355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Василий Бережной » В небі — Земля! » Текст книги (страница 16)
В небі — Земля!
  • Текст добавлен: 6 октября 2016, 23:25

Текст книги "В небі — Земля!"


Автор книги: Василий Бережной



сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

ОСНОВА ЖИТТЯ

Сходило сонце. Ігор мружився проти сліпучого сяйва, і йому здавалося, що тепер і сонце обновилося, стало веселішим. Ось воно бризнуло золотом на зелені тополі, що стіною оточують сад, на розложисті яблуні, густолисті груші. Хороший, радісний настрій наповнював груди.

Ігор ходить по стежці в саду, позираючи на обвиту виноградом веранду. Ось вийде Аміно, і вони кинуться у море. Приємно вранці освіжитися в прозорій воді, сполохати нічні тіні, що ховаються в глибінь. Але Аміно чомусь довго не йде. Може, він не помітив, як вона вийшла? Ігор поспішає на берег – так і є! Аміно вже плаває, м’яко б’ючи по воді руками.

Помітивши Ігоря, вона пірнає і пливе під водою. В прозорій синяві добре видно її красиве тіло.

«Плаває, як риба», – думає Ігор, не спускаючи з дівчини очей.

Кинувся у воду, пірнув, але до Аміно не доплив – не вистачило духу. Вона виринула і попливла йому назустріч.

– Ти була так довго під водою!

– Чудова сьогодні вода, – усміхнулась дівчина. – Не хочеться вилазити, але треба на роботу. Ось я й вас навчу так плавати!

– Може, перестанемо «викати»? – запропонував Ігор. – Згода?

– Якщо ви…

– Не «ви», а «ти»…

– Ну гаразд, згода!

Аміно пригорщею зачерпнула зеленкуватої хвильки і, сміючись, хлюпнула йому в обличчя. Пустуючи, як діти, побігли до садиби.

Через кілька хвилин, бадьорі, посвіжілі, вони снідали.

– А знаєш, Аміно, – сказав Ігор, допиваючи каву, – візьми й мене на фабрику. Чи не можна?

– Чому ж не можна? Поїдьмо. Подивишся, може, захочеш працювати разом зі мною… – Вона підвела на нього очі. – Ти вже відпочив після довгої мандрівки?

– Уже! Набридло байдикувати, руки аж сверблять за роботою.

– Так ти хочеш працювати? В тебе є таке бажання?

– Аякже!

– Це чудово, Ігоре.

– Ще в нашу епоху людина-паразит викликала огиду.

– А невже були такі?

– Траплялися.

– Здорові, нормальні люди?

– Так.

– Невже вони не відчували краси праці? – Слово «краси» дівчина вимовила з притиском.

Ігор засміявся:

– Красу такі людці вбачали в іншому… Скільки було таких, що підпадали під владу речей?

Аміно поглядала на нього співчутливо, а він розповідав про труднощі, про скруту, про все те тяжке, що довелося переборювати людям у його час. І він виростав у її очах. Дівчині здавалося, що тільки дужі гіганти могли витримати те, що колись витримали люди: темряву, війни, хвороби, неврожаї, голодування…

Їхню бесіду перервала бабуся.

– Ви запізнитесь на фабрику! – гукнула, заглянувши в двері.

Вони поспішили до гаража.

Аміно дала завдання «електронному шоферу», і машина рушила, плавно набираючи швидкість. Привітний будинок, сад, тополі – все подаленіло, попливло назад.

Машина була відкрита, і вітер приємно бив у груди, в обличчя. І чим швидше вони мчали, тим приємніше ставало Ігорю. Шалений рух забивав дихання і сліпив очі. Ігореві хотілося співати, співати голосно, щоб перекричати шум повітряної лавини!

Автострада з м’яким шурхотом стелеться під колеса, ліс розступається, і ось поле хлюпає своєю ніжною зеленню! Ігор вбирає очима його широке роздолля. Родюче поле, яке ж ти вічно прекрасне! Невже тебе люди колись зрошували потом і кров’ю?

А стрічка шляху мигтить і мигтить.

Нарешті машина звертає з автостради і в’їжджає в тунель, залитий сонячним світлом.

– Більшість наших фабрик під землею, – пояснила Аміно у відповідь на запитливий погляд Ігоря.

Назустріч ішли вантажні машини, але шоферів на них так само не було. В кузовах виднілися то ящики, то тюки, то контейнери.

На невеличкому майданчику біля входу на фабрику стояла легкова машина. Біля неї зупинився й автомобіль Аміно.

– Приїхали!

Вони пішли в широко відчинені двері і опинилися в просторому диспетчерському залі. Обставлене мовчазною апаратурою, це приміщення нагадало Ігореві якийсь урочистий храм. Посередині біля великого овального екрана сидів за столом чоловік у сірому костюмі. Більше нікого тут не було.

Чоловік підвівся їм назустріч.

– Доброго ранку!

– Здрастуйте!

Аміно познайомила їх. Це був черговий диспетчер Імаджо, якого вона мала змінити. Здавши чергування, Імаджо з цікавістю слухав коротку розповідь Аміно про Ігоря. І те, як вона розповідала, і те, як цей Ігор поглядав на неї, викликало в Імаджо важке зітхання.

– Хочете оглянути нашу фабрику? – запитав Імаджо. – Я залишусь і проведу вас по всіх секціях, щоб не відривати Аміно від роботи. – А сам подумав: «Треба взнати ближче… І, може, він здогадається…»

– Буду дуже вдячний.

– А це вас не затримує, Імаджо? – Холодний, діловий тон її запитання збентежив диспетчера.

– Аніскільки! Зараз я маю час, – Імаджо поспішно звернувся до Ігоря: – Ходімо.

Аміно усміхнулась їм услід: її любий колега завжди поспішав – то на якесь заняття, то на стадіон, то на рибалку.

…Довгі коридори, містки, зали, заставлені верстатами, ліфти, ескалатори, меткі крани, що переносять своїми металевими руками якісь вантажі, – не це вразило Ігоря. Хіба він незвичний до машин і механізмів? Чи не знає, що таке конвеєр? Звичайно, техніка тут чудова, є на що подивитися, але найбільше вразило Ігоря безлюддя. Скільки вони не блукали по секціях з Імаджо – не зустріли жодної душі! А машини працювали безперестанку, під склепінням відлунювало їхнє бджолине гудіння. Машини подавали матеріал, виготовляли з нього потрібну річ, запаковували її і складали на вагонетки… Хоч Ігор чув про високий рівень автоматизації, але думав, що на фабриці є робітники: адже тут виробляється найрізноманітніший одяг для дітей, дорослих, жінок.

Розглядаючи устаткування, спостерігаючи злагоджену роботу вузлів і агрегатів, Ігор мало звертав уваги на свого екскурсовода. Імаджо був у збудженому стані, очі його поблискували, він намагався погасити той блиск, та це йому не вдавалося. Безперервно говорив, мабуть, знаходячи в цьому полегшення. Розповів Ігореві про виробничу потужність фабрики: за один день вона виготовляє стільки одягу, що можна одягти з ніг до голови сто тисяч чоловік!

– І оце зараз одна Аміно керує всім виробничим процесом? – недовірливо спитав Ігор.

– Так, одна. Потім її змінить інший диспетчер.

– І більше тут нікого нема?

– Нікогісінько, крім нас з вами.

– А що як поломка чи, зрештою, природний знос деталей?

– Не лише деталі, а й цілі агрегати замінюються службою профілактики після того, як вони попрацюють певний строк.

– Ага, значить, ціла служба профілактики! – зрадів ігор.

– Так, складна система механізмів…

– Механізмів? – розчарувався Ігор.

– Звичайно.

Більше він ні про що не запитував, щоб не здаватися смішним. У думці заздрив сухорлявому Імаджо, який почував себе зовсім вільно серед цієї техніки. Машини, машини… Це якось пригнічувало Ігоря. Тут він наче гвинтик, що випадково потрапив у гігантський годинниковий механізм.

Імаджо, мабуть, помітив розгубленість Ігоря:

– Нічого, звикнете!

Ігор розчесав п’ятірнею свою шевелюру. І справді, хіба він не полюбив би оці розумні машини, що так полегшили працю людей?

А його супутник продовжував:

– Проблеми виробництва продуктів, речей, устаткування, словом, всього необхідного для життя, людство розв’язало вже давно. Тепер перед нашим суспільством постали нові завдання.

– Які?

– А от хоча б космічна пилова хмара…

– Так, мені вже розповідали. А марсіани…

– Марсіани? – перепитав Імаджо. – Це для нас не проблема, це незначний епізод. Якщо вони не приймуть пропозицій Саджери…

– Агов, друзі! – пролунало наче над самим вухом Ігоря. – Пора кінчати екскурсію, я вже здаю чергування.

Тільки тепер Ігор побачив на стіні екран, а на ньому таке рідне обличчя Аміно. Махнув їй рукою і пішов. За ним ледве встигав Імаджо. Ігор навіть не здогадувався, про що хотів і не встиг поговорити цей люб’язний юнак.

ПІДСТУПНІСТЬ ВОРОГІВ

Ігор все більше зближувався з Аміно. Вони блукали в лісі, каталися на човні, їздили на стадіон своєї комуни. Ігор розповідав Аміно про далекий світ, звідки він виринув. От, навіть не заплющуючи очей, він бачить свою матір. То вона йде по росяних травах, то збиває ноги по камінню – і все веде й веде його в світліючий простір. Це відчуття не зникло, навіть коли став дорослим: материне серце й тоді вело в широкий світ. У погожі дні і сльоту, крізь ґелґіт і розряди бур – не спинявся шлях. І в оце майбутнє привела його мати. Ігор дивиться на діла людського розуму та рук і згадує її. Ці розповіді вражали Аміно. Вона замріяно говорила: «Який то був героїчний час…» Дивувалася з тієї спорідненості їхніх душ, яка ставала з кожним днем все глибшою.

– Як змінилася моя рідна сторона! – вигукнув Ігор. – Не впізнаю. Не впізнаю.

Де те робітниче селище, з якого він пішов у солдати і куди посилав із фронту трикутнички? Де ті стежки, якими бігав до моря? Немає жодної ознаки. Навіть гори понад берегом важко впізнати – все інакше, все вже не таке. От тільки вітер такий самісінький: забирається під сорочку, надимає її пузирем, як у дитинстві, і здається Ігорю, що він чує його шепіт: «Отут, отут…»

– Десь тут була скеля, схожа на ведмедицю, – сказав якось Ігор Аміно. – Давай попливемо човном.

Довго їх гойдали хвилі, Ігор то кермував до берега, то назад і все приглядався до ламаної лінії скель. Нарешті причалили. Одна скеля видавалася в море трохи більше, ніж інші.

– Оце, мабуть, і є та сама ведмедиця, – вказав рукою. Ігор. – У воді перед нею було кілька округлих каменів. Ми їх звали ведмежатами… Було, як набіжить хвиля, – вони ніби пірнають…

Ігор кинувся наперед, сів під скелею, звісивши ноги у воду. Коли підійшла Аміно, сильним рухом схопив її, підняв на руках – як було тоді, у давнину, – і міцно поцілував.

– Так, так, – шепотів їй на вухо, – це ти, це ти, моя кохана!

Аміно щасливо засміялася, вирвалась і побігла до човна.

З тієї хвилини вони відчули, що вже не можуть жити одне без одного. Вони були глибоко переконані, що з такою силою ніхто ще ніколи у світі не любив і не полюбить. Ігор з радістю перетворився б на камінь, якби цього побажала Аміно, а вона б охоче стала ялинкою під вікном, коли б це милувало його очі.

Вони були цілком зайняті собою, забули про весь світ. Та світ скоро нагадав їм про себе.

Одного разу, повернувшись з прогулянки, вони застали бабусю в сльозах. Вона сиділа в кріслі і плакала.

– Тільки що передавали: марсіани захопили нашого дідуся… Тримають як заложника…

– Що вони можуть йому заподіяти? – спитала Аміно, ходячи по кімнаті.

Її розширені очі повнилися тривогою.

– Від них можна всього сподіватися, – крізь плач проговорила жінка. – Загрожують забити, якщо Рада Комун застосує проти них силу…

– А треба застосувати! – стиснув кулаки Ігор. – Неодмінно. От уже нікчемні падлюки! Чоловік їм бажає добра, а вони…

– Як же все це трапилось? – Аміно зупинилася біля бабусі, поклала руки їй на плечі.

– Скоро буде передача – екран включений… Виступатиме пілот, який супроводжував дідуся.

Втрьох вони пішли й сіли перед екраном. Аміно нетерпляче поглядала на годинника. Їй здалося, що екран довго мовчить, що, може, він зіпсований. Ігореві раптом схотілося закурити, і він раз у раз мацав долонею свої порожні кишені. Нарешті згадав про старий комбінезон – мабуть, там щось знайдеться! І справді, навишкрябував із-за рубців у кишенях махоркового пилу, скрутив невеличку цигарку і закурив. Жінки здивовано стежили, як він з насолодою ковтає дим, а потім видихає його ротом і носом.

– Тепер і я вірю, що ви прилетіли з минулого, – сказала дружина Саджери. – Я читала, що колись люди ковтали дим…

– Та що це, – пустив сизі кільця Ігор, – коли б оце пачечку «Дюбека»… У нас же колись, може читали, під тютюн відводили кращі землі! Працювали великі фабрики, випускаючи цигарки…

– Дивно, дуже дивно. А мені можна спробувати?

Аміно потягнула і страшенно закашлялась.

– Це отрута! Кинь, Ігоре!

Він ще зробив пару жадібних затяжок і викинув недокурок за вікно. Злегка паморочилась голова: скільки ж він не курив! Але нерви трохи заспокоїлися.

Почав працювати екран. Матове тло його враз ожило, затремтіло, і перед глядачами з’явився юнак середнього зросту в білому спортивному костюмі.

– Добрий день, товариші! – привітався він. Обличчя його було зосереджене, навіть суворе. – Я розкажу вам про подію, свідком якої я був…

Авіатор намагався говорити спокійно. Інколи він замовкав, ніяк не знаходячи потрібних слів. Доля вченого тривожила, хвилювала його.

Ігор слухав цю розповідь, і в уяві поставали живі картини.

…Ось літак над Гімалаями. Між важкими пасмами гір внизу повисли хмари, там і тут біліють сніги. Саджера дивиться вниз, говорить, ніби сам до себе: «Але ж і багато їх! Погляньте, друже, скільки марсіан…» Пілот і собі дивиться. Так, всі хоч трохи зручні майданчики, сідловини в радіусі двох-трьох десятків кілометрів обсіли марсіани. Видно їхні палатки, ангари, самі вони снують, як мухи, поміж хаотичним нагромадженням каміння. На одному з майданчиків заблимали сині посадочні сигнали. Пілот робить коло, Саджера просить швидше сідати.

Як тільки машина приземлилася, до неї підійшло троє марсіан. Як і всі інші, вони приблизно на голову нижчі від людини середнього зросту, мають дуже великі лійкоподібні вуха (що, очевидно, пояснюється слабкістю звуків у розрідженій атмосфері Марса), густе синє волосся на голові і трохи світлішу, але також синю шкіру. Очі великі, темно-карі. Одяг у них чорний, мішкуватий. І людям, і їм важко дихати. Для людей повітря тут надто розріджене, а для марсіан – воно надто густе. Марсіани запросили Саджеру піти з ними трохи вище. Припасувавши кисневий прилад, він пішов. «Чекайте мене тут», – кинув пілотові. Юнак терпляче і довго чекав, але вчений не повертався. Тоді він пішов на ту гору, куди марсіани повели старого. Між скелями помітив кілька великих установок для стрільби електричними розрядами. «Дурні, поставили так, що радіус обстрілу звузили до мінімуму. Скелі заважатимуть, – подумав юнак, його дивувало, що їм вдалося вивезти з Марса стільки спорядження. – А може, вони заздалегідь все це перекинули сюди? Може, їхня база таємно існує тут давно? Ось уже й східці встигли вирубати в горах…»

Авіатор побачив чималу палатку, що притулилася до самісінької вершини. Сіра скеля нависла над нею дахом. Звідси чувся голос Саджери. Вчений говорив чистою марсіанською мовою, яку добре розумів пілот: «Припустимо, ви не згодні з тим, що вам радять. Але затримувати мене!.. Що це вам дасть? Не розумію». Глухуватий голос марсіанина відповів: «Ми вас дуже шануємо, шановний Саджера, і знаємо, що на Землі вас шанують не менше. Отже, ваша Рада Комун, шануючи вас, не наважиться нападати на нашу базу, бо шановному життю вашому в такому разі загрожує небезпека». – «Та як ви смієте? – обурився Саджера. – Хіба це можливо в стосунках між мислячими істотами? Я до вас із такими щирими побажаннями, а ви…» – «Не хвилюйтеся, шановний, – сказав марсіанин, – політика не визнає почуттів». – «А розум, розум визнає ваша бездушна політика? – із стогоном вирвалося у Саджери. – Бачу, вам ніколи не зрозуміти, що світ – це співробітництво, дружба мислячих істот. Сліпа ненависть керує вами. Я передам через пілота – нехай, не вагаючись, атакують ваше осине гніздо. Хай краще я загину, ніж на тілі нашої планети буде отака виразка!» – «Заспокойтеся, шановний Саджера, – промовив той же голос. – Нічого ви, шановний, пілотом не передасте, бо ми його покличемо сюди, щоб вам було веселіше. Зустрінетеся з нашими лінгвістами, займетеся історією марсіанських мов. А Раді Комун ми вже самі передамо вашу волю, шановний, у нашій, звичайно, інтерпретації. З цього ви бачите, шановний, що політика – це гра, в якій кожен учасник робить найкращі, на його думку, ходи, щоб забезпечити виграш. Ви, як учений, звикли мати справу з матеріалом, який не ставить навмисних перешкод. А ми саме прагнемо зірвати ваші задуми. І в цьому, шановний, суперечність становища, в яке ви потрапили. Зараз дамо розпорядження, щоб привели вашого…»

Далі пілот не слухав. Швидко, але так, щоб не викликати підозрінь, він повернувся до свого апарата. Тільки ступив на поріг кабіни, як його погукав посланець: «Шановний Саджера просить пілота». В руці марсіанин тримав щось металеве. «Зараз іду, – сказав пілот, – візьму ось кисневий прилад. А тут у вас добре, – говорив він до марсіанина, готуючи тим часом двигуни до запуску. – Холоднувато тільки!» – «Тут краще, ніж на Марсі, – чувся тихий голос. – Земля багатша». Пілот швидко закрив кабіну, запустив двигуни. В наступну хвилину був уже в повітрі. Поблизу рвалися кулясті блискавки, але жодна з них, на щастя, не влучила в апарат. Облетівши Еверест і ще раз поглянувши на ворожі табори, пілот взяв курс на захід.

…Ігор сидів у глибокій задумі. Аміно щось спитала його – він не почув.

– Не журіться, – сказав нарешті, підвівся й пішов до своєї кімнати.

Ліг на кушетку, розглядав різьблену стелю, його нервувало відчуття власного безсилля. Ех, якби хоч один реактивний штурмовичок! Можна було б дати їм прикурить! А так… Що ж робити?

Вранці він не вийшов до сніданку. Аміно пішла покликати, та в кімнаті його не було. На столі лежав конверт з розмашисто написаним її ім’ям. Тремтячими пальцями Аміно вийняла коротенького листа.

«Люба моя!

Я майже не спав цю ніч – сердився і думав, думав і сердився. Поведінка того пілота, який залишив нашого дідуся в руках ворогів, обурює мене до глибини душі. Молодий, сильний… Чому він не кинувся на виручку?! Розтелепа, зручний момент проґавив…»

Аміно читала стоячи. Радість відбилася на її обличчі. «Боєць прокинувся в ньому, – думала, перебігаючи очима нерівно написані рядки, – такий, як оті солдати, про яких розповідає історія».

ЗДРАСТУЙ, «МРІЯ»!

В той час коли Аміно читала Ігоревого листа, він був уже далеко.

На світанку, вийшовши на магістраль, Ігор почав «голосувати». Промчало кілька машин, але жодна не зупинилася. «Що за чорт? – подумав Ігор. – Кожен мусить мати свою? А якщо в мене зіпсувалася? Стану посеред дороги – зупинять!» І він вийшов на середину. На великій швидкості просто на нього мчала машина, гостро блискало скло, страшно було стояти. Хотів уже кинутись на обочину, але помітив, що вона збавляє хід і намагається обминути його. Розставивши руки, таки перейняв – машина стала. Ігор побачив, що пасажир спить, і рушив до дверцят, щоб попросити його… Тільки він відійшов од передка – машина рушила і втекла! «Ох, і дурень же я! – вилаявся в думці Ігор. – Електронне око машини побачило, що шлях вільний, і дало імпульс. Роззява! А ще механік ракети!»

Друга машина із сплячим пасажиром вже не обдурила його. Стоячи перед нею, Ігор загорлав:

– Алло! Товаришу!

Пасажир – це був літній чоловік із сивими вусами – прочумався, вимкнув керуючу установку. Ігор підійшов до дверцят і попросив «підкинути» його хоча б до ближчого перехрестя. Чоловік зацікавлено подивився на Ігоря.

– Ви, мабуть, людина минулого? – спитав він. – Дуже радий познайомитися з вами! Сідайте, сідайте, прошу вас!

Супутник був приємною говіркою людиною. Доїхавши до місця своєї роботи, він показав Ігореві, як вмикати і вимикати кібернетичну коробку, що веде машину, і віддав йому автомобіль. Ігор подякував і поїхав, не гаючи й хвилини. Лише наступного дня він прибув у порт, де гойдалася на хвилях його «Мрія».

Йшов по набережній похмурий, заклопотаний.

– Куди це ви так поспішаєте, що навіть не помічаєте знайомих?

Підвів голову – перед ним стояла Аміно.

– А як ти тут опинилася?

– Повітрям перегнала!

– Я встав рано, не хотів тебе турбувати… Чого ж ми стоїмо?

Вони пішли по набережній до причалу, де з тонкого троса рвалася в океан «Мрія». Звабно поблискували проти сонця ілюмінатори, ніби ракета зраділа, побачивши господаря.

– Здрастуй, «Мрія»! – весело підняв руку Ігор.

Аміно захоплено дивилася на нього.

В порту снували проворні морські катери, поважно заходили важкі океанські кораблі, працювали крани. А людей було зовсім мало. І ні метушні, ні крику, ні гаму, ні скреготу металу. Тільки білі чайки шугали з голосним кигиканням.

Ігор коротко сказав дівчині:

– Я твердо вирішив навідатися туди… Якщо ти збираєшся відговорювати мене, то можеш і не починати. Марна справа.

Аміно поглядала на Ігоря примруженими очима:

– Характер у тебе!..

– Який?

– Рішучий ти… Я хочу з тобою!

Він з вдячністю подивився на свою подругу. Хотілося розцілувати її.

Дівчина відступила на кілька кроків, окинула оком його постать і похитала головою:

– І ти хочеш отак летіти на Гімалаї?

– А хіба що? – розгублено оглядав себе Ігор.

– Треба ж як слід одягнутися, взяти спорядження. Гімалаї – це суворий куточок на Землі! А ти отак…

– Вірно, Аміно! Як завжди, я гарячкую… Допоможи мені в цьому.

Умовилися так: Ігор готуватиме ракету до польоту, Аміно тим часом піде на склад промислових речей і візьме все необхідне для себе і для нього.

– Тільки ж не барися! – попросив Ігор, ідучи до катерка, щоб підпливти до ракети.

– Та ні, це ж тут ось… – Аміно вказала на будівлі порту. – А ти що – в ракету?

– Ага, треба дещо переглянути…

Ігор сказав, що хоче стартувати з лежачого положення, та Аміно відговорила.

– Ось я попрошу чергового диспетчера порту поставити ракету вертикально, – і вона швидко пішла по бетонованій набережній.

Незабаром один з великих плавучих кранів наблизився до ракети, відбуксирував на мілке місце, рішуче обхопив металевими руками, та підняти не зміг. Довелося брати на підмогу ще й другий. Удвох вони поставили «Мрію» сторч на амортизатори.

По металевих скобах Ігор проворно піднявся в кабіну. Не встиг перевірити енергетичне господарство ракети, як Аміно повернулася – привезла два чемодани, в яких був одяг, взуття, мотки тоненьких канатиків тощо.

Ігор помацав добротний спортивний костюм.

– Вовна штучна, звичайно?

– Ні, не штучна! Із справжнісіньких живих овечок.

– Та що ти? – щиро здивувався Ігор. – А я думав, що тепер абсолютно все штучне!

Аміно, відкриваючи чемодани, пояснила:

– Чого ж… Ми використовуємо і природні можливості. Це ось для тебе…

– А скільки все це коштує?

Аміно здивовано підвела голову:

– Про що ти питаєш?

– Ой, я й забув, що тепер грошей нема! Ніяк не звикну. Ну, а ти знаєш, що таке гроші?

– Аякже, – засміялась Аміно, – вивчала ж я історію економічних стосунків! Та й у музеї бачила. Аж не віриться, що ті умовні знаки мали таку владу над людьми.

Ігор, звичайно, багато розпитував про те, як люди обходяться тепер без грошей, аж розсмішив Аміно своїм нерозумінням таких звичайних, усталених речей. Та коли дівчина зацікавилася ракетою – тут уже наш механік почав вихваляти свою техніку! Аміно була в захопленні:

– Примітивно, але… здорово! Молодці предки…

Вона з цікавістю розглядала пульт управління, ніжними пальцями торкалася речей.

Ігор дістав зброю.

– Оця річ, може, й примітивна, – він подав пістолет, – але ти мусиш опанувати її.

Показав механізм цієї «машини», пояснив, як користуватися. Дівчина швидко засвоїла все, що треба знати для стрільби.

– Це буде твій, а це мій, – сказав він, припасовуючи кобуру.

Виглянув у відкритий люк і вистрілив у зграю вітрильників, що саме пролітала поблизу. Аміно трохи не заплакала, побачивши, як птах, перевертаючись, впав на воду. Ігор, звичайно, висміяв її сентиментальність і зауважив, що з такими якостями нічого летіти до войовничих марсіан. Аміно пообіцяла бути мужньою, але як не наполягав Ігор, птаха не могла застрелити: не здіймалася в неї рука.

– Крім пістолетів, є в нас ще й карабін, і гранати. Це я захопив у дорогу свою фронтову зброю.

Прочитавши дівчині справжню лекцію про тактику ведення оборонного бою, Ігор підсумував:

– Гадаю, що можна летіти в гості.

– Давай взнаємо, що робиться на білому світі.

– Зараз включимо нашу допотопну коробку.

З приймача почулися уривки фраз, потім рівний голос марсіанина:

– Отже, всьому світові ясно, що ми затримали шановного Саджера на основі міжпланетного права і керуючись принципами гуманності. Друге. Ми глибоко і щиро переконані, що всі міжпланетні проблеми треба розв’язувати шляхом переговорів, без застосування сили і навіть погроз такого застосування. Ми відкрито і голосно заявляємо про це, хоч маємо зброю, здатну знищити Землю. Не збираючись нікому погрожувати, ми говоримо по-добросусідському: наші бази є наші бази. Третє, щодо торгівлі. Свято дотримуючись принципу невтручання у внутрішні справи інших народів, ми не можемо допустити такого несправедливого становища, коли сусіди відмовляються від вигідного для нас обміну товарами. Такий був випадок з річковим судном. Супроводжуючий його матрос відмовився мати з нашими представниками діловий зв’язок. Це був прояв нічим не прикритої дискримінації, і, зрозуміло, матрос не міг не зазнати деяких репресій. Відповідальність за цей інцидент цілком і повністю лежить на Раді Комун. У зв’язку з тим, що ви не маєте збройних сил, а ми їх маємо, ми великодушно взяли на себе місію оберігати ваше мирне життя від агресії, від загрози поневолення. Ось чим керувалися ми, не шкодуючи зусиль і коштів на створення гімалайської бази. Хто ж після цього наважиться заперечувати, що Земля повинна з вдячністю взяти на себе обов’язок утримувати цю базу, постачаючи її гарнізон усім необхідним? Замість цього нам невдячно пропонують евакуюватись, нехтуючи при цьому принципами рівності, справедливості і поважання суверенітету. Сподіваємось, що Рада Комун перегляне свою політику і буде поважати принцип невтручання у внутрішні справи сусідів, принцип їхньої незалежності. У світлі вищевикладеної доктрини ми сподіваємось зустріти підтримку наших ідеалів добросусідства, гуманності і справедливості. Треба зрозуміти, що всі ми несемо відповідальність за мир.

Голос обірвався. Аміно, зручно вмостившись у кріслі, спитала:

– Що ти скажеш на це?

– Коментарі, як у нас казали колись, тут зайві.

Знову заговорило радіо:

– Відповідь Великої Ради Комун. Самочинно прибулим марсіанам пропонується: перше – відпустити вченого, відрядженого на Гімалаї з місією доброї волі; друге – негайно залишити планету. Велика Рада Комун гарантує, що при виконанні цих умов вона утримається від застосування санкцій.

– Ну так що, рушаємо? – Ігор почав вистукувати на перфораторі завдання моделюючій установці.

– А чи не буде це порушенням волі Великої Ради Комун?

– Гадаю, що ні. Наша мета – визволити дідуся. Якщо вони не нападуть на нас, ми не зробимо жодного пострілу, адже так?

– Вірно, любий! Ти в мене… як це звалося колись?.. дипломат!

– Сядь отак, накинь оці паски… А я за пульт…

Загриміло, наче обвалилися гори, корпус ракети задрижав, невидима сила притиснула Аміно до спинки крісла. «Яка міць, яке могуття!» – промайнула думка в голові дівчини, і вона з любов’ю й повагою подивилася на Ігоря, що схилився над пультом. Їй хотілося доторкнутися до його впертої шиї, пригладити непокірну шевелюру. Виглянула в ілюмінатор: внизу пропливав середньоазіатський степ. Так, це він, онде видніється в мареві Каспій, ось поблискує дзеркало Аральського моря, а там он уже починається Китай… «Невже так швидко? Я ж не встигла навіть опам’ятатися! Значить, ця ракета – достойна попередниця сучасних апаратів…»

Рівномірне гудіння в дюзах нагадувало їй гудіння тієї фантастичної великої бджоли, про яку розповідає одна з чудесних казок: «Летить бджола, як хата, як самольот, крилата, гуде, гуде, гуде…»


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю