Текст книги "В небі — Земля!"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

АСТЕРОЇД «НАДІЯ»

Перед очима астронавтів лежав пустельний краєвид: сіра кам’яниста поверхня, порізана тріщинами; то тут, то там стирчать невеликі скелі чудернацької форми. До лінії обрію зовсім близько, рукою подати.

Тепер, коли ракета лежала на поверхні, впадало в око, що освітлена планетка дуже слабо. Та й не диво: серед зірок на темному фоні неба Ігор насилу відшукав світило, навколо якого мандрує по своїй орбіті астероїд. Далека зірка сяяла немов дорогоцінний камінь.

– Нарешті ми на твердому ґрунті, – сказала Надія. – І, здається, планетка ця кам’яна. Тут обов’язково повинен бути вуглець.

В її голосі чулися нові нотки – почала прокидатись цікавість до життя.

– Я теж сподіваюся, – сказав Ігор, вперше за всю подорож надіваючи скафандр. – А знаєш що? Давай назвемо цю планетку «Надія». На твою честь і… щоб справдились наші надії.

Смеречанська похитала головою:

– Ну що ти!

– А чому ні? Адже чимало астероїдів, що рухаються між орбітами Марса і Юпітера, мають власні назви: Церера, Паллада, Веста, Юнона, Ерот, Ідальго, Гермес… До речі, ти пригадуєш, яка сила тяжіння на поверхні Церери? Вона дорівнює ¹/ ₃₀земної.

– А тут? – спитала Смеречанська. – Як на твою думку?

– На астероїді «Надія» тяжіння, мабуть, ще менше, – усміхнувся Ігор. – Церера має діаметр 770 кілометрів, а «Надія» набагато тендітніша. Діаметр її, очевидно, близько сотні кілометрів.

Ігор пригадав, що славнозвісний англійський астроном Гершель вважав, що біля багатьох астероїдів є густі атмосфери.

– Хай би він подивився…

– Так це ж тут? – заперечила Надія.

– Не має значення – тут чи там. Закони природи скрізь однакові.

– А як ти гадаєш, невже ніде у безмежному Всесвіті немає матерії із зовсім, зовсім інакшими властивостями? – блиснула очима Надійка. – І невже природа вичерпується відомими людству елементами?

Ігор відповів не зразу.

– Хто його знає… – нарешті почав він міркувати вголос. – Люди вивчили, та й то далеко не повно, лише простір навколо себе. Наша наука виробила погляд на галактику, навіть на систему галактики. А що відбувається за метагалактичним «обрієм»? Цілком можливо, що матерія має там інші, невідомі нам якості і форми… Природа безконечна в своїй різноманітності.

– А як, на твою думку, – продовжувала запитувати Надія, – в системі цієї зірки самі астероїди чи є й планети, такі, як Земля?

– Думаю, що є, – впевнено сказав Ігор. – Не може такого бути, щоб маленькі планетки були, а великих не було. Зрештою, ми це скоро взнаємо. Ми зробимо так, як робило людство у своєму історичному розвитку: спершу ознайомимося з тим, що в нас під ногами, а потім подивимося і на небо.

– Краще давай так: ти знайомся з астероїдом, а я відразу ж почну спостереження неба. Сам розумієш, що відшукати планети на такій відстані…

– Нелегко, – докінчив Ігор. – Добре. На своєму астероїді ти можеш наказувати!

Причепивши до пояса сокирку, Ігор прикріпив шолом і попрямував до виходу. Через шлюзову камеру, з якої викачується повітря, швидко вибрався з ракети, ступив на поверхню і пішов зовсім легко: тіло його важило тут дуже мало!

Ішов наче по рівному і пройшов небагато, а оглянувся – ракета вже була за обрієм, лише ніс її, трохи задертий угору, блищав на темному фоні неба. Незабаром і його не стало видно.

Пильним оком розглядав Ігор поверхню астероїда, і в нього чомусь виникла думка, що це – уламок якоїсь більшої планети. Лінія відриву безладно пройшлася по ній, то відтинаючи, наче ножем, то вириваючи з «м’ясом». Тому й поверхня, думав Ігор, місцями гладенька, як стіл, а місцями гостро шпиляста.

А може, вона утворилася зовсім інакше? Хіба астероїду треба було обов’язково відірватися від іншої планети, щоб мати оці гострі шпилі і чорні урвища?

Підгайний зупинився, оглядаючись навколо себе. Хаос якихось твердих порід, слабо освітлених далекою зіркою. Вона вже хилиться до заходу, і її промені залишають западини, ковзають все вище і вище.

Раптом високо на горі щось спалахнуло – біле, блакитне, рожеве… Ніби від великого потужного рефлектора бив сніп яскравого різноколірного проміння. Наче хтось там, невидимий звідси, салютував своєму сонцю, давав йому сигнал: я, мовляв, живу!

Ігор кинувся на той салют. Він забув, що тут немає атмосфери, не думав про те, що астероїд мертвий. Біг, легко перестрибуючи через величезне гостроребре каміння, через широкі тріщини, які чорними блискавками порізали поверхню. При кожному стрибку йому здавалося, що він летить, як птах!

Піднімаючи голову, бачив те сяйво, таке яскраве на чорному фоні неба, і біг, біг…

Враз сяйва не стало. Наче й не було! Ігор подивився у той бік і здогадався: зірка, що викрешувала той дивний блакитно-рожевий сніп, зайшла за сусідній шпиль. Відразу стемніло. Тіні лягли під ноги так швидко, що Ігор і незчувся, як стемніло зовсім. Тільки колючі зорі блищали вгорі. І він почав шукати дорогу назад. Спочатку побіг наосліп, та вчасно зупинився: ледве не впав у глибочезну прірву. Отак можна й скафандр пошкодити…

Ніч на астероїді була дуже коротка. День настав раптово, без світання, без того чарівного переходу, коли світло розливається на Землі ще до появи Сонця, – трепетне, ніжне, м’яке… Тут немає атмосфери, щоб розсіювати світло, ткати прозорі тіні. Далека зоря виткнулась із-за обрію, кинула промені на холодну поверхню планетки – і день почався.

Знову спалахнув «маяк» веселковим світлом і, як здавалося Ігореві, ще яскравіше!

Підійти подивитися, переконатися, що то просто блискучий камінь! Звідки ж тут узятися рефлекторові? Звичайно ж, це блищить якийсь мінерал, але побачити його зблизька треба обов’язково, інакше Ігор не повернеться на ракету.

Довго він дряпався вгору, наражаючись на небезпеку порвати скафандр. Стіна була майже прямовисна, і тільки мізерне тяжіння планетки дозволяло підніматися. Нарешті Ігор дістався на якусь рівну, як стіл, площадку. Досить було оглянути її побіжно, щоб відчути – вона не є витвором природи! На ній лишилися сліди якихось інженерних споруд… А маяк? Це справді рефлектор, та який чудернацький! Він схожий на якесь величезне око, що задивилося на свою зорю. Підгайний помітив: око повертається за своїм далеким сонцем і гасне лише тоді, коли сонце ховається за горизонт.

З якимось незрозумілим острахом підійшов Ігор до цього ока. Це була куляста установка діаметром кілька десятків метрів. Змонтовано її на великій кам’яній чи металевій призмі. Обертається, мабуть, завдяки схованій системі підшипників.

Ігор зайшов з тилу, намацав якісь виступи на рефлекторі (в тіні нічогісінько не видно) і легко повернув його вбік. Але як тільки відпустив, око само зайняло попереднє положення: віддзеркалюючою поверхнею до центрального світла.

Скільки тисячоліть дивиться воно, як заворожене, на своє Сонце?

І що означає цей кришталевий погляд у Всесвіт?

Може, це якийсь астрономічний інструмент для вивчення центрального світила? Чи, може, біля підніжжя цієї скелі хвилювалося колись море, і це був справді маяк? Удень він акумулював енергію Сонця, а вночі випромінював її…

Які розумні істоти жили на цій планеті – чи схожі на людей?

Безмовність була відповіддю на всі Ігореві запитання. Одно він тільки твердо знав: астероїд є частиною великої планети, яка зазнала катастрофи. Що ж воно за катаклізм зруйнував її? Тектонічні явища чи, може… руйнівна війна?

Вцілілий майданчик, на якому стояв маяк, не займав і гектара. На другому його краї темніла яйцевидна споруда, яка спочатку здалася Ігореві величезним каменем. Підійшовши ближче, побачив, що то якесь приміщення. Частина його наче ножем відтята, і тепер можна бачити відкриту середину – якісь секції, схожі на кімнати, причому всі овальні. Матеріал цієї споруди, і зовні і в розрізі, такий однорідний, що Ігореві здалося, ніби цей будинок зроблений з моноліту.

Вражений усім побаченим, блукав Ігор по поверхні цього осколка невідомої планети. Шукав решток її цивілізації і не знаходив. А коли натрапив на родовище алмазів – наче прокинувся. Вуглець! Густина його набагато більша, ніж у того твердого «пального», яким живиться їхня камера згорання.

Алмазне каміння випирало з породи, наче само хотіло вилущитись. Стримуючи хвилювання, зняв з пояса сокирку і почав відбивати зразки. В ракеті вони зроблять аналіз, але й зараз ясно, що це вихід на поверхню кімберлітової [4]4
  Кімберліт– гірська порода з вмістом алмазів.


[Закрыть]жили з величезним вмістом алмазів. З-під сокирки бризнули шматки породи із вкрапленими в них кристалами прекрасного мінералу. Ці вкраплення сяяли, мінилися в промінні далекого Сонця… Ні, жоден банк не мав і частини того багатства, яке лежало під ногами в Ігоря. Та воно цікавило його як пальне. Під дією високого тиску і температури у спеціальних камерах зламаються оці дивовижні кришталеві решітки, атоми будуть іонізовані, і їх потоки ринуть у дюзи… Це буде нова краса – краса нестримного руху!

Коли Ігор вийшов з ракети, Надія довго дивилася йому вслід. Потім зарядила плівкою автоматичний фотоапарат, з’єднаний з телескопом, навела на потрібну ділянку неба і ввімкнула. Тепер треба тільки ждати. Апарат робитиме знімки через рівні проміжки часу.

Планети будуть віднайдені на фото: вони змінять своє положення на фоні зір.

Надія підійшла до свого крісла-ліжка і, постоявши в нерішучості, лягла. Відчуття ваги приємною млістю розливалося по тілу. Дівчина потягнулася, втомлено позіхнула. Потім заклала руки під голову, повіки склепилися, і вона поволі поринула в легкий прозорий сон.

Їй приснився дідусь. Сивий-сивий як молоко, наче сидить на чорному камені на подвір’ї обсерваторії, кругом горбатяться гори, а він жмуриться проти сонця і питає:

– Що ж ти, онучко, привезла мені з далеких світів? Про що ти там дізналася? Які дивовижні квіти бачила?

Надія хоче сказати дідусеві щось значне, щось дуже важливе, але ніяк не може знайти слів.

Дідусеве обличчя ясніє, і все навколо: обсерваторні будівлі, суворі гори – аж засвітилося. Бризнуло те сяйво у вічі, і Надія прокинулася. «О, та це ж Ігор повернувся!»

– Надії наші справдилися, Надійко! Ось бачиш, – він висипав на підлогу сяюче каміння, – це багатства твого астероїда! Гадаю, що пальним ми тепер забезпечені.

– Ну що ж, я рада, – промовила Надія, взявши кілька камінців на долоню і милуючись ними. – Добре, що ми не ювеліри, а то ох і шкода було б нищити оці дорогоцінності! Це ж рідкісні алмази, о, та які великі!.. На Землі таких ще не знаходили… Скільки ж нам потрібно?

– Відкриємо кар’єр і будемо брати, поки не наповнимо контейнери. От тільки трудність: закладеш багато вибухівки – полетить каміння у міжпланетний простір: тяжіння таке мізерне!

– А ти потроху… Може, зробити заглибину на зразок тунелю і там уже рвати, щоб не розліталося.

– Вірно!

…Що то значить для людини настрій! Хороший настрій і знесиленому сили дає. Надія могла переконатися в цьому, спостерігаючи роботу й поведінку Ігоря. Де в нього стільки енергії береться? Здавалося, виснажився чоловік до краю, а от відкрилася перед ним перспектива – і плечі розправив, і усмішка заграла… Правда, він і раніш не нарікав, та хіба було весело? Тепер він розцвів. А з якою наполегливістю і кмітливістю видобував вуглець!

– Отакі-то справи, Надю, – зиркнув на дівчину веселим оком. – Ось наповнимо контейнери, і тоді… обирай планету!

Наповнити контейнери алмазами було не так-то легко. Вибух може зовсім зруйнувати скелю. Тут застосовувати силу треба обережно.

Відкрив люк до технічного складу ракети, зайшов у тісне приміщення і почав розглядати різне спорядження. Тут його було багато: інструменти, пристосування, прилади. Все це тримали міцні затискувачі на стінах, підлозі, стелі, на кронштейнах, що стояли тут кількома рядами. Ага, ось геологічне спорядження… Ігор схопив металевий ящик, з якого стирчала довга трубка. Вона закінчувалась конусом, у вершині якого темнів невеличкий отвір. Швидко подався в кабіну.

– Отепер попрацюємо! – похвалився Надії. – Розумієш, це – газовий електробур!

– Не дуже я на цьому розуміюся, але раз ти кажеш, то…

Збираючись до виходу, він захоплено вигукував:

– Це чудесна штука! Дотикаюся породи конусом, вмикаю атомну батарею. В газовому потоці у цьому отворі – електричний розряд. Виникає висока температура і тиск – не великий, не страшний, а такий, що порода, в якій зацементовані алмази, почне розламуватись!.. Так ото – кусочками…

– Ти ж обережно, Ігоре, – попросила Надія, коли він, одягши скафандр, пішов до шлюзового тамбура.

Через якусь годину вона вже бачила в ілюмінатор, як Ігор ніс до ракети великий ящик блискучого каміння. Контейнери заряджалися зовні. Надія теж відчула приплив бадьорості, і від того дихалося легше.

У вивченні планетної системи Смеречанська натикалася на все нові й нові перешкоди, і справа посувалася не так легко, як можна було думати спочатку. Збивали з пантелику оті яскраві іскри, що креслили увесь чорний небозвід, – маленькі астероїди й метеорити. На фотографіях треба було відрізнити їх від поважних планет, що неквапно пливли по своїх орбітах.

Заготувавши «пальне» і зробивши технічний огляд енергетичного комплексу, Ігор почав допомагати Надії. Кожній новій планеті, яку вдавалося відшукати, вони раділи, як діти.

– Так це ж знайома модель! – вигукнув Ігор, коли вони відкрили сьому планету. – Це, мабуть, наша Сонячна система!

Але через деякий час вони відшукали восьму, дев’яту і… десяту. А та, що розсипалась на осколки, до одного з яких вони пришвартувалися, була одинадцятою. На дві планети більше!

– Ну що ж, не біда, – заспокоював себе Ігор, – коли б це була наша рідна Сонячна система, то Земля – третя планета… Полетимо на третю! Як ти гадаєш, Надю?

Дівчина не заперечувала. А коли вирахували відстань третьої планети від її зірки, намір їх ще дужче зміцнів: адже віддаль ця була така сама, як від Землі до Сонця!

Подовгу сидів Ігор біля телескопа, вивчаючи далеку планету, немов хотів хоч краєчком ока зазирнути у невідоме. А вона голубіла серед темряви м’яким привабливим сяйвом і немов кликала до себе.

– Голуба планета! Давай так її назвемо, Надю? Згодна?

– А чому б і ні? – відгукнулася дівчина, вивчаючи фотографії. – Це красива назва, але…

– Що «але»?

– Коли ми вирушимо? І чи не задушить нас голод, поки долетимо до тієї голубизни?

І дивно: поки не згадували про голод, наче й не відчували його, а досить було згадати, як з’явився пекучий біль у шлунках. Те, що вони ще й досі не загинули від виснаження, було просто чудом.

– У мене готові майже всі дані, – невесело сказав Ігор. – От розрахую маршрут – і стартуємо.

Для того щоб розрахувати маршрут, потрібно було підготувати завдання електронно-обчислювальній машині, а саме це й відбирало найбільше часу. Ігор добре усвідомлював, що чим старанніше він підготує завдання, тим точніше визначить маршрут електронна машина. Тому він не шкодував останніх крапель своєї енергії і працював майже без відпочинку. Поспить з годинку – і знову сідає до столика.

Нарешті Ігор закінчив. Тепер черга була за електронним мозком машини. Вона з усіх можливих варіантів мусить обрати найкращий і повести по ньому «Мрію» до Голубої планети.

Ігор сів за перфоратор, вистукав завдання. Приймальна щілина жадібно ковтала стрічку…

Не встиг Підгайний витерти хусточкою спітніле чоло, як уже була готова відповідь. Все було вказане: віддаль у кілометрах, кількість годин польоту, кількість потрібного «пального», час роботи реактора і т. д. Найбільше цікавив Ігоря час перельоту.

– Угадай, Надю, за скільки долетимо?

– Чим скоріше, тим краще.

– Нам летіти всього-на-всього дві тисячі вісімсот вісімдесят годин.

– Дві тисячі…

– Немає й трьох. Ну, чого ти невдоволена?

– Та нічого… – Надія замовкла.

Ігор махнув рукою:

– І завжди вам, жінкам, не догодиш! Ну не розстроюй мене перед урочистою хвилиною старту. По місцях!

Оцю команду «по місцях» він вигукнув так, ніби тут був великий екіпаж. Надія не втримала усмішки: «Ну й Ігор!» Швидко лягла на своє місце, насторожено чекаючи тієї миті, коли запрацює реактор.

Включивши управляючу машину, Ігор і собі кинувся до лежака.

Лежали принишклі.

Слухали.

Чекали…

Загриміло! Зарокотало! Наче хтось могутній і добрий схопив їх і поніс, поніс у високості. Млість охопила їхні тіла, а в свідомості жила ще надія: це ж останній відтинок їхнього довгорічного шляху!

Обірвався гуркіт. Раптово, відразу. Ракета мчала з постійною швидкістю, відчуття ваги зникло.

Припавши до ілюмінатора, Ігор побачив далекі іскри астероїдів і полегшено зітхнув.

НОВИЙ СВІТ

Голова в Ігоря боліла, аж гула. Він довго лежав з заплющеними очима, а коли розплющив – знову різонуло світло. Здалося, що вся кабіна залита сліпучим світлом. Він з трудом встає, підходить до ілюмінатора. Що це? Півнеба голубіє, сяє, міниться.

– Надю! Голуба планета! – в роті йому пересохло, і він ледве шепотить. – Так, так, справді! Нарешті!

Очі його засвітилися радістю.

– Стривай, – стривожилась Надія. – Реактор мовчить?

– За реактор не бійся. Машина сама увімкне його в потрібний момент. Завдання ж я дав ще на…

Ніби стверджуючи його слова, заревіли дюзи, важке гудіння наповнило кабіну. Ракету різко хитнуло. Надя й Ігор попадали. Насилу доповзли до своїх лежаків. Тепер залишалося тільки ждати. Лежати і ждати, поки електронне око ракети не вибере зручного місця, а електронний мозок не посадить їх на «береги майбуття». Відчувалися сильні струси. Голуба планета, пересилюючи відштовхування реактивних двигунів, притягувала космічний корабель з великою силою.

Тягучі хвилини. Рокіт двигунів болісно відлунював у голові. І взагалі все це схоже на якийсь важкий сон, марення хворого. Хоча б уже стихло бушування газу в дюзах!

Надія повертає голову, щоб глянути в ілюмінатор. Нічого не видно, крім сліпучої голубизни. Дівчині здається, що вона гойдається на гойдалці, як у дитинстві. Заплющила очі, уявила тінистий сад і гойдалку між деревами…

– Сіли! Ми вже сіли! – гукає Ігор.

Тільки тепер Надія помічає, що двигуни стихли. Але ракету погойдує. У чому ж справа?

– Ми на воді, Надю! – знову кричить Ігор. Він притулився до ілюмінатора. – Уявляєш? На воді! Значить, сполука кисню і водню поширена у Всесвіті…

Це було захоплююче видовище: до самісіньких обріїв голубів, поблискував океан. Довго, дивилися наші мандрівники на його розгойдану поверхню, не в силі відвести очей. Після темних і пустельних міжпланетних просторів це було неймовірним, здавалося якимось чудом! Одна за одною котилися хвилі, хлюпали об металеве тіло ракети, розходились, щоб за нею знову зійтися і котитись, котитися вдалину. Мимоволі спадало на думку, що ця загадкова планета складається з води і коли б спрямувати «Мрію» у глибочінь, то вони виринули б на другому боці…

Що ж робити? Харчі закінчилися, є тільки вода…

Надя й Ігор почали обмірковувати своє становище. А воно нагадувало рівняння з дуже багатьма невідомими. Який, наприклад, склад води в океані? Чи немає в ній розчинів, шкідливих для людського організму? Чи не отруйна атмосфера? Чи не вбивче світло цієї зорі, що так щедро заливає океан? Або космічне проміння? Чи потрапляє воно в атмосферу?

Почали брати проби.

Над хвилями невідомо звідки з’явилася ціла зграя величезних птахів. Вони летіли так низько, що інколи черкалися об воду своїми білими грудьми. Їх красиві голови з червоними дзьобами поверталися то вліво, то вправо. Побачивши важке тіло ракети, птахи не звернули, а тільки трохи піднялися вгору, щоб перелетіти. Надія, відірвавшись від пробірок, глянула на них, але… не помітила ніг. Коли ж подивилася вслід, то побачила, що в кожного птаха на спині стирчить неначе віяло з барвистого пір’я.

– То в них вітрила, – сказав Ігор. – Сядуть на воду – їх вітер пожене. Мабуть, планета водяна, бо ці птахи не пристосовані до суходолу. Зараз вийду…

– Почекай аналізу проб! Я вже кінчаю.

– Та що там той аналіз – птахи живуть? Ну, роби, роби аналіз.

– Кисню тут багато – 24 проценти…

Далі Ігор вже не слухав, вийшов без скафандра. «Не може бути задушливою атмосфера з таким великим вмістом кисню!» – думав він, висуваючись із люка. Обережно дихнув – нічого! Тоді відкинув усякі сумніви і вийшов.

Металеве тіло ракети нагадувало підводний човен. Навколо розкинувся широкий світ. Легкий, ніжний вітрець обвівав Ігоря і наче п’янив його. Дуже хотілося скупатися, поплавати. По скобах на корпусі Ігор зійшов униз, нахилився і зачерпнув рукою води. Трохи холоднувата, але купатися можна. Попробував на смак – гірко-солона, майже така, як і в земних океанах. Ну як тут не скупатися? Колись – дуже, дуже давно, ще до космічного рейсу, – Ігор був хорошим плавцем і не раз успішно виступав за товариство «Наука». Йому перевалило тоді за тридцять. А зараз скільки? Сорок? П’ятдесят? Він не знає, почуває тільки, що занадто виснажений, знесилений і, якщо скупається, то це додасть йому бадьорості!

Скинув комбінезон, білизну повісив на поручнях. А яке худе тіло! Шкіра і кістки. Де ж поділися тверді, мов кремінь, м’язи?

Ігореві не вірилось, що це його – білі, аж сині, руки й ноги, ребристі боки і запалий живіт. Одна борода тільки була розкішною – сягала мало не до пояса.

Обережно спустився у воду і, легко відштовхнувшись од скоби, поплив. Швидко захекався, хоч від ракети відплив, може, метрів на п’ять. В ілюмінаторі виднілося обличчя Наді. Щоб відпочити, Ігор ліг на спину. Легка хвиля погойдувала його, наче бажаючи заколисати.

Але ніжитись не випадало: страшенно хотілося їсти. Голод давав себе відчути різкими болями у животі. «Океан, – думав Ігор, – колиска життя. Не може бути, щоб у ньому не було риби!..» Пригадав, що, вирушаючи на Венеру, вони взяли чимало всякого спорядження. Зараз же за роботу!

Вибрався на ракету, одягся. Незабаром знайшов невелику капронову сіть, вмостився на скобах і почав рибалити. Якщо пролітатимуть птахи вітрильники, Ігор постарається підбити хоч одного з пістолета. Ех, це було б чудово – наїстися пташатини! Та й риба – хіба не смакота?

Заходило сонце. Ось уже тільки скибочка його жевріла над водою, о, втонула й вона… Океан швидко темнів.

Ігор то опускав, то витягував сіть, але довго нічого не ловилося. Нарешті потрапило кілька рибин, та схопити йому вдалося лише одну, решта вислизнула в воду. Ігор обома руками притиснув рибину до грудей. Наче найдорожчий скарб, поніс її в кабіну і, радісно усміхаючись, передав Наді;

– Вари юшку!

Через якихось півгодини вони вже смакували гарячий суп – вийшло, може, по склянці бульйону. Обережно підносили ложки до губів, студили і задоволено прицмокували. Хіба є щось смачніше за свіжу юшку?

Потім Ігор знову закинув сіть. Надя сіла на порозі люка. Повітря п’янило її. Широко відкритими очима дівчина, вбирала цей незнаний світ, серце її наповнювалося то радістю, то тривогою.

– Поглянь, Ігоре! – скрикнула вона, вказуючи на небо.

Ігор задер голову. По небу пливла яскрава зірка, велика, сяюча, вона ніби вітала стомлених мандрівників.

– Як швидко рухається цей супутник! – вигукнув Ігор, згадавши неквапливий Місяць.

– Шкода, що тут немає ще й кільця – такого, як на Сатурні, – пожартувала Надя.

Ігор мовчки дивився на небо, та сіть щось сіпнуло, і він нахилив голову вниз. Поглянув на воду – волосся йому заворушилося з жаху. До ракети наближалися якісь страховиська. Великі голови світилися в темній воді, причому світло то спалахувало, то погасало. Ось вони все ближче, ближче… З води витикаються їхні лапи, наче щось жестикулюють. Дивні створіння! А як вони спритно плавають! Як риби! От і населення цієї планети: водяники.

– Ти бачиш, Надю? – не своїм голосом закричав Ігор. – Заждіть, я вас почастую!

Надя була так замріялася, що коли Ігор закричав і вистрілив, то мало не впала у воду. Чого він стріляв – не второпала. Глянула – якісь страховиська накинулися на нього… Пролунав ще постріл, Ігор швидко вскочив у ракету.