Текст книги "В небі — Земля!"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

Сади… Сади… Зеленіючі поля. Дзеркала водоймищ. Стрічки шляхів. Безкраї лісові угіддя. В повітрі якісь беззвучні літальні апарати – снують, як бджоли.

– А де ж міста? – спитала Смеречанська.

– Скучили за містами? Я змушений буду трохи розчарувати вас. Таких міст, в яких скупчувалися сотні тисяч і навіть мільйони людей, тепер нема. Старі великі міста помалу розселилися. А в багатьох архітектурних масивах цих міст розміщено музеї, картинні галереї. А живемо ми на берегах річок, широченних каналів, незліченних озер, нових морів і… старих океанів. Серед гаїв і садів. Є плавучі будинки, є підводні, але це все спеціального призначення. Транспорт і інші економічні проблеми нас не зв’язують, отож не обов’язково тулити будинок до будинку. Тепер люди розселені рівномірно по планеті.

– А де ж заводи? – обізвався Ігор. – Де шахти і домни? Скільки ось летимо і…

– І ви не бачили диму, правда? – підхопив Саджера. – І не побачите. Жодного димаря на всій Землі. Тільки електрика. Її в нас – океан. Морські течії, річки – це ж непересихаючі джерела струму. А вітри? А фотоелементи, що безпосередньо перетворюють сонячну енергію на електричну! А невичерпний запас тепла у надрах земної кулі? його ми також перетворюємо на електрику.

– А то було летиш, – пригадав Ігор, – а горизонт весь у заграві – скільки вогню!

– Взагалі дивно, як людство тоді не спалило всього атмосферного кисню, – зауважив Саджера.

– Але ж то була необхідність.

– Звичайно! – погодився він. – Димова фаза розвитку промисловості була неминучою. Але людство вже стояло перед катастрофою: кількість чадного і вуглекислого газу в атмосфері внаслідок технічної діяльності людини збільшувалась. Це загрожувало порушити кругообіг вуглецю на Землі і отруїти повітря.

Надія тільки зітхнула.

Внизу пропливали неоглядні простори. Будинки, що виднілися тут і там в садах і парках, наче салютували веселим блиском скла.

Панорама була захоплююча. Жадібними очима дивилися на неї наші мандрівники, і серця їхні співали. Радість наповнювала їм груди.

РОЗМОВА З БІЛОГОЛОВИМ ХЛОПЧИКОМ

– Ми так швидко летимо… – промовила Надя. – То ж Кавказькі гори у снігових шапках?

– Так.

– А чи не можна зупинитися… хоч ненадовго. Покажіть нам яку-небудь деталь цієї картини.

– Гаразд, – погодився Саджера. – Давайте подивимось, що робиться он біля того гайка…

Кабіна почала знижуватись так швидко, що, здавалося, вріжеться в землю. Але пасажири не відчули навіть поштовху. За прозорими стінами кабіни заколихалася трава, похитуючи дрібненькими різнобарвними квіточками. Ігор з насолодою вдихав аромат настояного повітря.

Тіні огорнули гайок синім серпанком. Але що то біліє? Невже палатки?

Кабіна безшумно попливла понад травою. Здавалося, під ногами хтось прослав великий килим. А ось і ланцюг озер – вода в них прозора, добре видно сизуваті спинки риб, що косяками ходять у глибині. Поруч із пляжем – вишки для стрибків у воду. Але тут нікого не було. Коли ж наблизилися палатки, Ігор і Надя побачили багато дітей у білих панамках – засмаглих малюків з бистрими очима. Вони сиділи просто на траві, перед ними походжала дівчина в легкій білій сукні. У правій руці вона тримала якийсь тьмяний предмет – не то сумочку, не то коробочку. Вітерець злегка куйовдив їй світло-русе підстрижене волосся.

– Літні заняття школярів, – пояснив Саджера, хоча Надя й Ігор вже здогадалися, що це щось на зразок піонерських таборів. – Учні навчаються круглий рік, з весни – на лоні природи. Адже мозок людини, так само, як і м’язи, увесь час потребує заняття.

– Круглий рік? – здивувалася Надія. – А це не втомлює дітей?

– Ні. Бо програма побудована… як би вам сказати? У певному ритмі. Навантаження рівномірне, воно чергується з відпочинком, спортом… Надзвичайно поліпшує відпочинок музика – надає бадьорості, викликає радісний настрій…

Розмовляючи, вони й не помітили, як опинилися біля цієї аудиторії, розташованої під високим склепінням неба.

Привіталися з учителькою. Вона піднесла на рівень обличчя коробочку, і звук її голосу зазвучав сильніше…

«Мабуть, якийсь мікрофон…» – подумав Ігор.

– Пробачте, – звернувся до неї Саджера, – ми заглянули до вас на одну хвилину. Люди минулого бажають побачити, як тепер провадиться навчання дітей.

– Діти! – звернулася вчителька до учнів. – До нас завітали дорогі гості: видатний вчений Саджера і з ним люди минулого, що прибули в нашу епоху на своїй чудесній «Мрії». Привітаймо ж гостей!

– Здрастуйте, дорогі гості! – загули дитячі голоси, неначе бджолиний рій. – Ми дивилися по телебаченню, як вас зустріли у підводному місті. Тепер нам дуже приємно познайомитися з вами ближче.

– Здрастуйте, діти! – відповів учений.

– Здрастуйте… – тихо промовила Надя.

– Здрастуйте, – прогримів Ігор.

І відразу ж посипалися запитання до людей минулого. З дитячою безпосередністю вони вигукували свої запитання разом, бажаючи якнайшвидше одержати відповіді. Вчительці довелося закликати їх до порядку. Ніяковіючи, вона вибачилась перед гостями, а їм дуже сподобалася допитливість, енергійність дітей.

– Давайте, діти, не всі разом, – сказала вчителька, коли гамір вщух.

– Я хочу спитати людей минулого, – підвівся білоголовий хлопчик.

– Про що? – відгукнувся Ігор.

– Навіщо ви тиснули руки дядям у підводному місті? Це такий звичай був у вас?

– В наступному році ми почнемо вивчати загальну історію, – промовила вчителька, – а потім історію етики. Отоді й дізнаєшся про давній звичай рукостискання.

– Якщо не заперечуєте – я розповім, – звернувся Ігор до вчительки.

– Будь ласка! Я тільки подумала, що це вас затримає, – усміхнулася вчителька.

– Любий хлопчику! Звичай рукостискання навіть у наш час був давньою історією, – почав Ігор, чомусь подивившись на Саджеру. Вчений сидів, поклавши руки на коліна, і уважно слухав. – Люди колись ворогували між собою, нападали одні на одних, щоб пограбувати і скористатися чужим добром. Були сутички, бої і великі війни, в яких знищувалося багато людей…

Почувся здивований шепіт учнів. Їхні лиця спохмурніли. Білоголовий хлопчик знову спитав:

– Хто ж їх знищував? Хіба щось було сильніше й розумніше за людину?

– Люди самі знищували одні одних, – продовжував Ігор, – навіть наука була така, яка навчала, як більше вбивати людей. Палії війни думали над тим, які б винайти засоби, щоб за одну мить зруйнувати цілу країну і вбити та покалічити мільйони чоловіків, жінок, дітей…

– Може, вони були хворі, ті палії? – спитав білоголовий хлопчик. – Треба було до лікарні їх…

– Ні, вони не були хворі. Капіталісти вважали їх за видатних людей. Народи, не бажаючи братовбивства, скидали своїх кровожерних правителів. А після однієї світової війни навіть судили призвідців і покарали на смерть. Та знайшлися нові палії. Вони взяли собі учених слуг, і ті зробили їм атомну і водневу бомби…

– Нам зовсім незрозумілі слова: правителі, палії, імперіалісти, слуги, бомба, – вставив білявий хлопчик. – Ми їх ще не чули.

– Вивчаючи історію, ви ще почуєте ці слова, але це ваше щастя, діти, що ви не бачили, як палають міста і як метал шматує живе тіло. Саме за таке майбутнє, за ваше безхмарне життя, за розквіт цивілізації боролися в нашу епоху найкращі сини людства! – проголосив Ігор.

– А історія рукостискання? – тихо нагадав Саджера.

– Ах, так, рукостискання! Бачите, я сказав, що були чвари… Але тоді ж зароджувалися й хороші почуття. Люди зближувалися, ставали друзями, братами. І от коли людина йшла до людини з добрими намірами, вона простягала руки, показуючи, що в них немає зброї…

– А що таке зброя?

Запитання посипалися, як зерно з ковша. Діти відразу хотіли дізнатися про все: і що значить купувати, і що таке правителі держав? Ігор зрозумів, що коли б він цілий день пояснював усе це, то й тоді не зміг би про все розказати. Та й потім – завітали на хвилинку, а зайняли вже, мабуть, цілу годину.

Ігор запитливо глянув на Саджеру, і вчений зрозумів його. Він підвівся й промовив, дивлячись на білоголового хлопчика, що так і пас очима:

– Любі діти! Дуже, дуже давно колись були на Землі держави, правителі, армії, суди, тюрми, гроші. Були навіть такі люди, що не хотіли працювати, а жили за рахунок інших. Всього було, аж не віриться. Про все це ви дізнаєтесь, вивчаючи історію. Отже, добре вчіться!

– Будемо вчитися! – загули дитячі голоси.

Незабаром кабіна понесла мандрівників у простори, залиті сонячним сяйвом. Якусь мить ще видно було, як схопилися діти і замахали білими панамками. Це нагадало Наді голубів.

Саджера легенько повернув стрілочку радіоприймача до напису: «Інформація».

Радіоцентр саме передавав повідомлення: на Марсі почалася війна, спровокована імперіалістичною олігархією. Збройні сили Конфедерації демократичних республік у перший же день розгромили воєнні бази олігархії. Фобос і Деймос [5]5
  Фобос і Деймос– супутники Марса.


[Закрыть]вже під контролем уряду Конфедерації.

ВОГНІ ОЛІМПІАДИ

Екскурсія продовжувалась.

Надя помітила сіру стіну, що закривала увесь обрій.

– То агрономи замовили дощ, – сказав учений таким тоном, наче йшлося про щось звичне, буденне, як, скажімо, замовлення обіду.

– А… як же це робиться? – не втрималася щоб не спитати Надя.

– Метеорологи застосовують багато методів: охолодження верхніх шарів хмар за допомогою твердої вуглекислоти, висівання мікроскопічних кристаликів йодистого срібла, а то й оббризкування хмари великими краплями води. Так, так, нічого дивного в цьому нема, – сказав учений, побачивши здивування на обличчях своїх співбесідників. – Завдання полягає в тому, щоб створити центри кристалізації льодинок, ну а великі краплі води зливаються із дрібними, і тоді вже висхідні потоки повітря не втримають їх у рівновазі. Такі досліди провадилися ще у вашу епоху. Звичайно, ці методи потребують ще вдосконалення; опрацьовуються й інші. Та, як бачите, деякі наслідки є: дощ іде. Доведеться обходити. Якщо мої люб’язні супутники не втомилися, то можемо навідатися… в Сахару.

– А що ж цікавого в пустелі? – здивувалася Надя.

– Сонце вже черкається обрію, – нагадав Ігор. – Чи встигнемо?

– Встигнемо, любі мої! – весело відповів Саджера. – І сподіваюся, що ви побачите там чимало цікавого.

Хоч як швидко чудесна кабіна обходила фронт дощових хмар, береги Африки виринули з-за обрію, коли на хвилях Середземного моря згасали останні промені Сонця.

Континент заряснів вогнями. Тут і там високо в небі спалахнули яскраві зорі – «маленькі сонця», як їх називав учений. Вони на очах розросталися у великі світлі туманності. Через деякий час їхні тремтливі крила зімкнулися, і тепер на небі вже не було темних прогалин: воно засяяло все, засяяло м’яким голубуватим світлом. Стало видно майже так само, як і вдень.

– Що це? – захоплено прошепотіла Надя. – Все небо сяє…

– А, ви про небо? – байдуже перепитав учений. – Нічого особливого. Якщо мені не зраджує пам’ять, ще в двадцятому столітті вже була відома ця реакція.

– Реакція?

– Так, звичайна хімічна реакція. Ви, мабуть, знаєте, що молекули кисню або азоту складаються із двох атомів. Але під впливом ультрафіолетових променів та бомбардування космічними електронами у високих шарах атмосфери ці молекули роз’єднуються на окремі атоми. Природно, що атоми знову з’єднуються, і це супроводжується виділенням енергії. Цей процес відбувається безперервно, він і є джерелом світіння у верхніх шарах атмосфери.

– А чому ж тоді… в наші часи небо не сяяло? – спитала Надя.

– Світіння й тоді було, але дуже слабке. Тепер цю реакцію посилюють, викидаючи на висоту в сто кілометрів спеціальні каталізатори.

– Он воно що! – вигукнула Надя, захоплено дивлячись на сяюче небо. – Яке красиве видовище!

– «Ніч яка, господи, місячна зоряна, видно, хоч голки збирай!» – весело проспівав Ігор, а тоді жартома спитав. – Чи тепер є пісні?

– Аякже! – вигукнув учений. – Зараз їх у тисячу разів більше. Бо й співати є час – робочий день дуже короткий. Офіційно встановлена тривалість чергування по виробничих осередках тепер не перевищує двох-трьох годин. Це по-перше! А по-друге, тепер майже кожний – поет і композитор.

– Такий короткий робочий день? – сплеснула руками Надя. – І невже цього досить, щоб…

– Щоб забезпечити суспільство достатком продуктів і речей?

– Так.

– Звичайно, досить, – усміхнувся Саджера. – Якщо на світанку комунізму в багатьох галузях був шестигодинний робочий день, то тепер, коли техніка так далеко сягнула вперед і продуктивність праці зросла в сотні разів, нам цілком вистачає двох-трьох годин, залежно від специфіки виробництва. Вчені ж працюють, звичайно, набагато більше, бо це вже справа натхнення.

– Чим же тоді займаються люди у вільний час?

– Чим? – здивовано перепитав Саджера. – Чим займаються! Та всього й не перелічиш! Поезією, живописом, скульптурою, музикою. Мільйони ентузіастів саджають сади, виводять нові плодові і технічні дерева та рослини. Інші – доглядають тварин, це їхнє улюблене заняття. Ще інші – ловлять рибу, полюють на мікробів, конструюють нові прилади і механізми. Кожен має змогу повністю проявити себе, свої здібності. Тепер для нас регламентація праці, як її розуміли колись, взагалі не має значення. Праця стала потребою, і кожен дає для суспільства скільки зможе. Ну от я, наприклад, хіба всидів би склавши руки? Це ж треба виключитися із життя. А світ сповнений таємниць, природа щоразу ставить перед нами нові й нові загадки, які нам конче хочеться розгадати. Трудність існує ось яка – знайти себе, вірно визначити свій напрям у житті, щоб якнайповніше розкрилися твої здібності. Інколи людина опанує кільканадцять фахів, поки захопиться одним. Але всіх нас приваблює спорт. Навряд чи знайдеться такий хімік, інженер, садівник, рибалка чи композитор, який би не любив спорту. Сьогодні ввечері якраз розпочинається цьогорічна всепланетна олімпіада. Зараз ми побачимо її відкриття.

Внизу виднілися сади, пальмові парки, річки й озера. Ходили люди в білому легкому одязі, що красиво облягав їхні то бронзові, то зовсім чорні тіла.

В повітрі – все в один бік – летіло безліч усяких апаратів: болільники поспішали на олімпіаду.

– Де ж, нарешті, Сахара? – спитав Ігор.

– Під нами.

– Оце Сахара?

– Так, ця квітуча місцевість була колись пустелею і звалася Сахарою.

– Та невже можна було гарячі піски…

– А я не дивуюсь, – обізвалася Надя. – Якщо впоралися з Льодовитим океаном, то з Сахарою й поготів.

– Вірно. Історія розповідає, що це було не таке вже складне завдання для людства. Одна Гібралтарська гідростанція дала скільки енергії! А напівпровідникові, що безпосередньо перетворюють проміння Сонця в потік електронів? Маючи таку енергетичну базу, люди створили в Африці моря, покрили Сахару сіткою каналів. Спеціально виведені рослини пішли в наступ на піски і менше як за століття довершили біологічний процес оживлення пустелі… А от і олімпійський стадіон!

Внизу видно було гігантську овальну споруду висотою, може, метрів двісті, увінчану прозорою банею. Стадіон увесь цвів красивими вогнями. Вражали архітектурні пропорції, простота і зручність. Але найбільше захоплювали люди! І спортсмени, і глядачі – всі міцні, рослі, здорові, бадьорі.

Зазвучав урочистий хорал. Співали, очевидно, всі оці сотні тисяч: і ті, що вмістилися на стадіоні, і ті, що розташувалися перед екранами за ним. Пісня наростала, ширилася, розливалася, як ріка весною. Вона підхоплювала тебе й несла кудись у невідомі прекрасні краї, де райдуги підпирають кришталеве небо, де в самому повітрі іскриться радість життя…

Посеред поля стадіону спалахнуло багаття. «Мабуть, давня традиція», – подумав Ігор. Все дужче розгоралося полум’я, яскраве, зовсім бездимне, і все урочистіше гриміла пісня.

Прудконогі юнаки, тримаючи над головами смолоскипи, оббігають трибуни і завмирають у красивих позах, неначе бронзові скульптури. Обірвалася пісня, і тоді звідкись прозвучав урочистий голос:

– Олімпіаду всіх комун планети розпочинаємо!

Загриміла музика. Стрункі колони спортсменів рушили на парад. Надя й Ігор не могли відірвати очей від цього видовища. Дивлячись на атлетів, Надія чомусь згадала тих чотириногих людиноподібних істот. Та невже вони справді живуть у тому підземеллі? А може, їй привиділось? Де б вони взялися на нашій квітучій планеті?

– Я хотіла спитати, професоре… – почала Надія. – Може, то справді була маячня, але я на власні очі бачила…

Саджера її не слухав. Дивився на арену і аж сяяв від захоплення! Зараз він, очевидно, забув про все на світі, не те що про своїх супутників. Пройшло чимало часу – скінчився парад, почалися змагання, – поки він схаменувся.

– Пробачте, любі, – промовив він, – колись і я виступав на цій арені…

І старий почав із захватом розповідати про спорт, про те, як з обов’язку спорт став потребою кожного.

– Спортивні свята триватимуть цілу весну, – сказав він. – Ми ще не раз заглянемо на цей стадіон. А чи не цікавитесь ви шахами?

– Шахами? – аж підвівся Ігор. – Я вже цілу вічність не грав у шахи! А як вони тепер – не забуті?

– Не тільки не забуті, а стали справді масовими! Якщо не заперечуєте, заглянемо в Антарктиду. Шахісти цих островів (до речі, одні з найсильніших у світі) змагаються сьогодні з шахістами Гренландії. Гадаю, що турнір буде цікавим: у команді Гренландії сто видатних шахових композиторів!

Розмовляючи, вчений орудував кнопками, що всіяли пульт управління. Кабіна попливла вгору, вогні стадіону почали віддалятися, стихав людський шум. Здавалося, ніби велетенський ілюмінований корабель відпливає за обрій.

– Цікаво, як би ти зіграв, Ігоре? – усміхнулася Надя.

– Де там мені тягатися з теперішніми шахістами, – сказав Ігор веселим тоном.

Надія прочитала в його очах приховану думку: «А що ж – я можу позмагатися з ними!»

– Майте на увазі, що гра ускладнилася, – зауважив Саджера. – І вам не завадило б спочатку добре потренуватися.

– Як же вона ускладнилася?

– Змін є чимало. Наприклад, набагато посилилась маневровість пішаків. Тепер вони не почувають себе такими скованими, як колись. Можуть рухатися в усі боки, так, як і всі інші фігури… Король може ходити під шах…

– Як же це? Коли одного з королів заматовано, гра скінчена!

– Введено «правило останнього ходу». Припустімо, чорного короля заматовано. Та якщо чорні, зробивши один, підкреслюю – останній, хід, можуть також заматувати білого короля, то вони мають право це зробити. Тут стикаються дві матові ситуації. Виходить нічия.

– Цікаво… Це так було колись на дуелях – вмираючий мав право на постріл.

Внизу пропливала оповита ніччю планета. І до наших мандрівників почав підкрадатися сон. Першою задрімала Надя: її заколисала розмова про шахи. Тому вона й не чула початку повідомлення Радіоцентру. Коли ж її розбудили, вона вловила слова:

«…завершилася перемогою соціалістичних республік. Загинула не планета, а несправедливий соціальний лад. У пошуках притулку і бази для реваншу марсіанські магнати кинулися на Землю. Їхні ракети, що захопили чимало воєнного спорядження, опустилися на вершини Гімалайських гір, бо густа атмосфера рівнин для марсіан згубна. Протягом усієї боротьби на Марсі ми дотримувалися нейтралітету. Зараз його знехтувано. Спокій на Землі порушено. Велика Рада Комун вживає заходів по виправленню становища. Район висадки десанту блоковано променевими установками, знятими з гірничих виробок».

– От тобі й новина… – невесело промовив учений.

А Надя й Ігор сиділи мовчки, приголомшені повідомленням.

Саджера припинив подорож по планеті: натиснув на кнопки – і перед ними знову стояла стіна води, як на початку подорожі! За мить спалахнуло світло, і Надя побачила, що вони сидять у кабіні в тому самому залі підводного господарства. Помітивши їхнє здивування, вчений пояснив:

– А ми нікуди й не вилітали. Ми оглядали планету, користуючись системою екранів.

Хоч Надя й Ігор вже мали деякі уявлення про досягнення науки, але такий надзвичайно високий розвиток телебачення їх вразив.

– Давайте заглянемо в Гімалаї! – попросив Ігор.

– Вершини високих гір можна побачити лише здалеку: екрани не сягають…

– То, може, хоч віддалік щось побачимо? Спробуйте, будь ласка.

Саджера знову пустив у дію кабіну. І хоч Ігор та Надя вже знали, що все вони бачать на екранах, які становлять її стіни, підлогу і стелю, проте враження польоту не зникало. Мчали і мчали кудись простори, вкриті туманами, помережані вогнями. Нарешті затемніли громаддя гір. Імла оповила їхні вершини, і нічого не можна було побачити. Лише інколи то там, то там вихоплювались якісь гострі світляні смуги.

– Безумці, – промовив учений, – вони гадають, що раз наше суспільство не мілітаристичне… Та в нас така могутність, що тільки хукнемо, то й сліду їхнього не стане! Але неприємно все це… Краще б вони вибралися по-доброму…