Текст книги "Круглянський міст"

Автор книги: Василь Быков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 23 страниц)

– Що, не спиться? А, холодно. Ну то з незвички. Мабуть, від мамки недавно? – хриплуватим зранку голосом загомонів бомж. Як уже зауважив солдат, бомж узагалі був охочий поговорити. Це загалом подобалося солдату, який сам був не дуже говіркий і не дуже любив відповідати на чиїсь питання.

– Ніч тепла. Туман…

– Ніч тепла, – підхопив бомж. – А їсти все одно хочеться. Тож бери вудку і закидай. Вранці, може, краще візьметься.

Він причепив до жилки свій бережений гачок, і солдат, усе здригуючись, пішов до очерету в затоку.

Невдовзі, вгамувавши ранкові дрижаки, він якомога далі кидав у воду поплавок і чекав, чекав, що ось-ось клюне. Та ні біса не клювало. Вода була тиха, від поплавця, як упаде, на поверхні далеко розпливалися кола, які потім потроху зникали. Він чекав, коли поплавець смикнеться і вода біля нього здригнеться, поплавець, може, пірне – раз і вдруге, – певний знак, що взявся. Лящ, підлящик або хоч би який окунець. Та минав час, поплавець лежав тихо, клювання не було. Небо над лісом тим часом зовсім просвітліло, в зоні починався новий день.

Тоді солдат подумав, що, мабуть, треба змінити принаду, – ці білі, з-під соснової кори черв’яки, може, не найкращий для риби корм, треба пошукати звичайного дощового черв’яка.

Поклавши вудлище кінцем у воду, він одійшов далі, пошукав низькуватий, з дерниною бережок і короткою палкою став його розкопувати. І справді, хутко натрапив на якусь почвару в землі, хіба тільки подібну на те, що він шукав. То був не черв’як, а якийсь червоний вужака з палець товщиною, довгий, коли його витягнув солдат із землі, – може, навіть з півметра довжиною. Перемагаючи гидливість, солдат розтоптав підбором його голову (хоча було не зрозуміти, де в нього голова, а де хвіст) і кинув решту в річку. Чи не від радіації це? – сполохано подумав хлопець. Кому радіація – погибель, а кому – он, сприяє. Якби так посприяла людині… Він ще поколупався в березі, шукав звичайних черв’яків, та звичайні тут, мабуть, вивелися, чи не понищені цим мутантом? – подумалося хлопцю. Видно, оте природно, згідно з законами природи, коли той, хто дужчий, пожирає слабшого. Як і в людей.

Коли він повернувся до вудки, поплавець її чомусь плавав біля самого берега. Стривожений хлопець витягнув з води вудлище і справді сполохався – гачка не було. Від поплавця гойдався короткий кінець жилки і все. Але куди ж він подівся, хто його відірвав? Адже, щоб одірвати, треба було смикати, але ж він не смикав. Він взагалі не чіпав вудлища. Довго не роздумуючи, хлопець скинув чоботи, підкасав штани і поліз у воду. Він старанно обнишпорив очерет на обмілині, зелені трав’яні водорості, наскільки до них можна було дотягнутися. Глибше, правда, нічого не було видко, лише стояла мутнувата вода, в якій щось струміло і гойдалося – текло в один бік, усе до того ж Чорнобиля. Добре, що не з Чорнобиля, подумалося хлопцю, хоча від того не стало легше. Гачка ніде не було.

– Що, відірвав? – гукнув ззаду бомж, підійшовши по березі.

– Та ось…

– Я ж тобі казав… Тепер голову твою одірвать! – посварився той і також почав роззуватись.

Солдат чекав сварки і був до неї готовий, бо завинив певно. Але великої злості у бомжа не відчувалося, той лише вилаявся, і через хвилину вони удвох лазили по коліна у воді, мацали дно ногами, шастали руками в очереті. Замутнена ними вода не давала в собі багато вбачити, муть нехутко зганяло лінивуватою течією; течія могла зігнати й гачок з кінцем жилки. Бомж сварився, але не на солдата – швидше так, щоб угамувати прикрість. Щоправда, становище їх ставало дедалі гіршим, було чого злитись. Нарешті обидва вони заклякли в ранковій воді і вибрались на берег.

– А може, й добре, – раптом сказав бомж. – Менше радіації наберемо.

Солдат промовчав. Весь час відчуваючи, як смокче під грудьми, він відійшов від вогнища і, не скидаючи мокрявого бушлата, витягнувся на траві. Туман над річкою весь уже сплив, стало тепліше; на небі гуляли гарні білі хмаринки – небо обіцяло теплий погожий день. Але небо не обіцяло харчу – про харч треба було дбати людям. Тільки як?

Ще перед тим, як потрапити на хутір до самосела, він швендявся навколо зони і одного разу вийшов до автобусної зупинки на узліссі. Якраз підкотив міський автобус, з якого вийшло декілька пасажирів, всі спішно рушили до недалекого села. Лише одна з них – немолода сільська тітка, затрималася, поклала на землю свої клунки. Стоячи недалеко за куіцем, солдат побачив, як тітка витягла з торби білий міський батон, відломила від нього порядний шматок. Він дивився і боявся, що та на його очах почне їсти – хлопець був зголоднілий і думав, що не стримається. Але тітка, мабуть, не відчула його думок і зі смаком заходилася уминати міський гостинець, – також, видно, була зголодніла. Кепсько собою володіючи, солдат вийшов із-за кущів і, намагаючись якомога спокійніше, мовив: «Не полохайтеся, тіточко, я…»

То було його помилка, як він зрозумів згодом, не треба було так напружено, майже трагічно; треба було легше, може, навіть жартівливо. Але тоді жартівливо він не міг. Його напружений тон, а може, і схудлий вигляд злякав жінку, яка зойкнула і, схопивши свої клунки, побігла до села.

І в тому, і, може, в деяких інших випадках ліпше було поводитись безтурботніше, легше, без надриву. Та й у всій його історії так само, часом думав солдат. Що трапилось, те трапилось, ну – покарайте, готовий відсидіти. А коли що, то готовий і до вишки, що поробиш, коли винний. Може б, усе і влагодилось як-небудь. Усе – а як же зона? Чи не вилізе йому боком ще й зона?

Але куди ж йому було ще дітись, опріч зони?

Він охоче б залишився на хуторі у діда Карпа, якби той був далі від міліції. Дід був не говіркий, про себе не надто розповідав, але й про нього не дуже розпитував. Коли дощовитим холодним надвечір’ям солдат постукав у його ворота, відразу пустив. Мабуть, щось утямив з першого погляду, і хлопцю не треба було ні про що розказувати. Головне – не довелося обманювати, чого він не вмів з дитинства. Хоча не завжди казав і правду, але кожного разу в таких випадках було бридко самому. І він давно відчував: краще не треба. Краще по щирості.

Здається, він знову заснув – добирав недоспаний вночі час, – коли стривожено проснувся від близьких поквапних кроків. То йшов звідкись бомж – босоніж, без шапки, у високо, над коліна, підкасаних штанах.

– Уставай і давай по дрова. Будемо жаб смажити!

– Жаб?

– А що такого. Смакота, я вже їв, – сказав бомж і вивалив із шапки десяток різного розміру жаб. Деякі з них одразу кинулися геть, і бомж босою ногою рішуче припиняв їхній рятівничий сприт у траві.

– Куди? Куди стрибаєш? Я тобі дам утікати! Знаєш, – сказав він хлопцю. – То, може, і добре. Все ж у жаб радіації менше. Бо тутешні, не з Чорнобиля прискакали. А риба диявол її зна, звідки пливе.

Слаба ця втіха не дуже зворушила солдата, який поволі, без крихти охоти, поліз на обрив – у бір по дрова.

Бомж не дурив – він справді їв жаб, – не тут, у зоні, а торік під Мінськом, коли вони удвох окупували чиюсь порожню дачу. Правда, вони тоді мали пляшку, з якою воно все смачніше і зважливіше. Його напарник Труїц, недавній доцент інституту, подав приклад цієї своєрідної закуски. Він же розповів, що десь під Полоцьком місцевий рибгосп уклав договір з французькою фірмою на поставку таких ось жаб – весною кошелями возили в Париж на спеціально зафрахтованому для цього літаку. Французи непогано платили валютою, на яку начальник рибгоспу поставив котедж над озером і купив «Пежо», правда, хутко згорів, а що сталося з «Пежо», доцент не знав. Може, правда, а може, й плітки, міркував бомж, але тепер перебирати не випадало. Справді, жерти дуже кортіло. Як і завжди.

Стримуючи гидливість, бомж ножиком випотрошив жаб’ячі нутрощі, кинув у річку. Заготовлених жаб рядком розклав на траві, декотрі ще сіпали лапками, але більшість лежала нерухомо. Солдат приніс порядний оберемок сушняку, вони розкочегарили добре вогнище і на вигребеному з нього жару поклали плескаті жаб’ячі тушки. Спрокволу від вугілля потягнуло незнайомим, але ніби зовсім не бридким запахом смаженого. Жаби помалу пеклися.

– Не хочеш мерти – умій падло жерти! – сказав бомж. – Ось девіз радянських бомжів.

– А що – є бомжі і нерадянські? – запитав солдат.

– Аякже! У Франції, наприклад. Називаються клошари, доцент розказував. А живуть, я тобі скажу, не гірше, ніж наші секретарі райкомів.

– Невже?

– Правда. Доцент їздив у Париж, бачив. Сплять під собором, раночком снідають у Булонському парку. Культурно так, на лавці, постелють газетку, поставлять пляшечку червоного. Ну й там – французьку булочку, ковбаску. Після – добавлять ще в бістро, так забігайлівка по-їхньому називається. Ну а обід само собою – де-небудь на Єлісейському полі…

– Єлісейських полях, – поправив солдат.

– Може, й на полях. Якщо одного поля мало. Їх же там теж, мабуть, немало, клошарів тих… А у нас якихось, може, пара десятків, і тим жерти не дають. Он, мусять жаб жерти…

– А не отруїмось?

– Ні чорта не буде, – запевнив бомж, радіація не дасть. Вона сама кого хочеш отруїть.

Солдат зрозумів те як жарт, хоча й цього разу йому було не до жартів. Як і завжди, він відчував себе пригніченим, мало що його веселило чи, тим паче, захоплювало. Те, мабуть, зауважив бомж і навмисно почав докоряти солдатові:

– Ти той – не кисни! Молодий ще, треба легше почувати себе. Молода біда, вона мов пилинка, дмух – і нема. Через місяць і не згадаєш. Ще хто знає, кому пощастить – їм там, на чистій землі, чи нам тут, у зоні.

– Навряд щоб нам, – сказав солдат.

– А ось і не навряд! – загарячився бомж. – Ми тут сидимо на нікчемній землі, самі по собі. А вони там біля ядерних баз. То по кому шварконуть у першу чергу, зметикуй?

– По всіх разом.

– А ось і неправильно. Все ж ти солдат, та ще й дезертир, мабуть, слабо в цьому петраєш. А я офіцер запасу, двадцять років відслужив, у тому числі в ракетних військах стратегічного призначення. Зрозумів?

Що тут було розуміти, думав солдат. І дурню зрозуміло, що будуть цілити по базах. Але тих баз навколо стільки, що промаху просто не може бути – за кожним кущем база. Та й Чорнобиль – не пустка, там також залишилися реактори. Але солдат не хотів ні сперечатися з цією людиною, ні навіть обмірковувати болючу проблему – у нього свої проблеми були не менш болючі.

Знову по одній, як учора підлящиків, вони почали їсти підсмажених жаб, обсмоктувати їх тонкі кісточки. Жаби загалом були дрібні, звичайно, обидва вони не наїлися, – хіба що роздражнили свій зголоднілий апетит. І бомж оголосив:

– Ну, здорово, проте мало. Знаєш, давай ти натягай більше дров, а я знову в болото. Вже я їх наловлю…

Так вони і зробили, – солдат знову поліз у бір, а бомж швидким кроком попрямував берегом річки до недалекого болота.

Солдат ходив довго, забрів навіть далеко. Боровий ліс усюди вражав якоюсь трагічною красою. Сосни з тихим гулом гойдалися вгорі, свіжим листям тріпотіли під ним берізки, наче не підозрюючи, де росли. Де на сонячних галявах вимахала якась невідома трава, – ніби жито, навіть з пустим колоссям, ніхто її тут не топтав, не косив. У гіллі ніде не траплялося пташок, – навіть вороння й того не було видко. Одного разу тільки високо над соснами покружеляв у небі лісовий канюк і поспішно полетів кудись на захід. Чомусь йому тут не подобалося. Хоча відомо, чому… Куди ж він уліз, рядовий ракетного дивізіону, що його тут чекало, скрушно думав солдат.

Щоправда, потрапив не один він, тепер вони удвох. Але бомжу що – бомж уже старий, своє, мабуть віджив, попив горілки та й жінок спізнав… А солдат навіть не встиг когось покохати, тільки примірявся до несмілого юнацького кохання. У школі з восьмого класу подобалася йому лише чорнявенька веселушка Сімакова Тоня. Якось написав їй записку, що кохає і хоче зустрітись; до початку занять поклав у Тоньчину парту. Усі перерви ні живий, ні мертвий спостерігав за її обличчям, на якому, однак, не було нічого, опріч звичайної її смішливості. Тоді, підстерігши, коли вона верталася з туалету, спинився попереду і, нічого не кажучи, уперся в неї ідіотським поглядом. Вона скинула свої чорні брівки, тихо мовила одне тільки слово «дурень» і пішла в клас. Після уроків він знайшов у глибині її парти свою записку і дрібненько пошматував її. Так скінчилося, не почавшись, його дурне кохання.

Надвечір’ям, коли вони, трохи утамувавши голод, сиділи на березі, бомж спитав:

– Послухай, а чого ти драпонув з війська?

– Було чого, – тихо кинув солдат.

– Що, либонь, командири допекли?

– Допекли…

Він не хотів нікому розповідати про свою біду і свою ганьбу, він не хотів навіть про те думати, – гидував. Бомж, мабуть, відчувши щось у його настрої, не став допитуватись. Він уже влазив у свої спомини.

– Знаєш, а я от хотів служити. Я ж технічної частини офіцер, техніку любив. Цікава справа – техніка.

– А яка? – з цікавістю запитав солдат, згадавши свій агрегат зв’язку, з яким вони чимало помучилися на маневрах.

– Автомобільна.

– Ну, автомобільна, може, і нічого. Коли не псується.

– Псуватися все може. Треба ремонтувати. Але щоб ремонтувати, треба талант мати.

– Талант?

– А ти не знав? Думаєш, талант тільки співачкам та письменникам потрібен? І механікам так само. Я, знаєш, мав.

– І що ви ремонтували?

– За двадцять літ усе перебрав – «гази», «уази», «мази»…

– І які кращі? – без жодної цікавості спитався солдат.

– Якщо щиро – все гівно.

– Чому так?

– Бо не вміють робити. Або не хочуть. Хіба така має бути армійська автотехніка?

– А яка?

– А хоч би як в американській армії. Ми ж на курсах її вивчали. То наша від їхньої – як земля від неба. А все чому? Бо передрати по-людськи не вміють. Обов’язково спаскудять, спростять і погіршать. Як ті «Жигулі». Передрали в італійців і погіршили. А далі почали удосконалювати, тобто – погіршувати. Ну і довели до ручки. Автомобіль потребує грунтовності, його напилком не вдосконалиш.

– Однак же їздять…

– Їздять, бо який же вибір? «Москвич» ще гірший. А «Запорожець» – це чудо технічного недбальства..

– Ну, а вантажні? Ті, що руду возять. У поверх висотою…

– Не тільки руду возять, вони ще й наші ракетовози. Гівно також. Намучився я з ними під зав’язку. На півночі… Вони гарні лише, як у боксах стоять. Величезні, колеса помальовані, бампери вирівняні, повний ажур. А ви попитайте їхніх механіків… Хоча що питатися – і вони не скажуть, вони ж підписку давали. Тому – аби рівно, чисто і гарно. Як і заправка койок. Вас же, напевно, здорово навчали койки заправляти?

– Еге, здорово. Всю дорогу, – з усмішкою зазначив солдат.

– Оце є головне. Як і завжди. І ще стройова. І політзаняття – обідня із замполітом.

– Тепер уже буває, що і з попом.

– Ну, потіха! – хекнув і покрутив головою бомж. – Кажеш, з попом навіть? Ну дожилася непереможна армія. Добре, що я в ній не служу. Відслужив своє. Ні, взагалі я любив техніку. Коли де якась несправність, начальство нервується, крики, матюки… А мені цікаво: в чому справа? Якийсь стук, а не зрозуміти, де. Стуки – вони хитра річ, скажу тобі, на слух не завжди візьмеш. Бува, стукає в одному місці, а причина в іншому. Чи з тією електротехнікою, як наша. Знаєш, і тепер інколи двигуни сняться. А тобі що сниться – дівки? – раптом запитав бомж.

– Мені? А нічого.

– Ну й кепсько. Значить, у тебе глуха психіка.

– Оглухла?

– Може, оглухла, а може, з такою народився, – вирішив бомж, повертаючись на другий бік. – Холера, щось у грудях заболіло… Але скажи ти мені, чого ти в цю зону вліз? Чи більше не було куди?

– Значить, не було.

– А що батьки? Чи не знають, де син?

– Нема кому знати.

– Зрозуміло. Значить, сирота. Вгадав?

– Так.

– А що у хвості? Політика, побутовуха?

Що в нього у хвості – політика чи побутовуха, солдат не знав, у подібних тонкощах сучасної юриспруденції він не був досвідчений, з прокурором не зустрічався.

– Одного гада пирнув, – відповів він смиренним голосом.

– До смерті?

До смергі чи ні, також не знав. Тоді здавалося – так, тепер почав сумніватися. Може статися, що й не до смерті, що Дробишев вижив, і вже його не присудили б до вишки. Але що ж тоді виходить? Що він даремно збіг з полку та по дурості своїй ускочив у цю зону? Це було б жахливо. Правда, бомж, спасибі йому, більше не став лізти в душу, розпитувати подробиці. Схоже, трохи поспівчував і на правах старшого пустився у повчання.

– Знаєш, у Євангелії сказано: не убий. Думаєш, чому сказано – що, ворога шкода? Тебе, дурня, шкода. Того, хто забиває. Куля вона ж забиває двох – одного прямо, а другого рикошетом, згодом. Ось у чім заковика. Я вже надивився. Он одному в Мінську дружина зрадила. Гарячий був, молодий, ну й порішив її. До речі, разом з її коханцем. І все так тонко зробив, що не розкрили: мовляв, пішли і зникли, я звідки знаю? І що ж, думаєш, йому стало легше? Висох, схуд, рак підключився. В комірчині повісився мужик. Без суду і слідства.

– Ну, звісно, – сказав солдат. – «Злочин і кара» Достоєвсь– кого… – Достоєвський що! Достоєвському того й не снилося, що у нас робиться. Син батька забиває. Батько дочку малолітню гвалтує. А ти – Достоєвський… – То що ж тоді цим злочинцям? Роби, що хочеш? Вони ж усе можуть.

– Вони можуть, еге. Але їхнім способом супроти них не можна. Не можна ніяк. Нізащо не можна!

– А в який же тоді спосіб?

– А супроти них способу нема, – глибокодумно зазначив бомж.

– Невже?

– Вони самі себе мають кінчити. Рано чи пізно. Як павуки в банці. Якщо в банку до них кинути, наприклад, шершня, вони всі наваляться на нього і заб’ють умить. А коли їх там не чіпати, самі себе пожеруть. Бо нікого не жерти вони не можуть. Це достеменно. Наукою доведено, – сказав бомж і, мабуть, задоволений своєю відповіддю, хитрувато засміявся.

Солдат мовчав, задумливо колупаючи дубчиком у піску.

– Убивство – подвійна біда. Навіть якщо і не зловлять, не засудять. Тебе ж, мабуть, ловили?

– Не знаю, – знизав плечима солдат. – Може, і тепер ловлять.

– Тоді тобі не можна звідсіля потикатися. Сиди. Тут ще, може, як пересидиш.

– Чого ж я тут досиджуся? – нервово спитав солдат.

– А знаєш, усе може бути. Влада зміниться – у нас же також вона міняється. Ну, коли там помре хтось. Чи амністія. Чи десь новий реактор вибухне, – бомж знову засміявся.

– А радіація? – підняв голову солдат.

– От я й кажу: якщо раніше радіація не скрутить. Вона – паскудна сука, підбирається на котячих лапках, а хапає, мов тигра.

– Звідки Ви знаєте?

– Знаю, – непевно відповів бомж. – По собі відчуваю.

Такий поворот розмови був не по нутру солдатові, і він мовчки піднявся. Помалу пішов по березі, позираючи на річку, ніби та могла чимось втішити. Було кривдно за свою невдалу долю – і чом отака дісталася йому? Чому він потрапив до цього гада Дробишева, а не до якогось кращого сержанта? І мало йому було біди в полку, так ще вліз у цю страшну зону. Все ж, мабуть, вона справді страшна – дарма декотрі кажуть, що такі страхи перебільшені. Мабуть, не перебільшені, якщо від неї тікають люди. Люди знають чи відчувають небезпеку, звідки б вона не йшла – від Бога чи диявола. Людей не обдуриш. А він ось, здається, ошукався – не треба було бігти сюди. Хоча, а куди б він побіг – без грошей і без зброї? Зі зброєю, напевно, все могло би бути інакше. Хоча… Он бомж каже про рикошети. Може, вистачить йому й одного рикошету, який уже чи не потрапив у нього.

Багато чого у власній долі солдата здавалося йому непевним чи зовсім кепським. Люди, яких він зустрічав, також не надто захоплювали його. До бомжа він з першого дня приглядався з особливою увагою – все ж не так часто випадало йому зустрічати бомжів. Спосіб його існування та деякі слова часом дивували солдата, який з дитинства звик, можливо, з надмірною увагою ставитися до слів і вчинків старших. У старших хлопцю передусім хотілося бачити певність і грунт, – якості, яких, може, не вистачало самому. Але не набагато більше він знаходив і в старших, серед яких також панували змінливість і випадковість. Починаючи з дрібних, особистих подій та вчинків і кінчаючи Чорнобилем. Люди явно не розуміли, куди йшли і куди треба було йти. Часом він думав, що вся історія людства надто подібна до метушливого руху зголоднілих на пустому столі. Ні законів у тому русі, ні певності, одне лише прагнення – знайти і зжерти.

Ось і бомж про радіацію каже то так, то інакше. То вона для нього – не загроза, то він уже щось відчуває. Хоча що бомб – навіть учені не в змозі розібратись про міру її небезпеки. Ті встановлюють одні норми, другі – інші. Але все винаходять теоретично, а тут доводиться випробовувати цю холеру на собі, суто практично. Вони тут ніби лабораторні миші з нікому не потрібної лабораторії, непланові жертви заплутаної науки. А заодно й такої ж техніки. А може, і оборонки також. Солдат ніде не читав, але чув у розмовах, що причини катастрофи – все ж у оборонці. Для ракет потрібен збагачений плутоній, ось оборонники і гнали його, щоб виконати й перевиконати плани до свята всіх трудящих – Першого травня. Техніка й не витримала. А за нею і оборонка, та й політика так само. Але ж у цій державі політика – річ священна, в ній ніколи ніхто не сумнівається. Тільки чому вона потребує стільки жертв?

Останніми днями солдат також став помічати в собі щось недобре. Якісь кепські зміни почали відбуватися в його організмі. Стало надто в голові паморочитися, часом він навіть боявся, що впаде, особливо коли довго дивився на річковий плин. Знов же почала боліти шия під вухом, весь час кортіло відкашлятися, та було ніяк. Але найбільше дошкуляло йому відчуття голоду. Від голоду він слабшав і думав, що всі причини його хворобливості – від нестачі харчу. Здавалося, якби хоч раз уволю поїв, то й почувався б краще. Але наїстися все не було чого, а про інше він боявся і думати.

Рятівне їх багаттячко, завдяки якому вони харчувалися і яке гріло їх вночі і врянці, стало карою для солдата. Воно зжирало неймовірну кількість дров, які все важче було здобувати в лісі. Мабуть, все було б ліпше, якби вони мали сокиру або якийсь годящий ніж чи кинджал. Але нічого з того у них не було – ні в бомжа, ні в солдата, дрова вони мусили здобувати голими руками. Міський житель, солдат не думав, що в лісі це стане проблемою.

Головне, якщо бомж ішов на болото, хлопець не міг надовго відлучатися з берега, а відлучившись, кожного разу боявся, що спізниться і багаття згасне.

Того дня він особливо далеко й не відходив. Вибрав у молодому сосняку зсохлу ялинку, яка була йому під силу, і почав її гнути– хитати, щоб викрутити з корінням. Ялинка була не товста, проте довелося пововтузитись, і хлопець аж употів, допоки впорався з нею. Так і поволік через підлісок до річки, все тривожачись, чи не згасло багаттячко. Коли відходив, підклав зовсім трохи, могло й догоріти.

Вибравшись із лісу на обрив, перш за все зирнув на берег і від здивуваня ледве не випустив ялинку – біля багаттячка спиною до нього сиділа незнайома жінка. Багаттячко буцімто ще трохи димилося, і жінка, вдягнена в джинсову куртку і спортивні штани, клопітливо підкладала в нього те, що не встигло ще догоріти. Солдат майже сполохався, що вона, може, й зовсім загасити багаття, і зістрибнув з обриву.

– Оце ж підкладаю, щоб не згасло, – сказала жінка звичайним, майже як у хаті, голосом.

Не відповівши їй, солдат поправив кінці недогорілого гілля – димок погустів, незабаром мав з'явитися вогонь: багаттячко не згасне. Це його заспокоїло, хоча поява жінки майже стривожила, тим паче, що він тут опинився один, – бомж із ранку пропадав на болоті.

– Що, рибалиш? – вглядаючись у його заклопотане обличчя, спитала жінка.

Вона була набагато старша за солдата, мала жвавий і гострий позирк з-під темних, не підмальованих брів; на її вустах також не було помітно слідів помади, і вони здавалися не надто виразними на рудуватому обличчі. Вільна мачера говору й не білоруська мова давали зрозуміти, що жінка не тутешня, – швидше за все, з міста. Але як вона опинилася тут? Що їй тут треба?

– Один тут? – Знову спитала вона.

– Не один, – буркнув він і поліз на обрив по ялинку. Вce ж треба було підкласти в багаття.

Він зволік ялинку з обриву, підтягнув ближче до берега і почав обламувати гілки. Деякі з них кидав у вогонь, інші, що були товстіші, складав неподалік. Жінка, пильно спостерігаючи за ним, мовчки сиділа біля багаття. Відтак різко спитала:

– Ти дурень, чи що?

Перш ніж відповісти, він кинув у її бік злий погляд, бо вона відверто бентежила хлопця і, мабуть, не відразу втямила те.

– Давай допоможу.

Удвох вони стали обламувати з ялинки гілки, хоча, як він зрозумів, допомога від неї була незначна; вона більше заважала, смикаючи ялинку. Ростом вона була вища за солдата і, мабуть, ніскільки не бентежилася у стосунках з ним. Він же, невідомо чому, почав помітно для самого себе соромитися через те, що вона була до нього так близько.

– А сокири нема? – спитала жінка, і він побачив, що спереду в неї не вистачає зуба.

– Нема.

– І пилки нема?

– Нема й пилки.

– Як же ви тут обходитесь? Руками?

– Руками.

– А як риба? Клює?

– Клює, – просто відказав він, ламаючи товстіші віття знизу. Жінка обламувала тонші з вершини.

– І багато наловив?

Пригадавши їхній улов і загублений гачок, він криво посміхнувся. Подумав, однак, що подробиці їй тлумачити не буде. Хто вона така, щоб усе їй тлумачити.

– А де ж твоя вудка? Чи сітка? – не змовкала жінка.

– Для нашої риби вудки не треба, – сказав, маючи на увазі жаб.

– Ось як! Значить, ти тут таки не один?

– Не один, – сказав він і вперше прямо зирнув їй в обличчя, затримавши погляд на плетеній шапочці на голові. Все ж улітку в зимових шапках жінки не ходять, навіть у лісі. Чому ця в шапці? Його позирк, однак, зразу ж помітила жінка.

– Що, гадаєш – погана шапка? Вельми навіть зручна. І комарі не кусають. Та з ким же ти ловиш?

– З ким треба, з тим і ловлю, – стримано сказав він і змовк.

Недоречна цікавість жінки почала докучати солдатові. Добре ще, думав він, якщо це – тільки цікавість. Швидше приходив би з болота бомж, удвох уже вони знайшли б як відчепитись від цієї жінки.

Жінка у свою чергу теж зрозуміла, мабуть, що небагато доб’ється від цього незграби-хлопця в солдатському бушлаті, і сказала про себе:

– А я оце йду, дивлюся – багаттячко, і нікого нема. Ну, думаю, припалю, а то запальничка скінчилася. А тупати далеко…

– Це куди ж – тупати? – вовкувато запитав солдат.

– Туди, – непевно махнула рукою жінка.

І тоді солдат угледів біля вогнища невелику господарчу сумку, з якими господині звичайно ходять на базар. У сумці щось було накладено, однак, навряд щоб продукти – з вигляду сумка здавалася легкою. У той час із чагарнику біля річки появився бомж, який, побачивши їх тут, зупинився, але затим почав неспішно наближатися по березі. Жінка, згледівши його, кивнула.

– Напарник, еге?

– Напарник, – сказав солдат. Його ніякуватий настрій одразу став кращати, у присутності бомжа він відчув себе впевненіше.

Здаля озираючи жінку, бомж підійшов до багаття. В шапці він тримав наловлених у болоті жаб і тепер, вочевидь, прикидав, що з ними робити. Мабуть, показувати їх незнайомій жінці він не хотів, але й випускати також було шкода. Жінка, здавалося, щось зрозуміла.

– Що це – риба?

– Риба, – раптом сказав бомж. – Лящі. Показати?

– Покажи.

Жінка зробила декілька кроків назустріч, щоб зазирнути в шапку, відв’язані вуха якої він стискав у кулаку. Але, зазирнувши, відсахнулася.

– Тьху, гидота! Навіщо вони вам?

– Їсти!

– Їсти? Ви що?

– А нічого. Голод – не тітка.

– Ясно, – не відразу сказала жінка і відійшла, здається, втративши цікавість і до жаб, і до їхніх ловців.

Бомж тим часом з несподіваним запалом забігав біля багаття.

– А ось ми їх зараз підкоптимо, підсмажимо і з’їмо залюбки. Правда, солдате? Можемо і почастувати, якщо зголодніла. Звідки йдеш? – ніби до доброї знайомої, звернувся він до жінки.

– Звідти, – сказала жінка і присіла трошки збоку від вогнища.

– Солдате, давай більше дров! – по-командирському розпоряджався бомж. – Напали жару. А я їх випотрошу, нафарширую цибулею та перчиком. А як же! Французи їдять, а ми що – гірші?

Солдат без великої охоти взявся підкладати у вогнище сухе ялинове гілля, полум’я від якого хутко шугануло стовпом під небо. Близько від вогню стало гаряче, вони відійшли далі; бомж іржавим складничком випотрошив десятка півтора жабок.

– Либонь утікаєш? – раптом запитався він у жінки, яка сиділа віддалік. Жінка насторожилася.

– А я не втікаю. Хай від мене втікають.

– Хе! Ти хіба з міліції?

– Може, і з міліції…

– Так я тобі й повірив! – огледівши її, сказав бомж.

Жінка у відповідь засміялася – спочатку суворе її обличчя по-доброму просвітлилося.

– Ну й правильно зробив. Тепер вірити нікому не можна.

На горбовинці напаленого вугілля бомж почав пекти-смажити жаб. Сидячи поряд, солдат звикло ковтав слинки й помалу штрикав палкою у вогонь. Він чекав, що жінка піде, її присутність неприємно гнітила його, він уже встиг одвикнути від пустої балаканини з незнайомими. Для пустих розмов йому досить було бомжа. З жінкою, напевно, треба було поводитись інакше, особливо з такою ось безстидною прилипалою. В розмовах з жінками він взагалі рідко коли натрапляв на потрібний тон, частенько соромився і навіть страждав з того.

За якусь годину чи більше жабки, здається, підсмажилися, і вони посіли їх їсти. Жінка, як і досі, містилася трохи збоку від вогнища, і солдат подумав: ну, тепер уже піде. Але вона нікуди не йшла, і коли бомж подав їй невеличку жабку на широкому листі лопуха, який служив їм замість тарілок, нерішуче взяла її. Однак їсти поки що не квапилася.

– А солі? Солі у вас нема?

– Чого нема, того нема, – охоче потлумачив бомж. – Знаєш, і випити нема. Може, у тебе знайдеться?

– Чого нема, того нема, – мов передражнила його жінка і тихенько, непомітно зітхнула.

– То їж. Либонь давно їла?

– Давненько, – зізналася жінка. – Тут де візьмеш?

– Тут ніде нема. Опріч як у нас, – жартував бомж. – Ресторанчик на березі. Мов «поплавець», правда, солдате?

Солдат невдоволено знизав плечима, подумав: чого він чіпляється? Хай би й чіплявся до неї, якщо йому цікаво, та покинув його в спокої.

Хутко вони скінчили тих жаб, обсмоктали їх дрібні кісточки, які бомж зібрав ув одну купку та затоптав у пісок.

– Ось і пообідали! І повечеряли також. Ну як – нічого?

Жінка непевно поворушила плечима – мабуть, відповіді у неї не знайшлося. Замість того вона щось дістала із сумки.

– Закуримо?

– А ми некурящі, – відповів бомж.

– Травку…

– Травку? Тоді давай.

Жінка спритно згорнула з папірця товсту цигарку, прикурила від вуглини з багаття. Бомж підсунувся до неї ближче.

– Тебе як звати?

– А тебе?