355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Василь Быков » Круглянський міст » Текст книги (страница 6)
Круглянський міст
  • Текст добавлен: 11 октября 2016, 23:35

Текст книги "Круглянський міст"


Автор книги: Василь Быков


Жанр:

   

Военная проза


сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц)

14

Як поставитись до цієї історії, Стьопка не знав: якщо вірити Бритвіну, то Ляхович насправді дурень – який там принцип у стосунках з німцями. Либонь, треба щосили хитрувати, аби обдурити їх, бо, не обдуривши, не поб’єш – поб’ють вони. А вони милосердя не знають, для них усі засоби придатні, аби перемогти. Тож гнівлива різкість Бритвіна в осудженні Ляховича взагалі сподобалася Стьопці, і він з мовчазним задоволенням подумав, що Бритвін – не Маслаков; цей, мабуть, свого добитись уміє. Піде сам і погонить усіх на міст, Митю так само. Що ж: як треба, то треба. Цілком можливо, що їм доведеться сьорбнути лиха, і хай. Тільки б удалося.

Стоячи навпочіпки, він ретельно помішував амоніт, який хоч і смердів – аж ставало погано, – але нібито сох. Узявши одну грудку з тих, що були наймокріші, хлопець, мов гарячу вуглинку, перекинув її з долоні на долоню, спробував розчавити. Де там: спікся, мов камінь.

– Висох уже.

– Ладно, хай іще полежить, – сказав Бритвін. – Не зашкодить. Усе одно Дмитра нема.

Над ровом уже виповзло сонце; узрівок, край прогалини й кущі над нею яскраво засяяли в світлі; потрохи стало тепліти, Бритвін сонливо розтягнувся на шинелі, подивився у високе, з рідкими хмарами небо.

– Значить, так, – раптом сказав він і сів. – Гей, Бородо, ще хропти почнеш!

Він штурхонув ногою залатане коліно Данила, той розплющив сонні очі і, поволі заворушившися, також сів.

– Значить, так. Комусь треба підібратися до моста. Кущики там біля річки, я вчора бачив: підхід хороший. Задача: в случаї чого підтримати вогнем. Хто піде?

Данило, видно було, відразу позбувся сну і мовчки потупив долу свій погляд: мабуть, гадав, що б це для нього могло значити. Стьопка також мовчав: навіщо напрошуватись самому? Справа та, либонь, не дуже весела; кого пошлють, той і піде.

– Так, – сказав Бритвін. – Ну тоді ти, Товкачу. Підкрадешся і замри. Поняв?

Стьопка мовчав. Він був готовий, коли це випало на його долю. Хоч те, що Бритвін тепер звернувся саме до нього, маленька кривда зачепила хлопця. Він усе ж не подав виду, він мовби нічого і не мав проти. А втім Бритвін, мабуть, завважив.

– У тебе ж автомат. Чи, може, автомат Бороді віддати? Тоді він піде.

– Ні вже, не віддам.

Вони ще посиділи хвилин п’ятнадцять. Амоніт, мабуть, почав уже холонути, коли Бритвін підняв голову – на взрівку з’явився Митя. Хапаючися за віття, хлопець стрімливо збіг аж донизу. Бритвін скочив з тривогою на обличчі, але Митя, жвавий і спітнілий, усе в тому ж чорному бавовняному піджачку, заспокоїв:

– Ну, все готово.

– Молодець, – сказав Бритвін. – Де підвода?

– Тут, у кущиках. Припізнився тільки, але нічого.

– Так! – Бритвін озирнувся. – Товкачу, гайда з ним до воза, з одного бідона молоко век, бідон сюди. Скільки у тебе бідонів?

– Три.

– Двох досить. Один піде на міну.

Митя якось ніяково переступив босими ногами.

– Тут ось… поїсти вам.

Обіруч він видрав з тугої кишені якийсь пакунок, загорнутий у чисту лляну ганчірку, віддав Бритвіну. А той тільки й знав, що хвалити та з трохи фальшивою надмірністю захоплюватися хлопцем.

– Молодець! Просто герой! Ну, гаразд. На, Бородо, в твою сумку.

Данило почав запихувати сніданок у сумку, а Степан з Митею торопко подалися на взрівок.

Митя біг попереду. Його босі ноги, потріскані п’ятки старанно мелькали по мокрій траві, невеличка голова в чорній засмальцьованій кепці, мов у вороня, швидко сновигала на шиї туди-сюди – крізь рідкуватий вільшнячок видно було далеко.

Стьопка, однак, за ніч уже звик до рову і схилу і, як на знайомій місцевості, майже не відчував небезпеки.

Він думав над тим, що сказав Бритвін, – намагався зрозуміти його план, але зрозумів не багато. Колишній ротний все щось хитрував з ними, натякав, а по суті – таїв од них свій задум – задля секретності, чи що? Якщо Стьопку посилають на прикриття, то, виходить, самі поїдуть на міст? Але чи не мало буде їх двох, щоб упоратися з охороною, яка тепер, після вчорашнього випадку, мабуть, набралася пильності і, звичайно, спати в шапку не буде. До того ж поліцаї побачать їх, мабуть, здалеку і, попри те, що знають Митю, інших можуть запідозрити й не підпустити близько. Тоді що робити?

Цей бритвінський план з молоковозом вже з самого початку виглядав не дуже переконливо.

Рослик стояв неподалі, забившись у ліщину разом з підводою, на якій, ув’язані вірьовками, блищали білі боки трьох бідонів. Мабуть, десь поблизу була дорога, бо Митя стишено полащив прив’язаного за кущ коня і мовчки скочив на віз. Удвох вони ледве знесли крайній бідон додолу. Під руками важко бовтало, запахло сиродоєм, чередою, і коли хлопець відімкнув закривку, Стьопка аж збентежився: стільки молока треба було вилити.

– Пий. Хочеш? – пропонував Митя. Пити Степан зовсім не хотів – хотів їсти, але тепер не стримався. Уклякнувши, він нахлистався, скільки вмістив його пустий живіт, хоч особливої насолоди не відчув: інша справа, якби був хліб.

– Ну, що? Виливаємо?

– Давай.

Вони нахилили посудину і, обдаючи білими пирсками ноги, пустили по траві духмяний молочний струмок. Піднявши на себе сухе листя, гілочки, різне лісове сміття, молоко широко розтеклося в чагарнику.

Порожній бідон показався доволі легким. Стьопка взяв його на плече і попрямував у вільшняк. Митя біг поруч.

– А в ньому скільки патронів? – на бігу спитав хлопець.

– Де? – не зрозумів Стьопка.

– Ну, в автоматі цім.

– А-а. Сімдесят в одному магазині.

– Ого! Це сімдесят чоловік можна покласти!

Боком продираючись крізь ліщину, Стьопка трохи здивувався військовій недосвідченості хлопця і терпеливо пояснив:

– Сімдесят, це якщо поодинокими пострілами. І то як влучати всіма. А коли чергами, то дай бог десяток.

– А решта мимо?

– А ти думав? Німці ж також не дурні, мух ловити не будуть.

– Надо краще цілитись, – зробив висновок Митя. – А в гвинтівці п’ять лише?

– Ну.

Ідучи попереду, Митя застережливо відхилив гілку, пропускаючи Стьопку, і озирнувся.

– А в того, командира вашого, самозарядна, га?

– У Бритвіна? Самозарядка.

– Хороша гвинтівка?

– Якщо справна. А як заїсть – бери палку.

– А автомат не заїдає?

– Коли як, – умисне непевно сказав Степан, посовуючи на плечі ношу. Розпити хлопця почали докучати, тим паче, що той надто вже виразно поглядав на його новенький ПКШ, а його Стьопка не мав наміру нікому уступати.

Розмова по цьому спинилася. Вони спустилися вниз, і Стьопка глухо гепнув бідон перед Бритвіним.

– Харашо! Бородо, неси вибухівку!

Робити міну Бритвін узявся сам, не довіряючи цієї справи нікому. Поруч на шинелі вже лежав узятий вночі в Маслакова півметровий обрізок бікфордового шнура, з’єднаний з жовтеньким циліндриком детонатора.

Зрештою, начинити міну було нескладно. Через десять хвилин Бритвін насипав до половини бідона амоніту, обережно вставив у його нутро детонатор, кінець шнура випустив через край.

– Горіти буде п’ятдесят секунд. Значить, треба підпалити, метрів тридцять не доїжджаючи до моста.

Мабуть, для кращої детонації, чи що, він дістав з кишені і гранату – жовте німецьке «яєчко» з рубчиком – і також поклав усередину. Потім під саму закривку напхав у бідон амоніту.

– Ну от, і готово. На середині мосту з возу век і пугою по коню. Поки поліцаї схаменуться, рвоне з дорогою душею.

– А хто повезе? – запитав Стьопка, скромно стоячи побіч з допитливим, повним таємничої уваги Митею.

Бритвін буцім навмисно не зрозумів питання.

– Як хто? – зиркнув він на Степана суворими очима. І раптом майже закричав: – А ти ще не пішов? Ану бігом, куди я сказав! Поняв?

– Я-то поняв.

– Ну і давай! І ми зараз їдемо. А то, бач, сонце де.

Стьопка зручніше піддав на плечі автомат і знову поліз на схил.

Нагорі, перш ніж сховатись у лісі, він озирнувся. Між чагарників унизу визирнув наостанці зелений клаптик їхньої прогалини з двома плямами від вогнищ і накопаної землі на краю. Три невеличкі здаля постаті купчилися над блискучим бідоном, також готові незабаром покинути це пристановище, щоб, може, ніколи не повернутися більше сюди. Один тільки неборака Маслаков навік залишався в цьому рові, який так несподівано став для нього останнім притулком на цій землі…


15

Виждавши за вільшаною купкою, коли вартовий на мосту поверне в другий бік, Стьопка кулею метнувся за чагарниками і впав ледь не під самою крайньою черідкою молодого вільшаника – за якусь сотню кроків од насипу.

Декілька хвилин він тяжко, зморено сіп, розпластавшись на майже голій тут, не зарослій ще травою, чорній землі, і видивлявся на дорогу.

Найгірше, здається, минуло: він підібрався до моста, і його, мабуть, не помітили. Правда, за версту звідси ненароком він натрапив на якогось дядька біля річки – по той бік, видно, була стежина: раптом з-за хмизняку виткнувся чолов’яга в сірій суконній чумарці, з пужалном в руці. Розділені неширокою річечкою, вони зустрілися позирками, обидва трохи збентежилися від несподіванки, але Стьопка хутенько і мовчки проскочив мимо і сховався в рідкуватому прибережному чагарі. Чоловік також ні про що не спитав, тільки затаїв у собі здивування, чи, може, і сполох, і помалу пішов по березі річкової кривулини. Мабуть, варто було б простежити за ним, та не було коли – Стьопка і так боявся спізнитися з виходом до мосту і, мов шалений, летів уперед, хоч і відчував, що в такій хапанині недовго достукатись до біди. Досі, однак, усе обійшлося: його не затримали, ззаду нікого не було видко.

До мосту звідси було так близько, що ставало страшно. Він уже міг кремсанути по ньому з автомата, хоча, звісно, тепер ліпше було мати гвинтівку: з неї куди зручніше було зняти вартового, який тим часом ледаче сновигав туди-сюди між поручнів. На середині ненадовго спинився, подивився вниз, плюнув і з хлопчачою цікавістю простежив, як плювок плюхнувся у воду. На плечі в поліцая висів німецький карабін, який він раз у раз обіруч поправляв, Коли поліцай відвертався, Стьопка бачив його вузькувату спину в тісній чорній куртці та світлу стрижену потилицю під чорною, з кантом пілоткою – був той глистуватий, молодий – мабуть, не набагато старший за Стьопку. Цього вартового хлопець угледів ще здалеку, з чагарнику, і подумав спершу, що він тут один. Але потім до вільшняку долетіла тиха гомінка на дорозі, якось навіть почувся брязкіт лопати об камінь чи залізяку: схоже, в тому кінці моста край насипу щось копали. Стьопці звідси не було видно, скільки їх там, він чув лише скупі уривки розмови, часом невисоко над дорогою злітала земля. По якомусь часі з-за насипу на дорогу виліз роздягнений до пояса поліцай у зелених штанах і чорній пілотці. Він недалеко протупав узбіччям, нагнувшися, щось підняв із землі і знову пішов собі туди, де копали.

Стьопка неабияк угрівся, поки біг, але тепер, зайнятий увагою до мосту, не здогадався навіть розстебнути удзики та зняти шапку. Трохи спочивши в затінку, він зрозумів, що, мабуть, доведеться полежати тут довго: на дорозі в сосняку ще не було нікого видно. Зате з боку містечка незабаром з’явилась якась підвода, яка хутко котила дорогою до моста. Ще за деякий час стало видно, що це бричка; запряжений у неї справний буланий коник рухливо кидав копитами, норовисто вигинаючи гарну, з коротко підстриженою гривою шию. Стьопка збагнув, що це хтось із начальства. Справді, незабаром бричка ненадовго спинилася біля тих, що копали, там само опинився і вартовий; не злазячи з сидіння, чоловік у сірому пальті щось заговорив, другий, з віжками в руках, сидів поряд мовчки. Невдовзі, однак, він заворушився, нокнув на коня, і бричка з тихим стукотом покотилася по дощатому настилу моста.

Стьопка щільніше притулився до землі, навіть затаїв дихання; вони проїхали зовсім близько від нього, але навіть не зирнули в його бік, і Стьопка зітхнув, з приємністю відчуваючи пробуджені пахи весни.

Час немов зупинився. Сонце повільно підіймалося над лісом; утім, була вже, мабуть, година десята, якщо не більше. Стьопка частіше, ніж на міст, позирав тепер назад, на дорогу, чекаючи вбачити там Митину фурманку з Росликом. Але там довго нікого не було, і хлопця потроху почав огортати неспокій: чи не трапилося щось на дорозі?

Вартовий разів зо три пройшовся туди-сюди по мосту і знову завернув у цей кінець. Правою рукою він високо, біля самого плеча, перехопив ремінь, а лівою, завівши її назад, обхопив ложу карабіна, який, мабуть, добряче вже намуляв його худе плече. Він неспішно пошкандибав уздовж по мосту, спинився біля поламаного парапету, і Стьопка подумав, що зараз поверне назад. Але поліцай чомусь не повертав. Він навіть вийняв ліву руку з-за спини і також переніс її на ремінь карабіна, ніби готуючись зняти його з плеча. Відчувши щось нове в поведінці поліцая, Стьопка озирнувся і з-за навислої вільшаної гілки побачив, як з гірки в соснячку шпарко і якось весело навіть котить униз знайомий їх Рослик.

Хлопець підсунув ближче до себе автомат, зручніше уперся ліктями в чорну м’якувату землю. Думки його набули іншого, прискореного темпу. Мимоволі він захвилювався, відчуваючи, що зараз станеться найважливіше. Правда, його напруження трохи послабшало від здивування, коли він угледів на підводі одного лише Митю: ні Данила, ні Бритвіна там не було. Не видно їх було і ззаду, і ніде поблизу. «Невже вони відправили Митю одного?» – подумав Стьопка. А мо’ там що трапилося? Здогадуватись, однак, не було коли: фурманка хутко наближалась, а поліцай стояв на початку моста, і в Стьопки аж схолодніло всередині: а раптом спинить? Якщо поліцай спинить підводу, тоді все, мабуть, пропало.

Зітнувшись і незручно підкорчивши ноги, Стьопка крізь гілки позирав чи то на дорогу з фурманкою, чи то на міст, де в упертій непорушності біля зламаного парапету стояв поліцай. І тоді в хлопця майнула думка: а раптом цієї ночі варту змінили, поставили нових, які тепер вперше бачать молоковоза? Звісно, тоді вони його спинять. Але ж Митя десь тут, близенько від моста, має підпалити шнур – що ж тоді буде?

Тим часом, шпарко трюхикаючи, Рослик з фурманкою наближався до кущиків. Митя високо сидів на одному з бідонів, виглядав він спокійно. Правда, трохи неприродним здавалося це його сидіння, хіба що так зручніше було зіпхнути з задка міну. І знову ж – ні у фурманці й ніде поблизу нікого: Бритвіна з Данилом справді не було. Невже вони залишилися в сосняку, чи, може, з ними сталося щось кепське? – дивувався Стьопка. Зрозуміло, він прикриє Митю, якщо на те посланий, але навіщо тоді вони? І на що взагалі все це схоже?..

І тут Степан згледів над возом дим. Хлопець здивувався, навіть сполошився, але невдовзі стямкував, що Митя пихкав цигаркою. Пихкав, одначе, невміло, надто вже димно і часто – незрозуміло було, чи для того, щоби підпалити шнур, чи щоб замаскувати його горіння. Митя наполегливо посмикував віжки, Рослик швидко біг, і фурманка на мить сховалася за обвислим гіллям вільшин…

У Стьопки від хвилювання недобре закалатало серце, спітніли долоні, він посунувся трохи вбік, ствол автомата націлив на вартового. Як на те, свіжуватий вітер загойдав перед очима гілля, молоде листя то відкривало на мить, то зовсім затуляло собою поліцая. Але ось той ступив з місця назустріч фурманці і, щось негучно гаркнувши, зняв карабін. Митя зіскочив на дорогу.

Фурманка спинилася, трохи не доїжджаючи до вартового, може, за якийсь десяток метрів од мосту. Рослик, виставивши наперед ногу, взявся торгати її зубами. Степан у вільшняку весь стиснувся від напруження – він кепсько розумів, що відбувається, але відчував, що бритвінський план валиться, що справа повертає в інший бік і що тепер, видно по всьому, настала його черга. Він не знав, чи запалив Митяшнур (повинен був запалити), але якщо справді той горить, поліцай, як тільки підійде до воза, відразу все вбачить. Тоді незалежно від того, чи буде вибух, хлопець загине. Дуже хвилюючись, щоб якось врятувати хоч би Митю, Стьопка спрямував автомат понад насипом і тисконув на спуск.

– Трр-р-р-р-р-рр-рт!

Що відбулося далі, він не одразу і втямив. Побачив лише, як рвонув з місця Рослик – збивши, чи що, поліцая, кинувся з возом по мосту вперед; заднє колесо, мабуть, потрапивши на вибоїну, дуже підскочило, затряслися ув’язані вірьовкою бідони, фурманка несамовито загрюкотіла. Ззаду на дорозі зостався один лише Митя, поліцай десь пропав. Хлопець кинувся був за фурманкою, але в якомусь нерозумінні спинився, розкинувши в боки руки. Стьопка схопився бігти, але позирк його наостанці вхопив цю розгублену постать Миті, і він знов осів за кущем. Він хотів гукнути хлопцеві, щоб той біг, рятувався, як раптом Митя здригнувся, мов од жаху, від того невидного, що в цю мить сталося на мосту. Стьопка хутенько і тривожно визирнув крізь гілля – Рослик, упавши в голоблях на передні ноги, бився об настил коліньми, намагаючись підвестися, високо й розпачно крутив головою. Тієї самої миті звідкись збоку, ніби навіть здалека, до слуху запізнено донеслося негучне «бах-х!». Стьопці здалося, що це поліцай з-за насипу, і він знову рвонув автомат до плеча.

Але стрельнути не встиг.

Митя шалено зірвався з місця і, метляючи полами свого піджачка, кинувся по мосту. «Що ти робиш?!» – розпачливо закричало все в Степані. З того кінця моста до фурманки вже бігло троє поліцаїв, Рослик скріб задніми ногами по настилу, марно намагаючись підвестись, віз перекосився, впершись одним колесом в парапет…

Стьопка на колінах хитнувся з-за віття вбік, ловлячи на мушку тих, що бігли, але йому забракло якоїсь секунди, щоб поєднати її з прорізом, як могутня сила вибуху кинула хлопця на землю. На всю глибину здригнулася заплава, тепла смердюча хвиля шаснула по чагарниках. Оглушений Степан якоюсь часткою почуття відзначив, як щось важке гепнуло поряд. Він одразу ж схопився, ковтаючи гірку слину, навпомацки вхопив біля себе автомат. Клуби їдкого рудого диму огорнули кущі, очі застелило слізьми, хлопець спотикнувся і знов упав на щось тверде – під ногами, косо вбитий у землю, стримів обламаний брус від парапету.

Він пробіг трохи за вільшняком – далі від моста й дороги, потім по лузі завернув до недалекого знайомого соснячку. По нім не стріляли, все навколо завмерло, приголомшене вибухом. Поступово Степан подолав своє збудження і вперше озирнувся: міст якраз посередині був розірваний величезною проломиною, з якої безладно стирчали врізнобіч уламки колоддя, дощок. Там же щось тліло – сизий, негустий дим стелився понад річкою і заплавою.

На мосту і біля нього не було жодної живої душі.


16

Човгаючи чобітьми в дрібній травиці, Стьопка отяжіліло трюхав до недалекого вже сосняку. Дротина на чоботі порвалася чи, може, сповзла, підошва зовсім відстала і за кожного кроку докучливо ляскала. Одначе тепер було не до підошви – вдалося б винести ноги. На бігу він кілька разів обернувся: дорога з містечка вже закуріла пилом – кілька вершників мчали до мосту.

Але навряд чи вони догонять його: вже зовсім близенько ліс, чагарі, а ззаду річка з багнистим берегом ув очереті – хай спробують перебратися через неї з кіньми. Правда, вони могли дістати його тут вогнем, та все одно він перейшов на крок: бракувало вже сили бігти – гіркота розпирала груди, очі заливав гарячий солоний піт.

– Мерщій! Мерщій ти! Бігом!..

Стьопка підняв розгарячіле обличчя – між хвойняку в зеленому хмизі ворухнулася знайома голова в пілотці, Бритвін знавісніло махав рукою і зі стишеною злістю вимагав тепер від нього:

– Бігом!!

Степан ослабіло затрюхав, прямуючи трохи вбік від свого напрямку, туди, де був Бритвін, і за хвилину, розводячи грудьми колючий хмиз, утиснувся в хвойник. Ззаду так і не стрелили ні разу, і він не озирнувся більше – де були в той час його переслідувачі, він не бачив. Він прагнув тепер хутчій долучитися до своїх двох. Але ті не дуже чекали його – звіддалі в сосняку мелькнула зелена у ватянці спина Данила: не гаячи часу, вони через пагорок бігли далі.

Важко тупаючи по м’якій, устеленій хвоїнами, землі, обдираючи лице в гущині, Стьопка виліз на горбик і з полегкістю в ногах Побіг униз. Тут він знову побачив тих двох: Бритвін був уже на узліссі – коротко озирнувся, мотнув рукою: «Хутчій!» – і кинувся на нивку.

Здається, вони відірвалися від переслідувачів, принаймні зникли з їх очей і стали недосяжними для їх вогню. Можна було б зітхнути з полегшенням, нервове напруження спало. Як не дивно, до Стьопки лише тепер, у сосняку, дійшло, що всупереч усьому вони перемогли. Міст висаджено в повітря, було з чого радіти. Але радість чомусь не приходила, не було навіть скромного задоволення, щось іще не усвідомлене заважало всередині, не давало навіть зав’язатися радості. Відомо, найперше – Маслаков. Він усе це почав, вів їх, перший пішов на найнебезпечніше, а тепер ось вони без нього.

Певно, без Маслакова щонайбільша удача буде для нього позбавлена радості – Стьопка почав відчувати це майже виразно. Знову ж – підліток Митя. Ясно, Митя – епізод, хлопець на один день, – скільки таких з’являлося на його партизанськім шляху та йшло своєю долею: жило чи навіть гинуло – яке йому було до них діло?

Але цей хлопчина щось затемнив у ньому, щось непроясне – не, лише крихту відчуте поніс із собою з життя, залишивши Стьопці питання: як же так? Мо’ тому, що він навіть не був партизаном, підпорядкованим обов’язку чи силі наказу, сам своєю охотою пішов на той свій загин і пропав. Але чому тоді так муляє щось неприродне і кривдне? Начебто несправедливе навіть?

Коли Стьопка також вибрався з узлісся, ті двоє, куривши ріллею, вже бігли по нивці: в розорі Бритвін і ззаду, кроків за десять від нього, Данило. Знову не зачекали хлопця, і він просто не мав сили наздогнати їх: схил тут скінчився, почалася гладінь, бігти стало важче.

Все ж він біг, гірко дихаючи роззявленим ротом. Автомат його висів під пахвою, і він притримував його рукою, не даючи бити диском об бік. І тоді згадалося, як одного разу взимку, майже так само вони бігли від чавунки по снігу: спереду Степан, за ним Маслаков, а группа прикриття сиділа в ялинничку – до останньої хвилини, чекала, допоки вони пройдуть смугу порубу. Вони вдвох виконували найтяжче: закладали міну, смикали «вудку», і решта шанувала їх за ризик, беручи після вибуху все на себе. Такий був порядок, партизанський звичай, якого свято дотримувались у загоні; і тільки коли двоє вийшли з-під вогню, тоді побігли всі разом. Ці ж не могли дочекатись навіть у лісі. Щастя ще, що ззаду не було переслідувачів, а то б він давно вже трапив на їхню мушку.

Стьопка зовсім уже приставав, і що менше в нього залишалося сили, то більша прикрість підіймалася всередині – ніби його навмисне хотів хто покривдити. Він, однак, знав, що не навмисне, що насправді хутчій треба тікати, але не міг упоратися зі своєю злістю і, раптом спинившись, гукнув:

– Стій ви!

Вони озирнулися, зменшили крок і, досягнувши кущів, трохи спантеличено зупинилися, боком постававши до нього. Бритвін стишено загомонів, також не стримуючи злості:

– Давай хутчій! Ну, що ти гребешся, мов баба!

Змореним кроком Стьопка врешті догнав їх. Вовкувато ховаючи погляд, хлопець, однак, побачив спітніле обличчя Бритвіна, пожвавлене ризиковим азартом. Удачливим, однак, азартом.

– Не бачив, не бігли? – запитав Бритвін, коли він підійшов ближче.

Стьопка зумисно не відповів – він просто не міг розмовляти з ними і навіть глянути в їхні очі – його діймало питання: «Де ви були?» Він відчував себе обдуреним, бо майже повірив уже в Бритвіна, в його вольову рішучість і вмільство і навіть схильний був віддати йому перевагу над Маслаковим.

Нарешті вони втрьох разом ступили в негустий тут, дрібненький поріст. Бігти по ньому було легко, тільки шерхало під ногами пріле листя та похрускували опалі гілочки. За хвилину Бритвін знову озирнувся на Стьопку.

– Контузило, чи що?

– Нічого не контузило, – буркнув хлопець.

Нешвидко трюхаючи, Бритвін ненадовго затримав на нім свій придирливий позирк і шаснув за кущ. Вискочивши по той бік його, заговорив із задоволеною хвацькістю в тоні:

– Здорово, га? Гахнуло, що, мабуть, у Круглянах шибки повилітали!

Данило на бігу також повернув до нього своє кошлате, з простацько-радісною усмішкою, обличчя.

– Ну.

– Порядок у танкових військах!

Вони раділи – що ж, було з чого.

Серед білого дня під носом у німців рвонули міст – хіба не підстава для радості? Особливо Бритвіну, та й Данилу також.

Їх біг, одначе, почав видихатись, і скоро Бритвін також перейшов на крок, тим паче, що спереду починалося повне води лісове болітце, яке мали обійти. Данило тепер не вибирав дороги – махав навпростець, аби далі від Круглян, глибше в лісову глушину. Так було завжди: головне – встигнути, допоки не пізно, якнайдалі одійти від того місця, куди кинеться погоня.

Стьопка давно вже хотів спинитися, перевести дух та підладнати чоботи, бо на кожнім кроці чіпляти підошвами землю стало мукою. На правій нозі до того ж давно боліла п’ята – натер, мабуть, до кістки. Хлопець рішуче повалився на землю, обіруч здер чобіт, який уже зовсім розпався, і, не знаючи, як дати йому ради, зі злістю шпурнув його в кущі. Вслід те саме вдіяв і з правим, шпурнувши його в другий бік. Зіпрілі та діряві онучі хлопець, підвівшись, розкидав ногами.

Попереду з його гвинтівкою на плечі здивовано озирнувся Данило.

– О! Що тебе вкусило?

Стьопка закинув за плече автомат, босим ногам стало куди вільніше, але й незвично холодно на сирій, непрогрітій землі, трава заколола в підошви, але нічого. «Давно б так», – подумав він з невеселим полегшенням.

Данило з Бритвіним, однак, спинилися. Бородатий партизан виглядав неприховано спантеличеним його вчинком.

– Ти що, здурів? Навіщо кинув?

– Іди візьми!

І Данило справді поліз у хмизняк, відшукав його лівий, ціліший чобіт, з цікавістю обмацав підошву.

– Добрий же чобіт. Хіба щоб союзки нові. Кидає, хе!

– Ти нащо це? – хмуро повернувся до Стьопки Бритвін.

– Бо драні. Не бачили?

Данило, втім, поліз у болото і дістав другий чобіт. Підошва в ньому зовсім відстала і звисала, вишкіривши ряд поржавілих, густо набитих цвяхів.

– Підремонтувати щоб, носити ще можна.

Він по-хазяйськи склав чоботи докупи і почав їх підсовувати халявами під ремінь. Стьопка спідлоба кидав неприязні позирки на його ладні маслаковські кирзачі й ватянку, майже новеньку, навіть ще не заяложену. Нічого не скажеш: прибрався Данило на цьому завданні. Хоч і не забив жодного німця. Кому лежати в землі, а кому пошастило навіть причепуритися: диви, який показний, ніби десантник. Хіба що штани самоткані.

– Ану, зараз же взуй чоботи. Ти що? – з суворістю накинувся на Стьопку Бритвін, певно, вже зовсім відчуваючи себе командиром. Цей був усе в тій самій поношеній червоноармійській шинелі без петлиць, розстебнутій на всі гаплики, на плечі тримав свою СГТ, з якої, мабуть, ні разу не вистрелив. Але Бритвін мав свій інтерес.

– Ти ж за годину заплачеш. Тоді нести тебе?

– Не бійтеся! Не понесете. Його примусите.

Бритвін, щось відчувши, підозріло вгледівся в хлопця, щось прикинув, ніби вслухався в лісовий шум. Стьопка подумав, що справа закінчена і зараз, мабуть, почнеться звичний уже йому докір, а то й погрози. Але Бритвін мов одумався, лише кольнув його наостанку злим поглядом і пішов по гущині.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю