Текст книги "Круглянський міст"

Автор книги: Василь Быков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 23 страниц)

– Панове поліцейські! – потужно прозвучало з мегафона і вмить заглухло в ще більш несамовитому гуркоті ЗМОПу.

Так лідер БНФ кілька разів спробував звернутися до ЗМОПу, але той не хотів його слухати. Тоді з безладних передніх шерег демонстрантів, на яких напирали задні, почали вискакувати окремі люди, молоді хлопці, махаючи руками, намагалися щось доводити змопівцям. Зенон кидався до них, щоб спинити й вернути назад у шереги, які вже перетворилися на строкатий крикливий натовп, що переставав будь-кому підпорядковуватись. Задні напирали на передніх, дехто на правому фланзі вже зіткнувся зі змопівцями. Почулися крики, через мить шереги демонстрантів зовсім розвалилися, їхній фланг перемішався зі змопівським. Грюкіт палками по щитах якось поволі спинився – почався стихійний гвалт. Туди, ліворуч, кинулися начальники з мегафонами, зазвучали їхні погрозливі команди і лайка. Там же Ступак незабаром угледів крутоплечу постать Шпака, який також упадав – кричав, командував, погрожував. Декількох хлопців з плакатами і стягами змопівці захопили у свій ланцюг, але демонстранти почали їх лупити тим, що тримали в руках. Змопівці не поступалися, намагалися тримати своє місце, щоб не зрушити стрій. Але це їм кепсько вдавалося – в кількох місцях шереги скривилися, гурт вмопівців сам опинився в оточенні демонстрантів. Кількох демонстрантів, відокремлених від основної маси, змопівці тиснули до стіни будинку, а ті не піддавалися. На середину шереги також насідали. Ступак ледве встиг мотнути головою, щоб ухилитися від удару, як бамбукова тичка зі стягом шаснула над ним, мабуть, мітивши в заднього за ним змопівця. Випустивши палку, Ступак ухопився рукою за легку полотнину стяга і рвонув униз, тканина відірвалася наполовину від древка. Наступним ривком він одірвав її всю і вхопив знову свою палку.

Сутичка далі, втім, не пішла; схоже, Зенон догукався до своїх хлопців, і ті спрокволу відринули. Декількох усе ж схопили міліціонери і змопівці. Решта відійшли, почали повертати на проспекті назад – здається, вони змінювали маршрут руху на інший. Змопівці, постоявши трохи, зійшлися по команді в гурт і, перекуривши, посідали в свої «камази». Ступак потроху став заспокоюватись, відкрита небезпека минула, але на душі було майже паскудно. Було таке відчуття, що він устряв не туди. Хоча що він зробив – тільки постояв у строю. Навіть нікого не вдарив ні разу.

За день, однак, те відчуття минуло. Він одержав підйомні – аж дев’ять мільйонів «зайців» і перед строєм – погони з двома зірками – став лейтенантом. Полковник, начальник штабу, оголосив йому подяку за «зразкові дії з відбиття нападу екстремістів» і сказав, що лейтенант Ступак буде командувати взводом. Що ж, взвод – справа нехитра, він в Афгані вже командував взводом, хоч тоді був ще старшим сержантом. Відчуваючи, як у внутрішніх кишенях муляло по дві тугі пачки купюр, злостиво подумав про жінку, яка навряд чи дочекалася такого набутку від свого гендиректора. А він ось здобув! Тоді ж подумав, що, певно, дарма продав гараж, який вельми навіть може знадобитись. Хоча ж він не зовсім продав, а завдаток як-небудь поверне. Якщо до того часу Волинець не сяде в тюрму. Чи його не підстрелять у під’їзді. Шкода, але що ж, виходить, така його доля. У кожного своя доля. Про свій нав’язливий страхітливий намір він згадував усе рідше, того вимагали щоденні клопоти. Знову ж зброї їм усе не давали, випробовували чи що?

Ну й дідько з ними, думав Ступак, що йому зброя? Чи він не настрілявся в Афгані? Він уже почав думати, що хай би її не давали якнайдовше, хоч би місяців два, щоб він порозкошував на міліцейських харчах, відлежався на білих простирадлах. А то ще й придбав квартиру. На вечірній бесіді з особовим складом полковник сказав, що офіцерам дадуть квартири чи покращать старі – будується будинок у престижному районі, близько від станції метро. Хтось спитав: так то ж для творчої інтелігенції, як писали в газетах. Десять квартир письменникам, а тридцять п’ять нам. Ми в більшій повазі, ніж п’янюги-письменники, які наскрізь бенеефівці. Що ж, одержати свою квартиру без цієї сволоти Людки було дуже спокусливо, думав Ступак. Якби ще й придбати іномарку, таку, як у Шпака. А що, чи він не заслужив? Хоч в Афгані.

По вечорах у червоному кутку, як у них називалася велика кутова зала, працював телевізор, перед яким звичайно сиділи змопівці. Переважно цікавилися московськими шоу, співаками, співачками, менше – новинами спорту. Але в певний час телевізор перемикали на місцевий канал, і тоді всі стихали, дивилися і слухали самого. Ступак слухав також, і, дивно, тепер і виступ, і жести, і обличчя самого не викликали у нього давнішого злостивого почуття, хіба одне – байдужість. Про свій колишній намір він старався не думати, непевно казав собі в думках: побачимо. Поживемо, побачимо, як воно буде.

Якось у вихідний він зважився завітати до своєї хрущовки. Потрібно було забрати партбілет (сказали, що буде добре, якщо він відновиться в компартії. В якій з двох – то його особиста справа). А головне, йому потрібен був орден, який валявся десь у жіночій шафі. Добре, жінки не було вдома, була тільки дочка, вона показала шафу, що тепер стояла в передпокої, а вся вітальня була тісно заставлена новими столиками і кріслами від шикарного німецького гарнітура. Дочка без великої радості від зустрічі з батьком похвалилася, що мати – вже директор банку. Ступак тихо позаздрив дружині – виходить, не всім кепсько, є люди, яким і тепер щастить. Довго не затримуючись у квартирі, він знайшов усе, що було треба і, вийшовши з під'їзду, повернув до гаражів під липами. Тут його першим угледів сивоголовий Сазон, дуже здивувався його уніформі. Позіхаючи беззубим ротом, усе оглядав його з голови до ніг і захоплювався:

– Вот и я когда-то… Такой молодой, подтянутый…

Виліз із-під свого «запорожця» Плішка, стримано повітався.

– Дивись ти – лейтенант міліції! А нам і не сказав нічого, все в секреті. І скільки платять?

Ступак йому не відповів, справді, хай буде в секреті. Знов же, про це недавно він давав підписку – не згадати яку за короткий час. Отже, випадало мовчати.

– А де Олексій? – поцікавився він, побачивши два замки на залізних дверях колишнього сусіда.

– Е, Олексій! Олексій з’їхав, – сказав Плішка.

– Куди з'їхав?

– Нам не сказав. У Німеччину чи далі. Може, в Ізраїль.

– Як в Ізраїль? – здивувався Ступак. – Він же білорус.

– Он-то белорус. А вот жена – довольно сомнительных кровей, – туманно розтлумачив Сазон.

Ступак промовчав. Йому було шкода Олексія, який колись його врятував. Якби на півхвилини пізніше – його б уже не було тут. Ні тут, ні у ЗМОПі, подумав Ступак. І ці дідки не дивувалися б з його камуфляжу. Зрештою, може, й добре Олексієві. Якби в нього, Ступака, дружина була не білоруска, він би також з'їхав. В Ізраїль чи хоч до чорта лисого. А так ось потрапив на службу, продав дияволу душу.

Але, може, так ще й краще.

Того ж дня ввечері, тільки-но він повернувся з міста, черговий сказав, що його викликає підполковник Шпак. Ступак трохи вразився: чому підполковник? Недавно ще був майором, а тепер підполковник, чи не наплутав черговий? Але не наплутав. У штабі його справді чекав колишній колега, в якого тепер на погонах блищали дві великі зірки, він зосереджено розглядав на столі якийсь папір. Поруч стояли ще офіцери, мабуть, усі вивчали наказ.

– Лейтенанте Ступак, наказано зібрати речі і до штабу. Через півгодини від’їзд.

– Куди? – Вирвалось у Ступака.

– До іншого місця служби.

Ось тобі й на – вже й до іншого. Треба було б здивуватись, але Ступак перестав уже тут дивуватись. Офіцери обступили Шпака, а він пішов до готелю, зібрав своє небагате майно. За півгодини його вже везли в закритому «уралі» кудись за місто. В кузові поряд сиділи ще три чоловіки – всі з їхнього ЗМОПу. Але вони були мало знайомі Ступакові, і він мовчав. Незабаром, однак, машина спинилася, вони вилізли. Навколо у вечірніх сутінках стояли височезні сосни, а під ними розміщувалися широкі низькі будівлі-дачі. Це була, як він здогадався, стара урядова резиденція, куди їх привезли, щоби поповнити особисту охорону самого. «Оце попав!» – знову здивувався Ступак, ще не знаючи, радіти з тієї нагоди чи журитися. Одначе зовні він не виказував нічого, тільки слухав і виконував усе, що наказували, йшов, куди вели. Знову були анкети, підписки, навіть підпис суворої таємної присяги. Все це він робив наче машинально, наче якийсь безвільний зомбі; свій давній намір засунув углиб пам’яті і навіть трохи тривожився, щоб його не зауважили.

За кілька днів, утім, довелося радіти, коли їх тут озброювали, чого він не дочекався у ЗМОПі. І не якимись хваленими кочергами АК, що відбивали плече при стрільбі і чимало заважали на марші, а новенькими коротунами «узі». Дуже спритні видались автоматики, ніби самі просилися в руки і зовсім не заважали – хоч на плечі, хоч на грудях. Б’ють, казали, за двадцять кроків у горобця при нульовому розсіюванні. Ступак ретельно витер з воронованого металу лишок негустого мастила, руками поважив у зібраному стані. Він був задоволений. Може, згодиться.

Клопоту в цьому бору було, втім, не дуже, декотрі групами кудись їздили, вертались і мовчали.

Політобробка, як завважив Ступак, велася в інтенсивному темпі, регулярно, колективно й індивідуально. Вдень і особливо ввечері завжди по одному кудись викликали, щось з’ясовували, з деякими довго розмовляли. Так старанно не обробляли навіть замполіти у війську. Ну, але тут було не військо і навіть не ЗМОП.

Бери вище. Вони – еліта безпеки, як сказав новий полковник, кращі з найкращих. Особиста охорона. Хоча того, кого їм належало охороняти й обороняти «вплоть до пожертвования собственной жизнью», вони навіть не бачили. Ні зблизька, ні здаля. Відчували, що він десь тут побіч, у цих домівках-дачах між сосен, але де конкретно – не знав ніхто. І ніхто про те ні в кого не питався – було заборонено. Взагалі це був підрозділ мовчунів. Вони мовчали з начальством, мовчали в строю, мовчали в їдальні й на відпочинку. Те мовчання часом починало пригнічувати. Але Ступак думав: хай! Уже він чогось дочекається. Кепсько, що не було як випити. При тому, що грошей уже набралися повні кишені, декілька пачок «зайців» він залишив у тумбочці, укутавши газетою. І ніхто їх не вкрав. Мабуть, грошей у них вистачало. Зате бракувало часу, щоб їх реалізувати, ізоляція була чудова. Мовби у в’язниці. Мабуть, то була їхня плата за ситий добробут і некурну працю. Плата волею. Ну, але що зробиш – на цьому світі за все треба платити. Заплатить і він.

Одного разу вранці їх вишикували в спортзалі, всіх чоловік тридцять, що були тепер ядром групи «Альфа», як їх уже називали. Казали, що поки що тридцять, але буде триста, бо треба міцнити щит і меч керівника держави. На тому шикуванні з самого початку були чи не всі їхні начальники разом з головним полковником – огрядним бугаєм, що зверху форменого кітеля носив шкіряне пальто – для маскування. Врешті, так тут ходив не один він, а й ще декотрі, теж маскувалися, чи що? Вони, може, з годину простояли в строю, начальники все оглядали виправку і підкомірці, і чистоту взуття, і чи всі добре поголені. Ніхто не казав нічого, але вони почали здогадуватись, чи не заявиться до них сам? І справді – товстий гримнув команду, і з головного входу показався він. Цього разу він також був у камуфляжі, новенькому, акуратному, який добре пасував до його спортивної статури. Негучним, якимсь теплуватим, майже хатнім голосом він дозволив «вільно» і підійшов до правого флангу, де стояли найдовгов’язіші, фізично найбільш накачані хлопці, почав з усіма вітатися за руку. То було щось нове – щоб великий начальник вітався з кожним у строю окремо. Вони всі, мов зачаровані, шалено вглядалися в його хитрувато-усмішливе обличчя, в якому тепер не було й сліду від його недавньої телевізійної суворості – були тільки теплота і співчуття. Коли черга дійшла до Ступака, здалося: він з якимось особливим почуттям зирнув у Ступакові очі, ніби продивляючись в самий глиб душі. Потиск руки був дужий, Ступак відповів таким же, і відчув, що він задоволений. Порукалися, як належить, – по-чоловічому. По-військовому. Бо тепер обидва були військові, хоч той і походив з міліціонерів. Правда, тепер уже і Ступак також.

Обійшовши стрій, він став на середину зали і почав промовляти. Говорив негучно, тихим хриплуватим голосом і, стоячи за п’ять кроків од Ступака, здався йому зовсім не молодим, швидше підстаркуватим і стомленим. А говорив про те, що дуже сподівається на свою службу безпеки, до якої вони мають честь належати, що вона – головна його підпора, для них він не пошкодує нічого і буде піклуватися про кожного, як рідний батько. Якщо в кого є будь-яка потреба, хай іде просто до нього і розказує – він зробить усе. Бо він їх усіх любить, як батько любить синів, що в нього більше нікого нема, крім них, хлопців безпеки, та ще народу, який обрав його на найвищий пост. Що народ – головна його турбота і головна любов, особливо такий народ, як наш, який вічно бідує в нужді, страждає протягом всієї історії, що це він знає як професіонал-історик. Що цей народ заслуговує на кращу долю, ніж та, яку йому вготували зрадники-націоналісти, всі ці позняки, шарецькі та карпенки, які давно запродалися ЦРУ та іншим закордонним спецслужбам і тепер розробляють найхитромудріші плани, щоб фізично знищити його і залишити сиротою любий білоруський народ. Тому велике сподівання на них – честь його безпеки, в руках якої його життя і майбутнє народу.

Ступак за життя чимало переслухав різних агітаторів-пропагандистів, у тому числі в армії, і ніколи не сприймав їх серйозно, завжди слухав хіба одним вухом. Не хотілося вірити й цьому. Але якась уперта сила помалу-помалу, а таки діяла на його свідомість; натиск і щирість міркування почали доходити до його розуміння. Найперше якось немов мимоволі само собою хотілося в те повірити. Так щиро було все сказано, що з’явилася співчутлива думка: справді, як нелегко бути керівником такого масштабу, як небезпечно й відповідально.

З цією думкою-почуттям Ступак і стояв у строю, трошки ніби задумавшись, як почув, що промова перейшла на афганську тему, і аж здригнувся, коли той, позираючи в його бік, промовив:

– Вон пусть скажет Саша Ступак, он участник, отмеченный наградами. Он на своих плечах вынес груз дружбы с братским афганским народом..

Почуття здивування кольнуло Ступака – диви ти, він знає! Знає про Афган, навіть називає його по імені, чого в Ступака не траплялося навіть у війську, навіть у Афгані. Незвичайна, дивовижна людина, зніяковівши, думав Ступак. Не сказати, одначе, щоб ті теплі слова порадували його, – збентежили, це точно. І він, замислений, пішов до курильні, коли все скінчилося і стрій розпустили. Він нічого не міг нікому сказати про свої враження від тієї зустрічі, та тут ніхто й не говорив про неї нічого, всі затаєно мовчали, тільки начебто пильніше приглядалися один до одного, ніби випробовуючи: ну що? Ну як? Були то лише мовчазні питання без відповідей.

Несподівано настав момент, про який Ступак стільки передумав колись, до якого весь час мимовіль готувався. Трапилось, як і багато що в його житті, раптово, зненацька, найбрутальніше.

Вранці, ще до сніданку, під їхню лісову домівку підкотили відразу три чорні «ландровери», в які порско, наче миші в нори, шаснули їх строкаті постаті зі своїми новенькими, ще пахучими від мастила «узі». Під команди незнайомого підполковника в шкіряному пальто хутко під’їхали до прохідної номерного заводу на міській околиці, який недавно ще був «поштовою скринькою»; відразу заїхали в двір і вивантажилися біля будинку заводоуправління. Тут живо розбіглися двома шерегами впоперек східців, утворивши неширокий, але й не вузький коридор до дверей, і застигли. Інші, що приїхали раніше, були вже всередині. Всі мовчали, втім Ступакові стало зрозуміло, що вони забезпечували приїзд самого. Ступак вільно стояв на другій знизу приступці і думав, що те саме, що володіло ним стільки часу, здається, врешті, наблизилося впритул. Нарешті він дочекався можливості, про яку стільки передумав, до якої прагнув. Ріжок автомата був повний патронів, сам автомат на грудях у повній готовності. Не вистачало хіба останньої краплі рішучості. Але чому? Хіба що-небудь було їм не осмислено, чи щось з’явилося нове?

Щось усе ж він не встиг додумати, щоб остаточно наважитись, коли до приступок несподівано підлетів один міліцейський «мерседес» з блимавкою впоперек даху, за ним другий такий самий. З них моторно повистрибували люди в масках, розбіглися неподалік по заводському довкіллю. Тоді підкотив і третій автомобіль, важкий, мабуть, броньований «каділак», з якого крізь послужливо розчинені двері легко вискочив він. Цього разу він був у темному, добре відпрасованому костюмі, при довгій, до пупа, краватці; швидким, майже хижим позирком кинув ув один бік, у другий, певно, щоби переконатися, що варта на місці і його охорона забезпечена. Його тверде, владне обличчя тепер несло незламну злу суворість. Тим самим уїдливим позирком він окинув змертвілу варту і, здалося, ніби спіткнувся на такій же, як у нього, вусатій фізіономії Ступака. Ступак невмисне ворухнув од нього коротеньким дулом автомата, мимоволі спрямовуючи його вбік. Тоді ж тривожно сіпнулися біля перенісся русяві брови, але більше – нічого. Ступак обмер, а той пружисто скочив через дві приступки вище і вмить опинився біля високих дверей, де його чекав невеликий гурт у цивільному і в масках. Вони всі разом зникли в приміщенні. Ступак послабив свої напружені мускули і видихнув.

Два шереги ще стояли на приступках, але попереднє напруження минуло, можна було розслабитися. Щось було не зрозуміло Ступакові – чомусь навіть кривдно, та він не міг розібратись, чому. Може, за своє минуле, пережите, а може – за сьогоднішнє – цього він зрозуміти не міг. Одне було певно – кілер з нього поки що не вийшов, і, дивно, це тепер почало ним відчуватись ніби полегшення. Ніби він урятував життя. Найперше, може, своє власне. Магазин його «узі» залишився цілий, його належало берегти і застосовувати лише в крайньому випадку. Але де той крайній випадок і хто буде визначати його? Вже, мабуть, не він. З прикрістю Ступак відчував, що непомітно і назавжди втрачає своє самовільне право, яким уже розпоряджалися інші.

А він що ж – він мусив чекати і підпорядковуватись. І він чекав, може, з годину чи більше, стоячи все на тому ж приступку, хіба змінюючи упор ноги. Хлопці побіч також чекали. Іншої команди їм не давали, і Ступак почав думати, що про них забулися. Аж ні! Полковник у шкірянці щось гаркнув з дверей, і вони завмерли. Ступак чекав знову побачити самого, та замість нього в розчинених дверях з’явилися двоє в сірих піджаках – високий і нижчий, яких тісненько обступили хлопці в масках. Ті двоє йшли, потупивши долу сиві голови, якось неприродно однаково тримаючи за спиною руки. І лише коли спускалися по приступках, Ступак убачив на їхніх руках блискучі кайданки. Тоді йому багато що стало зрозуміло. Але щось заплутувалося ще більше.

Арештованих повезли в міліцейській машині, а вони все стояли на приступках, мабуть, чекали на самого. І Ступак думав, що його життя кудись повернулося. Хоча хто зна, яким ще боком воно може повернутися знову. Все-таки життя кожного свою силу має – часом злу, недобру силу…

1998 р.

Прорив до правди

Без творчості Василя Викова сьогодні неможливо уявити не тільки сучасну білоруську літературу, а й широкі розлоги європейського і світового красного письменства. Його оповідання та повісті, перекладені багатьма мовами світу, стали духовним надбанням мільйонів людей планети.

Зовні в поставі та в обличчі цієї скромної, заглибленої в себе, в свою душу людини, який став, як тепер модно казати, «брендом», знаковою особою, символом Білорусі ще з 60-х років XX століття, не було нічого визначного, героїчного. Василя Бикова в людській юрбі могли сприйняти за представника будь-якої звичайної професії. Він був частинкою плоті й крові народу.

З десятимільйонної білоруської громади, яка досі майже незрушно марніє в непевності, не дуже прагнучи навіть почути голос Бога чи хоча б відчути потребу спізнати, до чого треба прагнути, його винесло і ствердило на видній усім духовній вершині рідне Слово. Переплавлене в горнилі сумлінної, найчутливішої душі, воно стало самобутнім, неповторним словом Бикова, яке не сплутаєш із жодним іншим, яке бореться за правду і справедливість у людському бутті, відстоює людяність у людині.

Як стверджував сам письменник, доля кожної книги залежить від того, скільки в ній «закладено від правди народного життя». Творчість Василя Бикова саме завдяки граничній правді й щирості блискуче витримує перевірку часом. Вона має виразно білоруські національні корені, обличчя, душу і водночас своєю винятковою духовною наповненістю, моральним максималізмом, активним гуманізмом органічно вливається в течію світової культури.

У книзі, яка пропонується українським читачам у перекладі Валерія Стрілка, гідне місце зайняли повісті Василя Бикова «Круглянський міст» (1968), «Пастка» (1962), «Покохай мене, солдатику» (1995), «Вовча яма» (1998), «Афганець» (1998). Немає, мабуть, потреби детально спинятися на сюжетних лініях і колізіях цих творів. Хай кожен, хто візьме томик у руки, пройде слідом за автором шляхами його героїв, убачить виразно змальовані характери і переживе правдиво подані людські почуття. Скажу лише, що «Круглянський міст» – це перша повість з «партизанського» прозаїчного циклу письменника; «Пастка», «Покохай мене, солдатику» – «фронтові» оповідки, присвячені різним періодам останньої війни, а дві інші повісті виходять на близьке минуле. Твори тематично, за стилем не схожі, написані в різні часи, але їх єднає гостра моральна проблематика, соцісьіьно-аналітичний, психологічний реалізм письменника.

В Україні Василя Бикова і його творчість знають давно. Aлe підростають нові покоління, і тому буде незайвим нагадати основні штрихи біографії одного з найкращих письменників сучасності.

Василь Володимирович Биков народився 19 червня 1924 року в селі Бички Ушацького району, що на Вітебщині, в селянській сімї. Його мати, на яку письменник схожий обличчям, прожила 93 роки. Вона мала м’яку, ласкаву, лагідну вдачу, мовчки несла свій жіночий клопіт. Батько, Володимир Федорович, до дітей ставився більш суворо. Він був «першим грамотієм» на селі, бо закінчив церковнопарафіяльну школу. Потім служив у царській армії, під час Першої світової війни разом з військами генерала Самсонова потрапив у німецький полон.

Взагалі в першій половині XX століття життя селян було непевне і тривожне: Перша світова війна, жовтневий переворот, громадянська війна, колективізація, голод, репресії…

Щодо рідного села Василя Бикова, то воно, як згадує письменник у автобіографічній книзі «Довга дорога додому», знаходилося «в якихось двох кілометрах від кордону з Польщею, і це відбивалося багато на чому – на побуті, політиці, самопочуванні людей».

Змалку майбутній літератор приохотився до книжок, читав усе, що траплялося під руку. В 1939 році, після закінчення восьми класів Кублицької середньої школи, Василь вступає на живописне відділення Вітебського художнього училища. По-перше, юнак мав безперечні художні здібності, що виявлялося потім неодноразово в його житті; по-друге, треба було вирватись із колгоспу, де люди страждали від утисків і безгрошів’я (а студенти все ж одержували невелику стипендію). Але незабаром цей «привілей» і видачу всього потрібного для навчання спорядження було скасовано. Василю довелося разом із друзями перебиватися випадковими заробітками на вантажній станції, щіточній фабриці, але в такий спосіб оплачувати підручники, матеріали, житло і харчування було неможливо. Він вирішує йти в школу професійного навчання, яку закінчує на початку червня 1941 року, одержавши направлення на працю в українське місто Шостку, що на Сумщині.

У життєвій і творчій долі Василя Бикова сусідній чудовий край, мила білоруському серцю Україна займає важливе, знакове місце. Тут його застав початок фашистської навали, у липні – серпні першого воєнного літа довелося копати окопи, траншеї, протитанкові рови, відступати з армією до Воронежа. Затим юнаків 1924 року народження направляють пішки в Саратовську область. Наприкінці 1941 року вони дійшли до станції Салти-ковка, де їх розподілили по колгоспах. Далі знову була школа ФЗН, де Василь навчався вже на шляховика. У серпні 1942 року настав час призову в армію. В запасному полку під Саратовом Бикову доводилося по десять годин у день навчатися військової справи, а ще й працювати на військових об’єктах, під час бомбардувань ліквідовувати пожежі в самому місті.

Після закінчення Саратовського артилерійського училища і присвоєння звання молодшого лейтенанта Василь Биков у жовтні 1943 року потрапляє на фронт, хоч перший бій ще ополченцем він прийняв на початку війни під Харковом…

У 2005 році я стояв над незаораною ні плугом, ні часом траншеєю, схили якої прошила густа трава, закріпили корені пишних кущів бузку. Трохи далі були окопи останньої війни. Вони також ясно проступали, хоч і маскувалися зеленим килимом степового різнотрав'я. Ззаду, за спиною, виднілося старе кладовище. Справа – схил, річечка, а далі плив за обрій, зливаючися з небом, безмежний степ. У пам’яті сам по собі висвітився один рядок з неповторної повісті Викова «Мертвим не болить»: «У вечірніх сутінках над засніженим степом віє солодкуватим, напрочуд запашним і домовитим димком махорки». У всьому цьому трагічному, безжальному своєю правдою творі ви не знайдете більше жодної такої спокійної, нейтральної фрази. Це відкриття вразило мене ще в 1966 році, коли студентом прочитав повість, яка перевернула душу, відкрила зовсім іншу війну, ні в чім не схожу на ту псевдогероїчну, шапкозакидальницьку, що нав'язувалася радянською пропагандою…

Тут, біля села Велика Северинка під Кіровоградом, у січні 1944 року в тяжкім бою з фашистами міг загинути великий білоруський письменник, а тоді командир взводу піхоти Василь Володимирович Биков.

Фронт почався для молоденького молодшого лейтенанта за Дніпром, який на той час уже форсували наші війська. Його стрілецький полк одразу потрапив у справжнє пекло. Невдалий наступ на Кривий Ріг, бої з численними жертвами за Олександрію і Знам’янку, а потім танкісти генерала Ротмістрова прорвали німецьку оборону і почали наближатися до Кіровограда. Піхота одержала завдання поширити прорив, невідступно тримаючися танків, і одночасно забезпечувати фланги. Наступати доводилося вночі, а вдень під безкінечними бомбардуваннями війська вели бій. Біля села Велика Северинка, назву якої Биков почув пізніше (і вона, за його словами, «стала брутальним знаком у… подальшій долі»), взвод окопався поблизу кладовища в ямах, звідки місцеві мешканці брали для своїх потреб пісок. Коли розвидніло, бійці побачили вдалечині будинки і комини великого міста. Весь день фашисти обстрілювали село з важких мінометів, не даючи просунутися далі, в степ. Надвечір, коли стемніло і стих мінометний вогонь, батальйон згорнувся в колону і пішов удовж кукурудзяного поля. Що було потім, назавжди залишилося в пам’яті молодшого лейтенанта, щоб відбитися згодом у творчості.

Вчителька Великосеверинської середньої школи Лизавета Дмитрівна Сергієнко багато років віддала пошукам документальних матеріалів, з’ясуванню детальної хроніки боїв за визволення села, збереженню пам’яті про кожного солдата і офіцера, які брали участь у тих боях. На перший її лист Василь Биков як уважна, співчутлива і обов’язкова людина відразу відгукнувся і пізніше по можливості допомагав їй та учням у пошуках:

«Уважаемая тов. Сергиенко (к сожалению, я не знаю вашего имени-отчества)!

Спасибо Вам огромное за память и за пластинки, которые я прослушал тотчас же после получения. Украинская песня помнится мне еще со времени войны и всегда трогает душу.

Очень хорошо, что Вы собираетесь устроить музей, я помогу Вам, чем смогу. Мы освобождали Северинку (399 стрелковый полк 111 СД) в начале января 1944 г.; помню, день провели на ее окраине, на кладбище; был бой, немцы вели огонь со стороны Кировограда. К вечеру мы свернули в степь, на гору, за реку и ночью в степи столкнулись с немецкими танками, которые разгромили наш батальон. Я был ранен в ногу, случайно подобран своими, которые привезли меня в какое-то село (не знаю названия), оставили в хате санчасти возле церкви, но назавтра оттуда всех нас выбили немцы, и я спасся в последнюю минуту – выполз из хаты и был подобран на последнюю повозку. Все это описано в моей повести „Мертвым не больно“ до того места, где мои герои попадают в плен к немцам. В действительности в плен я не попал – зарылся в скирду соломы. Потом я был в госпитале в Александрии, под Знаменкой, под ст. Цветково. Поскольку после той ночи в полк я не вернулся, то там посчитали меня погибшим, послали родителям похоронку, и в документах появился приказ об исключении меня из списков части как убитого 7 января и похороненного в дер. Большая Северинка, Кировоградской области».

Згодом у листах Василь Володимирович напише багато сердечних, зворушливих рядків українським друзям: «…Для меня Ваша Б.Северинка примерно то же, что и деревня, в которой я родился. Здесь родился во второй раз», «За Украину у меня сердце болит больше всего. Такая земля!.. Такой народ!.. Надо же… Остается только надеяться!».

У Великій Северинці ще за життя письменника його ім’я було присвоєно одній з вулиць. У Будинку культури приймає відвідувачів музей. Присвячені воєнній біографії і літературній творчості Быкова стенди дбайливо, зі смаком оформлені в сільській бібліотеці та середній школі. Під час зустрічі з учнями і вчителями я особисто мав можливість переконатися, як тривко зберігається тут пам’ять про великого білоруса…

З призовників 1920–1924 років народження, як свідчить статистика, вижило у війні лише три відсотки. Василь Биков, який воював у «матінці– піхоті», а затим допомагав їй вогнем славетних «сорокоп’яток», знищуючи фашистські танки, визволяв не тільки Україну. Він пройшов ще фронтовими дорогами Молдавії, Румунії, Угорщини, Югославії, Болгарії. Перемогу зустрів у Австрії. Неодноразово поранений, посічений осколками снарядів, один з яких залишився в тілі назавжди, хлопець усе ж вирвався з пекла, уцілів. Безумовно, це була щаслива випадковість. Пізніше армійського хліба попоїсти йому доведеться ще в Україні, у Білорусі, на Далекому Сході аж до 1955 року.