.

– Так, Пітере, дуже позитивні новини, – підтвердив Лавр. – Сулименко звільнив нашого співробітника. Компромат на Поліну нам дуже допоміг. Таке не забувається. А наш шеф вміє бути вдячним.

– Ми партнери. Щось іще?

– Та дівчина, яка викрала Генератор, одужує.

– Ти казав, Ерікан намагався оволодіти її свідомістю?

– Оволодів. Повністю. Я вперше в житті бачив зомбі. Справжній фільм жахів. Пацанка як скажена кидалася з ножем на трьох озброєних здоровенних хлопців. Те ще видовище, скажу я тобі.

– Після цього ти, напевне, вже не станеш так скептично ставитися до метафізики?

Лавр вирішив за краще промовчати.

– Ну що ж, – Костиганов збирався піти. – Може, залишишся поки що у нас? Як не крути, а треба ж буде обмізкувати план операції.

– А тут знайдеться де поспати годинку-півтори?

– Йдемо до мене на третій поверх. Я там поставив розкладачку. Дуже зручна річ… Поки я займусь цим, – Пітер зважив у руці циліндр, – ти там виспишся. Туди, окрім мене, ніхто не ходить.

– Розкладачка? – перепитав Лавр. – Так це ж за щастя.

Великий Майстер, Верховний Командор і брат Ігор чекали на Пітера у підвалі Храму, біля тої неспалимої шафи, де Великий Агапмейстер зберігав посуд і ритуальні предмети для братніх трапез.

– Оро! – промовив Костиганов пароль хранителів.

– Орай! – відізвалися присутні.

– Радіємо твоєму приєднанню до нас, брате, – обняв Пітера Командор.

– Вісь Машини з тобою? – спитав Великий Майстер.

Костиганов розгорнув пластиковий пакет і передав йому циліндр. Жовтий відблиск металу прикував до себе погляди масонських лідерів. Усі присутні, окрім брата Ігора, бачили вісь Машини уперше.

– Є ще одна формальність, брате, – звернувся до Пітера Великий Майстер.

– Слухаю, Суверене, – насторожився Костиганов.

– За давніми правилами, доступ до Машини відкритий лише братам тридцять третього градуса. Ти лише у тридцятому. Гадаю, наш вельмишановний брат Командор вирішить цю проблему тут і зараз. Ми одностайно вважаємо тебе достойним підвищення, оминаючи градуси тридцять перший і тридцять другий, які брат передасть тобі комунікативно, разом із найвищим. На коліна, лицарю!

Костиганов став на коліна перед Командором.

– Суверенною верховною владою, мені дорученою, – почав Командор, – підіймаю, приймаю і затверджую Лицаря Кадоша Пітера, мандрівника з гори Хередом [49]49
  Хередом– легендарна гора, яка згадується у Старому Завіті. Символічно – місце, де збираються для здійснення ритуалів регулярні і видані масони тридцятого градуса.


[Закрыть], у правах і ступені Інспектора-інквізитора тридцять першого градуса. Віднині його закликано до Судової палати Ордену для розрізнення, оцінювання і зважування.

– Свідчимо! – сказали Великий Майстер і брат Ігор.

– Підіймаю, приймаю і втаємничую члена Судової палати Інквізитора Пітера у ступінь Князя Королівського Секрету тридцять другого градуса! Нехай на Таблиці лицарського стану цього градуса буде відмічено та уславлено його ім'я! Dictis, non armis! [50]50
  Словом, а не зброєю! – перше гасло лицарського стану масонських Князів і Володарів тридцять другого градуса.


[Закрыть]

– Свідчимо! – пролунало вдруге.

– Виводжу до порядку наслідування істинної влади Ордену, визнаю і короную Князя Пітера ступенем і мітрою Верховного Державного Генерального Інспектора тридцять третього і останнього градуса.

– Свідчимо, визнаємо і славимо! – підтвердили легітимність посвяти Великий Майстер і брат Ігор.

– Вітаємо тебе, Фрідріху [51]51
  Тридцять третій градус Шотландського статуту був заснований у травні 1786 року королем Пруссії Фрідріхом II Великим. На честь цього монарха-масона у вільномулярських містеріях носій тридцятій третього градуса уособлює короля Фрідріха і до нього звертаються за цим ім'ям.


[Закрыть], – сказав Командор. – Підведися, брате. Тепер ти можеш йти з нами до Машини.

Він набрав на кодовому замку неспалимої шафи сім чисел, і вона повільно від'їхала вбік. У стіні відкрилася низька ніша, закрита сталевими сейфовими дверима. Брат Ігор і командор одночасно притиснули долоні до скляної пластини, вмурованої у стіну поряд із нішею. Пластиною пробігло зелене світло сканера, і невидимий механізм підняв сталеву плиту. Низько схилившись, вільні муляри увійшли до броньованої кімнати. Плита за ними безгучно повернулася на місце. Спалахнуло яскраве біле світло, і Костиганов побачив Машину. Подібна до величезного астрономічного інструмента, вона стояла на невисокому постаменті, застеленому витертим чорним оксамитом.

Вони довго-довго стояли мовчки. Так довго, як можна стояти лише перед тим, що викликає смуток нездійснення. Спочатку кожний з них думав про своє, але невдовзі чи то настрій цього дивного місця, чи то магія стародавнього витвору змусили їх мислити майже синхронно. Тут, у таємній каплиці-схованці, у присутності неперевершеного шедевра попередників, їх відвідали невеселі думки. Всі вони подумки визнали, що теперішнім адептам Королівського Мистецтва ніколи не втнути чогось і віддалено подібного до Машини. Що вміння і знання неухильно втрачаються, що містичне творче полум'я, яке яскраво палало в серцях творців Машин, згасло в теперішніх адептах і ледь жевріє, немов рідкі пурпурові вуглики у згасаючому вогнищі. Ці присмеркові думки невідворотно затягували їхнє мислення у безнадію. У щось таке, з чого не було виходу. Тому вони вийшли із заціпеніння і розпочали те, за чим, власне, й прийшли до броньованої кімнати.

Вони розпочали Ритуал Пробудження Машини Проклять.

Брат Ігор розкрутив циліндр, дістав із нього пергаментне кільце і поклав його на тьмяне дерев'яне коло з отвором посередині. Він знову скрутив циліндр і вставив його в отвір, лотосом догори. Тепер, коли очі Пітера призвичаїлись до сліпучо-білого світла, він побачив, що дерев'яні кола, які оточували вісь, містили металеві, скляні і кам'яні вставки. Деякі з них були зроблені у вигляді літер давньоєврейської абетки, деякі утворювали геометрично правильні скупчення кружечків, квадратиків і трикутників. Брат Ігор видобув з кишені папірця, подивився в нього і повернув пергаментне кільце так, що зображення Лева розташувалося напроти золотої літери «алеф» на внутрішньому кільці.

Згадавши оповідання про Artes Magnae, Пітер очікував, що після суміщення символів відбудеться щось неймовірне. Що кола почнуть самовільно обертатися, підшукуючи комбінації смертоносних кабалістичних формул. Але нічого такого не сталося. Машина залишалася нерухомою.

Верховний Командор також дістав листок і почав читати з нього:

– Раперах, елої маен бенахе маат.

– Коах коан, коах кхумен, – підхопив брат Ігор. – Амун елойї, Усіре елої, Іісіс елоймат, Непре елоймат даахе! [52]52
  Масони виголошують «Моління з долин Синів Міцраїму», фонетика якого близька до фонетики кемі-семітських жрецьких діалектів ХІІІ ст. до н. е.


[Закрыть]

Його голос звучав глухо і зловісно. Багато століть тому слова цього закляття вже блукали поміж печерних брил і мурів підземних святилищ. Тепер їх пробудили в надрах каплиці-сейфа, і слова здивовано ковзали сталевими стінами.

Проголосивши усі належні формули, брат Ігор повернув зовнішнє кільце Машини таким чином, що знак потрійного сплетеного трикутника опинився на одній лінії з Левом, «алефом» і віссю. Костиганову здалося, що у броньованій каплиці пролунав короткий вібруючий звук. Ніби десь далеко за межами кімнати обірвалася сталева струна. Він крадькома подивився на братів, але ті не виказали ані тривоги, ані здивування.

«Певно, щось учулося», – вирішив Пітер.

Він заплющив стомлені яскравим світлом очі і не побачив, як перезирнулися Командор і Великий Майстер.

Машина прокинулась. Але що робити далі, вони не знали. Окрім Ритуалу Пробудження, інші тексти, пов'язані з Машинами, до двадцять першого століття не дійшли.

Саме цієї миті в обсерваторії прокинувся Грінченко. Кілька секунд він намагався зрозуміти, які це вороги посадили його у блискучу скляну піраміду. Потім, усе згадавши, він присів на розкладачці і побачив, що з люка в підлозі вистромлюється голова брата Олександра.

– Доброго дня, – привітав Лавр старого доглядача.

– Уже вечір, – відповів знайомий скрипливий голос. – А що ви тут робите, пане, дозвольте вас запитати?

– Я тут з дозволу Пітера Венцелевича.

– Пітер Венцелевич, прошу зауважити, перебуває тут з мого дозволу, – повідомив брат Олександр.

«От старий буркотун! – подумки посміхнувся Лавр. – Зрештою завжди буде так, що весь світ тримається лише на ньому і залежить від його рішень. Така вже порода».

– А де він сам? – поцікавився доглядач, обмацуючи поглядом розвішаний на стільцях одяг Грінченка.

– Не відаю.

– Як прийде, передайте йому, що я його шукаю.

– Обов'язково.

– А він нічого вам не сказав? – брат Олександр підозріло зміряв Лавра з ніг до голови. Той згадав, що в нього на майці залишилися сліди Мармуриної помади.

– Нічого. А мав щось сказати?

– Якщо не сказав, то, значить, не сказав, – підбив підсумок доглядач і зійшов сходами на другий поверх.

«Якась безглузда розмова, – знизав плечима Лавр. – Цікаво, а старий знає про Генератор?»

Розділ 39

– І що ж там таке вночі відбулось? – шеф дивився, як Олег Маркович сьорбає гарячий чай з величезної супової чашки. – Ти часом ніяких розмов там не чув?

Старший технік з видимою нехіттю відірвався від своєї кварти. Підбите око робило його обличчя ще гротескнішим, аніж завжди. Але шок від полону вже минув. У здоровому оці воскрес і бадьоро себе почував веселий скепсис старого вченого.

– Вони мене тримали у якійсь смердючій коморі, де стояв здоровенний холодильник. Він так гудів, що я нічого не чув, що там діялося за дверима. В мене досі весь одяг смердить. Тьху! Я підозрюю, вони у тому холодильнику кістки для псів тримають, – Олег Маркович з розпачливим звуком ковтнув чаю. – За тиждень тепер не відмиюсь… Але, коли мене виводили до Сулими, я чув, як один із його людей розмовляв по стільниковому. Він сказав приблизно таке: «Не тринди, вона крута дівка, і нам усім буде добре».

– Це він про Поліну таке казав?

– Напевне. Скоріш за все про неї.

– А когось із людей Ерікана ти в «Ратлоні» бачив?

– А як ви собі уявляєте, я міг би відрізнити людей Ерікана від людей Сулими? За якими ознаками? Щось я не думаю, що у них на чолі татуйовані пентаграми або ікла, як у вовкулаків.

– За якими ознаками? Ну, вони все ж таки члени секти. Фанатики… Можливо, за одягом, поведінкою, манерою розмовляти.

– Ті, кого я там бачив, були звичайнісінькими ратлонівськими биками. Здоровенні накачані хлопці, спортсмени. З відповідними манерами і лексикою, – старший технік помацав синець під оком. – Жерців і жриць я там не помітив, вибачайте. А чого це вас так цікавить?

– Бачиш, Олеже Марковичу, я от все думаю: чому Агамов помер якраз тої ночі? В момент прийняття рішення щодо компромату? Ця його смерть якась неправильна. Він не дурень був, цей Мансурович, повинен був передбачити гіпнотичну атаку Ерікана. Він бачив, як той вбиває на відстані? Бачив. Інстинкт самозахисту був у нього розвинутим? Був. Інакше б не переміг Баркаса, не став олігархом. Він давно мав звикнути все прораховувати на кілька ходів уперед. Особливо щодо найближчого оточення. А тут так лоханувся. Дав можливість магу безперешкодно здійснити ритуал. Отримав команду на самознищення, написав віршик і чемно самознищився. Двічі по два – чотири. Занадто все просто… Він що, не запустив до оточення Ерікана жоднісінького «крота»? Жодного довбаного дятла не підсадив, який би йому тихо стукнув: маг готується до ритуалу, маг на тебе смерть начакловує?

– Ну, про те, як воно там насправді було, нам з вами, Іване Ваграновичу, вже ніколи не довідатись.

– Може, й так… А може, й ні, – директор надів окуляри і набрав номер у стільниковому: – Леоне Федоровичу, ви казали, що у вас в прокуратурі є добрі приятелі… Ні, мені потрібна лише інформація. Трошки специфічна інформація. Сулименко казав мені, що Агамов перед тим, як покраяти собі кишки, буцімто написав вірша у японському стилі… Так. Якщо він не збрехав, я хотів би отримати копію цього вірша. Не проблема? Буду вам дуже вдячний. Так. До зв'язку.

– Захопилися суїцидальною поезією самураїв, Іване Ваграновичу? – хмикнув Олег Маркович, допиваючи чай. – Дуже корисне чтиво. Допомагає подолати депресію, повернути смак до життя.

– Смак до життя я, слава Богу, ще не втратив, – запевнив старшого техніка шеф. – Просто мене навідала одна думка. Я можу помилятись, але перевірити її не завадить.

Як виявилося, Леон Федорович не перебільшував, коли казав шефові, що добути текст передсмертної записки Агамова для нього не становить проблеми. Вже за годину він скинув на директорську скриньку чотири рядки:

 
В селищі Радін всі у чорному.
Плаче, плаче донька Дим'ярита,
Яку називали Хасаною, доки Асманак
Не загинув, як Абойрам.
 

Виславши вірша, юрист передзвонив. Директор мовчки вислухав його повідомлення, подякував і наказав черговому розбудити старшого техніка. Коли заспаний Олег Маркович увійшов до кабінету, шеф поклав перед ним віддрукований на принтері вірш.

– Хто би зміг це розшифрувати?

– Розшифрувати? Ау! – позіхнув технік і помотав головою. – Підняли, розбудити забули… А це що, отой вірш? Швидко Леон порішав питання, молодець… Хасана! Отакої… Ви ж казали що Агамов написав щось японське.

– Так казав Сулима.

– «Так казав Сулима!» – з багатозначною інтонацією повторив Олег Маркович. – Звучить приблизно як «Так казав Заратустра». А насправді, прости Господи… Висновок, Іване Ваграновичу, простий: Олександр Андрійович – щоб він здох! – нічого не тямить у поезії. Я, зрозуміло, не літературознавець, але, як на мене, Японії тут і близько не стояло…

– У вас, Олеже Марковичу, багато знайомих серед учених. Треба знайти спеціаліста-сходознавця.

– Напевне, ви маєте рацію, Іване Ваграновичу. Імена східні. «Хасана», «Асманак». Якісь легендарні герої, епічні персонажі… А цей «Дим'ярит»? Гм…

– Ми з вами тут нічого не вдіємо, – визнав шеф. – У нас із вами мізки на таке не заточені. Я вже тут, грішним ділом, спробував погратись у криптолога, прогнав по «Гуглю» ці імена. Там такого понавискакувало, що сам чорт ногу зламає. Потрібен спеціаліст.

Він ще раз перечитав вірш, про щось поміркував і запитав:

– А що, Агамов був мусульманином?

– Не знаю, – знизав плечима Олег Маркович. – Коли ще я працював у «Ратлоні», ходили чутки, що він чи то прийняв іслам, чи то збирається прийняти. Батько його був мусульманином, напевно обрізав сина… А ісламом Володимир Мансурович завжди цікавився. Мечеть побудував, мав рідкісні видання Корану. Взагалі, він в історії був начитаним. Цитував східних поетів.

– А за манерою спілкуватись я б цього не сказав, – хмикнув директор. – Він зі мною розмовляв, як нарваний бичара з Басарабки.

– Ну ні, базарним бичарою Володимир Мансурович точно не був, – упевнено заперечив старший технік. – Зі мною він завжди дуже коректно розмовляв. І з іншими теж. Я за сім років від нього жодного матюка не чув. Та й Кіра Семенівна ніколи за жлоба не вийшла б. Вона ж узагалі була такою аристократкою, що навіть з шоферами на «ви» і з перепрошеннями. Голосу ніколи не підвищувала. Рівень був ще той… А ви, Іване Ваграновичу, точно із самим Агамовим розмовляли, не з кимось іншим?

– Я розмовляв з людиною, яка назвалась Агамовим, якій я дзвонив до офісу, коли передавав код доступу, і яка потім дзвонила з офісу Агамова мені, – директор вставив до лептопа флешку. – Є записи розмов. Ану, Олеже Марковичу, послухайте.

З динаміка вирвався хрипкий голос.

– Він?

– Та начебто він… – Олег Маркович дослухав записи до кінця. – Голос схожий. Але манера розмови… Ніколи не чув, щоби він так бикував. Зовсім не його це манера… Зрештою, голос можна зімітувати. Навіть технічно це нескладно. Є спеціальні аналогові фільтри, які змінюють голос. Та що я вам буду розповідати, ви й самі все це знаєте.

– Тоді можемо припустити, що мені дзвонив не Агамов, а імітатор, – чи то запитав, чи то ствердив директор. – Значить, він покінчив із собою раніше. Або його змусили це зробити.

– Думаєте, що вірша він написав для тих, хто зрозуміє і за нього помститься? Це його малява така? Послання?

– Можливо. Навіть більш ніж можливо. Наше завдання зараз – зрозуміти послання Агамова. А для цього потрібно фахового сходознавця.

– Зараз уже ніч, – зауважив старший технік. – Я, Іване Ваграновичу, людей уночі піднімати не буду. Давайте так: я зранку подзвоню до Академії наук, з'ясую, хто у них там працює по Сходу. Є відділення арабістики, там повинні бути спеціалісти. Але це все не раніше дев'ятої ранку.

– А в мене, до речі, теж є один сходознавець, – раптом сказав директор. – Він, щоправда, не в Академії працює, але Схід знає. Він Схід шкурою своєю вивчив. Ми з ним колись разом починали служити, але… У полон потрапив, іслам прийняв, одружився на хоразійці, шість років жив у Пакистані, потім у Середній Азії… Він Коран знає, як Леон Кримінальний кодекс. Напам'ять. І головне: щоби його підняти, не треба чекати ранку. Він від зайвої копійки не відмовиться. От зараз я йому і зателефоную.

Розділ 40

З броньованої кімнати Пітер виніс більше запитань, аніж відповідей. В оповіданні про Artes Magnae його автор помістив у центрі Машини порожнечу. Реальна Машина мала вісь. Кола були зроблені не з дорогоцінних матеріалів, а з дерева і пергаменту. А ще поряд із символом «алеф» на «діамантовому» кільці Машини він зауважив знаки, відомі йому з ритуалу тридцятого градуса, – подвійну «Н» – знак святої гори Хередом і стилізований язичок полум'я в ромбику – пароль п'ятого ступеня посвячувальної Драбини Патріарха Еноха. Ці знаки, на його думку, вказували, що, окрім осьового циліндру із лотосом, Машина повинна була мати п'ять обертових кіл, як зазначено було в оповіданні. Насправді ж вона мала лише чотири.

«А де ж іще одне, власне „дерев'яне“, кільце?» – питав себе Костиганов, який зі свого містичного досвіду виніс фундаментальне переконання: у світі символів немає нічого ані випадкового, ані другорядного. Він не насмілився запитати про кількість кіл в інших хранителів. Навіть у середовищі маленьких орденських братств могла існувати ієрархія дозволених знань і допусків. Коли хранителі розійшлися до своїх кабінетів і справ, Пітер зійшов до храмової бібліотеки і довго роздивлявся алхімічні таблиці Фламеля, Валентина і Агріпи. Там він знайшов подібні до побачених на колах комбінації символів. Але в кожному із джерел містилися відмінні від інших трактування цих комбінацій. Нарешті він стомився роздивлятися символіку барочних гравюр і рушив до обсерваторії.

Але не встиг Пітер увійти до скляної піраміди, як ожив мобільник. Дзвонив Командор.

«Щось забув?» – здивувався Костиганов, дав знак Грінченку зачекати, зійшов на другий поверх і активував з'єднання:

– Слухаю вас, Суверене.

– У нас гості, Пітере.

– Хто?

– На лісовому кордоні охорона зупинила джипи. В одному з них Поліна Агамова. Хоче про щось з нами поговорити.

– Поговорити? З ким саме?

– 3 Великим Майстром і зі мною. Але ми вирішили, що тобі теж треба її послухати.

– А не завелика честь для відставної фотомоделі?

– Вона найімовірніша спадкоємиця олігарха. І вона сама до нас приїхала, а це вже про щось свідчить. Але… – Командор зробив багатозначну паузу. – Якщо ти, брате, вважаєш таку зустріч нижчою за твою гідність…

– Де ви тепер? – не став відмовлятися Костиганов. Сама Поліна мало його цікавила. Але, подумав він, удова олігарха може щось розповісти про чаклуна. Жінки не вміють тримати язика за зубами.

– От і добре, – схвалив його рішення Командор. – Ми чекаємо тебе на стоянці.

– Уже йду. – Пітер ще раз піднявся до обсерваторії і вибачився перед Лавром: – Відпочинь ще годинку. Начальство викликає. Алярм.

– Як я тебе розумію, – ввічливо посміхнувся старший оперативник.

У нічній темряві лісове роздоріжжя виглядало таємничо і навіть зловісно. Біля альтанки, немов лаковані броньовики, громадились величезні американські джипи. Хто знаходився в них, роздивитися було неможливо. Охоронці Храму розташувалися ближче до дерев. Костиганов про себе відзначив, що вони тримають зброю напоготові.

Поліна Агамова, одягнена у блискуче темно-сіре комбі, чекала на господарів Храму в альтанці. Вона курила «слімку», встромлену до бурштинового мундштука. Біля Поліни примостилась дівчина модельної зовнішності, довгі ноги якої щільно обтягували смугасті чорно-білі шкіряні штани. Чорна майка і куца, сліпучо-біла курточка доповнювали її контрастний прикид. На перший погляд, дівчина виглядала одного віку з юною вдовою. Але, підійшовши ближче, Пітер зрозумів, що брюнетка років на п'ять старша за Поліну. Золотисте волосся Агамової вигідно відтіняло засмагу на обличчі, точену лінію підборіддя та ювенільну свіжість чуттєвих губ колишньої фотомоделі. Навпаки, зачіска воронячого кольору підкреслювала стомлену матову блідість шкіри її супутниці. Дві дівчини доповнювали одна одну, як ніч доповнює день. Поліна у цій парі була «днем». Яскравим, сонячним, безтурботним. Менш за все вона була схожа на невтішну вдову, яка щойно втратила чоловіка. Але на комірі комбінезона Пітер побачив вузьку стрічку з чорного крепу.

– Які ви всі загадкові! – розсміялася спадкоємиця агамовських мільйонів, коли вільні муляри увійшли до альтанки. – А ви справді мормони?

– Масони, – виправила її супутниця. Її настрій, здавалось, контрастував з Поліниним так само, як і зовнішність.

– Максим, – відрекомендувався Великий Майстер. Пітер і Командор у свою чергу назвали себе.

– Поліна, – білявка простягнула обвішану перснями руку для цілунків і потискань. – А це, – вона посміхнулась у бік брюнетки, – моя подруга Олеся. Вона в мене радниця. Про масонів усі книжки прочитала.

– Начитана, значить, дівчина. – Командор стримано вклонився в бік Олесі. – А яка красуня!

– Вам чорненькі подобаються? – спалахнули величезні зелені очі Агамової. – Так це ж дуже доречно! Олеся страшенно западає на солідних чоловіків. Маєте шанс.

– Жодного шансу, – просичала радниця.

– Лесю!

– Вибачте, Поліно Юріївно.

– Ви, я так розумію, хотіли з нами поспілкуватись? – повернув до головного русла Великий Майстер.

– Так, Максе, є одна тема. – Поліна відкинула золотисте пасмо, яке впало їй на око і згрупувала м'язи рухливого обличчя в сумну гримасу. – Мій чоловік… Мій покійний чоловік Володимир, так би мовити, зачепив вашу організацію… Я б хотіла, щоб усі ці конфлікти залишились у минулому. Я приїхала з миром.

– Але, чарівні леді, давайте-но перед розмовою приділимо трошки уваги безпеці, – Костиганов дістав з кишені сканер і наблизився до жінок. – Я лише перевірю наявність «жучків».

– Нам вас теж треба перевірити? – поцікавилась Олеся.

– Якщо вважаєте за потрібне, – чемно посміхнувся чорнявці Пітер. – Лише нагадаю, що не ми ваші, а ви наші гості. І, до речі, накажіть вашим людям від'їхати метрів на тридцять.

– Ви вважаєте, що з тридцяти метрів нас буде неможливо прослухати? – Олеся підвелася, підставляючи сканерові розвинуті груди.

– Я увімкнув «глушилку».

– Та ж ви просто агент нуль-нуль-сім! – гламурна посмішка осяяла обличчя Поліни, коли сканер наблизився до її тіла. – А ця штука, – вона показала очима на сканер, – не радіоактивна?

– Ні, – заспокоїв білявку Великий Майстер, – цей пристрій зовсім нешкідливий. А машинки ви все ж таки відженіть до лісу. Не ображайтесь.

Тонкі, як нитки, брови Агамової граційно ворухнулися на знак згоди. Вона дістала тоненький золотий телефон і промурчала в нього наказ охоронцям. Джипи від'їхали.

– «Жучків» немає, – доповів Костиганов, ховаючи сканер. – От тепер ми можемо спокійно розмовляти.

– Я приїхала з миром, – повторила Поліна.

– Люди вашого чоловіка вчинили жорстокі вбивства, – нагадав Пітер.

– А ваші люди наїхали на бізнес Поліни Юріївни в Австрії, – відбила претензію Олеся. – Ми там за одну добу втратили двісті тисяч євро. Й це не рахуючи здешевлення акцій і втрачених на стадії підготовки угод.

– Ми співчуваємо, – сказав Великий Майстер. – Але це не до нас питання.

– Не до нас, – погодився Командор, який відверто роздивлявся розкішні форми Поліни.

– Я би хотіла це все залишити в минулому, – наголосила нова повелителька імперії Агамова. – Щоби ніхто нікому не виставляв ніяких пред'яв. Роз'їхались і забули.

– А ви, Поліно Юріївно, вільні приймати такі рішення? – знову втрутився Костиганов.

– Чи вільна я приймати рішення? – не зрозуміла запитання білявка (або зробила вигляд, що не зрозуміла). – Ви маєте на увазі підтвердження заповіту? Там усе законно. Я головна спадкоємиця Володимира й опікунша його сина. Право підпису в мене. Рішення у всіх справах тепер приймаю я.

– І на містичному рівні теж? – не вгавав Пітер. Ці глянцеві створіння його нервували: «Брешуть, чортові маріонетки, їхній хазяїн хоче виграти час для контрнаступу».

– Що це значить? – звернулася Поліна до своєї гламурної радниці.

– Я теж не розумію, – та примружила очі і спитала в Пітера: – Навіщо, як-вас-там-не-пам'ятаю, ви задаєте оці ваші гнилі запитання? Кажіть прямо: ми будемо домовлятись чи ви бажаєте продовжити воювати з нами?

– Ні-ні, війни ми не хочемо, – випередив Костиганова Великий Майстер. – Це не відповідає нашим фундаментальним принципам. Ми готові закрити цей конфлікт, якщо ви віддасте правоохоронцям кілершу, яка вбила сім'ю Вороненків, і компенсуєте моральні та матеріальні збитки всім потерпілим. У першу чергу, родинам Корецьких і Скоченків…

– …А ваші партнери, Максе, завтра відкличуть позови до наших закордонних фірм, – закінчила за нього Олеся.

– Нехай буде так, – після хвилинного мовчання погодився Великий Майстер. – Наші юристи зв'яжуться з вашим юридичним управлінням завтра після обіду.

Командор кивнув на знак підтримки цього рішення. Пітер промовчав. Він уже майже почав насолоджуватись тими хвилями ненависті, які линули від Олесі.

– Тоді мир? – заклична посмішка Поліни була такою досконалою, що могла звабити населення цілого чоловічого монастиря.

– Мир, – майже одночасно видихнули Командор і Великий Майстер.

Нічні сузір'я вже мерехтіли над призмою обсерваторії, коли Дашковський по стільниковому повідомив Лавра, що система «Периметр» встановлена й успішно пройшла попередні випробування.

– Директор в курсі? – поцікавився Лавр.

– Авжеж. Це він наказав подзвонити вам.

– Напевне, він також розпорядився щодо ваших подальших дій.

– Він сказав, що у тому випадку, якщо моя присутність у Храмі ще потрібна вам, Лавре Станіславовичу, я маю тут залишитись. Я вам потрібний?

– Ні, дякую, В'ячеславе Мироновичу, залишатись не треба. Ви можете їхати відпочивати.

– А ви?

– Я ще маю тут одну справу.

– А як у вас із транспортом?

– Мене обіцяли підкинути до міста.

– Тоді до побачення.

– І вам усього доброго. – Лавр подивився у сутінки за скляними стінами. На в'їздній брамі вже запалили прожектори. Костиганов затримувався, а він навіть не знав, де тут вмикач, як запалюється освітлення. Грінченко вже вирішив залишити темну піраміду і пройтись коридорами Храму, коли почув кроки. Хтось піднімався сходами.