Текст книги "В небі — Земля!"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

ЗЕМЛЯ – МІШЕНЬ

Стоїть красуня «Комета» – наче сонячний стовп, наче символ людського розуму серед мертвої, ворожої природи. Вона вся – поривання в небо, туди, де голубою кулею сяє Земля.

З вихідного люка спускаються двоє – Отто Дік і Жаннета Барб’є. Він, досить незграбний у своєму комбінезоні, здається супроти неї ведмедем.

Вони прямують до найближчих гір. Дік ступає широко, перевалюючись з боку на бік, Жаннета дріботить і відстає. Час від часу він оглядається, чекає її, а потім знову поспішає своїми саженними кроками.

До гір, що велетенськими шпилями оточили плато, на якому стояла ракета, було, може, зо два кілометри. Рівнина всіяна дрібним камінням і присипана шаром пороху. Дік збивав куряву, і там, де він ішов, здіймалася сіра завіса пилюки та так і стояла, не клубочачись, а поволі опускаючись. Жаннета намагалася не збивати куряви.

Сонце щедро сипало своїм білим промінням, сліпило очі мандрівникам.

Та ось гори розступилися – їх прорізувала ущелина шириною, може, метрів 50–60. Вона дуже нагадувала Жаннеті канал із стрімкими берегами.

– Куди ми йдемо? – спитала Жаннета.

Дік оглянувся: в прорізі ущелини біліє «Комета», зовсім низько, наче вона вгрузла у плато, але ще видніється. Він замахав руками і звернув убік, обходячи гору. Жаннета здогадалася: він хоче, щоб їхніх радіохвиль не змогла прийняти рація «Комети». Дивак, хто там захоче підслухувати їхню розмову?

Скелі обступили їх кругом. Дік стояв, звісивши довгі руки, і деякий час мовчки дивився на Жаннету. А коли заговорив, дівчина здивувалася, вловивши в його твердому голосі хвилювання.

– Ви знаєте, Жаннето, як я до вас ставлюсь…

– А я хіба погано?

– Я хотів поговорити з вами ще там, на Землі… Розумієте, найбільше моє лихо – самотність…

Це починало веселити дівчину. Сказала іронічно:

– Обстановка якраз для освідчення. Навіть романтично!

– Не те, не те, Жаннето. – Дік спохмурнів. Крізь прозорий шолом дівчина побачила, як зсунулися над переніссям його кошлаті брови, як пересмикнулося його обличчя. – Є почуття вищі за кохання!

– Про що ви? – з подивом і щирою цікавістю швидко спитала Жаннета.

Дік рвучко підніс руку і вказав на сяючий диск Землі, наче хотів довбонути його скарлюченим пальцем:

– Бачите? Ось що не дає мені спокою.

– Ви говорите загадками.

– Ну, гаразд. – Дік поклав їй руки на плечі. – Ви людина серйозна, і я буду з вами відвертий. Розумієте, мені потрібен помічник. Я знайшов запас такого радіоактивного елементу… Я його назвав селенітом. Ось він, любенький, тут, у свинцевих мішечках. – Дік поклав руку на свою сумку.

Жаннету охопив страх:

– І ви збираєтесь…

– Так, я хочу зробити кілька експериментів.

– Але це заборонено!

– На Землі, а не тут.

– Справа не в букві закону.

– А що, коли це використають вони? – Дік до шепоту стишив свій голос. – Ви ж бачите: Земля – як на долоні!

Жаннета торкнулася рукою його грудей:

– Опам’ятайтеся, колего! Це – виклик усьому людству.

– Людство… – посмішка скривила Дікові губи. – Заради щастя обраних можна пожертвувати сірою масою… А втім, радіоактивні елементи вживаються у медицині. Здоров’я нашого любого людства! Хіба не варто для цього експериментувати? – якісь демонічні нотки пробилися в його голосі. – От ви досліджуєте далекі туманності…

– Так. Взаємопроникнення галактик…

– Мрійниця ви, Жаннето, і за це я вас люблю. Але дозвольте спитати: чому ви тягнетесь до галактик? Кому потрібне ваше взаємопроникнення?

Він сказав це так, що заперечувати було марно. Жаннета розгублено пробубоніла:

– Ну, знаєте, властивість людської душі…

– Не ображайтеся, Жаннето, за свої улюблені галактики. Земля, Земля потребує нашого втручання!

– Я вас не розумію.

– Я й сам себе інколи не розумію… Але подумайте про цей елемент – селеніт. Сила в ньому дрімає, ох і сила!

– Але ж ядро – заборонена зона…

– Уявіть собі, що знайшлася людина, здатна піти на все, здатна зламати усякі заборони в ім’я здійснення своєї великої ідеї…

– Навіщо ці припущення?

Дік знову підніс руку, дзьобаючи пальцем простір.

– Земля – мішень. Всі її життєві центри видно як на долоні. Звідси легше запускати балістичні ракети… Це таки справді пістолет біля скроні людства!

– Ваша уява…

– Люба моя! – спохватився Дік. – Що з вами? У ваших прекрасних очах переляк? Заспокойтеся. Це ж тільки жарт, гра фантазії. А коли говорити серйозно про інтереси науки, то вони вимагають цих експериментів.

– А інтереси безпеки?

– Саме в інтересах нашої безпеки ми мусимо експериментувати. Ви ж своя, зрозумійте: хай це виконаємо ми, аніж хтось інший!

– І навіщо бог відкрив людям стежку до ядра? – розпачливо вигукнула Жаннета.

– Хто може знати божі задуми? – Дік підвів очі, втопив погляд у чорне небо.

– Ходімо, колего, – лагідно сказала Жаннета.

– Спочатку експеримент. – В голосі Діка зазвучала холодна рішучість.

Жаннета спалахнула:

– Я не буду вам помічницею!

І хотіла вже йти. Дік заступив їй дорогу;

– Все одно ви залишитесь тут.

– Чому?

– Хоча б тому, щоб не могли завчасно інформувати своїх друзів. Не перечте. Ви будете свідком історичного випробування. Хоч ми й проведемо його в мікроскопічних масштабах…

Він витяг із сумки тонкі шнури, якісь коробочки, батарейки. Жаннета стежила за його рухами, наче паралізована.

КАТАСТРОФА

– Отже, продовжимо свою роботу, товариші? До настання ночі лишилося, за моїми підрахунками, сімдесят годин і… тридцять вісім хвилин, о, вже одна хвилина пройшла… За цей час можна багато чого зробити. Нам необхідно перенести експонати з селенітського міста… Астрономічні спостереження доведеться, на жаль, відкласти. Треба провести систематичні зйомки, щоб вийшов повноцінний фільм, а не окремі фрагменти. Ясно, товаришу Загорський?

– Ясно.

Михайло сидів біля екрана локатора. Поверхня його була чистісінька, як літнє безхмарне небо. Раптом очі йому різонув гострий блиск. Відсахнувся, закрив обличчя долонями. Подумав, що це в приладі стався якийсь електричний розряд.

– Миколо… – хотів звернутися до Загорського, але не встиг.

Страшний удар струсонув ракету, вона почала хилитися, падати… Що сталося? Все пішло шкереберть. Мілько схопився, кинувся до пульта управління, мабуть, думав, що встигне запустити реактор і піднятися вгору… Але де там! Ще удар, тріск і гудіння. Михайло не втримався на ногах – йому неначе молотом ударило по голові. Останнє, що він бачив, провалюючись в якусь чорну безодню, були розширені Миколині очі… А коли ракета вже нерухомо лежала на боці, Микола скрикнув:

– Михайле! Що з тобою, Михайле?

Схопив його зів’ялу руку, довго не міг намацати пульс. Нарешті пальці відчули ледве вловимі поштовхи. «Зупиняється серце, – подумав Микола. – Глибока травма…» Думки обганяли одна одну. «Спочатку обробити рану – припинити кровотечу, запобігти інфекції… А серце? Воно ж от-от зупиниться! Ні, спочатку ін’єкція камфори…» Микола діяв швидко, рухи були точні. Вихопив спиртовий стерилізатор, набрав у шприц два кубики золотистої густуватої рідини і, засукавши Михайлові рукав вище ліктя, зробив укол. Навіть не перевіряючи пульсу, кинувся обробляти рану. Пішли в хід тампони, йод… Микола перевів подих лише тоді, коли наклав пов’язку.

Пульс покращав, стало помітним дихання. В могутній Михайлів організм поверталося життя! Це викликало надію на хороші наслідки, але Микола знав, що в цей гострий, хаотичний період можна сподіватися всяких ускладнень.

Мілько розплющив очі.

«Шокові явища поступово згасають», – подумав Микола.

– Михайле! – гукнув.

Губи Мілька заворушилися, але слів не було чути.

– Мишко, друже, тобі краще?

А він то розкривав, то закривав очі і… мовчав.

– Ось покладемо тебе зручніше… – говорив, беручи Михайла під пахви. – Правда ж, тобі вже набагато краще?

Легко, без напруження поклав кремезного юнака на його місце, повернув на правий бік:

– Отак полеж, на випадок нудоти.

Іван Макарович теж добре стукнувся, але він цього й не помічав, стривожений пораненням Мілька. Мовчки дивився, як порається біля нього Микола, подавав потрібні речі. Але що сталося? Яка причина такого сильного струсу? Може, здвиг кори Місяця?

– Загадково, просто загадково! – заговорив професор, ходячи взад і вперед.

– Ми не тільки не можемо стартувати з такого положення, – промовив Загорський, – навіть вийти з ракети неможливо!

Тільки тепер Іван Макарович звернув увагу, що вихідний люк притиснутий до поверхні Місяця.

– Так, ми закупорені, – сказав Плугар, – невже назавжди? Як ви гадаєте?

– Треба знайти вихід…

В ілюмінатор побачили – неподалеку над горами танула чорна хмара газу і пилу.

– Вибух вулкана, – сказав Загорський. – От вам і розгадка. Нас ударило камінням, хвилями газу, ну, і струс поверхні…

– Вибух-то вибух, але там немає ніякого вулкана! У нас же є докладна карта…

Ще раз передивилися карту. Професор мав рацію: в тому місці у радіусі кількох кілометрів не було навіть невеликого вулкана.

Тяжке, гнітюче почуття стиснуло професорові груди. Як нещасливо склалися обставини для його експедиції! «Комета» впала. Мілько поранений. А на скільки вистачить їм повітря – годин на двісті? Невже ракета стане їм домовиною?

Іван Макарович дивиться на Загорського. Приголомшений катастрофою, він стоїть біля ілюмінатора і стежить за тією зловісною газовою стіною.

– Все. Кінець, – каже він тихо і опускає руки.

– Ні, – твердо заперечує Плугар. – Доки не зробимо всього, що в наших силах, і навіть більше, не відступимо.

– А що зробиш? Стартувати ж не можна?

– А що порадив би Михайло? – спитав Іван Макарович.

Вони глянули на свого товариша, що лежав у забутті.

– Моторна група… – пригадав Загорський. – Там є глухий люк.

Іван Макарович дістав схему силового відсіку і знайшов люк. Конструктори зробили його, щоб полегшити доступ до вузлів моторної групи.

Загорський узяв інструменти і не без труднощів пробрався до рятівного люка. Лежачи на спині, повідкручував гайки. Потім вернувся в кабіну і, обміркувавши все з професором, підготувався до виходу: надів скафандр, узяв лопату, кайло. По-альпіністському прикріпив себе тросом. Зняв з корпусу овальну металеву плиту. Повітря так і шурхнуло з моторної групи, на якусь мить Микола відчув вітер. Викинув назовні інструменти, взявся руками за краї отвору і почав вилазити. Просунути свою кремезну постать у люк йому було нелегко, та ще в скафандрі. Аж тут пошкодував, що виріс такий великий!

Нарешті видерся. Спустився по гладенькому боці ракети, відв’язав трос і, взявши лопату, почав швидко копати до вхідного люка. Працювати було неважко, каміння не траплялось, лопата легко входила в піскуватий сірий ґрунт.

Росла купа викопаної місячної «землі», а з нею росла й тривога. До люка він, безперечно, докопається, а що тоді? Копати яму, щоб ракета посунулась у неї хвостом і стала хоча б під кутом 45°? Та це ж не яма потрібна, а ціла шахта! Коли її можна викопати? Чи вистачить у них повітря?

Нарешті Микола підвів траншею під самий люк. Відкрив його і пробрався всередину ракети. Іван Макарович нетерпляче чекав його. Значить, вихід є! Хоча з великими незручностями, але можна заходити і виходити з ракети.

Микола відразу підійшов до Михайла. То рахував пульс, то перевіряв неврологічний статус хворого: рухові функції, чутливість, стан свідомості, орієнтування його щодо самого себе, місця і часу… Настрій у нього покращав: різких відхилень од норми не було. Стан Михайла помітно поліпшувався. Тепер йому потрібен був спокій і спокій.

– Пити… – приглушено сказав Михайло.

– Хочеш пити? – кинувся Микола до термоса з водою, але передумав, зупинився. – Потерпи трохи.

Намочив хусточку і кілька разів провів по спраглих губах товариша.

– Вам легше? – спитав Іван Макарович.

– Легше, – прошепотів Михайло і заплющив очі.

Незабаром він заснув. А Плугар і Загорський вийшли назовні.

ПРИВИД

Плугар і Загорський обійшли ракету, в багатьох місцях подзьобану камінням. Одна вм’ятина була особливо велика. Видно, удар був дуже сильний – як тільки витримала його стінка?

Зупинилися біля траншеї, що вела до люка.

– Які у вас пропозиції, Миколо? – спитав Плугар.

– Я вже все продумав, Іване Макаровичу. Нам треба викопати таку яму, щоб ракета зсунулась у неї хвостом. Якщо нахил її буде хоч градусів сорок п’ять, то ми зможемо стартувати…

– Припустімо, що яма може замінити стартову конструкцію, – скептично сказав Плугар, – але чи вистачить у нас часу? Скоро настане ніч, бачите, як низько ходить Сонце? Температура впаде принаймні на сто градусів нижче нуля… Все це треба врахувати, зважити. Ми не можемо діяти всліпу.

Загорський деякий час мовчав. Дивився на триноги, що стирчали з хвоста ракети, і думав:

«Тут би мені пару звичайних лебідок і тросів, тоді б я її поставив швидко!»

А вголос промовив:

– Але ж іншого виходу немає, Іване Макаровичу. – В його голосі вже чулася безнадія. – Я й сам бачу, що викопати таку шахту нам буде, мабуть, не під силу… Та щось же робити треба?

– Знаючи наперед, що це не вдасться, не треба, мені здається, й починати.

– А що ж ви пропонуєте? – з тривогою спитав Микола. – Скласти руки і чекати кінця?

– Поганої ви думки про свого керівника, Загорський, – спокійно сказав Плугар. – По-перше, даю вам завдання: обчислити, скільки кубометрів ґрунту потрібно вийняти, скільки часу забере ця робота, словом, підготуйте усі технічні дані. По-друге, чи в цілковитому порядку наша атомна «батарея»?

– Так, але що це нам дасть?

– О, це нам дасть багато! – сказав професор. – Якщо в нас такі енергетичні ресурси, то можна… А то що за привид?

Справді, до них наближалася постать у скафандрі, неначе привид.

«Хто це? – думав Плугар, дивлячись на присадкувату фігуру в скафандрі. – Невже Дік?»

Так, це наближався він. Вигляд у нього був жалюгідний. Ішов, неначе п’яний, ледве переставляв ноги, руки звисали, як перебиті.

– Містер Плугар! – заволав він у мікрофон. – Містер Плугар! Я звертаюсь до вашої людяності…

– Що сталося?

– Катастрофа! – прохрипів Дік, вказуючи на зловісну чорну стіну. – Ви, тільки ви можете врятувати мене від загибелі. Не відвертайтесь від мене… Я… я… Цей вибух – результат несподіваних властивостей нового елемента. Мабуть, його критична маса вимірюється міліграмами…

– Значить, знову за своє?

– Я хотів зробити випробування… Тобто науковий експеримент.

– А як же вціліли ви самі?

– На щастя, я заліг за скелю. Мене, правда, щось стукнуло, аж потемніло в очах, і я втратив свідомість. Може, каміння – воно ж сипалося, як град, – а може, просто нервовий шок. Як тільки отямився, відразу кинувся бігти, але не в той бік. Блудив у горах, думав, пропаду. І вже з гори побачив вашу базу… Увесь світ буде в захопленні від вашого благородного вчинку! – вигукнув наприкінці він. – А зараз вимагаю: дайте кисню, бо в мене тут лишилося… – він подивився на шкалу свого балончика. – У-у… Дихати, дихати нічим!

Загорський швидко взяв балон і миттю підключив його. Дік глибоко дихнув, очі його розширились, засвітилися нездоровим блиском.

– Оце так сила! – вигукнув він. – Його критична маса – може, два міліграми. За точність не ручуся: цю таємницю понесло в космічний простір. Феєрверк! Я заліг… Де ж це я заліг? Ага, і Жаннета була… З’єднав контакти, коли як загуркоче! Ви не чули? Ха-ха-ха! Я аж оглух. Що? Нічого не чую! Але це таки пістолет біля скроні людства. Пістолет у моїх руках!

У божевільному пориві Дік підносить руку, прицілюючись у диск Землі.

Плугар і Загорський мовчки переглядаються.

– Це вам не уран, – посварився кулаком Дік, – це селеніт! Одна кулька еквівалентна тисячі атомних бомб! І він мій – чуєте? – мій! Недаремно я прибув сюди. Інтуїція. – Раптом Дік повернувся обличчям до Плугаря і Загорського, стишив голос до шепоту. – А ви знаєте, хто я? Ручуся, що не знаєте. – Став у гордовиту позу. – Я диктатор світу! Я ще не прийшов. Я прийду завтра…

– Манія величі, – сказав Плугар Загорському. І потім до Діка: – А де Жаннета Барб’є?

Дік махнув рукою:

– Десь там. Але це ворона: вона мені накаркала невдачу.

Не кажучи й слова, Загорський кинувся до гір, але, пробігши кілька десятків метрів, повернувся назад.

– Полечу, Іване Макаровичу.

– Вірно. Так буде скоріше. Обслідуйте район вибуху.

Загорський швидко запустив літальний апарат і піднявся вгору. Дік подивився вслід і рушив знову до гір.

«А ЧОГО ТУТ ТАК ТЕМНО?»

Орудуючи газовими рулями, Загорський кружляв у горах. Літав невисоко над поверхнею, придивляючись до кожного горбика.

Вибух обпалив чималу площу. Там, де раніше громадилося каміння, – сизо поблискував суцільний корж із рваними краями. То, мабуть в епіцентрі, сплавилися гірські породи, і все тут вкрилося застиглими потоками слюди чи скла. Якщо Жаннета була поблизу, то…

Клубок підкочувався Миколі до горла, коли він, роблячи все ширші кола, гукав у мікрофон:

– Алло!.. Алло…

Відповіді нема. Хоча б найменший шерех мембрани…

– Алло…

Мовчанка.

Микола то пірнав у тінь, то знову вихоплювався на світло. Він бачив гори, дуже схожі на фортеці, готичні шпилі. Часом йому здавалося, що між цими фортецями перекинуто арки. Пролетів він і над гігантським мостом через міжгір’я. Це той самий знаменитий міст, який вже давно помітили з Землі. Зараз Миколі ніколи було досліджувати його, хоч і кортіло взнати, чи це штучна споруда, чи примха природи. Він кружляє, наче припнутий до місця вибуху, придивляється до болю в очах.

Он, здається, щось схоже на постать темніє за схилом. Невже вона? Гаряча хвиля пробігла йому по тілу, забила дихання.

– Алло, Жаннето!

Спускається нижче – вона! Садить апарат недалеко від розпростертої постаті, підбігає, схиляється над нею. Крізь прозору стінку шолома видно дівоче обличчя. Воно непорушне, як маска. Непритомна чи, може…

Микола гарячково замінив майже порожній балон. Швидко поніс безмовну дівчину до апарата. Через якусь хвилину вже летів до «Комети».

Що діялося в його душі? Тривога за життя дівчини, дитяча ніжність до неї і нестримна лють при самій думці про Діка. Як тільки він згадував цього злощасного маніяка, кров бухала в скронях і свинцем наливалися кулаки.

Це почуття не залишало його й тоді, коли вже в кабіні «Комети» він разом з Іваном Макаровичем подавав допомогу Жаннеті. Довелося зробити їй ін’єкцію морфію.

Хвилини напруженого чекання. І Плугар, що ніби аж постарів, і змарнілий Мілько стежили за обличчям дівчини. Та першим помітив Микола: на щоках у Жаннети з’явився рум’янець. Власне, це був лише натяк на рум’янець, але всі відчули полегкість. Значить, криза минає, молодий організм переборює тяжку травму.

Нарешті вона розплющила очі. Прошепотіла:

– Де я?

– Все добре, Жаннето, – схилився до неї Микола. – Ви на своєму місці, в «Кометі».

– В «Кометі»? – перепитала.

– Хіба ви не впізнаєте? – обізвався Іван Макарович.

– А чого тут так темно? – з дитячою безпорадністю промовила Жаннета.

Світло, яскраве сонячне світло заливало кабіну. Іван Макарович тривожно глянув на Загорського. Той обережно взяв дівчину на руки і, щось тихо говорячи до неї, посадив коло ілюмінатора. Тепер стріли сонячного проміння били їй просто в очі, але вона їх не заплющувала…

…Дік, наче тать, крався до «Комети». Прискочив до літального апарата і взяв там кілька пакетів АЗ [2]2
  АЗ– аварійний запас, в якому є все необхідне для харчування і дихання космонавта.


[Закрыть]. Вкладаючи їх у верхні кишені скафандра, він поглядав на повалену ракету. Раптом в овалі ілюмінатора побачив обличчя Жаннети. Дивився, як загіпнотизований, потім почав відступати, відступати, обернувся і чимдуж кинувся до гір.

– Сліпа! Сліпа! – шепотів не то зі страхом, не то з торжеством.

«ТРИМАЙТЕСЬ, ВИРУЧИМО!»

Сонце повільно сунулось понад обрієм. Воно вже не заглядало в ущелини, тріщини і глибокі долини – віддало їх на поталу лютому космічному холоду. Насувалася довга місячна ніч.

Експедиція вирішила перебазуватися в печери. Адже там, у надрах Місяця, зберігається тепло. До того ж, і дослідницької роботи там непочатий край.

Хоч потужна рація «Комети» була пошкоджена, за допомогою супутника вдалося сповістити Землю про тяжке становище, в якому опинився екіпаж, про трагедію Жаннети.

Одержали відповідь, і хоч прийняли її уривками, проте суть зрозуміли добре. Вона зводилася до двох коротких слів:

– Тримайтесь. Виручимо!

Це додавало сили, бадьорості. Люди діяли. Треба було перевезти і запаси харчів, і балони із життєдайним киснем, і чимало апаратури, особливо так звану «атомну батарею» – агрегат, здатний перетворювати тверді тіла на газ.

Навантажений до краю літальний апарат, ледве набираючи висоту, зробив кілька рейсів. І коли вже всі, в тому числі й Робот, розташувалися в мозаїчному, залі глибинного міста, Загорський зробив ще один рейс. Виявилось, що вони в поспіху не захопили палатки, виготовленої із синтетичного матеріалу і призначеної саме для використання в гірських заглибинах.

Повертаючись до своїх, Микола оглянувся на самотню «Комету». По ній ковзнуло сонячне світло, коротким блиском сяйнув ілюмінатор, і все укрила темрява. «Комета» поринула в чорний океан, безслідно зникла в ньому. Тільки на схилах гір сяяло золото сонця, але тіні добиралися й туди.

Дивлячись на це мовчазне боріння світла і тьми, Микола мимоволі думав, як то він передасть оцю картину звуками. Щоб люди, слухаючи його музику, почули обвали важких тіней, дзенькіт кованого золота і стукіт неспокійного людського серця. Виринеш, виринеш із темряви, «Комето», ще купатимешся у сонячних променях!

Подумав про Жаннету. Невже і її горе він переллє у музику? Яка це трагедія для людини – вбирати очима велетенські світи, а потім… Вона ж така чутлива натура! А який чудовий мотив вплела вона в його симфонію… В тому мотиві чути подих космосу…

Саме в цю мить Миколину свідомість, наче блискавка небо, освітила думка: «Я її кохаю! Кохаю!» Груди йому затопила повінь гарячого почуття – радісного і тривожного. Хотілось сміятися і плакати, гукати на весь світ: «Кохаю! Кохаю!»