Текст книги "В небі — Земля!"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

ДНІПРО НА МІСЯЦІ

Професор був зосереджений, мовчазний. Його не так пригнічувала перспектива довгої місячної ночі, як горе Жаннети Барб’є. Він не спускав з неї тужливого батьківського ока і все думав, чи безповоротно вражені її очі, чи ще, може, вдасться повернути їй зір.

Коли вони заходили у підземелля, Іван Макарович сам тримав її за руку, попереджав про спуски, повороти. В скупих фразах, які доводилося говорити, обминав усе, що нагадувало про зір. Зате Михайло занадто голосно, як здавалося професорові, висловлював своє захоплення «селенітським містом». Раніше досить стриманий, небалакучий, зараз він так і сипав словами.

– А це… здорово! – вигукнув він, побачивши сходи.

– Це ж казка! – аж засміявся, зайшовши до храму.

Цілий ліс монументальних колон, жевріюча кам’яна чаша, над нею – кам’яне, всіяне зорями небо, хіба міг Михайло не захопитися цим витвором невідомих митців?

«Неймовірно, прекрасно, фантастично», – говорив він, розглядаючи статуї, мозаїку. Яскраве сонячне світло заливало тунелі, переходи, круглі, шестигранні, ромбовидні і трикутні печери, – і все це Михайло по-своєму коментував.

Іван Макарович пробував делікатно зупинити потік його красномовства, та де там! Невгамовний механік, забувши про горе товаришки, не міг або й не думав стримувати свою радість.

А Жаннета ішла мовчки, обережно ступаючи по вкритих порохом плитах, наче по тонких крижинах.

– І світло… – шепотів Михайло. – Яке чудове світло!

Це вже було занадто. Іван Макарович аж скривився, неначе від болю. «От уже балакун! – подумав про Михайла і поглянув на Жаннету. – Може, вона не все розуміє без перекладу?»

Та вона добре розуміла.

– Справді, це дивовижно, – м’яко вимовляючи слова, обізвалася Жаннета. – Система освітлення ще працює?

– Це ви її «включили», Жаннето, – полегшено зітхнув Плугар. – Видно, сонячний колодязь завалило, а ви спіткнулися і розчистили дорогу світлу.

– Ну, гаразд, – міркувала Жаннета, – крізь ту шахту сюди потрапляло проміння. Але ж зараз… там ніч?

– Оце справді загадка, таємниця! – здивувався Михайло. – Голуба долина із тим колодязем уже в тіні. Звідки ж тоді світло?

Професор замислився.

– Доводиться припустити, – сказав не зовсім упевнено, – що ця низка печер прохідна. Мабуть, вона сягає другої півкулі Місяця…

– Зараз освітленої Сонцем? – прохопився Михайло. – А що ви думаєте, може, воно так і є.

– Слушне припущення, – тихо сказала Жаннета і замовкла.

Мозаїчний зал був добре освітлений: в самому центрі кам’яна статуя тримала над головою кулю, з якої так і бризкало проміння. Мозаїчні панно відсвічували м’яко, приємно для ока. Іван Макарович заходився встановлювати «батарею» для добування кисню, а Михайло носив «сировину» – мінерали, які збирав у тунелях. Лише Робот і Жаннета були пасивні. Роботові Іван Макарович наказав стати під стіною і вимкнутись, а Жаннета сіла біля підніжжя статуї і, поклавши руки на коліна, мовчки думала свою невеселу думу. Час від часу в її навушники влітали енергійні репліки Мілька і стриманий голос Івана Макаровича. Вона не прислухалася до їхньої розмови: була до всього байдужою. Нерви її оніміли, настрій був пригнічений. Життя для неї втратило сенс. Усе пішло шкереберть – плани, сподівання…

Нараз вона почула – хтось поспішає сюди. Микола?

– Не журіться, Жаннето!

Ну, звичайно, це він. І дуже схвильований, наче зробив якесь відкриття.

– Про що ви дізналися? – спитала і відчула, як і сама починає безпричинно хвилюватися.

– О, я взнав, Жаннето, таке!..

– Що саме?

– Зараз не наважуюся і сказати. Потім! Потім!

Радісне передчуття стиснуло дівчині груди. Здається, нічого незвичайного він не сказав, але споріднені душі відчувають найтонші порухи думки і почуття. Розуміють без слів.

А Микола вже малював словами темніючий місячний краєвид. Насувається тінь, уже й «Комети» не видно…

– Ми теж спостерігали чудову панораму, – сказав Іван Макарович. – А знаєте, друзі, чого в ній не вистачає?

– Чого? – в один голос обізвалися Михайло і Микола.

– Людини! Я от дивився і думав: природа без людини мертва. Уявіть собі – поміж горами білокам’яні селища, лінії електропередач, машини на шосе… Велике історичне завдання людства – оживити цю мертву планету! І починати треба з атмосфери. Буде атмосфера на Місяці – забуяє життя! – Він говорив таким тоном, ніби міг тут працювати нескінченно довго. – Ріки знайдуть собі русла, понесуть на своїх водах кораблі. Отак само, як на Дніпрі…

– Е, ні! – перебив Михайло. – Ви забуваєте про тяжіння. Тут кораблі плаватимуть легше, швидше…

Микола, пораючись біля палатки, теж кидав репліки, і розмова точилася весела, невимушена. «Дніпро на Місяці, – думала Жаннета, – повітряний океан… А як же тоді спостереження галактик?»

– Кисень іде, товариші! – повідомив Плугар.

– Можна вже надувати палатку, – сказав Загорський.

Він саме приєднував до неї металевий «тамбур», схожий на шафу з двома дверима – передніми і задніми. Цей «тамбур» мав служити входом у наповнену повітрям палатку.

– А знаєте що? – підійшов до нього Іван Макарович. – Давайте спробуємо наповнити повітрям оцю печеру?

– Ідея! – підтримав Мілько.

– Оцей тамбур встановимо на проході… – запропонував Микола.

Жаннета й собі обізвалася:

– А якщо кисень… де-небудь знайде вихід?

– Нічого страшного, – заспокоїв її Іван Макарович. – Своїми запасами повітря ми не ризикуємо, адже добуваємо кисень, можна сказати, понадпланово. А щілини замуруємо, накладемо пластики… Зате в нас буде не тісна палатка, а цілий зал!

Жаннета не бачила, як вони працювали, лише уявляла, чуючи їхню розмову. Загорський і Мілько встановили у проході «тамбур», залили пластиком щілини. Куля на статуї відразу ж погасла, бо з тунелю вже не пробивалося проміння. Але як тільки включили рефлектор, вона знову спалахнула яскравим світлом. Іван Макарович відкрив вентиль того балона, що його наповнила киснева установка.

– Ура! Атмосфера є! – вигукнув Микола.

Він скинув скафандр і почав походжати в своєму голубому комбінезоні. Іван Макарович, пораючись біля апаратури, не помітив цього «молодецтва». Раптом юнак почав задихатися.

– Мундштук! – закричав Михайло. – Хапай мундштук!

Загорський не міг почути цих вигуків, бо рація ж у шоломі скафандра. Тоді Мілько кинувся до нього з балоном.

– Що ви наробили! – сердито закричав Плугар. – Легковажний хлопчисько!

Мілько допоміг другові надіти скафандр. Вислухавши Плугареві зауваження, Микола спробував загладити інцидент жартом:

– Я забув, Іване Макаровичу, що ми не біля Дніпра!

ТАЄМНИЦЯ ПЕЧЕРНОГО МІСТА

Лише після старанної кількаразової перевірки Іван Макарович спочатку сам скинув скафандр, а потім дозволив Загорському і Мільку. Жаннета відхилила шолом і зняла рукавиці.

Микола використовував найменшу нагоду побути коло неї, доторкнутися до її білих чутливих рук. Ось і зараз вони стояли поруч біля тієї мозаїки, на якій зображено зоряне скупчення, кружальця планет. Взявши її руку в свою, Микола водив її пальцями по лискучих камінцях і розповідав про їхнє розташування.

– А які гладенькі, – говорила Жаннета і вже сама обмацувала картину. Їй несхибно допомагала «пам’ять» чутливих м’язів. – А оце, значить, письмо… Ну що ж, коли потрібно, то людство дасть нового Шампольона [3]3
  Жан Франсуа Шампольон(1790–1832) – французький учений, який розшифрував староєгипетське ієрогліфічне письмо.


[Закрыть]…

– I він розкриє таємницю оцього селенітського міста! – підхопив Микола.

– Ви таки вважаєте, що це – селеніти?..

– Звичайно! Я певний, що ми тут відкриємо ще багато пам’яток їхньої культури.

Жаннета обернулася і стала спиною до мозаїки.

«Яка вона гарна!» – подумав Загорський, милуючись обрисами її голови, – за нею на мозаїці розбігалося золоте проміння.

– А може, тут, колего, побувала експедиція з іншої планетної системи? Вам не здається?

– Це важко припустити.

– Не важче, ніж те, що ви припускаєте: виникнення життя на Місяці. Зверніть увагу на той. зиґзаґ, що обривається якраз на Місяці. – Жаннета відступила від мозаїки, – Хіба не можна вважати, що це показано шлях від якогось сонця до… нашої планетної системи?

– На Місяці?.. – здивувався Микола. – Ах, так, маленький кружечок поряд з великим… Та якщо й справді… то чому ж вони не долетіли до Землі, а забилися в оці печери?

– Хто його знає, – промовила Жаннета. – Може, тоді на Землі клекотів первісний океан. А може, поблизу Місяця міжзоряні мандрівники зазнали аварії…

До них підійшов Іван Макарович з фотографією планетної системи Проксіми Центавра.

– А давайте лишень співставимо, – сказав він, поглядаючи то на мозаїку, то на фотографію. – Планети розташовано інакше, але дивіться, який збіг! І тут, і там – по чотири.

– Ну, це ще не доказ, – не відступався свого Микола.

Правда, це було сказано вже не таким дзвінким голосом і не так упевнено.

– А мені здається, що це може допомогти нам відгадати загадку, – підтримала Плугаря Жаннета.

– Так, я більше схиляюся до того, що тут ми натрапили на сліди перебування експедиції… – сказав Іван Макарович.

– О боже! – прошепотіла Жаннета. – Невже Всесвіт наповнений життям? І я ніколи, ніколи не побачу…

Її розкриті очі наповнилися слізьми. Іван Макарович швидко відвернувся і пішов до Мілька, який мовчки сидів коло «батареї».

– Не втрачайте надії, Жаннето, – промовив Микола. – Я вірю – світло відкриється й для вас… Ми ще будемо разом писати музику. Музику небесних сфер. Ви чуєте, як вона оповиває нас, як нескінченними хвилями ллється крізь нас? – Він схилився до неї і сказав пошепки в самісіньке вухо: – Чуєш, Жаннето?

– Чую… Миколю.

Вони стояли біля мозаїки притихлі, зосереджені, наче слухали тільки їм чутну музику.

– Що ж то за сяйво у твоїх галактиках, Жаннето? – порушив мовчанку Загорський.

– Мабуть, вони анігілюють, он звідки той шквал на стиках… Може, я підгледіла таємницю створення нових світів?

– Ти сама – великий і прекрасний світ! – прошепотів Микола.

…А Плугар тим часом розмовляв з Мільком про Діка. Необхідних припасів «диктатор» захопив чимало, та все ж Івана Макаровича тривожило: куди він подався? Вирішили шукати.

– Знаєте що? – запропонував Михайло. – Пошліть на поверхню Робота, а ми з Миколою дослідимо підземелля.

– Так і зробимо, – погодився Іван Макарович.

«ОЗЕРО МІЛЬКА» І «МОРЕ ЖАННЕТИ»

Чим далі йшли Мілько і Загорський печерним лабіринтом, тим все менше траплялося слідів діяльності розумних істот. Одна тільки «лінія сонцепередачі», як назвав її Микола, залишалася свідком тих далеких часів, коли в оцих гротах билася жива думка. Статуї з кристалічними кулями, встановлені на віддалі прямої видимості, вказували юнакам дорогу. Кілька разів доводилося розбирати завали. Добре, що хоч завали і зсуви нещільно закривали проходи й пропускали, проміння від статуї до статуї. А інакше, хоч у хлопців і було своє світло, вони б не змогли нічого вдіяти. Як би вони знайшли вихід із заваленої печери, коли там безліч більших і менших заглибин, химерних суточок? Печери були, звичайно, розташовані не під шнур, природа про це не подбала, отож доводилося петляти, протискуватись у вузькі щілини, дертися на круті підйоми, спускатися в урвища. Було ясно, що ті, хто колись боровся тут за своє життя, знайшли ці шпари в тілі планети готовими і лише частково пристосували до своїх потреб.

А природа, не зв’язана у своїх діях кресленнями та планами, виявилась хоч і примхливим, але чудовим будівничим. Хлопці потрапляли у дивовижні гроти. Одні, щедро оздоблені кришталевими дзеркалами, буквально засліплювали їх осколками світла, що мінилося, переливалося усіма кольорами спектра; інші – жевріли темно-рожевими сувоями, що звисали згори; були зовсім білі, наче обвіяні снігом. Виростаючи, мінерали гострими списами підпирали склепіння або являли напрочуд красиві, мов живі, квіти – з пуп’янками і листям. В одному округлому і високому гроті, що нагадував капличку, Михайло знайшов… кактуса. Навіть кольором він був схожий на живу рослину – зелений!

Невгамовний Михайло так і шастав по гротах, намагаючись не пропустити нічого цікавого.

Ось він звернув у темні суточки – наче йому мало освітлених ділянок! – ступив на якийсь гладенький слизький камінь і не опам’ятався, як зашумів униз. Не встиг навіть скрикнути, зіщулився, очікуючи удару… «Пошматує скафандр – кінець», – подумав, каменем падаючи у темряву. Скільки він летів? Йому здалося, що довго, дуже довго. Нарешті вдарився об якусь м’яку масу – в першу мить і не розібрав, що його зупинило. Потім відчув, що погойдується.

– Миколо! Миколо! – заволав у мікрофон. – Тут озеро! – Мурашки поповзли йому по тілу: а що, як і Загорський сюди впаде? – Обережно! Обережно! – закричав на всю силу.

Відповіді не чути.

Ввімкнув ліхтаря на шоломі скафандра – ой леле! – навколо тьмяно поблискує рідина. Ого, скільки води в надрах Місяця!

– Миколо! Миколо!

Тільки тепер помітив, що відплив від того отвору, в який упав до цього злощасного озера. Обережно гребучи руками, повернувся назад. Скафандр, наче надувний човен, тримав його на поверхні.

О, тепер почув тривожні вигуки друга.

– Обережно, Колю! Там слизько…

– Не бійся за мене, лови шнура!

– Давай!

Поглядаючи вгору, Михайло ждав, коли впаде важельок, тягнучи за собою капронового канатика. Та марно: важельок не впав, а завис угорі. Шнур короткий!

– Піймав? – запитував Микола.

– Попусти ще!

– Невже не дістає?

– Ще якби метрів два…

– Нема й сантиметра.

Михайло підкинувся вгору. Ще раз, ще… Хапав руками порожнечу і знову поринав униз. Густа, масляниста рідина підкидала його не дуже охоче, ніби не хотіла відпустити. «Спокій, спокій, Михайле, – звернувся в думці сам до себе. – Треба стати вертикально…» І, гребучи руками, він розгойдував себе то вгору, то вниз. Уже вискакував по коліна – допомагала інерція. Ну ще раз, ще!.. Ухопився! Тепер уже не важко було підтягнутися.

– Прикріпися міцно! – нагадав Микола.

– Давай тягни…

За кілька хвилин Михайло був нагорі. Коли вони вибралися у безпечне місце, Загорський сердито сказав:

– Або ти не соватимеш свого носа куди не слід, або ми зараз же повернемося назад. Ясно?

– Ясно, товаришу старший групи! – не то серйозно, не то жартома сказав Михайло. – Але ж вода на Місяці! Як це тобі подобається? Заглянь ось у кишеню.

У верхній кишені Михайлового скафандра набралося чимало темної густої рідини.

– Вода? – Микола зачерпнув долонею. – Не може бути. Вона б замерзла і Місяць би розвалила…

– А внутрішнє тепло? – заперечив Михайло. – В надрах же тепло!

– Та воно-то так… – Микола все придивлявся до райдужних скалок на рідині. – Тільки мені здається, що це… нафта.

– Нафта?!

– По-моєму, нафта. Повернемось – легко пересвідчимось. А поки що треба позначити твоє озеро.

– Моє?

– Так, це буде нафтове озеро Михайла Мілька!

– І Миколи Загорського, – весело додав Михайло.

– Не скромничай…

Виклавши із каменів стрілку, вони подалися далі.

– Слухай, Миколо, нафта все-таки мене дивує. Звідки їй тут узятися?

– Нічого дивного! – весело відповів Загорський. – Виходить, що колись на Місяці були живі організми. Ясно? Твоє нафтове озеро дуже здорово підтверджує мою гіпотезу про життя на Місяці. Коли б іще кам’яне вугілля знайти…

– Ти що, може, хочеш, щоб я в шахту впав? – засміявся Михайло.

– Не треба, ти потрібніший за вугілля!

Десь через кілька кілометрів Загорський зупинився, щоб перевірити балони.

– Еге, хлопче, треба було менше вештатись… – сказав із жалем. – Уже половини немає.

– Не перебільшуй, друже Миколо, – Мілько й собі подивився на шкалу. – Та ще і АЗ в нас є!

– АЗ, АЗ, – спохмурнів Микола. – Це, брат, не жарти. Може, ще й за десять годин не дійдемо, хто його зна. Треба вертатися.

– Ну, гаразд, Миколо, – з благанням у голосі сказав Мілько, – давай ще… ну, хоч півгодинки пройдемо, якщо не вийдемо – повернемо голоблі.

Не дожидаючи, що скаже Загорський, Михайло поспішив уперед. Микола неохоче рушив слідом. І яка ж була їх радість, коли, ступивши до вузького білостінного гроту, вони побачили широкий вихід! Там, за цим золотим отвором, виднів освітлений Сонцем простір.

– А що, не я казав?! – вигукнув Михайло, розмахуючи руками, як зраділий хлопчак.

Вони вискочили з тунелю.

Біля виходу півколом стояло кілька скульптур із великими кришталевими кулями, що сяяли, наче сонце. Тут же можна було побачити і чимало розбитих статуй. З пороху виднілися то голови, то руки. Гострим блиском давали про себе знати потрощені світні кулі.

Деякий час Микола і Михайло стояли мовчки, вбираючи в себе краєвид. Відчуття простору після тісних печерних звивів радувало, п’янило. Перед їхніми очима голубіла, зблискувала, наче вода, широка рівнина.

– Друга півкуля, Михайле!

– Та це ж… море. – Мілько розвів руки. – Правда ж, море?

– Море Жаннети – ось як воно зветься, – урочисто проголосив Загорський.

Як хлопчаки, вони побігли по застиглих хвилях «моря».

– Це, мабуть, вулканічна лава… – міркував Загорський.

– Але в надрах Місяця, я думаю, і вода є, – кинув Михайло.

На обрії здіймалися гори. Щоб краще роздивитися місцевість, хлопці вихопилися на пагорб. На його пологих схилах деякі місцини біліли, наче там цвіла гречка. Підійшли, і справді – рослини! Стеляться, наче білий килим, стебельця в них плескаті, в’ються, як паперові. Загорський і Михайло вирвали по жмутку, запхали у сумки.

– А знаєш, як вони звуться, оці квіти? – Михайлові очі повнилися сміхом. – Це квіти Жаннети!

– Це може бути, – його ж висловом відповів Микола, а про себе подумав: «Спостережливий!»

Звідси «море» здавалося ще красивішим. Воно вигравало міріадами вогнів.

– А он, поглянь, поглянь, Михайле!.. – скрикнув Микола, вказуючи рукою вдалину. – Он же місто! Бачиш, під прозорими ковпаками?

Мількові також видається щось схоже на місто, але він добре знає, що то марево.

– А знаєш, як воно зветься? – серйозно спитав Михайло. – То місто… Жаннети!

– І це може бути, – не стримав усмішки Микола.

Слідів Діка їм знайти не вдалося.

РОБОТ І ДІК

У цілковитій темряві місячної ночі Робот орієнтувався не згірше, як удень, при Сонцю, його чутливі фотоелементи сприймали інфрачервоне випромінювання, а зараз кожна пилинка, кожен камінь на поверхні буквально палахкотів багрянцем: усе віддавало тепло в холодний простір. Тіні падали не в один бік, але це не заважало Роботові орієнтуватися. Не звертаючи найменшої уваги на своєрідність інфрачервоного освітлення, на його незнану людьми красу, Робот простував до того самого моноліта, який вони досліджували з Діком.

Впізнав ту скелю ще здалеку. Крізь слабке інфрачервоне її світіння знизу пробивалося ультраголубе сяйво, що струмувало з якогось радіоактивного елемента.

Ось і шестигранник. Металевою рукою Робот торкається певного місця, і люк повільно відсувається. Як тільки Робот зайшов усередину, отвір за ним закрився.

В примарному багряному світлі проступають якісь пристрої, частини і агрегати устаткування, кулі, циліндри, спіралі, в яких пульсує багряне світло.

Робот іде коридором, з боків, крізь прозорі шестигранники, видно секції цього дивного приміщення.

По крутих спіралях Робот крокує вгору. Ось і верхня секція. Стеля в ній прозора – крізь неї видно сузір’я на чорному небі. Посередині встановлено щось схоже на оголений мозок. З нього витикаються тоненькі штирки, наче нейрони. Поруч – сидіння, де міг би вмоститися слон.

РОБОТ. Отто Дік! Я приніс вам газу – азоту і кисню.

ДІК ( озивається з якогось бокового приміщення). Я радий, що ти прийшов!

РОБОТ ( філософствує). Бідолашні істоти. Вони не можуть функціонувати без молекул газу. А мені, крім електронів і магнітного поля, нічого не потрібно.

ДІК ( заходить). Сам бог прислав мені такого друга!

Хотів поплескати Робота по плечу, але, вчасно схаменувшись, одсмикнув руку.

РОБОТ. Мене прислав Плугар. Ось балони, беріть. ( Дік поспішно вхопив дорогоцінні балони). Я поведу вас до екіпажу.

ДІК. Ти будеш моїм помічником на цьому космічному кораблі. ( Сів біля приладу, що скидався на мозок). Ти допоможеш мені зробити необхідні розрахунки… І ми з тобою підкоримо бунтівливу Землю! ( Замріяно). О, коли б усі оті трудящі були такими роботами!

РОБОТ. Хіба це важко зробити?

ДІК. А допоможеш?

РОБОТ. Нам треба йти до Плугаря. Така програма.

ДІК. Ти мусиш слухати мене. Заглянь у свою пам’ять…

РОБОТ. То минуле. Тепер я виконую накази лише Плугаря.

ДІК ( деякий час сидить замислений). А просьби ти приймаєш?

РОБОТ. Я чемний, культурний Робот. Що ж ви просите?

ДІК. Прошу тебе, друже, сядь ось у це крісло і вимкнись на кілька хвилин.

РОБОТ. Будь ласка.

Робот сів, зробив якісь маніпуляції руками, здригнувся й закам’янів.

Дік схилився над ним, швидко відкрив на чолі щиток, вийняв якусь котушку і, так само поспішаючи, припасував щиток на місце.

Робот здригнувся, «ожив».

ДІК. Хто ти такий?

РОБОТ. Не знаю.

ДІК. Запам’ятай: ти – мій раб!

РОБОТ. Я не чув такого слова. Що воно означає?

ДІК. О, це чудове слово! Раб – значить слухняний, покірний. Ти будеш виконувати лише мої накази.

РОБОТ. Так.

ДІК. Охороняти мене, диктатора світу!

РОБОТ. Так.

ДІК. В цьому зорельоті лишився запас радіоактивного «пального». Спустися в енергетичний сектор і, по можливості, точно визнач його розміри.

РОБОТ. Іду.

Дік випростався, схрестивши руки на грудях, хоча йому й заважав скафандр. На обличчі в нього був вираз божевільної величі.