Текст книги "Круглянський міст"

Автор книги: Василь Быков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 23 страниц)

11

Бритвін більше не сів до вогнища, біля якого тепер господарював Митя, а постояв на прогалині і, коли тупіт коня стих, підійшов до Степана.

– Ну, довго тут колупатися будеш?

Хлопець випростався – могилка була ще мілкувата, йому до пояса, але Бритвін, прикинувши, визначив:

– Досить! Давай закопувати.

Так і сказав. Не «ховати» чи «хоронити», а «закопувати». І саме від цього слова Стьопці знову стало не по собі, ніби тим самим колишній ротний зневажив Маслакова. Хлопець помовчав, міркуючи, що, мабуть, варто б ще поглибити: земля тут суха і нетверда. Струмок куди нижче. Але Бритвін підійшов до небіжчика.

– Давай сюди! Дмитре, ану підмогни!

Митя зі слухняною готовністю скочив од вогню, але зразу ж, зрозумівши, що від нього буде потрібно, в хмурній нерішучості спинився віддалік. Стьопка видерся з ями.

– Стривайте! Що ж, так і закопувати?.. Він витер об траву тесак і, огледівшись у миготливому присмерку, підійшов до молодої ялинки, гілля якої стирчало з темряви на прогалину.

За хвилину Стьопка зібрав ув оберемок лапки, які хутко наламав, і знову скочив у яму. Тут було тісно й незручно, але, притоптуючи в пітьмі, Стьопка так-сяк вистелив лапками дно. Потім, затискаючи в собі дуже зміцнілий наостанку жаль, із кількох лапок злагодив узвишшя під голову – ніби готував Маслакову постіль. І справді, постіль назавжди, на вічний сон.

– Ну, готово там? – не терпілося Бритвіну. – Давай усі сюди.

Затим одкинув мокрий Данилів кожух, і вдвох зі Стьопкою вони взяли під пахви небіжчика.

– Дмитре, бери за ноги! – розпоряджався Бритвін. Митя обхопив дві босі ступні ніг.

– Взяли!

Маслаков, здається, ще поважчав: утрьох вони ледве підняли його прогнуте в попереку, ще не заклякле тіло й тяжко потупали до могили. Там, грузнучи чоботами в свіжій землі, постали вдовж вузької щілини-ями і почали опускати. Це було незручно, важке тіло намагалося висковзнути в яму. Стьопка притримував його за студену, не дуже гнучку вже руку. Опускаючи, перебрав пальцями до кисті, по-давнішому перев’язаної брудним бинтом і, вхопившися за неї, аж сполохався: здалося – завдав болю. Зразу ж зрозумів марність свого сполоху, але за перев’язану долоню більше не взявся – укляк на піску, опускав тіло все нижче, аж поки не відчув, що воно м’яко лягло на пружинисті лапки.

– Ну от! – випростався Бритвін. Давай загортати!

– Підождіть!

Нагнувшись у чорну пащу могили, Стьопка водноруч позапиху– вав туди решту ялинових гілок, накрив найбільш обличчя небіжчика, і вони з незрозумілим полегшенням стали дружно горнути землю. Стьопка гріб руками, Бритвін чоботом, Митя, також уклякши, обіруч вигрібав із трави рештки накопаної землі. Вогнище вже догоряло, ледь-ледь світячи по чагарниках дрібними язичками вогню.

– Ну, так! Закінчуй, а ми в огонь підкладемо, – витираючи об траву руки, сказав Бритвін. – Дмитре, ану пошукай десь дровець!

Митя зразу ж подався нагору, а Стьопка тим часом завершив могилку.

На галявині стало пусто й тихо, вона ніби попросторішала тепер без коня, без Маслакова, з невеличким вогнищем на краю, біля схилу. Зробивши все, що можна було зробити стосовно до мертвого, Стьопка відчув себе таким одиноким, таким нещасним– непотрібним на цьому світі, як, мабуть, не відчував ніколи. Єдине, що тут ще вабило його, було багаттячко; хлопець підійшов до Бритвіна.

– Що, до ранку тут побудемо?

– Побудемо.

– А потім?

– А потім спробуємо гримнути, – сказав Бритвін, стоячи навпочіпки і згрібаючи долі недогарки, які він кидав у вогнище. Спроквола на вугіллі весело застрибали вогники, зблизька освітивши сухе, ніби просмалене, обличчя ротного.

– Як це гримнути?

– Побачиш як. Планчик один є.

Стьопка не став допитуватись, вирішив: скаже сам. Але той не сказав, затаївся, що взагалі було в його характері, і Стьопка мовчав, не знаючи ще, чи можна сприймати серйозно трохи самовпевнені слова цього чоловіка.

– Такий план маю, що ахнеш! Якщо вигорить, звісно.

Степан похмуро мовчки сидів, спідлоба позираючи на Бритвіна і боячися повірити йому.

Митя щось барився з ломаччям – спершу чути було його шастання по згірку, а потім і воно стихло. Степан подивився туди, вслухався і трохи занепокоєно сказав:

– Не збіг би. Глянути мо’?

– Не збіжить. Тепер він до нас, як прив’язаний.

Степан слабо хмикнув: так уже й прив’язаний! Зрештою, навряд утече, покинувши тут коня. І справді. Незабаром вгорі зашуміло, зашорхало, і з темряви показався сам Митя, який волік вірьовкою оберемок гілля.

Бритвін з трохи не властивою для нього жвавістю зрадів:

– От здорово! Цілий віз! Такий і на коні не повезеш!

Митя був явно втішений похвалою: маленький і з вигляду трохи слабуватий на свої п’ятнадцять літ, він, одначе, виявився на диво старанним у праці. Любо дивитися було на величезний оберемок, який він по-хазяйсыси впорядкував побіч і акуратно змотав вірьовку.

– На коня я віз он який кладу! – підняв він руку вище себе.

– Харашо, харашо. А коня як звуть?

– Коня? Рослик. Дволіток він, молодий ще, проте ладний коник. А розумний який!

– Та ну?

–Їй-бо. Ото відійдеш куди, сховаєшся, гукнеш: «Рослик!» – і біжить. А то як зарже!

– Ти диви! Мов дресирований.

– Та де! Хто його дресирував? Просто я дуже дбаю про нього: і годую сам, і на випас. У нічліги тим літом водив. Тоді його в мене німці забрали. Вранці веду його з Круглянського лісу – їдуть троє. Верхи. Ну і забрали. Гадав – усьо: пропав мій Рослик. Аж прибігає вночі. Чую – хрумкає хтось. Вискочив – ходить по двору, траву скубе. І повід порваний.

– Да, замєчатєльний кінь, – погодився Бритвін.

– Ага. Тільки пострілів боїться. Летить тоді, мов шалений.

– Ну, годі клопотати – іди сідай, погріємось. – Бритвін зняв з палок, либонь, просохлу вже шинельку і розістлав її на землі.

– Сідай ось поряд.

Видно, вже освоївшись з партизанами і звикнувши до уваги старшого, Митя задоволено опустився на край шинелі, тягнучи до вогню зашкарублі руки. Багаття добре горіло, пирскаючи іск рами, навколо стало гаряче, мокрі рукави хлопцевої свитки хутко запарували. Натомлений і понурий Стьопка самотньо сидів збоку, в’яло слухаючи жваво-стишену гомінку хлопчака. Обличчя його було маленьке, ніби стяте, як дитячий кулачок, з якого бульбочкою стирчав кирпатий ніс. На довгій, худій шиї з-під свитки виглядав засмальцьований полотняний комір спідньої сорочки.

– Чуєш, а ти давно молоко возиш? – зацікавлено питав Бритвін.

– Та з весни. Як лід зійшов. Спершу Кузьмів зять возив, але його в поліцію забрали.

– За що забрали?

– А хтозна? За щось забрали.

– А ті, що на мосту, тебе знають?

– Поліцаї? Знають, авжеж. Усе чіпляються: «Водкі прівєзі». Асобєнно той Ровба, що забили.

– Горілки, значить? – роздумливо перепитав Бритвін. – Ну, на горілку вони ласі. А молоко не чіпають?

– Молоко? Нє-а, – сказав Митя і соромливо заусміхався своїм маленьким обличчям. – Я в те молоко куряче… сиплю.

– Та ну? Задля жирності, либонь? Молодець!

Схопившись від якоїсь думки, Бритвін сів, сунув на потилицю пілотку. І раптом сказав:

– Слухай, Митю! Хочеш міст висадити в повітря?

Стьопка від здивування аж роззявив рот, але зразу ж подумав: а правда, – хлопець міг би допомогти. Митя, з лиця ніяк не вражений питанням, відповів просто:

– Хочу. Аби було чим.

– Ну, це не твій клопіт. Це ми покумекаємо. Якщо вдасться – тобі найперш автомат. Той он, з яким Борода поїхав. Далі – правітєльственная нагорода. Ну, і в загін, звісно, враз. Я сам порекомендую.

Уважно вислухавши Бритвіна, Митя зітхнув.

– Мені головне – щоб у партизани. Бо мені вже дома ніяк…

– Це чому?

– Батько в мене… Ну, і хлопці в селі чіпляються. Мені вже ніяк стало.

– Так, зрозуміло. Щодо загону – ручуся. Тепер слухай мій план. Просто і ясно, – сказав Бритвін, але змовк і роздумливо подивився в огонь. – Хоча, ладно. Хай Данило приїде.

«Ну, що ж, хай приїде. Коли тільки він приїде?» – розчаровано подумав Стьопка, який уже зібрався було почути план Бритвіна. Але той усе таївся. Розмова їх на тому перервалася. Стало тихо. Від нерухомості Стьопку почала долати дрімота; вогнище пригрівало лице і груди, а спина стигла. Либонь, натерті мокрим коміром, розболілися чиряки на шиї. Стьопка подумав, що треба перев’язати шию, та не було чим. Чоботи й коліна його були в грязюці, руки теж. Щоб прогнати дрімоту, хлопець устав.

– Ти куди? – зирнув крізь дим Бритвін.

– Руки помити.

Внизу, в непроглядній пітьмі чагарників, булькотів струмок. Шукаючи придатної для спуску містини, Стьопка пішов краєм прогалини, поки не наткнувся на свіжу, сиротливо стихлу під вільшняком могилку, і аж тріпонувся в подиві. Він усе не міг зрозуміти чогось і ніяк не міг сприйняти цю недоречну смерть. Нинішнє йому здавалося лихим сном. Хотілося сподіватися, що мине ніч і все стане, як досі: він побачить живого, рухлявого Маслакова, котрий з доброю усмішливістю знову покличе його на завдання.

Хапаючися за гілля, Стьопка збіг до струмка. Тут було сиро й холодно. Неширокий струмінь води старанно мив слизькі камінюки. Хлопець намацав ногою один і схилився.

Ні, Бритвін не такий. Він жорсткий, недобрий, але справу свою, здається, знає. Цей не промахнеться, думав Степан, опускаючи в студену воду руки. Йому тепер надто хотілося успіху; після пережитого він ладен був на нові муки й ризики, аби лише розквитатися за їх невдачу.

12

Данило приїхав ранком, коли прояснилося небо над ровом і в гіллі навколо різноголосо лунав світанковий пташиний галас: цвіркотіння, цокання, посвист. Окрай прогалини в сірій купі вугілля ледь жеврів вогник, стало холоднувато; вони всі трохи подрімали. Одначе кінське форкання зверху рову вмить прогнало дрімоту. Вгорі зашелестіли чагарі, почулося знайоме глухе: «Стій ти, холеро!» Здираючи ногами землю, з сірого присмерку на галявину зсунувся рудий запарений Рослик.

Митя перший підскочив до коня, став лащити його, гладячи по шиї. Рослик задоволено стриг вухами і косив блискуче око на Стьопку. Стьопка, однак, глядів нагору, як і Бритвін: там, невиразний ще в ранковому півмороку, тяжко ворушився Данило. Спершу вони не зрозуміли, чому він затримався, потім побачили в нього, зігнутого, якусь ношу в руках. Спустившись униз, Данило важко поставив додолу майже під зав’язку напханий чимсь мішок.

– Ось! Ледве довіз, холера. Мокрий чи що?

– Як мокрий?

Бритвін був уже побіч, обидва вони схилилися над мішком. Данило опустився на коліна і нігтями почав колупати тонку вірьовочку зав’язки. Стьопка, та й Митя, від якого не відступався Рослик, стояли навпроти.

Тим часом уже без вогню повиднішало на всій прогалині – сірій, як і все в цей світанковий час, із розпливчастими постатями людей, коня; морок поволі сповзав під чагарники, до струмка; небо вгорі все яснішало густою веселою блакиттю – ранок збирався бути сонячним.

Данило розв’язав мішок.

– Що таке? – зразу вирвалось у Бритвіна. Запустивши руку в мішок, він дістав звідти жменю якихось грудок, угледівся, навіть понюхав. Вигляд у нього був майже розгублений.

– Що ти привіз?

– Та оте ж саме… Тол. Чи як його…

– Який у хріна тол? Амоніт? – сердито запитав Бритвін, ширше розгортаючи край мішка.

– Ну. Амоніт буцім. Так казали.

– Лайно! Я думав – тол. А цим що зробиш? Рибу глушить?

Данило винувато стояв обіч, пошкріб за коміром, потім під ватником, за пазухою.

– Казали, бахкає. Пні ним на ділянках рвали. Тож якусь силу має.

Бритвін мовчав – з виразним недовір’ям на обличчі він досліджував амоніт: відламав грудку, розкришив її в пальцях, знову понюхав і зморщився – від паху чи від розчарування. Стьопка, з надією дивлячись на нього, переборював у собі сумнів: невже не вдасться? Так усе добре зійшлося: і Митя, і охорона, невже ж підведе вибухівка?

– Підмочений? Ну да. Злежався, мов глина. Ех ти, голово патлата, купав ти його, чи що?

– Чому купав? У ямі лежав – так вологи набрався.

Бритвін щось пошукав навкруг очима.

– Ану дай шинелю!

Митя слухняно збігав до вогнища по шинелю, і Бритвін широким рухом розстелив її на траві.

– Висипай!

Данило вивалив усе з мішка – на шинелі утворилася чимала купа жовтої, з грудками муки, від якої куріло рудим смердючим пилом. Всі четверо обступили її, Стьопка також помацав кілька сируватих грудок, які легко розкришилися в пальцях.

– Гаразд. Сушити треба! – вирішив подобрілий Бритвін. – Дмитре, сідай на коня і катай по молоко. Дорога де?

– Яка дорога? – не зрозумів хлопець.

– Дорога, по якій возиш. Де, далеко звідси?

– Не дуже щоб. Можна виїхати. По кущиках.

– Давай! – приспішив Бритвін. – Ми чекаємо. А тоді домовимося.

– Добре.

– Тільки дивись: щоб ніхто ні-ні! Жодна душа щоб не снила, не бачила. А то…

– Знаю. Що я – не розумію? – ладен був образитись Митя.

Невеличкий і рухлявий, він потягнув за собою на узгір’я коника, який, важко хакаючи, вкотре вже подолав крутий косогір. Кущі хутко сховали їх, десь там почулося тихе «тпру», потім тупіт копит по стежці.

Бритвін повернувся до Стьопки.

– Давай по дрова! Побільше. Сушить будемо.

– Як сушить? – заморгав очима Данило. – Коло вогню?

– На вогні! – відрубав Бритвін. Данило зовсім знерухомів.

– А той… Не рвоне?

– Не бійся. А рвоне – біда невелика. Чи житухи шкода?

Замість відповіді Данило вайлувато переступив з ноги на ногу і посунув наперед свою протигазну сумку. Там щось містилося, випираючи в боки, нап’ятий ремінець був застебнутий на останню дірочку. Відстебнувши його, Данило дістав порядний окраєць хліба.

– А, оце молодець. Здогадливий.

– І осьо ще, – задоволено буркнув Данило, ворухнувши сумкою, з-під накривки якої стирчало рильце пляшки з саморобною паперовою затичкою.

– Атлічна! Тільки після. Не тепер. Давай більше дров! Всі за гіллям! – бадьоро командував Бритвін.

Стьопка, ковтнувши слину, раптом на всю глибину відчув свій порожній живіт і з неохотою відірвав погляд від Данилової сумки, яку той обережно поклав біля шинелі. Автомат він, певно, не збирався віддавати і навіть не здіймав його з-за спини.

– Автомат давай!

Данило обернувся, зирнув на хлопця, потім, наче шукаючи підтримки, – на Бритвіна.

– Ну, що глядиш! Знімай, кажу!

– Ладно, віддай, – примирливо сказав Бритвін. Нехотя Данило стягнув автомат через голову, зіпхнувши на траву шапку.

Вони полізли на взрівок, бо поблизу вже все було підібрано за ніч, ломаччя варто було шукати далі. Данило в акуратному ватнику і чоботах став зовсім не схожим на себе попереднього, в селянському одязі і в постолах. Набувши якогось не властивого йому хвацького, військового вигляду, він ніби помолодів, хоч по-давнішому його патлате обличчя не втрачало свого страховито-загрозливого виразу. Але патлатість не була тут новиною, багато хто носив бороди й вуса, особливо старші.

Вони вилізли з рову. Стьопка трохи покривджено мовчав, Данило, певно, відчувши це, відсопся і запитав:

– Міну той хлопець повезе?

– А я звідки знаю?

– Бритвін не казав?

– Мені не казав, – буркнув Степан, не маючи охоти говорити з цим чоловіком.

Данило добродушно погодився:

– Цей не скаже. Але я бачу…

«Бачиш, то й добре», – подумав Стьопка, забираючи вбік від нього. Вони розійшлися по чагарниках. За ніч трава долі підсохла, ліс також став сухішим, хоч студені краплі ні-ні та й опікали за коміром шкіру. Місцями тут росли ялини з березами, і скрізь розкошував обмитий дощем вільшняк, в якому де-не-де зеленіли густуваті купки ялівцю. Сушняку тут вистачало. Стьопка хутко назбирав оберемок, прихопив за окоренок зсічену суху ялину, поволік за собою.

Тим часом у рові на середині прогалини щосили вже горіло нове вогнище, в яке Бритвін кидав принесений Данилом сушняк.

Данило ж ялиновими лапками, як помелом, розмітав погасле нічне вугілля.

– Давай сюди! – зупинив хлопця Бритвін. – Бери і підкладай, щоб земля грілася. Будемо амоніт смажити.

Підкладаючи в огонь, Стьопка з притишеною осторогою позирав, як вони там, на вигорілій чорній плішині, розістлали розпороту вдовж торбину і ссипали на неї розкришені жовтуваті грудки амоніту. Невдовзі від цих грудок потягнуло парою і якимось задушливим, різким смородом. Данило мружив очі, а після, кинувши все, почав обіруч терти їх. Бритвін грубувато підбадьорював звіддаля:

– Нічого, нічого! Живі будемо! Хай воші подохнуть.

– А хай його! Як усе одно цибуля!

Уздовж рову поповз удушливий сірчаний сморід; добре, що ранковий вітерець гнав його, як і дим, низом, по струмку; на одному краю прогалини можна було триматися. Тепер справа була за часом. Позираючи, як сохне на гарячому поді їхня вибухівка, Бритвін з Данилом сіли збоку, і Данило взявся за сумку.

– Ти, іди сюди! – покликав Бритвін.

Стьопка робив вигляд, що зайнятий вогнищем, і поклав туди ще дві гілки, хоч знову болісно ковтнув слину. Бритвін зліснувато гукнув:

– Ну що – просить треба?

Навмисно не торопко, буцім нехотя, він підійшов і одержав з Данилових рук твердий ріжок окрайця.

– І давай пали. Цей вичахне – на той перекладем. А то незабаром Дмитро приїде, – сказав Бритвін.

Стьопка повернувся до вогнища і незавважно проковтнув усе – хліб був такий смачний, що, здавалося, з’їв би весь окраєць. Підкладаючи в огонь гілля, він непомітно кидав позирки на тих двох. Амоніт у купці на мішку, здається помалу сох, наче і смердів уже менше. Раз по раз Данило помішував його палкою, Бритвін, спостерігаючи за ним, гомонів:

– Ми їм зробимо салют! Харашо, цей хлопець попався. Хлопець знахідка. Ану, давай, поворочай середину!

– Ай-яй, хай він згорить! – хутко заканючив Данило, відвертаючи обличчя і кумедно морщачи товстуватий, бульбиною ніс. З рудуватих грудок знов заструмив жовтий смердючий дим.

– Нічого, не смертельно. Зате грюкне, як бомба.

– Якби ж хоч грюкнуло! – Данило кинув палку і обома руками почав терти очі.

– Грюкне, ще й як! Це вам не банка бензину… Сміхота: каністрою бензину захотіли знищити міст! А ще казали: Маслаков – досвідчений підривник. Підривник він, виявляється, липовий. Побіг, мов дурень, завидна… На що розраховував? Без розвідки, без опори на місцевих! Без місцевих, брат, не багато зробиш. Це точно.

– А може, він не хотів ніким ризикувати, – озвався звіддалі Стьопка.

– Ризикувати? Знаєш ти, розумнику, що таке війна? Суціль ризик. Ризик людьми. Хто розумніше ризикує, той і побіждає. А хто в різні там принципи грається, той он де! – Бритвін показав на прогалину. Обличчя його розчервонілося, став злий, і Стьопка пошкодував, що не змовчав: сваритися з Бритвіним тепер не хотілося.

– Ти зелений іще, тож я тобі скажу: слухати старших нада, – сказав він, помовчавши. – Он у нас минулої зими один йолоп також у благородство надумав зіграти, ледве товариша на той світ не відправив. Бач, принцип його заїв!

13

Бритвін одійшов на три кроки від огню і сів, підкорчивши перед собою ноги.

– Терпіти не можу таких розумників. Просто злість бере, коли почую, як інший витикається. Треба дело дєлать, а він почне міркувати: так чи не так, правильно – неправильно. Не дай бог, якщо хтось невинний постраждає! При чому невинний – війна! Дуже німці винних шукають? Вони, знай, б’ють! А ми міркуємо: добре, недобре… Був один такий. У Копилова. Може, хто пам’ятає – все в окулярах ходив?

– У німецькій шинелі? Худий такий, еге? – запитався Данило.

– Да, худий. Здихлякуватий чоловік, не такий і молодий, учитель, здається. Ні, не вчитель – інспектор райвно. От забув його фамілію: чи то Ляхович, чи то Левкович. Я ще восени котьолок йому трофейний дав – свого ж не мав, звісно. А окуляри в нього на дротинках замісто дужок, одне скло тріснуло. І то сліпий. Перш ніж що вбачить, довго вглядається. Очі вирячить і глядить-глядить. Якось на переїзді на німців наткнулися, обстріляли і тікать. А він стоїть на колінах і вглядається. «Не може бути, – каже, – щоб це німці». – «Тікай, – кричу, – поки в зад кулю не всадили!» Ні, допоки не вбачив, як за будкою перебігають самі стопроцентні фриці з автоматами, не побіг.

Не людина, а недотепа, їй-богу. А так, здається, і не дурний, вища освіта. А може, все це через освіту? На війні вона не потрібна. Раз послали його в Гумільово якогось тамтешнього послугача прикінчити. Чому його? Бо знайомі там були в нього, зв’язки. Вабщє, в тих містинах зв’язки у нього були крєпкіє. У кожному селі свої. І до нього непогано ставилися. Ніхто не продав ні разу, поки сам не вскочив. Ну, але це пізніше вже, зимою. А тоді пішов з напарником. Напарником був Суров, окруженець. Рішучий хлопець, але трохи того, за галстук любив закинути. Потім він повернувся і відмовився надалі з цим ходити. Дурний, каже, або контужений. Тоді цей Ляхович так удало всіх обійшов (жінка там одна помогла), що до цього запроданця просто на квартиру з’явився. У кишені парабел, дві гранати, охорони в дворі ніякої. Навпроти на лавочці Суров сидить, насіння лускає – страхує, щоб не перешкодили.

І що ж ви думаєте: хвилин через п’ятнадцять вивалюється, розводить руками – мовляв, не вийшло. В лісі вже розказав, як було. Виявляється, дитина перешкодила. Розумієте: поліцаїв обвели, СД, гестапо, бабу його (також, сучка, в управі робила), а дитя перешкодило. І дитині тій роки два. Оправдується: з дитиною на ліжку сидів, годував, і цей дурень не наважився в нього кулю всадити. Ну це ж треба! Ви чули таке?

Ні, мабуть, такого вони не чули і не бачили. Втім, те, що обурювало Бритвіна, не викликало в Стьопки жодної реакції. Навпаки, чимось той Ляхович навіть здався йому симпатичним.

Бритвін на хвилину задумався, згадуючи.

– А другого разу знов конфуз вийшов. Ходив десь на чавунку, та невдало. Налізли на фриців, ледь із засади вирвалися. Кружлянули, вийшли на дорогу, всі злі, мов чорти – звісно, невдача. І тут, минаючи одне село, вже в партизанській зоні, чують: у кущах регочуть. Пригледілися: німці машину з грязюки штурхають. Величезна така крита машина буксує, а штук п’ять фриців уперлися руками, пхають, по боках не дивляться. Ну, хлопці, природно, зраділи, кажуть: ударимо! Ляхович цей – він старшим був – огледівся, поміркував. «Ні, каже, не можна. Село близько». Мовляв, машину знищимо – село вогнем пустять. Так і не дав команди. А німці виволокли машину, сіли і газонули.

Данило зі Стьопкою мовчали. Відвернувшись від смердючого диму, Данило все морщив розчервоніле, у чорному волоссі обличчя, одним оком позираючи на вибухівку. Стьопка ж дбайливо напікав землю, рівним колом розклавши долі багаття. Трава навколо нього широко обгоріла. Одначе вогонь догоряв: кінчався сушняк. Хлопець поскидав у середину кінці-головешки, які тихо куріли останнім вогнем. Піднявшись зі свого місця, до нього підійшов Бритвін. Розперезаний, у чоботах і ладному, хоч і потертому, темно-синьому галіфе, він мав вигляд тепер ніби справжнього кадрового командира, хіба що без відзнак.

– Ну, пожалуй, нагрілися. Давай відгрібай. Бородо, неси решту сюди. Підбери з країв.

Стьопка гіллям старанно відмів у один бік присок, і вони насипали на пильну гарячу вигарину нетовстий шар амоніту.

– Так. Хай гріється. І мішай, мішай, нема чого зирити!

Тепер настала Стьопкова черга задихатись і плакати від смердючої їдкості. Рази два, не стерпівши, він аж утікав подалі ковтнути свіжого повітря. Бритвін відійшов у навітряний бік і знов усівся на своїй пом’ятій шинелі.

– Але це що, – лагідно казав він, усе ще в полоні своїх спогадів. – Це що! Ось він у круглянській поліції викинув фокус. Це вже зовсім диво. Найбезглуздіша дурість.

– Казали, той… буцім повісили його? – спитався Данило.

– Ну. Повісили. Пропав ні за що. А Шустик, котрий з ним попався, той і тепер у Єгорові бігає. Пустили. Перше думали: бреше. Думали: завербували. Проте перевірили через своїх людей – ні, правда, Шустика пустили, а Ляховича повісили. І, гадаєш, за що? За принцип.

– Як це? – не зрозумів Стьопка.

– А так. Зловили їх у Прокоповичах на нічлігу. Як це сталося – не знаю. Факт: привезли в містечко в поліцію і здали. А начальником поліції там був один приблуда з білогвардійців. Знюхався колись, ну, і служив, хоч і з партизанами загравав – звісно, свої розрахунки мав. От іще пив здорово. Розказують: хоч шнапсу, хоч чемергесу – кварту за раз хильне, і ніякої закусі. А пістолет дістане і за двадцять кроків у курицю – тюк! Голова геть, і різати не треба.

Тож цей поліцай, мабуть, змикитив, хто такі, а виду не подав, повів до шефа. А шеф такий старий уже німець був, сивий і трохи з дуриною – все баб кошачим криком полохав. Баби тікать, а він регоче. Вважали його дурнуватим, але коли справа доходила до екзекуції, не давав маху. Лютував нарівні з усіма.

До речі, цей Ляхович з Шустиком, коли їх брали, оружжя своє десь приховали, сказали: мовляв, окруженці, по селах ходили, на хліб заробляли. Невідомо, що білогвардієць шефові доповів, але той поставився не суворо, Шустику тільки дав палкою по горбу. Поліцай і каже: «Кланяйтеся, просіть пана шефа, може, дарує». Шустик, як розказували, не чекав умовлянь, одразу німцю в ноги, лобом як торохне в підлогу, аж гуля вискочила. Поліцаї, їх кілька чоловік було, усміхаються; німцю приємно, регоче. «Признаєш власть великого фюрера німецького народу Адольфа Гітлера?»

– «Признаю, – каже, – паночку, як не признати, коли весь світ завоював». Це сподобалося, німець показує на Ляховича: а той, мовляв, признає? Поліцай перекладає, а він мовчить. Мовчав, мовчав, а потім каже: «На жаль, я не можу цього признати». Німець не розуміє, поглядає на поліцая. Поліцай шипить: «Не признаєш – помреш сьогодні ж!» – «Можливо, – відповідає, але помру людиною, а ти будеш жити скотиною». Хльостко, правда? Красиво, мов у кіно, та що користі. Німець без перекладача здогадався, в чім справа, і як гиркне: «Одного юк, другого на в’яз!» На в’язі тім вішали. Повісили і Ляховича. Ну, хіба не дурень?