Текст книги "В небі — Земля!"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

– Знаєте що, Миколо, давайте пригадувати з цього кінця. Перші метрів п’ятдесят звідси я добре пам’ятаю. Ходімо навпомацки, а там знову пригадаємо…

Тримаючись за руки, вони рушили. Страшна темрява щільно облягала їх з усіх боків. І Микола, і Плугар то заплющували, то розплющували очі. Були моменти, коли перед ними спливали якісь невиразні плями: то працювала сітчатка. А потім темрява залила останні цятки.

МОВЧАЗНЕ БОМБУВАННЯ

Робот пілотував реактивний апарат так вправно, що Жаннета мимоволі милувалася його чіткими рухами. Видно, що на Землі він був добре натренований, його фотоелементи провадили кругове спостереження, одержану інформацію електронний мозок аналізував блискавично.

Жаннета ще й не помітила небезпеки, як її мовчазний пілот почав маневрувати. Вдалині раз у раз здіймався пил, наче хтось безладно бомбардував рівнину, схили гір. Коли «бомби» влучали в скелі, видно було гострі зблиски. І все це в абсолютній тиші, наче на стрічці німого кінофільму. Може, саме оця тиша і була такою зловісною?

Спалахи з’являються широким фронтом. Що, коли не вдасться обійти? Що, як влучить? Жаннета заціпеніла. Рвонуло на схилі гори, ближче, ближче…

– Обходьте! Обходьте! – Жаннета повернула до Робота своє перекошене від страху обличчя.

В цю мить Робот здався їй нерухомою частиною механізму управління. Чи він працює?

– Обходжу, – байдуже проскрипів Робот. – Виникають нові епіцентри. Ситуація ускладнюється.

Жаннета стежила за цим невблаганним метеоритним дощем, і відчуття невідворотного лиха загострювало зір. Бачила високі фонтани пилюки, і в грудях тенькало. Небезпека була така очевидна, така страшна, що спинялося дихання. Все ближче, ближче…

Апарат петляв, вписуючи у простір дуже складну криву, але не міг проскочити. Сидіння трусонуло, і біля своїх ніг Жаннета побачила пробоїну. Метеорит, що прошив платформу, був, очевидно, завбільшки з яблуко.

– На посадку!

Апарат стрімко полетів униз. Ось уже до поверхні рукою подати… Раптом він хитнувся і, падаючи, боком вгруз у товстий шар пилу. Робот і Жаннета попадали, але відразу ж і посхоплювались. Метеоритний дощ промчав, їх зачепили останні його «краплі».

Жаннета полегшено зітхнула, рука мимоволі потяглася до голови, щоб торкнутися волосся, але наткнулася на тверде тім’я шолома. Робот уже діловито оглядав апарат.

– Скільки часу відбере лагодження? – спитала, розглядаючи невеличку карту.

Місцина, позначена маленьким хрестиком, зовсім близько.

– Ще невідомо, – обізвався Робот.

Похапливо беручи балони, сумки, Жаннета сказала:

– Полагодите – ждіть сигналу.

Вона не пішла, а кинулася бігти. Може, там нещастя, біда? Кожна хвилина дорога… Добре, що тут мале тяжіння і бігти зовсім легко! Ось шлях їй заступила тінь від величезної скелі. Обминати? Жаннета з розгону пірнула в чорноту, налетіла на невидиме каміння, і свинцеві її підошви сковзнули, як на льоду. Вискочила з тіні – в очі їй бризнуло синім, голубим сяйвом: то мерехтіла долина, вкрита самоцвітами. Посеред цього мерехтіння голубим полум’ям палахкотів гострозубий уламок самоцвітної скелі. Задивилася на неї Жаннета, спіткнулася, впала і з жахом відчула, що кудись провалюється.

ХАЙ ЖИВЕ СВІТЛО!

Іван Макарович і Загорський пробиралися обережно, але часом натикалися на стіни, на якісь несподівані кам’яні виступи, колони, статуї. Правою рукою Микола підтримував Івана Макаровича за лікоть, щоб не збитися з дороги. На ремені через плече висів кіноапарат.

– Хоч би палиця була, – скрушно промовив Іван Макарович, – і то б легше було шукати шлях.

– Останні селеніти, мабуть, знали про деревину лише з розкопок абощо, – сказав Микола. – Так, як ми про іхтіозаврів.

Деякий час ішли мовчки, але так було важче. З’являлися розпачливі думки, жаль стискував серце. Іван Макарович подумав про крітський лабіринт, йому чомусь уявились палаючі смолоскипи – оце б підняти над головою!..

А Микола думав про кисень. Скільки його ще лишилося у балонах? Може, на дні? Шкали не побачиш, а він може скінчитися кожної миті. Тоді… Як це все-таки безглуздо лежати мертвим, хоча б і всередині Місяця!

– Скільки часу ми вже йдемо? – спитав Микола.

– Мені здається, небагато. А втім, хто його знає…

І справді, відчуття часу зникло. Інколи здавалося, що вони зовсім не йдуть, а тільки тупцюють на місці, не в силі пробити темряву.

Микола пустив руку Івана Макаровича.

– Що ви робите? – спитав професор.

– Я хочу зняти з плеча кіноапарат.

– Навіщо?

– Кину.

– Кинете?

– А що ж… Непотрібен…

Миколин голос, що проривався в навушники Івана Макаровича, видався йому якимсь чужим. Розпач, розчарування, приреченість – усе звучало в ньому.

– Ви що… втратили надію, Миколо?

Ці слова професор вимовив лагідно, з болем. Він боявся почути ствердну відповідь.

– Знаєте, Іване Макаровичу… Коли б у нас було ще хоч по балончику кисню… А так що ж… Ну, пройдемо ще з кілометр – і закінчиться.

Доки не говорили про кисень, доти наче й дихати було легше. А як тільки зайшла мова – обоє відчули, що їм уже не вистачає його. Якийсь час ішли мовчки.

– І все ж таки, юначе, надії втрачати не слід! – заговорив знову професор. – Пам’ятаєте Лесю Українку: «Без надії таки сподіваюсь!» Ми вийдемо звідси – чуєш, Миколо? Мусимо вийти.

– Ви певні цього, Іване Макаровичу? – спитав Микола, і крізь тривогу в голосі його пробився промінчик надії. – Невже це можливо?

– Коли б я мав сумнів, то не зробив би й кроку, не натикався б тут на оці селенітські стіни.

Загорський важко зітхнув, ніби вітер дмухнув у вуха професора.

«Ще не все втрачено, апарата не кинув», – подумав Іван Макарович, відчуваючи міцну Миколину руку, що тримала його за лікоть.

Ішли мовчки. Тільки на перехрестях перекидалися кількома фразами, радячись, куди податись. Пригадували, звідки йшли сюди, намагалися навіть намацувати свої сліди в поросі, але кожного разу доводилось покладатися лише на пам’ять. Вона підказувала їм шлях. А на одній розвилці засперечалися – Микола твердив, що треба йти ліворуч, а професор наполягав – праворуч.

– Мені здається, Іване Макаровичу, – сказав Загорський, – що коли ми йшли сюди, то тут повертали вправо, значить, зараз нам – вліво.

– Давайте ще раз перевіримо. Ось статуя з кулею в руках… Так?

– Правильно.

– Значить, нам праворуч. Я тоді звернув увагу на цю статую.

– А мені здається…

– Нехай вам не здається, товаришу Загорський, бо я це місце добре запам’ятав. Ви ж знаєте, що я любитель скульптури. Ходімо сюди!

Іван Макарович рушив праворуч, Микола пішов неохоче. Професор був стурбований тим, що Миколина пам’ять почала слабнути. А Микола мовчав, був як німий. У навушниках професор чув його важке дихання і скрушні зітхання. Раптом пальці Загорського до болю стиснули лікоть професора.

– Іване Макаровичу! – почувся його шепіт під скафандром. – Бачите, бачите?

– Що?

– Та он же селеніти! Он вони перебігли тунель і стали попід стінами… Один, два, три… Їх багато, стійте, Іване Макаровичу!

– Заспокойся, Колю, це в тебе галюцинації… – Професор сам узяв його під руку.

– Галюцинації… Ви й тоді говорили так, коли я знайшов у каналі вхід до тунелю… Селенітів приховує темрява, але я їх добре бачу – височенні… А очі, помічаєте блиск їхніх очей? Якщо вони… Що ж нам робити?

Професор стривожився. Боявся, що Микола під враженням утне якусь непоправну дурницю – побіжить і остаточно заблудиться, ще й у колодязь впаде. Справді, що робити? І він швидко зорієнтувався. Щоб заспокоїти юнака, він не говорив йому про галюцинації, не розвіював їх, бо то була б, звичайно, марна справа.

– Дивись, Миколо, – сказав притишено, – вони вже пішли собі!

– А й справді, – обізвався юнак після мовчанки, – пішли!

– Тепер ми спокійно пройдемо, ходім.

Інколи Загорський здригався, але йшов твердо. Плугар намагався розважити його розмовою. Нагадав, як диспетчер ракетодрому виписував маршрутний лист, як водії земних ракет сміялися з нього, а він робив своє – оформив путівку – таку саму, як і тим, що летять у Владивосток, Пекін чи Ханой. У графі «Найменування транспорту» поставив: «Космічна ракета», «Маршрут» – «Земля – Троянда – Місяць – Троянда – Земля». «А хто там спитає? – жартували механіки. – Ще, може, не видадуть пального?» Але диспетчер був непохитний: ракета без путівки – це все одно що людина без паспорта. На космічних трасах теж потрібен порядок! Ну, хлопці йому й ка…

Іван Макарович зупинився на півслові.

– Ти бачиш, Миколо, видніє! – вигукнув він, а сам подумав про себе: «Може, й у мене галюцинації?»

– Справді, видніє, Іване Макаровичу! Я вже бачу сліди, ми правильно йдемо!

Світло почало заливати тунель. Воно випромінювалось із тих куль, що були встановлені тут на кожному повороті, – їх тримали статуї в своїх кам’яних руках. Ось падають тіні, ось чітко видно сліди… Ні, це не видіння, це дійсність!

Микола запитливо глянув на професора, але той і сам нічого не розумів. Бачив, що стало ще видніше, – ну точнісінько як на поверхні! – а від чого – не знав.

Підземне місто немов ожило. Тепер, при яскравому освітленні, воно здавалося зовсім іншим: скільки виринуло раніше непоміченого!

Але, може, воно як несподівано з’явилось, так враз і погасне, оце загадкове світло?

– Як у нас із киснем? – спитав Іван Макарович.

Микола подивився спочатку на його прилад, потім на свій:

– У вас, мабуть, вистачить на півгодини, в мене – хвилин на десять.

– Швидше на поверхню!

– Я вас не залишу, – сказав Микола.

– Товаришу Загорський! Наказую: ідіть швидше, негайно, без розмов!

Це було сказано таким тоном, що Загорський не посмів перечити. Рвонув з місця, кинувся саженними кроками. А професор ішов зачудований, сам собі не вірячи. Він бачив: ожила освітлювальна сітка печер – промені передаються від кулі до кулі. Але де джерело світла? Яка сила пустила його в дію? Хотілося вернутися, іти в центр, щоб розгадати таємницю, але тепер Іван Макарович не давав волі своїм бажанням. Кисень кінчався, треба поспішати.

Він уже не звертав уваги на орнаменти, що вкривали стіни, на безліч усяких предметів, що валялися і в проходах, і в бокових заглибленнях. Мертві, струхлі постаті, що сиділи там і сям, ніби проводжали його замисленими поглядами.

Ось і храм. Тут панувала темрява, лише внизу, в глибині «чаші», жевріло холодне, ніколи невгасиме полум’я.

Не зупиняючись, Іван Макарович пройшов повз масивну колонаду і завернув у тунель, що вів до виходу. Тунель був освітлений, і професорові зручніше було подолати його високі сходи.

Нарешті – вихід!

Іван Макарович полегшено зітхнув, коли ступив у річище. Тут принаймні немає темряви – сяє місячний день: палахкотить оточене короною Сонце, блищать далекі зорі.

Загорський уже біг йому навстріч.

Швидко замінив Плугареві балон і тільки тоді розповів, що він сам видирався нагору вже зовсім не дихаючи: кисень у нього кінчився якраз при виході з тунелю.

– Добре, – перебив його професор. – Треба негайно передати на Землю про наше відкриття, та й відпочити необхідно.

Микола подумав, що професор натякає на нього.

– Та, бачите, Іване Макаровичу, я й сам не знаю, як воно зі мною сталося… Ну от – привиділось…

– Нічого страшного, Миколо, – Плугар поклав йому руку на плече. – В таких умовах з кожним може трапитись. Ходімо!

– Літального апарата під скелею нема, Іване Макаровичу. Балонів також більше нема.

– А рація?

– На місці.

СОНЯЧНИЙ КОЛОДЯЗЬ

Жаннета була спортсменкою. Руками вхопилася за край кам’яного колодязя, коліньми уперлася в його стінки і затримала падіння. Тоді, не гаючи й хвилини, почала енергійно підтягуватись. Вилізла на поверхню, лягла ниць і зазирнула в колодязь. У неї аж дух перехопило: відполірованій, залитій сонячним світлом трубі не було кінця й краю. Здавалося, що цей отвір веде до самого центру планети. Глибоко-глибоко там щось сяє, неначе сонце… Що воно таке? І взагалі – це витвір природи чи, може… може, інженерна споруда?

Кілька хвилин вона дивилася в отвір. Сумніву не було – цей колодязь просвердлили селеніти. Може, колись вони брали з нього воду? А можливо, там, у глибині, вони живуть ще й досі?

Дивлячись у бездонний сяючий колодязь, Жаннета уявила селенітські міста, які сполучаються з поверхнею ось такими шурфами. Хотілося побачити хоч одну живу істоту, схожу чи не схожу на людину, але наділену розумом і… не хижу. Дівчина, сама того не помічаючи, приписувала своїм уявним селенітам лише те хороше, що є в людях: розум, доброту, почуття справедливості, щирість, відвертість і багато інших чудових рис. Це були ті самі земні люди, тільки без їхніх недоліків. Ех, як би добре на світі жилося!..

Але скільки вона не дивилася в циліндр, що вів у глиб планети, а селеніти не з’являлися. Не помічала навіть найменших ознак їхньої присутності. Сміялася з себе: дівчисько! Та це, мабуть, природа зробила цей колодязь, а сонце відшліфувало за тисячі років… Зітхнула. Підвелася і швидко пішла вперед. Проминула долину і невеличкий кряж. Перед очима розстелялася піскувата рівнина, оточена червонястими горами. Подивившись у бінокль, помітила дві постаті. Дивно було бачити ці рухомі риски серед мертвого пейзажу,

– Алло! – обізвалася в мікрофон.

– Салют! – зраділо відгукнувся Микола.

Поспішаючи до Плугаря і Загорського, розповіла про все пережите: метеоритне бомбардування, аварію, селенітський колодязь, наповнений світлом.

– Ви чуєте, Іване Макаровичу? – вигукнув Загорський. – Це вона врятувала нам життя!

ПОГЛЯДИ ЛУНАЮТЬ, ЯК МУЗИКА

Хоч який хитромудрий був Робот, але без допомоги полагодити літального апарата не зумів. Коли Плугар, Жаннета і Загорський підійшли до місця аварії, він, правда, розібрав пошкоджений вузол, але, не маючи схеми, почав знову складати. Отак і товкся в замкненому колі – то розбирав, то монтував. Це якраз був той випадок, коли навіть така досконала електронна машина, як Робот, не знала, що діяти. А хіба на кожний непередбачений випадок настачиш схем?

– Покажіть, шановний, що воно тут таке, – звернувся до нього Микола.

Робот обізвався:

– Пр-рошу дати мені схему.

Пошкодження було серйозне. Удар, очевидно, пройшовся на правий передній двигун, його дюзу наче бритвою зрізало, в камері згорання відчахнуло випуклий бік.

– Полетимо на трьох, – вказав Микола Івану Макаровичу. І до Робота: – Визначте новий центр ваги і переставте сидіння.

Доки Робот виконував це завдання, Микола взявся ліквідувати інші пошкодження. Жаннета допомагала йому, то подаючи інструмент, то підтримуючи яку-небудь деталь.

– Рацію полагоджу в ракеті, – сказав Загорський, – а шланг треба замінити зараз.

Жаннета дивилася, як він вправно працює, і подумала вголос:

– Ще, значить, не розгубили ми свого щастя.

Загорський повернув до неї своє обличчя, і погляди їхні зустрілися. На нього війнуло чимось несподівано близьким, рідним.

– Не розгубили… – повторив лагідно. – Тільки починаємо знаходити!

– Прошу зв’язати з «Кометою», – наказав Роботові Плугар.

– Слухаю, – чітко відповів Робот. – Готовий записати текст.

Плугар продиктував:

– Нехай товариш Мілько передасть на Землю: все йде нормально, дослідження провадимо згідно програми. Зібрано багату колекцію мінералів.

– Записано, – сказав Робот. – Це все?

– Усе, – відповів Плугар.

– А про глибинне місто?! – здивувався Загорський. – Про пам’ятники цивілізації селенітів?

– Це ще потребує вивчення, – спокійно відповів Плугар. І, завваживши, що до них наближається Дік, спитав у нього: – Ви щось хочете передати на Землю?

– Нічого особливого, – спокійно відповів Дік. – Те, що я знайшов, також потребує вивчення.

Як тільки почулися сигнали супутника, Робот включив свою потужну рацію:

– «Комета»! Нехай товариш Мілько…

З протокольною точністю передав не тільки те, що доручив йому Плугар, а й репліки Загорського і Діка. Слова, перетворені на електромагнітні коливання, через «Комету», а потім «Троянду» негайно досягли Землі.

Іван Макарович було подумав, що Робот має дефекти аналізатора, проте зразу ж відкинув це припущення.

Адже сумлінний секретар настроївся по схемі «Стенографія», а він не попередив, що фіксувати потрібно лише його слова.

– Дякую, електронний друже! – весело сказав Микола.

Іван Макарович і Жаннета теж усміхнулися. Тільки Дік стояв похмурий і мовчазний.

ГОЛОС ЗЕМЛІ

Запасів кисню і води на «Кометі» було ще днів на дев’ять-десять. Іван Макарович вирішив використати ці дні для інтенсивної наукової роботи. Він поставив завдання: проникнути в світ мінералів, зібрати якомога більше зразків і розгадати таємницю утворення місячного рельєфу. Само собою зрозуміло, що залишки незнаної цивілізації надзвичайно зацікавили експедицію.

Колекція мінералів збільшувалася. І кожного разу, уважно дослідивши якийсь камінець, Іван Макарович вигукував:

– І це давній знайомий!

Невідомо було, чи він відзначає це з задоволенням, чи, може, з жалем. Вчувалось і те, і друге. А може, воно так і було? Може, професорові приємно було знаходити підтвердження спільного походження Землі та Місяця і разом з тим хотілося відшукати щось зовсім нове, невідоме на Землі?

Зв’язок із Землею підтримувався майже весь час. Ось і зараз з репродуктора лилася музика – віолончель тужила за чимось таким дорогим, бажаним і нездійсненним… Микола подумав про Ольгу. Може, й вона слухає… А втім, тепер їх розділяла відстань більша ніж триста вісімдесят чотири тисячі кілометрів.

– Та це ж «Мрії» Шумана! – тихо сказав Михайло. – Хотів би я знати, чи була музика в селенітів?

– Ось прибудуть сюди археологи, історики – все взнають, – кинув Загорський.

– Я хочу побачити підземне місто, – продовжував Михайло. – А то скажуть: побував на Місяці, а міста й не бачив. Як ви його назвали?

– Поки що ніяк, – відповів професор.

– Оце вже нерозважливо. Треба назвати обов’язково.

– А й справді! – стріпнув чубом Загорський. – Воно ж повинно фігурувати під якоюсь назвою.

– Назвім його, Іване Макаровичу, коротко: Миколо-Загорське селеніто-печерське городище.

– Хай краще буде Михайлівка або Мишковичі! – засміявся Микола. Потім похмуро додав: – То місто смерті, місто вічного мовчання.

– Але ж у ньому найдовше затрималося життя, – заперечив професор. – Це – притулок життя!

– Лабіринт життя! – підтримав Михайло.

Покриваючи шум приймача, Микола відрізав:

– Ось підеш – побачиш, що там за життя. То – місто агонії!

– Чого це у вас такі похмурі думки? – спитав Іван Макарович.

Микола не відповів. Крутив ручки приймача, і шуми Землі заповнювали кабіну. Нарешті крізь них, наче крізь хуртовину, прорвався далекий голос:

– «Комета», «Комета», я – Земля, я – Земля…

Скільки турботи було в цьому голосі!

Стихли розмови в кабіні. Загорський передав черговий звіт.

ПІК ВІТЧИЗНИ

Коли на Місяць дивитися в телескоп, його сяючий диск дуже скидається на ніздрюватий торт. На ньому неначе застигли безладно кинуті шматочки крему. Інша справа – стояти на цих самих «шматочках». Це – величезні гори, здебільшого круті, обривисті. Кожного разу, коли наші мандрівники дивилися на них, уява домальовувала ліси, снігові шапки, бурхливі потоки. Але ні лісів, ні снігу, ні потоків тут не було. Голі, суворі, мовчазні хребти…

Плугар і Загорський сходили на одну з найвищих вершин. Іти було легко, не так, як на Землі. Тут їхні тіла важили, по 12–14 кілограмів, а мускульна сила залишалася такою ж, як і була.

Спритний, міцний Микола ішов попереду, видирався на уступи, перестрибував через тріщини. За ним – Іван Макарович. Їх з’єднував альпіністський трос, кінці якого були прикріплені до поясів. Чим вище вони підіймалися, тим ширшав обрій. Скільки не кинеш оком – всюди гори і гори, неначе позалягали якісь дивовижні страховиська. Незвичайного вигляду їм надавали чорні різкі тіні, що мережили увесь масив.

– Тримайтеся, Іване Макаровичу! – обернувся Микола. За скельцями скафандра в нього блищали очі. – Штурмуємо саму вершину!

Вершина була дуже крута, а з деяких боків – просто прямовисна. Довелося багато разів обходити її, щоб відшукати більш-менш зручний підхід. Микола сокиркою пробував міцність верхніх шарів, і вони часто осипалися під її ударами.

Нарешті підйом закінчено. Микола підняв сокирку і потряс нею над головою, ніби салютуючи. Потім вийняв із сумки червоне полотнище прапора, прикріпив його до штирка і поставив на кам’янистій вершині. Прапор поволі звис, і складки його застигли. Здавалося, він був висічений із якогось яскраво-червоного каменю.

– Віднині – це пік Вітчизни, – сказав Іван Макарович, дивлячись на прапор, що квіткою полум’янів над суворими горами.

– Пік Вітчизни… – промовив Микола, глянувши навколо. – Але ж і високо!

Вдалині, неначе на рельєфній карті, виднівся цирк: гірське кільце оточувало сопку – кратер.

– Може, то Курцій? – спитав Загорський. – Чи Лейбніц?

– Мабуть, Курцій… Наша ракета стоїть на плато між цирками Ньютона, Лейбніца і Курція. Останній розташований на сімдесятій паралелі… Напевно, то він і є.

– Рельєф оригінальний, що й казати. Ви прихильник якої теорії – вулканічної чи метеорної?

– Бачите, Миколо, остаточний висновок можна зробити після багатьох геологічних експедицій, які детально дослідять цирки і кратери. З тих даних, що зібрали ми з вами, я гадаю, можна зробити попередній висновок про вулканічне походження переважної більшості цирків…

– Але ж вони мають у діаметрі десятки кілометрів!

– Деякі досягають і трьохсот.

– Я й кажу, Іване Макаровичу, неможливо уявити собі такі вулкани!

– А метеори такі можна уявити? Якого це треба метеорита, щоб вибив западину діаметром у сотню кілометрів?

– Навіть на Землі є досить великі кратери…

– Ви маєте на увазі Арізонський?

– Так.

– Справді, він величезний, але діаметр кратера, який він вибив у земній корі, всього-на-всього тисяча двісті сім метрів! І потім зверніть увагу, там метеорит зробив западину глибиною 174 метри, однак не утворив навколо неї гірського кільця. А тут навколо кратера – справжні гори, та ще й на чималій відстані від нього. Як же пояснити їхнє походження?

– Насамперед треба визначити епоху їхнього виникнення. Це можна буде зробити, вивчивши поклади свинцю, що утворюється внаслідок розпаду радію. Зараз я схильний припустити, що великі цирки виникли тут в епоху застигання кори Місяця. Кора тоді була така, що вибух вулкана міг викликати на ній хвилю, яка відкочувалася від центру вибуху на десятки і сотні кілометрів, відкочувалась і застигала. Інколи вибухи були такі сильні, що в’язкість кори не могла загальмувати хвиль, і вони розпадались.

– А білі смуги, що радіально йдуть від багатьох кратерів?

– Таких утворень, як навколо кратерів Тихо, Коперника і Кеплера, не так уже й багато. Думка про їхнє вулканічне походження виникла ще в дев’ятнадцятому столітті. Тепер ми з вами переконалися, що світлі смуги, сяйво навколо кратерів є справді не що інше, як вулканічний попіл.

– З цим я згоден; мені тільки неясно, як попіл міг пролягти на такі віддалі! Світлі смуги, що йдуть від Тихо, перетинають майже увесь диск Місяця!

– Щодо цього, то можна припустити, що світлі смуги – сліди порівняно недавніх вивержень, які сталися, звичайно, ще тоді, коли на Землі не було не тільки телескопів, а навіть і людей. Може, саме завдяки розігріванню кори розплавленою магмою Місяць на той час уже втратив атмосферу…

– А мені здається, – вставив Микола, – що атмосфера трималася довше. Виникло, розвинулось і, зрештою, загинуло життя…

Професор, не бажаючи сперечатись, вів далі:

– Повітряна оболонка, звичайно, загальмувала б рух вивержених газів, атмосферні течії завихрили б попіл, а згодом і зовсім би його розвіяли чи розмили… Та оскільки атмосфери не було, то він і ліг такими радіальними лініями. Тисячоліття минали одне за одним, а тут ні дощу, ні вітру… Така, мені здається, в загальних рисах історія цих утворень.

– Ви гадаєте, що атмосферу Місяць втратив тому, що розігрілася кора?

– Не інакше. Розрахунки показують, що Місяць може втримати газову оболонку. Тільки висока температура призвела до її втрати.

– Значить, у майбутньому можна буде оживити цю мертву планету?

– Об’єднаному людству все під силу, – переконано сказав Іван Макарович. – І, може, оживлення Місяця буде першим етапом завоювання космічного простору.