Текст книги "В небі — Земля!"

Автор книги: Василий Бережной

ТАЄМНИЦЯ ПЕТРА ПЕТРОВИЧА

Працювали мовчки, немов заощаджували свої сили. Тільки ніхто не міг відігнати невеселих думок, що роїлися у кожного в голові. А коли людині невесело, їй і говорити не хочеться. Сум і мовчанка – брат і сестра.

Час ішов, а хромосферні спалахи на Сонці не влягалися. Двигун продовжував працювати, швидко зменшуючи запаси «пального».

Петро Петрович обчислював кутовий розмір діаметра Сонця, визначав координати ракети. Електронно-обчислювальна машина не діяла, і йому доводилось орудувати олівцем. Обважнілі пальці міцно тримали голубий олівчик, аркуші паперу вкривалися формулами; здавалося, що вони просто витікають із тоненького сердечка. Петро Петрович ворушив густими бровами і писав, писав – розв’язував складні рівняння, сотні рівнянь! І ось крізь мереживо формул ніби почала проглядати нова орбіта «Мрії». Це ще не був точний результат, лише натяк, туманна, ледь вловима оком ниточка. «Невже гіпербола? – з жахом думав Петро Петрович. – Не може бути! Нас винесе із Сонячної системи назавжди, назавжди…»

– Це неправда! Я помилився! – прошепотів Петро Петрович, хоч добре знав, що помилки нема.

«Реактор! Треба негайно зупинити реактор: при такій інтенсивній роботі й інші його ділянки можуть перегрітися. І тоді буде не просто аварія, а – катастрофа. Треба діяти, далі відкладати не можна!»

Буває так у людському житті: внутрішньо ще не схвалене рішення вабить до себе здалеку, примушує гарячково обмірковувати, зважувати всі «за» і «проти», але навіть крізь вагання і сумніви ти вже знаєш, що здійсниш його, чого б це не коштувало. Так сталося і з Петром Петровичем. Чи він спостерігав неймовірні виверження на Сонці, чи розмовляв з Ігорем та Надією, десь у глибині душі наростало, міцніло, утверджувалося рішення: своїми руками зупинити реактор. Знав, що це небезпечно, що радіоактивне опромінення, якому він себе піддасть, смертельне, але ніколи не погодився б, щоб це зробив хтось інший, хоча б Ігор. Ця думка виникла в нього першого, хоч він і мовчав про це, – значить, він мусить і здійснити її. Так велить йому совість.

Передбачав, що Ігор і Надія заперечуватимуть, тому й наказав:

– Прискорення не падає, пропоную зайняти свої місця.

Підгайний запитливо подивився на Петра Петровича. Може, його насторожив тон, яким було сказано ці слова? Чи вираз обличчя начальника і друга, обличчя, на якому відбилася рішучість і усвідомлення небезпеки? Можливо, і те й те.

– А… ви? – насторожено спитав Ігор.

– Я йду до реактора, – просто сказав Петро Петрович.

– Ні, ні, – Ігор притиснув до себе зігнуті в ліктях руки і ступнув уперед. – Це зроблю я.

Щось тепле, любляче з’явилося в очах Петра Петровича, але він зразу насупив брови, одвів погляд.

– Що значить «ні», товаришу Підгайний? – холодно, з притиском процідив він. – Недисциплінованість у космічному польоті? – голос його задзвенів металом. – Виконуйте наказ!

– Ви… – почав щось говорити Ігор, але Петро Петрович перебив:

– Я – начальник експедиції. Пропоную зайняти свої місця!

Спохмурнілий Ігор нехотя почвалав до свого лежака. Надія вже була на своєму місці.

Одягаючи захисний костюм із свинцевими прокладками, Петро Петрович намагався уявити увесь енергетичний комплекс і визначити свої рухи в ньому. Рухи мусять бути швидкими, точними. Адже кожна зайва хвилина перебування в зоні радіації зменшує і без того малі шанси на порятунок.

Петро Петрович добре знав конструкцію реактора, встановленого на ракеті. Кількість енергії, яку виробляє цей котел, регулюєтеся гальмівними стержнями із кадмію. Вони поглинають нейтрони і цим уповільнюють або й зовсім припиняють реакцію. Коли ці кадмієві стержні підіймаються вгору, тобто віддаляються від уранового «пального», – реакція посилюється; коли ж вони опускаються, перепиняючи шлях нейтронам, реакція в котлі стихає. Положення гальмівних стержнів регулюється автоматичним запобіжним механізмом. Електромагнітні лещата міцно втримують стержні вгорі, та, підкоряючись сигналу, розходяться, і гальмівні стержні під тиском пружин опускаються до самісінького дна реактора, і він виключається. Що ж заклинило – лещата чи стержні? Чи, може, і те й друге? Якщо впоратися швидко, то радіація не буде небезпечною. Коли ж затриматися довший час, то…

Ось і одягся. Стояв у захисному костюмі, і зростаюча вага не могла його зігнути.

Усе він продумав і розрахував. І хоч був готовий до найгіршого, проте не міг передбачити, що зімне й кине його біля реактора не радіоактивність стержнів, а страшенна спека, що розведе лещата рештками сил, вже гинучи від власної ваги. Він знав лише одно: це треба зробити будь-що!

Коли б хто з екіпажу міг зараз підвестися і глянути на його обличчя, сховане за прозорим щитком, то побачив би, що крізь болісну гримасу проглядає якийсь трагічний вираз. Петро Петрович ніби дізнався про щось таємниче і дуже, дуже важливе…

Але ніхто не підвівся: ні Ігор, ні Надія. Дівчина в думці розмовляла з дідусем-астроботаніком: «Не треба, дідусю, журитися. Ми ж не присипані землею, ми будемо вічно літати серед зір. Бачиш, як вони рояться навколо?..»

Ігор Підгайний лежав сердитий: він був упевнений, що впорався б швидше, ніж Петро Петрович…

Затуманеним поглядом Петро Петрович окинув кабіну і, переборюючи страшну вагу, відсунув товстий прозорий люк і ступив до енергетичного відсіку. Люк за ним закрився. Кілька кроків відділяло його від загибелі…

ЛИСТИ В МИНУЛЕ

Лист перший

«Любий дідусю! Писатиму тобі листи, розмовлятиму з тобою.

Може, хоч на папір виллю свою тугу за Петром Петровичем. Він загинув, зупиняючи реактор. Не витримало його серце, та й чиє могло б витримати? Це була Людина з великої літери! Кришталево чистий, сердечний, золотий чоловік. Ігор плакав, кусав губи, щоб стриматись, але ридання здавлювало йому груди. «Не вберегли!.. – шепотів. – Загубили…» Яка жорстока і невблаганна смерть. Невже людина ніколи її не переборе?

Минуло, мабуть, більше року з того часу, як ми стартували. Більше року в ракеті! А скільки ж пройшло на Землі? Ігор твердить, що багато, дуже багато. Він прочитав мені цілий курс з теорії відносності, і я тепер добре знаю, що час – це одна із форм існування матерії, що на тілах, які рухаються в тисячі разів швидше, – ніж Земля, час тече зовсім інакше, повільніше. За рік нашого польоту на Землі пройшло близько 50–70 років… Це не вкладається в моїй свідомості! Коли ми прощалися, тобі було шістдесят п’ять. Невже, дідусю, ти вже не зустрічаєш рожевих ранків і не чуєш дзвону гірського струмка? Ігор доводить, що якби ми потрапили на Землю, то побачили б нові покоління…

Коли б ти знав, як мені хочеться пройтися босими ногами по землі, хочеться відчути вітер, дощ, сонце. Ти пригадуєш, як я любила грозу? Серце стискалося від страху і радості; здавалося, на небі б’ються велетні, кидаються блискавками і їздять у залізних колісницях по залізу, а тоді перекидають гігантську цистерну, і вода заливає світ. А то раптом так загуркоче, що, здавалося, обвалюються гори, перекочується каміння, і від того полегшено зітхає земля.

А тут, у цій тісній ракеті, – німа тиша. Особливо за її стінками. Тиша і вічний холод космічного простору. Ох, як вони здушують нас, дідусю, коли б ти знав! Але ми не здаємося. Самому тут можна було б збожеволіти…

Ігор поставив собі завдання – налагодити управління ракетою, і працює з таким завзяттям, що я вірю: доб’ється свого! Адже він уже налагодив запобіжний механізм. Тепер не відступає від електроніки. То сидить над схемами, розчісуючи п’ятірнею свою кудлату голову, то без кінця перевіряє складну сітку проводки чи експериментує з напівпровідниками. Якщо не розмовляє – мугикає «космічних» пісеньок, які складає сам. Ось одна з них:

 
Немовби дивуються зорі
І здалеку шлють нам привіт…
А «Мрія», як риба у морі,
Летить у непізнаний світ!
Летить, і нема їй упину —
Вперед, і вперед, і вперед!
Ніколи вона не загине,
Ясних досягаючи мет!
 

По черзі проводимо з Ігорем спостереження неба. Одного разу, чергуючи коло бортового телескопа, я звернула увагу на три яскравих зірочки. Мені здалося, що раніше я їх не бачила. Та, власне, я їх і помітила тому, що яскравість їхня мінялася. Розбудила Ігоря, він припав до окуляра, може, з хвилину дивився, а тоді кинувся до торпедного апарата. На нас мчали метеорити! Небезпека була страшна і несподівана. Пальці в Ігоря тремтіли, і він ніяк не міг впоратися з апаратом. А мені в телескоп уже було видно великі кам’яні брили, що, повільно обертаючись, наближалися до нас. Один камінь був такий, як наш будинок, мені здалося, що на ньому стоїть якась сліпучо-біла статуя, але то, звичайно, була гра світла. Ближче, ближче… Я заплющила очі, ждучи удару. Та ось металеве тіло ракети загуло, ще й ще: запрацював апарат. Ігор все-таки встиг розстріляти їх атомними «торпедами»!

Обоє ми страшенно схудли, змарніли, але що поробиш – пайок ми зменшили у десять разів, зменшили так, що далі вже зменшувати не можна й на грам. На Землі, де значну частину енергії людина змушена витрачати на переборення тяжіння, ми б на такому пайку не прожили і двох місяців. А тут ніякого тяжіння немає, та й взагалі ми стараємось менше рухатися – виходить велика економія енергії. В Ігоря виросла добряча борода, з неї ми інколи кепкуємо й сміємося. Дід-юнак прозвала я Ігоря. А він проголосив мене володаркою зіркових розсипів. Ігор надзвичайно уважний, тактовний. Я знаю, на Землі в нього лишилася кохана дівчина. Жодного разу не говорив він про неї, але вона увесь час з ним – в його уяві, в серці. Я це відчуваю і… трохи заздрю їй. Ех, коли б і мене хтось так вірно любив!

Ми неймовірно далеко від Землі, від усієї Сонячної системи, але відчуваємо себе членами рідного суспільства. Ми – його очі, його погляд, кинутий у майбутнє. Хіба ж ми маємо моральне право на песимізм? Хіба не мусимо працювати?

А туга смокче серце… Півжиття віддала б я за те, щоб побачитися з тобою, рідний. Хоч би здалеку…»

Лист другий

«Дорогий дідусику!

Роки вже минули з того часу, як ми залишили нашу рідну планету. Ігор сумовито запевняє, що на Землі вже пройшли століття. Коли б ми знали швидкість нашої ракети, то могли б вирахувати точно, але прилади все ще мовчать… Століття чи ні, та напевне багато, і я знаю, що пишу листи в далеке минуле. Це дуже дивно, мені й самій не віриться, але це – факт, який добре пояснює теорія відносності… І виходить, що Ігоря там уже ніхто не жде.

Зорі грають всіма кольорами спектра. Яке величне видовище! На темному оксамиті розсипано блискуче дорогоцінне каміння: біле, жовте, голубе, синє, червоне…

Пригадуєш, ти мені розказував старогрецький міф про музику небесних сфер? Інколи мені здається, що я чую цю музику, ніжно-тривожну, незбагненно прекрасну.

Цілими «днями», як зачарована, милуюся зорями, посилаю думки на втрачену Землю, і тоді легшає на душі. Часом мені стає шкода самої себе. Молодість, кохання… Невже цей вогонь погас, навіть не запалавши? Іноді стає тоскно від того, що Ігор в мені зовсім не бачить дівчини, та це лише на мить, на коротку мить. Ми стали братом і сестрою – і ці почуття відтісняють всі інші. А хіба вони самі по собі не прекрасні? Я не мала брата – і ось він поруч, назавжди. І я відчуваю душевну повноту.

Час від часу робимо фотографії неба, всі наукові спостереження я записую до бортового журналу, а Ігор, жартуючи, каже, що я пишу «Війну і мир». А він сам став поетом! Скільки він уже написав віршів!

Ми не втрачаємо бадьорості, але обставини нашого життя все гіршають. Що буде з нами? Невже ми так безслідно загинемо? Ніщо мені так не краяло серце, як думка про те, що проживеш життя пустоцвітом і не залишиш в ньому ніякого сліду, не залишиш після себе нічого хорошого. Може, це бажання слави? Не думаю. Бо я знаю, що слава, яка б вона гучна не була, розвіється, як вранішній туман під променями Сонця. Моє бажання – пройти життя так, щоб лишився хороший слід.

Ми частенько філософствуємо з Ігорем на ці теми. А скільки розмов було в нас про кохання, про сенс життя, про будову Всесвіту! Ігор в дискусійному запалі написав вірша:

 
В МАЙБУТТЯ
 
 
Хто сказав, що темрява всевладно
Захопила простори безмежні
І сонця гарячі проковтнула,
І забрала силу у проміння,
Силу ту, що відстані долає,
Несучи тепло живим планетам?
Так, одвічно борються між себе
Пітьма й Світло, і Тепло і Холод.
Перемога вже на боці Світла,
І воно, як музика, проймає
Наш безсмертний і прекрасний Всесвіт,
Даючи життя й тепло без меж!
Ні, не темрява колише «Мрію»!
На промінні зір вона несеться
В дальній простір. За морями Часу
На високих берегах квітучих
Майбуття сяйне до нас привітно,
– Здрастуйте, герої! – загримить.
 

Коли ж воно сяйне? Коли загримить? Ой рідний дідусю! Не легко пробитись!»

Лист третій

«Рідний дідусю. Нарешті сталося те, що мусило статись: Ігор налагодив керування ракетою. Кропітка праця завершилася успіхом.

Ми цього добивалися, ми цим жили, – електроніка мусила запрацювати! Та коли жадана мить настала, це була несподіванка.

Ігор закричав:

– Ожила!

Спалахнули контрольні вічка, захиталися стрілки приладів, легкий хрускіт пройшов по контактах, наче людина розправила руки й ноги після незручного і довгого сидіння. Ігореві пальці тремтіли, коли він запускав перфоровану стрічку.

– Приручена! – вигукнув. – Слухається!

Не без остраху він дав машині завдання включити реактор на п’ять секунд. Виконала, все в порядку. Глухо загудів двигун і тут же замовк. Тепер ми будемо керувати польотом!

Якась далека планетна система виринула з лівого борту. Якщо ми не загальмуємо швидкість ракети, то нас знову занесе в глибини галактики. Треба шукати придатну до життя планету, бо інакше загинемо…

Зараз Ігор готує завдання машині: повернути ракету кормою наперед і поступово гальмувати її рух – вогненний потік із дюз протидіятиме інерції ракети, спинятиме її. Чи ж вистачить робочої речовини? Ігор якось зауважив, що контейнери дуже спорожніли…

Коли швидкість ракети впаде до 15 кілометрів на секунду, спрямуємо її в якийсь «порт». Доволі вже блукати в холодних космічних просторах. Доволі… А хіба ми коли-небудь повернемося на Землю? От тобі й гербарій, дідусю…

…Час ніби застиг. Інколи мені здається, що ми зовсім не рухаємось, а висимо у порожнечі. І в мені – порожнеча. Голова мені крутиться, тіло так змучилося, що я вже не відчуваю болю. Ти б не впізнав, дідусю, своєї веселої онуки. І невже я була колись веселою? Не віриться. Глупо. Чи, може, це я так думаю, що виснажилася до краю? А хіба тінь здатна думати? Адже я – тінь з великими очима, в які заглядає смерть…

Прощай, дідусику. Прощайте всі, хто пам’ятає нас. Олівець випадає мені з рук. Мабуть, уже не підведуся. Ігор лежить, і я…»

ІСКРИ У ТЕМРЯВІ

Скільки вона спить – добу? Чи цілу вічність? Та коли Ігор почав будити її, ніяк не могла підвестися, перебороти кволість.

Ослаблена фізично, змарніла, Надія втратила бадьорість. Вогонь життя поступово згасав у її грудях, очі її, що колись дивилися на світ з подивом і захопленням, тепер потьмяніли. З них проглядала байдужість. За час довгої мандрівки Надія опанувала нову для себе галузь – астрономію, зробила багато цінних спостережень над скупченням зірок, особливо – над ядром нашої галактики. Все це, відбите у численних фотографіях, спектрах, дало їй матеріал для наукової роботи, але не принесло радості. Вона так і не спромоглася завершити дослідження.

Зараз їй хотілося одного – спати і спати, довго, без кінця спати. І щоб Ігор не стовбичив над нею зі своїм загостреним обличчям…

А він стовбичить!

– Та що це таке? – сердито гукає до Надії. – Куди це годиться? Ану вставай! – Термосить її за плече, зиркає запалими очима. – Нічого киснути. «Мабуть, не підведуся. Ігор лежить, і я…» Що «я»? Ігор лежить, бо не йому чергувати, а тобі, зрозуміло?

Надія, перемагаючи смертельну втому, підводиться.

Добре, що тут немає тяжіння! Якби було, та ще таке, як на Землі, – вона не змогла б підвестися.

– Ти читав мого щоденника? – байдуже спитала, пробираючись попід стіною до телескопа. Блідими, кволими руками ледве могла втриматися за поручні. – Не гнівайся, Ігоре, в мене зовсім немає сили. – І окинула кощаву постать юнака жалісним поглядом.

Цей погляд роздратував його.

– Чого ти дивишся, як мадонна великомучениця? На біса нам жалощі? Ну давай будемо плакати одне над одним: нещасні ми… Тяжко-важко нам… Чи це допоможе? Треба діяти, чуєш, Надю, – діяти, а не скніти!

Дівчина мовчала. Коли б він знав, як їй усе надокучило! Особливо почуття голоду… Життя стало якимсь набридливим, одноманітним і тяжким обов’язком. Дідусь, який вклав у цю дівчину всі скарби своєї душі, зараз не впізнав би її. Про це й подумав Ігор, ждучи, що скаже Надя. Але вона мовчала. Тоді він знову заговорив:

– Ти забула про свого діда, Надю… – Голос Ігоря став лагіднішим. – Як він покладався на тебе, як сподівався…

– Ти стаєш жорстоким, Ігоре, – нарешті обізвалася дівчина. – Не тривож тіней… – На хвилинку вона одхилилася від окуляра, і від того руху волосся хмарою знялося над її головою. – Я знаю: дідуся вже давним-давно немає в живих. Та й взагалі нікого з родичів і знайомих. І наше існування позбавлене найменшого сенсу…

– Еге-ге! – прицмокнув Ігор. Підійшов до Наді. – Он яка пісенька! Не життя, а існування, та ще й без сенсу. Так-так. Оце додумалась. Та чи розумієш ти, що говориш? Ну тяжко, ну страшенно тяжко… Так через це треба забрести у болото песимізму?.. Жалюгідна філософія!

– Але ж згодься…

– Ніколи я з цим не згоджуся, ніколи! Життя людини, життя мислячої матерії є найвищим, найпрекраснішим досягненням природи, і заперечувати його – значить, робити щось протиприродне.

– Але ж для того, щоб жити, потрібна енергія. А її нема. І краплини.

– Неправда. В нас ще є енергія, багато енергії! – вигукнув Ігор і вже тихіше додав: – Тільки не треба хникати.

Розмова, видно, втомила його. Витирав хусточкою скроні.

– У мене вже й очі болять, – тихо говорила Надія, не відхиляючись від телескопа. – От рояться, танцюють якісь зірочки, наче іскри… Іскри в темряві, як ото пригадуєш? – увечері з димаря…

– Ану дай я…

Ігор притулився бровою до окуляра. Що за знак? Йому теж перед очима танцювали іскорки. Вони наче летіли з невидимої паровозної труби – золоті краплинки на темному фоні. Заплющував, протирав очі, але картина не мінялася. Здавалось, ті іскорки ростуть, наближаються, їх все більшає і більшає.

– Ну що? – спитала Надія. – Як твої очі?

– Ти розумієш… Мені теж щось миготить.

– От бач.

Вони довго мовчали. Потім Ігор відійшов від телескопа, твердо сказав:

– Але ти мусиш чергувати. Хай іскри, нехай що завгодно, а стежити за небом треба. Може, очі звикнуть…

Надія згорблено сиділа біля інструмента, а Ігор простягся на своєму лежаку, збираючись заснути, йому довго не спалося, все ті іскорки спливали перед очима. Нарешті задрімав.

– Ігоре, чуєш? Або мені уже двоїться в очах, або ми потрапили в якесь зіркове скупчення. Вже не іскри, а справжні зорі, йди подивися!

Ігор підвівся і мовчки посунув до телескопа. Але те, що він побачив, швидко відігнало дрімоту. Пальці його вп’ялися в рукоятку телескопа.

– Ні, ні, це не зорі, Надійко! – шепотів, не відриваючись від окуляра. – Це… маленькі планетки, астероїди.

– Чому ти так вважаєш?

– Бо я помічаю, як змінюється їхній блиск…

– Але ж і в зірок…

– Що там у зірок! Я бачу їх самих… так, це маленькі планетки… О, продовгувата одна. А ця майже кругла… Так, ми потрапили в якийсь пояс астероїдів. Бо ми й самі стали астероїдом.

– Так це ж чудово! – на якусь мить очі в Надії блиснули. – Значить, ми вступили до якоїсь планетної системи.

– Чудово, але небезпечно.

Ситуація, в яку вони потрапили, стривожила Ігоря. Загроза зіткнення була дуже реальною. Якийсь десяток невеличких метеоритів він встигне розстріляти з торпедного апарата. Але що це дасть? Їх тут ринуть тисячі, десятки тисяч! І це ж планети: більшість їх має величезні маси. І якщо з такою швидкістю стукнутись…

Щоб не стривожилася Надія, сказав уголос:

– Зіткнення, може, й не буде.

– Не буде? – перепитала вона таким тоном, ніби шкодувала, що цього не станеться… – Ні зіткнення не буде, ні чогось іншого… Нічого не буде. Мені вже здається, що й смерті нашої не буде. Отак вічно й сидітимемо в оцій залізній в’язниці… Остогидло.

Вона попленталась до свого лежака й вмостилась відпочивати.

Ігор бурмотів щось нерозбірливе, зовсім не дослухаючись до Надійчиного філософствування. Скоро дівчину подолала дрімота. Він обчислював діаметри трьох астероїдів, які вирізнялися серед інших. Співставляв дані через кожну годину: діаметри хоч і повільно, а збільшувались. Отже, швидкість астероїдів не набагато перевищує швидкість ракети. Значить, передня планета примчить до них, як поїзд до рухомої платформи, можна буде «пришвартуватися» без аварії… А що далі? Астероїди – голі, холодні, безатмосферні планетки, непридатні для життя.

Ігор то сидів, зігнувшись на стільчику біля інструмента, то підводився і поглядав на сонну Надію. Тривожні думки лізли йому в голову. Що робити? Мабуть, найгірше почуває себе людина тоді, коли вона приречена на безсилля, коли вона нічого не може вдіяти. Можна собі уявити, як боляче це було усвідомлювати Ігорю – натурі активній від природи. Та страху не було в його душі. Десь глибоко-глибоко в його свідомості маячив вогник надії: а може, все обійдеться щасливо?

Минув час його чергування, але Ігор не розбудив Надії: пожалів. Нехай поспить, вона дуже знесиліла. Та в нього й самого сили було не більше. Він задрімав, сидячи біля телескопа.

Прокинувся не знати від чого. Наче щось пройняло його тіло, щось незвичайно приємне, колись уже відчуване і знане. Розплющив очі, озирнувся. Все було, як і раніше: в присмерковому світлі кабіни спала Надія, байдуже поблискував пульт управління. Але те «щось» не зникало, воно посилювалось. Ігор перегорнув аркуші своїх записів, ніби шукаючи там відповіді. І знайшов! Помітив, як лягали листки паперу, і здогадався: з’явилося тяжіння! Саме відчуття тяжіння, майже забуте за довгі роки мандрівки, приємно проймало його тіло. Але звідки воно взялося?

Припав до окуляра і відсахнувся: сліпуче світло, біле і синє, різонуло йому очі. Але то було з незвички. Згодом око призвичаїлось, і Підгайний міг розгледіти планету, що насувалася на них. Її сяюча поверхня вже не вміщалася в об’єктиві. Ігор помітив різкі тіні від шпилів і гір. «Значить, нема атмосфери!» Гарячково поспішаючи, почав фотографувати невідоме світило. «Навіщо це я роблю?» – промайнула думка, але він відразу ж про це забув і продовжував фотографувати, звичайно, безсистемно, різні ділянки поверхні астероїда. Планетка наближалася… Коли віддаль до неї скоротилася настільки, що можна було побоюватись зіткнення, Ігор сів за пульт і включив двигун. Майстерно маневруючи, він «приліпився» до невеликого виступу на планетці. Смеречанська навіть не прокинулася.