355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Василь Быков » Круглянський міст » Текст книги (страница 13)
Круглянський міст
  • Текст добавлен: 11 октября 2016, 23:35

Текст книги "Круглянський міст"


Автор книги: Василь Быков


Жанр:

   

Военная проза


сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 23 страниц)

– Тепер уже можна не боятися. Скінчиться війна, додому повернешся. Чи ти інакше думаєш? – запитав я і насторожився, чекаючи її відповіді. Франя зітхнула.

– Хто ж не хоче додому. Але що вдома? Якби ж він хоч був, той дім. Та й однокласників нікого не зосталося. Як жити серед незнайомих? І тут незнайомі, і там незнайомі…

Ну, відомо, з’являться нові знайомі і навіть друзі, це я знав по собі. Але однокласників, друзів дитинства вже, мабуть, не буде. Оте вже відріжеться назавжди. Мабуть, таки сумно жити з відрізаним дитинством. Якось я про те і не думав. Франя ж, бач, думала…

Здається, непримітно за розмовою ми скінчили той цукерковий пакуночок. Я посунувся ще ближче, і Франя не відсунулася – вже не було куди.

– Бідно дівчинко! – щиро вирвалось у мене з самої душі і несподівано для себе я поцілував її в щоку. Франя на мить знерухоміла і раптом здригнулася всім тілом у незрозумілому беззвучному плачі.

– Ну що ти! Ну що ти! – ледь не сполохано казав я, цілуючи її мокре від сліз обличчя, і вона не відхилялася, не уникала моїх уст. Однак потроху марудно спокійнішала і раптом безпорадно усміхнулася крізь сльози.

– Ти пробач мені…

– А нічого, нічого…

Я іще цілував її, щоб якось угамувати її біль і висловити глибину моєї до неї ніжності.

– Я вже сто років… Сто років не плакала. Знаєш, не кепсько вони до мене ставляться, але ж не можу я поскаржиться їм. Чи заплакати. Два роки на відлюдді. Душа змарніла, і ось раптом ти. Треба було… Пробач, Митю.

– Я розумію. Ну, заспокойся…

Все ж потроху вона угамувалася, пригладила долонькою свою зачіску, і стала для мене ще ближчою і жаданішою.

– Це ж треба! – все чомусь дивувалася Франя. – Нещасна моя матінка. Якби вона дожила до цього часу. Все вибирала мені хлопців, та так уже прискіпливо. Коли з ким пройдуся, то вона: то надто довгов’язий, то короткий, то кумедно шморгає носом. А той непоказний, той не комсомолець. Ти ж, мабуть, член партії?

– Ще ні, – розгубився я. – Але комсомолець. А що мама – партійна?

– А то як же!

– А батько?

– А батько ворог народу. В тридцять восьмому посадили і пропав. Мама відмовилася після від нього. Мені по секрету сказала, що те – для нашого рятунку. Тоді багато хто так робив. Воно й зрозуміло: ще молода, красива. І все одно не вберіглася – себе згубила.

– А батько – якийсь керівник був?

– Батько… – Франя погаялася з відповіддю, мабуть, говорити про батька було їй не просто. – Батько в органах працював. Ще від революції. Він же з Дзержинським в одній в’язниці сидів.

– О як!

– Так. Дзержинський його і в Менськ направив. Працював день і ніч, ми його й не бачили. Лише раз якось був вихідний чи свято, не пам’ятаю. То поїхали на річку, рибу вудити. Правда, вудив один таточко, мама на лузі квітки збирала, а я бігала по обмілині, мальків розганяла. Ніби гралася з ними. Так мені це сподобалося, звісно, мала була. Після все просила батька – з’їздимо ще. Він обіцяв, але все було ніяк. Якось та якось. А одного разу каже: сьогодні на працю не йду, і сів на ліжко, сидить. Сумний такий. Я почала приставати: поїдьмо на річку. А він каже: ні, вже не поїдемо. Досидів так до ночі, а вночі його і взяли. Так я більше й не побачила річку.

Сірі сутінки огорнули башту і довкілля, вже не стало видко ні окраїни містечка, ні гір, ні дороги. Не видно було і моїх позицій. Містечко потонуло в похмурому тумані, лише дими від згарищ білястими пелехами тягнулися кудись над руїнами.

– І я своїх з сорок першого року не бачив, – сказав я, переймаючись її клопотом.

– Маму ж німці повісили. В Менську. Як партизани їхнього гауляйтера підірвали, німці почали хапати підпільників. Ну якраз і мою маму. Повісили у сквері.

– А ти ж як?

– А я? Кепсько я. Жили на квартирі в Грушівському поселку, от, після мати залишилась одна. Квартирна господиня, правда, непогана була жінка. Але в самої троє малих, чоловіка нема. Харчів ніяких. Привезла з району міх картоплі, хутко його з’їли. Продали, що можна було продать. Я останні рукавички продала, що мама сплела перед війною. Може б, якось і далі бавили час, та на лихо до сусідів стали на квартиру два поліцаї. Ну і один, Вінцесь, став заходити. П’янюга такий, бридкий і нахабний, не було від нього рятунку. Присуне бувало, сидить до півночі, варнякає абищо. А то почне чіплятися. Я вже відшивала його, як уміла, та й господиня заступалася – нічого не помагає. Закохався, каже.

– Ну, ясно, вродлива дівчина…

– Ніяка не вродлива. Це тепер трохи, а тоді, мов гидке каченя.

– Ну гаразд, гаразд, – з ревнивою ноткою сказав я. – Не прибідняйся.

– Я й не прибідняюсь. А тоді… Тоді тітка Мар’я каже: давай відвезу тебе до дядька на село. У того одна дочка, твоя однолітка, будете разом. Допоки зима скінчиться. А там побачимо, може, й війна замириться. Якось у неділю поїхали на санях – далеко, аж у Червень, а там ще кілометрів шість, приїхали вже вночі, постукалися у вікно. Дядько пустив, господиня йому почала тлумачити, після просити. Я все це слухаю… Ублагала якось, назавтра поїхала. А я зосталася. Незнайома, чужа в чужих людей. Зоська і справді майже однолітка моя, шістнадцять років. Тож з цією ми буцімто зійшлися, нічого була дівка, не зла. Тільки недалека, страх. До війни скінчила шість класів, а до хлопців тягнулася, мов до магніту. Якось до весни добули. А весною загуло навкруги – прийшли партизани. Стали в наше село навідуватись, лаштувати зв’язки. Ну, і деяких хлопців загітували, а з ними і дівок. Зоська зосталася, батько не пустив. А мене не пускати не було кому, побігла з дівчатами. Почалося лісове життя. Загін «Більшовик» називався, командир – колишній прикордонник, прізвище Сокіл. Дні за три ставлять мене в караул – на узліссі біля кладки, гвинтівку дали, настрахали щодо пильності. Вночі стою, боюся. А тут приходить караульний начальник, також з прикордонників – для перевірки. Перевірив, я все правильно відповіла, а він не йде назад. Те-се, бачу, починає найнахабнішим чином. Що тут робити? Кричати? Кричати не можна. Якось того разу від нього вибавилася, сказала: поскарджусь комісарові. Відчепився. Ясно, нікому скаржитись не пішла, тож незабаром усе почалося заново. І хто – сам командир загону. Не відмовишся ж, коли наказує кудись іти. Ідеш, а він з ад’ютантами слідом. Вернуся, а він: чому не виконуєш наказ? За невиконання наказу – розстріл на місці. Після переходу ляжемо десь стомлені на хвойному лапнику, відразу в сон. А він вночі підкочується, ну і… Як закричу! Тоді лається: чому демаскуєш групу? За демаскування групи – розстріл. Це були якісь не такі, як інші, партизани, як після довідалася – особливого призначення. Всі ходили на марші. Нашим завданням був Менськ, туди дівчат посилали, звідти до нас приходили. Але більше посилали. Менше поверталися. Не вернулася Тоня Бистрова, Валя і Женя-реготушка, були такі дівчатка. Комсомолки всі. Ну, і я комсомолка. А начальниками над нами хлопці, а то й дядьки в роках уже. Ті нікуди не ходили, тільки за нами стежили. Щоб не дай бог без їхнього відома – нікуди. І любили покористуватися дівчатками… Заступник командира Котельников бувало каже: що ж такого – біля колодязя жити, та й води не напитись? Трутень такий пикатий. Як не вернулася Женя, моя подруга, теж менчанка, в Колодищах до війни жила, кличуть у курінь мене. Той же Сокіл і каже: тобі завдання пробратися в Менськ і організувати явочну квартиру. Будеш її обслуговувати. А де я її організую? А хоч би в господині твоєї, в якої на квартирі була. Як згадала я тітку Мар’ю і її трьох малих, то мені млосно стало. Боялася вже не за себе, а за них. Це ж з-за тої явочної квартири і моя мамочка попалася. Пішла на явку в Сліпню, там її і взяли. Може, хто видав. І повісили. І господаря, і все його сімейство – шість душ усього. Ну що мені робити? Відмовитись не можна, за відмову, звичайно, розстріл. Однак я пробую, кажу: там же діти малі. А він мені на те: ага, дітей шкодуєш? А тобі на радянську батьківщину наплювати? Я кажу: господиня мене не послухає. А він: не з господинею, так з поліцаями поладиш, вони ласі до таких гарненьких, сама знаєш. Отак він мені натякає на щось. Бридко мені стало, я вже його зненавиділа, а що робити, не знаю. Але того дня не послали, група міняла дислокацію, обходили лісами Червень. Якося я відійшла вбік, у березнячок, кинула в траву гвинтівку – і в своє село. Вже недалеко було. А в сусідньому селі вже поліцейський гарнізон усталився. Що я в партизани пішла, мало хто знав. Думали, з Менська, ну, може, в Менськ і поїхала. Та й пропартизанила я, видно, місяць – не більше. Пішли із Зоською сіно сушити на болото. Влітку воно й непогано, ягоди вистигли. Якось надвечір шість кіпок нагребли, додому збираємось, аж бачимо: біжить тітка, Зоськина мати, каже, приїжджали двоє кінних, тебе шукають. Усе в хаті і клуні перевернули, то не йди додому, ховайся. Ну ми з Зоською і зашилися в стіжку. Так на тому болоті просиділи тиждень, тітка хліб з молоком носила, ягоди їли. Та пішли дощі. Зоська закомизилася: додому хочу. Ну і пішла, а я ще днів кілька зоставалася. Але так само не витримала одна, вернулася в село, пару днів у стодолі спала. А тут оголосили набір у Німеччину, і на Зоську випав наряд. А Зоська не хоче. Тут батько кидається до старости, до поліцаїв, звісно – одна донечка. Якось повечеряли, і дядько каже: Франю, може б, ти замість Зоськи пішла? Все ж ти одна, що тобі? Коли що скоїться, то переживати нема кому. Сирота. Знов же розумніша, ніж ця дурепа Зоська. Ну, що ж, думаю, якщо іншого не випадає – піду. І пішла, за себе чи за Зоську – вже не думала. Посадили в потяг з такими невдахами, як я, повезли в Німеччину. Натерпілася, набідувалася, допоки на очі Курту не трапила. Ось ти кажеш: вродлива, і люди мені про те казали. А знаєш, як я проклинала ту свою вроду, скільки разів через неї натерпілася. Думала, краще б я народилась якоюсь незграбою, може б тоді щасливішою була. А то… Та ще характер такий, негрубий, доброти хочеться.

– Ну яка під час війни доброта? Тут озвіріти можна, – сказав я.

– То так. І все ж вона є, доброта. Я от згадую свою грушівську господиню. Та й на Червеньщині…

– А отут, у Німеччині?

– Так і в Німеччині є. Більше серед старіших, кого ще фашизм не переінакшив.

– Ну, а ти сама добра? – запитав я і притих, чекаючи на її відповідь.

– Навряд. Усе ж я звідти, де релігією була жорсткість, непримиренність. Це вже сидить у нас всередині. Знаю, кепсько це, а що зробиш? Мабуть, натура міцніша, ніж розум. Ось до правди себе не привчу. Особливо, якщо правда колюча. Все гарної брехні хочеться.

– Це зрозуміло. Гарне завжди приємне.

– Головне, що повірити в красиву брехню завжди надто легко. Вона сама на душу кладеться. Ось ти сказав – вродлива, і я вже розтала. Я вже за одне це ладна тебе покохати.

– Правда?

– Авжеж, – мовила вона просто, як колись казали у нас, і тихенько засміявшись, пригорнулася до мене.

– Але ж я без хитрості. Ти ж і справді вродлива.

– Коли поряд нема вродливішої, – пустотливо скінчила вона.

– Але ж ти ще й розумненька.

– Оце вже ні. Я, може, і була б розумна, якби була щаслива. Безталанна дівчина розумною не буде. Це хлопці на горі вчаться. А дівчину горе з’їдає. І розум її, і вроду.

– Навіщо дівчині розум, якщо є врода? – трохи жартливо зазначив я.

– Ну, знаєш, розум – це все ж відносна якість. Я десь читала: щоб порозумнішати, треба відчути себе дурнуватим. А загалом розум – не найголовніше в людини. Розумним може бути і злочинець. Розумним для себе.

– А що ж головне?

– Людяність, ось що. Те, що йде від Бога, а не від диявола. Чи від мавпи, як дарвіністи писали. Все ж у нас дуже мало божого. Не набули ще чи більшовики відібрали. Відділили народ від Бога.

– А у німців хіба більше… божого?

– Знаєш, більше. Все ж вони більше з Богом жили. Знову ж вони Бога шукали. Протестанти, наприклад. Він був їм потрібен, казав доктор Шарф. А ми свого так і не знайшли.

– Хай собі вони і з Богом. А ми все одно їх перемогли.

– Перемогти, може, і можливо, – не відразу, подумавши, сказала Франя. – Але чи можна без Бога жити? Жоден народ, навіть найвідсталіший, не живе без Бога. Мабуть, це неможливо. Без Бога, він просто сам себе з’їсть. Особливо примітивний народ.

– Ну ми ж ось не примітивні, а живемо без Бога і – нічого. Не з’їли ще одне одного.

Франя трохи примовкла, збираючися з думками, і сказала надто стишеним голосом:

– Знаєш, доволі успішно їли. Класова боротьба – хіба не те саме самоїдство? Хоча нас, може, рятує те, що нас багато. Не дуже хутко можна одне одного з’їсти!

Я не перечив уже, внутрішньо почав з нею погоджуватись. Я відчув, що вона розумніша за мене, хоч і не надто приємно було в тому зізнаватися собі. Все ж я не вважав себе дурнем – дещо тямив у житті, пам’ятав зі шкільної історії та й прочитав трохи книжок. У розмовах з такими, як я, не виглядав дурнішим за інших. Але про що були ті розмови? Про нашу прокляту війну, про несправедливість начальства. Про артилерію та німецькі танки, як їх підбивати. Про життя ми взагалі не говорили, може, тому, що його у нас ще не було. Не було в нашому коротенькому минулому, а на майбутнє ми не надто сподівалися. Нам Часто було незрозуміло, як дожити до вечора, де вже було міркувати про Бога. А вона ось міркувала. Все ж я не знав дівчат. Духовне підростання у них, мабуть, відбувається інакше, ніж у хлопців. Вони таки народжуються не для війни – для життя. Яке для хлопців – завжди проблема. З Богом чи без нього.

Те, що я почув, уражало не одним лише виказаним нею. Було там щось малоприємне для мене – все це її партизанство в загоні особливого призначення. Але я подумав, що так щиро розказати може лише довірлива натура. Я вже знав, які бувають хамули й жлоби серед нашого брата-військового, мав уявлення про тих начальників, які і у війську примудрилися воювати чужими руками. Коштом чужих життів. У партизанах тим паче. У партизанах, розказували декотрі, хто там був, для начальства взагалі рай – роби що хочеш. Командування далеко, але у Москві, по радіо вішай йому локшину на вуха – не прийде, не перевірить. От і робили подвиги з такими ось дівчатками, яких по одній і десятками кидали в пащу війни. Нових завжди вистачало – вони любили батьківщину і летіли на війну, мов метелики на вогонь.

– Знаєш, я ж також Богом не надто цікавилася, – сказала Франя. – Виховувалася ж войовничою атеїсткою. Аж поки ось тут, у Німеччині, не побула на месі. Як почула орган та співи «Аве Марію», усе в мені перевернулось. І я зрозуміла – раптом і назавжди – Бог є. Його просто не може не бути. Незважаючи на все жахливе на землі.

Що ж, може й так, думав я. Шкода, що те до мене ще не дійшло – раніше дійшло до неї. Мовчки я пригорнув до себе дівчину, і вона не відхилилася. Здається, вона вже довірялася мені, хоча щось ще не до кінця подолане стримує її відповісти на мої ніжності. Але ніжність гоїть усе, мабуть, почала вона гоїти і Франине горе. Несміливо ще, з делікатною стриманістю вона поцілувала мене і знерухоміла. Я знерухомів так само.

Це був мій перший поцілунок, донині жодна з дівчат не цілувала мене. Та і я теж. Я був удячний долі, що він подарував цю пору на схилі дня. Подумалося, може, подарує і щасливу ніч? Я відчув себе дужим, удачливим і почав давати волю рукам. Вона, схоже було, хміліла в моїх обіймах, мовчала, тільки цілувала моє обличчя. А після і зовсім розслабилася, віддаючися моїй хлопчачій владі.

– Кохана…

І раптом стріпонулася, пробуючи вирватися з моїх обіймів.

– Не треба! Пожалій мене. Потім… Я ж сирота…

Ті слова раптом протверезили мене, і я відхитнувся. Насправді, що ж це я? Як же я? Я ж кохаю її.

– Я ж нікого ще не цілувала, Митечко. Тебе першого. Пошкодуй мене.

Ну, звичайно ж, я тебе не покривджу. Я добрий. Я справедливий, бо я кохаю тебе…

– Кохано!..

Я відчув, вона не довіряє інстинктам, не дає заснути розуму. І береже мене. Все ж я не такий, як ті, що траплялися на її шляху. Я кохаю їх і жалію. Насамперед, може, жалію. Або ні – насамперед кохаю. А кохання – завжди сила, так мені здавалося…

Глухий грюкіт у двері не одразу долинув до нашої скляної башти, спершу подумалося, що це десь стріляють. Але Франя недобре напружилася в моїх руках і схопилася.

– Митю!

– Це за мною, – здогадався я.

Мало не зламавши собі шию на темних і стрімких східцях, я скотився вниз, навпомацки знайшов у вестибюлі двері, в які гулко грюкотіли знадвору.

– Товаришу лейтенанте!..

Франя ледве справилася з тяжким засувом, а як відчинила двері і я вискочив на темне подвір’я, Кананок сповістив:

– Комбат кличе.

– Що сталося?

– Кажуть, зніматися нам.

Ну, все зрозуміло, цього треба було й чекати.

В суцільній темряві ми добрели до вогневої, на якій уже юрмилась обслуга, і Медведєв, як завжди вночі, стишено витлумачив:

– Наказ – згортатися. За машиною послав, зараз приїде. А вас комбат вимагає.

Я вліз у темний рівчак, впомацки перейняв з руки Мухи слухавку.

– Ти де там блудиш? – загучав стривожений голос комбата.

– Годину чекать тебе треба. Негайно згортай бойовий порядок, вантаж боєприпаси і – на дорогу. Чекайте на мене.

Починалася звичайна лихоманка поспішних зборів. З тьмяним світлом підфарників на вогневу приповз величезний «студебекер», другий поряд побрів біля плоту до сусідньої обслуги. Цей почав розвертатися, здавати до вогневої задом; незабаром через розчинений борт хлопці взялися вантажити важкі скриньки нерозстріляних снарядів, брезенти, зброю, різне солдатське майно. Всі працювали радісно і спірно, бо подібно було на те, що рушимо не в бій, а мабуть, з бою, туди, де вже скінчилася війна. Нарешті кінець війні, і ми всі живі, здорові. Оце диво дивне! Чудо!

У моїй душі був розгардіяш почуттів – радість перемоги все ж засмучувалася клопотом розлучення. Знав, відчував, що поїдемо звідси. Але куди? Чи далеко? Я хотів повернутися сюди, мені дуже потрібно було те. Хоч на годину, хоч на п’ятнадцять хвилин. Я ж нічого не сказав їй. І нічого від неї не почув.

Не витримав: поки чекали другу гармату, я вибіг на пустище і поспішив до містка. Хвіртка цього разу була не зачинена, і тільки-но я вскочив на подвір’я, як розчинилися двері в котедж. На порозі стояла Франя. За нею нерухомо сіріли дві тіні її старих.

– Франю, ми їдемо!..

Франя мовчала. Застигла, мов зніміла, і не ворушилася.

– Ми їдемо! Ти чекай! Я вернуся…

З темряви вестибюля на мене позирали старі, і я, недоречно засоромившись, навіть не поцілував її. Тільки обняв трішки за плечі в тісних дверях і відсахнувся. Я не міг баритися тут: на дорозі, чути було, починався вже рух, ішли автомашини. Деякі навіть світили фарами, чого ніколи не було на фронті. Вже ж, мабуть, і справді війна скінчилась. Я перебіг місток і заскочив на широку підніжку «студебекера», що з моєю останньою гарматою вирулював на шоссе.

Над гірською долиною дніло: прояснилося небо, на закрайку його тьмяними зубами вершин означилися гори. Ближня гора за котеджем іще вся була, мов хмурний моноліт, – і гора, і дерева під нею. Лише сірий силует котеджу виділявся світлуватою плямою на похмурому, злитому в одно, фоні. Здаля я все позирав туди, намагаючись угледіти маленьку постать на ганку, проте нічого не вгледів. Півгодинки ще постояти б тут, тоді б краще стало видко…

Але півгодини нам не дали. Якась шалена поспішність запанувала на дорозі, одні машини під’їжджали, спинялись, інші, обминаючи їх, несамовито газували далі. Старші офіцери підганяли – хутчій, хутчій! Комбат накричав на мене за спізнення, хоча, коли я підїхав з двома гарматами, батарея ще кілька хвилин нікуди не рушала. Чогось чекала. Проте лаянка і крики комбата були для мене звиклими, на них ображатись не належало. Кривда і шкодування допікали за інше, і те інше залишилося ззаду. Бо щось відчувала моя душа, та не могла хіба вимовити, щоб я зрозумів виразно. Тільки скніла внутрішнім невиразним болем.

Деякий час полк гарячково витягувався в похідну колону. Мимо «студебекерів» з гарматами на причепі по узбіччю промчав «вілліс» комбрига, який щось крикнув з машини, але я не зрозумів, що. Моя увага вже була спрямована вперед, де в ранковій сірості стояв на дорозі комбат, і звідкись біля нього з’явилася знайома кругленька постать завжди жвавого капітана, нашого полкового «смершівця». Трофейного «хорьха», однак, не було видно. Щось вони недовго там гомоніли, хоч, здається, більше говорив «смершівець», комбат заклопотано слухав. Затим обидва повернулися обличчями назад, буцімто встромилися поглядами в когось у колоні, здалося – чи не в мене? Але, може, лише здалося, бо обидва не рушили з місця. «Смершівець» розщібнув тонку планшетку, що завжди теліпалася на його заді, щось коротко позначив на папірчині, в яку зазирнув і комбат. Що вони там записували, і що він усе копав між людей, цей невтомний борець зі шпигунами? Цікаво, чи бачив він хоч одного з них у своєму житті? Я подумав, що, коли комбат залишиться один, підійду до нього, спитаю. Та не встиг. Пролунала команда «По місцях!», і я поспішив збігти з дороги.

Нарешті якось невпевнено, з зупинками, рушили розбитою вулицею містечка у бік недалекої передової. Поки я виглядав «смершівця», в кабіну мого «студора» вліз пасажир – наш полковий пропагандист, майор з мудрованим прізвищем, яке ніяк було запам’ятати. Я змушений був приткнутися на плескатому крилі біля фари, як нерідко їздив на передовій. Теплою порою тут почувалося не гірше, ніж у кабіні, та й зручніше було при несподіваному обстрілі зіскочити на землю. Належало тільки триматись.

Перед тим як рушити, ніхто з командирів не сказав нічого, але коли потягнулися відкрито, значить, німці не чинили опору. Вони зникли. За дощенту розбитими будинками околиці переїхали лінію окопів нашої піхоти, якої вже там не було, відтак і німецьку лінію. Німецькі окопи виглядали, як при поспішному відступі, – скрізь валялося військове майно, зброя, скриньки боєприпасів; упоперек бруствера на сошках стояв наготований до бою кулемет з обвислою в окіп стрічкою, повною патронів. Але солдатів ніде не було видко – ні живих, ні вбитих. Здається, вчора, розстрілявши частково боєкомплект, вони подалися на захід. На зустріч з американцями. З нами вони зустрічатися не захотіли.

Вже добре розвидніло, хоч сонце з-за гір ще не показалось, і в гірській долині панував прохолодний затінок. Ми нешвидко їхали по асфальтовому шосе на захід, проминули перше не зачеплене війною містечко з дбайливо доглянутими будиночками в стилі фахверку обабіч вузеньких вуличок, з темною кірхою серед купки розложистих дерев. Людей було майже не видно, але скрізь з балконів і вікон звисали білі простирадла – знаки капітуляції. Потім стали траплятись і люди – старі, діти й жінки; з розчинених вікон вони махали нам і посміхалися. А дехто плакав – бачили й таке. Солдати з кузовів махали у відповідь, вигукували найзрозуміліше тепер «Гітлер капут!» чи ще щось – веселе й пустотливе. Всім було весело і радісно – війні нарешті кінець.

За тим містечком дорога повернула вгору, почалися повороти – то праворуч, то ліворуч. Несподівано колона спинилася: попереду за повороткою почулися гарматні вибухи, всі насторожилися. Я зіскочив з крила, думав, зараз буде якась команда, може, доведеться відчіплювати гармати. Але жодної команди не подавали. Офіцери повилазили з машин, поставали на узбіччі, вглядалися в далечінь. Декотрі йшли далі, де було начальство і звідки пролунали ці неждані вибухи. Що там відбувалося, було невідомо. Я також пройшов трохи вдовж батарейних машин і вгледів попереду свого комбата. Разом з командиром першої батареї вони все вдивлялися в голову колони, мабуть, так само чекали якогось сигналу. Ці два офіцери, два капітани з вигляду були дуже різні – маленький худорлявий комбат-1 і циганської подоби, кремезний комбат-2. З їхньї тихої розмови було зрозуміло, що нас обстріляла німецька самохідка, яка, одначе, змовкла. Екіпаж її, певно, дав драла. Тож не варто хвилюватися, зараз поїдемо. І справді, невдовзі з голови колони пролунала команда «По машинах!» Командир першої батареї побіг до свого «сгудебекера», а мій трохи затримався, все вглядаючися наперед.

– Капітане, хочу спитати.

– Що? – повернув до мене незадоволене обличчя комбат.

– Що це тут особист ранком вистежував?

– А ти не знаєш, що? – командир батареї встромився в мене недобрим позирком. – Не відчуваєш?

– Не відчуваю, – сказав я, починаючи, втім, здогадуватись.

– З якою це ти землячкою там знюхався?

На хвилю я онімів – так воно й виявлялося, як я міркував. Я мовчки чекав, що ще скаже комбат, але він також змовк, мабуть, пошкодувавши, що й без того сказав забагато.

– Знов же, батьки твої де? На окупованій території проживали?

– Проживали. То й що?

– От тобі й що! – непевно скінчив комбат і круто повернувся до своєї машини. Спереду вже загарчали мотори, здається, колона рушила.

Я підбігцем повернувся до машин свого взводу і знову заскочив на широке крило «студебекера». Ось тобі й радість: зустрів, як кажуть, землячку. Та ще й батьки на окупованій території. Але де ті батьки, що я про них знав? Думав, приїду після війни, буду шукати. Хтось же повинен знати, як і де вони пропали торік під Ушачою. Були в партизанах, та зникли. Можливо, під час прориву з німецького оточення. Може, загинули, а може… Те «може» діймало мене вже з півроку. Шкода, на порозі миру ламалися загалом нормальні стосунки з комбатом, який помітно злився на мене, мабуть, з подачі особиста. Хоча з його подачі як не загнівишся? Тут не на жарт сполохатись можна.

Колона рушила далі, і невдовзі ми вбачили ту самохідку, що обстріляла нашу колону. Екіпажу її там уже не було, самохідка стояла покинута за річкою на схилі. Врешті, шкоди вона нам не вчинила. А на другім повороті під обривом лежала в річці наша перекулена «тридцятьчетвірка», і гірський потік булькотав біля її гарматної башти. Здається, там зостались і танкісти, – мабуть, сердеги, надто поспішали до перемоги.

Ми знову з’їхали в долину, на рівніше, машини прискорили швидкість. Я все сидів на крилі, тримаючись за гратування фари. І раптом ми побачили німців. Чимала колона їхньої піхоти марширувала обіч дороги, зважливо пропускаючи наші автомобілі, – зморені, схудлі, оброслі щетиною обличчя, – безладний, притомлений стрій. Усі обвішані шинелями, ковдрами, торбинами з похідним майном, але без зброї. Вже роззброїлися. Ніби полонені. Чи підготувалися в полон. Офіцерів було мало видно – де-не-де обіч колони тупав байдужий до всього лейтенант чи обер-лейтенант з однією-двома бобками на коротких погонах. Наші солдати свавільно кричали їм «Гітлер капут!», явно виказуючи тим самим і радість, і глум, і зловтіху. Німці майже не відповідали, тільки застережливо позирали на своїх учорашніх ворогів і линули собі далі. Тоді солдати, по-дурному жартуючи, почали кричати звикле для німців «Хайль Гітлер!», скидуючи руку вгору. І декотрі з німців стримано цідили своє «хайль», невпевнено рухаючи рукою. Коли на зап’ясті когось помічали ремінець від годинника, наші стукали згори в кабіну «Стій!», шофер зупиняв машину, хтось стрибав на дорогу і кидався в німецький натовп. Незабаром з’являвся звідти з годинником, а то й двома в руках, вже на ходу чіплявся за борт «студебекера». Командири нині стали на диво добрі і дивилися на те поблажливо, декотрі й самі вискакували з кабін. Мій майор-пропагандист також разів зо два вилазив на дорогу. Одного разу, вернувшись, кинув на сидіння новий, сталевого кольору офіцерський плащ, а вдруге, мабуть, так само розжився годинником. Взагалі мені ставало сумно…

Так ми доїхали до чергового містечка і спинилися на його околиці. Далі було не пробитись, та, втім, уже й не було потреби кудись пробиватися. Всі вулиці, центр і довкілля були повні військ: піхоти, артилерії, кілька 76-міліметрових самохідок, вантажівок, «віллісів» і «доджів» начальства. Начальство, де на машинах, а де піхтурою, вперто пробивалося на берег ріки, де раніше за нас з’явилися американці. На чорному шикарному «хорьху», суціль сигналячи, щоб дали дорогу, хутко проїхав знайомий усмішливий майор, бригадний «смершівець». Тепер він, одначе, не всміхався, мав аж надто заклопотаний вигляд за вітровим склом автомобіля, – мабуть, спізнявся на зустріч. Або ще кудись. На мене він і не зирнув навіть, і я подумав: хоч би так і не завважив ніколи.

Наша колона трохи постояла на в’їзді в містечко, а затим хтось із начальства повернув її в боковий завулок. Незабаром ми опинилися на міській околиці, біля широкої надрічної луговини. Не встигли вирівняти в який-небудь порядок автомобілі з гарматами, як нас опанували веселі, радісні люди в небаченій, спортового крою формі, грубих громіздких гамашах, ще громіздкіших касках з чохлами. То були американці. Вони одразу кидалися в обійми з першим, хто їм траплявся назустріч, – солдат чи офіцер, гучно ляпали по плечах, щось на все горло кричали незрозумілою мовою. Трохи розумів по-англійськи лише мій пасажир-майор, і вони після перших його слів з радісним криком почали підкидати його вгору, мов найбільшого радянського героя. Наші солдати спершу якось нерішуче піддавались їх веселості, після почали сміливіше й охочіше, гучно здоровкались і так само по-своєму кричали, мов для глухих. Декотрі з гостей уже повилазили на наші машини, звідкись появились бутельки та солдатські фляжки, вже наливали в кварти, а то і жлуктили по черзі з бутельок. Луговина вмить перетворилася в гомінкий безладний ярмарок, замість возів заставлений величезними «студебекерами» з гарматами на причепі. Ніхто не командував, не старався навести порядок. Тут були тільки молодші офіцери, комбати і взводні, старші командири кудись позникали, мабуть, туди, де був міст через ріку і де тепер відбувалася головна зустріч.

Але нам і тут ставало радості. Кілька американців, здається, вже добре напідпитку, опинилися перед моєю машиною і вже весело горланили, двоє обіймалися з телефоністом Мухою. Виявляється, ці розуміли по-польськи, так само, як і Муха, що попав у полк з польської армії. І вже там чутно було, як лунало «Бардзо проше», «Панє капрале», «германско бидло». Побачивши мене, Муха радісно розтлумачив:

– Товаришу лейтенанте, от диво! Земляки! їхні батьки з-під Познані. Ось ромом частують…

Один з тих земляків – розхристаний, плечистий здоровило вже совав мені величезну бутельку, в якій ще щось плескалось, а Муха підохочував: «За перемогу, лейтенанте!» І я випив – без великої охоти кілька ковтків теплого смердючого пійла. Після мене поважно випив сержант Медведев. Затим звідкись з’явилась алюмінієва фляжка, жваво пішла по руках. Муха роздавав невідомо де взяті тверді шматки шоколаду – на закусь. Ми ще випили, і біля мене опинився здоровенний білозубий негр, увесь у хакі, почав безцеремонно мацати на грудях мою «червону зірку».


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю