Текст книги "Круглянський міст"

Автор книги: Василь Быков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 23 страниц)

– Презент, сер офіцір? Єс, презент? Єс?

Я не розумів, що означає – презент? Чи не хоче він одержати в подарунок мій орден? Справді, мабуть так. У віддарунок він уже скинув з руки металічну бранзолету годинника і совав мені. Як було від нього відчепитись? Інші, однак, не відчіплювалися, скрізь відбувався п’яний обмін сувенірів – годинників, зірок з пілоток, ременів і навіть пістолетів. Гляджу, мій тихий Кананок уже прицілюється кудись у кузові з ладної американської гвинтівки, виміняв чи що? Не навоювався хлопець. Поруч сидить на борті і поблажливо усміхається розхристаний американець.

– Ну, ще крихту приймемо за перемогу, – трохи розв’язно совав мені пляшку Медведев.

– Давай!

Дідько його бери, і справді перемога. Найбільша перемога в найбільшій війні. Давай, Медведю, будемо пить. За тих, хто ніколи не вип’є.

І я випив, чи не вперше зі своїм підлеглим, командиром гармати. Загалом те не було у нас заведено – пити з підлеглими. Коли й пили, то більше з рівними собі: взводні – зі взводними, комбати – з комбатами. Але тут така подія – кінець війни. А ми з Медведєвим понад чотири місяці кожного дня і кожної ночі разом. В одному окіпчику і біля одної гармати. А з однієї пляшки випивати не доводилося.

– Все ж могли в одній ямі лежати, – сказав Медведев, бовтаючи піднесену пляшку і ніби не наважуючись допити.

– Під Шаманторнією?

– Під Шаманторнією, хай їй… Там я вже не сподівався. Безвихідь повна.

Так, він казав правду, за Шаманторнію я не забувся. Під час весняного прориву німецьких танків нашу гармату відрізали від своїх, ми добу просиділи в кукурудзі, вже не сподіваючись вибратись живими. Попереду на висоті були німці, ззаду на дорозі німецькі танки, наш тягач «студебекер» згорів ще вранці біля переправи. І ми понурились. А тут Медведев каже: треба, коли стемніє, послати когось у піхоту, щоб дали чоловік п’ять, і тоді б ми спробували викотити гармату. Так і зробили. Послали Степанова, той пробрався між німецьких танків і привів чотирьох з піхоти; під ранок у тумані ми якось викотили з кукурудзи нашу гармату і пробралися до своїх. Навіть нікого не втратили. Але натерпілися – не дай Боже! Вранці по тій кукурудзі вже гасали німецькі гренадери.

Якраз до нашої веселої купки долучився і Степанов – дужий, немолодий уже молодший сержант з орденом Слави на засмальцьованій гімнастерці – це за той його не надто звичайний подвиг.

З машини зліз Кананок. На цьому ярмарку пустотливої веселості він виглядав якимось найнерадіснішим, завсідна його усмішка нині зійшла з кирпатого обличчя, і я розумів, чому. Скінчилася війна, а у хлопця жодної медалі, що, певно ж, його засмучувало. Казали: не заслужив. Провоював зиму поряд з усіма, як і всі, терпів під вогнем, але ось – не заслужив. Бо молодий і скромний. Хоча головне – заслужив життя, хіба це не найбільша нагорода для кожного солдата?

Навколо гув, гомонів, метушився солдатський натовп. Солдати нашої та й інших батарей полку перемішалися з американськими, яких приймали справді як братів, – гомоніли, обіймалися і пили разом з ними. Але і між собою у наших струменіла донині не чута радість. Десь звіддаля вже горланили «Катюшу», а ближче виникла нова пісня, яку починав доладний баритон батарейного заспівача:

 
Покохай мене, солдатику,
І мій милий рідний край…
Вірно жінкою кохатиму…
Не до серця – забувай!
 

Медведева, схоже було, хміль брав не хутко; виглядаючи цілком тверезим, він тихим голосом до мене промовляв:

– Замиряться – приїжджай у гості. Якщо можна, з сім’єю. Або один. Я ж біля Телецького озера живу.

Те я знав. За зиму й весну доволі вже наслухався про його озеро, повне рибних дивин і неземної краси. Але сержант і зараз не міг стриматись, щоб не нагадати про те.

– Це ж озеро – чудо. Перше місце займає з краси.

– Може, і приїду, – сказав я непевно.

– А чого? Молодий, женитись треба. А у мене гляди – і наречена готова. Тоська моя саме впору…

Я знав і чув про його Тоську. Медведев був удвоє старший за мене, мав дорослу дочку і сина-кулеметника, що загинув під Сталінградом. Залишилась одна дочка, от він і старався гідно влаштувати її в житті. Але навряд чи я годився для алтайських наречених.

Ззаду поміж мною і Медведєвим протиснувся санінструктор Петрушин – з перевернутою на голові пілоткою та почервонілим обличчям. Цей уже був добряче захмелений.

– Цур, Медведю, не сватай дочку лейтенантові. Мені обіцяв.

Медведев тільки поморщився від п’яного нахабства.

– Забагато хочеш, – тихо промовив він і протягнув мені пляшку. – Тож вип’ємо, лейтенанте.

Здається, я випив ще з Медведєвим, а після і зі зважливим Кананком і навіть з Петрушиним. Я вже не злився на санінструктора, тим паче, що й він не злився на мене і сам мені про те сказав. Здається, після ми навіть обнімалися з ним, і він усе вихвалявся, як його поважають офіцери; начальник санслужби завжди вітається з ним за руку. Вже п’яним позирком я згледів перед собою хистку постать майора-пропагандиста поруч з комбатом чи ще з кимось, кого я вже не впізнав. Спрокволу, але певно я відключався, притулившись до крила «студебекера». Деякий час чув ще великий гомін побіч, як скрізь пили, співали, сміялися. А декотрі і плакали п’яними гіркими сльозами. Аж поки зворушену луговину не зморив п’яний сон.

Як заснулося, не відзначив, але проснувся раптом на світанку. Намацав біля голови величезне пильне колесо «студебекера» і, якось учепившись за нього, сів.

По всій луговині врозбрід стояли наші «студебекери», ніхто їх не порівняв, – як учора поставили, так і зосталися. І між них, під станками гармат, на стоптаній траві, в кузовах і розчинених кабінах лежали, спали, хропли солдати – радянські вперемішку з американськими – хто де і хто як. Поряд витягся той учорашній негр, що хотів у мене виміняти орден; на його ноги влігся хтось із наших, під ним, утоптаний у землю, валявся чийсь карабін. Кобура в американця була порожня й розщебнута, – мабуть, уже подарував комусь свого кольта. Чи поміняв на той іржавий карабін. Я з натугою звівся на ноги. Боліла голова, незвична слабість відчувалася в тілі. Але нове поривання відразу охопило мене. Я пам’ятав приблизно, з якого боку ми сюди приїхали і хистко побрів у тому напрямку. Обійшов «студебекери» своєї батареї, ніде не згледів комбата і подумав, що так, може, і ліпше. Правда, наткнувся на знайомі чоботи санінструктора Петрушина, який, звісивши ноги з розчиненої кабіни, солодко спав на м’якому сидінні. Либонь перебрав, – подумав я, хоч сам був не в кращому стані.

Сонним провулком, скрізь заставленим переправними амфібіями, вийшов на головну дорогу. Всюди було пустинно й безлюдно, мов за кінця світу. Скрізь усі всюди спали – в машинах, на подвір’ях та, мабуть, і в будинках також. Після великої напруги – війни.

Опанований певною метою, я побрів по дорозі на схід. Раз по раз озирався, чекаючи, що звідкілясь з’явиться якась машина. Та не з’являлась, не наздоганяла, ніде не було жодної. Тим часом зовсім розвиднілося, блакитне ранкове сонце було без жодної хмаринки. Перший день миру, великий день перемоги. Нарешті спереду виринув якийсь автомобіль з двома офіцерами в кабіні, але він їхав назустріч. За ним за тривалий час показалися два присадкуваті австрійські автомобілі з кузовами, повними визволеного європейського люду. їх було чутно здалеку, вони горланили свої пісні, їм було весело. Я все скоро крокував і крокував, поки містечко не залишилося далеко позаду. Дорога прямувала по стрімкому узбережжі доволі широкої ріки. На тім її березі теж пролягало шоссе, і дорожній рух там був набагато жвавіший, ніж тут. Автомобілі так і снували в обох напрямках, і я здогадався, що там – американці. Ріка стала межею поміж двома зонами.

Але що я мав усе-таки робити? Здається, я помалу тверезів після вчорашнього і все виразніше відчував авантюрність мого наміру. Отак пішака я не дійду, все ж ми далеченько від'їхали вчора від нашого останнього рубежу. А якщо й пощастить, урешті, з машиною, хіба ж я впораюся вчасно. Все ж, як не крути – я в самовільній відлучці, і в полку хутко помітять мою відсутність. Мабуть же, почнуть нарешті тверезіть переможці. Начальство змусить.

Але й повертатись уже було ніяк – не дозволяла гідність.

Видно, якщо надто потрібно, то Бог помагає. Правда, не завжди вчасно, буває, і з чималим спізненням. Коли вже пізно і покористатися тою божою милістю. Як нашому комбатові Рукавицину. За бої на Дністрі послали на Героя. Так хотів комбат одержати золоту зірку, та загинув під Секешфехерваром. Тільки поховали, як надійшов указ. Та кому він тоді був потрібен? Так приблизно подумав я, і тоді ж, озирнувшись, побачив машину. Ледь підняв руку, як машина згідно загальмувала і м’яко спинилася на шосе. Це був могутній ЗІС, із кабіни якого висунулась весела голова в облізлій пілотці.

– Що, лейтенанте? Сідай, прокочу.

Через задній борт я застрибнув у кузов, майже весь зайнятий якоюсь старосвітською шафою чи буфетом з позолоченими викрутасами на скляних дверцях; біля самої кабіни стирчали ще три якісь скриньки. Місця для пасажира тут узагалі не було, тільки ззаду біля борту зоставалася неширока щілина, в яку втиснулися мої ноги. Триматись не було за що, і я неспритно обперся руками об слизький бік шафи.

– Будеш якраз тримати, щоб не посунулась. А то стукнеться, кому відповідать?

Виявляється, і в день перемоги не всі пили-їли, подумав я. Декотрі займалися іншими справами. Але хай, на здоров’я… ЗІС нешпарко котився по непоганій дорозі, весняний вітер приємно обвівав спітніле від ходи обличчя. Моє жадання все ж обіцяло здійснитись, я був майже задоволений. «Покохай мене, солдатику, і мій милий рідний край… Вірно жінкою кохатиму… Не до серця – забувай!», само собою співалося в душі. Ні, я тебе не забуду, мила дівчинко, запевняв я себе. І все ж якийсь тьмяний, самотній неспокій тривожними штуршками передавався моїм передчуттям, все кортіло – швидше! Я боявся спізнитись.

– Перемога, лейтенанте! Диви ти, дожили-таки! – крізь вітер летів голос з кабіни, також до половини закладеної якимись пакунками.

Назустріч пішли машини – легкові, штабні, вантажівки. Ці спізніло так само пнулися за перемогою, на побачення з союзниками. У вікнах одного трофейного автобуса мелькнули веселі дівочі обличчя і донеслася музика – там грала гармошка. Мабуть, якийсь армійський ансамбль, здогадався я, з тих, що надихали нас на перемогу. Спізнилися, однак, на велику зустріч, треба було раніше.

У знайомому, безлюдному вчора містечку тепер панувало неабияке пожвавлення, справжній вуличний фест, з безліччю людей і, як я зрозумів, не тільки австрійців. Сюди зібралися, здається, з усього довкілля, з недалеких гірських поселень. На площі біля кірхи замайоріли прапори – французький трикольоровий, англійський і ще незнайомий якийсь. Це юрмились іноземці, зігнані Гітлером з усієї Європи для праці на військових заводах. Тепер вони вільні і прагнуть додому, кожний у своєму напрямку і під своїм стягом. Мені теж треба було додому, але моя черга ще не приспіла. Знову ж мене тут чекала вона.

Трохи від'їхавши від людної площі, ЗІС круто завернув на якесь просторе подвір’я і став. Веселий шофер сплигнув на брук.

– Приїхали! Тобі куди, лейтенанте?

– Мені далі.

– Що, в армійський тил? Ні, я туди не їду.

Заклопотаний, я озирався по боках. У дворі вже стояли два «студебекери» – порожній і чимсь навантажений. Але куди вони їдуть? І коли? Запитати не було в кого. Я обійшов їх з другого боку і під потинькованою стіною побачив ровер. Жовті, з дерева в ялинку двері, біля яких він стояв, були зачинені, ніхто звідти не виходив. Я обережно взяв ровер і розвернув його колом до вулиці. Ніхто мене не спинив, не кричав, і я покотив на асфальт.

Спершу мчав що є сили, шалено крутив педалі. Потім стишив хід. Усе ж за мною не гнались, мабуть, можна було і спокійніше. Зустрічні автомобілі здебільшого прямували по своєму боці і дуже не заважали. Тільки раз на повороті я ледве роз'їхався з шаленим «доджем», з якого чувся п’яний гомін – п’ятеро офіцерів з бутелькою святкували перемогу.

Окіл розстилався мальовничий ландшафт гірської долини з порослими сосняком схилами гір; де-не-де вдалечині на узлісках виднілися білі й сірі будівлі з широкими дахами; вулиці придорожніх поселень прикрашали строкаті фасади в стилі фахверку. З-за снігових вершин якось раптово викотило сонце і знов, як недавно, ударило в обличчя яскравим сліпучим промінням. Сонце зі сходу. Там була моя вітчизна – без гір і пишних забудов, зі своєю милою для мене зеленою красою. Тепер я повернуся туди. І не один.

Помалу оживши, цей намір мій зміцнювався дедалі більше, переростаючи в певну, непорушну мету. Як її здійснити, було не дуже зрозуміло. Але мета сформувалася і все більше проростала в свідомість, робилася невідчепною. Відчував, що відкладати не можна, задумане треба втілювати негайно. Та й чому ні? Війна ж скінчилася. Мені було трохи за двадцять літ, і я ще не пізнав кохання. Не було коли й не було кого покохати. Якось під Знам’янкою дуже сподобалася медсестра Нюра з фізкабінету. У неї розпрацьовували недоліковані руки-ноги, крутили «велосипед», стискали якісь пружисті «розкаряки». Раз посидів я з нею на чергуванні, поговорили, дуже вона здалася мені ласкавою. Вона й насправді була ласкава, та, на біду, не до мене одного. Якось вона дала мені рапіру і запропонувала пофехтувати з нею. Фехтувальник я виявився невдалий, вона легко і не раз уколола мене. Але з того фехтування я, здається, ладен був покохати її. Поки не побачив, як вона фехтує з пораненим у голову капітаном-льотчиком. Мабуть, той був спритнішим за мене у всіх відношеннях і, коли він виписався, сестричка поїхала з ним з госпіталю. В авіаційний полк. Я ж іще залишився доліковувати мою прострелену руку. Нюра була вправна спортивна дівка, у тому вся справа.

Я проминув іще одне невелике містечко в долині – купку білих і сірих будівель-котеджів. З вікон і балконів звисали й метлялися на вітрі білі простирадла, людей, одначе, видно було обмаль. У дворах і на узбіччі доріг де-не-де стояли військові автомобілі, біля них ворушився-снував військовий люд, тут уже влаштовувалися тили. Мене ніхто не спинив ні разу, не спитав, куди їду. Що значить – кінець війні! Коли вона тривала, хоч тут, за кордоном, чи на нашій землі, в тил за два-три кілометри поткнутися було неможливо. Скрізь заслони, шлагбауми, контроль і перевірка. Навіть пораненим треба було мати документ – картку передового району. Кривава рана ще нічого не значила. А тепер… Хоча все зрозуміло – війна ж скінчилася.

Ось, нарешті, і те наше містечко – вщент розбитою вулицею воно виникло з-за повороту. Я переїхав лінію німецьких окопів, затим своїх. Знайома вулиця, як і вчора, була густо закидана вже розтрощеним колами дріб’язком, а де й шматтям дахівки; відгонило гіркотою недогорілих згарищ. Містечку не пощастило, напослідок не вбереглося, як убереглися ті, що від нього на захід. Доля міст, мабуть, як і доля людей, особливо за війни. Але щастя, що вцілів знайомий котедж за річкою – з-за розбитого будинку на розі я відразу вбачив його під горою, і серце моє радісно заляскотіло в грудях.

Однак щось мене тривожно штурхонуло зсередини, коли я згледів з містка напіврозчинену хвіртку. Завжди вона була зачинена, і я перелазив її згори. Кинувши на землю ровер, я підтюпцем побіг до близьких дверей. Але двері… Що це? Чому весь низ їх виламаний, а кам’яна стіна поряд чорніє вогненною підпалиною? Ще не розуміючи, що це могло означати, я пхнув розламані двері ногою і ступив у знайомий, як і тоді темнуватий, вестибюль.

І відразу побачив її.

Її маленьке, мов у підлітка, тіло знерухоміло на слизьких плитках підлоги якраз на середині вестибюля, де вчора стояв круглий столик. З усієї одежі на ній зосталася лише розідрана на грудях кофтинка, коротке русяве волосся розметлялося окіл закинутої на підлогу голови, на гостренькім підборідді стік і запікся струмінчик сукровиці. Широко розплющені очі невидюще гляділи в морок високого підстілля.

Я не доторкнувся до неї, тільки опустився поряд навпочіпки і сидів так, дивився, оглядав її мертве личко і не знав, що мені робити – плакати чи, може, кричати? Дуже хотілося вити й кричати. Але хто міг почути мій крик, зрозуміти здичавілий мій біль? Страшенну несправедливість цієї погибелі? Війни чи життя загалом…

Коли трохи якось відпустило, я підвівся і вперше озирнувся навколо. У вестибюлі панував розгром. Усі двері шафи були розчинені, окіл на підлозі валялися книги. Легкі ослінчики лежали в різних місцях вестибюля, столика чомусь ніде не було видно. Два шкіряні крісла, що стояли біля стіни, були зсунуті зі своїх місць, з їх порізаних сидінь стримів витий дріт пружин.

Поволі відходячи від раптової прострації, я зазирнув крізь розчинені двері на кухню, де так само все було порозкидане, посуд побитий, меблі перекинуті. В наступному, більш просторому приміщенні, мабуть, була їдальня з довгим столом посередині та темними картинами на стінах. Пуста, оздоблена золотою ліпкою рама лежала на столі, крісла були перевернуті і безладно валялися по всьому приміщенні. А біля наступних дверей з-за стола висовувались на паркеті довгі ноги в чорних з темно-синіми лампасами штанах. Доктор Шарф був застрелений у голову, і калюжка крові розтеклася від нього до дверей. Я прочинив ті двері і відчув перешкоду, далі якої вони не відчинялися. Крізь щілину однак стала видна долі біленька, мов кульбабка, голівка фрау Сабіни. Вона також була нежива.

Я ходив серед цього дикунського розгрому, перебирав невидющим позирком розкидані, потоптані, попсовані речі, одежу, меблі і не розумів нічого. Я був здивований, приголомшений, знищений. Хто це скоїв? За віщо? Скінчилася ж війна, як же так? Це помста чи грабіжництво? Чи, може, політика? Знову вийшов до вестибюля. Байдужа до всього Франя тихенько лежала на колишньому місці. Так ось як їй судилося скінчити життя. І коли! Наприкінці війни. На порозі миру. Коли у мене народилося сподівання на життя. А їй саме в такий час випало померти. У свої вісімнадцять літ…

Я рівненько склав удовж тіла її маленькі руки, зімкнув разом її голі, скривавлені ноги. Виродки і гади! Гади й виродки! Хто б вони не були – наші чи німці! Більшовики чи фашисти. Чому не розверзнеться земля, не проглине їх? Я підняв поряд зібганий квітчастий обрус зі столика і рівненько накрив ним Франю. Але що мав робити далі?

Дуже боляче було дивитися на цей розгромний гармидер, бачити нерухомі скривавлені тіла. За війну я чимало надивився на забитих, пошматованих снарядами людей – своїх і німців. Але то були чоловіки і солдати. Тут же маленьке юне дівча, моє несподіване кохання.

Мені потрібна була допомога, хоч би якесь душевне опертя. Якби поряд були друзі чи хоч би мої хлопці зі взводу. Але їх не було, а що я міг один? Іти на дорогу, де снували автомобілі невідомих військових частин, просити офіцерів – хто з них зрозумів би мене?

Що-небудь тлумачити я не мав сили. Та й кому яке діло тут до цієї трагедії в багатому котеджі? З цими австріяками та їхньою служницею? Місцева влада? Де мені шукати її? Та й чи є вона тут, у цьому розбитому, вчора ще фронтовому містечку? Мабуть, тут панувало безладдя, і ця трагедія – насамперед наслідок того безладдя.

Може, треба було їхати в полк? Але полк був далеко, і я не міг покинути тут Франю та й цих нещасних її старих. Мабуть, треба було дати їм якоїсь ради. Останньої на цій землі.

Не знаючи ще певно, для чого, я побрів у містечко. Не тією зруйнованою вулицею, з якої я приїхав сюди – провулками понад річкою. Тут пошкоджених будинків траплялося менше, декотрі були з глухо зачиненими віконницями і здавалися покинутими. Де-не-де в городчиках, біля ганків червоніли весняні квітки і зацвітав бузок. За одним кущем біля фахверкової стіни я згледів людину. То був немолодий австріяк у капелюсі, він підмітав засмічене друзками подвір’я і здивовано знерухомів з мітлою в руках.

– Послухайте, там у котеджі забиті…

– Ніхтс ферштейн, – вислухавши, крутнув головою австріяк.

– Ну забиті, розумієте? Морд!

– Морд?

– Так, морд. Там, у котеджі…

– Найн, найн! – оскаженіло закрутив головою австріяк. – Іх цивіль, нейтраль менш. Найн…

Не прощаючись, я рушив далі. Лихий би його взяв, цього нейтрального менша. Чи він зрозумів мене, чи не захотів зрозуміти. Я перейшов на другий бік коротенької околичної вулички. Якраз на розі за невисокою цегляною огорожею розмовляли дві жінки, і я покликав їх з вулиці. Спершу до огорожі підійшла старіша, дебела жінка у фартусі, затим до неї застережливо наблизилася молодша – худа й кощава, в чоловічому вбранні та штанах.

– Прошу пробачити фрау. Там – морд, розумієте? Треба допомогти. Доктор Шарф унд фрау. Шарф унд фрау.

– Доктор Шарф! – жахнулись жінки. – Морд?

– Так. Забиті. І дівчина, фройляйн.

Вони щось хутенько загомоніли між собою, а я вкотре за війну пошкодував, що колись байдуже поставився до німецької мови. Старався в інших шкільних предметах, а в тому, який найбільше придався б на війні, не надто. Я стояв і мовчав.

– Гер офіцір, – кірхе! Кірхе, ферштейн? – взялися обидві показувати за ріг будинку.

Так, я почав здогадуватися, що треба в кірху, позеленілий шпиль якої стримів між уцілілих дахів десь окрай містечка. Дивно, що він уцілів у недавній колотнечі, хіба що його захистив Бог. Ще не вірячи, що там мені допоможуть, я побрів туди міськими провулками і насправді незабаром вийшов до кам’яної огорожі-стіни. Далі височіли старі дерева і за гостроверхою хвірткою видний став широкий вхід у кірху. Була вона не дуже великою, доволі похмура з вигляду і стара. Я несміло зайшов усередину, де панували напівморок і прохолода, але далі, видно було, горіли свічки і чувся тихий, упівголоса, спів. Ступивши з-за колони-стовпа ще декілька кроків, я побачив купку людей, що товпилися перед відкритими трунами; за ними з молитовником у руках стояв священик. Тут відспівували небіжчиків, цивільних чи військових, я не розгледів. Мабуть, помітивши мене, звідкись з’явився чоловік у чорному, нерішуче спинився напроти.

– Святий отче, – тремтливим голосом сказав я. – Там морд, доктор Шарф…

– Доктор Шарф? – повторив священик рівним, як здалося, байдужим голосом. – Морд?

– Морд, – сказав я. – Фрау і дівчина, фройляйн.

– Фройляйн? Драй морд?

– Драй морд.

Коротким рухом двох пальців священник звикло означив хрест на грудях і щось потлумачив мені, хоч я не зрозумів, що саме. Спроквола здогадався, що, мабуть, треба почекати. Тоді я вийшов з гнітючої напівсутіні кірхи на затінене деревами подвір’я. Чекати? Це зрозуміло. Бо, певно ж, їм треба про щось довідатись, а мені щось пояснити. Тут же злочин – убивство і грабіж. Хоч священики, відомо, не слідчі. Але ж…

Так міркуючи, я недовго стояв перед старою, мов закоптілою від часу кірхою, і вкотре болюче спробував зрозуміти: хто? Хто їх понищив – і господарів, і дівчину? Були всі випадковими безвинними жертвами чи тут був якийсь певний логічний намір? Може, винуватий у всьому такий гарний знадвору котедж? У недобрий час його, видно, одержали ці Шарфи в спадщину. Хоча… Подумавши, неважко було здогадатись, хто міг отаке витворити. Таке вже траплялося, і не тільки на австрійській землі. Торік на формуванні під Луцьком перед строєм полку були розстріляні двоє з транспортної роти. Ці вволю повеселилися – напилися і згвалтували на хуторі жінку, вбили її сина-підлітка. Щоправда, ті не грабували. Мабуть, не було чого. А ось тут з’явилися чималі можливості і знайшлися оті, що не проти скористатися ними. Тим паче, в лігвищі звіра, нелюдськім буржуазнім суспільстві…

Бідна Франя! Рятувалася од війни в Європі, та якраз у Європі війна догнала її. Але чому саме її? Я ж таки мав значно більше підстав на смерть, а живу.

У кірху пройшли ще дві жінки в чорних капелюхах, здивовано повглядалися в мене, – мабуть, зовсім недоречну тут істоту. Я й сам увесь час відчував свою тут недоладність, але я чекав. На велику приязність, відомо, розраховувати не доводилося. Хоч вони й не знали певно, хто вчинив розбій у квартирі Шарфа, але, мабуть, здогадувались. А може, і підозрювали. Тому я чекав тут, біля кірхи. Коли вже чекання моє готове було скінчитись, звідкись із завулку до брами під’їхала фура. Два битюги, ледь ворушачи товстими, мов колоди, ногами, покірливо спинилися навпроти. З плескатої фури сплигнув чоловік з поголеним обличчям і беретом на голові. Побачивши мене, щось замугикав, замахав руками, і я здогадався, що це – німий.

З кірхи вийшов той самий священик, який зі мною вже розмовляв.

– Он привазіт версторбене кірхе бегребен, – сказав священик.

Здається, я його зрозумів і вийшов з-під арки. Німий тим часом заляскав ремінними віжками, і ми рушили понад огорожею.

Я йшов попереду, фура весь час відставала. Певно, я надміру спішив, а могутні битюги не могли швидше.

Все ж ми добрели-доїхали до нещасного котеджа над річкою. Тут було все, як раніше, коли я його покинув. Ми з німим спинилися перед дівчиною, і я трохи підняв обрус. Згледівши неживу Франю, німий заеротав щось невиразне, розпачне, заляпав об себе руками, виказуючи отак своє гнівливе почуття. Я свої почуття, як міг, топтав на дні душі, показувати їх чи переживати я не мав уже сили. Удвох ми обережно поклали дівчину на обрус, і, трохи загорнувши, понесли на фуру. Тут уже я не міг стримати сліз, і не посоромився німого. Укотре я проклинав усе на світі. І себе в тому числі. Як я міг її покинути тут, треба було вчора забрати. Але ж побоявся, посоромився. Своїх хлопців, комбата, «смершівця». Тепер от не соромлюся і не боюся. Нікого. Але яка користь… За Франею на тому ж обрусі перенесли у фуру довге тіло доктора Шарфа і його фрау. На широкій фурі вистачило місця для всіх. Німий накрив обрусом небіжчиків, і ми рушили тим же шляхом до кірхи. Німий з віжками йшов по один бік фури, а я – по другий. Де-не-де з подвір’їв і вікон на нашу сумну процесію позирали люди, нечисленні мешканці містечка. Я ж не позирав нікуди. Брів, ніби сліпий, не відчуваючи ні вулиці, ні людей, ні перемоги. Здавалось, я випав з часу і перестав відчувати себе. Мене ошукали. Люди чи доля. Чи війна. А може, перемога, яку тепер без мене святкували на тій луговині. Мені ж випало інше свято. Чорне свято біди.

Коли ми приїхали до кірхи, з цвинтаря виносили труни тих, кого відспівували раніше. Ми трохи зачекали, і тоді до нащої фури підступили люди. Без великого смутку вони огледіли забитих, про щось коротко перемовлялися, зітхали і хрестилися. Я стояв збоку і чекав, що вони підступляться до мене, – може, з кривдою, докором чи лайкою. Але ніхто на мене не зважав. Буцімто і не помічав навіть. І я думав: невже вони стільки поховали, що їм уже нічого не цікаво? Хто і чому забили? Хоча що б я сказав їм? Що я сам знав? По одній труні вони переносили небіжчиків за кірху. Я туди не пішов, тільки відійшов у затінок дерев і наглядав здаля.

За кірхою приткнувся до кам’яної огорожі невеличкий цвинтар – дуже охайні, посипані жорствою доріжки, мохасті могильні камені з облізлими написами, приземкуваті лютеранські хрести з чорного і сірого мармуру. У дальнім кінці цвинтаря, де вже не було дерев, тепер ховали. Розкопана земля, чоловік п’ять жінок у чорному вбранні. Чи не там поховають і моїх бідолах? І Франю. Я хотів піти роздивитись ту місцину, та не наважився. Я повинен бути поблизу від входу в кірху.

Я не знав, що робилося всередині кірхи, куди мене не покликали, і я не йшов. Я все не міг опанувати собою. Часом ладен був заридати, та не ридалося. Стисло щось у горлі і не відпускало. І я рухався по доріжці біля кірхи – взад і вперед. Люди, що заходили з вулиці чи виходили з кірхи, не переставали здивовано позирати на мене. Але ніхто не запитався нічого, нібито для них все було надто звичайним. І те, що тут ховають, і що топчеться біля кірхи радянський офіцер. А може в тій їх неувазі крилося певне ставлення? Не хотілося б того визнавати, але й цілком відкидати це також не було підстави.

Зрештою, людське ставлення до моєї персони тепер не дуже мене цікавило. Єдина моя цікавість була тепер у церкві. Заради неї я тут і ходив – сюди і туди, туди і сюди. Я пригадував нічну оповідь Франі, наші з нею розмови. А також слова, мовлені бідолахою доктором Шарфом. Тоді я не перечив ні щодо миру, ні щодо війни. Все ж війна для нас велика школа, я багато що спостигнув на війні. Навіть і в її останні дні. Насамперед те, що нічого не треба боятися. На війні тобі нічого не зроблять, окрім того, що заб’ють чи поранять. Перше й друге надто вже просте, майже примітивне. Здається, однак, лише після війни з твого життя можуть зробити пекло. Коли не захочеться і жити.

Може, за годину чи дві мене покликали, і я зрозумів, що наближається найважливіше. Сунувши в кишеню зняту з голови пілотку, заглибився у півморок кірхи. Там уже чекали мене два священики. Худенька білолиця монашка в чорній хустці була за перекладачку.

– Хай пан скаже, як були умертвлені люди, – звернулася вона чомусь по-польськи. Священики уважно позирали на мене.

– Я не бачив, – хрипувато відповів я. – Коли приїхав, вони вже були мертві. їх забили.

– Хто їх зробив мертвими?

– Не знаю.

– Какой іметь конфесія млода панєнка?

– Хто зна. Може, католичка.

– Добже, – сказала монашка і щось загомоніла до священиків по-німецьки. Ті згідно покивали головами. Більше вони нічого не питалися; мабуть, та справа для них була вже звична. Вони подалися до небіжчиків, і тоді я зирнув у труну, що була скраю. До підборіддя прикрита чимсь, Франя лежала тихенько, ніби жива, і лише прикидалась мертвою. Прикидалась, однак, назавжди.

Купка людей, що була в кірсі, почала відспівування. Я не розумів слів, але від щемливої мелодії одразу почало вивертати душу. Дуже боявся не стриматись, боявся заплакати. Сльози застилали очі, я ледве гамував їх, щоб не попливли з очей. Дивно, що навколо не плакав ніхто, тільки співали, ніби в якомусь екстазі, і гуки ангельського хоралу самотньо лунали під темним склепінням кірхи. Може, це був останній похорон війни. Спізнілий похорон. Злі сили війни добирали свої жертви. Ніби не все зібрали за чотири роки.

Коли почали зачиняти віками труни, я зробив спробу наблизитись, проте спізнився і Франі більше не побачив. Чорне віко назавжди сховало її від мене. Люди взялися підіймати труни, щоб винести їх. Все ж чоловіків тут було небагато, труни виносили по одній. Як підняли труну з Франею, я також підставив плече. Труна була не важка, хіба великувата для маленького тіла дівчини. Мабуть, тому, коли йшов, здалося, що вона там ворушиться. Але ворушилася, певно, від наших невладних кроків. Ми обійшли кірху і гравійною доріжкою потупали в самий кінець цвинтаря. Біля кам’яної стіни в кутку було вже накопано кілька купин– могил – тих, кого тут поховали раніше. З останніх могил злітав угору гравій, то завершували свою роботу два могильники. Один з них був той самий німий у синьому береті, з яким ми їздили за вбитими. Франину труну ми поставили додолу біля її могили і чоловіки повернулися до кірхи за рештою. Трохи поміркувавши, я пішов за ними.