Текст книги "В небі — Земля!"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

БІЛЯ ЕВЕРЕСТА

Аміно здавалося, що ракета висить на одному місці, а планета обертається під нею.

Показалися гори. Але як можна знайти в цьому хаосі хребтів і шпилів ту місцевість, про яку розповідав пілот? Суворий, неприступний колись дах світу. Країна вічних снігів і холодної тиші…

– Еверест! – гукнув Ігор. – Бачиш, Еверест!

Дивлячись на могутню гору, яка тримає на своїх засніжених плечах склепіння неба, Аміно нагадала, що марсіани розташувалися побіля Евереста. Добрий орієнтир!

Посадити величезну ракету в горах було справою нелегкою навіть для такого досвідченого механіка, як Ігор Підгайний. Він то «повисав» на одному місці, розглядаючи місцевість, то з шумом спускався вниз, щоб потім підскочити на газовому стовпі вгору. Нарешті намітив стрічку льодовика і пішов на посадку. Риск був величезний. Від однієї думки про аварію Ігоря кидало в жар. Адже він ризикував не тільки собою і ракетою, – він наражав на небезпеку Аміно.

Вирішили спуститися на льодовик. Гори виростають, як на дріжджах… Поштовх, ще поштовх. Двигуни замовкли. Сувої пари обгорнули ракету. Тиша.

«Чого я жду? – думає Ігор. – Треба діяти негайно, негайно…»

Швидко встає. Беручи карабін, наказує Аміно:

– Обороняй ракету, поки я не прийду з дідусем. Не підпускай їх близько, щоб не підірвали амортизаторів. Тримай їх на віддалі. Набоїв досить. Не розгубися. Стріляй прицілюючись, кидай гранати. Так, як я показував. Ну, я пішов.

Хотів вийти, не оглядаючись на дівчину, вже й люк опустив, але не стримався – обернувся, мовчки поцілував її в губи, обпаливши гарячим диханням, і ступив через поріг. Швидко спустився вниз, швидше, ніж надбігли сюди марсіани. Їхні чорні постаті з’явилися з підвищеного краю льодовика, перекресленого тінню ракети. Ігор встиг засісти за скелею. Причаївся, ждав. Коротка цівка його карабіна дивилася в бік ворогів. Ігор пригадав фронт, шалені атаки…

Марсіан було, може, душ десять-дванадцять. Вигляд величезної ракети, глибоко вгрузлої в лід, видно, вразив їх, бо зупинилися, ґелґочучи і жестикулюючи. Потім один щось верескливо прокричав. Аміно відповіла йому, виглянувши з люка, але що вона сказала, Ігор, звичайно, не міг знати, бо не розумів по-марсіанському. Тоді марсіанин клацнув чимось металевим, схожим на коробку для кінострічки, і почав прицілюватись. «Ах ти ж падлюка!» – пробурчав крізь зуби Ігор, натискуючи на спусковий гачок. Вони вистрілили разом – Ігор і марсіанин. Аміно встигла підняти люк, вогненне яблуко електричного розряду розбилось об його броню, розсипалося на тисячі іскор. А марсіанин впустив свою машинку, почав хилитися, наче бажаючи її підняти, застогнав і впав. Марсіани кинулися до нього. І в цей же момент Аміно пошпурила в них гранату. Ігор ледве встиг сховатися, як оглушливий вибух стряс повітря. Виглянув з-за скелі – жоден з нападників не вцілів! Одні лежали горілиць, наче дивилися в небо, інші скарлючилися на снігу, ніби прислухаючись до чогось, а деяких зовсім пошматувало.

– Отак і криши їх! – гукнув Ігор і, пригинаючись, поза камінням подався в бік вершини.

Аміно тривожно стежила за його постаттю. Які енергійні рухи, як він пробирається понад урвищами! «Боєць, справжній боєць… – думала дівчина. Страх за Ігоря і захоплення ним наповнювали їй груди. – Це ж і тоді, в давнину, отакі безстрашні солдати, не шкодуючи свого життя, воювали з нападниками».

Ігор тим часом пробрався далеко. Помітивши східці, про які згадував пілот, він обійшов їх і подерся на гору, голіруч хапаючись за холодне випнуте каміння. Підлізти вгору ще метрів з двадцять п’ять – і він добереться до великої палатки, що чорніє під сірою скелею. Та, оглянувшись, він похолов од жаху: на маленькому п’ятачку, майже під ним, стояла ціла батарея якихось великих дископодібних апаратів. Двоє марсіан поралися біля неї, повертаючи диски у бік ракети. «От, негідники! – вилаявся про себе Ігор, підносячи пістолет. – Ні, тут треба тихо». Думка про Аміно, про його любу Аміно, надавала йому сили і спритності.

Спустився вниз і накинувся на марсіан з тилу. Одного з усієї сили стукнув прикладом по голові, другого скинув у прірву. За обслугою полетіла вниз і батарея. Але диски так заскреготали по камінню, що Ігор аж присів: думав – почують. На щастя, ніхто не почув. Може, тому, що близько не було іншої батареї, а може, тому, що гори пригасили звуки.

Добре роздивившись навколо, Ігор знову подрався до скелі. Руки його були в крові, штани порвалися на колінах. Варто оступитися – і він полетить вниз, розіб’ється об гостре каміння. А тут ще карабін заважає. Надівав його на плече, закидав за спину, зрештою причепив до пояса. Метр за метром підтягувався вгору. Інколи ноги сковзались, і він, важко дихаючи, повисав на руках. Коли б не був альпіністом – нізащо не подолав би такого важкого підйому. Ось коли пригодилися йому навики цього спорту відважних!

Ще одне зусилля – і він вхопився за верхній карниз. Підтягнувся на руках і – виліз!

Лежав, прислухаючись і роздивляючись навколо. З того боку, де була ракета, зрідка долинали приглушені віддаллю постріли; в повітрі прострекотів марсіанський літальний апарат; щось важко гупнуло.

Сонце черкалося горизонту. «Швидше, швидше, – стукало в голові. – Там же Аміно…» Страх за дівчину стискував серце. Як він міг її залишити? Поповз до палатки. Біля неї ходив, дрібно ступаючи, озброєний марсіанин. його маленька постать була загорнута в чорне. Ігор не хотів стріляти, щоб не зчинити шуму, і підповзав усе ближче. Але раптом той помітив, викинув руку з чорним зарешеченим колесом, клацнув – і яскраве біло-рожеве яблуко обпалило Ігорю плече. Вдруге марсіанин уже не встиг пальнути. Ігор кинувся до нього і прикладом вибив йому зброю з рук. Марсіанин стрибнув, як пантера, холодними руками вчепився в Ігореву шию і почав щосили душити. На пальці в нього був великий перстень, який роздряпав, опалив Ігорю шкіру. «Ах ти ж гад! – прошепотів Ігор, вириваючись з його обіймів. – Мало ще ти каші марсіанської їв!» Але не так-то легко було впоратися з розлюченим ворогом. Вони попадали і мало не скотилися з кручі. Ігор почав задихатися: давалася взнаки розріджена атмосфера. Плече пекло вогнем. Але він напружив свої м’язи, і марсіанин зів’яв у його руках, засичав і мертвий повалився на камінь.

Ігор важко дихав. Прислухався – з палатки чути голоси: розмовляло двоє. Він зразу впізнав голос Саджера.

– Ні, ні, дорогий колего, я дозволю собі не згодитися з вашим трактуванням, – говорив старий учений. – Про історію цього унікального слова я написав п’ятитомне дослідження.

– Я знайомий з цією фундаментальною працею, – сказав марсіанин, – і глибоко переконаний, що вона внесла багато принципово нового як в марсіанське, так і в земне мовознавство. Зворотно-порівняльний метод, розроблений вами, розкриває величезні можливості…

– Вивчаючи звичаї і мову племені Трівіум Шаронтіс – одного з найменших на Марсі, – я натрапив на співзвуччя, яке можна розглядати як основу для творення подібних багатоскладових слів. Пригадайте, що носові в них звучали на початку першого тисячоліття дуже приглушено…

Старий так загудів носом, що Ігор мало не розсміявся. Марсіанин теж видобув носовий звук, але ще більше приглушений. Далі пішли коментарі марсіанською мовою.

Ігор звівся на ноги і зайшов до палатки. Співбесідники навіть не звернули уваги. Сиділи за столом, розділені стосами книг, і продовжували дискусію,

– Я прибув за вами! – голосно сказав Ігор, сподіваючись, що Саджера так і підскочить.

Але вчений навіть не ворухнувся.

– Гаразд, гаразд, – пробурмотів він і далі говорив щось по-марсіанськи.

Очевидно, дискусія так захопила його, що він просто нічого не помічав. Ігор підійшов і торкнув його за плече – а він все говорив до свого опонента. Тоді Ігор труснув його, наче сонного.

– Що? Га? Це ти, Ігоре? – схопився Саджера. – Яким побитом? А ми тут з колегою розглядаємо історичний генезис одного надзвичайно цікавого слова. Розумієш, подібного слова я не…

– Ходімте скоріше! – перебив Ігор. – Потім, потім розкажете!

– Так ми ж не закінчили з колегою…

– Хай і колега йде! Місця вистачить.

– Чудово! Ходімо, колего, продовжимо.

Марсіанський лінгвіст підвівся, взяв з півдесятка книжок під пахву, і вони вийшли, продовжуючи бубоніти незрозумілі для Ігоря фрази. Було кумедно дивитися на їхні постаті: Саджера високий, сивий, його опонент – низький, синьоголовий.

«Вухатим марсіанам, видно, здаються смішними маленькі вуха людей», – чомусь подумав Ігор. Він ішов слідом за вченим, тримаючи в лівій руці карабін, а в правій – пістолет.

Спустилися східцями.

Сонце вже сховалося за хвилясту стіну далеких хребтів, тіні вкрили гори. На льоду перед ракетою валялися трупи. Вчені, захоплені дискусією, не звертали на це ніякісінької уваги. Навколо стояла підозріла тиша. «Невже вони захопили ракету? – кольнуло Ігоря в самісіньке серце. – Чи, може, засідка?»

Затамовуючи подих, піднявся по щаблях. Люк був закритий не зовсім.

– Аміно… – покликав у щілину.

Тиша. В роті йому враз пересохло.

– Аміно!

Ігор чує калатання свого серця. «Невже…» Пробує відсунути люк, але це йому не під силу, Оглянувшись, бачить між горами вогні, багато якихось химерних вогнів. Довгим струмком стікають вони до льодовика. Чути приглушені крики, цокіт і скрегіт металу. Люк не відкривається, а вогні все ближче і ближче. «Ідіть, ідіть, я вас пригощу по-своєму…» Притулився щокою до ложі, заплющив ліве око, торкнув спусковий гачок. Пострілів не чув. Бачив – струмок вогнів погас, окремі точки покружляли на одному місці та й попливли назад.

Зате постріли почула Аміно – вона лежала в кабіні, контужена марсіанськими блискавками. Обізвалася:

– Я тут… я жива…

– Чи можеш ти відкрити люк?

Неймовірним зусиллям дівчина тягнеться до кнопки, натискує.

Спочатку Саджера і марсіанин, а за ними Ігор піднімаються в кабіну. Саджера кинувся рятувати онуку, а марсіанин старався йому допомогти. «Стартувати? – думав Ігор, його непокоїла посадка вночі. Але залишатися тут до ранку було рисковано. – Та чого боятися? Порт освітлений, а спуск розрахує і зробить електроніка. Летіти, негайно летіти!»

Ігор торкнув Саджера за лікоть і кивнув у бік марсіанина: мовляв, попався, затримаємо!

Саджера категорично наказав:

– Випустіть колегу. По-перше, тому, що ми не можемо вдаватися до підступних методів, а по-друге, тому, що без спеціального пристосування він не зможе жити на дні повітряного океану.

Ігор нехотя відкрив люк, жестом показав марсіанському вченому, щоб той швидко забирався.

Марсіанин притулив руки до грудей і звернувся до Саджери:

– Прошу взяти мене з собою. Не в вас, а тут я задихнуся…

Саджера з любов’ю подивився на свого колегу і звернувся до механіка:

– Мерщій летимо, Ігоре!

За кілька хвилин, піднята вогненним газовим стовпом, «Мрія» була далеко від Гімалаїв.

Марсіанин збуджено заговорив:

– Наша суспільна організація страхітлива… Я весь час мріяв вирватися… Ви розумієте, колего, мисляча істота в нас перетворена на елемент машини. Так, так, олігархи використали кібернетичний центр для жорстокої регламентації життя всього суспільства. Електронний «мозок» давав нам накази, перевіряв їх виконання і блискавично реагував на випадок якоїсь невідповідності дій однієї істоти чи групи істот. Робота цієї страшної машини, встановленої в столиці, ґрунтувалася на добре розробленій теорії гри. Кожен член суспільства розглядається як потенціальний ворог. Недовір’я, регламентація кожного кроку – така гра.

– От і догралися! – вставив Саджера.

– Вони й сюди, на Гімалаї, захопили цю прокляту електроніку… Я такий вдячний вам, друзі! Ви врятували мене від моральної загибелі…

– Треба передати в Експериментальний центр… – обізвалася Аміно.

– Що передати? – спитав Саджера.

– Щоб підготували апарат для дихання ось товаришеві… – вона подивилася на марсіанина.

– Вірно. Давайте передамо, Ігоре.

Коли радіограма була відправлена, Саджера не відходив від Аміно. Хоч дівчині й покращало, та вона почувала себе кепсько.

– Яка ти мужня… – погладив її шовкове волосся Ігор. – Як ти добре відбивалася!

– По-перше, вони не дуже й нападали, бо, мабуть, вважали, що ракета застряла в льодовику. І потім – вони ж не помітили, що ти вийшов, і стерегли, вичікували…

– Припустімо, що це так, – усміхнувся Ігор, – але це «по-перше»?

– Ну, а по-друге, в мене є секрет…

– Який? Розкажи!

– Дідусь гніватиметься.

– Розкажи, – лагідно промовив Саджера, – я наперед пробачаю тобі.

– Ну то слухайте… Хоч дідусь і заборонив, а я таки прочитала багато книжок про колишні війни… – і вже до Ігоря: – Про те, як ви колись билися з ворогами…

НА ПОРОЗІ ЩАСТЯ

Наступного дня всю землю облетіла звістка: в зв’язку з тим що імперіалістичні агресори не виконали ультиматуму Великої Ради Комун, знехтували місією доброї волі старого вченого і продовжували свою загарбницьку авантюрну політику, район їхньої висадки в горах «продезинфіковано» ультразвуковими установками. Базу нападників знищено. Деякій частині марсіан, переважно інтелігенції, перед цим вдалося відправитись на свою планету.

Ігор в останні дні був то кволим, то надто збудженим. Аміно після повернення додому два дні лежала в ліжку, а потім уже стала до роботи. Свого чергування на фабриці одягу вона дожидалася, наче свята. Ідучи на роботу, була в особливо піднесеному настрої.

– Коли працюєш, то якось наче дужче відчуваєш себе людиною! – усміхалася до Ігоря.

– Я ж тобі казав, що ми ще тоді ненавиділи паразитизм! – милувався нею Ігор. – Недаремно я летів на «Мрії» – хотів побачити, як ви живете, люди комуністичної ери.

Після обіду Ігор і Аміно пішли на прогулянку в ліс. Аміно – в білому костюмі – пробиралася вперед.

– Поглянь, який веселий струмок!

У траві дзвеніла чиста, як сльоза, джерельна вода. На листі кущів грали, тремтіли сонячні зайчики.

– Правда ж він щасливий, оцей струмок? Ну чого ти мовчиш, Ігоре?

– Я щасливіший за нього! Давай я тебе перенесу на той бік!

Дівчина засміялася – струмок легко можна переступити, – але не втекла, коли Ігор брав її на руки. І він поніс її, промовляючи:

– Ти знаєш, я такий щасливий, такий щасливий, що іноді аж лячно стає…

Болісна гримаса перекосила йому обличчя.

– Що з тобою? Що це в тебе? – Аміно намацала на шиї Ігоря невеличкий бугорок.

– Пусте. То марсіанин мене дряпнув…

Облюбувавши поляну, посідали під берізкою. Веселі, безхмарні, вони розмовляли про щастя, про мету в житті і про багато інших високих матерій.

– А коли ми підемо до загсу? – жартома спитав Ігор.

– До якого загсу? – здивувалася дівчина. – Я з ним не знайома.

Ігор розповів, що таке загс.

– Виходить, що любов двох людей гарантувала держава?

– Виходить так. Без товариша Загса сім’я – не сім’я.

– Тепер, за давніми звичаями, вся Комуна святкує день створення нової сім’ї. Діти підносять букети польових квітів… Співи, музика, фестиваль… Так гарно, красиво!

– А коли ж… нам піднесуть квіти?

Аміно зашарілася:

– Чого ти так поспішаєш?

– Я тебе ждав довгі століття…

– І я ждала. Ну гаразд, сьогодні скажемо татові й мамі…

Заходило сонце. Сипнуло на берізку вогнем, і вона спалахнула аж до вершини.

Додому наче на крилах летіли. Не терпілося поговорити з батьками. Ігор так задихався, що зайшов до своєї кімнати перепочити. Канапа приємно холодила щоку, але він відчував себе все гірше й гірше. Паморочилась голова, було важко дихати, наче хтось давив за шию.

Легкою ходою зайшла Аміно. Обличчя її сяяло.

– Я вже поговорила з батьками! – гукнула вона ще з порога. – Чуєш, Ігоре, скоро й нам піднесуть квіти!

Ігор мовчав. Лежав, заплющивши очі, бо коли розплющував, то кімната починала перевертатися.

– Що з тобою?! – скрикнула Аміно. – Ти аж пополотнів!

– Погано мені, люба…

Вона кинулась до екрана, викликала лікаря. Стривожені батьки підійшли до хворого. Ігор стогнав, зціпивши зуби. Дівчина ходила по кімнаті. Страшне передчуття розширювало їй зіниці. Коли б скоріше прибув лікар! Невже…

Почулися кроки, Аміно побігла назустріч і ввела лікаря. Це був високий, уже немолодий чоловік. Швидкими, точними рухами надівши халат, він почав оглядати хворого. Обличчя його нахмурилося, коли він побачив пухлину на шиї.

– То його марсіанин вдряпнув… – пояснила Аміно.

Закінчивши огляд, лікар попросив негайно доставити хворого в клініку. Гуртом винесли Ігоря в машину. Аміно сіла біля нього, Саджера відкликав лікаря убік:

– Що з ним?

– Отруєння. Марсіанська отрута руйнує центральну нервову систему… Треба поспішати!

В СОНЯЧНІЙ ПАЛАТІ

Ігор розплющив очі і побачив білу високу стелю, верхні частини вікон з світло-жовтими шовковими шторами. Вікна були відчинені, і штори злегка коливалися.

Пригадав, що він у лікарні, але не знав, скільки часу тут лежить.

Відчуває – здоров’я повертається до нього. Голова, правда, ще важка, але не болить. Спробував підвестися – нічого, підвівся. Обіперся спиною об подушку і задивився у вікно. Видно було сад, якісь великі синюваті плоди густо вкривали гілля; ближче до вікна росла берізка, тонкі її віти, спущені вниз, легко погойдувалися.

І таке літепло наповнювало палату, що Ігор відчув радість від того, що він дихає цим повітрям, що бачить цей сад, пронизаний сонячним промінням.

Довго він так сидів, милуючись тонкими вітами берези, грою світла на листі, на тугих плодах. Він не почув навіть, як зайшов лікар, і лише тоді звернув на нього увагу, коли той заговорив:

– О, значить, все йде добре, у вас уже з’явилися відчуття і ви встановлюєте зв’язки із зовнішнім світом!

– З філософського погляду, так, – усміхнувся Ігор.

– Не тільки з філософського, – сказав лікар, сідаючи на стілець біля ліжка, – а й з погляду фізичного. Як ви себе почуваєте?

– Добре.

– Зараз ми пересвідчимось.

Він досліджував організм Ігоря, по черзі приєднуючи то до рук, то до грудей, то до голови різноманітні апарати, стрілки яких викреслювали на маленьких картках заплутані лінії.

– Бачите, – говорив тим часом лікар, – трудність була в тому, що отрута глибоко проникла у нейрони, вразила життєві центри нервової системи. Повільність дії дала їй можливість непомітно захопити вирішальні позиції, – теоретизував лікар, – і тоді вже розгорнути наступ.

– Що ж показують оці візерунки, – кивнув Ігор на картки, на яких прилади вивели ламані лінії, – наступ відбито? Ворога розгромлено?

– Так! – підвів голову лікар. – Бій ми виграли. Тепер вам треба тільки зміцніти. Чутливість нервової системи певний час буде ще підвищена, але поступово дійде до норми.

– А коли ж… додому?

– Скоро вже. – Лікар поставив прилади на столик, зібрався йти. – Вам тут не буде самотньо. Вас будуть провідувати, а крім того, користуйтеся екраном. – Він показав на стіну, і лише тепер Ігор помітив великий матовий чотирикутник. – Гуляйте в саду.

Після відвідин лікаря Ігор відчув себе ще краще.

Трохи походив по палаті. Потім сів у зручне плетене крісло і взяв голубу грушу дистанційного настроювача: йому хотілося викликати Аміно. Та не встиг він увімкнути потрібну хвилю, як спалахнуло червоне вічко з якоюсь цифрою: хтось викликав його. Ігор, не заглядаючи в каталог хвиль, натиснув вмикача. Світло затремтіло на екрані, і ось він побачив Надію і Марісту, що дивилися на нього веселими очима.

– Здрастуй, Ігоре! – гукнула Надія.

– Добрий день!

Здавалося, вони сидять тут, у кімнаті, – таке об’ємне зображення давав екран.

– Як ти себе почуваєш, Ігоре?

– Добре, Польова квітко!

– Тепер вона стала водяною квіткою! – засміявся Маріста.

Надія усміхнулася і защебетала до Ігоря:

– Я рада, що ти вже підвівся. Хоч мені тут багато розповідали про чудеса, які робить сучасна медицина, все ж таки брав острах… Тепер бачу, що все гаразд. Видужуй скоріше, та поїдемо в Середню Азію! Я написала листа в Алма-Ата, і мені прислали звідти надзвичайно дорогий для мене подарунок.

– Який?

– Останню книжку мого дідуся.

– Та ну?

– Ось зустрінемось – дам почитати… Як справдилися його передбачення!

– Цікаво, цікаво… А що нового у вас під водою?

– Ох, коли б, ти знав! Нам із Марістою пощастило… – вона обернулася до юнака: – Піднеси цю плиту. – І коли той підняв сірий камінь, продовжувала: – Придивися, Ігоре, на цьому камені є цікаве зображення – полювання людини на якогось дивовижного звіра…

Тепер Ігор побачив ледь помітні контури примітивної картинки: людина замірилася списом на якесь страховисько.

– Правда, цікаво? – захоплено питала Надя.

– Цікаво, – без ентузіазму згодився Ігор, – але ж таких зображень на каменях у наших музеях було…

– Е, ти ж не знаєш, де ми знайшли цей унікальний малюнок! – перебила Надя.

– А де? – зацікавився Ігор.

– Уяви собі – в одній з печер гірського пасма Ломоносова.

– Під водою?

Тепер Ігор з неприхованою цікавістю розглядав зображення на камені. Така знахідка!

– Зверніть увагу на тварину, – сказав Маріста, обводячи пальцем контури звіра, – такого зображення наука ще не знала. І потім, ця знахідка проливає світло на геологічну історію гір Ломоносова.

– Уявляєш, Ігоре, – вигукнула Надія, – виходить, що гори Ломоносова опустилися під воду менше як двісті тисяч років тому!

– Я дуже радий з цього, – засміявся Ігор, – все-таки менше двохсот тисяч.

– Ні, ти уявляєш?

– Уявляю!

Всі троє весело розсміялися. Надійка почала розказувати, як вони потрапили до тієї печери, Ігор перебив жартома:

– Чи не на хвості акули?

І весь час пересипав розмову веселими іронічними зауваженнями – і тоді, коли друзі розповідали про досягнення атомної генетики, і тоді, коли вони змальовували красу підводних мандрівок.

– Бачу, бачу, що… почуття не може охолодити навіть океан, – говорив Ігор, поглядаючи на Марісту.

– Слухай, Ігоре, я ж тобі не сказала про найцікавіше! – випалила Надія. – Про моїх чотириногих!

– Що-що?

– Пам’ятаєш, як ти мене з підземелля вирятував?

– А-а… Це було. Що ж до істот, про які ти розповідала, то, правду кажучи, я подумав…

– Не повірив? – усміхнулася Надія.

– Так, не вірилось. Думав – галюцинації. Ти була така ослаблена…

– Я організувала туди цілу експедицію. І Маріста їздив.

– О, я в цьому не маю сумніву, – по-хлоп’ячому підморгнув Ігор. – Сподобався вам підземний сад?

– Не поспішай іронізувати, Ігоре. Там не тільки сад, є чимало й іншого, не менш цікавого…

– А як поживають чотириногі?

– Та ти не смійся: чотириногі справді є!

– Жартуєш, Надю?

– Скажи йому ти, Марісто, – дівчина повернула голову до свого коханого. – Може, він тобі повірить.

– Так-так, Ігоре, – заговорив Маріста. – Зараз ми готуємо до публікації докладну розповідь про цю експедицію, про підземне місто так званої еліти.

– Цікаво…

– Знахідка, можна сказати, унікальна.

– Що ж воно за місто?

– його збудували ваші сучасники.

– Не дивуйся, Ігоре, – вставила Надія, – місто під землею було збудоване для багатих. Вони ж себе вважали елітою – людьми вищого ґатунку.

Доповнюючи одне одного, Надія й Маріста розповіли про подорож до чудернацького міста, про його історію..

Справді, воно було збудовано в Північній Америці десь у шістдесятих роках XX століття, коли над людством нависла загроза атомної війни. Підземні анфілади розташувалися в сім ярусів, один під одним. Було передбачено все необхідне для життя і смерті десяти тисяч чоловік. Найрізноманітніші приміщення: з комфортом обладнані квартири, добре устатковані лабораторії, фабрики і заводи, церкви, крематорій, школи, лікарні, друкарня. Для розваг – кабаре, плавальні басейни, тенісні корти… Навіть зоопарк! Про устаткування для регенерації атмосфери, для виготовлення синтетичних поживних речовин нічого й казати. Це було зроблено за найновітнішими досягненнями науки і техніки. Мозком усього складного господарства міста був кібернетичний центр. Ось у такому поїзді «еліта» хотіла проскочити бурю спустошливої атомної війни. Тут вони могли жити роками й десятиліттями, ізольовані від усього світу, зараженого атомною радіацією. Хтось був дотепно сказав, що підземне місто – це банка, в якій законсервовано цивілізацію.

Мешканців для цього міста добирали у великій таємниці, довго і дуже пильно. З одного боку, вони мусили бути з верхівки суспільства, а з другого – мати найрізноманітніші професії. Зрозуміло, що до штату міста потрапило чимало представників технічної інтелігенції, науковців і т. д. Не обійшлося, звичайно, без підкупів, шантажу, погроз. Сталося навіть кілька вбивств. Але зрештою населення було укомплектовано, і, як здавалося ініціаторам, укомплектовано добре. Аякже, вони подумали і про фах, і про стать, і про освіту, і про стан здоров’я. Але фатальною помилкою було те, що вони не запросили жодного сатирика чи просто гумориста. Може, саме ця обставина і сприяла деградації їхнього підземного «суспільства».

Це підтверджує історія підземелля з того самого дня, коли, внаслідок аварії літака з атомною бомбою на борту, їх відрізало від поверхні. Гадаючи, що то впала радянська бомба і, отже, почалася атомна війна (бажане сприйняли як дійсне!), вони розпочали «власний історичний цикл». Апарат управління, координації зусиль зосередили в кібернетичному центрі. З автоматичною точністю діяла система постачання. Страх за життя поволі, непомітно перетворив їх у живі додатки металевого устаткування. Вони стали фактично рабами своїх витворів. А коли б серед них був хоч один гуморист, цього не сталося б. Він змусив би їх побачити себе в смішному дзеркалі, збудив би здоровий глузд.

Та гумориста вони не взяли, це встановлено точно. А нові покоління, що там з’являлися, згідно з математичними розрахунками, навіть не знали, що таке сміх.

Минали довгі десятиліття. На поверхні Землі відбувалися великі зміни – людство щасливо уникнуло атомної війни, перебудувало свою соціальну структуру, зажило радісним, повнокровним життям. А нащадки еліти внутрішньо убожіли, духовно занепадали, поки не стали бездушними манекенами. Були, звичайно, окремі випадки (можна згадати хоча б одну молоду пару – вони здійняли бунт, коли їм не дозволили мати дитину), але це лише поодинокі спалахи. Виникло багато всяких сект, нових релігій. Містика, як синій чад, наповнила горизонтальні і вертикальні тунелі, житла і лабораторії… З’явився фанатик, який почав ходити на чотирьох, його філософія була гранично примітивною: щоб врятуватися, треба наближатися до природи. Бог покарав людство за те, що воно виділилось із тваринного світу і не хоче підкорятися законам природи. Або здійсниться історичний цикл і людина повернеться на висхідні рубежі, або загине. Важко повірити, але «філософія» дикунства опанувала «елітою». Вже й фанатик той давним-давно завершив свій цикл у крематорії, та голос його звучав з магнітних плівок, екранів:

– Назад, у лоно природи! Ходіть на чотирьох!

І що ж ви гадаєте? Ходять, та ще й як спритно!

Ігор слухав-слухав, а тоді гірко усміхнувся:

– Значить, консерви зіпсувалися?

– Еге ж, не витримали випробування часом, – розвела руками Надія.

При цьому скорчила таку гримасу, що Ігор усміхнувся.

– А про гумориста… Ну ви й історики!

Ігор подивився в Надійчині очі – там так і грали веселі бісики. Спитав серйозно:

– Що ж буде тепер… з чотириногими?

– Це складна проблема, дуже складна, – заговорив Маріста. – Медики, біологи, психологи, фізики обмірковують її всебічно. Бо вивести людей із підземелля на сонячний світ – не так-то просто. Я особисто хочу внести до Великої Ради Комун таку пропозицію. Раз уже це підземне місто розташоване в Заповіднику Природи, то нехай воно лишиться заповідником соціальним, чи що. Звичайно, хто з них захоче вийти на поверхню і дихати атмосферою повного комунізму, – будь ласка, а хто хоче жити так, як жили їхні предки, – нехай собі.

– Заповідник капіталізму – оригінально! – заплескала в долоні Надія.

У цей час до палати зайшла Аміно, вони і їй розповіли. Розмова ще пожвавішала. З далекого океану до цієї сонячної лікарні і звідси туди летіла дружня доброзичлива іронія, сміх, жарти.

Нарешті Надія й Маріста стали прощатися. Аміно швидко заговорила:

– О, мало не забула! Післязавтра в космічну експедицію відправляється мій батько. Прошу, приїжджайте, полетимо на супутник проводжати!

Надія і Маріста пообіцяли, що приїдуть.

– На супутник? – спитав Ігор, коли екран погас.

– Так, мезонні ракети базуються не на Землі, а біля штучних супутників.

– Цікаво… – задумливо промовив Ігор. – А Троянда космосу [6]6
  Троянда космосу– супутник Землі, описаний у попередній повісті – «У зоряні світи».


[Закрыть]кружляє?

– Так, а звідки ти про неї знаєш?

– Я був студентом, коли її спорудили.

– Це було дуже давно, так давно, що аж не віриться! – Аміно сіла на ручку крісла, прихилила Ігореву голову до себе, помовчала, а потім спитала: – Ти вже зовсім здоровий, правда?

– Правда, моя люба.