355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Василь Быков » Круглянський міст » Текст книги (страница 7)
Круглянський міст
  • Текст добавлен: 11 октября 2016, 23:35

Текст книги "Круглянський міст"


Автор книги: Василь Быков


Жанр:

   

Военная проза


сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц)

17

Чимало-таки одійшовши хмизняками від Круглян, вони надибали стежину в змішаному з вільхою старому ялиннику. Здається, десь тут мав починатися Гриневицький ліс – знайома, безпечна містина, їх партизанська парафія. Стало спокійніше, про переслідувачів уже не думали. В ялиннику панував міцний, майже спиртовий настій вогкої весняної прілі та смоли; волога, устелена мохом, земля горнулася в пістрявий від сонячних полисків затінок; лапате гілля ялин, погойдуючись, звично шуміло вгорі.

Ледь помітна в моховитому болітці стежина вивела їх на стару, закинуту ділянку з колись наготовленим, але так і не вивезеним кругляком – окрай широкої прогалини приткнулося кілька довгих штабелів оброслих мохом рудостояків. Опріла кора розлізлася, в потемнілих від часу окоренках жовтіли видовбані дятлами ямки.

На ділянці припікало сонце, вони всі угрілися, і Бритвін, який ніс перекинуту через плече шинелю, рішуче кинув її під ноги.

– Привал!

– Фу-х, тепло! – згідно озвався Данило і, як був, товстуватий та незграбний у розстебнутій ватянці, задом сунувся в затінок під штабелем. Бритвін спершу зняв ремінь, розстебнув усі гудзики на гімнастерці, потім гепнувся на шинелю і, сопучи, стягнув чоботи.

Стьопка, подумавши, також присів під штабель.

– Далеко ще тупати? – запитав Бритвін.

– Не так щоб далеко. Трохи пройдемо до Ляхавина, затим лісництво минути, – почав прикидувати Данило.

– То скільки кілометрів? П’ять, десять?

– Кілометрів? Щоб не збрехати… Та не дуже зосталося.

Бритвін осудливо покрутив головою.

– Ну й арифметика в тебе! Багато, не дуже. Давай сумку та перекусимо.

Данило з підкресленою готовністю перекинув через голову скручену чіплянку сумки і насамперед витяг з неї пляшку з паперовою затичкою. Застережливо укріпив її на нерівній моховитій землі між собою та Бритвіним. Стьопка старався не дивитися туди – робив вигляд, що досліджує палець на нозі, справді до крові збитий об корінь. Їсти йому перехотілося, більше дошкуляла спрага, і він думав, що, відпочивши, треба пошукати десь струмок.

– Ну, що ж, тоді хильнемо! – задоволено сказав Бритвін.

– Заробили, – усміхнувся Данило. – Є за що. Бритвін ворухнув сумку.

– А там же й закусь була. Ану діставай, що спорядив поліцаїв синок.

Стьопка аж здригнувся: так просто і буденно було сказано це, ніби Митя все життя був йому ворогом. Хлопець здивовано скинув голову, чекаючи щось побачити у виразі обличчя Бритвіна. Однак на пругкому, торкнутому свіжою щетиною обличчі того було тільки щире задоволення від передчуття близької їди з випивкою.

Данило дістав саморобний, змайстрований з окіска ножик і розгорнув полотняну ганчірку. Товста скибка хліба, відрізана від середини хлібини, шматок м’яса і чотири фарбовані великодні яйця примусили їх мимохіть ковтнути слину. Вони вже не могли відвести очей від великих Данилових рук, коли він почав ділити харч: розрізав на три частини хліб, м’ясо, розклав яйця, два з яких були потрощені. Бритвін однією рукою взяв пляшку, другою згріб свою порцію закусі.

– Ну, а Товкач що – не зголоднів?

Стьопка вовкувато зирнув на їх двох: слова Бритвіна прозвучали так, що стало зрозуміло: якщо він відмовиться, ті не бідуватимуть. Мабуть, саме тому він рішуче підвівся і, не торопко підійшовши ближче, взяв останню пайку – друга вже була в руках Данила. Бритвін пожлуктив з пляшки, поморщився.

– Отрута! І як її поліцаї п’ють?

– А п’ють! І нічого. Пальзітєльна, кажуть, – жартівливо озвався Данило, переймаючи пляшку. Останнім часом він став говіркий – не те що вчора, і Стьопка подумав: з чого б це? Данило також випив. Може, й не стільки, як Бритвін, але теж чимало – ледве не всю. Витягнув у руці і подивився, чи багато залишилося.

– Ну, а тобі не треба. Малий іще, – сказав він Стьопці, ніби жартома, але й справді пляшку відставив убік. Степан перестав жувати.

– Хто малий, а хто старий. Давай сюди!

– Зіп’єшся ще. П’яндигою будеш.

– Не твоє діло. Дай пляшку!

– Це хай командирові, – раптом улесливо заусміхався Данило.

– Командир – він голова. Гляди, як усе владнав!

– Годі, дай і йому, – махнув рукою Бритвін. Данило ще раз подивився на пляшку – там було, певно, з півсклянки – і віддав. Степан, хоч і не мав до горілки великої охоти, тепер майже зі злістю, затявши дух, вицідив усе до краплі.

– Ти глянь! – здивувався Данило. – О, молодь пішла! Енергійно жуючи, Бритвін з легким осудженням косив на нього очима, а Стьопка сидів до них боком і зосереджено їв. М’яса йому випало небагато, він хутко зжував його. Залишався шматок хліба і маленьке, мов голубине, великоднє яєчко, яке він полишав на після. Хлопцю було наплювати, що про нього говорили ці двоє, він не поважав їх і не відчував жодної вдячності за випивку. Він ледве стримував у собі злість, усе виразніше відчуваючи, що в цій доволі вдалій операції з мостом щось нечисто. Те, що всю дорогу і тепер Бритвін уперто обходив у розмові Маслакова і Митю, тільки підтверджувало його підозру, і це не могло не озватися в нім давнішою неприязню до ротного.

– Ні поваги тобі, ні поступки! Отака молодь! – буркотів тим часом Данило. – Раніше так не було.

– Що б ви робили без цієї молоді? – різко проказав Степан, відчуваючи, як гнівлива задиркуватість підіймається в ньому з катастрофічною неухильністю. – Бліх по хатах плодили б?!

Звичайно сумирний Данило з-під клоччастих брів недобре націлив на нього вузенькі щілинки очей.

– А ти нам не указ! Не командир, щоб указувати.

– Надто ти, бачу, командирів любиш. Щоб командували. Либонь без команди і в ліс не пішов? Чекав, поки з печі стягнуть!

– Моя справа. Не тобі докоряти. Шмаркач іще!

– Буде, не заїдайтесь! – обірвав сварку Бритвін. – Товкач хоч і злий, а сміливий. Молодець!

Стьопка уважно подивився на Бритвіна, але той цілком серйозно витримав його погляд. Хлопець, однак, злосливо усміхнувся одними вустами: ні вже, на таку дешеву принаду його не візьмуть.

– Хвалите? Так, як і його хвалили?

– Це кого?

– Митю, кого!

Бритвін виразно хмикнув.

– Ну, знаєш! Треба було, то й хвалив.

– А тепер уже не треба? Тепер мене треба? – хутко наливаючись злістю, уривисто сказав Стьопка. Шматок недожованого хліба різко випирав за його щокою.

– А ти що, невдоволений?

– Вдоволений!

– Слава Богу. А то я подумав, що ти покривджений: чому я тебе, як учора Маслаков, на міст не погнав?

«Так ось воно що!» – майнуло в голові у Стьопки. Може, Бритвін ще почне дорікати йому за невдячність? Справді, на міст не погнав, справу зробили, і все якнайкраще. Навіть вибухівку для загону зекономили. Та все одно до Маслакова йому далеко.

– Маслаков не гнав! – майже вигукнув, зриваючися на сварку, Степан. – Маслаков вів! Це ти гнав!

– Кого я гнав?

– А Митю! Згадай!

Ну, так і є! Тут уже стало певно, що Стьопка влучив у його болюче місце.

Розперезаний, босий, Бритвін раптом підхопився і вищирився на хлопця.

– Ах ти шмаркач! Оговорити хочеш? У мене ось – свідок! Ану, хай скаже: гнав я чи він сам пішов!

– Сам, сам! – швиденько підтвердив Данило. – Просив Христом-богом. Щоб, виходить, за батька оправдатись.

– Зрозумів? Поліцая синок до того ж! Не забудь.

Стьопка мовчав, трохи збентежений цим несподіваним поворотом суперечки. Так, тут вони мали рацію. Просився, це правда. І що поліцаїв синок, теж правда. Але що ж тоді виходить?

– Виходить тоді, це поліцаїв син міст висадив у повітря. А не ми. Так?

– Ні, не так! – твердо сказав, як відсік, Бритвін. – Ми висадили. Ми організували все і керували. Я керував. Чи ти з цим не згоден?

Стьопка не знав чому, але з цим він справді був не згоден, хоч і перечити більше не став. Напевне, для сварки з цією людиною він був слабак. Щось у голові його переплуталося, всі ці взаємозалежності і складнощі, і без того незрозумілі йому, тепер і зовсім затуманилися – не розібратись. Тільки якоюсь найупертішою і найчуйнішою часткою своєї душі він відчував, що Бритвін махлює, і він нізащо не міг змиритися з цим.

Данило під штабелем драв жовтими рідкими зубами шматок м’яса:

– Чуєш?.. Якби не вони, – кивком бороди він показав на Бритвіна, – якби не вони, все пропало б.

Стьопка підвів голову і, відчувши щось загадково-важливе в цих словах, утупився зором на Данила.

– Ага. Коли кінь виїхав на міст, вони бабахнули, і готово. Якраз Посеред мосту.

– Кого? Коня?

– Ну так! Того Рослика. О снайпер, а-яй! – набравшись голосу, басовито доводив Данило.

У шумливій і хисткій Стьопчиній голові, либонь, із запізненням, але надто виразно блиснула просто невірогідна здогадка, осліплений якою, хлопець хвилину не міг вимовити слова. Він лише дивився то на Бритвіна, то на Данила. Але спроквола все ставало на свої місця, він уже цілком певно почав розуміти, чому не побіг разом з ним Митя: хлопець кинувся рятувати Рослика.

А йому, дурню, здалося, що в коня стріляв поліцай.

– Падлюко! – відчуваючи, як щось лютістю спалахнуло в нім, закричав Стьопка. – Падлюка ти! Зрозумів?

Майже не володіючи собою, Стьопка підхопився на ноги, зціплені в кулаки його руки дрижали, і він задихнувся від безсилого обурення. Бритвін хвилину сидів, ніби також збитий з пантелику його словами.

– Ах, он як! – нарешті збагнув він і також підхопився на шинелі. – Здати автомат!!

Тепер уже сторопів Степан.

– Автомат? А ти мені його давав?

Бритвін подався до хлопця, але Стьопка, випередивши його, з неторопкою впевненістю нагнувся і підняв свій новенький, з лакованою ложею ПКШ.

– Здати автомат! – гнівливо повторив Бритвін.

– А хріна!

– Ти що, молокососе! Випив, так бунтувати? Проти командира йти?

– Ти не командир! Ти – шахрай!

– Ах, так!

Сутичка дійшла до краю. З-під штабеля зі зляканим обличчям торопко і незграбно зводився Данило. Бритвін, застигши на секунду, мовчки повернувся і рішуче схопив прихилену до колоди свою трьохлінійку. З нею він упевнено кинувся до Стьопки.

– Не підходь! – крикнув Степан і під штабелем відступив на один крок.

Але Бритвін рухався з підготовленою гвинтівкою в руках – увесь затятий, напружений і рішучий.

– Не підходь, кажу! – майже з розпачливою лютістю попередив Стьопка і скинув з плеча автомат. Від несамовитості і хвилювання він важко, поривчасто дихав, заходячись від кривди, що їх двоє на нього одного.

Бритвін на мить спинився, зімкнувши наїжені брови, з люттю в очах, затим раптом широко стрибнув і опинився навпроти. Степан смиконув рукоятку – затвор клацнув у тиші, ставши на бойовий звід. Деручи об дровини плечі, Стьопка тиснувся спиною до штабеля.

В озвірілих очах Бритвіна сковзнула нерішучість. Але зараз же спалахнули ще більшим шаленством, він зробив різкий випад наперед і одночасно махонув гвинтівкою. Стьопка увігнувся, та невдало: біль електричним ударом пронизав його від чирякуватої шиї до п’ят, по спині потекло щось гаряче. Хлопець ледь не випустив автомат і стяв зуби. Злісна кривда пихнула в нім з новою силою, не своїм голосом він крикнув: «Сволото!» – і, задихнувшись, чесонув з автомата. Коротенька, в три кулі черга пругко пирснула в лісовій тиші.

Бритвін раптом упустив гвинтівку, зігнувся, обома руками схопився за живіт і, хистко ступаючи, почав хилитися.

В гарячці хлопець ще нічого не встиг зрозуміти – він лише відчув, що сталася біда, – як ззаду щось задишкувато хакнуло, і широкі чужі руки стиснулися на його грудях. Стьопка сіпнувся, спробував вирватися, але не вистачило сили, і він, смикаючись і жахливо слабнучи, осідав під тягарем, поки не ввіткнувся обличчям в мох.

– Молокососе! Стріляти? Ах ти!..

– В’яжи його! Руки в’яжи! – сипів поряд плаксиво-розлючений голос.

Данило без гострої потреби мстиво крутонув його на землі, більше підламав руки, коліном безжально тисконув у ребра нижче лопатки – в хлопчачих очах блиснуло й розпливлося жовто-вогненне коло. Степан захлинувся, але змовчав, з усієї сили терплячи біль і задихаючись від кислого смороду мохового болота, який роздирав його груди.


18

А тепер сиди ось тут. Видно, і справді його розстріляють.

Сонце з-за ялини лагідно висвічує один бік ями – робиться тепліше. Ліс навколо щосили повниться звуками: чути, як, гомонячи, шикується кудись група партизан – мабуть, на чергове завдання; хтось із посильних, окликаючи по дорозі знайомих, шукає начальника господарства Кліпця; з другого боку запрягають коня – брязкають кинуті додолу голоблі, і рипить хомут. Чулися репліки та сміх людей. Новий вартовий ні-ні та й підійде до ями – либонь, зазирне в неї: на земляні грудки скраю тоді падає його різка зламана тінь і зразу ж зникає. Хоча він і втішав Стьопку, але, мабуть, розмовляти йому з арештантом не хочеться, і хлопець відчуває це. Якась страховита відчуженість уже відокремила його від інших, колишніх його сусідів і товаришів по загону, і настановила в особливе становище – кривдне й загрозливе. Що ж, мабуть, він завинив.

Нагорі, судячи зі звуків, нічого особливого не відбувається, там з повною байдужістю до нього йде звичайне життя загону. І тому зовсім несподіваний знайомий голос змушує його здригнутись.

– Ось де вони! Шукав, шукав…

– Чого шукати! Он кухня.

Стьопка неприємно зіщулюється в клубок – це вже за ним, певно. Але чому Данило?

– Ну, де він? Сидить?

В землі гулко віддаються кроки, обидва з вартовим вони йдуть до ями, і невдовзі Степан бачить над собою знайомі Данилові пасма. Ну, що йому ще треба?

– О посадили! Як вовка. Гм. На, ось їсти приніс.

У яму спускається на дротяній дужці зроблений з якоїсь бляшанки казанчик, на якім свіжий, трохи підсохлий патьок кулешу. Запах їжі вмить забиває всі інші, затхлі пахи ями. Відчувши на хвилину радість, Стьопка бере котелок і затискає його між колін.

– Ложка є?

Ложка в нього є, він дістає її з кишені – свою давню годувальницю з коротко обрізаною колодочкою, витирає пальцями від крихт і починає їсти. Данило сідає над ямою. Поряд стоїть вартовий.

– Знаю я цього Бритвіна, – каже він. – Занудливий, боронь боже. Взимку Маланчука в Підосиновиках застрелив. Начебто за порушення дисципліни. Негідник він.

– Негідник, – легко погоджується Данило, і Стьопка аж похлинувся від здивування: бач, як хутко перемінив думку! Він коротко позирає знизу вгору: Данило неторопко ладить цигарку – на його клоччастому обличчі нічого не розбереш.

– Тож, кажуть, побились?

– Було, – непевно відказує Данило. Міркуючи з його настрою, розказувати, як і що відбулося вчора, у нього нема охоти.

– На цій вражій війні всіляк бува… Мабуть, ти, Бородо, на куриво багатий?

– Де там! Лушпиння зібрав.

– То недопалок залиш. А то вже два дні не курив – вуха опухли… З такими, як цей Бригвін, ліпше не заїдатися. Ну їх. Що нам – більше за всіх треба?

– Авжеж. Нащо проти вітру руками махати? – погоджується Данило, напустивши в яму диму.

Розмова не в’яжеться, вартовий чекає «бичка», і Данило з жадливою насолодою дотягує цигарку.

– На, кури.

Кінчиками пальців вартовий обачливо бере з Данилових нігтів недопалок і відходить – його тінь сковзає по Данилових чоботах. Стьопка вискрібає котелок. Куліш смачний, але замало, з’їв би й більше.

– Ну, під’їв?

Стьопка мовчить: що йому розмовляти з людиною, від якої хтозна чого чекати.

– Бритвіну операцію робитимуть. Хотів, щоб тебе привели.

Ще чого! Нащо йому йти до Бритвіна – сваритись хіба? Але сварка вже скінчена. Тепер слово – начальству, воно все вирішить. У його руках доля Стьопки Товкача.

– Лікар казав, ледь не поцілив, – продовжував тим часом Данило. – Ще б трохи – і каюк!

Біс із ним! Ця новина і не радує, і не засмучує. Якби цілився, то лікар, либонь, не знадобився б.

– І ось що… – Данила чомусь озирається, хоч поряд нікого немає, і трохи тихшим голосом гуде над ямою: – Казав, на тебе не сердиться. Ну, випили, звісно… Якщо по-доброму, то можна домовитись.

Стьопка підводить голову. Він щиро здивований.

– Це як?

– А так, значить. Сказати, що ненавмисне. Випадково автомат стрелив. А про Митю того нічичирк. Висадили в повітря, і все.

– Ні, дзуськи! Пішов він в одне місце.

– От тобі… Недобре ти! – наполегливо бурчить Данило. – Про себе подумай. А то приїде комісар…

– Хай їде!

Данило згори уважно, ніби навіть не розуміючи, дивиться в яму. Стьопка підводиться і ставить порожній казанчик біля його чобіт.

– Хай їде. Я не боюся!

Данило крутить головою, зітхає. Весь його занепокоєний вигляд свідчить, що він не схвалює хлопця.

Невдовзі він починає підводитись, осипаючи в яму землю, потім підбирає казанчик, поправляє на плечі зброю. І Стьопка лише тепер бачить у нього свій ПКШ. Виходить, уже й озброївся. Стьопка сідає на попереднє місце. Щось тверде і напрочуд упевнене вже оволоділо ним і не відступає.

– Недобре ти надумав. Шкодуватимеш.

– За мене не турбуйся.

– Та мені що… Ось тільки обіцяли відпочинок, троє діб. А тепер…

Він не договорює, заклопотано позирає вбік, мабуть, на вартового поблизу, і Стьопка здогадується, що він має на думці. Тепер, коли вони не домовилися, певне, відпочинок у Данила лясне.

І правильно, що лясне.

«Відпочинок за що? Хто насправді заслужив його, тих нема. А цьому за які заслуги?» – думає Стьопка. Ні, нічого в них з Бритвіним не вийде. Годі хитрити і виїжджати на чужому горбі. Стьопка винен, його, звісно, покарають, але спершу він розкаже, як усе це відбулося, і про Митю теж.

Комісар справедливий, він зрозуміє.

Не може того бути, щоб не зрозумів.

Хай їде комісар!

1968


ПАСТКА
Повість

1

На першому заході атака зірвалася.

Охопивши підковою висоту, рота спробувала вдертися в траншею на самій вершині, але не дійшла навіть до половини схилу. Шквальний вогонь німецьких кулеметів поклав автоматників на голому, промерзлому під ранковим морозцем полі, і так трохи полежавши на вітрі, вони перебіжками повернулися туди, звідки починали.

Це був глибокий, голий, без чагарників, рів з рідкими плямами ще не розталого снігу та замерзлим струмком посередині; він ховав од вогню, від неослабного натиску студеного березневого вітру і давав можливість вирішити, що робити далі. Трохи віддихавшись на його затишнім від куль боці, ротний – капітан Орловець – покликав обох своїх командирів взводів і, незадоволений та розлючений, ні на кого ні разу не глянувши, почав:

– Баби! Клопи! Здихлі! Який дурень вам автомати дав?

Натягнувши на голову комір кожуха, він боком лежав на схилі рову і, тримаючи в зубах цигарку, висікав «катюшею» іскру. Шматок зламаного напилка дзвінко ляскав по кремені, до якого великий, з жовтим нігтем, палець притискав трут – жмут білих ниток, витягнутих з брезентового пояса. Але капітан злився, не попадав на потрібне місце, і слаба зеленувата іскринка, ледве блиснувши над кресалом, одразу ж гасла.

На злі капітанові слова ніхто не відповідав – ні телефоніст Капустін, кирпатенький, витрішкуватий хлопець, що скорчився біля обшарпаного ящичка УНФ, майже з головою сховавшись від холоду в розстебнуту на грудях шинельку; ні мовчазний, покірливий на вигляд молодший лейтенант Зубков, який, сидячи на полі своєї ще не обношеної шинельки з новенькими, але вже зламаними навпіл погонами, ретельно колупав землю. Поряд з ним, ледь тримаючись на крутуватому схилі, також мовчав лейтенант Климченко, якого, однак, розпирало від злості на всі ці невдачі, а найбільше на самого ротного.

– Дідька лисого від неї прикуриш. Ану, висікай сам!

Орловець злісно жбурнув під ніс зв’язківцю його недоладний курцівський пристрій. Зв’язківець мовчки відклав слухавку і, затулившись од вітру, почав брязкати кресалом. Тим часом капітан сів і вийняв із тонких нервових уст цигарку.

– Третій взвод відстав, перший розтягнувся, мов кишка, порядку ніякого… Ви командири чи пастухи, чорти б вас побрали? – цідив він, зсунувши брови і вовкувато дивлячись на взводних. Зубков од тих слів ще більше нап’явся, а Климченко шпурнув у рів грудку.

– А що ви кричите? Ми що – в рові сиділи? Чи збоялися? Чи зайняли висоту і здали? Він же підійти не дає – на те дивіться! – махнув рукою в бік висоти Климченко.

Капітан повільно спинив на лейтенантові важкий злий позирк.

– Ти що? – витиснув він із себе загрозливо й суворо. Зв’язківець тим часом припалив трут і, підвівшись на коліна, простягнув його капітану. Але Орловець ніби не помітив того, і вітер марно крутив у повітрі тонкий струмінчик диму.

– Ти що тут – мітингувати надумав?

Лейтенант підняв комір свого посіченого осколками кожуха, з дірок якого стирчало клоччя білої повсті.

– А те! Годі на чужому горбу в рай їхати, – запально сказав він і відвернувся.

Кругляве, молоде ще лице його з крутуватим підборіддям затаїло кривду і злість. Ротний зсунувся вниз на якихось три кроки і, перепоясаний ременями, став навпроти взводного.

– Хто це їде? Я їду? Ану, кажи прямо!

– Та й ви теж! – кинув Климченко і став позирати в рів.

Він не боявся капітана, хоч знайомий був з його крутуватим норовом, бо сам воював у цій роті з зими, знав кожного бійця, як і вони знали його. Орловець же був тут новий, і хоч у боязливості його ніхто не дорікнув би, та все ж з першого дня бійці не злюбили капітана за його, бодай, надмірну жорстокість. Тепер від усієї цієї сутички Климченкові стало прикро, і він, намагаючись стримати себе, почав підбором збивати з обриву грудки, які, підскакуючи, наввипередки котилися до замерзлого струмка, за ними сипалася жорства. Ротний, що стояв побіч, зімкнувши брови на худому, зчорнілому від холоду й щетини обличчі, крізь зуби кинув:

– Ану, прикуси язика!

Нервово крутнувшись до нього, Климченко підкинув голову.

– Що? Правда очі коле?

– Ах, правда! То я скажу тобі правду. Твій взвод найгірший. Самий марудний. Він затримав роту. Він зірвав темп наступу.

Климченко скочив на ноги, ліктем штовхнув назад туго набиту кирзову сумку.

– Мій взвод зірвав? Німці зірвали! Отак! Шість їхніх кулеметів зірвали. Ви що, не бачили? – перестаючи себе стримувати, закричав лейтенант.

Зв’язківець, уражений цією сутичкою, нерухомо сидів біля апарата, роззявивши рота. Зубков зігнувся ще нижче і старанно колупав свій кирзовий чобіт. На березі рову з ямок-окопів висовувались і застигали в німій цікавості голови в шапках і касках.

– Це що таке?! – загрозливо тупнув на них Орловець своїми поруділими від підпалин валянками. – Ви на гулянці чи в армії?..

Він не договорив: довга кулеметна черга з висоти шалено різонула повітря над їх головами – видно, згори, на взгірку, хтось необережно висунувся. На дальньому боці рову посипалася жорства, і коли вітер здув пил, у мерзлій землі обриву стали помітні декілька ямок від куль.

Орловець, як і раніше, насуплений, повернувся до взводного.

– Ти в мене дочекаєшся! Я тебе примушу з одним взводом висоту брати. Тоді запищиш. Розумник…

Лейтенант криво посміхнувся.

– Ну й що! Треба – піду зі взводом. Але якщо візьму – вам доповідати не прийдеться. Сам у полк доповім.

– Ах, так?

– Так!

Капітан на півхвилини застиг, знімівши обличчям і щось напружено вирішуючи, а Климченко, стоячи поряд, чекав. Справді, він ладен був атакувати висоту і з одним взводом, страху від цього не відчував, і хоч надією на успіх також себе не тішив, але тепер над усе інше не хотів хай би в чімось поступитися капітанові.

Орловець тим часом, важко ступаючи валянками, заліз на схил і сів на своє давніше місце біля телефоніста.

– Ну, де вогонь? – згадав він про не підпалену цигарку в пальцях.

Зв’язківець знову почав стукати кресалом.

– Ось що! – сказав ротний подумавши. – Я такого не допущу. Базікам я залізом язики поприпікаю. Іч, нехлюй той розпустив роту!

Це був натяк на попереднього командира роти, старшого лейтенанта Драніцина, пораненого тиждень тому. В полку про нього говорили різне, але Климченко щодо цього мав свою думку і тепер сказав:

– Якби всі ротні були такі, як Драніцин, то вже на висоті й пообідали б.

– Що? Захищаєш? Звичайно! Обоє рябоє.

Климченко промовчав.

– Гаразд, – м’якше вже сказав Орловець. – На цім крапка. Щоб мені ні-ні… Зрозуміло? А тепер давай сюди.

Зубков, чогось не розуміючи в зміні настрою командира роти, повільно підвівся, обтираючи з піл пісок, а Климченко, насупившись, стояв унизу. Капітан тоді, міняючи тон, навмисно грубувато гримнув:

– Ну, що надулися? Давай ближче!

Зубков, пригнувшись, хутенько шмигнув до капітана, і Климченко, трохи помарудившись, також поліз угору.

По голому схилу рову дув сіверкий морозний вітер, розгарячіле недавньою біганиною тіло почало вистигати, лейтенант тугіше підтягнув ремінь і неохоче посунувся до командира роти. Обличчя взводного було, як і досі, похмуре.

Капітан тим часом припалив, ковтнув дим. Коротко блиснувши на лейтенанта випробувальним, але вже незлим позирком, він витяг з-за пазухи карту.

– Так. Усе. Слухай задачу. Атакуємо знов…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю