355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Василь Быков » Круглянський міст » Текст книги (страница 15)
Круглянський міст
  • Текст добавлен: 11 октября 2016, 23:35

Текст книги "Круглянський міст"


Автор книги: Василь Быков


Жанр:

   

Военная проза


сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 23 страниц)

Коли всі труни були винесені, священик з хрестом у руках сказав свою проповідь, всі захрестилися. Я так само перехрестився.

Затим тричі перехрестив труну Франі. Могильники на вірьовках хутко і спритно опустили труну в яму.

От і все.

Як опускали останніх, я вже не дивився. Я закопував Франю. Горнув і горнув лопатою на чорну накривку труни. Коли вона сховалася під гравієм, трохи передихнув і почав зсовувати гравій знову. Так до самого верху могили. З решти гравію, наскребеного поряд, влаштував коротенький, мов дитячий, пагорбик – якраз у ріст Франі. Заплакана жінка в чорному шарфику звіддалі мовчки перехрестила мене. Що ж, дякую тобі, добра австріячко. І пухом тобі австрійська земля, мила моя землячко.

Ні з ким не попрощавшись, я зморено побрів до брами. Було не до прощань, не до подяк. Не хотілося більше чути нічиїх і ніяких слів. Ні навіть бачити людей. Я відчував себе спустошеним і знесиленим. Тільки відійшовши по завулку від кірхи, одягнув на голову пілотку і озирнувся. Так звичайно робив на війні, якщо кудись мав потребу вернутись – щоб краще запам’ятати дорогу. Сюди я повинен був вернутись. Я мав твердий намір це зробити.

І – не вернувся ніколи.

1995


ВОВЧА ЯМА
Повість

Одинока людська постать то з’являлася, то зникала в негустому березовому підліску, серед високо спрямованих до неба сосен. Це був молодий хлопець у засмальцьованому солдатському бушлаті, в зимовій шапці на голові. З-під розхристаних комірів його одежі на грудях виднілися сині смужки заношеної тільняшки. Схудле хлопчаче обличчя несло вираз чималого клопоту, майже сполоху. Солдат ішов неквапно, часто спиняючись, часом змінюючи напрям ходи, раз по раз озираючись – назад і по боках.

Сосновий бір тим часом повнився вітровим шумом, який безугавно линув з висоти і глушив усі інші лісові звуки. А втім, солдат уже навчився у звичному пошумі лісу ловити якийсь сторонній звук, його слух завжди був насторожений. Але внизу під соснами, серед молодого підліску, було майже тихо, лише делікатно тріпотіло свіже листя берізок. Земля була ще по-весняному гола і сіра; як завжди на горбиках, сивіли гілямки біломошнику, ступати по якому було м’яко, мов по килиму в покої. Правда, ходити по килимах солдат не звик, – єдиний килим у їхній квартирі чомусь висів на стіні. Та й чобіт він не носив до війська, а ці, як нацупив – важкі кирзачі з негнучкими халявами, – так і не знімав другий рік. І в сушу, і в сльоту вони були на ногах – не дивно, що лівий почав уже «просити каші». Та хіба лише чоботи – почали рватися його штани, військове «хабе», залатане на колінах, на одному вже з’явилася дірка. Що й казати, все це було кепсько і, мабуть, іншим разом, завдало б солдатові турбот. Але не тепер. Тепер його дошкуляв клопіт іншого кшталту – солдат хотів їсти.

Цей клопіт і вів його сосновим узгірком, примушував углядатися долу і вгору, у віття дерев. Інтерес у цьому був конкретний: долі можна було наткнутися на засохлі торішні грузди, вчора він їх знайшов аж три і з’їв. А тоді сполохався від думки, що можна отруїтися і сконати тут, у цій лісовій глушині. Однак учора обійшлося – трохи покрутило в животі і стихло. Виходить, можна харчуватися грибами, подумав він, лише б щастило їх знаходити. Ще намагався він угледіти між гілля пташине гніздечко – дрібні лісові пташки мусили вже почати нестися. Колись малі під час канікул у бабусі в селі вони знайшли на узліссі невеличке гніздо, з якого викотилися чотири сіренькі яєчка. Два з них розбилися, а два він обережно приніс у хату. Бабуся вилаяла: навіщо зруйнували пташине житло, Бог покарає. Тоді він справді пошкодував: нащо взяв ті яєчка? Інша справа тепер, коли давно вже немає бабусі, і Бог, схоже, зовсім відвернувся від нього. А головне – він добре спізнав, що голод – насправді не тітка.

Ні груздів, ні гнізд у гіллі, однак, не траплялося. Не видно було і пташок, не чулося їхнього співу, і солдат подумав, що, може так лише в бору. Може, варто було повернути з пагорба вниз, у сируватий вільшаник на березі річки. Вчора він ходив там; правда, також з нульовим результатом. Але вчора його зарано прогнав звідти весняний дощик, від якого хлопець сховався під боровим покровом. Вкотре за весну сосни рятували його від дощу й давали притулок вночі, але харчу тут не було. Під соснами нічого не росло, земля була густо всипана хвоїною, по якій повзали весняні комашки. Вночі, коли він спав на узгірку, під його одежини налізло мурашок, і хлопець весь ранок тер литки, щоб позбутися цього лиха.

Вогкуваті вільшані місцини загалом він не любив, і за час свого лісового блукання звичайно обминав їх. Куди веселіше було брести бором, де стрімкі сосни зачаровували своєю гінкою красою, особливо лагідним сонячним надвечір’ям, коли їхні вершини урочисто сяяли в золоті низького проміння. А на узліссі чи десь на галявині часом траплялася якась химерна стара розлаписта соснина з такими кривуляками-гілками, що по хлоп’ячому кортіло вилізти на неї і не злазити до ночі. Перший раз солдат потрапив у великий сосновий ліс на виїзді, під час маневрів, як тільки приїхав з «учбівки» в полк. Автомобілі зв’язку тоді поставили під сосновий полог, натягувати сітку не було й потреби. Солдат працював на радіостанції і крізь розчинені двері три дні й ночі дихав смолистими пахощами бору та слухав співи пташок. Шкода, учіння незабаром скінчилися, а потім почалося таке, про що не хочеться і згадувати. Та й забути неможливо.

Вільшаник над річкою щосили зеленів соковитим листям, мабуть, вологи тут вистачало. Долі крізь сохлий чорнобиль пробивалися гіллясті стеблини кропиви, стирчали сухі прутини малиннику. В ньому виразно виділялася закинута торішня стежка. Ну, звісно, стежка тягнулася по березі, удовж річки, яка крутилася поряд. Солдат насторожено пішов по ній, особливо не дбаючи, куди, – стежка завжди намагалася кудись іти. І тоді його чутливий на запахи нюх уловив у повітрі гіркуватий подих диму. Солдат спинився. Певно, то був дим від лісового вогнища – десь горіло багаттячко. А може, то неслося з поля, на мить засумнівався солдат. Але ні, поле все ж було далеченько звідси, за болотом, села там либонь усі вже попалили-понищили. Це ж поруч із зоною. Чи, може, також у зоні – не зрозуміти. Казали, на межі з зоною недавно ще був дріт на кіллі, але дріт у багатьох місцях зняли, порізали – на продаж, певно. Міліція часом потикається сюди на своїх «уазиках», але у міліції бракує бензину, а головне – кому хочеться зайвий раз лізти в атомне пекло? Не хотілося лізти й солдатові, але таки мусив. Коли його у хлівчику на хуторі ледве не застукала міліція, він більше ризикувати не став. Та й господар, самосел-хуторянець сказав: треба тобі йти звідси, хлопче. Що ж, він розумів і не хотів лиха ні собі, ні старому, якому подякував за те, що той притулив на тиждень у холоднечу. І він пішов, куди світили очі. Очі й привели його в зону.

Правда, могло так статися, що він сам покарав себе навіть суворіше, ніж це зробив би військовий трибунал. Все ж зона – не рай, якщо звідси всіх виселили, якщо сюди боїться потикати носа міліція, якщо в газетах не перестають писати про цезій та стронцій, якими засипано стільки простору. Весь світ стривожений. Захід гонить гуманітарну допомогу, ліки, приймає дітей наших на оздоровлення. Так то з близьких до зони поселень, а він ось уліз у саме пекло. Щоправда, і він спочатку боявся, думав, захворіє. Але за півтора місяці нічого кепського в собі не завважив, навіть не простудився ні разу, почував себе нібито нормально. Якби тільки було що їсти. Та й старий хуторянин Карпо, який свого гнізда так і не покинув, за всі роки після аварії почувався, казав, може, краще за когось із молодих. Бо не пив – це головне. Горілка, вона гірша за радіацію для здоров’я і без пори гробить чоловіків. Харчу ж у хуторянина вистачало – була корова, підсвинок, десяток курей та пес Кудлач, – і всі живі, здорові. Карпо своїм прикладом добряче обнадіяв солдата, особливо коли сказав, що і по сусідству, за шосе, також хтось живе (чутно, як бреше собака), та й за болотом у колишньому селі теж з’явилися самосели, – живуть без електрики, крамниці і влади. Що без влади – дуже сподобалося солдату, як Карпові – що без колгоспів. Ніхто, мабуть, їм не докучає – не помагає, але й не заважає, хазяйнуй, як хочеш. От, дожилися мужики, вік про те мріяли.

То, може, воно й добре, думав солдат, може, й непогано старим. Але он молоді, сини та внуки того ж Карпа, всі пороз'їжджалися, ніхто на хуторі не залишився. Виходить, чогось бояться. Виходить, чогось треба остерігатись…

Отакі думки не вперше вже лізли в спантеличену голову солдата, можливо, звідти і не вилазили. Він і боявся, і заспокоював себе, і міркував і так, і сяк. Але що він міг зробити кращого, куди податись? Без документів, без грошей. Хіба пішки далеко дійдеш, а на першій же автобусній станції його візьме міліцейський патруль. Дома його ніхто не чекав; мачуха, тільки б дізналася про нього, миттю побігла б у міліцію чи військкомат – ця лише й чекала, щоб його посадити. Друзі? Після того, що скоїлося, які могли бути друзі?

Кривулиною-стежкою в чагарниках солдат пройшов удовж річки, обережно визирнув з-за куща на берег. Всюди було пусто, та й димом ніби перестало відгонити, – може, перемінився вітер? Відтак він знов повернув од річки до сосен і, вибравшись на узгірок, опустився на подушку м’якого білого моху. Було тепло, навіть гаряче, але свій зашкарублий бушлат солдат не скидав ніколи – ні вдень, ні вночі. Тут на нього напосіли мурашки – забігали, заметушилися по замизканих халявах чобіт, мабуть, десь поблизу був їхній мурашник. Диви, які прудкі, подумав солдат, і жодна радіація їх не бере, пристосувалися за мільйони років. От би так людині! Але людина, мабуть, ніколи не призвичаїться до цієї атомної погибелі, – не той організм. Добре це чи ні, солдат не знав. Може, і добре, інакше людина може перетворитися на мурашку… А якщо не перетвориться і дуба вріже – хіба то краще? Он мамонти не пристосувалися і всі погинули. Тепер тільки кості викопують з вічної мерзлоти. Можливо, така доля спіткає і людей…

Але мамонти не самі себе вигубили, а якісь об’єктивні зміни у світі. А людина? Сама – себе.

Бог дав людині розум – на власну згубу.

Коли солдат переставав думати про їжу, тоді його починала брати дрімота, і він був готовий заснути. Вдень спати, однак, боявся. Хоч тут, у лісі, нікого ще не зустрів, окрім хіба дрібної тварини – їжака чи зайця. Людей тут не було. Сперше це обнадіювало солдата, але згодом почало навіть полохати – все ж чи не даремно він сюди придибав? Видно, люди, певно, відчували щось недобре. Знов же самота почала його пригнічувати, і щодалі він тут вештався, то більше. Та що поробиш? Розумом він доводив собі, що тут він з власної волі, що краще бути самому. Але, здається, і самому було ніяк, не витримувала душа. Ось у чому заковика.

Трохи полежавши на тепленькому, солдат знову відчув подих диму і на цей раз стривожився не на жарт. Хутко підхопився, повглядався в бір, у вільшаник внизу. Потім, поміркувавши, знов помалу пішов до річки. Здалося, димом повіяло саме звідти.

Де стежкою, а де навпростець крізь чагарник солдат вийшов на нешироку лучку, обійшов її краєм вільшаника. Лучка була пуста. Близько до річки знов підступав обривистий берег з соснами, і він пішов поблизу над ним, щоб бачити берег. Ще здалеку на річковому повороті побачив якесь житло в обриві – темний лаз у землянку-нору, прикритий згори жердям. На кінці однієї жердини теліпалася-сохла якась онуча, а віддалік, на самому бережку, ліниво диміло багаттячко, дим від якого, мабуть, і потривожив солдата.

І тоді трошки далі на березі він побачив людину.

То був невеликий чолов’яга в куфайці, у зсунутій на потилицю зимовій шапці, він махнув у повітрі білим, мабуть саморобним вудлищем, знерухомів на кілька секунд і спритним рухом викинув на берег блискучу рибину. Рибина, як видно було здаля, трапилася ладна, не якась там верховодка, – солдат визначив те певно. В цю мить чолов’яга також побачив солдата, який від несподіванки не встиг кудись заховатись. Видно, треба було бігти звідси, але та вдала рибина ніби зачарувала зголоднілого хлопця, і він, куди діватись, поволі пішов до рибалки.

– Здрастуйте…

Рибалка не відповів і навіть не кинувся до своєї рибини, яка билась у траві на березі. Втупившись у незнайомця, той, мабуть, вивчав його, також не знаючи, як поставитися до його тут появи.

– Лящ? – запитав солдат, аби не мовчати.

– Підлящ, – скупо відповів рибак і рішуче кинув до нього обросле щетиною підборіддя. – А ти звідки тут узявся?

– Все звідти, – непевно відповів солдат і всупереч своїй обережності, сів неподалік. Рибалка ще повглядався в нього, щось міркуючи.

– А ти той… – не з міліції?

– Ні. З армії.

– Демобілізований?

– Дезертир, – раптом сказав солдат і внутрішньо схаменувся. Ніколи він ще не вимовляв уголос цього слова, що тепер якось само злетіло з язика.

Рибалка, видно було, щиро здивувався, аж хакнув.

– Оце діло! Перший раз бачу дезертира.

Він спритно зняв з гачка тріпотливого підлящика, кинув у траву, де, як зауважив солдат, вже лежало декілька раніше спійманих рибин. Говорив чоловік гучно, видно з наміром поставитись до хлопця строго, може навіть суворо, – адже він був куди старший. Але солдат не дуже тепер на те зважав, він уже відчував, що рибалка не такий і суворий, як хоче здаватись.

– А дайте-но я, – раптом запропонував хлопець, коли чоловік настромив на гачок нового білого черв’яка. Рибалка трохи помовчав, а потім рішуче сунув у його руки шершаве ліщинове вудлище.

– На. Якщо вмієш.

– Колись ловив…

Чоловік відійшов на сухіше і сів на березі.

У солдата відразу клюнуло, і ще через два клювання він викинув на берег знов такого ж, як давніший, ладного підляща. Рибалка підхопився, зняв рибину, посунув до нього ближче березовий лубок з черв’яками.

Протягом дуже недовгого часу солдат викинув у траву ще трьох підлящиків, і рибалка аж захвилювався.

– Оце дезертир, оце молодчага! Виходить, рибальське щастя маєш. Я тут від ранку три штуки, а ти за п’ятнадцять хвилин чотири. Ну-ну! Давай лови більше…

Солдат сам дивувався в душі – не такий уже він і рибалка. Як і всі, колись вудив у дитинстві, а тут такий талан! Опісля, добре, правда, виждавши, зняв з гачка ще одну верховодку. Але відтак у риби, мабуть, настала перерва, і скільки він не кидав поплавець у те та інше місце – нічого не взялося.

– Гаразд, – сказав нарешті рибалка. – Треба цю засмажити.

– Де? – солдат проковтнув слинки.

– На вогнищі.

– А радіація?

– Ну, і хрін з нею, радіацією. Смачніше буде, – сказав рибалка і вперше з приязню засміявся, показавши щербату щелепу. Солдат із цікавістю угледівся в його густо обросле обличчя, – мабуть, людина була ще не стара, але вже міцно пом’ята життям, може, навіть хвора. Зібравши в якусь ганчірку рибини, він поніс їх до багаттячка, димок від якого тихо стелився над берегом. Солдат побрів слідом – все ж він відчував якесь своє право на тих підлящиків.

– Сірників нема? – запитав на ходу рибалка.

– Нема.

– Це гірше. У мене також скінчилися. Тож катай за хмизом.

Чолов’яга почав розгрібати вугілля, а солдат виліз на невисокий обрив і подався в бір. Поблизу, однак, хмизу валялось малувато, і він змушений був відійти далі, в сосняк. Якось він був навіть радий, що натрапив на цього рибалку, що зловив підлящиків і тепер, може, хоч трохи утамує голод.

Через деякий час солдат притяг важкий оберемок сушняку, кинув біля вогнища. Рибалка ощадливо перегартував присок – пік рибини. Певний час вони зосереджено мовчали, напружено чекаючи найжаданішого моменту, який, однак, трохи відкладався.

– Давно тут? – запитав рибалка.

– Другий місяць.

– Ого! – рибалка уважно повзирався в хлопця. – І тебе не скрутило?

– Та начебто ні…

– Тоді й не скрутить, – упевнено оголосив рибалка. – Якщо за місяць не взяло, то й не візьме. Вона, щоб знав, не кожного бере.

– Хто знає, – тихо мовив хлопець.

– Я знаю. Я тут уже три місяці. І хоч би що: загартований організм!

– Як же ви його загартували?

– Горілку пив.

– Зрозуміло, – сказав солдат.

– Стільки випив, що ніяка холера не бере. Тож і ти не дрейф.

Солдат не перечив і не погоджувався – трошки подивувався самовпевненості рибалки, але хтозна. Може, і справді горілка загартовує – йому видніше. Солдат же горілки випив не дуже і тому навряд чи міг вважати себе загартованим.

Вони сиділи так – більш мовчки біля нетривкого вогника, який чи то спалахував легким полум’ям, чи то починав димувати, обкурюючи їхні обличчя. Солдат ніякувато відвертався, але не зрушував з місця. Рибалка ж, майже не реагуючи на дим, дбайливо перегортав і загортував приском рибини.

– Оця вже, може, й готова. Перекладемо її сюди, а цю ближче до вогню, о… Жару тут не надто й потрібно, щоб не згоріла..

Нарешті він вигріб одну і, обпікаючи забруднені пальці, трохи обтер з неї попіл.

– Ну от! Не підсмажилася – підгоріла. Але їсти можна.

Вигрібши ще одну, не втримав і кинув далі у траву.

– Частуйся. Кращої не буде.

Рибина була дуже гаряча – не взяти в руки; солдат обтрусив на траву рештки налиплого вугілля і почав відривати костисті шматочки. Загалом було смачно, він зжував усе, що можна було зжувати, ретельно обсмоктав колючу хребтину. Але було до розпачу мало, і те зрозумів рибалка.

– Бери ще одну. Більше не дам, – суворо оголосив він.

Що ж, і за те спасибі, подумав солдат, маючи, однак, надію, що рибу вони все ж поділять порівну. Але рибалка і сам з’їв лише дві і роздумливо зачекав, щось вирішуючи.

– А… цур йому, ще по одній. Решту – вранці.

З’їли ще по одній і знову не наїлися. В приску зосталися три останні, і рибалка прийняв неминуче рішення:

– Та дідько з нею! Що залишати… Ще до ранку не доживеш – радіація ж.

Саме такого рішення й чекав солдат. Хіба що недоречне нагадування про радіацію неприємно шкрябонуло його почуття, але він хутко про те забув. Не підводячись, вони з’їли всі рибини; рибалка дбайливо згорнув жаринки, покидав у них недогарки.

– Ти поночуєш чи підеш? Хоча куди тобі йти, правда? – запитав він просто, ніби давній знайомий. І солдат несподівано для себе так само просто відповів:

– Правда.

– Ну й гаразд! Тут така справа – тримати вогонь. Згасне – будемо сиру рибу жерти. Зрозумів?

– Авжеж, – бадьоріше відповів хлопець, одразу пригадавши зміст однієї книги, яку читав у школі. Книга називалася «Боротьба за вогонь». Тоді його дуже вразили події, що відбувалися в первісному племені, коли в того погас вогонь. Тепер їм двом загрожувало щось подібне.

– Тебе як звати? – трохи подобрілим голосом запитав рибалка.

– Та солдат просто, – подумавши, відповів хлопець. Йому зовсім не хотілося називати себе, а обманювати також не було великої охоти.

– А я бомж просто, – в тон йому відповів рибалка і засміявся.

Що ж, хай буде так, подумав солдат. Один дезертир, другий бомж, – зійшлася солодка парочка, з’їдливо подумав він.

– Такі справи, – непевно закруглив коротку розмову бомж і витягся на траві. З-під розстебнутої ватянки з дірявою підкладкою оголився його запалий живіт, увесь у якихось синцях і виразках, і солдат зніяковіло відвів погляд. Подумав, однак, що тепер і в нього не кращий. Полежавши трохи, бомж; знову підвівся, сів на траві.

– Не поїли – тільки живіт розгнівили. Знаєш, солдате, бери вудку і закидай. Може, ще візьметься…

Солдат слухняно взяв з трави не дуже зграбне вудлище з навитою на нього жилкою і пішов на колишнє місце, де недавно клювало.

– І дивись мені гачок! – гукнув ззаду бомж. – Одірвеш – голову зірву!

Та вже як-небудь, відказав йому подумки солдат.

Усе надвечір’я він кидав у невелику затоку вирізаний із соснової кори поплавець і все марно – клювання не було. Тоді він перейшов на інше місце – далі за очерет униз за течією. Але й там у нього ні разу не клюнуло. Погода тим часом усе кращала, зробилося зовсім тепло, над водою товклися клуби мошви. Вітер ущух, круглява річкова затока, мов тьмяне люстерко, відбивала неяскраву красу лісового берега, за який поволі завертала ріка. Низько навислі над водою кущі лозняку на тім березі клали на воду глибокий дзеркальний сутінок, де, напевно, водилася риба. Може, навіть, лящі, коли в чорторйї, подумав солдат. Але як перебратись туди, щоб не роздягатись, міркував він, втрачаючи цікавість до вудки. Було тихо й лагідно, і вже не вірилося в ту загрозу, яка роками нависала над краєм, якої так боялися. Але, може, даремно? Може, той страх перебільшений? Живе ж якось біля річки бомж і навіть хизується – загартований! А може, він так, щоб не думати про гірше й підбадьорити себе? А заразом і його також.

Коли сонце сховалося за вершини сосен, солдат викинув з води невеличкого окунця – і все. Більше до самих сутінок нічого у нього не взялося. На воді вже важко було вбачити нерухомий поплавець, і хлопець змотав вудку.

– Тю-ю… А я гадав! – розчаровано зустрів його бомж, лежачи біля багаттячка. – Виходить, таке твоє щастя…

– Не клювало зовсім.

– Це вона як коли. Якось за ранок я вивудив шість штук. А після два дні жодної. Просто злість бере. Але й жерти хочеться…

– А більше тут нічого? – спитав солдат.

– А що ж тут ще? Грибів, ягід нема – рано ще. Звірина вся зійшла геть. Людей відселили. Що збіглим бомжам зостається?

Так, певно, небагато зостається збіглим бомжам-дезертирам, згідно подумав солдат. Але що можна було зробити, щоб роздобути харчі, він не знав, як не знав того і бомж. Утім, той, мабуть, і не надто турбувався про їжу.

– Тут, знаєш, таке діло: менше будеш їсти – довше проживеш, – не зрозуміти, жартома чи всерйоз зазначив він. – Менше радіації споживеш. Тож нам голод корисний.

Ні, з цим солдат не міг погодитись, він і так зголоднів до нестями, а сили від того не побільшало, – поменшало, це певно. І він все думав, де б його що з'їсти. Але тепер біля річки з’явилася надія, і він нікуди не хотів звідси йти.

Коли стало темніти, бомж підняв із землі вудлище і відв’язав від жилки гачок, який акуратно зачепив за підкладку куфайки.

– Треба берегти, а то… Спати хочеш?

– Не дуже, – відповів хлопець.

– То пильнуй вогонь. А я кемарну пару годин.

Бомж накарачки поліз у тісний лаз своєї землянки в обриві, а солдат залишився біля багаттячка.

Він підкладав у вогонь сухе соснове ломаччя, сонливо спостерігав, як поволі, але наполегливо між дровиняк точилися, більшали, набирали сили, щоб потім почати мізерніти, ліниві язики полум’я. Тоді знову треба було підкладати. Часом на хлопця шугало димом – від подиху вітру з річки. Навколо панувала темрява; чорної річкової затоки звідси було вже й не вгледіти. Лише нерівно світився – то яскравішав, то темнішав – невисокий пісковий обрив з норою поряд. Бір уночі майже перестав шуміти, і навколо зробилося аж занадто глухо.

На хлопця знову обвалилося звичне відчуття самоти, і він почав думати-міркувати про своє незаздрісне становище. Врешті, думав він про нього завжди, ніби намагався щось вирішити. Чи щось зрозуміти. Але ні того, ні цього ніколи остаточно не вдавалося, він не міг викараскатися з якоїсь розумової безвиході, куди його загнало життя. Чи, може, загнав себе сам. Багато було незрозумілого в його недовгому житті, але одне було певно, – йому не пощастило народитися дужим. Не можна сказати, що слабаком, але й не дужим, – таким, щоби власною силою оборонити себе. Як це робили інші – у дворі. Коли тієї сили бракує, тоді над тобою будуть знущатися інші, а тобі зостається лише сподіватися на їх милосердя чи абстрактну справедливість. Силі ж не треба справедливості, вона сама собі господиня і керує собою як хоче. В дитинстві солдата так сталося, що хлопці з подвір’я були старші за нього і вже тому дужчі, які не гребували тим, щоб познущатися з нього. Якщо треба було кудись збігати по щось, посилали його; коли у нього з’являвся ножик, можна було його відібрати. Чи попросити подивитись і не віддати. Обдурити також можна було. Бо, крім того, що він слабкіший за інших, він ще й скаржитись не побіжить, адже йому не було кому скаржитись – він не мав батька. А після в нього не стало й матері.

Дитинство для нього видалося малощасливе, навіть страдницьке; особливо, коли він втратив батьків і залишився один зі старою, немічною бабусею. Після, в інституті, дещо для нього змінилося на краще, він щиро потягнувся до знань, набув самостійності і по змозі відокремився від колективу, який його ніколи не вабив. Але після призову до війська все гірше до нього повернулося: і гомінкий, метушливий колектив у казармі, і абсолютна залежність від нахабних солдатських лідерів. Опинившись після «учбівки» в полку, він думав, що тут буде інакше, що тут вони всі рівні, і офіцери будуть ставитися до них справедливо. Офіцери, може, і ставилися до всіх справедливо, але офіцерів було небагато, і ті були зайняті власними офіцерськими справами. Солдатами ж верховодили свої, ті, що вилучилися з солдатської маси і керували згідно зі своїм кримінальним розумінням. Найавторитетнішими серед них були ті, що вже посиділи в тюрмі, звідки вони принесли власну мораль і тюремні звичаї. Якось перед вечірньою перевіркою сержант Дробишев упустив під ліжко свій футляр від зубної щітки і, як завжди, по-хамськи наказав солдату: «А ну, підніми!» Замість того, щоб негайно виконати наказ, солдат коротко кинув: «Сам підніми» і тут же полетів від міцного удару в обличчя. Він не втямив, що сержант з наміром кинув під ліжко футляр, і ця його нетямущість коштувала солдатові прикметного синця під оком. Назавтра при розводі на заняття командир роти поцікавився: «Що це в тебе?» В строю всі напружено чекали його відповіді, і він, трохи помовчавши, сказав, що упав. «Треба дивитися під ноги», – глибокодумно завважив ротний. А неподалік з першої шереги злісно шкірився на нього сержант Дробишев. Солдат подумав тоді, що, напевно, відповів правильно, але вже наступного дня йому довелося пошкодувати об тім. У курильні, де він лише присів з хлопцями, з’явився сержант Дробишев і мовчки з усієї сили садонув йому кулаком під дихало – чому не встаєш, коли старший заходить? Скорчившись від болю, солдат почвалав у казарму, в той час як інші мовчки і байдуже позирали вслід. Ніхто не заступився, ніби так і належало ставитися до рядових.

Але ще гірше стало на початку весни, коли старшиною роти призначили прапорщика Зеленку. Цей узяв за звичай таємно кучкуватися з друзями після відбою в каптерці, де вони випивали.

Часом кого-небудь будили в казармі й також кликали в каптьорку. Одного разу після опівночі звідти вийшов з почервонілим обличчям, мо’ навіть заплаканий, земляк Петюхов, мовчки ліг на своє ліжко і накрився з головою ковдрою. «Що вони там?» – тихо спитав солдат, та земляк навіть не відповів і довго ще здригувався під ковдрою від плачу. Солдат здогадався про те, що там відбулося, але мовчав, уже відчуваючи, що настане і його черга. Правда, поки що не наставала, і хлопець із тривогою і страхом чекав, коли те скоїться. Пару разів він помічав, як під ранок з каптьорки вибредав явно п’януватий Дробишев, поспішно роздягався і клався в своє дбало розстелене для нього ліжко – через три ліжка від солдатового. Якось Дробишев, уже поклавшись, підвівся і з кишені штанів дістав фінку, яку, озирнувшись, сунув під матрац. Вже чи не збирався він когось зарізати вночі, засинаючи, подумав солдат. Тої миті він не знав ще, що зарізати доведеться самому, і з тієї хвилини все його життя піде наперекіс.

Вони тоді стомлені змінилися з наряду, і тільки солдат заснув після відбою, як одразу проснувся від міцного штурхана в бік, – над ним у проході стояв осадкуватий радист Подобєд. «До прапора», – прогундосив він, і солдат зрозумів, що його кликали в каптьорку. Після другого такого ж стусана він мусив устати, почав одягати штани, затим чоботи. «Босий», – просипів Подобєд, і він, пом’явшись, босий поплентався в каптерку.

Там ще сонного і стомленого, із замутненою гидотною свідомістю його нахабно згвалтував на підлозі все той же ненависний йому сержант Дробишев; Подобєд і Зеленка тримали. Змучений і зганьблений, як і недавно його земляк Петюхов, він добрів до свого ліжка і ліг. Він не поліз ховатись під ковдру, навіть не заплющив очі і лежав, чекаючи свого часу. Навколо в нічному півмороку казарми сопли, ворочалися, мурмотіли уві сні солдати і нікому не було справи до того, що робилося за стіною в каптьорці. І солдат так міркував, що не буде справи й до того, що незабаром мало вчинитися.

Все ж він дочекався того, чого хотів. Через годину чи більше до свого ліжка, ніби крадькома, підійшов нарешті й Дробишев, роздягся і ліг. Ще минуло трохи часу і почулося його негучне хропіння, сержант спав. Тоді солдат підвівся, одягнувся, акуратно накрутив онучі, натягнув чоботи. Все робив неспішно і грунтовно, бо тягнув час. Залишалося надіти бушлат, але бушлат разом з іншими висів біля тумбочки днювального, який там примостився кемарнути в глухий час ночі. Солдат підійшов до сонного Дробишева, потиху засунув руку під його матрац. Не одразу, але намацав фінку і без розмаху, з незвичайною для себе силою увігнав її по самий держак у лівий бік Дробишева. Той лише хропонув гучніше і, не проснувшись, обів’яв на ліжку.

Ледве тримаючися на тремтячих ногах, солдат зняв з крючка свій бушлат і, на ходу вдягаючи його, кинувся в коридор.

– Куди? – сонно гукнув до нього днювальний.

– Живіт! – крикнув він, зачиняючи двері.

На далекувату прохідну він не побіг, за вбиральнею в огорожі був вузький пролом, крізь який ті ж сержанти ходили в самоволку. Солдат виліз із нього і темним завулком рушив на міську околицю.

Бомж кеморнув, як він і казав, не більше за пару годин і десь по півночі задом вибрався зі своєї нори.

Була безмісячна ніч, над річкою куріла-повзла білувата ковдра туману. На березі почувалося по-нічному холоднувато, і бомж, здригнувшись, потупав до багаттячка, де, поклавши голову на коліна, сидів солдат. Бомж стривожився:

– О, о! Тухне! Підкласти треба…

Він підкинув у вогнище декілька сухих палок, від яких слабий огонь і зовсім захотів погаснути, але потроху-помалу став розгоратися. Пустельний берег трошки освітився, став помітним близький обрив і над ним – суцільна стіна бору.

– Іди в землянку, – сказав бомж. – Там лахманина, накриєшся.

Солдат мовчки підвівся, але не поліз у нору-землянку, а примостився під обривом побіч і відразу заснув. Снів жодних не бачив – він їх взагалі не снив, – але не доспав до ранку. Проснувся на світанку від холоду, – біля річки було куди холодніше вночі, ніж у молодому соснячку, тут дрижаки діймали, як є. Раз за разом здригуючись, він підійшов до багаттячка, біля якого у світанковій півтемряві сіріла самотня постать бомжа.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю