Текст книги "В небі — Земля!"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

ДРУЗІ РОЗЛУЧАЮТЬСЯ

Життя в підводному місті йшло ритмічно, встановлений медиками розпорядок праці і відпочинку ні в чому не порушувався. Правда, режим був розроблений так доцільно, що його не помічали. Може, це тому, що він не однаковий для всіх? У всякому разі, наші мандрівники почували себе вільними, бо мали можливість проводити час за своїми уподобаннями.

Надя, наприклад, приєдналася до кількох ботаніків і цілими годинами блукала з ними серед підводних лісів. Її навчили плавати в морському костюмі, полювати на риб. Особливо ж старався один високий, жвавий юнак – Маріста. Він не відходив од Наді й на крок, розповідав їй історію виведення нових видів морських водоростей, водив по дну океану в екскурсії.

Одного разу вони побачили якусь величезну рибину, що непорушно стояла в воді, уткнувшись головою у водорості. Надя підвела рушницю, натиснула кнопку. Невеличкий гострий гарпун поцілив у лискуче тіло біля хвостового плавника. Риба крутнулася і… помчала, як торпеда, тягнучи на тросику розгубленого мисливця. Доки Надя опам’яталася і розціпила пальці – була вже далеко. Її обступили хащі. Що робити? В який бік податися? Коли б її не знайшов Маріста, вона б задихнулася без повітря, бо в костюмах можна перебувати під водою не більше трьох годин… Який він був схвильований, коли розшукав її!

Ігореві ж надокучило сидіти під водою. Хотілося на простір, де вирує життя. Кортіло якнайшвидше побачити рідні місця. Зараз, правда, Ігоря найбільш хвилювало одне: марсіани на Гімалаях. Був переконаний, що без серйозного бою не обійдеться. От коли б йому дорватися до них! Він би їм показав!

Саджера збирався додому: хотів пожити з сином, який незабаром вирушає в далеку космічну подорож.

Зрозуміло, що Надя й Ігор по-різному сприйняли запрошення старого вченого оселитися у нього вдома на березі Чорного моря. Ігор дуже зрадів: це ж його рідна сторона! Надя стояла розгублена: незручно було відмовлятися від гостинності, але… водорості тут надзвичайно цікаві!..

– Бачу, бачу, що вам тут сподобалося! – весело сказав учений. – Ну що ж, залишайтесь на здоров’я! Тільки не грайтеся з рибами! А ми з Ігорем виринемо на поверхню, правда?

– Авжеж!

Надя усміхнулася.

Та коли прощалася з Ігорем – на обличчя їй ліг смуток.

– Не журися, Надю, – лагідно промовив Ігор. – Незабаром ми з тобою зробимо ще одну цікаву екскурсію…

– Ніяких екскурсій! Я хочу побувати в Середній Азії, там, де працював мій дідусь, де…

– …бігала ти босими дитячими ногами? – закінчив за неї Ігор. – Про це ж саме і я хотів тобі сказати. От побачу я свої рідні місця…

– А тоді разом у Середню Азію?

– Обов’язково!

Вона потиснула Ігореві руку, повернулася і швидко пішла.

В той день Маріста ніяк не міг її розвеселити, хоч пригадував надзвичайно цікаві дані про морську флору.

Саджера та Ігор навіть не надівали скафандрів, щоб випливти на поверхню. Трубчастим шлюзом вони пройшли в каюту невеличкого пасажирського катерка.

Вчений сів за пульт управління, спустив заслонку вхідного отвору, відключив шлюз…

Катер підіймався вгору самопливом, як посудина, наповнена повітрям. Споруди підводного міста, схожі на шоломи, попливли кудись вниз і вбік, віддалявся підводний світло-зелений ліс. Нарешті навколо них була сама вода, кришталево чиста, прозора. Ще трохи, і катер заколихався на хвилях океану.

– А де ж «Мрія»? – стурбовано спитав Ігор, дивлячись в ілюмінатори.

– Її трохи віднесло вітром, – сказав Саджера. – Зараз ми підпливемо до неї. Ваша космічна ракета буде експонатом історичного музею. Для неї збудують окремий павільйон і збережуть її на довгі тисячоліття.

Експонатом… «Мрія» стане експонатом. Ні, це не порадувало Ігоря. От якби на ній кинутись у зоряне небо!

Вчений з інтересом оглядав ракету; його сухенькі пальці обережно торкалися устаткування. Особливе враження справила на нього пращурка, як він сказав, електронно-моделюючих машин.

– Старенька, вона вже тоді працювала для людства, – похвалив він.

– Е, ні, це тепер вона старенька, – жартівливо заперечив Ігор. – Тоді була ще дівчиськом!

Він навіщось узяв із собою деякі речі, а між ними й комбінезон. Так він робив колись, повертаючись додому…

Тоненьким тросом зачепили ракету і відбуксирували до найближчого порту. Її сигароподібне тіло нагадувало акулу; легкі веселі кораблі поштиво обминали її, а катерки трималися на відстані. «Мрію» лишили похитуватись на хвилях біля резервного пірса. З землею її з’єднував тонкий, як струна, трос. На ньому вигравав вітер.

– Прощай, друже! – гукнув до ракети Ігор, вже сідаючи в машину. Помахав рукою: – До побачення!

Старий усміхнувся. Коли, нарешті, Ігор сів поруч нього, машина рушила. Ніякого руля в ній не було: керувала прихована за щитком програмна стрічка. Мотори, що живилися від фотоелементів, працювали зовсім безшумно. Можна було помріяти…

Хто після довгої розлуки повертався до рідних місць, той може зрозуміти переживання Ігоря. А він же їхав до своєї рідної сторони через століття розлуки.

Не впізнавав нічого, анічогісінько. Ліси тільки стояли знайомою синьою стіною, але він добре знав, що це вже не ті ліси, а дерева-нащадки…

І радісно було і сумно. Плинність, скороминучість життя, безповоротність усього, що пройшло, – все це викликало щемливе почуття. Як можна затримати час, його неспинний літ?

Обабіч дороги пропливали сади, ряди дерев, котеджі з вікнами-стінами.

Біля великого архітектурного ансамблю серед килима яскравих червоних квітів стоїть мармурова статуя жінки. В лівій руці тримає жмут якихось рослин, праву піднесла до чола і з-під долоні дивиться на шлях, наче когось виглядає. Машина швидко наближається, добре видно риси мармурового обличчя.

«Мистецтво! Ось що дає людині владу над часом. Різець скульптора дав цьому образові цілу вічність».

Подумав про свою кохану, залишену десь за далеким обрієм часу. Це справді було? Чи, може, наснилось, намріялось?

ГУМАННІ ПЛАНИ ВЧЕНОГО

Вискочивши на широченну центральну магістраль, машина помчала із шаленою швидкістю. Інколи вона досягала трьохсот кілометрів на годину. Здавалося, машина зніметься й полетить над котеджами, садами… Перехресні шляхи проходили попід магістраллю шляхопроводами, і там шугали машини, наче птиці.

Залізобетонний уїжджений шлях виспівував під шинами.

– Так що – може, спробуєте? – сказав Саджера, кивнувши на коробочку з шахами.

Ігор ніби прокинувся, потер тильним боком долоні своє чоло:

– А чого ж, давайте.

Старий повернув своє крісло спиною до переднього скла кабіни, поклав у себе на колінах дошку, розставив фігурки і почав показувати Ігорю нові правила. З приймача линула ніжна, сумовита мелодія.

Ігор захопився шахами. Він переконався, що активізація пішаків не лише набагато ускладнила гру, а й зробила її далеко цікавішою.

Мелодія зазвучала тихіше, почувся м’який жіночий голос:

– Слухайте останні вісті, товариші! Останні вісті!

Наші супутники облишили гру в шахи, насторожилися. Що то нового принесуть радіохвилі?

Жінка-диктор читала:

– Сьогодні вранці літальні апарати марсіанських імперіалістів, які базуються на Гімалаях, спустилися вниз і обстріляли електричними розрядами річкове судно, що йшло з вантажем продуктів. Чергового матроса, що був на кораблі, поранено, вантаж пограбовано.

У зв’язку з цим Велика Рада Комун передала на Гімалаї ноту такого змісту:

«Всім самочинно прибулим марсіанам пропонується негайно залишити Землю».

Коли диктор скінчила, Ігор та Саджера деякий час сиділи мовчки. Потім старий промовив стурбовано:

– Так, події наростають… Поранили людину, пограбували судно! Це вже занадто.

– Треба вигнати їх, витурити! – вигукнув Ігор, стискаючи кулаки.

– Звичайно, виженемо! Але я вважаю, що краще обійтися без кровопролиття.

– На що ж вони розраховують? Адже їх жменька, а людей – мільярди!

– О, в них далекосяжні плани. Якось я читав книжку їхнього ідеолога, написану ще до початку революції на Марсі. Так він ще тоді пропонував напасти на Землю, захопити гірські хребти і високогірні плато, спалити ліси на всіх континентах, щоб різко зменшити запаси атмосферного кисню. Силою зброї обернути людей на рабів.

– Ого!

– Незважаючи на таку ворожу нам пропаганду, ми намагалися весь час підтримувати з Марсом добросусідські відносини. Коли там спалахнуло повстання виробників, яке аристократи презирливо назвали «бунтом щурів», ми не втручалися в їхні внутрішні справи, хоча, звичайно, симпатизували експлуатованим. Кинувшись на Землю, вони не врахували, друже мій, головного. Комунізм – це енергія мас. Ця енергія змітає все, що стає їй поперек шляху. Потривожити комуністичний світ! Які безумці!

Машина минала невеликі міста, селища, безшумно мчала через мости і віадуки. Крізь зелень дерев проглядали червоні, сині, голубі дахи.

– Ага, я й забув у вас спитати, – обізвався Ігор. – Яка ж доля решти матросів пограбованого судна?

– А там не було ніякої решти. Більшість вантажних кораблів ходять зовсім без людей. На тому ж, видно, встановлене чергування. Дуже шкода матроса. Мабуть, зовсім молодий хлопець… Може, такий, як наша Аміно…

– Хто це?

– Онука. Це буде жахливо, якщо дійде до нового кровопролиття!

– Ми їх все одно зметемо! – войовничо проголосив Ігор, зробивши швидкий жест рукою.

Вчений усміхнувся:

– В цьому немає сумніву. Але жертви все ж таки будуть? Кров проллється? Ні, ні, цього допустити не можна!

– Ви гадаєте, вони добровільно залишать гори?

– Якщо їм пояснити… У них же є голови на плечах!

– Е, ворогам пояснюй! – махнув рукою Ігор. – Це все одно що товкти воду в ступі.

– Ні, чого ж, – продовжував міркувати Саджера, – у них є порятунок.

– Який?

– Припинити безнадійну боротьбу, підкоритися волі свого народу і стати працюючими членами суспільства. Хіба не давали можливості працювати представникам панівного класу, які чесно перейшли на бік трудящих в епоху пролетарських революцій у нас, на Землі? І хто перейшов на бік народу, той не просто врятував життя, а став справжньою людиною! – Вчений замислився, а потім продовжував: – Отже, це єдиний шлях до порятунку в цих безрозсудних. І я доведу їм це, мушу довести!

– Ви?

– Так, я. Попрошу Велику Раду уповноважити мене провести переговори. Полечу на Гімалаї… Не може бути, щоб вони не зрозуміли критичності свого становища…

– Розум, затьмарений злобою, не є розум.

– Це вірно, мій друже. Але я постараюся розвіяти їхню злобу… Добре знаючи історію Марса з найдавніших часів, я їхньою ж мовою доведу їм… Невже ці істоти зовсім втратили глузд?

Вони довго ще розмовляли на цю тему. Ігор категорично заперечував проти місії старого вченого на Гімалаї. І взагалі проти всякого панькання з ворогом. Та вчений наполягав на своєму. З почуття гуманізму, казав він, треба зробити все, щоб відвернути бодай найменше кровопролиття.

АМІНО

Котедж, в якому жила сім’я Саджери, здалеку нагадував красиво інкрустовану шкатулку. Він стояв у саду на досить високій горі, оточеній тополями. Машина звернула з магістралі. Дорога вела вгору, увесь час примхливо звиваючись, і будинок то ховався за деревами й кущами, то знову поставав перед очима.

Коли машина зупинилася перед невеликою колонадою парадного входу, на східці збігла дівчина.

– Дідусь!

Кинулась відчиняти дверці машини, припала до діда.

– Нарешті! Ми так чекали…

Старий поцілував її в щоку, погладив пишне русяве волосся:

– Ну от я й вдома. Я теж дуже скучив за вами. А знаєш, Аміно, якого я гостя привіз?

Тільки тепер дівчина подивилася в машину, де сидів Ігор. Погляди їхні зустрілися. Її – насторожено-вивчаючий, його… стривожений. Щось було в її очах таке… напрочуд знайоме, що Ігор аж здригнувся. Дивився, як у куточках її губ і в ямках щік тремтів усміх, і пригадував далеке-далеке…

– Це – людина минулого.

Ігор, за звичкою, взяв її за руку, затримав її ніжну долоню в своїй, щось хотів сказати, але не міг вимовити й слова. В роті йому пересохло, пошерхлий язик не слухався.

– Це Ігор, інженер «Мрії», – сказав за нього старий. – Але він людина не лише минулого… Це не повне визначення. Він також і людина майбутнього!

– Слушно сказано. Дідусь уже розповідав про вас по телевізору. Вся планета бачила вас на екранах… Та що з вами?

– Я… я… потім розповім.

Жадібними очима він пив її погляд, голос її звучав для нього знайомою музикою. Ця дівчина була надзвичайно схожа на ту, про яку він не забував ніколи. Такі ж очі, такий погляд, усміх, навіть голос!.. Це його любов пройшла крізь століття, передалася через низку поколінь…

– А де ж ваша супутниця? – спитала Аміно.

Ігор мовчки дивився на неї. Саджера пояснив:

– Вона лишилась вивчати водорості. Але ти не забувай, що ми з дороги.

– Ой, перепрошую! Ходімо до покоїв.

Назустріч їм вийшла дружина Саджери – ще бадьора, енергійна жінка. Вона щиро привіталася з Ігорем, порадила чоловікам вмитися з дороги, а сама з онукою пішла накривати стіл. Уже в дверях Аміно обернулася і сказала:

– Мама просила не чекати. Вони з татом затримуються в інституті – останні ж приготування!

…Стіл був накритий зі смаком. І все це зробили не автомати, а дбайливі жіночі руки. Автомати, як потім дізнався Ігор, діяли навіть не в кухні, а в спеціальній кімнаті-холодильнику. Там, виконуючи накази господарки, вони готували напівфабрикати. Меню було досить різноманітне. Милували око і лоскотали нюх ароматні страви, подані у красивому посуді. А посеред столу стояла пляшка вина!

Помітивши, що Ігор поглядає на пляшку, Саджера усміхнувся:

– Екстракт сонячної енергії, виготовлений нам виноградною лозою. Приємне, корисне, посилює апетит…

– Розкажіть, дідусю, ще про позитивний вплив на серцево-судинну систему, – блиснула сміхотливим оком Аміно, – буде цілком поетична картина!

– В деталі вдаватися не збираюсь, – поблажливо сказав старий, – Я лише хотів пояснити нашому гостеві, що про напої, які шкодять організмові, люди вже давним-давно забули.

Коли Саджера почав розмову про марсіан, Ігор сподівався, що дружина й онука відрадять його від подорожі на Гімалаї. Але вони навіть не зробили такої спроби. Більш того, вони поставилися до його проекту співчутливо! Як тільки Саджера розповів про свої плани, дружина, за стародавньою традицією, наповнила бокали золотистим вином і проголосила:

– За успіх! Нехай любов рухає всі наші діла й помисли.

Подякувавши, старий сказав:

– Якщо наша сімейна мала рада підтримує, то я сьогодні ж поїду до Великої Ради. Сподіваюсь, що й там схвалять.

Відпочивши після обіду, старий поїхав. Дружина, онука та Ігор стояли біля під’їзду, доки машина не зникла за деревами.

Незабаром повернулися з роботи син Саджери – Феліче, – високий чоловік років п’ятдесяти, та його дружина Фідіно – струнка, ще молода на вигляд жінка.

Аміно познайомила Ігоря з батьками. Вони були раді гостеві.

– В яку експедицію ви збираєтесь? – поцікавився Ігор, коли Феліче, пообідавши, вийшов з ним у сад.

– О, це дуже важлива експедиція! – сказав Феліче, легко беручи Ігоря за лікоть. Вони пішли доріжкою, всипаною жовтим піском. – А ви хіба не знаєте про повідомлення Астрономічного центру?

– Ні, – зупинився Ігор. – Яке повідомлення?

– Ну то я вам розповім, – Феліче знову взяв його за лікоть, і вони пішли. – Це було не так давно…

Десь внизу шуміло море, долинали різкі крики чайок, але Ігор вже не звертав на це уваги, він прислухався тільки до слів цього високого, на перший погляд, суворого чоловіка.

А Феліче розповів ось що:

– Все більше проникаючи в глибини Всесвіту, астрономи докладно вивчили шлях Сонця у галактиці. Нещодавно виявилось, що тепер воно разом з планетами наздоганяє велике скупчення міжзоряного пилу і газу і років через двадцять вступить у простір, зайнятий ним. Вам, звичайно, відомо, що в нашій галактиці дуже багато хмар із космічної матерії. Це такі «хмари», що зірки супроти них – макове зерно. І ось одна з них пролягла на шляху нашого Сонця. Густина цього пилового скупчення ще точно невідома, але можна припустити, що воно поглине близько сімдесяти процентів сонячного випромінювання. А якщо врахувати, що Сонце вестиме свою планетну сім’ю крізь цю хмару не одно десятиліття, то стане зрозумілою загроза для життя людства, взагалі всього живого: морози скують Землю, середня температура впаде до мінус 60–70 градусів.

Ось про цю загрозу й повідомив Астрономічний центр.

– То це, виходить, кінець світу настане? – силувано усміхнувся Ігор.

– Коли б людство не було об’єднане в комуністичне суспільство, то, безперечно, катастрофа була б неминучою, – задумливо промовив Феліче.

– А що ж можна вдіяти?

– Тепер у пресі відбувається широка дискусія з цього приводу. А потім буде скликано засідання Академії. Від того, який проект порекомендує Академія, залежить ухвала Великої Ради Комун. А це величезна програма роботи.

– Які ж є думки?

– Інститут «Атом», в якому працюю і я, пропонує обігрівати Землю за допомогою потужних атомних установок. Створимо поблизу Землі штучні сонця, щоб підтримувати нормальну температуру в океанах і на суходолі. Тепер ми вивчаємо цю проблему разом з ученими інститутів «Молекула» і «Жива клітина».

Слухаючи цю розповідь, Ігор і дивувався, і захоплювався досягненнями людства.

– Так чи інакше ми впораємося з цією хмарою, – продовжував Феліче. – Нам тільки треба ближче познайомитися з нею. Необхідно визначити її гравітаційне поле, електричний заряд, напрям магнітного моменту, об’єм, масу, густину, хімічний склад, та інше, щоб дати інженерам та конструкторам дані для технічних розрахунків. Це завдання і покладено на нашу експедицію.

– Ви полетите до пилової хмари? – промовив Ігор, з подивом поглядаючи на спокійне, зосереджене обличчя співбесідника. – Коли ж ви повернетесь?

– Приблизно років через п’ять, тобто на Землі пройде п’ять років. – Феліче подивився на Ігоря з усмішкою. – У нас на ракеті – значно менше, це ви по собі знаєте. Відстань, звичайно, чимала, але ми ж полетимо на мезонній ракеті.

– На якій?

– Для таких далеких космічних мандрівок ми користуємося мезонними ракетами.

– Мезонними? – перепитав Ігор, ніби щось пригадуючи.

– Так. Ці ракети можна розігнати до швидкості світла, тобто досягти мало не трьохсот тисяч кілометрів на секунду.

– Значить, опанували! – вигукнув Ігор. – У наш час на мезонних ракетах подорожували тільки герої фантастичних оповідань. Це була красива вигадка, фантазія. А тепер, значить, справдилося!

– Справдилося, друже, і вже давно!

– Як же ця ракета… рухається?

– Принцип ви, звичайно, знаєте – реактивна тяга…

Вони сіли на лавці.

– Мезонна ракета, – говорив Феліче, – має досконалу установку, яка перетворює ядерне «пальне» на потік мезонів. Відбиваючись від сферичного рефлектора, цей потік і створює реактивну тягу. Половину відстані до пилової хмари ми подолаємо з прискоренням 10 метрів на секунду, а далі підемо з таким же прискоренням, але спрямованим у протилежний бік. Це поступово загальмує ракету. Отже, наш ядерний двигун працюватиме весь час. Прискорення в 10 метрів на секунду (байдуже, в який бік) даватиме нам відчуття майже такої самої ваги, як і на Землі.

– А… велика ця ракета? – поцікавився Ігор.

– Ви її побачите. Мені здається, що ні.

– Чоловік десять бере?

– Та ні, трохи більше, – жартівливо промовив Феліче. – Крім технічного персоналу, вона бере на борт 100–120 науковців. Справжній дослідний інститут! Та що там говорити, мезонна ракета для нас такий же звичайний засіб пересування у просторі, як колись були, скажімо, літаки. В цій експедиції мене особливо приваблює можливість проведення досліджень над мікроатомами…

– Мікроатомами? – Ігор обернувся до вченого всім корпусом. – Як це розуміти?

– В ядрі атома відкрито системи в мільйон разів менші. Ядро у порівнянні з ними – велетень! Відкрито багато нових властивостей «елементарних» часточок мікроатомів, взаємодії їх полів. Причому це зовсім інакші конструкції…

– Виходить, людство докопалося до найменших «цеглинок» природи? – перебив Ігор.

– Ні, воно тільки просунулося далі у своєму пізнанні. Наука ніколи не зможе сказати: «Годі, вивчено, розкрито вже все!»

З фізики вони перейшли до філософії і розмовляли довгенько, поки Феліче не згадав, що треба їхати в інститут.

– Ой пробачте! – вигукнув він, поглядаючи на годинника. – Треба поспішати, бо ще запізнюся!

Він бігом кинувся до гаража і незабаром поїхав.

Заклавши руки за спину, Ігор ходив по саду, обмірковуючи почуте. Вчитися, треба вчитися… А як там Надія? Вона вже опановує нове в своїй галузі – гідроботаніку, молодець! Схотілося поговорити з нею. Ігор пішов до будинку і попросив Аміно показати, як користуватися екраном. Але Надю цього разу не пощастило побачити: вона з Марістою була десь у підводних хащах.

Тоді Аміно настроїла екран на прийом інформаційної передачі. І якраз вчасно: саме почалося засідання Великої Ради. Виступав Саджера.

Це була зворушлива промова, сповнена гуманізму. Вчений зійшов з трибуни під оплески. Велика Рада Комун вирішила послати його на Гімалаї для переговорів про негайну мирну евакуацію марсіан.

Виступ вченого вразив Ігоря. Вже й екран погас, а Ігор сидів у кріслі, замислившись. Скільки благородства в серцях людей комуністичного світу!.. Але Ігор не схвалював задуму Саджери. Побоювався, що це дасть лише можливість загарбникам виграти час і зміцнити свої позиції.

Сонце висіло над заходом, коли Ігор вийшов посидіти на лавці в саду. Звідси видно було море. Воно пестило очі ніжними переливами фарб – від синьої до рожевої. Ігор довго милувався краєвидом. І дивно – чогось смутно стало на душі. Може, це море навіяло смуток? Воно наче шептало Ігорю: «Все пройде, все мине і зникне, як мої хвилі зникають одна за одною…» А любов? Хіба вона зникне? Щоб палахкотіти вогнем, щоб звучати музикою в серцях – вона пройматиме покоління, доки сяятиме наше Сонце. А почне воно пригасати – людська любов роздмухає його полум’я, створить для себе нові світи!

Отак думав Ігор, милуючись морем. Чиїсь кроки подушили його задуму. Та це ж Аміно! Перекинувши білий рушник через плече, вона йшла купатися.

– Ігоре, ходімте до моря! – гукнула, зупинившись над урвищем. – Чого ви такий похмурий?

– Похмурий? Це вам так здалося! – Ігор швидко підійшов до дівчини. – Як тут чудово у вас!

І вони крутим схилом подалися до моря.