355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Василий Бережной » В небі — Земля! » Текст книги (страница 5)
В небі — Земля!
  • Текст добавлен: 6 октября 2016, 23:25

Текст книги "В небі — Земля!"


Автор книги: Василий Бережной



сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

СЕЛЕНІТИ?

Загорський поспішно повів Івана Макаровича до того місця, де він знайшов шестигранну плиту. Воно чимось нагадувало давно залишений кар’єр – купи поколотого каміння, дрібні осколки. І все це вкрито, наче повстю, шаром сірого пилу. В багатьох місцях каміння виставило на сонце свої гладенькі грані.

Якщо спуститися цим «кар’єром» униз, то можна потрапити до звивистої ущелини, схожої на русло висохлої ріки.

– Дозвольте, Іване Макаровичу, я зійду туди… Побачу…

– Ідіть.

Легко перестрибуючи каміння, Микола побіг униз. Його, мабуть, більше цікавило «річище», бо «кар’єр» він оглянув тільки побіжно і подався далі.

Іван Макарович захоплено стежив за його рухами. Загорський, вийнявши з-за пояса молоток, постукав по стіні.

– Порода тут міцна, – радирував Микола, – граніти і базальти. Пройду далі.

– Ідіть, але часу не гайте.

Професорові було добре видно, як Микола йшов, трохи похитуючись з боку на бік і час від часу підходячи до стіни, щоб постукати молотком. Інколи він зупинявся, розгортав ногами порох, щебінь і стукав молотком по дну.

Іван Макарович подивився вдалину – там, наче в снігу, біліли вершини високих гір. «Ех, – думав Плугар, – коли б то справді був сніг! Якби тут була вода. Тоді не лежало б сухе річище… О, а де ж це Загорський?» Професор ступнув на самісінький край, заглянув униз – Миколи не видно, наче крізь землю провалився!

– Миколо! Миколо! – вже з тривогою радирував Іван Макарович, не розуміючи, що могло трапитись.

– Я тут! – почулося в навушниках, і в ту ж мить Плугар побачив унизу Загорського. Юнак одділився від стіни, ніби вийшов з неї. – Тут таке, Іване Макаровичу… Тунель!

– Печера?

– Та ні, тунель. Склепіння з каменів правильної форми… Мені здається… Може, це сліди селенітів, Іване Макаровичу? І дно річища якесь підозріле – неначе шосе!

– Може, у вас галюцинації, Миколо? Як ви себе почуваєте?

– Що ви, Іване Макаровичу! Спускайтеся, і ви самі переконаєтесь. Та захопіть свого ліхтарика – там зовсім темно.

Плугар пішов по Миколиному сліду. Спустився на дно ущелини, швидко наблизився до Загорського. Юнак стояв біля чорного отвору в стіні. Отвір був досить високий – метрів десять, у ньому могли вільно розминутися дві вантажні машини.

– Ось погляньте, Іване Макаровичу!

Вони ввімкнули свої ліхтарі і почали розглядати стіни, склепіння. Так, сумніву не було: каміння мало форму шестигранників! Як та плита, що її знайшов Микола…

Зайшли в тунель. Микола постукав молотком по стінах – камінь навіть не вилущувався. Несподіване відкриття викликало рій думок і в молодого науковця, і в професора. Життя на Місяці? Це могли припускати лише автори фантастичних романів… Але ж це дійсність – вони йдуть тунелем! Природа створила багато дивовижних гротів і печер, та це, без сумніву, не її робота… Ясно видно: рівними рядами припасовані один до одного шестигранні камені. Так припасувати їх могла тільки жива рука, дії якої освітлені розумом!

– Що ви скажете, Іване Макаровичу? Ми ж натрапили на сліди селенітів, останки неземної, самобутньої цивілізації!

– Треба пересвідчитись, друже…

– Та тут же й сліпому видно! – вигукнув Загорський. – Це сліди селенітів!

– Не поспішайте з висновками, – лагідно промовив Плугар. – Все, що ми знаємо про природу Місяця, виключає можливість життя на ньому.

– Навіть у минулому? – обернувся Загорський.

– Звичайно. Про це тепер і говорити нічого.

– А я впевнений, що мільярди років тому на Місяці була атмосфера, була вода, було… життя!

«Запальний, – чомусь із заздрістю подумав Плугар. – Фантазує».

Хвилин десять обидва йшли мовчки, користуючись одним ліхтарем. Велике золоте коло пливло перед ними по підлозі, вкритій товстим шаром віковічного пороху. Розгорнувши пил, вони побачили такі самі шестигранні плити, тільки далеко більшого розміру.

Минуло ще з півгодини, тунель потроху завертав то в той, то в інший бік, і вже важко було визначити, де вони перебувають: під рівниною, на якій лишили рацію, чи під горами по той бік «річища».

Раптом на віддалі метрів п’ятнадцяти-двадцяти підлога зникла – світло ліхтаря вільно падало кудись униз. Обережно ступаючи, Іван Макарович і Загорський підійшли до краю і побачили, що в урвище ведуть східці. В глибині, скільки сягали електричні промені, виднілися сходи. Вони здавалися сходами гігантів – такі були високі і масивні. Наші мандрівники не могли ними йти, як звичайно, а тільки зістрибувати: кожен східець мав приблизно метрову висоту.

Так вони і йшли – Загорський зіскакував попереду, а за ним – Іван Макарович, спираючись правою рукою на його плече.

– От і я стану спортсменом! – пожартував професор. Підземний хід, в якому кожен сантиметр поверхні був покритий, може, тисячолітньою таємницею, густа темрява, що обступала їх з усіх боків, невідомість, яка чигала на них, нарешті, незвичні скафандри і безповітряний простір навколо – від усього цього ставало моторошно, і професор хотів «нормалізувати» обстановку розмовою. – Ті, що тут ходили, були собі нівроку, – продовжував він, – якщо… побудували такі сходи… А взагалі тут не завадив би ліфт чи ескалатор.

– Видно, їхні інженери не додумалися, – відгукнувся Загорський. – А ті, що тут ходили, Іване Макаровичу, звуться селенітами.

– Хто його зна… А втім, ще побачимо.

– Ну як ви ще можете сумніватися, Іване Макаровичу? Життя таке різноманітне у своїх проявах. От обслідуємо Місяць, полетимо на Марс… О, ми вже й спустились!

Східці закінчились, і вони потрапили до просторої зали. Високе склепіння підтримували шестигранні колони з якогось блискучого полірованого каменю. Цим колонам не було ліку – вони стояли, як гігантський кам’яний ліс. Знизу товщі, вгорі тонші, може, вони й зображали собою ліс? Ковзнувши ліхтарями по склепінню, Загорський і Плугар побачили на ньому відтворене небо! На темно-голубому фоні зненацька спалахували в світлі ліхтарів знайомі сузір’я, викладені з якогось дорогоцінного каміння, спалахували і гасли, як тільки світло посувалося далі.

Іван Макарович і Микола пробиралися між колонами, сподіваючись, нарешті, дійти до самого центру цієї дивовижної споруди. Прискорено билися їхні серця. Ніби подих незнаної історії проникав під скафандри. Вдалині між колонами сяйнуло світло. Можна було йти, вимкнувши ліхтарі. Колони розступилися, і Загорський з Плугарем стали наче вкопані. Просто перед ними засяяло величезне провалля, неначе обернена чаша неба. Зверху крізь вузенький отвір проникало сонячне проміння і, впавши на ввігнуту сферичну поверхню «чаші», викрешувало безліч голубих вогнів. А внизу, із самісінького дна, здіймалося багряне сяйво. Там з якогось яскравого каменю були викладені гігантські вогненні язики. Здавалося, тепло і світло вириваються аж із ядра Місяця.

Це була музика! Музика світла і кольорів – похмура і разом осяйна. Тисячі скрипок зазвучали в Миколиній душі. Стояв, як заворожений. Угорі виднілися зроблені з мозаїки сузір’я, сріблився якийсь великий диск (Микола догадався, що то – Земля).

Невтомні в пошуках невідомого, сини Землі стояли, вражені витвором чиїхось вмілих рук. Але що все це означає? Хоча підземелля було напівосвітлене різноколірним промінням, що, відбиваючись від каміння, створювало дивовижний світловий ефект, Загорський натиснув кнопку ліхтаря. Спалахнули нові міріади вогнів, заворушилися, кинувшись в усі боки, чорні тіні, і здавалося, що тут пробігли якісь живі істоти. Немов здоганяючи їх, Микола спрямував променистий сніп на підніжжя колон, що обступили «чашу». Вигук здивування вирвався у нього з грудей:

– Гляньте! Селеніти!

Іван Макарович повернувся у той бік. Над самим краєм провалля, немов повзучи до нього, лежали якісь довгі істоти, ніби грілися біля того холодного вогню, що жеврів унизу… Професор підійшов ближче, і йому здалося, що то купки попелу чи якогось пороху, які зберегли форму живих істот. Коли він спробував доторкнутися, порох розсипався, наче нічого й не було.

У глибокій задумі брели наші мандрівники. Крім величезного наукового інтересу, видовище мертвого храму збуджувало і звичайне людське почуття жалю до тих істот, які давно стали порохом.

Стомившись, Плугар і Загорський сіли на підлогу, обіпершись спинами об колону. І як тільки погасили ліхтарі, сутінки огорнули все. Через кілька хвилин очі призвичаїлись, і вони почали помічати блиск сузір’їв над головою і жевріюче сяйво, що линуло знизу.

– Що ви думаєте про все це, Іване Макаровичу? – не втерпів Загорський.

Професор відповів не зразу. Звичайно, археологічні дослідження розкриють історію цієї матеріальної культури, призначення споруд, а може, навіть і звичаї їхніх господарів. Але вже з попереднього ознайомлення ясно, що це грандіозне підземелля – храм. Життя на поверхні неможливе через брак атмосфери, холод і спеку. Мабуть, вони шукали порятунку в тілі планети, де, без сумніву, ще й досі є своє власне тепло. Може, оте багряне сяйво на дні є символом бога тепла, бога життя? Вся будова спрямована вниз, у глибину. Це виразно помітно в архітектурі храму: низьке склепіння, велика лійкоподібна заглибина. Отже, джерелом надій, сподівань для цих істот було не холодне небо, а надра планети. Їхні погляди були звернені не вгору, не в безмежні простори неба, а в глибину Місяця, де акумулювалося тепло.

– Подивіться на їхні пози, Миколо. Всі вони лежать ниць, заглядають на дно цієї магічної чаші. Та ніщо їх не врятувало…

– Ех, якби вони протримались до нашого приїзду! Ми б їм допомогли!

– Треба все це на кіноплівку, Миколо.

– Апарат же нагорі!

Тільки тепер вони згадали про свій транспорт, залишений під скелею, про ракету, яка височить десь за горами. Як там Жаннета і Мілько?

– Я піду візьму апарат, Іване Макаровичу.

– Ідіть, – якось неохоче погодився професор. – Та не баріться!

– Скільки ми сюди йшли? – міркував Микола, дивлячись на годинника, що світився на ліхтарі. – Здається, години півтори. А тепер я швидше, за годину справлюся!

– Гаразд!

Микола встав і швидко пішов. Кілька хвилин Іван Макарович бачив, як перескакувало по колонах світло його ліхтаря.

«Камінь, навколо тільки камінь, – подумав професор. – Немає ніяких слідів металу… Треба пошукати…» Потім чомусь згадалося рідне місто, сонячні луки за Дніпром і прозоро-сині хвилі ріки. Перед очима захиталася яхта, і Плугар побачив на фоні білого паруса бронзову постать своєї доньки. Він стоїть, схилившись на балюстраду набережної, яхта летить, мов птах. Донька махає до нього рукою, гукає, але слів не чути. Він біжить вздовж набережної, хоче не відстати від яхти, але втома підкошує йому ноги, він падає і… прокидається.

Коли Іван Макарович подивився на годинника, дрімоту як рукою зняло: минуло дві години, а Микола не повернувся! Може, він десь поблизу заблудив?

– Миколо! Миколо! – загукав Плугар у мікрофон. – Я тут!

Короткі радіохвилі кидались у кам’яні проходи, під склепіння і згасали десь унизу. Відповіді не було.

– Миколо! Миколо!

Навушники мовчали.

ЛЮДИНА Й ГАЛАКТИКА

Жаннета Барб’є «розгорнула» свою обсерваторію поблизу «Комети». Вона розчистила для себе невеликий майданчик і на твердому, як камінь, пористому ґрунті встановила астрограф. Це була найновіша модель, виготовлена по спеціальному замовленню і укомплектована спектрографом конструкції самої Жаннети Барб’є. Цей спектрограф відзначається своєю світлосилою.

Одного погляду в окуляр було досить, щоб переконатися, наскільки тут кращі умови для спостереження, ніж на Землі. Кращі? Ні, просто ідеальні! Якщо земні обсерваторії – навіть високогірні – приліпилися на дні повітряного океану, то тут зовсім немає атмосфери з її помутнінням, температурними коливаннями, пиловими включеннями і т. п. Тут, на Місяці, світло далеких галактик доходить до телескопа безперешкодно. На космічний газ можна не зважати: він настільки розріджений, що практично не відрізняється від вакууму. Цей фактор не враховується і при спостереженнях із Землі,

Жаннета відчувала себе найщасливішою з усіх живих астрономів. Важко було повірити, що це не примарилось їй, що це – насправді. Але ось біля неї труба, над нею чорна сфера, знайомі сузір’я. Сіла на розкладений стільчик, схилилася до окуляра. Шолом скафандра трохи заважає, бо не можна притулитися бровою до ободка, але це від незвички. О, чудово! Почала працювати руками – труба зрушила.

Працю астрономів можна порівняти з мисливством чи рибальством. Але вони полюють на зірки, виловлюють у безмежному океані Всесвіту цілі косяки галактик.

Передчуття хороших ловів охопило душу Жаннети. Спочатку їй кортіло дослідити відкриту нею комету, але цю думку вона відкинула зразу. Не можна гаяти часу. Всі її зусилля – галактикам, конкретніше – взаємопроникаючим галактикам.

Через хвилину вона вже знайшла те, що шукала. Так, це дві велетенські галактики, що, здавалося, проходять одна крізь одну. А може, це проходження уявне? Цілком вірогідно, що ближча просто проектується на дальшу. З великої віддалі може здатися, що два зустрічні океанські лайнери врізалися один, в одного, а насправді – між ними велика відстань. Отак і галактики. Крізь зоряні скупчення однієї просвічують зірки іншої, і та інша проходить далеко-далеко, може, на віддалі кількох діаметрів. До того ж, треба врахувати і ефект Ейнштейна – відхилення променів біля великих мас. Адже не одну й не дві зірки промине світло далекої галактики, поки дійде до її ока. І не одну тисячу, й не один мільйон, а – мільйони мільярдів масивних сонць!

Ні, це не просте завдання – дослідження галактик. І якщо їй, Жаннеті, вдасться ступити у цьому напрямі вперед хоч на крок, – вона вважатиме, що жила немарно.

Ось вона спостерігає ці дві галактики, і уява малює їй живу картину: пливуть світи один крізь другий – нестримно, велично, з музикою свого радіовипромінювання. Їй хочеться, щоб було саме так. А голос розуму скептично питає: а чи потрібно бажане видавати за дійсне?

Мілько вивів її із задуми:

– Як ідуть спостереження, Жаннето?

– Тут таке, Михайле… Природа показує такі несподіванки…

– Так це ж добре! Чим більше вона ставитиме нам запитань, тим краще.

– Вірно. Та я не про це.

– Природа хоч і примхлива, – жартував Михайло, – але добре серце має.

– Мабуть, вам скучно на самоті.

– А ви хіба не на самоті?

– Ні, я віч-на-віч із Всесвітом.

Жаннета замовкла, спохватившись, що говорить красивості. Потім спитала:

– Як там наші?

– Чомусь не виходять на зв’язок, – вже без ентузіазму сказав Мілько.

Раптом зазвучали сигнали супутника:

– Пі-і, пі-і…

Мілько кинувся в ефір:

– Тихо Браге! Тихо Браге! Я – «Комета»… І зараз мовчать.

Кілька разів гукав Михайло, щоб скористатися проходженням супутника. Ніхто не відповідав. Нарешті – голос!

– Я Отто Дік. Плугар і Загорський провадять дослідження в западині…

МІЛЬКО. Але вони довго не виходять на зв’язок!

ДІК. Не знаю. Я з Роботом був далеко. Повернувся – їх нема. Сліди ведуть в ущелину. Кисневих балонів обмаль.

МІЛЬКО. Негайно прилітайте.

ДІК. Я не вмію керувати апаратом.

МІЛЬКО. Пошліть Робота. Негайно.

ДІК. А хіба…

Стихли сигнали супутника, обірвалася розмова.

МІЛЬКО. Жаннето, полетите туди?

ЖАННЕТА. Полечу.

МІЛЬКО. Тоді готуйтесь.

Жаннета подивилася на всіяне зорями небо, зітхнула і поспішила до ракети.

СЛІДИ НА ПОРОСІ

Стривожений сидів професор Плугар біля колони підземного храму. Десь у глибині «магічної чаші», як він назвав конусну виїмку, жевріло холодне каміння. Отак у ньому жевріла тривога. «Що сталося з Миколою? Де він затримався?» – пекли думки. З’являлися різні догадки, звичайно, невеселі. А що ж, все могло трапитись. Юнак міг упасти і пошкодити кисневий балон… Або рація. Теж могла розбитися…

Іван Макарович підвівся, ввімкнув ліхтарика і тільки тепер звернув увагу на сліди в поросі. Вони ж поведуть його туди, де, можливо, зараз лежить Загорський!

Професор швидко пішов по слідах. Спочатку йому важко було розрізнити Миколині – і саме ті, що він відпечатав, ідучи до виходу. Адже вони вдвох обійшли увесь храм, тільки вдвох, – а скільки відбитків підошов у цьому віковічному поросі! Вони помережали всю підлогу навколо «чаші», і ось Іван Макарович здивовано помітив, що знову прийшов на те місце, де щойно сидів. «Еге, – подумав він, – починаю блудити… Це не гаразд. І чого я пішов навколо чаші? Треба шукати тунельного отвору, а головне – спокій, спокій!»

У тонкому мистецтві слідопита Іван Макарович аж ніяк не був професором, йому довелося одночасно опановувати цю науку і застосовувати її на практиці. Пригадавши досить заплутану криву свого руху, Іван Макарович, пробираючись поміж колонами, повернувся до тунельного отвору. Присвітивши ліхтарем, він побачив при виході з тунелю чотири переплутані сліди. «Два – це ми йшли сюди, – міркував Іван Макарович, – третій – Загорський ішов до виходу за апаратом, а четвертий… значить, він десь тут!» Так, сумніву не було: Загорський тут. Іван Макарович рушив по його слідах. Спочатку широкі Миколині кроки вели, як і треба, – до колонади. Але тут він чомусь звернув не вправо, а вліво…

Професор незчувся, як потрапив у якийсь інший тунель. Власне, це була широка підземна вулиця. Вона то йшла прямо, то повертала під тупим кутом. Чіткі сліди Загорського вели безпомилково, і тривога почала помалу розвіюватись. Тепер професор уже не мав сумніву, що знайде юнака. Але все ж таки якесь неприємне почуття самотності, може, навіть страху, ні на хвилину не залишало Івана Макаровича. Це ж тільки подумати – забратися у темні надра Місяця! Ні, така подорож не під силу одній людині. Тут не витримають найміцніші нерви!

У цих підземних анфіладах темрява була така густа, така непроникна, що сніп електричного світла, який падав з ліхтаря, здавався справжнім чудом.

«А що, коли ліхтар зіпсується? – несподівано промайнула думка. – Що тоді?» Іван Макарович інстинктивно стиснув ребристу поверхню футляра. На мить йому стало моторошно, але тільки на мить. Зусиллям волі він відігнав од себе чорні думки. «Ну, що за дурниці! – підбадьорював себе. – Десь же тут Загорський». І він знову почав гукати Миколу в мікрофон.

Та ось сліди у поросі вивели професора на великий майдан. Так, це справді був просторий підземний майдан. Промінь ліхтаря ледве сягав протилежної стіни. В кількох місцях зяяли широкі тунельні отвори, а між ними – менші, неначе двері. Сліди Загорського повернули в один з менших отворів, і тут Іван Макарович побачив Миколу. Юнак стояв, розглядаючи щось на стіні, і обернувся лише тоді, коли помітив світло професорового ліхтаря.

– Іване Макаровичу! – зазвучало в професорових навушниках. – Та це ж… Це ж підземне… глибинне місто! Я знайшов ось на стіні (він присвітив ліхтарем), подивіться…

– Товаришу Загорський! – суворо сказав у мікрофон Плугар. – Оце так виконуєте ви доручення начальника експедиції? Чому ви не повернулися відразу до мене, так, як я вам наказав, а пішли зовсім в інший бік?

– Та я, Іване Макаровичу, думав – подивлюся одним оком і миттю, – виправдувався Микола.

– Навіть найменша недисциплінованість, товаришу Загорський, неприпустима! Роблю вам зауваження!

Вони стояли один проти одного, опустивши ліхтарі вниз, і непорушна темрява огортала їхні постаті. Загорський відчув, як він червоніє від сорому.

– Даю слово… – пробурмотів він, – обіцяю…

– Добре, – вже трохи лагідніше проговорив професор. – А тепер давайте познайомимось із глибинним, як ви кажете, містом.

…Іван Макарович і Микола довго ходили тунелями, прорізуючи темряву снопами електричного світла. З вулиць, що перехрещувалися і розбігалися в різні боки, вони заходили до житлових та інших приміщень, натрапляли на речі, призначення яких було невідоме.

Тисячі загадок оточували наших мандрівників.

Хто і як міг збудувати отаке підземелля? Може, тут використано природні печери? Ні в будові, ні в різноманітних речах професор поки що не знайшов ні найменшого сліду металів. Камінь і камінь. Є теракота – випалена глина. Трапляється скло – в інкрустаціях на округлих стелях, у формі великих куль, що їх тримають камінні статуї. Коли на ці кулі падає промінь ліхтаря, вони починають яскраво світитися, а потім поволі згасають, знеможені в сутичці з цілковитою темрявою.

А чи мали ті істоти зір? Мабуть, мали, бо інакше не було б кольорових зображень, вмонтованих у стіни й стелі з різноманітних мінералів. Значить, вони якось освітлювали своє житло? Але як?

А вода? А повітря? І як була влаштована їх циркуляція?

Плугар і Загорський бачили багато статуй, що зображали жінок, образи їхні проглядали то з мозаїчних панно, то з барельєфів.

– Уявляєте, Миколо, – звернувся професор до Загорського, – скільки тут буде роботи нашим археологам, історикам, лінгвістам, інженерам, архітекторам?

– А лінгвісти що тут робитимуть? – здивувався юнак.

– Як що? Ось подивіться, – професор освітив стіну великої зали, в якій вони стояли. – Зверніть увагу на оці складні геометричні фігури. Ви думаєте, навіщо вони вибиті на камені? А бачите, вони розташовані за певною системою, і в них можна розрізнити трикутники, чотирикутники, ромби, шестикутники…

– Орнамент.

– А мені здається, що це письмо. І лінгвісти його розшифрують так само, як розшифрували вони вавилонський клинопис.

– Цікаво! А як ви думаєте, Іване Макаровичу, скільки часу пройшло відтоді, як рука селеніта вибила оці значки?

– Рука селеніта… – розмірковуючи, проговорив професор.

Він водив ліхтарем по стінах, виступах, карнизах. Постать Загорського в скафандрі то з’являлася в сяйві проміння, то зникала в темряві.

Не діждавшись відповіді, Микола заговорив:

– Я так гадаю: ця культура не тисячоліття нараховує… Селеніти жили й працювали тут уже, мабуть, тоді, коли на Землі бродили іхтіозаври. Це, можливо, найстародавніша культура в усій нашій Сонячній системі, якщо до страшенної, неймовірно великої віддалі в мільйони років можна застосувати термін «стародавня». Ми зараз подорожуємо в далеке минуле, Іване Макаровичу.

– Чому ви так думаєте, Миколо? – спитав Плугар, оглядаючи рельєф, який потрапив у світляне коло.

– Враховуючи те, що маса Місяця разів у вісімдесят менша від маси Землі, і, значить, він охолонув раніше, можна припустити, що й умови для виникнення життя тут створилися набагато раніше. В той час, коли з втратою води і атмосфери життя на Місяці поступово згасало, на Землі воно тільки почало розцвітати…

Розмовляючи, Плугар і Загорський заходили до все інших і інших приміщень. В одній великій круглій залі вони затрималися довше. Тут, куди не глянь, – під електричним промінням зблискували, ніби оживали, зображення з різноколірних камінців. Іван Макаровим присвічував обома ліхтарями, а Загорський пустив у хід кіноапарат.

Ось підряд кілька пейзажів. Досить майстерно зображено діючий вулкан – з кратера виривається лава і вогненним потоком суне до синього лісу. Тут же звивається якась чорна стрічка, очевидно, ріка.

– Значить, все тут було – і ліси, і річки, – каже Микола.

ГІлугар освітлює далі, і перед ним постає безмежна рівнина, вкрита якоюсь рослинністю, в небі – хмара із стрілою блискавки, косі струмені дощу.

– Для мешканців підземного поселення це вже, мабуть, звучало казкою… – задумливо говорить професор. – Бо коли вони закопалися сюди, таких атмосферних явищ на Місяці, звичайно, не було.

На іншій картині вони побачили крупного звіра, що перестрибував через річку. Він скидався на оленя, але величезні гіллясті роги були в нього не лише на голові, а й по всій спині.

Довго міркували наші мандрівники над однією загадковою мозаїкою. На чорному фоні було зображено світило, можливо Сонце, на якому стався сильний вибух: в різні боки розлітаються золоті згустки речовини, і ось уже йдуть по своїх орбітах планети.

– Та це ж зображена теорія походження планетної системи! – вигукнув професор. – Цікаво, цікаво…

– В чому ж вона полягає, ця теорія? – спитав Загорський.

– Коли буде розшифровано письмо, тоді матимемо про неї повне уявлення. А зараз можна сказати одне: невідомі космогоністи, очевидно, вважали, що планети створюються з речовини зірки і що ця речовина викидається з неї завдяки вибуху, тобто внаслідок внутрішніх процесів. Так само виникли й супутники планет. Досить-таки цікава теорія… Подібні, хоча й не зовсім такі, припущення робили й земні астрономи.

Була тут ще й інша мозаїка на астрономічну тему. Білі блискучі камінці розкладено так, що вони зображають чи зоряне скупчення, чи навіть галактику. Скраю того скупчення – червонувата зоря, а біля неї кілька темних цяток, напевно, планети. Тонка, ледь помітна лінія звідси в’ється у простір, доки не натикається на маленький кружечок, розташований поряд з більшим. Ця мозаїка обведена стрічкою різноманітних геометричних фігур, що нагадують клинопис.

Плугар і Загорський залишали округлу залу в хорошому настрої: може, це була просто радість нововідкриттів, а може, приємно було дізнатися, що розумні істоти жили тут не як кроти, а були здатні до абстрактного мислення.

– О, а це що? – присвітив Микола в закуток. – Подивіться, Іване Макаровичу!

Професор підійшов, нахилився і в яскравому світлі ліхтаря побачив цілу колонію грибів!

– Виходить, що тут можна поповнити запас провізії, – пожартував він. – Як же ви тут виросли без повітря і без води?

Ця, здавалося б, незначна знахідка глибоко вразила Плугаря. Яка незламна, яка могутня сила життя! Немає ґрунту – хапається корінням за камінь, нема чим дихати – а таки проростає! Ніякі сліпі сили не можуть його вбити, не можуть. Життя – безсмертне!

Після того як Загорський зафотографував стійких представників загиблої флори Місяця, Іван Макаровим зірвав кілька грибів і поклав до сумки.

Далі пішли якимись крутими спусками, вузькими галереями, широкими майданами. То піднімалися сходами вгору, то стрибали униз. І скрізь були печери, неначе соти в стільнику, і стільник той мав, очевидно, безліч поверхів. Було тепло, Іван Макарович думав, що то відчувається тепло планети, а Загорський пояснював це виключно їхньою ходьбою, хоч вона і не втомлювала їх. Сумки вже були повні всяких зразків чудернацьких кам’яних речей, виробів із скла і теракоти, але бажання побачити, узнати ще більше, ця ненаситна жадоба, якою, на щастя, пройняте людство, гнала і гнала їх уперед, їм хотілося ще знайти метали. Ішли, перемовляючись через свої рації, водячи перед собою снопами електричного сяйва.

На одному великому перехресті зупинилися. Посередині тут чорнів круглий отвір, у який ледве не полетів Іван Макарович. Присвітивши вгору, він побачив такий отвір і в стелі: схоже було, що це якийсь наскрізний колодязь. І вгорі, і внизу біля отворів було по кілька великих куль, які відразу спалахнули, коли на них упало проміння ліхтарів. Перед очима наших мандрівників постала чудова картина. Поблизу отвору, що вів униз, спиною до нього, обличчям до тунелів стояло чотири величезних скульптури з якогось світлого каменю, надзвичайно схожого на мармур. Кам’яні постаті в простягнутих руках тримали такі самі прозорі кулі, які були встановлені біля отворів.

– О, це треба обов’язково сфотографувати! – захоплено сказав Загорський. – Нате й мій ліхтар, Іване Макаровичу, світіть, бачите – світло неначе посилюється.

Справді, стало зовсім видно, кулі відбивали світло одна від одної, створюючи цілу сітку променів. Побачивши плаский камінь, Микола став на нього і почав крутити ручку кіноапарата, націлюючи об’єктив то в той, то в інший бік. Нараз йому здалося, що камінь під ногами хитнувся, наче його щось злегка штовхнуло. Другий поштовх був сильніший – зверху посипався пісок.

– Невже землетрус? – тривожно вигукнув Микола, ховаючи апарат.

– Мабуть, що так, – проговорив Плугар, пильно стежачи за склепінням, з якого сипалося все більше і більше. – Місяць, значить, ще живий!

– Біжімо звідси!

– Там не краще. – Професор посвітив у проходи, і Микола побачив, що скрізь сиплеться пісок, падає дрібне і велике каміння.

Поштовхи наростали, неначе прокочувалась хвиля за хвилею. Плугар і Загорський стали поруч під стіною: бігти у вузький прохід було ще небезпечніше. Обоє поглядали в той тунель, звідки прийшли, – слідів їхніх ще не засипало!

Раптом удар великої сили струснув підземелля. Обвал збив космонавтів з ніг, на мить сяйнуло світло їхніх ліхтарів, і все вкрила темрява.

Першим опритомнів Микола. Поворушив руками, ногами, дихнув на повні груди, – все наче було гаразд. Підвівся. А де ж Іван Макарович? Ліхтаря нема… Наче осліп: суцільна чорнота перед очима. Кинувся навпомацки розгрібати щебінь. Працював гарячково, підхльостуваний страхом і тривогою. Нарешті його рука торкнулася Плугаревого скафандра.

– Іване Макаровичу! Іване Макаровичу!

Почувся шепіт, але такий слабий, що Микола нічого не розібрав, – мембрани в шоломі ледве коливалися. Швидко розсунув породу, поклав професора на спину. Тепер уже виразно чув його дихання. Іван Макарович обізвався:

– Молодці хлопці…

– Про що ви? Які хлопці? – Микола подумав, що професор марить.

– Інженери наші, конструктори… – відповів Іван Макарович. – Хороші скафандри зробили… – голос професора міцнішав. – Темно? Чи це мені…

– Темно, темно, Іване Макаровичу, – заспокійливо промовив Микола, ще, мабуть, не усвідомлюючи всієї небезпеки.

– А ліхтарі?

Довго перебирали вони каміння, доки знайшли в піску потрощені ліхтарі. Тепер, коли нічим було світити, темрява, здавалось, налягла ще дужче.

– Що ж тепер буде, Іване Макаровичу? – спитав Микола у розпачі.

– Найперше – це витримка, товаришу Загорський, витримка і спокій. Ми потрапили в тяжке становище, от і давайте поміркуємо, як нам з нього вийти… Спочатку треба пригадати весь шлях, а потім рушати. Як доберемося до храму – там уже рукою подати.

Іван Макарович говорив, переборюючи тривогу, яка смертельним холодком охоплювала його. Він знав, що ситуації не зміниш докорами, і все ж дорікав собі, що так далеко зайшов у цей лабіринт. Чому було не повернутись? Адже однаково всього підземелля за одним заходом дослідити не можна! Важливо було встановити самий факт його існування…

– Ви, Миколо, здається, шахіст?

– А хіба що?

– Ви, звичайно, знаєте цілі партії напам’ять, можете відновити послідовність ходів…

– Це так, Іване Макаровичу, але в шахах вся увага на ходи, а тут…

– Пригадуйте.

– Коли ви знайшли мене, ми пішли прямо, потім на перехресті повернули вліво, заходили до печер, пізніше знову повернули, здається, вже вправо, потім зійшли на нижчий ярус, тоді знову простували тунелем…

Так, вони пройшли дуже багато – цілі кілометри підземних лабіринтів – і спустилися в глибину не менше як на кілометр. Кисню в них лишалося, може, на годину-дві.

«Якщо не вдасться вибратись, – подумав Плугар, – то Мілько з Жаннетою і Діком все ж таки повернуться на Землю…»

– А коли ми зайшли в круглу печеру? – спитав Микола.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю