Текст книги "В небі — Земля!"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)

«ЩАСТИ ВАМ, ДРУЗІ!»

Ранній ранок, а до космодрому Інституту міжпланетних сполучень плавом пливе народ. Дорослі й діти, чоловіки й жінки – ідуть, їдуть автомашинами, автобусами. Це ж тільки подумати – ракета відправляється на Місяць!

Першими на космодром з’явилися журналісти, працівники радіо і телебачення. Згодом сюди ринула людська ріка. Більшість поспішала, щоб на власні очі побачити цю історичну подію; чимало було й таких, що хоч і не відчували історичного моменту, але раз тисячний натовп стікається в одне місце, то треба й собі, щось має бути цікавого; а дехто й не знав, що діється, але енергійно прокладав собі дорогу ліктями, сподіваючись дізнатися про все на місці, на самісінькому переді. Їх пропускали, думаючи, що то працівники космодрому і без них нічого не буде.

Ракетодром починався тут же, за інститутським садом, за густою стіною підстрижених акацій. Отож Плугар, Отто Дік, Жаннета Барб’є, Мілько і Загорський, а з ними їхні родичі, друзі, а також члени Урядового комітету прийшли сюди пішки. Сонце ще не зійшло. Величезне, на кілька кілометрів довжиною, зелене поле космодрому курилося туманом. Темніючі ангари, стартові естакади, схожі на ферми залізничних мостів, поставлені сторч, здавалося, плавали в повітрі.

Жаннета – невеличка, тендітна дівчина – з захопленням дивилася на цей «акваріум залізних риб», як вона жартома назвала космодром. Звідси, з самісінького дна повітряного океану, ракети-рибини шугали в стратосферу, виходили на орбіту навколо земної кулі, керовані по радіо, облітали Місяць. Звідси запускалися ракети з деталями штучного супутника. Тепер – експедиція на Місяць. Онде бовваніє вона – «Комета»!.. Правда, Жаннеті, може, було б радісніше стартувати в цей політ з мису Канаверал, але що ж подієш… Та, зрештою, наука – насамперед! А ці радянські колеги напрочуд гарні, цікаві люди…

Микола Загорський все оглядається, шукає поглядом Ольгу – її нема.

З репродукторів раптом заговорив густий бас:

– Громадяни! Через огорожу пролазити забороняється!

«Може, то Ольгу не пускають?» – стривожився Микола. Сходив до воріт – її не було. На нього розуміюче зиркнув Михайло. Біля нього стояла мати – ще молода жінка, з такими ж, як у Михайла, чорними блискучими очима.

Загорський привітався і пройшов мимо.

Іван Макарович розмовляв з дружиною так, неначе мав одлучитися кудись у місто в справах; біля них стояв сухорлявий, горбоносий Отто Дік.

Підійшовши, Микола почув:

– Подивіться, яка гарна травичка! – сказав Плугар.

А трава й справді чудова – тисячі, мільйони зелених стебелець здіймаються вгору; в них стільки сили, стільки енергії, що, здається, вони піднімуть і цю бетоновану доріжку, на якій стоять невгамовні люди, і ангари, і естакади.

Жаннета сходить з бетонованої доріжки, збиває ногами росу, сміється. Микола дивиться на потемнілі сліди в траві і думає: «Ех, чому ти не Ольга!»

Тисячі людей зійшлися до космодрому, а її нема. Всі шляхи і стежки навколо заповнені автомашинами, біля підстрижених акацій, що обрамляють льотне поле, стала жива загорода з грудей і облич… а її нема! Кожен хоче протиснутися якомога ближче, тільки не вона…

Прибув дипломатичний корпус. Працівники посольств оточили Жаннету і Діка, гаряче вітаючи їх. Раптом Жаннета побачила якусь жінку і швидко пішла їй навстріч. Вони обнялися, як рідні, – вже сива радянська астрономка Алла Масевич і молода Жаннета Барб’є. Жаннета розмовляла по-російському, і акцент надавав особливої привабливості її вимові.

Під’їхала відкрита машина, що має доставити космонавтів до «Комети».

Потиски рук, останні слова прощання.

Крізь натовп продирається зграйка піонерів з букетами квітів у руках. В останню мить, коли космонавти вже сідали в машину, їм вдалося прорватись і вручити квіти. Малюки зворушили всіх, особливо екіпаж.

Плугар присідає і, обхопивши кількох дітлахів, притискує їх до себе.

І тут Загорський звернув увагу на телепередавачі. Вони водили своїми скляними очима, передаючи все, що тут відбувається, в ефір, на антени.

«Ага, ти сидиш біля свого екрана, – подумав Микола, вдивляючись у націлений на нього об’єктив… – Ну що ж… Дивися, дивися… А бачиш – я щасливий… Щасливий!..»

Зійшло сонце, веселі промені полинули на землю, лягли на обличчя людей.

Нарешті всі сіли, і машина майже нечутно рушила. Вдалині, на фоні лісу, біліє «Комета»; звідси вона здається зовсім невеличкою.

Помахи рук – наче голуби злітають. Тиша незвичайна, аж не віриться, що навколо стільки людей.

Раптом тонкий жіночий голос:

– Щасливо-о-о!

І враз наче греблю прорвало, – кожен гукав що було сили:

– Бажаємо удачі-і!

– Бувайте здорові!

…Через кілька хвилин машина повернулася порожня – тільки квіти на сидіннях.

Люди знову мовчали, насторожено очікували.

Потужні радіорепродуктори повідомляли про все, що відбувалось біля ракети:

– Космічний корабель готовий до відльоту… Техніки закінчують останній огляд і перевірку спорядження «Комети». Механік Михайло Мілько доповідає командирові експедиції, заслуженому діячеві науки Івану Макаровичу Плугарю про готовність до старту. Минають останні хвилини… Увага, товариші, біля нашого мікрофона Іван Макарович Плугар. Слухайте, слухайте!

Здавалося, зупинився час. Урочиста, хвилююча мить примусила частіше забитись тисячі сердець. Почувся глухуватий, стриманий голос вченого.

– Дорогі товариші! – говорив Іван Макарович. – Невтомна праця людської думки наближала сьогоднішній знаменний день. Наша рідна радянська наука відкриває людству шлях до планет, шлях до невідомих таємниць природи в ім’я миру, в ім’я процвітання культури і добробуту всіх народів і рас: білих, чорних, червоних, жовтих. У нас чесна, благородна мета, ось чому ми віримо в успіх, товариші!

Знову тиша, потім команда:

– Зайняти місця в ракеті!

Цокання металу, покашлювання – з репродукторів.

– Увага! – пролунав чийсь владний голос. – Ракета зараз стартує, пропонується негайно відійти від огорожі!

Люди неохоче почали відходити. Але всі голови були повернені туди, де білою цяткою виднілася ракета. Голос із репродукторів усе вимагав і вимагав одійти в «безпечні місця». Зрештою, натовп одхлинув.

А біля центрального входу на ракетодром зчинився галас.

– Негайно пропустіть! – гукав до вартового чоловік у клітчастому костюмі. Він тримав на плечі кіноапарат. – Ви зриваєте нам зйомку!

– Запізнилися, наказано нікого не пропускати, – спокійно відповів вартовий.

Чоловік у клітчастому костюмі безпорадно оглядався навколо, ніби шукаючи підтримки і співчуття. Очі його повеселішали, коли він побачив присадкуватого товстуна, що наближався сюди неквапливою ходою.

– Товаришу режисер! – гукнув до товстуна кінооператор. – Не пускають!

Режисер на диво спокійно відповів:

– Ну що ж, доведеться робити зйомки в павільйоні. Я напишу, сценарій, вийде ще краще…

В цю мить під лісом загриміло, загуркотіло, наче десь далеко обвалилися важкі гори.

Ракета плавко піднялася над синьою стіною лісу. Можна було бачити, як внизу клубочилась біляста хмара, а вогненний стовп підносив і підносив угору, у високе голубе небо невеличке веретено. Гуркіт віддалявся, розтавав, блискуча рисочка ракети зробилася крапкою і… зовсім зникла. Її поглинув безмежний простір.

– Нічого, – спокійно сказав товстун до клітчастого. – Це ми в павільйоні зробимо ще ефектніше!

Голосно перемовляючись, збуджені, схвильовані, розходилися люди.

В ПОЛЬОТІ

В перші хвилини після старту члени екіпажу «Комети» почували себе так, як і в звичайній, не космічній ракеті. «Комета» пронизала атмосферу з швидкістю 2000 кілометрів на годину – дуже повільно, порівнюючи з космічною швидкістю, і досить-таки швидко супроти літака. А головне, що ця швидкість була цілком безпечна і для людей, і для самого літального апарата. Людям неважко було переносити прискорення, а ракета не розігрівалася в земній атмосфері.

Перед очима наших мандрівників розгорнулась незвична картина. Земля спочатку здавалася грандіозною таріллю, вінця якої все здіймались і здіймались угору. Потім вона ніби стала на ребро, і вже не таріль, а безкрая сіра стіна височіла з боку ракети.

Іван Макарович, Микола Загорський, Жаннета і Дік, повернувши крісла до ілюмінаторів, спостерігали Землю. Михайло Мілько не зводив очей з приладів. Швидкість витікання газу, температура, тиск – про все сповіщали йому стрілки, зелені лампочки і тремтливі лінії на екранах.

Загорський час від часу крутив ручку кіноапарата.

– О, це – Індійський океан! – вигукнув він. – А он бачу Індонезійські острови, Австралію, – ну точно, як на карті!

Могутні шари атмосфери вкривали Землю – голубий повітряний океан. Тільки звідси, за його межами, видно, як обмиває він усю земну кулю. Срібляста, залита сонцем поверхня його, здавалось, була непорушна. А там, у глибині, плавають густі масиви хмар, а ще нижче, на самому дні повітряного океану, – міста і села. Там живуть, працюють і мріють люди… Які вони маленькі супроти грандіозності стихій природи і які вони грандіозні, якщо підкорили собі Землю з усіма її океанами – водяними і повітряним!

Професор Плугар сидів, підперши щоку долонею, і мовчки дивився в ілюмінатор. Він і сам не знав чому, але на душі в нього було тоскно. Крізь прозору пелену атмосфери бачив чудові земні материки, дивовижні моря і океани, що сяяли під сонцем, неначе дзеркала, і серце його стискалося. Мабуть, дуже любив Землю Іван Макарович!

А стіна земної поверхні, все віддаляючись від ракети, непомітно для ока почала перетворюватися в коло, і, нарешті, можна було охопити поглядом її всю – велетенський сяючий диск.

Михайло Мілько насупив брови: обчислювальна машина попередила, що через п’ять хвилин реактор запрацює на всю потужність, і тоді «Комета» помчить з космічною швидкістю.

– Іване Макаровичу! П’ять хвилин.

– По місцях! – скомандував Плугар.

Спинки крісел відхилилися, і ось це вже не крісла, а зручні ліжка. Вони щільно обхоплюють тіло з трьох боків, космонавти затиснуті в них, як у великих футлярах. Так їм легше буде переносити наростання швидкості… Раптом ракету штовхнуло. Все її металеве тіло здригнулося, наповнилося звуковими хвилями, загриміло, загуло несамовито, ледве втримуючи натиск розбурханої стихії газів. З прискоренням руху наростало відчуття ваги. На людей неначе навалився невидимий тягар, вони лежали, ніби налиті свинцем.

«Невже не витримаю? – з острахом подумав Плугар. – Невже не витримаю?»

Микола Загорський повторював:

– Я – «Комета». Ідемо по курсу, почуваємо себе добре!

Жаннета дивилася на ілюмінатор і чомусь пригадала зелену траву ракетодрому.

А за ракетою було чорне небо, всіяне зорями. Сяяв усе ще великий диск Землі, палахкотіло Сонце, і яскрів Місяць.

Ракета мчала все швидше і швидше. Тут, у безповітряному просторі, можна було не боятися розігріву її стін. Нарешті рокіт двигуна припинився. У кожного в голові неначе джмелі гули, але тиша вже брала верх.

Всі відчули себе зовсім легко, навіть занадто легко. Тепер, коли не було прискорення і ракета за інерцією мчала з постійною швидкістю, люди зовсім втратили вагу. Це вони відчули, ще не встаючи із своїх ліжок. Першим підвівся Мілько.

– Обережно, товариші, – попередив Плугар.

Професорове попередження про обережність Мілько почув уже під стелею: він висів у повітрі, незграбно дриґаючи ногами і розмахуючи руками. На його обличчі було здивування і розгубленість. Загорський голосно засміявся.

– Ти, я бачу, добрий акробат!

Жаннета теж розсміялася, побачивши механіка в такому кумедному положенні.

Та Мілько зметикував, відштовхнувся ногою від стелі і, описавши складну траєкторію, став на підлогу. Вона відкинула його, мов пружина, але Мілько миттю вхопився за поручні. Винувато усміхнувся:

– Тут, брат, мимоволі станеш акробатом!..

– Не робіть різких рухів, товариші, – нагадав Іван Макарович. – Не забувайте, що пересуватися по кабіні можна тільки тримаючись за поручні.

– Ось так! – весело вигукнув Загорський, стукнувши обома руками по товстій спинці свого крісла.

І відразу ж опинився під стелею.

– Ого! – вигукнув Мілько. – Ти, брат, спритний. Ніякий канатоходець не зрівняється з тобою! Та не борсайся, я тобі допоможу.

Тримаючись однією рукою за поручні, прикріплені до стінки ракети, другою впіймав Загорського за ногу і майже без ніякого зусилля опустив його на підлогу.

– Оце так штука! – бурмотів Микола. – Тільки подумати…

Ще під час підготовки до польоту всі добре знали це явище, але хіба можна до нього призвичаїтися? І ось, незважаючи на тренування, цілковите зникнення ваги практично було для всіх несподіванкою.

…«Комета» мчала з шаленою швидкістю, але члени екіпажу не відчували руху. Навпаки, здавалося, що ракета стоїть, вірніше – висить на одному місці! З правого боку весь час палахкотіло Сонце, увінчане вогненною короною, поблизу нього і по всьому чорному небі сяяли зорі та планети. Відстань до них така велика, що переміщення ракети не вносило ніяких змін в конфігурацію неба. Хіба що зменшувався диск Землі і одночасно виростав Місяць. Але око не могло цього вловити.

З кожною хвилиною космічний корабель наближався до Троянди космосу. Розумні, чутливі автомати вели його по заздалегідь обчисленій траєкторії, яка у певній точці перетинає орбіту штучного супутника.

Причалити до Троянди – це вже робота механіка. А поки що він замріяно дивиться в ілюмінатор на чорне небо. Зорі на ньому різноколірні: одні жевріють, неначе вугілля в грубі, інші скидаються на фіолетові чорнильні плями, ще інші – на розплавлене срібло… Загорський передає і одержує радіограми і час від часу робить зйомки Сонця. Іван Макарович, поклавши на коліна товстий зошит, записує свої спостереження і поглядає на прилади. Електронна обчислювальна машина весь час показує відстань до Троянди – в кілометрах і хвилинах. Цифри тануть, меншають з кожною секундою… Іван Макарович подає команду:

– Мілько! За локатор.

Михайло відразу зайняв місце біля екрана радіолокатора, уп’явся в нього своїми чорними очима. Незабаром він побачив те, чого чекав. Справа на екрані з’явилася маленька зірочка. Вона досить енергійно рухалася до лінії, яка означає напрям польоту «Комети».

– Троянда на екрані! – чомусь тривожно вигукнув Мілько.

ТРОЯНДА КОСМОСУ

Своїми обрисами радянський супутник Землі і справді нагадує троянду, особливо здалеку. Трохи нахилене «стебло», на верхньому кінці якого – «квітка». Чим ближче, тим видніші стають елементи конструкції. «Квітка» – це величезне колесо, змонтоване із контейнерів. Сонячним блиском спалахують на ньому ілюмінатори-вікна. В центрі, на ажурному плетиві радіальних ферм, здіймається кілька овальних щитів, зроблених із напівпровідникових елементів. Це – енергетичне серце міжпланетної станції. Сонячні промені, впавши на ці чудодійні пелюстки, тут же перетворюються в електричний струм і проводами-артеріями течуть по складному організму Троянди. Вони опалюють каюти, гріють воду у ваннах, варять їжу, вони живлять локатори, потужну радіостанцію, підтримують постійну температуру в оранжереї… А сонячного сяйва тут – океан!

В довгій трубі «стебла» – склади, майстерні. Там же, в самому низу, – реактивний двигун, потрібний на випадок зміни швидкості обертання. А по своїй орбіті Троянда мчить за інерцією, зберігаючи ту швидкість, яку одержала спочатку. І не дивно: ніщо не гальмує її руху, адже тут немає жодної молекули повітря! В холодній мертвій тиші міжпланетного простору мандрує наша Троянда навколо Землі, а разом з нею і навколо Сонця. Всередині її лунають голоси, там – атмосфера, тепло, там – життя.

…Мілько не відривав погляду від екрана локатора. Відстань до Троянди швидко зменшувалась. Тепер уже не зірка, а мініатюрна квіточка пливла по матовій поверхні екрана. Незабаром її стало видно і простим оком. Усі скупчилися біля великого лобового ілюмінатора.

Троянда більшала, буквально виростала на очах.

– По місцях! – тихо сказав Іван Макарович.

Як тільки Троянда наблизилась до орбіти «Комети», Мілько всього, може, на дві секунди включив двигун, і космічний корабель, описавши криву, наздогнав Троянду. Їх відділяла прірва у кілька десятків метрів.

Це було цікаве видовище! Над «Кометою» високо здіймався, поволі обертаючись, велетенський корпус Троянди.

Загорський стежив за роботою радіоапаратури, що підтримувала двосторонній зв’язок із сусідами.

– Із щасливим прибуттям вас, дорогі товариші! – пробасила Троянда.

– Дякуємо, – відказав у мікрофон Іван Макарович. – Ми готові шлюзуватись.

– Ми готові до прийому, – прогримів бас.

Усі наділи скафандри, припасували запасні кисневі прилади і ранці з невеликими «ракетними» балонами. Адже діставатися на Троянду треба через безповітряний простір.

Мілько і Загорський знали, що їм робити. Вони мусять забезпечити зарядку спорожнілих контейнерів. Отто горів бажанням ознайомитися з будовою штучного супутника. Ну, а Жаннета хотіла якомога скоріше припасти до окуляра телескопа.

Першими через герметичну камеру біля люка вийшли з ракети Загорський і Мілько. За ними кинувся Дік, Іван Макарович через окуляри в шоломі поглядав на Жаннету. Чи не боїться часом? Щось довго збирається…

– Скажіть, Жаннето…

– Готово!

Удвох з Плугарем Жаннета зайшла до камери. Щільно засунулись двері. Іван Макарович включив насос. Коли повітря перекачали в ракету і відкрився зовнішній люк, Жаннета стала на порозі і з жахом побачила безодню, що відділяла їх від Троянди. Як туди стрибати? Знала, що тіла тут не мають ваги, що впасти нікуди не можна, але… Неймовірне провалля паморочить і… тягне до себе! Треба злегка натиснути кнопку – з балончика на спині вирветься струмінь газу і штовхне вперед… А там – ухопитися за поручні… Все це Жаннета добре знає…

– Чому ви зупинились? – почула Плугарів голос у навушниках шолома.

– Милуюсь! – іронічно відповіла Жаннета і, прикусивши губу, наважилась – доторкнулася до кнопки.

Здалося, ніби хтось легенько штовхнув у спину, і вона попливла, попливла, нікуди не падаючи! Ось і поручні шлюзу Троянди. Вхопилась, легко зайшла в досить просторе кругле приміщення. Не встигла й оглянутися, як біля неї вже стояв Іван Макарович.

– Ну як, Жаннето? – в його голосі чулися батьківські нотки.

– Неймовірно!

– Боялися?

– Дуже! – голос її бринів збуджено і весело.

Герметичні двері за ними зачинилися. Шлюз наповнився повітрям. Знявши скафандри, Іван Макарович і Жаннета потрапили в шахту з ліфтом. У ліфті їх чекав Дік. Він чомусь не скинув скафандра, а лише відхилив шолом. Сидів, ухопившись за ліве коліно. Обличчя його скривила болісна гримаса.

– Що з вами? – стривожився Іван Макарович.

– Та… дрібниця, містер Плугар… Коліно… Не розрахував стрибка і стукнувся.

Плугар спохмурнів. Це ж надзвичайний випадок! Повернувся до мікрофона, вмонтованого у стінці ліфта. Натиснув кнопку.

– Товаришу директор! Трапилось нещастя. Містер Дік розбив собі коліно.

– Шкода, – обізвався бас. – Піднімайтесь в санчастину. Наша астромедицина підремонтує його!

Дік, перемагаючи біль, зморщив обличчя, що, мабуть, мало означати усмішку.

– Може, у вас звичайний вивих? – заспокоювала його Жаннета. – То це не страшно.

– Та воно не страшно… От тільки невчасно все це…

Ліфт підняв їх по «стеблу», і вони вийшли в дуговий коридор самої «квітки». Тут їх зустрів засмаглий чоловік у білому халаті. Привітавшись, він легко взяв Діка попід руки і поніс по коридору. Жаннета дивилася вслід, і їй було жаль колегу. Все-таки він уже немолодий – і на тобі… Бідолашний, не може стати на ногу.

Зліва в ілюмінатори виднілися високі овальні щити, справа – до коридору виходили двері службових приміщень, лабораторій, житлових кімнат. Всі приміщення, очевидно, були зовсім ізольовані на випадок попадання метеоритів. Замість вогнегасників, у коридорі червоніли запасні балони з киснем. Висіли також скафандри.

Двері директорського кабінету відчинилися всередину, і назустріч Івану Макаровичу та Жаннеті вийшов на диво маленький чоловік з великою гривою вогненного волосся. Слухаючи директорський бас по радіо, Жаннета уявляла собі велетня. Тепер, побачивши цього щупленького, подумала, що це хтось із лаборантів, але ні в якому разі не директор.

– Прошу, любі мої космонавти! – прогримів доброзичливим басом чоловічок, трохи схилившись і показуючи рукою в приміщення.

Це був директор!

Іван Макарович привітався з ним, як з давнім знайомим, і відрекомендував Жаннету Барб’є.

Директорський кабінет був, очевидно, і лабораторією. Більшу частину його займали довгий стіл і стелажі з різноманітними приладами, що поблискували нікелем і склом. Посередині у великій діжці стояла широколиста пальма. Жаннета завважила, що над пальмою в стелі є ілюмінатор, крізь який ллються потоки сонячного світла. В кутку гамак на металевих кронштейнах, що правив за ліжко. Видно, кожен кубічний метр тут використовують максимально…

Директор сів за свій робочий стіл, торкнувся кнопок, і на стіні спалахнув екран телевізора. Стало видно нижню частину «Комети» і дві постаті в скафандрах – вони приєднували товстелезний шланг до круглого люка ракети.

– Ваші контейнери наповнять вчасно, – пробасив директор, – так що не доведеться разом з нами облетіти навколо матінки Землі…

– Не хочеться гаяти часу, – сказав.Іван Макарович, – хоч у вас тут і дуже цікаво. А поки що ми хотіли б побувати в обсерваторії і подивитися на нашу прекрасну Селену [1]1
  Селена– Місяць ( грецьке).


[Закрыть].

– Прошу! Тут вам не заважатиме атмосфера. А коли повернетесь, покажу щось таке, що ви ахнете! – засміявся директор, трясучи своєю рудою шевелюрою.

Розповідаючи, як потрапити в обсерваторію, він провів їх у коридор, а сам пішов у санчастину. Справа в тому, що тут, у космосі, з’явилася нова хвороба, яку умовно назвали «страх простору». Виявляється, що на нервову систему людини негативно впливає безмежжя космічного простору. Вона звикла до Землі, до відчуття ваги, обмеженості горизонту… А тут – усе незвичне, все не таке! Може, через оцей страх простору і з Діком трапилося нещастя.