Текст книги "В небі — Земля!"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

ГЕОГРАФІЧНЕ ВІДКРИТТЯ

Ігор тільки тоді відітхнув, коли за ним закрився люк. У ногах, а надто в колінах, відчувалася така слабість, що він мало не впав. У вухах тоненько сичало, по обличчю стікали солоні краплини – чи поту, чи морської води. Похитуючись і обпираючись об стіни, пішов до пульта. Надія мовчки поступилася місцем, сіла поруч. Він запустив двигуна, металеве тіло ракети глухо завібрувало. Звичним рухом ввімкнув екран локатора. «Мрія» залишила позад себе розбурхані хвилі. Ніякої погоні не помітно. Та й як вони можуть переслідувати ракету, оті водяні створіння? Сам вигляд її, мабуть, нагнав на них такого жаху, що тепер довго не покажуться на поверхні!

– Ти бачила таке? – нарешті заговорив Ігор. – Добре, що я їх помітив…

– Бр-р… – здригнулася Надія. – Вони такі страшні! Як ми житимем на цій планеті?

Ігор зменшив швидкість, чомусь спрямував ракету на захід і, невідривно стежачи за екраном локатора, сказав:

– Дослідимо, тоді побачимо, що робити.

Довго пливли вони темним океаном. Десь далеко з лівого борту в небі з’явилася сяюча безформна пляма. Здавалося, що хтось прорвав темне склепіння неба і ззовні сюди ллється якесь голубувате світло. Надія дивилася в ілюмінатор і тривожно думала: невже доведеться покинути оцю Голубу планету? Сама думка про чорні безкраї провалля космосу гнітила її. Ех, коли б оце повернутися на Землю! Ніколи, ніколи вона б не полетіла більше в холодний і ворожий простір. І чого, власне, рватися з Землі? Хіба є де-небудь щось прекрасніше за її повітря, степи, річки, гори? Ходила б оце боса по траві, хай би налітав на неї вітер, хай би шмагав дощ… Як там у поета сказано: «О земле моя, всеплодющая мати!»

– А ти пригадуєш плач Ярославни, Ігоре?

Ігор здивовано глянув на неї («Чого це раптом здумала Ярославну?»), наморщив лоба, подумав трохи і продекламував:

 
В Путивлі-граді вранці-рано
Співає-плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає.
 

Ігоря охопило поетичне почуття. Десь аж із самісіньких глибин пам’яті зринали хтозна-коли вкарбовані слова і образи. Він увесь сяяв, чутлива душа Надії вловила те сяйво, розкрилася йому навстріч. І наче розтанув металевий корпус ракети: вони бачили перед собою поле, а в тім полі невеличке місто, обнесене земляним валом, а на тому валу ходить молодиця, піднявши руки, і розпачливо звертається до сонця, до вітру, до річки, що синіє на обрії.

 
І квилить-плаче Ярославна…
 

Замовк Ігор. Деякий час мовчала й Надія. Тепла усмішка освітила її змарніле лице і згасла.

Знову вони відчули себе якимись зернятами в залізному стручку.

Кілька діб відпочивали, набиралися сили. Риба йшла їм на користь. Та й вітрильники, як виявилось, були дуже смачні й поживні.

Одного вечора Ігор щось помітив на екрані локатора.

– Поглянь, поглянь, Надю!

Вона схилилась над матовим овалом: щось темніє над хвилями океану. Невже отаке величезне страховисько?

Чим ближче вони підпливали, тим більше випиналося воно над водою. Ігор вимкнув двигуна, кинувся до ілюмінатора.

– Та це ж гори, Надю, розумієш – гори!

Дівчина й собі подивилася. Так, це суходіл. Видно, як білі гребені хвиль розбиваються об підніжжя чорної скелі.

«Суходіл!» – хотілося крикнути їй, але голосу забракло, і вона прошепотіла:

– Суходіл…

– Ох, і здорово! – розмахував руками Ігор. – Рано-вранці піду в похід, а ти виглядатимеш мене, як та Ярославна…

Ігор відкрив вхідний люк, і шум розбурханої стихії наповнив ракету. Похитуючись на хвилях, вона потроху наближалася до берега.

Пильно дивився у воду: чи не з’явилися водяники? Ні, не видно.

Вітру зовсім нема. Але хвилі здіймаються важкими пагорбами, котяться до берега – гу-гу-ш-ш-с-с-с, аж стугонить повітря. Піна витанцьовує на гребенях, спадає і з сичанням спливає назад. Океан посилає нові вали, і вони важко гупають об берег, розбиваються на скалки. Їх не видно, лише чути – хчу-у-с-с-ш… Наче шугають кудись один за одним пасажирські поїзди.

«Яке могуття», – подумав Ігор.

ПРИГОДА З НАДІЄЮ

Поснідали знову юшкою з риби. Водилося її тут багато, Ігор недовго й порибалив, а вони мали кільканадцять штук сизоспинних рибин. М’ясо їхнє було ніжне і дуже добре на смак.

Ігор жартував, зиркаючи на дівчину:

– Ти хочеш зробити мене вегетаріанцем. На вечерю – риба, на сніданок – риба… От комусь жіночка попадеться!

– Дякуй, що хоч це є.

– Ось піду на полювання, притягну тобі якого-небудь динозавра… або мамонта. За кам’яного віку у нас на Землі в кожному ресторані були біфштекси з мамонтятини…

Надія не підтримала жарту. Її обличчя було заклопотане.

– І я з тобою піду.

– Отакої! – Ігор перестав сьорбати юшку. – А ракета як – покинемо для водяників?

– А коли там що-небудь трапиться з тобою? Ні, ні, самого я тебе не відпущу.

Ігор знизав плечима, хотів щось сказати, але передумав. Швидко доїв юшку і почав лаштуватися до рейду на невідомий, таємничий суходіл.

Спустивши на воду пластмасового човна, вони з великими труднощами відбуксирували ракету в затишну бухту, оточену з трьох боків зеленими горами. Човен винесли на берег і сховали у заростях широколистих кущів.

Почали видиратися на гору, щоб звідти оглянути місцевість. Іти було важко: все, що тут росло, сплелося в один зелений клубок. У деяких місцях доводилося прорубувати прохід. Але Ігор не випускав з руки автоматичної рушниці, а Надія стискувала мережану рукоять пістолета. Хвилинами їй здавалося, що вони потрапили в земні джунглі, де так і кишить звірина. Тут поки що не видно ні тигрів, ні пантер, але хто його зна, чи не стежить за ними яке-небудь хиже око?

В гущавині щось кугикало, посвистувало і верещало, але, видно, не через їхню появу. Надія оговталась, осміліла, пішла швидше. Розводила руками віти, і коли Ігор відставав, його хльоскало по обличчю. Надія пустотливо сміялась і продиралася все вище і вище. Гілкою Ігореві збило берета. Він обернувся і тут же підняв його з землі. Надя за цей час могла зробити не більше десяти кроків. Та коли Ігор поспішив, щоб наздогнати її, – дівчини ніде не було. Ігор присів, щоб краще роздивитись: мабуть, сховалася! Ні, не видно.

– Надю, годі дурачитись, – сказав упівголоса.

Дівчина не озивалася.

– Надю!

Мовчанка.

Ступив кілька кроків уперед.

– Надю!

Не відгукується.

І тут Ігор раптом відчув, що дівчина не жартує, – з нею щось трапилось. Відчув усім тілом. Тримаючи напоготові рушницю, почав придивлятися до слідів. Невже звір який?.. Але ж у неї пістолет – могла б вистрілити.

– Надю!

Навколо було тихо і тривожно.

Через кілька кроків Ігор побачив западину, порослу травою, посередині – зяяв отвір. Ось видно її слід у траві: там, де вона ступала, трава прим’ята. Слід обривається біля провалля. Чи глибоко там? Чи вона жива?

Ігор, обережно пробуючи ногою ґрунт, підходить до отвору; лягає, щоб зазирнути туди, але нічого не бачить.

– Надійко!

З-під землі почулося приглушене:

– Я ту-у-т. Це якась пече-е-ра…

– Дуже забилася?

– Трошки…

– Глибоко?

– Метрів з десять бу-у-де.

– Побудь, я за тросом збігаю!

Ігор відповз, потім схопився на рівні ноги і подався назад, у гущавину. «От уже роззява! – сварився в думці. – Куди вона дивилася? Ну нічого, це могло й зі мною трапитись. Хоча б не покалічилась».

Вийшовши на берег, Ігор відразу побачив ракету – вона важко похитувалась на воді. А човна не було. Обійшов усі кущі – нема! Відчув холодок, наче хто снігу сипнув за шию. Невже водяники поцупили човна? Але довго роздумувати ніколи. Швидко роздягнувся, сховав у густих заростях одежу й рушницю і кинувся до ракети вплав. Тривожне передчуття не залишало його, поки не пересвідчився, що в ракеті все на місці. Швидко обмотався тонким капроновим тросом і, замкнувши люк, поплив до берега. На зловісну гору не йшов, а біг, скільки було сили. Серце мало не вискочило з грудей.

Один кінець троса міцно зав’язав за найближче дерево, другий – кинув у зяючий отвір. Погукав:

– Надю!

Відповіді не було.

– Надю, ти чуєш?

Знову мовчанка.

Чоло в Ігоря зросилося потом. Прислухався. Невже знепритомніла? Оглянувся навколо, шукаючи деревини, – треба ж підкласти під трос, щоб він не врізувався у землю. Схопив рушницю, поклав біля отвору і почав спускатись. Тіло наче враз поважчало – так і тягло вниз.

Відчувши під ногами м’який ґрунт, Ігор пустив трос. У підземеллі темно. О чорт, чому ж він не взяв ліхтарика у ракеті?

– Надійко, де ти? – гукнув, ступаючи в темряву.

Наткнувся на щось тверде. «Може, камінь?» Так і є, кам’яні глиби.

Ні, тут її нема. Ігор випростався, трохи одійшов від отвору. Очі почали звикати до мороку. Наді просто пощастило, що вона не розбилася, але що з нею тепер? Де вона поділася за ті 15–20 хвилин, що він бігав за тросом?

Ігор стривожився, йому уявлялися всякі жахи. Може, у цій печері мешкають якісь, страхітливі хижаки? Або підземелля з’єднується з морем, то її вхопили водяники… Може, вона конає в пазурах, а він тут стоїть і роздумує.

Кинувся вперед, приклав долоні рупором до рота, закричав щосили:

– На-а-дю!!!

Луна повторила кілька разів:

– На-дю, На-дю…

Потім почувся її голос:

– Іду, тихіше.

Тепер він розсердився. Чорт зна, що таке! Блукає по підземеллю, наче на екскурсію прийшла!

Надія з’явилася несподівано. Вхопила Ігоря за руки, зашепотіла, припадаючи до нього:

– Розумієш, там таке… Мені щось показалося, от я й пішла, дай, думаю, гляну…

– Пішла, пішла… – забурчав Ігор. – Ну що ж побачила?

– Тікаймо скоріше. Там чотириногі… люди!

– Що-о?

– Чотириногі люди, і їх там багато. – Надія вхопила його за руку і потягла туди, де тьмяніло денне світло. – Потім, потім усе розкажу.

– Пістолета не згубила?

– Ні, є. Ось він, візьми, – поклала йому в долоню теплий метал.

Зі зброєю в руці Ігор відчув себе впевненіше.

– Лізь, а я постою на всяк випадок.

Надія вхопилася за трос, спробувала підтягнутися, але нічого з того не вийшло. Руки сковзались, трос в’їдався в шкіру, і вона опускалась.

– Не можу я, Ігоре…

– Ну давай я тобі допоможу. Берися за трос.

Надія вхопилась обома руками, Ігор нахилився, обхопив її ноги й легко підняв угору. Вона трохи підтягнулась, але як тільки Ігор хотів пустити, зашепотіла:

– Впаду! Впаду!

Тоді він поставив її собі на плечі, поклав пістолет у кишеню і обома руками вхопився за трос. Надія намагалася підтягнутись. Ігор вигинав долоні, щоб не сковзались, упирався ногами в стіну, були моменти, коли він думав, що от-от зірветься. Зціплював зуби від напруження і дерся, дерся вгору з дівчиною на плечах. Нарешті вона вилізла.

Надія подала Ігореві руку, але він вибрався й так. Змотав троса, узяв рушницю і тільки тоді сів на траву відпочити.

– Важко було? – по-жіночому ніжно спитала Надія і долонею витерла його спітніле обличчя. – Ох, коли б ти знав, як я злякалася!..

– А чого ж ти пішла далі?

– Розумієш, мені здалося, наче щось там зблиснуло і якийсь гомін… От ніби люди заговорили!

– Почулося?

– Отож і я подумала, що причувається, дай, думаю, перевірю. Пішла, коли дивлюсь: печера повертає, я туди – світло мерехтить. Може, є вихід? Пройшла ще кроків з п’ятдесят, бачу – засклена стіна, а за нею – сад!

– У підземеллі?

– Так, під камінним склепінням розрісся величезний сад. Світла багато, все видно як на долоні. Задивилась я на розкішні плоди і спочатку не помітила цих істот. А коли глянула вниз… Повіриш, ну, такі самісінькі, як люди, тільки ходять на чотирьох.

– А вода там є – басейн чи, може, затока?

– Вода? Вони ходили по траві. А вода… Наче є невеличке озерце… Гадаєш, що то водяники?

– А хто ж? Суходолу на цій планеті мало, і цілком логічно, що вони заволоділи цим островом.

– Що ж нам робити? – В очах Надії з’явилася тривога, в голосі звучав розпач.

Ігор мовчки кусав травинку.

– Як згадаю космос, – продовжувала Надія, – то краще вже вмерти, ніж кудись летіти.

Ігор зиркнув на її змарніле лице, подумав:

«Прив’яла наша Польова квітка, але створи їй умови – знову розцвіте».

– Розумієш, Надю, – заговорив, наче розмірковуючи вголос. – Планета мені подобається, подивися, яка розкіш, яке буяння зелені! І тваринний світ, мабуть, багатий. А от господарі… Судячи з того, що ти бачила, в них є якась цивілізація. Але як ми вступимо з ними у контакт?

– А може б, вони сприйняли нас за богів?

– Ну то й що? – усміхнувся Ігор. – Дикуни примушують богів служити їм, а коли яка невдача, то розправляються з ними за зраду. Ех ти, богиня! – Ігор поплескав Надію по плечу. – А знаєш що? Ти посидь тут, на ось тобі пістолет, а я спущуся, побачу, що воно там за чотириногі.

Він схопився і почав розмотувати шнура.

– Ні, ні! – жахнулася Надія. – Їх багато, краще не чіпай. Ходімо швидше до ракети, а то як затягнуть…

Надія не пустила Ігоря в підземелля, буквально потягла «додому». Сходячи з гори, він бурчав не то серйозно, не то жартома:

– І чого це ти мною командуєш?

Надія зупинилася і прошептала йому на вухо:

– От як закохаєшся, то ще краще слухатимеш!

Ох, і Польова квітка…

Так і повернулися наші мисливці ні з чим. Вирішили краще познайомитися з Голубою планетою, а тоді вже складати якісь плани на майбутнє.

– А прогодує нас море, – сказав Ігор, сідаючи за пульт, йому тільки шкода, що пропав човен.

«Мрія» вийшла на океанські простори. Смужка суходолу розтанула в імлі.

Цілий день пливли, сподіваючись відкрити новий континент. Але навколо важко гойдався океан. «Мрія» лягла в дрейф. Ігор і Надія то мовчки слухали плюскіт хвиль, то згадували Землю, друзів, то по черзі відпочивали у своїх кріслах-лежаках. Надвечір Ігор взяв сітку і вийшов назовні.

– От якби ти спіймав золоту рибку! – усміхнулася Надія.

– І що б ти в неї попросила? – спитав Ігор, закидаючи сітку якомога далі від ракети.

– Я б попросила, щоб вона переправила нас на Землю…

Раптом Ігор закричав не своїм голосом:

– Ховайся! Включи реактор!

Та Надя наче приросла до місця. Не могла поворухнутись, не могла ступити й кроку. М’які лапи лягли їй на плечі, і дівчина знепритомніла…

Далі все відбувалося неначе уві сні. Надя напівсиділа в піднятому кріслі. Ніби крізь пелену туману бачила, як таємничі істоти у лискучому різнокольоровому одязі нишпорили по кабіні. Ігор лежав прив’язаний до свого місця, і його вартували двоє оранжевих страховиськ. Інші то заходили, то виходили.

Якась сонна апатія, цілковита байдужість охопила дівчину. Все пропало, нічого вже не вдієш. Ці загадкові істоти, видно, мають досить розвинений інтелект, але що вони зроблять своїм непрошеним гостям?

Наді незабаром наділи поверх волосся якийсь обручик. Кольнули руку нижче ліктя, і вона відчула, як щось тепле-тепле розлилося по всьому тілу. А чи не зціджують її кров? Розплющила очі, – ні, руку їй… перев’язали! Біля Ігоря теж поралися. Надя відчувала – до неї повертається сила, бадьорість! Невже їй ввели якийсь екстракт енергії? Ні, ці істоти добрі, вони, мабуть, хочуть врятувати їх, відновити їм здоров’я.

Їм обом надягли якісь гумові костюми, вивели з ракети і, легенько підштовхуючи, потягли у воду…

ПІДВОДНЕ МІСТО

Водяники, тримаючи своїх бранців за руки, поринали все глибше і глибше. Крізь окуляри в масках Ігор і Надія з завмираючим серцем поглядали у той бік, де лишилося довге тіло ракети, наполовину занурене у воду. Сердешна «Мрія»! Ось коли довелося розлучитись…

Спускалися з короткими зупинками: очевидно, щоб призвичаїтись до тиску. Прожектори на шоломах водяників добре освітлювали воду. Ігор у зручні моменти кивав Наді, але що це означало, їй важко було здогадатися.

«Я не стану піддослідним кролем для цих страховиськ! – думав Ігор. – Втечу! Тільки б вскочити в ракету…»

На одному з перепочинків він раптом крутнувся, вирвався – і, енергійно гребучи руками, кинувся вгору. Та пробити важку товщу зеленкуватої води йому, видно, заважали металеві сандалі. Не встиг відплисти й на десяток метрів, як водяники наздогнали. Вони плавали, як риби. Ігор відбивався, але водяники швидко вгамували його, міцно вхопивши за руки й за ноги.

Далі спуск продовжувався без пригод. Щось унизу світилося, і Надя побачила… густі, підводні ліси. Вони вкривали узгір’я і неначе самі світилися: так ясно було навколо. Спустившись нижче, наші мандрівники помітили серед хащів зелені цілу систему споруд, що нагадували казкові шоломи. Вони з’єднувалися прозорими трубами-тунелями, по яких туди й сюди снували істоти, дуже схожі на людей.

Чим нижче спускалися, тим вище, здавалося, виростав ліс. Нарешті ноги відчули твердий ґрунт. Не відпускаючи Ігоря та Наді ні на мить, водяники зайшли разом з ними до якоїсь затопленої камери. І як тільки вони ступили на її підлогу, збоку висунулась стіна з прозорого матеріалу і щільно закрила камеру. І в той же час почала витікати вода. Чи її витягували насоси, чи сама вона стікала крізь решітки в кутках, – важко було сказати. Але рівень її в камері швидко знижувався. Ось виткнулися з води голови водяників, потім – Ігорева, нарешті й Наді. Виринули плечі, груди, ось вже вода спала до колін… Зовсім зникла. Під ногами – сухісінька помережана підлога, наче тут води ніколи й не було!

Тепер уже Ігоря і Надю ніхто не тримав. Зовсім не звертаючи на них уваги, водяники почали роздягатися. Виявляється, то на них були такі чудернацькі скафандри! Вони поскидали їх у шафу, лишившись у тонкому одязі, що чудово облягав їхні тіла. Ігор і Надя здивовано стежили за ними. Це – не страховиська, а люди, та ще й які люди! Міцні, здорові, високі! І як можна було не розгледіти, що вони у спеціальних скафандрах? Звичайно, коли б це було вдень, то Ігор не здійняв би такої паніки…

Надя й Ігор стояли знічені, розгублені. З їхніх мокрих комбінезонів стікала вода, вони переступали з ноги на ногу і не знали, що робити. Під маскою в Ігоря комічно стирчала борода, і Наді здалося, що коли підводні люди поглядають на неї – в очах у них зринають усмішки.

Нарешті з них зняли маски. Дихати було легко, приємно. Підводні люди стиха перемовлялися між собою, видно, радячись, що робити далі. Голоси в них були м’які, мелодійні, мова навдивовижу знайома.

– Здрастуйте, товариші! – гукнув Ігор, простягаючи до них руки. – Спочатку я не роздивився… Повечоріло, та й несподіванка.

Підводні люди усміхалися привітно, але рук не подавали. Тоді Ігор сам почав тиснути їхні долоні. Господарі щось говорили, але що – зрозуміти не можна було. Принесли костюми і, коли Ігор та Надя переодяглися, повели до свого підводного міста. Страху в наших мандрівників уже не було. Їх розпирала цікавість. Жадібними очима дивилися вони на різноманітне устаткування, житла підводних людей. А за прозорими стінами у товщі води зеленіли водорості. Інколи риб’ячі голови тикались об стіни, очевидно, принаджені сюди світлом. А звідки таке м’яке, рівне і приємне для ока світло? А чому тут не холодно? З якого матеріалу ці споруди?

Безліч подібних питань роїлося в голові.

Їх привели до просторої зали, заставленої якимись приладами, завішеної великими екранами.

За столом сидів поважний чоловік. Сиве волосся вкривало йому голову. На вигляд йому можна б дати років п’ятдесят. Цей моложавий чоловік жестом запросив Надю та Ігоря сісти. Пильно подивився він в їхні змучені обличчя, ніби впізнавав знайомих. Потім чітко сказав:

– От і скінчилася ваша мандрівка, друзі! Правду кажучи, ніхто вже на Землі не сподівався на ваше повернення…

– На Землі? – прошепотів Ігор. – Ми потрапили на рідну Землю?

Кілька хвилин він не міг і слова промовити: розширеними очима поглядав то на господаря, то на розгублену Надію. Тоді вхопив її за плечі, труснув і, притиснувши до себе, поцілував.

– Ми на Землі, Надю, чуєш, на Землі!

Пустив дівчину і кинувся до сивоголового чоловіка. Чмокнув його в щоку і, тиснучи йому руку, перепитав:

– Ні, це правда, що ми на Землі? Невже це правда? А може, я сплю і все це мені сниться? Ущипни, Надійко!

Сивоголовий, видно, також схвильований зустріччю, усміхнувся, ніяково поглядаючи на свої почервонілі, здавлені Ігорем пальці. Надія підійшла і вхопила Ігоря за вухо:

– А що – спиш?

– Ой, пусти! Ні, ти тільки подумай – ми на Землі! Чи до тебе це не доходить? Я, мабуть, збожеволію…

Принесли якогось холодного напою. Ігор трохи вгамувався. Перестав ходити по залу, сів.

– Значить, на Землі? – промовив спокійним голосом.

– Скільки можна перепитувати? – обізвалась Надія.

– Заспокойтеся, – лагідно сказав сивоголовий. – Ви на своїй планеті.

– А чому ж тоді… – Ігор зробив невиразний жест руками, – ми потрапили під воду?

– Зараз поясню, – підвівся сивоголовий. – Ви перебуваєте на дні колишнього Північного льодовитого океану, в одному з підводних господарств, на схилі гірського хребта Ломоносова. Доки ви мандрували в космосі, людство опанувало глибини світового океану. Цього року керувати оцим господарством доручено мені, а звуть мене Саджера. Я, бачте, захоплююсь не лише історією та лінгвістикою, а й гідробіологією. Як лінгвіст, я вивчив стародавні джерела мов. А щодо гідробіології… Ми культивуємо тут, в океані, не тільки лікарські рослини, яких не можна розводити на суходолі, а й рослини їстівні, дуже багаті на білок і вітаміни. Кожна сім’я без винятку по всій планеті споживає продукти, виготовлені з морських рослин. А «морські луки»? Один гектар їх дає, наприклад, хлорели більше тридцяти тонн! І це ж у висушеному вигляді. В цій водорості 50 процентів білка, в той час як у пшениці всього лише 12. Хлорела – чудовий корм для худоби. А десятки, сотні інших водоростей? Ви про них дізнаєтеся згодом, якщо це вас зацікавить. Одне тільки скажу – океани для нас не лише ідеальні шляхи сполучення, вони й годують, і лікують, і одягають людей… Та все це ви побачите самі…

Саджера включив якийсь прилад, і на одному з екранів, що були на стіні, з’явилося зображення «Мрії». Вона погойдувалася на хвилях, поблискуючи в промінні Місяця!..

– Подивися, Надю, – захоплено прошепотів Ігор.

– Може, то штучний супутник? – спитала дівчина. – Він збив нас з пантелику!

– Ні, це не він. Зійшов Місяць! Такий самий, як і тоді…

– Е, ні, не такий, – лагідно заперечив Саджера. – З того часу як його відвідали перші радянські космонавти – пам’ятаєте експедицію Плугаря? – люди перетворили його природу. Тепер там є і глибинні, і наземні міста, добувається все необхідне для тамтешньої промисловості.

– А на вигляд – наче нічого й не змінилося, – вставив Ігор.

– Для неозброєного ока. У телескоп ви одразу помітили б.

– А що то за чудернацькі птахи? – спитала Надя про вітрильників і тут же згадала чотириногих людей, яких бачила в підземеллі.

Хотіла спитати про них, та саме заговорив учений:

– То селекціонери вивели. Щоб, бач, жили на воді і не толочили посівів.

Ігоря цікавило інше:

– Значить, ви здогадалися, що наближається та сама ракета, яка колись…

– Як тільки передали повідомлення про наближення невідомої ракети, я відразу пригадав собі вашу експедицію, – швидко заговорив Саджера. – Про її загадкове зникнення свого часу писали багато. Ще в молодості, вивчаючи історію великих мандрівок, я читав брошуру, присвячену вашій експедиції, в ній були наведені і ваші останні радіограми. Між іншим, в подальшому конструюванні ракет була врахована гірка доля вашої, металевої. Так от, ще в ті часи було ясно, що на Венеру ви не потрапили, а згодом, коли астронавти відвідали цю планету, припущення підтвердилося, бо ніяких слідів експедиції не виявилось…

Ігор і Надя слухали, як загіпнотизовані. Виходить, вони прилетіли в майбутнє!

– Ви рушили в космічну подорож, коли комунізм розвивався в нас, у Радянському Союзі, в Китаї, Польщі, Чехословаччині та ще в кількох країнах. Минуло вже багато часу, як він утвердився на всій планеті. І Земля обновилася!

– І мова… – несміливо вставила Надя. – Ви, лінгвіст, знаєте нашу мову, а от перших знайомих ми не зрозуміли.

– То словаки і мадяри, – усміхнувся старий, – вони тут проходять практику. – Він трохи помовчав, збираючись з думками. – А мови, що ж… Мови народів – це ріки. Тепер настала весна в житті людства. А де ви бачили, щоб весною пересихали ріки? Вони стають ще повноводнішими і несуть до океану загальнолюдської культури все більше і більше сонячних хвиль. Ви дізнаєтеся про багато цікавих речей, в тому числі й про мовні багатства, адже починаєте нове життя. Зараз не буду вас втомлювати, хотів би тільки спитати: ваш екіпаж, якщо мені не зраджує пам’ять, складався з трьох чоловік?

– Так. Начальник експедиції загинув, рятуючи нас… – Ігор почав розповідати про трагічну смерть Петра Петровича, про їхнє блукання в пустельних глибинах космосу.

Надія слухала все це наче уві сні. Ніби не з ними це трапилось, а з кимось іншим…

– Петро Петрович був глибоко переконаний, що Венера, з погляду космогонії, аж ніяк не молодша від Землі та інших планет, а як воно насправді? – спитав Підгайний.

Старий вчений здивувався:

– Невже у ваш час хто-небудь твердив, що Венера «молодша»?

– Були такі.

– Ну, то вони зараз би розчарувалися. Геологія точно довела, що Венера має такий самий вік, як і Земля, – близько шести мільярдів земних років. Природні умови, звичайно, інші, і наука там відстала від нашої земної, але наші космонавти побачили там досить високий рівень розвитку. Та ви, коли захочете, побуваєте на цій планеті. А зараз розкажіть мені про себе, про свою добу…

Після безлічі запитань і відповідей Саджера спохватився нарешті і повів прибулих до їдальні. Надія так і не спитала про тих чотириногих… Дієтичний лікар порадив їм спеціальне меню, яке складалося з десятка вітамінізованих страв.

Розмова продовжувалася і за столом. Вчений радив їм виступити згодом з лекціями про ту добу, в якій вони колись жили.

– Адже ніхто ще не зробив такого стрибка, як ви, – стрибка через гірські пасма Часу… – говорив Саджера. – Хто ж краще за вас розповість про ту давню героїчну епоху, в якій ви народилися і виросли?

Хіба можна було не погодитись?

– Перед тим, як ви будете розповідати про далеке минуле людства, коли ще тільки сходила зоря комунізму, чи не хотілося б вам познайомитись із сучасною Землею? – сказав вчений, усміхаючись. – Бачу, бачу, що не заперечуєте. Так от, незабаром ми вирушимо в екскурсію. Вам, звичайно, цікаво побачити свою рідну, прекрасну Землю?

– Аякже! – в один голос вигукнули Надя й Ігор.

– Ви її не впізнаєте… – задумливо продовжував Саджера. – Комунізм розкував духовні й матеріальні сили людства, і планета розцвіла. Всі народи: і європейські, і азіатські, і африканські, і американські – живуть як дружна сім’я.

Скільки любові було в його тихому голосі, в погляді його примружених променистих очей!

Ігор нагадав про всякі «учені» теорії і прогнози, які пророкували зубожіння, виродження людства через перенаселеність Землі. Хай би тепер переконалися «пророки», на що здатна вільна людина, її всемогутній розум!

– Так, людство зазнало чимало небезпек, – промовив Саджера. – І найбільша з них – імперіалізм, який соціальні недуги «лікував» кровопусканням. У добу комунізму населення зростає невпинно, але всім є місце під сонцем! Звичайно, в нас ще багато нерозв’язаних проблем, – продовжував він, – але соціальна боротьба не роздирає нашого суспільства, як на Марсі…

– А що відбувається на Марсі? – спитав Ігор.

– Там надзвичайно напружене становище. Імперіалістична олігархія загрожує атомною війною Конфедерації демократичних республік. Реакційна правляча кліка олігархії погрожує атомними вибухами зруйнувати планету, перетворити її на рій астероїдів і метеоритів. Все це переслідує одну мету: тримати населення планети під страхом знищення. Війна може там вибухнути кожної хвилини.

– Знайома ситуація! – вигукнув Ігор. – Але невже історія нічому їх не навчила?

– Як це в давнину казали… – Саджера приклав пальця до скроні, замислився. – Ага, пригадав: горбатого могила виправить! Але ми відхилилися від теми. Я розповідав про Землю… Та що тут говорити, ми влаштуємо для вас екскурсію – побачите!

Важко передати, з яким нетерпінням ждали Надя та Ігор цієї екскурсії. Вони побачать рідну планету, її міста й села… Не сиділося в кімнатах. Бродили прозорими тунелями підводного міста і все розмовляли й розмовляли про одне й те ж: як змінилося обличчя планети? Чи впізнають вони рідні місця?

Ігор обстриг свою густу і довгу бороду, поголився. Працівники підводного господарства дивилися на них і дружньо посміхалися. Взагалі Надя й Ігор почували себе серед цих людей майбутнього так, ніби повернулися до рідної сім’ї. Стосунки між людьми тут були прості, без умовностей, але разом з тим високоінтелектуальні. До Надії й Ігоря в усіх – і чоловіків, і жінок – була, звичайно, особлива цікавість, але вони не докучали їм розпитуванням. Навпаки, самі багато розповідали про своє життя й роботу. З розмов із своїми новими товаришами Надя й Ігор дізналися про підводні плантації чудових їстівних рослин, про атомну генетику, завдяки якій ботаніки і агробіологи вивели зовсім нові види рослин. Для Смеречанської це було особливо цікавим. Не без подиву наші мандрівники почули, що Саджері, видатному вченому, давно вже перевалило за сто років, що людство майже зовсім викорінило хвороби і забезпечило довголіття. Багато цікавого почули Надія й Ігор. От тільки про ті підземні ходи забували спитати. Ігор сам не бачив чотириногих, то й не думав про це, а Надію захлеснули нові враження.

Нарешті настав час вирушати в подорож! Наші мандрівники сподівалися, що в скафандрах вони випливуть на поверхню, а там…

Їх запросив до своєї зали Саджера.

– Приготування закінчено, – сказав він, вказуючи на простору кабіну, що стояла біля прозорої стіни. – Можемо вирушати. Займайте місця.

Батьківська посмішка ховалася в його очах. Щось молоде іскрилося в його погляді. Важко було повірити, що цій людині понад сто років.

Коли вони втрьох сіли в кабіну, світло в залі погасло. Перед очима тьмяніла стіна води. Надійка інстинктивно притулилася до Ігоря: здавалося, що вода рине в кабіну. Та ось вона відхлинула, і під кабіною розкинулась збурена поверхня океану.

– Після того як теплі течії, спрямовані сюди людиною, розтопили вічну кригу і піднесли температуру води, цей океан звуть просто Північним, – заговорив учений. – Такі зміни позначилися на кліматі всієї північної півкулі.

– А хіба не піднявся рівень світового океану? – перебив Ігор. – Додалося стільки води…

– Людство впоралося з цією проблемою. Створено чимало нових морів – у Центральній Азії, в Африці, на Близькому Сході, в Австралії. Є тепер моря і в Америці. Низькі береги континентів, які могло затопити, захищені дамбами. Пішли під воду безплідні простори тундри. До самих берегів океану підкотилися зелені хвилі садів. Погляньте!

На обрії темніла берегова смуга. Здавалось, вона летіла назустріч, як птах із широко розкинутими крилами. І ось внизу білим цвітом забіліли сади! Треба було добре придивлятися, щоб помітити серед цього молочного моря будинки. Блисне скляною стіною – і зникне.