Текст книги "В небі — Земля!"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 18 страниц)

ІГОРІВ СЕКРЕТ

Всю дорогу до ракетодрому Ігор був задумливий. В машині точилася невимушена бесіда, а він собі сидів, прихилившись плечем до дверцят, і мовчки дивився на поля, на яких до самого обрію половіє хліб, на голубі ліси, що здіймаються казковими мурами, на синє бездонне небо. Надія і Маріста щось запитували Феліче, Аміно перемовлялася з дідусем, а Ігор навіть не дослухався, про що вони говорять. Якісь неясні образи, невиразні почуття сповнили йому душу. Ні, він не сумував, але був не такий, як завжди. Чогось йому хотілося, кудись його тягло, вабило. Чого? Куди? Він зараз і сам не знав, та й не замислювався над цим.

Проскочили невеликий дубовий лісок, і враз відкрилося море. Прекрасна голуба широчінь! Ігор аж усміхнувся – таке воно могутнє й красиве.

Незабаром побачили і ракетодром, звідки вони мали вилетіти до супутника. І хоч Ігор уже знав, що найбільші ракетодроми розташовані на берегах морів, проте з цікавістю дивився на біліючі споруди. Але де ж ракети? Жодне «веретено» не націлювалося в небо.

Вже коли під’їхали зовсім близько, – помітив, що ракети погойдуються на воді.

– То це ж, виходить, не ракетодром, а ракетоплав? – кинув репліку, ні до кого не звертаючись.

– Вірно, – підтримав Феліче. – Наші ракети сідають на воду і стартують з води. Зручніше!

– Але ж стартувати…

– В них є невеликі крила, і ракета здіймається, як гідроплан.

Коли б хто знав, з яким почуттям заходив Ігор до ракети, як приглядався до її устаткування! Він літав на одній з перших пасажирських ракет, а яка ця – далека родичка тієї грубуватої і багато в чому недосконалої конструкції?

Все тут милувало око: і оздоблення, і зручність пасажирського салону. Поки всі займали свої місця, Ігор зазирнув до кабіни пілота.

– Заходьте, заходьте, будь ласка! – запросив пілот – чорнявий юнак у комбінезоні. Видно, він упізнав людину минулого. Пілот сидів проти невеличкого матового щитка, але ніяких приладів на тому щитку Ігор не помітив.

– Оце такий пульт управління? – здивувався Ігор.

– А хіба що? – спитав пілот.

– А де ж прилади? Як же ви будете стежити за роботою двигуна?

– Ось побачите, – стріпнув чубом юнак, подивившись на годинника. – Якщо хочете, сідайте ось тут, – вказав на крісло поруч себе. – Поведемо ракету вдвох!

«Поведемо ракету…» – він сказав це, звісно, жартома, не знаючи, скільки хвилювання викличуть ці слова в Ігоря. З якою охотою сів би він оце за пульт! Щоб від його руки запрацювало серце ракети, забилося в шаленому темпі.

«Чудний я чоловік, – думав про себе Ігор, сідаючи біля пілота. – Ну яка мені різниця – він поведе чи я?» Але йому не хотілося бути пасажиром, вся його діяльна натура повставала проти такої ролі. Хотів уже попросити в цього юнака, щоб сісти за пульт, але стримався. Цього пілот не може дозволити, а відмовить – Ігореві буде соромно. Нехай уже веде!

Коли настала хвилина старту, юнак перевірив, чи всі на місцях, і сів за пульт. Торкнув пускову кнопку – загуділо в дюзах, ракета похитнулася і рушила. На матовому щитку заграло кілька різнобарвних ліній – екран сигналізував про роботу агрегатів.

Ракета відчалила від бетонного пірса, збоку у неї висунулись широкі обрубисті крила – і через якусь хвилину вона вже була в повітрі.

Наростаюча вага припнула Ігоря до сидіння, злегка паморочилась голова, та він весь час не спускав ока з матового екрана щитка, на якому тремтіли лінії-сигнали. «Цю опанувати мені буде неважко, – думав інженер-механік «Мрії», – а от мезонну… Вивчу й мезонну. Обов’язково!» Саме тепер особливо гостро Ігор відчув, що космонавтика – це його стихія, його покликання. Міжпланетний простір – ось що вабить його нестримно, заронює в душу неспокій.

Стихли двигуни, ракета помчала за інерцією з постійною швидкістю. Ігор, тримаючись за поручні, перейшов до пасажирського салону і вмостився поряд з Аміно. Їхні погляди зустрілися. «Полегшало?» – мовчки запитувала дівчина. Він відповів їй усмішкою.

Розмова йшла, звичайно, про експедицію до Холодної хмари, як назвали в пресі скупчення космічного пилу, що сунуло в своєму русі навколо галактичного центру саме по тому шляху, по якому Сонце веде свою планетну сім’ю.

Ігор поглядав на зосереджене, спокійне обличчя Феліче і думав: «От витримка в чоловіка! Це, мабуть, знання, усвідомлення своєї сили і віри в науку дають людині таку рівновагу».

Мезонна ракета перевершила Ігореву уяву. Першою її помітила Надя: вона сиділа біля ілюмінатора.

– Поглянь, Ігоре! – скрикнула вона, перебиваючи розмову.

Ігор кинувся до неї, і коли б не вхопився за спинку крісла, то злетів би угору: адже ваги зараз не було. Те, що він побачив, вразило його не лише розмірами, а й красою. Поряд із супутником виблискувала в сонячному промінні мезонна ракета. Здалеку вона скидалася на музичну трубу, дуже розширену з одного кінця. Пропозиції були напрочуд красивими, викликали враження легкості, динамічності.

В міру наближення можна було розрізнити елементи конструкції мезонної ракети. Корпус мав дві «труби» і між ними стержень, набагато довший за них. На кінці цього стержня виднілося кілька циліндрів з ілюмінаторами.

Ігор здогадався, що по двох трубах до напівсфери подається ядерне «пальне», а мезони відбиваються від широченного рефлектора. З другого кінця – приміщення для людей. Хотів навіщось порахувати ілюмінатори, але не встиг: запрацювали двигуни, їхня ракета почала складний маневр, щоб причалити. І супутник, і мезонна красуня то відпливали кудись убік, то зовсім зникали з поля зору.

Ігор і Надія не відходили від ілюмінатора. Аміно, її батьки, дідусь і Маріста сиділи на своїх місцях, зрідка перемовляючись короткими фразами. Момент прощання, який мав настати через якусь годину, вже хвилював їх, – але кожен переживав ці хвилини по-різному. Мати Аміно – Фідіно – поклала свою руку на стиснутий чоловіків кулак і ніби дослухалася до чогось; Саджера про щось розмовляв з Марістою; Аміно підтримувала розмову і часто поглядала на батька. В її погляді відчувався і біль розлуки, і гордість, і страх за нього, і побажання удачі, щасливого повернення.

Стихли двигуни, ракета зависла над диском супутника. Метрів, може, за сто, здавалось, непорушно висіла срібляста громадина мезонної ракети. Вона мала таку саму швидкість, як і супутник.

– «Промінь»! – вигукнула Надія. – Бачиш, Ігоре, напис? Правда, поетично?

– Поетично!

– Так складай же вірші!

– Поезія – примхлива дівчина, – сказав Ігор. – Не кожному вона усміхається.

Всі почали одягати скафандри, готуватись до виходу, а Ігор мимоволі думав над віршем. Шепотів про себе:

«Промінь» пронизує Всесвіт,

Промінь людської думки,

І мудрість зростає, і квітне

На островах життя…

Надівши скафандри, прикріпили шоломи. Розмовляли вже через рації.

– Ну що ж… – сказав Феліче, – я буду зайнятий, а ви… От що, Аміно, покажи своїм друзям «Промінь», мабуть, це для них буде цікаво.

– Авжеж! – вигукнув Ігор.

Він почував себе в скафандрі легко і зручно, неначе в звичайному костюмі. Шоломи, виготовлені з цілком прозорого матеріалу, дозволяли добре роздивлятися навколо.

По металевому трапу зійшли на пофарбовану у білий колір поверхню супутника. Ігор відчув, що підошви скафандра ніби прилипають до неї. Спочатку подумав, що це йому здається, а потім переконався, що й поверхня супутника, і підошви скафандра мають властивості магніта: можна було легко ходити, не побоюючись, що відштовхнешся в міжпланетний простір.

Феліче, його батько і дружина спустилися у відкритий люк, що вів до внутрішніх приміщень супутника, а Надія, Аміно та Ігор підійшли до самісінького краю супутника, щоб помилуватися Землею. Маріста, якому ще ніколи не доводилося бувати у космічному просторі, ніяк не міг змусити себе стати скраю і тримався позад усіх, хоч це й викликало посмішку на вустах Надійки.

Ігор дивився на Землю. Майже півнеба займав її голубуватий диск. Груди сповнювались непередавано хвилюючим почуттям. Яка ж ти прекрасна, Голуба плането! Яка чудова, захоплююча доля людства! Пройти отакий шлях – від опанування вогню до мезонної ракети… Довгий, довгий і нелегкий шлях. Чи думала людина, з трудом видобуваючи іскру з каменю, що колись її нащадки сягнуть до зірок? Так, історія розвивалася не гладенько, не безболісно, але вона розвивалася, досягала все нових і нових вершин! Ніщо не могло зупинити прогрес – ні гнітюча темрява, ні спустошливі війни… І ось все це в минулому. Тепер уже ніщо не заважає розвитку! А що ж буде через тисячу, мільйон, мільярд років? Ігор думає про це з затаєним подихом. Бажання заглянути в майбутнє сповнює всю його істоту. І він знає, що це бажання здійсненне!..

– Про що ти так замріявся? – Аміно торкнулася його плеча. – Ходімо побачимо ракету.

– Ходімо, – Ігор загадково подивився на неї, – а про що замріявся – скажу потім!

…Усередині мезонна ракета чимось нагадувала океанський корабель. Нескінченні коридори і каюти, каюти… Двері, плафони, поручні, кабіни ліфтів, обладнання житлових приміщень і лабораторій – все тут зроблене красиво й доцільно, щоб людям було зручно і працювати, й відпочивати.

Устаткування лабораторій, обсерваторії, енергетичне господарство – все викликало в Ігоря заздрість.

– Ти ж тільки поглянь! – стиснув він лікоть Наді. – От би в такій полетіти!

Не встигли наші екскурсанти оглянути й половину цього космічного лайнера, як по радіо попросили всіх проводжаючих перебратися на супутник.

Феліче підійшов до них захеканий і… схвильований!

– Фідіно відправляється зі мною, – гукнув до батька, що розмовляв з кимось з учених.

Саджера розвів руками, мовляв, цього слід було чекати, потім обняв свою невістку, притулився до її щоки:

– Значить, домовлено? Вітаю, вітаю…

Прощання з тими, що вирушали на «Промені» в таку далеку подорож, було зворушливе. Міцні обійми, поцілунки, останні слова… Аміно не сподівалася, що й з матір’ю доведеться розлучатися надовго, – не втрималась, заплакала. Дідусь мовчки гладив їй плечі…

Закрилися вхідні люки – наче їх і не було. Запрацював допоміжний ракетний двигунчик, «Промінь» відійшов на безпечну відстань від супутника. Тоді з рефлектора вихопилось сліпуче світло, і ракета беззвучно, плавно рушила в свою далеку мандрівку. Вона віддалялась від супутника поволі. Ігор навіть здивувався, що така мала швидкість. Сказав про це Саджеру.

– В неї невелике прискорення, – пояснив учений, – і своєї величезної швидкості – близько двохсот тисяч кілометрів на секунду – ракета набере не відразу. Бо коли б це сталося за короткий час, то…

– Люди не витримали б своєї ваги! – вставила Надя.

– Вірно, – кивнув головою вчений.

«Промінь» заглиблювався все далі в чорний простір і меншав, меншав на очах…

Аміно підійшла до Ігоря:

– Ти обіцяв щось сказати?

– Трохи згодом, на Землі, По радіо незручно: всі почують, а це – секрет!

Дівчина усміхнулася: Ігор завжди щось вигадає! А він дивився на даленіючий «Промінь» і думав про нові, далекі, дуже далекі мандрівки – про мандрівки в майбутнє. Адже на мезонній ракеті можна перенестись за тисячі років! Він умовить Аміно готуватися до цієї подорожі.

Вони помчать – тепер уже свідомо – за далекі горизонти часу, щоб побачити дальший розквіт науки і культури «на островах життя»!

Ось про що він їй скаже, як тільки вони спустяться на свою чудову Голубу планету, диск якої стоїть перед очима на півнеба.

ЗМІСТ

У ЗОРЯНІ СВІТИ

Напередодні вильоту

Що людині потрібно для щастя?

Як Михайло Мілько розвеселяв Миколу Загорського

«Щасти вам, друзі!»

В польоті

Троянда космосу

Сюрпризи директора Троянди

Подорож «Комети» триває

В безодні

Там, де не ступала нога людини

Земляни

Що таке краса?

Природа чи розум?

Загадковий моноліт

Селеніти?

Людина й галактика

Сліди на поросі

Мовчазне бомбування

Хай живе світло!

Сонячний колодязь

Погляди лунають, як музика

Голос Землі

Пік Вітчизни

Земля – мішень

Катастрофа

Привид

«А чого тут так темно?»

«Тримайтесь. Виручимо!»

Дніпро на Місяці

Таємниця печерного міста

«Озеро Мілька» і «Море Жаннети»

Робот і Дік

Міжзоряний мандрівник

«Зореліт готовий стартувати!»

Несподівана зустріч

В небі – Земля!

ГОЛУБА ПЛАНЕТА

«Зв’язок з ракетою обірвався»

Електромагнітна буря

Таємниця Петра Петровича

Листи в минуле

Іскри у темряві

Астероїд «Надія»

Новий світ

Географічне відкриття

Пригода з Надією

Підводне місто

Розмова з білоголовим хлопчиком

Вогні олімпіади

Друзі розлучаються

Гуманні плани вченого

Аміно

Основа життя

Підступність ворогів

Здрастуй, «Мрія»!

Біля Евереста

На порозі щастя

В сонячній палаті

Ігорів секрет

ВАСИЛИЙ ПАВЛОВИЧ БЕРЕЖНОЙ

В небе – Земля

Фантастические повести

(На украинском языке)

* * *

Редактор Г. Т. Сингаївська

Художник Г. С. Зубковський

Художній редактор К. К. Калугін

Технічний редактор О. I. Дубова

Коректори Г. В. Плачинда, О. Т. Супруненко

* * *

БФ 03552. Здано на виробництво 7/V 1962 р.

Підписано до друку 28/VІ 1962 р.

Формат паперу 84Х108 ¹/ _{3 2}. Фізичн. друк. арк.; 7,5.

Умовн. друк. арк. 12,3. Обліково-видавн, арк. 12,809.

Ціна 53 коп. Замовл. 1065. Тираж 65 000 (1– 40 000).

* * *

Держлітвидав України,

Київ, Володимирська, 42.

* * *

4-а поліграффабрика Головполіграфвидаву

Міністерства культури УРСР,

Київ, пл. Калініна, 2,

Книгу повернув українському читачеві бібліограф

Микола КОВАЛЬЧУК (2014).