Текст книги "В небі — Земля!"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

ЗЕМЛЯНИ

Сліпучо-білі, з рожевим відтінком, з чорними провалами тіней, місячні гори подекуди чимось нагадують руїни стародавніх замків. Гори, звичайно, дуже своєрідні, але все-таки це гори; під ногами хоч і вкритий шаром пилу, але твердий ґрунт. А от небо… Чорне, всіяне зорями, – їх видно при Сонці! – і прикрашене велетенським диском Землі.

Космонавти, що вийшли з ракети вслід за Плугарем, наче приросли до місця – невідривно дивилися на Землю, оточену ніжно-голубуватим сяйвом. Ось вони піднесли руки, ніби салютують своїй далекій батьківщині.

Іван Макарович і Мілько встановили між камінням розсувну металеву щоглу. Плугар повернув ключа, і з неї полум’ям вихопилась тонка трубка з червоним прапором.

* * *

Після першої невеликої вилазки на поверхню Місяця було вирішено відпочити. Попоїли, видавлюючи з тюбиків смачні, поживні креми. Потім всі, крім Діка, лягли спати (він був у такому нервовому збудженні, що про сон нічого було й думати). Плугар не заперечував проти наміру Діка «поблукати на околиці», і той, надівши скафандр, вийшов назовні. Правду кажучи, Жаннета теж не сподівалася, що засне, але не пройшло й десяти хвилин, як міцний сон склепив їй повіки. Швидко заснули й хлопці та Іван Макарович, натреновані ще в період підготовки до польоту. Микола називав сон дисциплінарним заходом і міг заснути, коли б йому не наказали.

Першим розплющив очі Іван Макарович. Якийсь час, поки зовсім не прокинувся, здивовано дивився вгору – там сяяли численні прилади, неначе якісь великі, загадкові очі. Де це він і що з ним?

Але світло відбивалося від кожного предмета, лилося від приладів, від усяких – великих і малих – нікельованих ручок та кнопок, від стін, оббитих жовтою шкірою, від крісел, від усього, що було навколо. Відбивалося і линуло до очей, кладучи на сітчатку різноманітні зображення. Це поступово збуджувало мозок, і Плугар прокинувся зовсім. Так, це не сон, це дійсність! Вони на Місяці, і треба, треба діяти.

Він сів, поглянув на Жаннету, що лежала боком, ніби до чогось прислухаючись, на хлопців, що спали, розкинувши руки, і йому стало шкода їх будити. Але програма досліджень величезна, запаси кисню та харчів обмежені, то хіба можна гаяти хоч годину? Іван Макарович, підвівшись, торкнув плече Жаннети, і вона враз прокинулась.

– Вставайте, – чомусь притишено сказав до неї, – будіть хлопців.

Жаннета протерла кулаками очі. «Точнісінько, як дитина!» – подумав, усміхаючись, Іван Макарович і підійшов до ілюмінатора. А вона тим часом схопилася на рівні ноги – струнка в своєму шерстяному костюмі – та як гукне:

– Земляки! Пойдьом! (Це в неї так вийшло – підйом).

Хлопців неначе пружиною підкинуло. Схопилися, потягаються – відпочилі, дужі.

– Еге, ми тут справді земляки! – засміявся Загорський. – Нічого не скажеш, хоч на Землі й народилися за тисячі кілометрів одне від одного.

– Де народилися – то байдуже. Головне, що ми з Землі, от і земляки, – вставив Мілько.

– Е, ні, – заперечив Плугар. – Якщо міркувати з цього погляду, то правильніше було б сказати про нас «земляни», так само як про жителів Марса – «марсіани»… Ну, добре відпочили?

– Так, Іване Макаровичу! – в один голос відповіли Мілько і Загорський.

– От і гаразд. Тепер, значить, за роботу. Сьогодні мусимо скласти і випробувати наш транспорт.

– Зараз ми вдихнемо в нього душу, – кивнув головою Мілько і кинувся відкривати багажники, в яких були складені численні частини і деталі літального реактивного апарата, – вони мали його в розібраному вигляді.

Загорський допомагав товаришеві, а коли ящики і пакунки були витягнуті, до роботи став також Іван Макарович.

– Та ми й самі впораємось! – сказав Загорський.

І він говорив щиро. Юнаки вважали, що скласти апарат – діло зовсім легке. Але вони не врахували одного: умови на Місяці дуже відрізнялися від земних… І вони це відчули, як тільки почали знімати всі оці ящики і пакунки з корабля на поверхню Місяця. Всім довелося надіти скафандри, обвішатися кисневими балонами. Це, звичайно, дуже утруднювало і уповільнювало роботу. Знімати з ракети, що велетенською сигарою височіла над поверхнею Місяця, численні деталі апарата, потім складати, монтувати їх – «вдихати душу», як сказав Михайло Мілько, – справа морочлива.

Спочатку Мілько розкрив ящики, в яких лежали частини шасі. Шасі треба було змонтувати насамперед. Впоравшись із цим, взялися за моторний комплекс.

Сонце черкнулося ламаної лінії високих гірських вершин, то ховаючись за гостроребрими шпилями, то знову бризкаючи променями з-за них, а робота ще не була закінчена. Всі троє втомилися, зголодніли. Та й те сказати: треба було припасувати сотні деталей, закріпити їх – скільки кропіткої праці!

Іван Макарович захоплено дивився, як юнаки орудують інструментом, особливо Михайло. «Люди розумової праці, як вони добре призвичаїлись до фізичної! – думав професор. – Любо глянути!»

Невдовзі апарат набрав своїх обрисів. Це був агрегат, дуже схожий на стіл, замість ніжок в якого встановлено реактивні двигуни. Зверху, на відкритій платформі, – четверо відкидних сидінь у два ряди.

А коли апарат був складений повністю, Іван Макарович потис хлопцям руки, хоч зробити це як слід заважав скафандр.

– Дякую, дуже дякую, товариші! – говорив він через шлемофон. – А тепер – відпочинок!

Але Мілько спочатку жестами, а потім через свій передавач попросив дозволу випробувати машину. Івану Макаровичу самому кортіло переконатися, як працюватимуть двигуни, отож довго умовляти його не довелося.

Випробування, як і слід було чекати, пройшло успішно. Задоволені піднімалися вони в кабіну свого космічного корабля.

ЩО ТАКЕ КРАСА?

Іван Макарович вже почав поглядати на годинника, коли, нарешті, повернувся Отто Дік. Він перезарядив свого мініатюрного магнітофона – вийняв «надиктовану» котушечку, а замість неї вставив нову. Знову засунув його в нагрудну кишеню комбінезона.

Розглянули фотокарту, визначили об’єкти першочергових досліджень. Михайло Мілько мав залишатися в «Кометі». І хоч він міг навіть спросоння повторити всі пункти суворої «Інструкції механіка-космонавта», Плугар нагадав:

– Ще раз повторюю: підтримуйте зв’язок; з ракети не виходити й на хвилину. В критичному становищі діяти згідно «Положення».

– Зрозуміло, Іване Макаровичу.

Михайло подивився на суворе, але таке добре обличчя свого керівника, на його сірі очі і подумав:

«Ніякого критичного становища. Не може такого бути, щоб я повернувся на Землю без вас!»

Жаннета Барб’є також висловила бажання залишитися. Вона мала намір встановити свою пересувну обсерваторію тут, на посадочному плато.

Отто Дік, як її старший колега, сказав Плугареві:

– Я не заперечую, нехай Жаннета Барб’є залишається тут, на базі. В неї чимала програма спостережень…

– Це вже домовлено, – Плугар глянув на годинника.

– Але все-таки я хотів би мати собі колегу, – продовжував Дік. – Відпустіть зі мною… товариша Робота.

– Будь ласка, – згодився Плугар. – Він виконає усі ваші завдання, якщо… ви з ним подружите.

Дік усміхнувся:

– О, так!

Плугар швидко відщепнув скоби, якими Робот був прикріплений у виїмці в стіні, ввімкнув живлення. Електричний секретар повернув свої об’єктиви в бік Плугаря, поворухнув плечима, зручніше став.

– Я вас слухаю, Іване Макаровичу, – проговорив рівним металічним голосом.

– Занотуйте собі, мій секретарю, – лагідно, наче до людини, звернувся до нього Плугар, – ви відправляєтесь в експедицію по Місяцю з Отто Діком. Треба виконувати всі його розумні накази.

– Ми вже на Місяці? – спитав Робот.

В голосі його не було найменшого здивування, він просто хотів одержати інформацію.

– Так, ми вже на Місяці.

– В моїй пам’яті немає перельоту.

– Пам’ять була вимкнута.

– Зрозуміло, – проскрипів Робот. – Тут я працюватиму з Отто Діком. Я не чую його голосу.

Дік підійшов до Робота:

– Я єсть Отто Дік.

– Я ніколи не забуду вашого владного голосу.

– Отже, познайомились, – Плугар подивився тепер на Загорського, який стояв біля вихідного люка. – Виходимо назовні. До побачення, Жаннето! До побачення, Михайле!

– Щасливо, – сказав Мілько,

– Нових вам відкриттів! – побажала Жаннета.

Загорський, усміхаючись, помахав їм рукою. Тільки Дік і Робот вийшли мовчки.

Шлюзування відібрало кілька хвилин, космонавти швидко спустилися вниз і посідали на низенькі сидіння в літальному апараті. Загорський сів за пульт керування, ліворуч від нього – Плугар, за ними – Дік і Робот. Зорієнтувавши карту-схему (це довелося робити по зорях, бо Місяць, як відомо, не має магнітного поля, і компасом тут не скористаєшся), Загорський запустив двигуна. Апарат плавно піднявся вгору, трохи повисів над «ракетодромом» і, підкоряючись волі водія, шугнув до гір. Іван Макарович не встиг і оглянутись, як подаленіла і зникла з очей «Комета». Внизу розстилався дикий ландшафт. Бескеття гір, що з космічної віддалі групувалося в досить правильні геометричні фігури, зараз видавалося хаосом. Безладно громадилися скелі, звивалися чорні тріщини, вали цирків. Наче тут билися якісь титани, ламаючи гірські хребти, розколюючи і вгинаючи поверхню.

Деякий час космонавти, приголомшені цим видовищем, мовчали. Першим отямився Загорський.

– Погляньте, яка тут неземна краса! – загув його голос у навушниках шлемофонів.

– Так, неземна, – згодився Іван Макарович.

– А мене цікавлять поклади, – обізвався Дік. – Красиве те, що корисне.

– Що таке краса? – поцікавився Робот.

– Цього не можна пояснити, – відповів Загорський. – Це треба відчути.

– Дивно, – проскрипів Робот. – Я відчуваю все: світло, кольори, тобто спектр, тиск, радіацію, щільність, вагу, тембр звуку, температуру. А краси не відчуваю. Навіщо вона потрібна?

– О, вона дуже потрібна! – захоплено промовив Загорський. – Без відчуття краси людина не була б людиною.

Філософствує Микола, бо в його душі зараз звучить радісна музика, викликана оцими сонячними шпилями, чорними різкими тінями – наче сюди впали шматки космосу! Хіба може не співати його душа, коли внизу пропливають такі дивовижні краєвиди незнаного світу? Ех, Ольго, Ольго… Чому ти не така, як Жаннета?

А Жаннета саме фотографувала небо. Квадрат за квадратом фіксувала на чутливу плівку його темні глибини, пройняті промінням.

Михайло Мілько сидів біля рації.

– Перше, що треба спорудити на Місяці, – обізвалася Жаннета, – це обсерваторію. Ідеальні умови для спостережень!

– Можливо, – буркнув Михайло, мабуть, думаючи про щось своє.

– Дивлюся я на зоряні світи, і в душі звучить музика, – продовжувала Жаннета. Побачивши, що Михайло не звертає на її слова ніякісінької уваги, вона випросталась на сидінні і гукнула: – Чуєте, Мішель, – музика, музика!

Тільки тепер Мілько подивився на неї. Яке натхненне обличчя! А очі, які в неї очі! Він скоріше відчув, ніж зрозумів, що її слова – не просто щоб перемовитись… У цю мить вона здалася йому незвичайною, винятково красивою.

– Жаннето, – прошепотів він, не відриваючи від неї погляду, – а ви запишіть, запишіть…

– Що? – спочатку не зрозуміла Жаннета.

– Музику, яку ви чуєте… Микола ось хоче створити космічну симфонію… – І він подав їй аркуші нотного паперу.

Як освітилося її обличчя, коли вона почала читати ноти! Взяла олівець і швидко, в нервовому збудженні почала писати нотні значки. Раптом підвела голову:

– А що скаже Микола?

– Він буде радий!

– Гаразд, – усміхнулася дівчина. – Не сподобається – викреслить.

– Пишіть, пишіть… – Михайло милувався нею, ніжив її поглядом.

ПРИРОДА ЧИ РОЗУМ?

Розступилися гори, і перед очима космонавтів одкрилася чудова долина. Переливаючись самоцвітами, вона голубіла під яскравим сонцем, неначе море. Тільки тут небо над головою було чорне, а долина внизу сяяла міріадами голубих вогнів. Посередині її виднілося невелике підвищення, а на ньому уламок скелі, наче величезний зуб.

– Зупиніться! – у захваті гукнув Іван Макарович.

Загорський зробив коло і «повис» над голубою долиною. Всі, навіть Дік, були в захопленні. Спокійним і витриманим залишався тільки Робот.

Голубу долину позначили на карті, зафіксували на кіноплівці. Дік попросив посадити апарат. Коли Дік і Плугар пішли долиною, Загорському здалося, що вони йдуть по воді, по хвилях!

Дік узяв до кишені кілька самоцвітів. Іван Макарович і собі нахилився, підняв камінець і, поклавши на долоню, підійшов до Загорського. З камінця так і бризкало голубе проміння.

– Як ви вважаєте, Миколо, чи це не сапфір?

– Мабуть, що сапфір! – вигукнув Загорський.

– Навіть у каліфів із казок Шахерезади не було такого багатства, – сказав, підходячи, Дік.

– Цікаве явище природи! – захоплювався Микола.

– Так… Дуже цікаве, – задумливо промовив Іван Макарович. – Очевидно, тут виріс величезний моноліт… Он що від нього лишилося, – він указав на зуб розбитої скелі.

– Метеорит влучив? – спитав Микола.

– Можливо, й метеорит, – розмірковував Іван Макарович. – А може, це робота Сонця і холоду…

– Останнє, мабуть, ближче до істини, – вставив Дік.

– Повертаючись, ми ще дослідимо цю долину. А зараз рушаймо.

Навколо апарата дивовижне каміння здіймало тисячі тремтливих віял голубого світла, ніби хотіло зачарувати цю машину і її пасажирів. Але марно! З дюз вихопилось полум’я, і апарат вмить знявся вгору.

Знову гори, западини, чорні отвори кратерів.

І ось з-за обрію виплив величний цирк Тихо Браге. Над його центральною гіркою апарат піднімається вертикально вгору – на запаморочливу висоту. Як тільки Плугар почав фотографувати, Микола пішов на зниження. Загорський дивився вниз і знову не міг стримати свого захоплення:

– Це ж застиглий образ Сонця, грандіозний його малюнок, зроблений природою! Це – музика…

– Явище природи – музика? – іронічно перепитав Дік. – Як ви вважаєте, колего Робот?

Електронний «колега» наче тільки й ждав цього запитання.

– Є фізика, є кібернетика, є хімія, математика… – розважливо заговорив він. – А музики нема.

– Слушно сказано! – підхопив Дік. – Музика, взагалі те, що звуть красою, – вигадка слабких натур, тінь, яку вони кидають на природу. Отак, друже! – І Дік жартома поплескав електронного «колегу» по плечу.

Робот зненацька – хрясь його по шолому металевим кулаком.

– Перестаньте! – крикнув у мікрофон Плугар. – Помилка!

Робот зразу вгамувався, поклав «руки» на коліна – так, ніби нічого й не трапилося.

– В чому справа? – розгублено спитав Дік.

– Добре, що на вас міцний шолом… – сказав Плугар, знову взявшись за кіноапарат. – Це вступив у дію захист. До нього не можна доторкатися.

– А-а… – пробурмотів Дік. – Знатиму.

Тим часом апарат зовсім знизився, а ще через хвилину Загорський плавно поставив його на амортизатори.

Коли осіла пилюка, вони всі, в тому числі й Робот, розстебнули паси, що втримували їх на сидіннях, і легко зіскочили з платформи.

Дік з Роботом пішов «полювати на мінерали».

Поки Іван Макарович встановлював рацію і апаратуру для спостережень за супутником, Загорський підкотив літальний апарат під «козирок» найближчої скелі (на випадок метеоритного бомбардування) і подався оглянути урвище, яке нагадувало йому русло висохлої ріки. Заблудитися він не боявся, бо залишав розмашисті сліди у віковічному поросі, що подекуди сягав майже до колін. Ліворуч здіймалися червонясті гори, праворуч простелилася сіра рівнина. В деяких місцях долина синіла – точнісінько як ліси, оповиті серпанком! Але лісів не було, навколо лежали то оголені, то приховані під пилом шари всіляких мінералів – може, й таких, які лише сняться геологам. Хто сказав, що Місяць – мертвий світ? Незвична різкість барв, нагромадження ламаних контурів, тиша, тиша… Увесь цей не відомий досі світ відлунював у Миколиній душі музикою. Мелодії виринали в його свідомості, як далекі комети в глибинах неба. Інколи він аж зупинявся, щоб прислухатись до них, а потім стиха мугикав у мікрофон – їх фіксувала феритова пам’ять магнітофона.

Кілька разів Микола оглядався назад – Іван Макарович стояв біля невеличкого ящичка рації і встановлював антену.

Так, він мав провести перший сеанс зв’язку з «Кометою». йому не довго довелося ждати появи над обрієм супутника. Незабаром у навушниках почулися позивні: пі-і, пі-і… Плугар почав передачу.

– «Комета»! «Комета»! Я – цирк Тихо Браге. У нас все добре. Прийом.

ГОЛОС МІЛЬКА У НАВУШНИКАХ. У нас також все добре. Жаннета назовні – спостерігає галактики.

ПЛУГАР. Будьте напоготові: метеорити.

МІЛЬКО. Локатор не дрімає. Що у вас?

ПЛУГАР. Починаємо дослідження цирку…

Вони говорили, поки чути було сигнали супутника. Як тільки сигнали зникли, обірвалася й розмова. Супутник помчав за обрій.

Іван Макарович подивився в той бік, куди пішов Загорський, і здивувався, коли побачив, що той біжить назад. Біжить так, неначе за ним щось женеться, – стрибки не менше десяти метрів уздовж і не менше трьох метрів заввишки. І щось тримає в руках. «Захоплюється, – подумав Плугар, дивлячись на Миколу. – Гарячий, запальний».

Загорський мовчки тицьнув Плугареві якусь шестигранну плиту. Іван Макарович теж мовчки подивився на її відполіровану поверхню, намагаючись визначити, який це мінерал.

Нарешті Загорський не втерпів:

– Іване Макаровичу! Хіба могла природа отаке зробити?

– Природа все може, – спокійно промовив Плугар, марно намагаючись помітити хоча б тоненьку прожилку на матовому тлі шестигранника.

– Ні! – вигукнув Микола. – Це витвір розумних істот!

ЗАГАДКОВИЙ МОНОЛІТ

Дік пішов до гостроребрих скель. Там він сподівався вивчити виходи геологічних пластів. Ні на крок не відстаючи від нього, ішов Робот. У правій руці він тримав червоного чемоданчика, а в лівій – капронову сітку з брусками вибухівки. Коли б на ньому був скафандр, то він би здавався живим – така добра хода. Похитувався трохи з боку на бік, помахував руками.

– Прийшли, – сказав Дік, зупинившись.

– Ваші наміри? – спитав Робот.

Він теж зупинився, але свого вантажу не ставив, тримав пальцями-крючками.

– Будемо реєструвати сейсмічні хвилі. Мене цікавлять корисні поклади. – Дік вийняв з верхньої кишені скафандра аркушик паперу і олівець, намалював схему і показав Роботу. – Встановлюйте за цією схемою. – І розповів, як все це треба робити.

Робот легко розібрав креслення. Від грубо намальованого чотирикутника (сейсмографа) в різні боки відходили провідники, що закінчувались кульками. Це нагадувало великого павука. Коли в певній точці зробити вибух – сейсмічні хвилі пройдуть по провідниках і будуть записані в апараті у вигляді кривих.

– Яка віддаль датчиків? – поцікавився Робот.

– На довжину провода, – сказав Дік і пішов обслідувати скелі.

Робот, не гаючи й хвилини, взявся виконувати завдання: встановив апарат, розмотав провідники, заклав вибухівку, приєднавши до неї електрозапал. Незабаром зробив і вибух – угору без жодного звуку знявся фонтан чорної пилюки.

Та коли він переходив на новий сектор, Дік покликав його до себе, наказавши взяти й апарат.

– Зміна плану? – спитав Робот.

– Так. Треба дослідити оцю скелю.

Скеля вирізняється серед інших своєю формою. Це наче гігантський циліндр, що його кінці переходять у якісь спіральні завитки. Все це, звичайно, можна було помітити тільки при деякому напруженні уяви, бо контури скелі губилися серед кам’яного хаосу. Але Дік чомусь зразу виділив цей об’єкт і вирішив дослідити в першу чергу. Чому він звернув увагу саме на цю скелю? Він, мабуть, і сам не знав. Може, незвичність її форми. А може, його погляд відзначив якусь правильність у її обрисах?

Як би там не було, але Дік вихопив свою сокирку і злегка цюкнув по одному з виступів скелі. Нічого. Тоді він ударив сильніше. Ні шматочка. Тоді він розмахнувся і вдарив з усієї сили. Сокирка вищербилась, а на скелі навіть подряпини не лишилося.

Разом з Роботом Дік обійшов скелю кругом, хоч це й коштувало йому чимало зусиль. Породи, що виступали поруч, можна було відколоти, а цієї ні. Шершава сивувата поверхня її хоч і не скидалася на метал, проте була, мабуть, міцніша за найміцнішу сталь. Дік опустив побиту сокирку і замислився. Що це за мінерал? Може, якийсь астероїд врізався в кору Місяця, і висока температура дала отакий сплав?

Правду кажучи, Дік розгубився, не знав, що діяти, але внутрішній голос наказував йому не відступати. А що покаже сейсмограф?

За допомогою Робота зробив серію вибухів, і кожного разу сейсмограма показувала, що хвилі обходили скелю. Вдалося визначити глибину її залягання – це вже було досягнення! Потім Дік дав завдання Роботу пильно обстежити освітлену сонцем поверхню моноліта: може, його об’єктиви помітять щось на цьому одноманітному тлі!

Дік стояв, міркуючи над цією загадкою, і поглядав на Робота. Його електронний помічник помалу йшов попід скелею, приглядаючись до кожного квадратного дециметра її поверхні. Ішов повільно, фіксуючи в своєму електронному мозку кожен штрих, кожну нерівність. Та ось він зупинився. Відійшов на кілька кроків, знову наблизився.

– Що там таке?! – не втерпів Дік.

– Замкнена ламана лінія, – проскрипів Робот. – Шестикутник.

– Що? – аж скрикнув Дік.

– Шестикутник.

Дік підбіг туди, де стояв байдужий Робот. Придивився – нічого не побачив.

– Де?

Робот підвів свою металеву руку і показав. Тільки тепер Дік помітив тонюсіньку, як павутинка, лінію…. Он ще одна під кутом до неї, ще… Так, проступає шестикутник!

– Це чудово! Чудово! – вигукував Дік, не відриваючи погляду від цього простого візерунка.

За склом шолома очі його палали.

– Чому чудово? – спитав Робот. – Звичайна геометрична фігура.

– Тому й чудово, що – геометрична!

Зненацька Дік притулив руки до шестикутника, наче боячись, що він кудись зникне. Пальці його в еластичних рукавицях скафандра нервово обмацували шершаву поверхню моноліта.