355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Василь Быков » Круглянський міст » Текст книги (страница 9)
Круглянський міст
  • Текст добавлен: 11 октября 2016, 23:35

Текст книги "Круглянський міст"


Автор книги: Василь Быков


Жанр:

   

Военная проза


сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 23 страниц)

5

Як тільки двері за офіцером зачинилися, Чернов спокійно, ніби нічого кепського між ними і не сталося, підійшов до Климченка.

– Ну як?

– Сволоцюго ти, а не земляк! У душу тобі кіл! – сказав лейтенант, випльовуючи на підлогу криваву слину.

Чернов, майже безуважний до його слів, хитрувато посміхнувся.

– Не сердься! Дурниці. Це так, для порядку. Інакше, сам розумієш… Начальство.

Він підхопив Климченка під руки, ривком поставив на ноги, чоботом підсунув ослінчик – сідай! Лейтенант на мить розгубився від такого повороту в їхніх стосунках, але сів і скоса позирав на обличчя свого ката. Сірі рухливі очі того раз за разом застережливо лупали на двері землянки.

– А взагалі ти пробач. Сам розумієш. Доводиться. А то скомандує, і все: кінець. Тож часом ліпше вдарити. Правда ж?

Гойдаючи на столі вогник, Чернов почав ходити по землянці, спиняючись і розважливо гомонячи до Климченка. Здається, ніщо не здатне було вивести його з душевної рівноваги, такий він неторопко-впевнений, розмірений, охайно, навіть елегантно вдягнений. На його стриженій під бокс білявій потилиці ворушилася рожева зморшка.

– Між іншим, тобі випала, можна сказати, удача. Не кожному дається така можливість реабілітувати себе. Перед німцями особливо трудно. Але вони таке цінують – можу запевнити. З власного досвіду. Я так само колись чекав кулі. Таких вони звичайно враз до стіни. Разом з комісарами. Мусив доказати дещо. І ось бачиш: замість кулі – мундир. – Він з хвилинним задоволенням обмацав свій коротенький френчик з невеличкими срібними погонами. – Правда, за Совєтів чин вищий був, – довірливо повідомив він.

«Що за натяки? Хто він такий? Колишній політрук? Командир? Штабіст який-небудь?..» – гадав лейтенант.

– Марно стараєшся, – вовкувато сказав він. – Не на того напав.

Чернов раптом спинився і крутнувся до Климченка. Вираз його обличчя не змінився, тільки ліве око якось недобре округлилося, і він стишено, начебто для того, щоб не почув вартовий знадвору, сказав:

– А ти той… не дуже. Між іншим, вибір у тебе не вельми багатий. Або ти виступиш, або в землю ляжеш. Сьогодні ж.

Климченка після всього, що трапилося, погрози могли тільки довести до краю, і він схопився з ослінчика.

– Ну і чорт з вами! Стріляйте! Все одно застрелите. Що, до своїх відпустите? Сволота!

Чернов холодно посміхнувся.

– Не кип’ятися. Врешті, ми можемо зробити, що треба, і без твоєї участі.

Він ще почекав і, видно, щоб не стояти так, груди в груди з цим обірваним скривавленим чоловіком, зайшов за стіл на своє місце. Там з якоюсь багатозначною поважністю взяв вийнятий із сумки аркуш – список особового складу першого взвода автоматників.

– Командир першого відділення Голонога Іван Фомич, єфрейтор Опенкін Петро Петрович, червоноармієць Сіязов, Гаймадулін… ім’я, по батькові не проставлено – непорядок. Чирков, Фьодоров, Хиль. І так двадцять два чоловіки. Вибулі позначені? Позначені, аякже. Ну ось. Адреса відома. Командир роти також відомий – Орловець. Решта – не біда, і самі зробимо. Тільки ти тоді, звісно, злись на себе: без заслуг залишишся. Перед німцями. А там заслуги за тобою подвояться. У квадрат зведуть. Зрозумів?

– Як це?

– А так. Подумай – зрозумієш.

Климченко збентежився, ошоломлений ще не до кінця усвідомленим, але, безумовно, якимось недобрим задумом цієї погані, і насторожено дивився на Чернова. А той, уже змінивши свій приязно стриманий вираз на затято офіційний, згорнув список взводу і притиснув його сумкою.

– Ось так! – сказав він, сів і відкинувся до стіни. – То що вирішуєш?

«Що вони задумали? Що зроблять?» – билася в голові взводного розпачлива думка і поступово викреслювалася здогадка, від якої аж кинуло в жар. Климченко скочив і, хитнувшись, плигонув до столу.

– Не маєте права! Провокатори! Сволота продажна!

– Тихо! – суворо сказав Чернов і підвівся. Рука його твердо лягла на сумку, під якою був список. – Тихо, лейтенанте. Спочатку покрути мозком. Не спіши, – закінчив він з якимось показним співчуттям.

Климченко осатаніло дивився йому в очі – сірі і на цей раз уже холодні і суворі. Декілька секунд вони так стояли – один на один, розділені лише столом, і тоді до взводного вперше прийшло розуміння, що ці люди зроблять з ним усе, що захочуть.

Якийсь час обидва мовчали. В землянці стало холоднувато, грубка вже не світилася вогнистими щілинами, скупо сіріла обклеєна недоречними плакатами стіна, на якій виразно постала головаста, до стелі тінь Чернова. Надворі, певно, темніло; там чути було ліниві кроки вартового; десь далі, байдужі до всього, гомоніли, сміялися солдати. Тоненько награвала губна гармошка.

«Гади! Що роблять, гади! І треба ж було тільки вчора позначити вибулих: убитих і поранених. Туфатулін, здається, тільки не позначений. Вночі підстрелили – не встиг записати… Ні, цього допустити не можна. Але як?..»

І він зрозумів, що єдиний тут його вихід – схитрувати, що їх витонченому варварству треба протипоставити тонку хитрість. Одначе він, людина відкритої і простої натури, відчував себе до того малоздатним. Основним, найголовнішим для нього тепер був список, і лейтенант вельми гостро це розумів. Йому важко було змусити себе не дивитись на притиснутий сумкою аркуш паперу, і все ж він кожною часточкою тіла відчував його там і аж боявся, що Чернов міг по чім-небудь здогадатися про його прагнення. Але недарма, видно, його посадили на середині землянки. Кинутись до столу йому було важко – тепер він не відчував у собі необхідного на це сприту. Варто було придумати щось інше, і Климченко вирішив розтягнути час.

– А що я мав би говорити там? – понурим, але трохи рівнішим голосом спитав він.

Чернов ворухнув бровами, коротко зиркнув на нього й залапав на столі руками.

– О, це дуже просто. Прочитати… Де він тут у мене завалився… Ось. – Він знайшов серед паперів якийсь аркуш і, підвівшись, через стіл сунув його Климченкові. Лейтенант роздумливо огледів папірець.

«Дорогі громадяни, мої однополчани, – було надруковано дрібним шрифтом. – Бійці і командири… полку. (Іч, сволота, і місце залишили, тільки підставляй.) Це звертається до вас колишній ваш командир (червоноармієць)». Знову пропуск і три крапки. Климченко зирнув нижче, і там також ішли пропуски-крапки, де містилися звороти ще чоловік до п’ятнадцяти із запрошенням у полон. Тут же була порада нагадати цим людям їх конкретні образи на радянську владу і перелічити блага полону – 700 грамів хліба, гарячі харчі з кавою, кожному ковдра, свобода від більшовизму, за бажанням костел, кірха або церква для віруючих. Бійцям, місце проживання яких було зайняте німцями, обіцялася відпустка додому.

«Гарно розписали. Доладно, – подумав Климченко. – Так добре, що й дурень не повірить». Уголос, намагаючись говороти спокійно, він мовив:

– Гаразд! Чорт з ним. Я згоден.

– Оце розмова. Віншую! – Чернов вийшов з-за стола і потиснув його руку вище ліктя. – Давно б так. Ну звісно ж, який сенс помирати за якийсь там паперовий принцип. Правда? Значить, так! – Із задоволенням, як від завершення нелегкої справи, він потер руки. – Значить, так: по російському звичаю обмиємо цю справу. Як-неяк – людей же від гибелі рятуємо. Це, брат, не зрада. Це доблесть!

Пружисто присівши на добрих, з високими задниками чоботях, він одсунув довгий, до підлоги, обрус-ковдру і витягнув з-під столу жовту, на зразок чемодана, скриньку. Клацнув замок, відчинилося вічко, і в скриньці тьмяно блиснули шийки пляшок, якісь пакунки в блискотливім целофані, бляшанки консервів. Чітким, видно, завченим рухом Чернов поставивив на стіл дві алюмінієві чарочки. Побіч, під сумкою, лежав іменний список взвода автоматників.

У Климченка розширилися зіниці, коли він побачив те, всередині все стиснулося й похолоділо, м’язи на його ослаблім тілі напружилися – всього два-три кроки відділяли його від папірця, який зараз міг круто змінити його долю. Те, що трапилося тепер, було так незвичайно, що аж не вірилося. «Навмисно це чи по дурості?» – напружено спробував вирішити лейтенант. Шалений свій позирк він перевів униз, на скриньку, але скоса бачив на столі сумку, і все всередині його гарячково закрутилося, з новою силою запульсувала в жилах кров – у лічені, вельми коротенькі секунди треба було вирішувати.

– Ось ми зараз, як наші, тобто ваші, кажуть, і обмиємо по чаток твоєї нової служби. Коньяк! Либонь, такого не пив? – З доброзичливістю гостинного господаря Чернов бовтонув якоюсь рідиною в темній пляшці і поставив її на стіл.

На обрусі-ковдрі вже лежали невеличкі бляшанки паштету, пачка галет, загорнений у целофан шматок ковбаси; до цього долучилася ще й пляшка. Чернов, одначе, все ще мацав у скриньці. Здається, він і не тямив, що робилося в душі полоненого.

«Помилка чи провокація?» – свердлило лейтенантову голову питання, і якийсь незримий, але дуже наполегливий радник увесь час турчав: «Давай! Хутчій! Хутчій! Ну що ж ти!..»

«Зараз… Зараз…»

Климченко зручніше поставив біля табуретки свої ноги, трохи схилився, щоб спритніше можна було скочити: однією рукою він надумав скинути сумку, другою – схопити список.

Чернов тим часом виклав на стіл дві солдатські виделки, склепані заодно з ложками, і знову запустив руку в скриньку. Климченко ще ближче підібрав на підлозі ноги, зігнувся всім тілом і – скочив. Правою він досить спритно відкинув убік сумку, ліва ж, скинувши ковбасу, вхопила цей шматок паперу. Чернов нетямуще скинув голову і чомусь, перш ніж ринутись на нього, цопнув пляшку, яка котилася зі столу. А Климченко відскочив на крок назад і, рвонувши грубні дверці, пхнув до вогню папірець. Разом з полум’ям, яке відразу схопилося в грубці, в ньому спалахнула радість. Але в цей час іззаду, з якоюсь істеричною веселістю і незрозумілою байдужістю до його вчинку, зареготав, аж затрясся, Чернов.

Чогось не розуміючи, але вже відчувши біду, Климченко верт– нувся назад. Він ще не зметикнув, що сталось, як Чернов раптом обірвав сміх; обличчя його враз одеревіло, він сунув руку в кишеню штанів і майже перед лейтенантовим обличчям мотнув у повітрі аркушем паперу.

– Бачив?

Той самий його список, виявляється, зостався у ворога.

У Климченка щось обірвалося всередині.

– Так ось ти як! Кого ти надумав обдурити? Кого?

Уп’явшись у нього позирком, Чернов акуратно запхнув папірець у нагрудну кишеню, ретельно защебнув удзик і зробив крок до полоненого. У ворожих розширених очах палахнула і згасла нелюдська злість.

Пекельний удар у ліву щелепу, у праву, удар у підборіддя, – здається, хруснула щелепа, – дзвін, тріск у вухах, яскравий сніп з очей. Климченко відкинувся до стіни і, марно намагаючись затулитися руками, хутко сповзав на підлогу. Тіло саме, без його волі, намагалося стиснутися в якнайменшу, якнайтугішу грудку, щоб як-небудь витримати страшенні удари – в голову, в обличчя, в живіт, у груди… Чернов бив люто і мовчки, як можна бити лише за особисту кривду, за власні невдачі, за непоправне зло в житті – згонив усе на одному. Незабаром у лейтенанта затяло дихання, і він захлинувся чорною болючою каламуттю.


6

Він знов отямився, як і там, у траншеї, від нестерпної стужі.

Пам’ять його з досконалою чіткістю відновила останні хвилини свідомості, цього разу він добре розумів, що з ним сталося, тільки не знав, скільки минуло часу і де він. Навколо було темно, але коли він повернувся неймовірним зусиллям усього болючого, побитого тіла, то побачив збіч од себе віконце – невеличкі світлуваті квадратики розміром ледве не з коробку від сірників. Він обперся руками об підлогу – долоні відчули шурпате залізо обшивки, і тоді він здогадався, що лежить у машині. Тіло його так трусилося від холоду, що він ледь володів ним, лиш іноді якось долаючи чергу суцільних болісних дрижаків. Але холод між тим і освіжав, не давав розслабитись, напружував усі м’язи. Климченко сів, зіщулився, посунувся до стіни; залізо обшивки, увігнувшись, грюкнуло, і він зрозумів, чому навколо тиша – стояла ніч. Його заперли в машині, мабуть, у якомусь «газен-вагені», щоб назавтра кудись повезти. «Але чому кудись?» – невесело подумав він. Після того, що трапилось там, у землянці, викручуватись йому вже більше, видно, не доведеться.

«От уже гади! Треба ж було так обхитрити! Ось тобі і доблесть, дурню дубовий!» – картав себе Климченко, притиснувши до грудей коліна і лікті і все не в змозі вгамувати дрижаки. Обличчя його було суцільною раною, хиталися під язиком кутні зуби, ліве око ледь розплющувалося – так запливло пухлиною. А ще боліла щелепа під вухом – до неї не можна було доторкнутися.

Попрацював кулачний майстер, «землячок» проклятий, – з ненавистю згадав він Чернова. Хай би вже німець – не так би кривдно було, а то ж свій, і з вигляду людина як людина. А як під’їхав! Як м’яко стелив, ледь навіть коньяку не випили. Ось тобі й співвітчизник! І хто він, цей Чернов? Видно, і справді кимсь був там, у нас, але, подлюга, і тут став чином, надяг офіцерський мундир – кривавить морди своїм. Хоч таке, звісно, німці оцінять. Їм це треба.

Навколо панувала сонна глуха тиша. Десь збоку, мабуть, на дорозі, профуркала машина, та, певно, з передової, донеслося кілька далеких вуркотливих кулеметних черг. Але – дивна річ! – у цій тиші не було спокою, вона здавалася сповненою жахами потвор, які лише дочасно затаїлися, зникли, наладналися до нового, ще жахливішого. Навчений усім, що недавно з ним сталося, лейтенант чекав уже найгіршого – кінця, підготував себе до нього і хотів лише, щоб він настав хутчій і без великих страждань.

А скільки разів на війні минала його погибель, навіть тоді, коли надії на життя вже не було. Це спроквола привчило його до підсвідомої думки, що найжахливіше омине, що він уціліє. Взагалі це допомагало, він перестав особливо берегти себе, більше дбав про людей і про справу, і смерть обходила його. Так було в кожній сутичці, в кожній, найбезнадійнішій ситуації. Але ось, здається, спіткала кістлява і його. І вчепилася міцно.

Опанований дрижаками і напливом сумних, клейких, мов смола, думок, він не зразу звернув увагу на нові звуки, що народилися в дрімливій тиші ночі. Спершу йому здалося, що ця розмова десь там, на дорозі, затим він відчув у ній щось дуже знайоме, своє, не німецьке. Це одразу стривожило. Климченко витяг шию, вслухався – здалося, ніби десь, далеко-далеко, говорить радіо. Так колись до війни було в їх таборах, коли під вихідний він, червоноармієць кулеметної роти, стояв вартовим на найдальшому посту – складі ПММ[5]5
  ПММ – паливно-мастильні матеріали. – Прим. пер.


[Закрыть]
, а в столовій крутили кіно. Далекі, ледве донесені вночі звуки людської говірки пробивалися в кузов машини. Климченко затаїв дихання, щосили вслухався і незабаром від того, що почув, його пронизав жах.

Далеко, на передовій, говорив динамік.

Спираючись на вихолоне залізо підлоги, Климченко ринувся до дверей. Тупий широкий біль у боку відразу змусив його скривитися, затяти дихання, але він дотягнувся до тьмяної щілини в порозі і завмер. Динамік звучав з мінливою гучністю, то затухаючи, то раптом виразно доносячи слова. Що вони були російськими, лейтенант не сумнівався, хоч спочатку не зрозумів сенсу жодного. Він знов затяв дихання і тоді почув – слабо, кволо, але все ж непоправно виразно:

– …червоноармієць Круглов, молодший сержант Агапітін, єфрейтор Тьомушкін…

Вони перелічували його автоматників.

Він схопився на колінах, витягнувши над головою руки, грюкнув ними в двері, – залізо гучно бухнуло, – і він з усієї сили почав молотити по ньому і волати:

– Ви, сволота, що ви робите?! Що ви робите! Гей, ви! Що робите! Відчиніть! Відчиніть зараз же! Не маєте права!

Але знадвору було по-давнішому тихо, ніхто не озвався – здавалося, ніхто його тут і не чув.

– Відчиніть! Не маєте права! Що ви робите, звірі! Фашисти! Гади!

Він бив і бив у двері, до одерев’яніння в кулаках. Від натуги з потилиці знову пішла кров, але Климченкові вже не шкода було життя – перед найбільшою несправедливістю в жахливій судорозі зайшлося його серце.

– Відчиніть! Відчиніть!

Не спиняючи стукоту, він почув, – ніби хтось з’явився там, знадвору; тоді він загрюкав і закричав міцніше – безладне, задишливе, образливе – і в мить ослабілої знеможеності почув:

– Шіссен будем робіт!

– Ага! Шіссен! Чорт з вами! Стріляйте! Стріляйте, гади!

Ззовні заворушилися, стишено загомоніли, – певно, радилися. Динамік у далечі все звучав, але задиханий Климченко в короткі зупинки своєї боротьби не міг розібрати нічого – так міцно стукало в грудях серце і била в скронях кров. Він лише почув постріли там, на передовій, – у відповідь на пропаганду довгі й короткі черги «дегтярьова»[6]6
  Мається на увазі кулемет В.А. Дегтярьова. – Прим. пер.


[Закрыть]
. Це підбадьорило його, окрилило, і він загрюкав міцніше.

– Сволота! Гади! Що робите! Відчиніть! Не маєте права! Давай Чернова сюди!

Він і сам розумів, що ці слова його – марні, що про яке там право можна говорити з цими людоїдами, але він прагнув протестувати, бо не міг зробити нічого іншого. І він бив і бив кулаками, бив здоровим стегном, коліньми, надзвичайне душевне напруження з якогось запасу надало йому сили. Часом знадвору злісно гиркали німці, певно, вартові; він чекав і – чорт їх бери – готовий був прийняти їх чергу крізь двері, – це його не спиняло.

Вся його істота бунтувала, протестувала, змагалася.

Скільки минуло часу в тій боротьбі – він не завважив.

Урешті-решт він знесилів, крик його став хриплий і кволий, кулаки до крові розбилися об залізо дверей і опухли. Він не помітив, як у його будці-кузові розвидніло, сіра мла розступилася і на підлогу з віконця лягла пляма несміливого ранішнього світла: яскравіше заблищала під дверима щілина. Він усе бив і не чув, як задвірок оживав гомінкою нових людей. Навколо затупотіли кроки, звідкілясь приїхала і зупинилась машина, і ось біля його вуха клацнув замок-засувка. Це було несподівано, двері розчинилися, і він ледве не вивалився з кузова.

Тоді він заспокоївся, затих. Надворі був задумливий вологий ранок, стигло в тумані голе віття вільшин, кудись на корм пронеслася зграйка горобців. У дверях стояли і гляділи на нього двоє німців – один у касці і з автоматом упоперек грудей, другий простоволосий, у мундирчику, без шинелі. За ними перед цією ж машиною ще товпилися по-різному вдягнені і різні за віком німці, які, однаково стихши, з цікавістю на обличчях, мов на яке диво, дивилися на нього. Але він не бачив нікого – його позирк лише метлянувся по цій ворожій людській мішанині і спинився на мовчазній постаті Чернова. Трохи несхожий на вчорашнього, холодний і стриманий, у високому офіцерському кашкеті та підперезаній шинелі, він стояв віддалік, біля входу в землянку і, мерзлякувато засунувши руки в кишені, позирав на нього. Поряд переступали з ноги на ногу ще два офіцери – той, учорашній, високий, в обшитих шкірою бриджах, і низенький, вертлявий чоловічок з чорним коміром шинелі та в пілотці.

Климченко все це вхопив одним позирком, мовчазна пауза тривала не більше ніж дві-три секунди – зразу ж він скочив з дверей і кинувся до Чернова.

Зрозуміло, його схопили за руки, заламали їх за спину, скрутили, шарпонули. Він спробував рвонутися, викрутитись, тільки потуги його не могли протистояти вчепистій силі двох. Тоді він знову закричав:

– Звірі! Пустіть! Сволото фашистська! І ти – гітлерівський прихвостню. Наволоч! Виродок!

Чернов якось багатозначно витягнув з кишені руки і поважно ступив до машини. Ближні солдати розступилися, а він, несучи в своїх уже просто студених очах якийсь намір, підійшов до Климченка і два рази витяг його – по правій і по лівій щоці. Лейтенант рвонувся, закричав, але його міцно тримали. Тоді з помутнілим од безсилля розумом він скинув ногою і ледве не зацідив у живіт Чернова. Той ухилився.

– Абшнайден кнопфе! – кинув він комусь із солдат і відійшов на три кроки назад.

Двоє з тих, що з недоброю цікавістю спостерігали все це, підскочили до нього. Один – рудий у синьому комбінезоні, клацнув чималим розкладним ножем і збоку, щоб застерегтися від ніг, шарпонув його за штани. Другий обіруч обхопив його ноги. Климченко спочатку не зрозумів, що вони задумали, сіпався, тілька дарма. Той, у комбінезоні, рвонув брезентовий ремінець його штанів, після на землю один за одним посипалися удзики, відлетів вирваний з нитками гачок.

– Покидь! Гади! Що ви робите? Вбийте відразу. Ти, сволото! – закричав він Чернову. – Стріляй! Хутчій, ну!

Чернов кисло посміхнувся, скоса глипнув на офіцерів, що стояли біля входу в землянку, і сказав крізь зуби – так, що почути і зрозуміти його міг, видно, один лише полонений:

– Це для тебе завелика розкіш. Ти ще згадаєш мене.

І, повернувшись назад, до землянки, щось заговорив до офіцерів. Високий бундючно ворухнув густими білими бровами, низенький же, явно заінтригований, підійшов ближче, і певний час Чернов щось тлумачив їм. Солдати здаля вслуховувались у їх гомінку. Врешті високий сказав «яволь», а низький злорадно зареготав.

– О, зер гут, гер Шварц! Рус капут!

По якійсь команді ті, що тримали його, пустили, – безсило скрегонувши зубами, Климченко змушений був обіруч ухопити свою одежу і тримати так, щоби уникнути сорому. Навколо реготали і ржали десятка півтора німців.

Нарешті Чернов одійшов від офіцерів, ближче до пряжки пересунув на ремені тверду кобуру армійського «вальтера» і ривком розстебнув його. Збоку до Климченка підступив солдат, той, що тримав за руки, другий, роздягнений, бігом кинувся кудись. За півхвилини, на ходу вдягаючи шинелю, він повернувся з гвинтівкою. Климченка штовхнули в спину і кудись погнали.

Кінець.

Вкотре вже за цю добу всевладною тугою охоплювала його ця понура думка, і вкотре вона все не справджувалась. Але ось, здається, таки заб’ють. Він подумав тоді, що вони зроблять це десь у рівчаку, далі від людей і цих машин, однак троє ворогів вивели його на вчорашню стежку і пішли туди, звідки вчора його привели. Чернов ішов у п’яти кроках попереду, весь час мовчав і не озирався. Ззаду, про щось перемовляючись і по черзі потягуючи один недопалок, тупали конвоїри. З окривавленою головою, в одній гімнастерці, шкандибав полонений, тримаючи руками штани.

«Ну й зробили, мерзота! Не втечеш і не вдариш. Видко виучку!» – думав лейтенант про Чернова. В голові його хмільно кружилося, бинт зовсім сповз із лоба і тримався лише за вухом, гімнастерка на плечах була вся запорскана кров’ю. Ордена на грудях уже не було, – видно, вчора викрутили в землянці.

По схилі рову повзло клоччя туману, низько нависло матово-сіре небо, було вогко. До розгарячілого тіла знову почали чіплятися дрижаки, і Климченко жадав аби хутчішого, хоч би якого кінця.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю