Текст книги "В небі — Земля!"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

СЮРПРИЗИ ДИРЕКТОРА ТРОЯНДИ

– Ну, що ви скажете про наш інструмент? – спитав директор Івана Макаровича, коли вони знову зійшлися в кабінеті.

– Це якесь чудо! – у захваті промовив космонавт. – Сила його неймовірна. Я сподівався, звичайно, що тут застосовується збільшення в тисячі разів, але такого… Скажу відверто: такого збільшення і такої чіткості я не чекав. Жаннета Барб’є не може відірватись…

Директор усміхнувся:

– Так, умови спостережень за планетами і навіть зорями перевершили наші сподівання. Сідайте, будь ласка.

– Вже тільки заради цієї обсерваторії варто було спорудити супутника, – продовжував Іван Макарович, сідаючи на металевий стілець, прикріплений до підлоги біля столу. – Я розглядав район нашої посадки. Видно як на долоні! Вважаю, що вибір наш правильний.

Вони заговорили про дозволяючу силу телескопа, посадку на Місяць; уточнили порядок радіозв’язку з Трояндою, яка буде ретрансляційною станцією між Місяцем і Землею. Радіохвилі з «Комети» линутимуть до її антен і, посилені в багато разів, штурмуватимуть повітряний панцир Землі, щоб там потекти в репродуктори…

– Ох, і господар же з мене! – підвівся директор. – Гостей же, здається, треба пригощати? – Він зняв салфетку, і Плугар побачив на столі купу… бананів. – Прошу, це в наших тропіках. Скоро будуть і ананаси!

Іван Макарович із задоволенням їв банани. Соковиті ніжні плоди приємно освіжали йому горло.

– А тепер я вам зроблю сюрприз, – директор вийняв із шухляди пачку фотографій і подав їх Івану Макаровичу.

Плугар почав розглядати. Це були фотографії неба. На фоні далеких зірок біліли більші й менші кружечки, о, та вони групуються навколо центрального тіла!

– Це що – Юпітерова сім’я? – міркував уголос Плугар. – Але ж я не бачу на його диску характерних смуг!

– У тому ж то й справа, Іване Макаровичу, що це не Юпітер. Це фотографія зовсім іншої планетної системи. В інфрачервоних променях.

– Що ви кажете! Яка ж це зірка?

– Проксіма Центавра із своїми чотирма планетами. Тепер ми закінчуємо обчислення їхніх орбіт…

Очі в них сяяли від захоплення. Плугар кинувся тиснути директорові руку:

– Це таке відкриття, таке відкриття!.. Вітаю, щиро вітаю вас…

– Дякую, Іване Макаровичу.

Ні, закоханий не з таким хвилюванням дивиться на портрет омріяної дівчини, як оці двоє вчених – на фото далекої планетної системи! Про існування інших сонячних систем давно висловлювалися різні міркування, припущення, але наша поки що лишалася в одному екземплярі… А тепер ось вони, сусіди! Світло, що лине з швидкістю майже триста тисяч кілометрів на секунду, доходить до нас від Проксіми більше, як за чотири роки. Таку віддаль, таку безодню важко навіть уявити, але там є планети, що обертаються навколо свого сонця… Може, на них і життя є? Може, там розумні істоти впіймали промінь нашого Сонця, а планет ще не відкрили?

Замислені сиділи вчені в цьому металевому ящику на маленькій штучній планетці. Променем далекої зірки велич Всесвіту заглянула їм у душу і на якусь мить ніби загіпнотизувала їх. Але справ багато, а життя таке коротке – треба діяти!

– Будете летіти назад – візьмете фотоплівки для Академії.

– Охоче!

За допомогою телевізора перевірили готовність екіпажу «Комети» до відльоту. Мілько і Загорський уже впоралися із своїм завданням і були готові до польоту. Жаннета завітала в санчастину.

– Як ви себе почуваєте, колего? – звернувся Плугар до Діка по радіотелефону.

Дік повернувся обличчям до екрана:

– Дякую, містер Плугар. О’кей. Шарнір у порядку.

– Добре. Будемо рушати?

– Ми спускаємось, – сказав Дік.

Екран погас.

Іван Макарович стиснув руку директорові, погляди їхні зустрілися. Вони нічого не сказали один одному, але в потиску рук і в погляді було стільки почуття, що його важко було б висловити. Адже Троянда – це все-таки осколок Землі, її околиця. А попереду шлях у невідомий світ…

ПОДОРОЖ «КОМЕТИ» ТРИВАЄ

Знову гуркіт двигуна… Затиснута в своєму пружному ліжку, Жаннета не бачила, як швидко віддалялась од них гостинна Троянда. Коли гази в дюзах перестали бушувати, міжпланетна станція виднілася на екрані квіточкою, нарешті, зовсім зникла.

«Який чудовий інструмент! – думала Жаннета. – От тільки швидкість супутника… Хоча для деяких спостережень це, може, й краще…»

Отто Дік і Плугар, напівлежачи у своїх кріслах, поставлених поруч, розглядали карту Місяця.

– Признатись, колего, – сказав Іван Макарович, – пропозиція взяти вас і Жаннету Барб’є в цей політ була для мене цілком несподіваною.

– Для нас теж, – стримано відповів Дік. – Ми не сподівалися, що так затягнеться будівництво «Метеора». Темпи вашого технічного прогресу вражаючі. Кажу вам як людина, що трохи розуміється на цьому.

– О, я це знаю! – усміхнувся Плугар.

Локатор, біля якого порався Мілько, обмацував Місяць.

Жаннета наділа захисні окуляри і припала до ілюмінатора. На Сонці здіймалися гігантські вогненні вихори, а поряд, на чорному фоні, яскраво світили зірки…

– Подивіться! – вигукнула Жаннета. – Он комета! Біля самісінького Сонця.

Іван Макарович, а за ним і Дік подивилися на комету. Потім Плугар відхилив сидіння свого крісла – там була складена спеціальна бібліотечка – і дістав каталог-довідник. Довго шукав, але ніяк не міг знайти поміченої Жаннетою комети. Обличчя його повеселішало, він подивився на молоду астрономку потеплілими очима:

– Схоже, що ви відкрили нову комету! В каталогах її немає.

Загорський навів на Сонце і на невідому мандрівницю об’єктив кіноапарата.

– Нова комета «Жаннета» зафіксована!

– О, ти вже віршами заговорив! – блиснув білими зубами Мілько.

Жаннеті стало хороше-хороше на душі. Зараз вона не думала про таємниці комети, про її фізико-хімічні характеристики. Почуття дитячої радості сповнило їй душу, неначе вона знайшла якусь дивовижну іграшку. Дивилась і дивилась на комету – її короткий, але широкий хвіст чітко видніється в променях Сонця…

– Передайте радіограму, – сказав Іван Макарович Загорському. – Обов’язково зазначте, що першою комету помітила Жаннета Барб’є.

Загорський радирував координати поміченої комети, а Жаннета дивилася на неї не відриваючись.

Якщо це довгоперіодична комета, то вона повернеться через кілька тисяч років. І люди скажуть: Жаннета Барб’є. Дивно, мабуть, звучатиме для них це ім’я… Як то вони житимуть, далекі нащадки?

Михайло Мілько сидів у своєму кріслі згорбившись, уп’явшись очима в щит з різноманітними приладами. Вже скоро й посадка… Посадка на іншу планету… Небезпечна, рискована…

Загорський поправив на грудях мікрофон з чорною ебонітовою трубкою: приготувався передати на Землю радіограму про наближення до Місяця.

Та раптом обличчя його чомусь стало заклопотано-тривожним. Він повернувся до Івана Макаровича:

– Передавач перестав працювати.

– Причина? – Іван Макарович пильними очима подивився на радиста.

– Вийшла з ладу зовнішня антена.

– Можете полагодити зараз?

– Спробую.

– Гаразд. Спробуйте, товаришу Загорський.

Той підвівся з свого крісла, узяв скафандр і почав одягатися. Жаннета з цікавістю, навіть із прихованою тривогою дивилася на юнака: «Невже він вийде з ракети? І навіщо Плугар дозволив йому?»

Коли Загорський одягся, Іван Макарович перевірив електричну обігрівальну сіть скафандра і спитав:

– Як ви дихаєте, Загорський?

– Добре, кисень подається в достатній кількості, – почувся приглушений голос.

– Беріть, що треба, зараз вийдете.

У Жаннети аж мороз побіг поза шкірою. «Зараз вийдете…» Куди? У простір між Місяцем і Землею? Це ж безодня!..

Взявши запасні штирки антени і схожі на фари рефлектори з їжачками тонких дротиків усередині та потрібні інструменти, радист зайшов у повітряний шлюз.

– Знаєте, Загорський, – заговорив Іван Макарович, – я думаю, що краще там не дивитися нікуди, крім ракети… Будьте обережним.

Микола закрив за собою двері шлюзу…

Дивлячись на ці двері, Жаннета раптом подумала:

«А чому комета ця біля самісінького Сонця? Вона ж наче оздоба в його короні! А що, як…»

Ні, молода астрофізична ніколи не скаже цього вголос, поки не одержить фактичних підтверджень своїй несподіваній догадці. Саме зараз Жаннета чомусь подумала, що комети – це речовина, викинута Сонцем, що це явище має безпосередній зв’язок з активною областю Сонця, із тими гігантськими завихреннями, що їх ми називаємо плямами…

Жаннета, притискуючи блокнот до коліна, почала швидко писати. Ну що ж, час покаже, чи справдиться її здогад…

В БЕЗОДНІ

Відсунувши люк, Микола Загорський став на його порозі.

Диво дивне! Йому здавалося, що ракета висить на одному місці, висить зовсім непорушно! Він, звичайно, добре знав, що у безповітряному просторі ніякого вітру бути не може, але свідомість не могла примиритися з цим. Ну, як це так – ракета мчить із космічною швидкістю, а руху не помітно! Нема ж нічого – двигтіння, вітру, ніяких предметів поблизу. Ні слух, ні зір, ні дотик не сигналізують мозкові про рух! Над головою непорушне чорне небо, всіяне зорями – червонуватими, жовтими, білими, голубими… Здавалося, тисячами здивованих сяючих очей дивиться Всесвіт на оцих синів Землі. Микола стояв як зачарований, навіть забув, чого вийшов. Велич природи, не прикрита від очей голубим шовком неба, гіпнотизувала юнака.

Та якщо відчуття нічого не говорили про рух, то про температурні умови повідомили швидко. Правий бік припекло. Спочатку Микола подумав, що, може, лопнув ізолятор на його електричній «плитці», а потім здогадався, що то припекло Сонце. І він повернувся лицем до хвоста ракети, підставляючи Сонцю лівий бік. Повернувся – і ледве не скрикнув від здивування: так чудесно сяяла на чорному небі рідна Земля! Великий сріблясто-голубий диск. Видно масиви хмар, обриси материків і океанів… Якийсь дивний настрій охопив Загорського.

Земля, Земля… Вона мчить в одвічному леті, повертаючи до Сонця свої боки. День і ніч, як брат і сестра, тримають її в своїх обіймах. Відбувається кругообіг живої і неживої матерії – невпинний, навальний. І де між ними грань? Під голубим атмосферним склепінням квітне життя, мозок людей працює й удосконалюється. Добрі умови створила природа для його розвитку! І недаремно: через людський мозок вона осмислила сама себе.

Загорський задуманими очима дивився на свою планету.

«Повітряного шлейфа» – здовження атмосферної оболонки Землі, про яке говорять деякі вчені, – він не помітив. Може, тому, що «шлейф» той дуже розріджений, а може, він взагалі не існує. А Загорський якраз не вірив у його існування, бо жоден з астрономів не помітив такого «шлейфа» у Венери, спостерігаючи її проходження по диску Сонця. Срібний обідок її атмосфери має скрізь однакову товщину. А якщо Венера не придбала «шлейфа», то чому накидають його Землі?

Микола подивився вниз… і ніякого «низу» не відчув. Йому здалося, що він дивиться вгору. Повертав голову і туди й сюди, а відчуття «низу» не з’являлося. Тоді він глянув на свої ноги – отам «низ»! Те, на чому стоїш, і є «низом».

Зусиллям волі перемагаючи острах, що сковував рухи, почав пересуватись по обшивці від люка до носової частини ракети – від скоби до скоби. Ось прямо під ногами біліють літери – назва їхнього корабля. Але чому внизу? Микола ж знає – напис зроблено збоку… А от і боковий ілюмінатор, теж під ногами. Побачив – професор щось говорить Мількові…

Потроху звикнувши до обстановки, Загорський зрозумів, що тепер цілою планетою для нього є ракета і він, справді, може пересуватися по ній як завгодно, може обійти її кругом!

Усі ці міркування якось «унормували» обстановку, уподібнили її до звичайної, а головне – надали бадьорості і сміливості. Та й справді, чого Миколі побоюватися? Хіба тут діють не такі самі фізичні закони, як і на Землі? Він пригадав свої альпіністські походи… Але ні, навіть на високих гірських вершинах його не охоплювало таке дивовижне почуття. Там, куди не глянь, скрізь розстилається перед тобою земля. А тут… Навколо чорна безодня. Вона оточує тебе з усіх боків – безмежна, таємнича. Заглядає тобі в душу міріадами немигаючих різноколірних зірок… Мурашки пробігають по тілу…

Дійшовши до носової частини, Микола подивився в радіорефлектор – він був посічений, неначе по ньому стріляли густою шрапнеллю. Помітив і на обшивці подряпини. Значить, на ракету налетів рій дрібних метеоритів…

Замінити радіофару Загорському було неважко. Це він зробив швидко. Та коли повертався назад, з ним трапилася пригода. Микола осмілів і звівся на рівні ноги, навіть не здогадуючись, яка несподіванка чекає на нього. Все сталося блискавично. Тільки він зробив крок по ракеті, як у ту ж мить відлетів од неї, як м’яч. Морозом сипнуло йому поза шкірою: сила притягання ракети мізерна, і він падає в безодню!

– Рятуйте! – гукнув щосили в мікрофон. – Падаю, падаю!

Безпорадно махав руками, дриґав ногами, ніби шукаючи точку опори.

Раптом у навушниках почув голос Івана Макаровича:

– А про балон забули?

«Ах так, ракетний балон!..» Натиснув на кнопку – його різко штовхнуло до «Комети». Та, мабуть, він не розрахував напрямку, бо пролетів мимо металевого тіла своєї «планети». З жахом побачив, що вона віддаляється у протилежний бік…

– Спокійно, товаришу Загорський! – знову пролунав голос Івана Макаровича. – Чого ви так розгубились? Я вам допоможу!

«Справді, – подумав Микола, – спокій і витримка! Моє тіло зберігає ту саму швидкість, що й ракета, отже, від неї не відстане… А кисень? Кисню є на кілька годин. От наближення до Місяця – це загроза! – Тривога пройняла кожну його клітину. – Скільки ж лишається часу? – тривожно думав Загорський. – Невже я не встигну…» Почуття небезпеки холодом стискувало серце.

Гігантським осяйним поясом змикався Чумацький Шлях – він був усюди, куди б Микола не кинув тривожний погляд: угорі, внизу. На Землі можна бачити тільки частину Чумацького Шляху – ту, що над головою. А тут – суцільне коло його, бо під ногами немає нічого, що б закривало безмежний простір!

А може, все це сниться Миколі: і чорне, всіяне різнобарвними зорями небо, і корпус ракети, що ніби висить непорушно, і взагалі вся оця неймовірна, фантастична експедиція, – може, це якесь марення? Холодний піт виступив на скронях: «Ні, ні, що це я… – подумав Микола-. – Таке дурне в голову лізе… Нерви, нерви…» Він заплющив очі і чомусь відразу уявив себе маленьким хлопчиком у бабусиному саду. Сонячно так, гарно. Він хоче дістати червонобоке яблуко – онде воно висить на тонюсінькій верхівці! Спритно лізе він угору по слизьких гілках: і лячно, і зірвати кортить. Та хтось уже гукає його – здалека, здалека: «Миколо! Миколо! Чи у вас радіо зіпсувалось?» Яке радіо? Ах так… Це в навушниках – голос Івана Макаровича.

Загорський ніби прокидається від сну, до нього повертається ясність думки.

– Ви чуєте, Миколо? Наближайтеся сюди, а я кину вам трос!

Тепер Загорський побачив професора. Він стояв на порозі люка, тримаючись за скобу.

Загорський натиснув кнопку. Коли він пропливав повз ракету, Іван Макарович кинув трос, але кінець його пролетів за кілька метрів од Миколи. Тоді робили нові спроби. Микола знову випускав із балончика газ, щоб його штовхнуло до ракети… Нарешті впіймав трос, Іван Макарович легко підтягнув його до люка.

– Жахлива недбалість! – вичитував він радисту уже всередині корабля. – Не прив’язатися до ракети!

Жаннета і Михайло дивилися на Миколу, неначе після довгої розлуки. А він, поглядаючи в ілюмінатор і, мабуть, не вірячи самому собі, запитував:

– Невже я був у безодні?

Жаннета подивилася на Загорського і щось сказала. Він не розібрав, бо зовсім не слухав її.

– Що ви сказали? – перепитав.

– Мене охоплює містичний страх… Чи не занадто далеко вдираємось ми у володіння бога?

Загорський усміхнувся. Ні, почуття, викликане космосом, не містичне. Воно незнайоме, воно може ошелешити, але це, зрештою, людське почуття. Віч-на-віч з космосом! Дивовижно. Словами передати не можна. Микола відчуває, як в ньому звучить музика – вона виникає в глибині враженої душі. І він уже знає: це початок його ненаписаної «Симфонії небесних сфер».

– Я молюся за успіх… – промовила Жаннета.

– А в нас кажуть: «Боже, поможи, а сам не лежи!» – Микола труснув шевелюрою і сів до рації.

– Я – «Комета», я – «Комета»! Метеоритами було збито антену. Пошкодження усунуто. Самопочуття екіпажу хороше.

Тим часом Іван Макарович узявся розглядати фотографії планетної системи Проксіми Центавра. Знімки пішли з рук у руки. Михайло Мілько пильно подивився на маленькі цятки:

– Колись і туди доберемось.

– Хотів би я знати, чи є там життя? – задумливо промовив Загорський.

– Ще невідомо, які там фізичні умови, – похитала головою Жаннета.

Микола насторожився:

– По-вашому, значить, не можна припустити…

– Мені здається, що ні.

– Чому?

– Всесвіт – це щось протилежне біологічному життю. Виникнення життя – рідкісне, дуже рідкісне явище. Випадок.

– А я люблю припущення, – весело сказав Загорський. – От уявляю – живуть там мислячі істоти і розмовляють про нашу планетну систему. Як ти гадаєш, Михайле?

– Це може бути, – серйозно сказав Мілько.

– А ось наша шановна Жаннета твердить, що життя біля Проксіми нема.

– І так може бути.

Жаннета м’яко усміхнулась, а Микола тільки знизав плечима. Може, він підшукував якесь дошкульне слівце, але втрутився Плугар:

– Наші координати?

Загорський подивився на годинника:

– Зараз буде черговий сеанс.

Через якусь хвилину він уже настроївся на радіопеленг, зв’язався з Землею. Потім доповів:

– «Комета» знаходиться над Атлантичним океаном над точкою з координатами 79 градусів 38 мінут південної широти і 22 градуси 40 мінут західної довготи. Відхилення від заданого курсу – 0,04 градуса. Відстань від Землі 224 тисячі кілометрів. – Микола зробив невеличку паузу, потім продовжував уже тихішим голосом: – На ім’я екіпажу безперервно надходять вітальні телеграми. («Невже Ольга не послала?» – подумав).

– Передайте – самопочуття чудове, прилади працюють в заданому режимі. За поздоровлення – сердечне спасибі.

ТАМ, ДЕ НЕ СТУПАЛА НОГА ЛЮДИНИ

Минали години. «Політ, – як говорилося у зведеннях, – проходив успішно». Космічний корабель з гербом Радянського Союзу на металевій обшивці наближався до того місця у просторі, де починає переважати сила тяжіння Місяця. Екіпаж провадив напружену наукову роботу: спостереження за новою кометою, гравітаційні виміри, дослідження магнітного поля, – отож усі були зайняті. Загорський уривками писав ноти на окремому аркуші паперу. Один лише Дік сидів непорушно. На високому лобі в нього збіглися зморшки. Час від часу він кидав погляди на своїх супутників. «Що ви знаєте! – говорив його погляд. – Метушитесь над краєм безодні».

Час ніби зупинився, але цифри на стрічці обчислювальної машини показували, що він мчить нестримно.

Місяць почав притягувати «Комету». Треба було гальмувати її наростаючий рух. Всі наділи скафандри. Запрацював двигун. Металеве тіло ракети задрижало, шумливий вир звуків наповнив кабіну. Відхилений потік газу примусив величезний космічний корабель повернутися хвостом наперед. «Комета» падала на Місяць. Спочатку помалу, а далі швидше й швидше.

Поверхня Місяця вже займала півнеба, і так само, як раніше Земля, здавалася грандіозною таріллю.

– Іване Макаровичу! – доповідає Мілько. – Швидкість упала до розрахованої величини.

Плугар підійшов до пульта, сів поруч з Мільком. Коротко кинув:

– Програма обльоту?

Не відриваючи очей від приладів, Михайло сказав:

– Зараз, цієї миті!

Ракету хитнуло. Ще кілька поштовхів двигуна, і «Комета» вийшла на орбіту супутника Місяця.

В ілюмінаторі зліва показалася поверхня Місяця: стрімка стіна, утикана гострими піками гір, порізана тріщинами, помережана кільцевими валами. Здається, що гори можуть обламатися і попадати в чорну безодню космосу.

– Як страшно… – шепнула Жаннета Діку. – Краще б уже йшли на посадку…

– Це задумано розумно, – заперечив Дік. – Є змога вибрати майданчик, придатний для посадки. Фотографування провадиться в інфрачервоних променях.

А стіна місячної поверхні, помережана тінями, пливе й пливе. Та ось вся вона раптом потемніла – ракета пройшла лінію термінатора.

– Увага, – сказав ГІлугар. – Запускаємо супутник Місяця.

Він швидко клацнув кнопками перфоратора, даючи завдання електронній машині.

Ракету злегка штовхнуло: це супутник покинув своє гніздо.

– А навіщо цей супутник? – здивувалася Жаннета.

– Він зробить цілий комплекс нових досліджень. І для релейного зв’язку. Адже ми, напевно, працюватимемо далеко від місця посадки, за горизонтом…

– І на тому боці побуваємо. Ясно.

– Перша касета, Іване Макаровичу, – Мілько подав стрічку з фотографіями і температурними показниками.

– Давайте розглянемо.

Всі, крім Мілька, який невідривно стежив за панеллю пульта управління, схилилися над стрічкою.

– Ось найнижча температура, – вказав Дік. – Це тверді скельні породи.

– І рельєф дозволяє, – підтримала Жаннета.

– Я теж так думаю, – сказав Загорський. – Тут можна сідати.

– І я такої думки, – підтримав Плугар. – Значить, квадрат… – Він виписав координати і передав Мількові.

А в ілюмінатор було видно – кінчилася чорна ділянка місячної стіни. Спочатку забіліли окремі цятки, а потім усе бризнуло світлом.

– Приготуватись до посадки, – стиха попередив Плугар.

Всі зайняли місця в своїх кріслах.

Ще далеко до визначеного квадрата Мілько включив гальмові двигуни, щоб погасити космічну швидкість ракети. Точно виконуючи команди механіка, величезне тіло ракети повернулося хвостом до поверхні Місяця. В цей час здавалося – падає, падає «стіна»…

Знову заревів двигун. «Комета», стримувана газовим стовпом, плавно, немов на парашуті, опускалася на поверхню Місяця.

Напружене чекання, урочистість запанували в кабіні. Всі знали, що їхня доля залежить тепер від механіка, від його вміння, його витримки, його точності. Це, звичайно, розумів і сам водій ракети Михайло Мілько. Він припав до пульта управління і, стискуючи білі рукояті, не відривав погляду від круглого екрана, на якому вимальовувались гостроребрі гори, чорні провалля, кратери…

Корабель опускався в районі південного полюса Місяця. Нежаркий полярний день – це ж найкращі умови для роботи експедиції!

Завдання полягало в тому, щоб посадити корабель якщо не на самісінькому полюсі, то якомога ближче до нього. Так парашутисти спускаються у намічене коло.

– Земля, Земля! Я – «Комета»! Йдемо на спуск, йдемо на спуск! – увесь час говорив Загорський у мікрофон.

Жаннета поглядала то на Діка, то на Мілька, і тисячі тривожних думок роїлося в її голові. Ось воно – сталося! Перші люди наближаються до поверхні супутника Землі! Наближаються… Чи не буде аварії? Механік так спокійно, так упевнено сидить біля свого пульта… Все буде гаразд, цей посадить!

– Останні кілометри! – хрипко вигукував Загорський у мікрофон. – За кілька хвилин…

Раптом ракета вдарилась об щось тверде і Жаннета інстинктивно заплющила очі. Щось важке ударило її по плечу, в голові блискавкою спалахнула думка: «Кінець». І все поглинула темрява.

Коли вона опритомніла, то побачила біля свого обличчя флакон, що його тримала чиясь рука. Ця рука помітно тремтіла. Потім почула голос:

– Жаннето, вам краще?

«О, та це ж Загорський», – впізнала дівчина. Підвелася, перемагаючи біль. Міцною рукою Загорський підтримує її. Всі, неначе заворожені, стоять біля ілюмінатора.

Загорський підвів її до другого ілюмінатора.

– Дивіться, Жаннето! – схвильовано сказав він. – І запам’ятайте цю мить!

Жаннета подивилася і, крім чорної хмари, нічого не побачила.

– Що – на Місяці хмари? – спитала вона.

– Заспокойтеся, це – робота нашого Михайла; він своїм двигуном розтривожив мільйонолітній пил нашого супутника. Як ви гадаєте, Іване Макаровичу, оцю хмару видно… там, на Землі?

– В потужні телескопи, мабуть, видно… – задумливо промовив Плугар і підійшов до Загорського, – А ви придивіться – вона дуже цікава. Помічаєте – не клубочиться, осідає рівномірно, бачите – он камінь, а падає так само, як пилинка!

Справді, в пронизаній сонячним промінням куряві не було клубочіння, такого характерного для Землі. Потужні струмені газу, які ще кілька хвилин тому виривалися з реактора, зняли вгору не тільки пил, а й чимало дрібного каміння.

– Так, атмосфери тут нема, навіть ріденької, – промовив Мілько.

– Не журіться, Михайле! – професор поклав руку на його плече. – Ми з собою привезли земної, радянської атмосфери!

Курява поволі осідала, і перед очима наших мандрівників поставав таємничий, загадковий краєвид.

Мілько посадив ракету на високе плато, що поступово переходило у велику долину, оточену горами. Вони здіймалися навколо зубчастою стіною. Від численних виступів, шпилів падали чорні тіні.

– А що ото – чи не шляхи часом? – запитав Микола, вказуючи на темні звивисті лінії, що перетинали долину в різних напрямах.

– То тріщини, – відповів Іван Макарович. – Отже, прибули!

Мілько відкрив люк до енергетичного відділу, Іван Макарович дістав із шафи, вмонтованої в стіні, якісь прилади і почав одягатися до виходу назовні. Жаннета з цікавістю поглядала на Плугаря. Ось він, старанно припасувавши скафандр із товстими свинцевими підошвами, зайшов до повітряного шлюзу. Двері зачинилися. Він вийшов!

Загорський урочисто кидав у мікрофон:

– Іван Макарович Плугар вийшов з корабля… Він уже там, де споконвіку не ступала нога людини!

Радіофара була спрямована на Землю, що величезним диском сріблилася на чорному небі, і хвилі, підсилені на Троянді, миттю досягали старої планети. Вони пробивали верхні шари земної атмосфери, несли на жадібні антени слова:

– …уже там, де споконвіку не ступала нога людини!