Текст книги "В небі — Земля!"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)

ЛЮДСТВО НЕ ЗАЛИШИТЬСЯ ВІЧНО НА ЗЕМЛІ, А, В ГОНИТВІ ЗА СВІТЛОМ І ПРОСТОРОМ, СПОЧАТКУ НЕСМІЛИВО СЯГНЕ ЗА МЕЖІ АТМОСФЕРИ, А ПОТІМ ЗАВОЮЄ СОБІ УВЕСЬ ПРОСТІР НАВКОЛО СОНЦЯ.

К. Е. Ціолковський

У ЗОРЯНІ СВІТИ

НАПЕРЕДОДНІ ВИЛЬОТУ

Досить лише побіжно окинути поглядом цей просторий кабінет, щоб відчути – робоча атмосфера тут уже вляглася, відшуміла. На вишневій лакованій поверхні письмового столу біліє лише аркуш паперу та стоїть, замислившись, бронзовий Ціолковський. Біля протилежної од вікон стіни мовчазно поблискує нікелем якесь чудернацьке устаткування. Тьмяніють великі й малі, круглі й чотирикутні екрани. Навіть Робот – людиноподібний електронний автомат – і той ніби виключився, стоїть, в’яло опустивши руки. Лише велика модель Місяця – з кратерами, цирками, морями і густим мереживом гір – оточена веселим сяйвом.

Тихо.

Якби людина мала тонший слух, то, може, почула б, як виграють потоки сонячного проміння, що ллються через розчинені вікна. Біля одного з них стоїть господар кабінету Іван Макарович Плугар, – середній на зріст чоловік, – стоїть і милується садом. На його худорлявому обличчі лежать сліди втоми, тільки сірі очі поблискують нестримною енергією.

Сад ще зовсім молодий – його посадили років сім чи вісім тому самі працівники Інституту міжпланетних сполучень. Іван Макарович теж брав участь у суботнику. І от вже перед ним на тендітних стовбурах веселенькі крони яблуньок. Іван Макарович, увесь час зайнятий своїм космічним кораблем, навіть не помітив, коли вони розцвіли. Та що там цвітіння, сьогодні для нього сад – взагалі несподіванка. Коли він виріс? Невже так швидко пролетіли ці роки?

Пройнятий сонцем, сад особливо красивий. Чим довше Іван Макарович дивиться на нього, тим повніше відчуває якусь невимовну радість буття. Яке це чудо – оцей ніжний, трепетний цвіт! Захищене атмосферою від космічного холоду, від згубного проміння, життя розвивається невпинно, невтомно. Розлилося мільярдами форм, відтінків, пахощів, звуків…

– Іване Макаровичу, – пролунав рівний, трохи неприродний голос, – прийшов десятитисячний претендент.

Плугар повертає голову, перепитує Робота:

– Ви сказали – десятитисячний?

Робот блимнув об’єктивами:

– Так.

– Хто ж він такий?

– Каже: селенограф.

– Ну що ж, – усміхнувся Плугар, – десять тисяч – цифра кругла. І на ній ми, мабуть, зупинимось. Нехай заходить.

– Передаю ваше запрошення, – знову заблимав світлом Робот.

Двері відчинилися, і до кабінету поквапною ходою зайшов огрядний чоловік у сірому костюмі з товстою папкою в руці.

– Так, так, – гукнув він на ходу, – я селенограф.

– Сідайте, будь ласка, – Іван Макарович кивнув на жовті шкіряні крісла біля письмового столу.

Сіли.

Чоловік у сірому розв’язав папку, вийняв розкішно переплетений альбом.

– Ви летите у зоряні світи! – патетично вигукнув він. – Робите такий крок у космос… Дізнавшись про вашу експедицію, я вважав своїм обов’язком… – Він подав Івану Макаровичу свій альбом, вийняв хусточку і почав витирати скроні. – Це – найдетальніші карти поверхні Місяця!

– Дякую, – сказав Плугар, зважуючи на руці альбом.

– Що, важкий? – Селенограф тривожно подався вперед.

М’ясисте обличчя його розчервонілося від хвилювання.

– Порівняно з тим, який ми виготовили з мікроплівки, – усміхнувся Іван Макарович, – важкуватий.

Селенограф зніяковів, схилив голову, мнучи в руках хусточку.

– Та я, власне… Це, зрештою, не головне… Я хотів би, шановний Іване Макаровичу, сам полетіти з вами на Місяць! Сподіваюся, селенограф, який десятки років вивчав поверхню нашого супутника… Та я ж усі кратери, всі тріщини, які не є…

Іван Макарович подивився на його огрядну постать, і селенограф зніяковів ще дужче.

– Що – важкий, думаєте?

– Та ні, – Іван Макарович підвівся, встав і його співрозмовник. – Не про те йдеться. Послужити науці знайшлося тисячі ентузіастів… Ми одержали багато листів з Москви, з Одеси, Ленінграда, Києва, Хабаровська… Не ви перший, не ви, мабуть, будете й останній. За той час, що лишився до старту, нас, треба сподіватися, ще штурмуватимуть… А склад експедиції вже давно затверджений, ви ж самі розумієте…

Селенограф стояв розгублений. Здавалось, він зовсім не чекав відмови.

Іван Макарович подивився на нього, ніби щось зважуючи, а тоді продовжував:

– Розкрию вам одну таємницю… Зараз проходять випробування ще однієї космічної ракети. Не за горами той час, коли й вона полетить, як ви кажете, в зоряні світи… Екіпаж її, наскільки мені відомо, повністю ще не укомплектований.

Селенограф просяяв.

– Ну що ж! – осміліло вигукнув він, розводячи руками. – Розумію, це таке діло… Тоді дозвольте… – він несподівано рвучко обняв і поцілував Плугаря. – Бажаю вам щастя!

Іван Макарович не встиг і подякувати, як той уже був за дверима.

Цей візит схвилював ученого. Якось гостріше усвідомив, що прощається з Землею… Прощається? Іван Макарович знову сів у крісло, замислився. Звичайно, може трапитись, що сліпий випадок зруйнує найточніші розрахунки, зроблені колективом науковців. Але Плугар готовий до всього.

Підійшов до книжкових стелажів, що займали всю стіну. Тисячі книжок – людські думки, покладені на папір! Галілей, Джордано Бруно, Коперник, Ломоносов, Ціолковський… Які великі уми мріяли про міжпланетні подорожі! А скільки написано про це фантастичних романів… Час ішов, наука розвивалася, і ось тепер фантазія стає дійсністю. Людина справді вирушає в зоряні світи!

Знову голос Робота вивів Плугаря із задуми:

– Пора, Іване Макаровичу. Діагност чекає.

– Зараз почнемо, – говорить Плугар.

Неохоче підходить до діагностичної машини, сідає в глибоке крісло. Робот допомагає припасувати датчики, і незабаром вони обсновують тіло Плугаря, наче Лаокоона гадюки. Ожив екран осцилографа – спалахнуло голубувате сяйво, а по ньому затремтіли тоненькі криві лінії, штрихи, світлові плями. Вихідний пристрій діагностичної машини видав одну за одною кілька карток з наслідками досліджень. Стан організму перевірено і зафіксовано, гнучкі шланги опали. Але Іван Макарович не вставав з крісла. Дивовижний настрій не залишав його. «Можна виміряти кров’яний тиск, – думав Плугар, – можна занотувати ритми серця, його тони, можна вловити навіть радіохвилі, що їх посилає мозок. А який прилад, які електромагнітні сплески зможуть зафіксувати отой, невимовний стан душі, коли так гостро відчуваєш таємницю життя, коли хочеться і сміятись і плакати від того, що ти – людина, що ти живеш на чудовій планеті і в такий чудовий час – на світанку космічної ери».

Пролунав голос Робота:

– Іване Макаровичу, вас викликає президент Академії.

Плугар швидко встає, підходить до столу, кидаючи на ходу:

– Прошу з’єднати.

Робот ступив ближче, на грудях в нього спалахнув екран. Ще мить – і на голубому тлі з’явилася посивіла голова президента.

– Щойно ми одержали радіограму, – заговорив президент, примружуючи очі, – Міжнародна асоціація космонавтики звертається з клопотанням включити в експедицію на Місяць двох учених із Заходу.

– Які кандидатури? – сухо спитав Плугар.

Видно, що він зовсім не сподівався гостей.

– Отто Дік, фізика атомного ядра.

– Це той, що до роззброєння пропагував «чисту» атомну бомбу?

– Тепер він займається космосом.

– Хто ж другий?

Президент надів рогові окуляри і перестав мружити очі. Заглянув у якусь картку, відповів:

– Жаннета Барб’є, астрофізик, авторка оригінальної космогонічної гіпотези. Вона досліджує взаємопроникнення галактик і хотіла б провести спостереження з Місяця.

– Все це ускладнює підготовку, – не втерпів нарешті Плугар.

– Я вас розумію, Іване Макаровичу, – лагідно сказав президент. – Але… нам треба порадитись. Прошу вас протягом дня прибути до Президії.

– Буду, – хитнув головою Плугар.

– Лікаря підібрали? – поцікавився президент.

– Проходить комісію…

– Ну, гаразд, так я вас жду, – сказав президент, і його зображення на екрані Робота наче заволоклось туманом.

Екран погас.

ЩО ЛЮДИНІ ПОТРІБНО ДЛЯ ЩАСТЯ

Там, де починаються луки, машина зупинилася. За кермом сиділа дівчина в синьому беретику. Вискочивши з машини, вона почала пильно оглядати голубе шатро неба. Беретик її сповз і впав на асфальт, – не підняла його доти, доки не обстежила всього видноколу. Спохватилась, взяла в машині забутого бінокля і, тримаючи його біля грудей, насторожено слухала.

Нарешті почулося далеке гудіння – таке далеке і таке невиразне, що іншим разом вона й не почула б його. А зараз її загострений слух сприймав найменші коливання оцього прозорого, байдужого повітря.

– Летить! – чи сказала, чи, може, тільки хотіла сказати дівчина.

Швидко націлила бінокль у небо – туди, звідки, посилюючись, долинав гуркіт літака. Обличчя її спохмурніло.

Літак ішов дуже високо. Ось він зробив коло, і незабаром від нього відділилася темна грудочка. Дівчина, стиснувши уста, невідривно стежила за тією грудочкою: «І чого він не розкриває парашут?» Літак полетів собі, а грудочка все падає і падає. «А що, як… що, як зіпсувався?!!» Минуло ще кілька секунд – страшенно довгих, неймовірно болючих. І коли над грудочкою, що падала і падала з синьої високості, раптом забіліло, – наче димок вибуху! – дівчина полегшено зітхнула. Постояла трохи, витерла долонею чоло і побрела густими травами в той бік, де гойдався парашутист. Потім побігла підтюпцем.

Парашутист приземлився раніше, ніж вона добігла, але шовк накрив його, і юнак ніяк не міг вибратись.

– Ти забився, Колю? – гукнула, підбігаючи, дівчина.

Схопила за край парашута і давай стягувати.

– Легше, легше! – обізвався хлопець. – А то ти й мене затягнеш хтозна-куди!

Він уже підвівся і відстібав лямки.

– Живий-здоровий! – підбігла до нього дівчина. – А я так злякалася… Бінокль у мене добрий, дивлюся, аж ти…

– Він сам винен, Олю… Розумієш, в людини все-таки є інстинкт самозахисту… І коли він хотів зненацька скинути мене з літака…

– Що ти кажеш! – жахнулася Оля. – Він хотів тебе ски-ну-ти?

– Авжеж, – кивнув головою Микола, складаючи парашут. – Я, розумієш, визирнув у відчинені дверцята – закортіло глянути на землю, – а він, мабуть, подумав, що я злякався…

– Хто це «він»?

– Ну хто ж, інструктор. Так він, значить, підійшов іззаду і як штовхоне! Отут і спрацювала система самозахисту. Вже падаючи, я інстинктивно вхопив його за пояс. Він, звичайно, цього не ждав і не встояв, сковзнув униз. А парашута в нього не було… Але молодець. Бачила, як він спритно вхопився за поріг?

Зайнятий парашутом, Микола не дивився на дівчину. Та зараз, не почувши відповіді, глянув і здивувався: вона сиділа в траві біла як стіна, важко дихала.

– Що таке, Олю? Тобі погано?

– Та нічого… Ти таке розказуєш…

– Ти ж бачила цю сцену?

– Ні, я цього не бачила.

– Отуди! Коли б знав – не розказував би. Ну, заспокойся. Адже все скінчилося добре. Він, знаєш, який спортсмен? Враз підтягнувся, вліз і дверці зачинив.

– А ти бачив?

– Аякже? Коли б він упав – я б не розкривав парашута…

– Годі молоти дурниці, – вередливо махнула рукою Оля. – Ти повинен серйозно подумати…

Микола засунув руку в глибоку кишеню комбінезона і дістав газету.

– На ось краще почитай. – І тицьнув пальцем на невеличку замітку.

Ольга швидко перебігла її.

«Останній автомат.

Сенсаційне повідомлення агентства Нью-Вельт. Монако. Як відомо, всі держави світу здійснили повне і цілковите роззброєння. Ніхто й не підозрював, що після цього князівство Монако стало наймогутнішою у воєнному відношенні країною! Вчора представники міжнародної контрольної комісії виявили, що охорона князівського палацу має автомат і ящик з наповненими касетами. Князь запевнив членів комісії, що зброя не призначалася для агресії.

Інцидент швидко владнали: автомат розібрали і викинули в море разом із набоями. Численні кінооператори зафіксували цю історичну подію…»

Ольга і цю замітку повернула на своє.

– От бачиш, – сказала вона, – тепер, коли не загрожують війни, тільки б жити і жити, а ти рвешся кудись, ризикуєш. І навіщо це тобі потрібно?

Микола й собі ліг у траву, поклав голову на Ольжині коліна.

– Ну, Оленько, золота моя, дорога, ну скажи, як тобі довести, щоб ти усвідомила, що космічний політ – це моя давня мрія, це те, без чого моє життя стало б пустелею? Ну скажи.

Оля кусає травинку.

– Коли ось ці тренування мало не призвели до катастрофи…

– Ну що ти, люба. Стрибки з парашутом – це мій улюблений спорт.

– А центрифуга? А падаюча кабіна?

– Усе, все пройду, Оленько, – і центрифугу, і кабіну, і всілякі камери, – а на Місяць полечу! – Він схоплюється, бере парашут. – Я вже став радистом, механіком! Невагомість витримую добре. А ти кажеш… Ходімо!

Ольга іде мовчки, толочить високу траву. Нарешті обзивається:

– Навіщо ти себе мучиш, Колю? Ну навіщо? На землі так гарно… Чого тобі тут не вистачає для щастя?

– Ти повторюєшся.

– Істина від повторення…

– Скажи щось оригінальніше.

– Оригінальніше? – Ольга зупинилася, обличчя їй враз пройнялося гнівом, очі заблищали. – Ти славолюб! Егоїст! Ти не любиш мене!

– Оце щось нове… – усміхається Микола, а сам думає: «Вона ще гарніша, коли сердиться». – Ну заспокойся, примхливе дівчисько, заспокойся…

Раптом Ольга заплакала. Сльози так і покотилися по її обличчю.

– Ну, Олю…

Микола розгубився. Він ніколи не бачив, як вона плаче, і тепер не знав, що робити.

– Перестань, Олю… Що ти, як маленька…

Дівчина зупинилася, почала долонями витирати сльози. Микола, мимоволі усміхнувшись, дав їй хусточку.

– Коли б ти хоч трошки любив мене… – переборюючи схлипування, заговорила Оля. – В тебе хороша робота, чудова квартира…

– А ще краща наречена!

– Нащо ці жарти? – Оля блиснула на нього очима. – Все, все у тебе є. Чого тобі на той Місяць?

– Постарайся зрозуміти…

– Композитор у ньому прокинувся! Так що – хіба не можна писати музику тут, на Землі?

Вона аж руками розвела, аж оглянулася навколо, ніби показуючи йому свою рідну планету, вкриту травами і лісами. Погляд її говорив ще більше, аніж слова.

«Поглянь, яка чудова земна краса! Де ще в космосі є отакі кольори, отакі аромати?»

І сама вона була втіленням отієї земної краси, яка не може не хвилювати. Микола аж засміявся, вхопив її за плечі, притягнув до себе:

– Яка ж ти гарна!

– Що, згоден? Згоден? – по-своєму зрозуміла його Ольга. – Не полетиш? Відмовишся?

– Коли б усі так думали, як ти, Олю, то Америка була б і досі не відкрита. А зараз перед нами – космічні континенти…

– Хіба нікому летіти? Експедиція дуже небезпечна.

– Оце не егоїзм, правда? Хай інші наражаються на небезпеку, а ми давай сидіти в затишних квартирах!

Ольга замовкла. Більше їй нічого сказати оцьому здоровенному хлопчиськові, видно, його не зупиниш. Він взагалі якийсь несамовитий. То був за радіо вхопився – про все забув: кіно, театр, стадіон. Тепер музика і проклятущий космос…

– Людство виходить із земної колиски… Як це прекрасно! – замріяно, з душевною теплотою заговорив Микола. – У стародавніх греків була легенда про музику небесних сфер… Тепер ми почуємо її! І для цього треба бути там, у космосі…

– Ти невиправний романтик, – сердито пробурчала Оля. – Ну що ж, іди своєю дорогою.

– Олю!

Навіть не оглянувшись, вона швидко пішла вбік, до шляху, де поблискувала нікелем машина.

Микола дивився їй услід і, зосереджуючи усю свою волю, наказував у думці: «Зупинись, зупинись. Вернися назад, поки не пізно. Вернися, а то втратиш…» Хотів думати: «Втратиш мене, тобто Миколу», але чомусь не міг як слід сформулювати це речення. Може, саме тому Ольга й не сприйняла його мовчазного, категоричного наказу. Вона йшла і йшла все далі від нього і з кожним кроком меншала і дрібнішала в його очах. Він мовчки посилав їй навздогін то суворі накази, то погрози, то благання – не діяло. Як не намагався гіпнотизувати її – дівчина й не оглянулась.

«Ех ти… – з гіркотою подумав Микола. – Он яка твоя любов. Ну зачекай же, сором палитиме тобі душу, коли почуєш по радіо мою космічну симфонію… частину про двох випадково закоханих. Він рвався у космос, а вона хотіла прив’язати його до землі… Скрипки розкажуть, як порвалися нитки їхнього кохання… Ти почуєш і гуркіт літака, і шелест шовку у траві, і зойки мого серця…»

Думки напливали страшенно красиві, Микола аж розчулився. Потім спитав себе: «Невже я розкис?» Махнув рукою і подався до приміщення аероклубу. Треба ж здати парашут. Відчував себе обдуреним, спустошеним.

ЯК МИХАЙЛО МІЛЬКО РОЗВЕСЕЛЯВ МИКОЛУ ЗАГОРСЬКОГО

Ніхто з членів екіпажу, крім Михайла Мілька, не помітив, що Микола ходить сумний та невеселий. І це не дивно: хіба перед відльотом мало турбот в керівника експедиції Івана Макаровича Плугаря? Ну, а нові учасники польоту – Жаннета Барб’є і Отто Дік, що тільки вчора прибули на ТУ-125, – не встигли ще й оговтатись. Де там їм помітити тяжкі душевні переживання лікаря.

Десь надвечір, ідучи в інститутський клуб, Мілько зайшов за Миколою. Він частенько так робив – зайде до товариша, перекинеться кількома фразами, а то просто посидить мовчки, потисне руку: «Салют!» – і йде собі відпочивати. Якось пожартував: «Я, Миколо, заряджаюсь у тебе, наче акумулятор!»

Сьогодні тут не відчувалося електрики. Загорський горілиць лежав на канапі, підклавши долоні під потилицю, і поглядом підпирав стелю. На Михайлове вітання щось буркнув, навіть не поворухнувшись.

– Що це з тобою? – схилився над ним Мілько. – Невже занедужав?

– Що? – наче прокинувся Загорський. – Що ти сказав?

– Може, занедужав, кажу, що такий кислий?

Наче сталева пружина, схопився Микола. Став, притиснувши до грудей зігнуті в ліктях руки, гукнув:

– Обороняйсь!

Не встиг Михайло ступити й кроку, як Микола налетів на нього, схопив, наче обценьками. В Михайла теж заграли, напружились м’язи. І хоч на шиї враз набухли жили, проте витримав натиск. Микола, видно, був сильніший, але як не старався кинути Михайла на підлогу – не вдалося. Ніби приріс механік до паркету! Тупцювали на місці, сопіли, наче ковальські міхи, але ні той, ні другий не міг пересилити.

– Сила солому ломить!.. – шепотів Загорський, нахиляючи Михайла вліво.

– Не каж-жи гоп!.. – важко дихав Михайло йому в вухо і нахиляв його вправо.

Хвилин з п’ять вовтузилися вони по кімнаті.

– Ну годі вже, ведмедю, – не втерпів Михайло. – Бачу, що здоровий, як бик.

– Зажди, ось я тебе на Місяці на який-небудь пік закину! – засміявся Микола, випустивши Михайла із своїх залізних обіймів.

– Казала Настя – як удасться!

Друзі зробили вправи на дихання, посідали.

– Так в чому ж справа, хлопчику? – спитав Мілько.

– Ні в чому.

– Ти все-таки зажурений.

– Тобі здалося.

– Ти засмучений.

– Тобі привиділось.

– Якщо я відчуваю настрій нашого Робота… Ну, гаразд, годі дурницями займатися, збирайся, а то запізнимось.

– Куди? – здивувався Микола.

– Ну от, я так і знав, що ти забудеш! На прес-конференцію.

Микола швидко переодягнувся, і вони подались до Інституту.

Справді, конференц-зал був уже переповнений. Тут зібралися не лише радянські, а й іноземні журналісти. Рогові окуляри, блискучі пенсне, лисі й чубаті голови.

Все, що тут говоритиметься, буде записано на магнітофонну стрічку і негайно передано в усі кінці Землі.

Коли місця в президії зайняли голова Урядового комітету по організації перельоту Земля – Місяць – Земля, члени екіпажу «Комети», у залі стало тихо. Голова Комітету – невисокий лисий чоловік у білому літньому костюмі – підійшов до мікрофона і коротко поінформував присутніх про переліт. Закрутилися барабани магнітофонів, на сотні стрічок лягли слова:

– Я радий повідомити вас, що кількарічну підготовку до першого міжпланетного польоту завершено. Космічний корабель готовий до старту. Важливими етапами у підготовці до цього рейсу були польоти ракет, керованих по радіо, і особливо створення штучного супутника Землі – Троянди космосу. Ця мініатюрна планетка, виготовлена руками радянських людей, є заатмосферною науковою базою і міжпланетним вокзалом… Колектив наукових працівників Троянди уже відкрив стільки нового, надзвичайно важливого, що тепер стає дивно: як могли ми раніше обходитися без такого штучного супутника? Докладно про ракету, яка завтра вирушає у подорож на Місяць, розкажуть вам члени екіпажу. Дозвольте рекомендувати їх. Начальник експедиції професор Іван Макарович Плугар…

Микола сидів, поклавши руки на стіл, і задумливо дивився в зал. На нього націлювалось багато об’єктивів, спалахи фотолампочок хльоскали по очах, але це його не зворушувало. З думки не йшла Ольга. «Усі цікавляться, а вона ні, увесь світ хоче цього польоту, а вона… Ну що ж подієш, не розуміє… Невже я й зараз ні про що інше не можу думати!» І він почав прислухатися, про що говорив перед мікрофоном Плугар.

– …Для того, щоб долетіти до Троянди, нам потрібна швидкість набагато менша, ніж коли б ми стартували відразу на Місяць. Решту ми надолужимо, відлітаючи з Троянди. Щоб досягти нейтральної лінії між тяжінням Землі і Місяця, нам, власне, треба буде розігнати ракету до швидкості 9 кілометрів на секунду. Це не є важким завданням, тим більше, що там ми поповнимо свої баки. Отже, при старті із Землі нам легше буде перенести прискорення, а нашій «Кометі» – безпечніше пробиватися крізь атмосферу. Через шістнадцять годин ми вже будемо на Місяці. Наша мета – з’ясувати можливість використання Місяця для науки, для прогресу людства. Ми хочемо зробити Місяць форпостом передової науки, а не воєнною базою, як це планували магнати імперіалізму!

Первісна людина, підвівшись на ноги, вивільнила руки для роботи… Це була революція. Та все ж мусило пройти ще десятки тисяч років, щоб людина переросла масштаби Землі і підвела свою голову до зір, у космос… Тільки великий, високоорганізований колектив, яким є сучасне людство, може зробити крок у космос! І ми безмірно щасливі, що рідна Вітчизна доручила нам здійснити перший політ у зоряні світи!

Коли Іван Макарович закінчив, посипалися запитання. Хоча в газетах і журналах не бракувало статей на теми космічних перельотів, кореспонденти допитувались про все, ніби вони нічого не знали. Це вже було для Миколи нецікаво, але треба сидіти, слухати.

– Розкажіть про двигун «Комети».

До мікрофона підходить механік ракети Михайло Мілько – невисокий широкоплечий юнак. Поблискує до залу чорними очима.

– Наша «Комета» має потужний атомно-реактивний двигун. Реактор займає порівняно мало місця, зате «пального», тобто робочої речовини, ми змушені взяти сотні тонн! Цією робочою речовиною є вода… Так, саме вода! Вона охолоджує реактор і під впливом дуже високої температури перетворюється на газ – кисень і водень. Потік атомарного газу і створює реактивну тягу. Виносячи ракету за межі атмосфери, реактор випорожнить половину баків. Їх ми наповнимо на Троянді, бо нам потрібна вода для дальшого розгону, для посадки на Місяць, для старту з нього. На зворотному шляху ми знову зарядимось на Троянді, щоб було чим загальмувати спуск на Землю…

Микола відчув на собі чийсь погляд. Придивився. За першим столиком біля сцени сидів досить-таки повний лисий чоловік. Це він свердлив Миколу своїми гострими очицями, а коли юнак глянув на нього, осклабився, підійшов до сцени і жестами попросив зійти. На вигляд йому було, може, років шістдесят.

«Що йому потрібно? – думав Микола, підходячи. – Невже хтось із знайомих?»

– Я кореспондент молодіжної газети «Дзвени, наша пісне!», – зашамкотів товстун. – І коли нам сказали, що ви пишете… Одне слово, просимо вас, товаришу Загорський, бути нашим спецкором…

Микола хотів відмовитись – адже, крім нот, він нічого не пише! – але не встиг і слова сказати, як той забубонів ще швидше:

– Ви, звичайно, не заперечуєте, я так і знав. Ось ми вам і посвідчення заготували… Беріть, беріть.

Микола засміявся. Товстун потиснув йому руку і не по літах швидко шмигнув на своє місце. Щойно Микола зійшов на поміст, як його покликав чийсь дзвінкий молодий голос. Вернувся. Цього разу до нього підійшов юнак. Обличчя його зашарілося, як у дівчини.

– Пробачте, я хотів попросити вас… Будьте нашим спецкором. Знаєте, наші старенькі читачі – дідусі та бабусі – дуже цікавляться… У молодості вони мріяли про такі перельоти!

Миколі ставало весело! Стримуючись, щоб не розреготатися, він спитав:

– А як зветься ваша газета?

– Пробачте, я й не відрекомендувався. У нас журнал «Бадьора старість». Для стареньких, пенсіонерів…

– Добре… Посвідчення не треба.

Микола швидко повернувся на своє місце. Оце так дивина: він став журналістом! І чого це вони лише до нього? Микола, звичайно, не знав, що це Михайлова «робота»… Слухав, як відповідав Мілько. Від природи якийсь небалакучий, він і тепер з трудом видобував із себе слова.

Кореспондентів цікавило буквально все – і запаси води на штучному супутнику, і управління роботою двигуна та напрямок руху «Комети», що його здійснюватимуть швидкодіючі електронні автомати, і радіолокаційна установка, і товщина броні на випадок зустрічі з дрібними метеоритами, і дія прискорення та втрати ваги, і конструкція скафандрів, і запаси їжі та рідкого кисню, і вплив космічного проміння… А один іноземець почав допитуватися, чи має експедиція завдання шукати на Місяці уран.

Біля мікрофона знову став Плугар.

– Спеціально такого завдання експедиція не одержала. Уран цікавить нас найменше, бо, як відомо, ми маємо достатні запаси його тут, на Землі. На Місяці ж ми сподіваємось визначити запаси мінералів, що містять у собі кисень і водень. А взагалі мусимо скласти уявлення про геологічний розвиток цього природного супутника Землі…

Інший, теж іноземний, кореспондент спитав, чому ракету назвали «Кометою», а не якось інакше, наприклад, по імені конструктора. Мабуть, знав, що Плугар – головний конструктор «Комети».

Легкий вітерець від вентилятора ворушив Плугареві ледь посріблене волосся, високе чоло золотило проміння надвечірнього сонця, що лилося крізь скляну стіну.

– …У безперервній боротьбі із силою тяжіння людина збільшувала швидкість польоту спочатку на десятки, сотні метрів, а потім на десятки й сотні кілометрів. І коли в кінці першої половини нашого двадцятого століття був подоланий звуковий бар’єр і людина помчала швидше, ніж звук, – тоді, можна сказати, повітряний океан був підкорений. І як тільки це сталося, людина одразу ж відчула, що навіть цей безмежний океан для неї тісний! І вона взяла розгін для нового, ще грандіознішого стрибка – в світовий простір… У конструюванні «Комети» брав участь весь колектив нашого інституту. Але нам допомагали Архімед і Ньютон, Кибальчич і Ціолковський… На голому місці нічого не виникає. Сучасна наука і техніка ввібрала в себе досвід усіх попередніх поколінь…

Ці слова запали в душу Миколі. Він фізично відчув безперервність життя людства, усвідомив поступальний рух історії.

«Комета»…

Той, хто запитував, мабуть, не розумів, скільки в цій назві романтики. Їхня «Комета» рине в світовий простір, відкидаючи вогненний хвіст. Дивовижне небесне тіло, створене руками і розумом людини!