Текст книги "В небі — Земля!"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

МІЖЗОРЯНИЙ МАНДРІВНИК

На стіні, навпроти входу в мозаїчний зал, Іван Макарович запримітив виступ метрів три висотою. Підійшов, пильно оглянув. Ні, це не деформація стіни і не елемент архітектурного оформлення. Стерши пилюку, Іван Макарович і тут побачив шестигранники. Обережно підважуючи сокиркою, почав одколупувати їх. Несхибне внутрішнє чуття підказувало йому, що тут щось має бути. І справді, відкрилась ніша, в якій тьмяніла напівпрозора перегородка. За нею щось бовваніло. Іван Макарович завагався: а що коли він пошкодить якийсь унікум? Та все ж наважився і заходився виймати «дошку». На диво, вона легко піддавалася.

Іван Макарович аж відступив: справді, в ніші було щось унікальне. Там сиділа, ніби глибоко замислившись, людиноподібна істота. Ні волосся на великій довгастій голові, ні брів; рот і ніс дуже схожі на пташиний дзьоб. Очі великі, випуклі, блищать, наче алмазні. Здавалося, вона ожила, ось зараз підведеться і заговорить.

– Жаннето, Жаннето! – загукав Плугар. – Підійдіть сюди!

– Чого ви так схвилювалися? – тримаючи поперед себе руки, дівчина рушила до Плугаря.

Іван Макарович поспішив їй назустріч, підвів до ніші.

– Я тут розкрив саркофаг, Жаннето, полапайте.

Жаннета доторкнулася до голови муміфікованої істоти, провела по її обличчю.

– Це міжзоряний мандрівник!

– Так, так, Жаннето… – З пересохлого рота Івана Макаровича виривався шепіт. – Я не думаю, що це статуя, він колись був живий…

Обидві руки з широкими долонями мумія тримала на колінах. В долонях поблискували якісь великі багатогранники, подібні до очей цієї істоти. Жаннета взяла їх, знічев’я притулила одного собі до ока і скрикнула:

– Я бачу! Бачу!

– Що там видно?

Плугар і собі взяв багатогранник, але не міг нічого розгледіти в ньому. Згодом уже виявилось: якщо заплющити очі – виразно побачиш «живі» картини. Їх сприймають безпосередньо зорові центри мозку. Але тоді Іван Макарович цього не знав і спершу навіть не повірив Жаннєті. А вона тримала багатогранника біля чола і словами передавала те, що бачила.

…Панорама. З пташиного польоту видно якесь незвичайне місто. Воно розкинулося до самісінького обрію, здається, вся поверхня планети зайнята будівлями. Над ними – висить, чи, сказати б, плаває, в атмосфері ще ярус будівель. Ті, що внизу, – призми, куби; «небесні» – багатогранники, кулі.

Посеред цього міста височить циклопічна статуя. Навіть будинки, що тримаються у повітрі, не піднімаються вище її пояса. Ця статуя – гігантський хмарочос, в якому, очевидно, міститься «нервовий» центр держави. Вершина хмарочоса, що має форму голови, охоплена темним обручем, на якому поблискують численні штирі антен. Час від часу з них зриваються фіолетові блискавки: мабуть, передаються імпульси-накази.

На грудях статуї – великий люк, в який то залітають, то вилітають звідти літальні апарати-платформи з прозорими бортами. В апаратах сидять дуже поважні пасажири.

Розгортається панорама міста. Десь далеко внизу – суцільні потоки якихось механізмів.

Жаннета притуляє багатогранник іншою гранню і бачить інші картини.

…Просторий зал. Арена поки що порожня. Пролунали якісь різкі звуки, і сюди з одного боку рушив ряд цих оригінальних, по-своєму красивих істот. Ритмічні рухи голів, рук, ніг. Повільно крокує ряд, його наздоганяє менший (молодь, чи що?), потім ще менший… Ряд проходить крізь ряд, наче на арені з’являється покоління за поколінням, щоб виконати призначену роль і зійти назавжди.

І так проходять усі присутні. Рухи їхні надзвичайно різноманітні, але підкорені одному наростаючому ритму.

Жаннета знову повертає багатогранник.

Здається, вона летить на апараті в розкриту пащу люка на грудях статуї хмарочоса. Зал оформлений у геометричному стилі. Очевидно, відбувається якась нарада воєнного характеру. Жаннета подумала так, мабуть, тому, що всі ці високорослі істоти розташувалися навколо підвищення, на якому виконано схему якоїсь території. Один (Жаннета тут же назвала його Стратегом) займає місце біля ромбовидної панелі, що скидається на пульт управління. Перед ним – ряди різноколірних кнопок, екрани, всілякі прилади тощо. Стратег щось різко говорить, жестикулюючи ручиськами, то вказує на карту-схему, то на кнопки пульта. Присутні один по одному щось говорять йому притишеними голосами, а він сидить похмурий і лихий.

Плугар дає Жаннєті інший багатогранник.

Статуя швидко віддаляється. З її антен зриваються блискавки-імпульси. І все місто відпливає, падає вниз, тоне в імлі. Вже проступають контури цілої планети. Видно якийсь гігантський циліндр – не то супутник, не то зореліт. Жаннета ніби опиняється в ньому – в якійсь кабіні, де посередині стоїть щось схоже на великий пульсуючий мозок. Звідси їй видно диск планети. На ньому то тут, то там з’являються язички спалахів. Раптом перед очима засвітилося, неначе з’явився екран телевізора. На екрані добре видно поверхню планети. Спалахи – то страшенні вибухи. Жаннета бачить грибовидні стовпи газу. («Страшна робота атома», – блиснула думка). Видно, як падають потрощені, охоплені полум’ям споруди, важкий дим суцільною пеленою вкриває місто. З того диму височіє тільки статуя-хмарочос, її антени посилають і посилають нові імпульси. Раптом сліпучий спалах виник десь поблизу статуї, усе закрили чорні вали диму, що все громадились і громадились угору, до самісінького неба. Коли дим розійшовся, хмарочоса вже не було. Мабуть, зореліт, звідки провадилася зйомка, почав віддалятися, бо диск планети ставав усе меншим. Але ще довго видно було, як планету дзьобали гострі спалахи вибухів.

– Страхіття, – сказала Жаннета, віддаючи багатогранники Івану Макаровичу. – Невже тільки оці, що прилетіли сюди, і врятувалися? І десь же мусить бути їхній зореліт, може, в ньому знайдеться ще багато подібних «кінофільмів»? Може, ми дізнаємось, що з ними сталося тут?

– Я теж гадаю, – погодився Іван Макарович. Він помовчав, щось пригадуючи, потім спитав: – А отой Діків селеніт часом не з космічного корабля?

– Він не казав, але цілком імовірно, – відповіла Жаннета. – Радіоактивний елемент у чистому вигляді – де б він його взяв?

Повернулися Мілько і Загорський, веселі, збуджені. Поскидали скафандри.

– Нафта! – вигукнув Микола.

– Рослини! – повідомив Михайло.

– Невже рослини? – здивувався Плугар.

– Ось тут, у сумці, – Михайло подав йому свій рюкзак. – Білі, як сніг.

Плугар вийняв жмут стебел і побачив, що вони зовсім чорні!

– А були як сніг? Оце пристосування до умов!

– Що ви тепер скажете про життя на Місяці, Іване Макаровичу? – спитав Микола, показуючи нафту. – Адже вона утворилася із живих організмів?

Плугар почав приглядатися до рідини. Спробував запалити – горить! Сумніву не було: нафта. Загорський торжествував. Але професор не поспішав з висновками.

– Справа в тому, дорогий друже, – почав він, витираючи пальці, – що саме питання про походження нафти ще не зовсім ясне…

– Тобто? – насторожився Микола.

– Мені здається, що ви подали доказ… неорганічного походження нафти… Розумієте? Неорганічного! – Микола хотів щось заперечити, але професор зупинив його. – Не будемо зараз дискутувати, бо проблема занадто серйозна і потребує глибокого вивчення. А часу на дискусії у нас нема. Є нагальніші справи.

Доповнюючи один одного, Іван Макарович і Жаннета розповіли про «кінофільм». Тільки тепер хлопці звернули увагу на міжзоряного мандрівника, що сидів у ніші, поблискуючи своїми великими опуклими очима. Виходило, що тут жили не селеніти…

– Отже, Дік, очевидно, в космічному кораблі… – підсумував Плугар.

Вирішили зразу ж іти на пошуки.

Перед тим як надіти скафандри хлопці підійшли до зажуреної Жаннети.

– Ми вам подарували море! – пожартував Михайло.

– Так, тепер на карті Місяця буде море Жаннети, – зігрів їй подихом щоку Загорський.

Дівчина усміхнулася.

«ЗОРЕЛІТ ГОТОВИЙ СТАРТУВАТИ!»

Дік гарячково дошукувався секретів керування зорельотом. Хоч він і був досвідченим теоретиком і практиком ракетобудування, проте на кожному кроці натрапляв на складні головоломки. І це було цілком природно: адже інженерна думка на невідомій планеті, де створили цей гігантський космічний корабель, розвивалася зовсім іншими шляхами. Отто Дік мав високу технічну кваліфікацію, і, зрештою, йому вдалося розкрити багато таємниць конструкції. Обслідуючи мозкоподібний пульт керування, він здогадався, що ця моделююча установка мусить працювати під впливом біотоків, але ніяк не міг дошукатися способу їх передачі.

Він ставав біля пульта і напружував усю свою силу волі – ніякої реакції не було.

Невдачі нервували його. То він примружував очі, і тоді вони ховалися під густими бровами, то стискував щелепи, що аж жовна набігали. Нетерпіння, злість пекли його, на обличчі з’являлася страшна гримаса. Він шастав по секціях зорельота, зазираючи в усі куточки, пильно шукаючи схеми управління. В одному місці натрапив на багатогранники – точнісінько такі, як ото біля мумії, – потримав-потримав і жбурнув, як непотріб. Тут же знайшов якийсь пояс – еластичний, гнучкий матеріал із такими самими штирками, як і мозкоподібний пульт. Довго розглядав він цей пояс, рахував штирки, співставляв їх із тими, що на пульті. Потім дав Роботові:

– Досліди цю річ.

Робот спрямував на пояс свої об’єктиви і взявся ретельно вивчати. Небагато часу потрібно було йому, щоб визначити фізичні властивості, будову пояса.

– Це прилад невідомого призначення, – доповів металевим голосом.

Обличчя Діка освітилося торжествуючою посмішкою. Прилад!

– Це діадема керманича! – вигукнув він, трясучи поясом над головою. – Зараз же вийди назовні і передай радіограму: «Отто Дік, диктатор світу, наказує всім імператорам, королям, прем’єр-міністрам, князям, негусам, султанам і всяким іншим шахам прибути на Джомолунгму для прийняття присяги і закладки столиці Всесвіту. Непокірні держави будуть знищені дощенту». Записав?

– Так, володарю.

– Іди.

Робот пішов. Дік поспішно повідкривав крани балонів, і звідти закурився газ. Потрібно було створити в кабіні атмосферу. Потім він відхилив шолом скафандра і надів того пояса собі на голову, наче колючий вінок. На пульті почало перебігати невиразне світло, пульт ожив.

Божевільна радість зблиснула в очах Діка.

Пояс, завеликий для його голови, спадав. Як тільки він зсунувся – пульт погас. Тепер немає сумніву: біотоки понесуть накази на всі агрегати!.. Дік перевіряє дію пояса ще і ще. Ефект разючий.

Та що це раптом – він задихається, спазми душать горло, туманиться зір. Кидається до запасних балонів, спотикається, падає. Повернувся Робот, піднімає його і тільки затримує. Жадібна Дікова рука тягнеться до балона і ніяк не може дотягнутися. Нарешті дістав, ухопив мундштук зубами, глибоко вдихнув. Атмосфера, виходить, розріджена, треба на всяк випадок страхуватися. Підбадьорений киснем, підвівся, знову надів пояса на голову.

Зараз Дік не метушився, не гарячкував. Він повільно підійшов до пульта, як до жертовника, вщерть сповнений власної величі. Правда, затичка в зубах у вигляді масивного мундштука зменшила б цю велич для стороннього ока, але тут нікого, крім Робота, не було.

Пульт ожив, запульсували звивини кібернетичного «мозку», засвітився на стіні екран, показуючи навколишню місцевість. Поступово на ньому зринув голубуватий диск – Земля. Дік думав про Землю, і ось вона перед його очима! Отже, концентруй волю і веди цей космічний корабель туди, куди вирішив. Що таке земні ракети супроти цього чуда геніальної думки? І він, Отто Дік, збагнув усі таємниці зорельота, усі зиґзаґи думки, що його створила. Він опуститься на Джомолунгму, збудує кришталевий палац в надхмарній високості… О, тільки він подумав про Гімалаї, а локатори вже знайшли «дах світу» – на екрані забіліли снігові вершини. Туди, туди! Він ощасливить людство, взявши його долю у свої руки. На Землі почнеться справжній золотий вік! Але спочатку…

Дік повернув голову до Робота і, стискуючи зубами мундштук, почав щось мукати. Звуків майже не було чути, тільки обличчя кривилося гримасами… Це мало означати урочисті слова:

– О рабе мій! Затям назавжди оцю хвилину. Зараз ми ринемося на Землю, щоб освіжити її атомним дощем!

Робот намагався розшифрувати Дікову міміку, але навіть його досконалий аналізатор не зміг вловити в ній якоїсь логічної послідовності. Дивлячись на свого володаря, він доповів:

– Зореліт готовий стартувати!

Дік сів на просторе сидіння скраєчку, нахилився до пульта.

Увесь об’єм кібернетичного «мозку» зробився прозорим, знизу його охопили багряні пелюстки, і їхні відсвіти надавали обличчю Діка зловісного виразу. Навіть Робот у цю хвилину стояв, як живий: по ньому хвилями котилося гаряче світло. З пелюсток почали вихоплюватися білі стріли, спіралі і сліпучі клубки. Здавалося, насуває гроза – грому не чути, та блискавки шматують небо. А божевільна воля Діка посилала все нові й нові імпульси біострумів. Замиготів червоний екраник на грудях Робота – сигнал небезпеки. Але Дік не помічав нічого, його розширені очі пожирали бурхаючий світлом пульт…

І раптом – сліпучий спалах, беззвучний вибух страшної сили… В якусь коротку мить і зореліт, і Дік з його механічним рабом перетворилися на дуже шкідливе для всього живого випромінювання. І все це поглинув чорний простір…

Цей вибух помітили численні обсерваторії Землі. Та й не диво, адже він опалив величезну поверхню Місяця, понад 10 000 квадратних кілометрів.

Загорському і Мільку просто пощастило, що вони не встигли вийти на поверхню, а крокували анфіладами печер, балакаючи про Жаннету, багатогранники і далеку планету біля Проксіми Центавра, спустошену атомною війною.

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Минула довга місячна ніч. Чотирнадцять земних діб чорна тінь висмоктувала з поверхні Місяця тепло. Та ось на затіненому диску одна по одній спалахують якісь білі точки. То сонячні промені впали на вершини високих гір. Це вже народжується новий день – другий великий день перебування людей на Місяці. Довготривала ніч відступає перед сонцем. Воно поступово заливає гірські хребти, спускається все нижче, нижче… Ось черкнулося поваленої «Комети» – гостро блиснув ілюмінатор.

Загорський ішов до літального апарата. Кожен спалах мінералу, кожна іскра, викресана Сонцем, відлунювала музикою в його серці. Яка різноманітна природа, яке багатюще життя!

Загорський відразу ж береться настроювати радіостанцію.

В ефірі тихо. Довго сидить Микола, ніби прислухаючись до цієї непорушної космічної тиші. Задумався, замріявся. Дивиться на пустельний місячний краєвид, а бачить інше.

Ось йому чітко уявляється місячний цирк, над яким поблискує прозоре склепіння. Під тим склепінням – будинки, вулиці, мчать машини, ходять люди…

А в горах тим часом працюють атмосферогенні апарати. Це почався другий етап оживлення «філії Землі» – люди створюють атмосферу; Небо із чорного стає темно-синім, світлішає, голубіє. Люди скидають скафандри. Пропливає хмара, бризкає дощ, і повниться, повниться струмок… Плине широка ріка, а на ній – кораблі… Дівчина, схожа на Жаннету, махає комусь рукою. А там далі – синіють ліси, біліють міста, здіймається вертоліт…

– Пі… пі… пі…

Зазвучали сигнали в навушниках, Загорський аж стрепенувся, ніби прокидаючись зі своїх мрій. У навушниках почулося:

– «…мета», ідемо на посадку, «Комета»…

На чорному небі поміж зірок Микола помітив срібну рисочку. Швидко заговорив у мікрофон, і радість стискувала його груди. Земля, рідна Вітчизна послала їм допомогу!..

А рисочка росте, росте, вже схожа на веретено. З нижнього кінця вихопився золотий сніп, ракета поволі опустилася за гірські шпилі.

…Трьох чоловік з екіпажу «Комети-2» Загорський віз до мозаїчного залу. Решта лишилася на плато, щоб розпочати роботи по підняттю поваленої вибухом ракети.

В екіпажі «Комети-2» були, звичайно, добре знайомі Миколі космонавти. Лише двох він не сподівався тут зустріти: селенографа, що був десятитисячним претендентом на політ у космос, і лікаря, від якого весь час у космос летіли самі прокльони. Лікарем була… Ольга. Так, та сама Ольга, яка не пускала його в політ, яка навіть не вийшла попрощатися з ним у той знаменний день. Та сама?.. Коли Микола піднявся в кабіну і вона простягла йому руки, щось ніби промайнуло знайоме, щось ніби озвалося далеке-далеке… Він потряс їй руки, навіть поцілував її. Але він цілував і всіх інших. Дивився на неї, а думав про Жаннету. І, може, Ольга відчула ті думки, ту тривогу, бо відразу ж похвалилася, що має ліки і спеціальну апаратуру для лікування очей, вражених променевою хворобою. Вона сказала, що лікування треба почати невідкладно, і поспішила з Миколою до «глибинного міста». До них приєдналося ще двоє.

– Як же тобі вдалося стати космонавтом? – дивувався Микола.

– Та який там з мене космонавт? – махнула рукою Ольга. – Я просто пасажир…

– Пасажир? – весело перепитав Микола. – Так це ж здорово!

– Чого ти смієшся? – насторожилася Ольга.

– Бачиш, космонавтів уже є чимало, а пасажирів… Ти – перша! Ні, серйозно, – ти перший пасажир в історії міжпланетних сполучень!

– Добре вже, помовч.

Але Микола не міг мовчати. То жартував, то говорив серйозно, але не замовкав і на хвилину. Розповів про храм, нафту і білі рослини, що почорніли в темряві. Саме зараз, коли вони йшли печерними анфіладами, він подумав і сказав, що, може, ті рослини висіяли космічні мандрівники, може, вони пробували пристосувати Місяць до життя. Ольга на це сказала:

– Не зеленіють тут луки, та й ніколи не будуть.

Може, вона пригадала той день, коли він, стрибнувши з парашутом, толочив з нею густі трави?

– А я вірю: цвістимуть тут квіти! – весело сказав, поглядаючи на супутників. – Буятиме зелень! Спочатку, може, в оранжереях, а потім…

– Вірно, вірно, Миколо! – підтримали товариші.

Ольга промовчала. Мікрофон доносив Загорському її рівне дихання.

Мозаїчний зал, де прибульці скинули свої скафандри, справив на них ще більше враження, ніж храм. Розглядали мумію міжзоряного мандрівника, мозаїку, що широким поясом охоплювала стіни залу, і кожен відчув подих запаморочливо далеких просторів, подих, що доходив із темних глибин часу.

Ольга тільки побіжним поглядом ковзнула по мозаїках, а на мумію навіть не глянула. Попрямувала до Жаннети, що сиділа біля підніжжя статуї, і, не ждучи, поки їх познайомить Микола, заговорила з дівчиною. Коли Загорський підійшов до них, Ольга вже розпитувала Жаннету про обставини тієї трагічної події, розпаковувала якийсь новенький апарат. Миколі сказала:

– Є підстави вважати, що це одне з явищ променевої контузії.

– Як, як ви сказали? – Жаннета аж подалася вперед.

Її погляд краяв Миколі серце.

– Променева контузія… – лагідно сказала Ольга.

– Я теж так думав, – додав Микола.

– А це… незворотне явище? – спитала Жаннета.

В її голосі бриніла тривога.

– Заспокойся, Жаннето, – з якоюсь особливою теплотою сказав Микола і поклав їй руку на тендітне плече. – Ти побачиш свої галактики…

– І ми закінчимо симфонію, Миколю?

– Ми її будемо творити усе життя.

Ольга зітхнула і, повернувши вмикача на чорній кришці апарата, промовила вдавано веселим голосом:

– Ви й так побачили, Жаннето, більше, ніж я, а ще стільки вам одкриється!

– Ви також думаєте, що зір відновиться? – Жаннета вхопила Ольгу за руки. – Скажіть, скажіть!

– Обов’язково! – Ольжин голос дзвенів. – У нас є великий досвід ще з тих років, коли доводилося лікувати жертви останніх випробувань у Сахарі… Будете, будете бачити!

Вони тиснули одна одній руки, а Микола стояв зворушений чистотою людських почуттів.

В НЕБІ – ЗЕМЛЯ!

На плато, залитому сонцем, стоять дві ракети, націлені в чорне оксамитове небо. Обидва екіпажі добре попрацювали, щоб звести на лапи-амортизатори «Комету-1». І хтось із новоприбулих космонавтів раптом вигукнув:

– В небі – Земля!

Цей вигук радіохвилі хлюпнули в шлемофони, і кожен задер голову, щоб подивитися на Землю. І так вони довго стояли непорушно, посилаючи рідній планеті промені своїх очей, свої чуття і думки. А вона сяяла на чорному тлі рівним голубим сяйвом, – дивовижна куля, що навіть з цієї віддалі вражала своєю величиною і величчю.

В небі – Земля!

Космонавти ще в польоті бачили її збоку, охоплювали її зором усю, але зараз у цих словах була новизна відкриття. Так, так, відкриття. Бо досі, власне, ніхто не загострював на цьому факті уваги. А в цю мить усіх вразила думка: та це ж справжнє чудо, що над головами сяє Земля; Земля з її океанами і морями, річками і лісами, рівнинами і гірськими кряжами; Земля з її містами і селами, кораблями і електровозами, доменними печами і гідростанціями; Земля з її вітрами і циклонами, з її дощами і снігопадами, блискавками і громами… Як же далеко сягнули люди в своїй невтомній діяльності, у своєму нестримному розвитку!

Захоплені очі дивилися на осяйну кулю.

В небі – Земля!