Текст книги "Круглянський міст"

Автор книги: Василь Быков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 23 страниц)

Якби ось лише краще почуватись…

Досі у нього не було підстав нарікати на здоров’я, почувався непогано навіть на півночі. Правда, тоді він пив. А тут як вип’єш – раптом натрапив він на виразну думку, від якої останнім часом якось зовсім одвик. Не п’є – ось у чому причина, а не в тій радіації…

Ранком, як тільки почало сіріти, побіч заворочався солдат, і бомж зрозумів, що той просинається. Сам він лежав мовчки, не маючи охоти вставати і навіть розмовою порушувати ранкову тишу лісу. Не розплющуючи очей, слухав, як солдат підвівся, трохи посидів, одягнув бушлат.

– Піду. По вогонь, – сказав нарешті хлопець.

Бомж помовчав трохи. Таке рішення солдата не сказати, щоб було для нього несподіванкою, але не відгукнулося й радістю. Дуже тривожно було на душі у бомжа, і він спроквола спитав:

– І куди підеш?

– А там хутір. За річкою.

– За зоною?

– За зоною.

Солдат перевзувся, встав, зробив свою справу поблизу. Але не йшов. І бомж, набравши більше повітря в болючі груди, сказав:

– Ти той… Може, не варто і вертатися? Сюди…

– А куди ж? – повернувся до нього солдат. – Куди ж більше?

– Ну, мало куди. Світ великий.

– Світ великий, а місця нема. Вважай, для нас ніде нєт.

– Для нас нєт, – погодився бомж і ледве стримався, щоб не заплакати. Сльози чомусь підступили до нього надто близько, аж закрутило в носі. Але коротким намаганням він угамував себе.

Солдат уже скакнув з обриву, як бомж його зупинив.

– Чуєш… Ти там це… Ну, може, чверточку хоч? Ну, самогону, якщо може…

– Що?

– Ну, той… Випити мені, – слабим голосом потлумачив бомж.

– Чого захотів! – неласкаво озвався солдат і хутко пішов берегом річки.

Шлях свій сюди солдат приблизно пам’ятав, той пролягав удовж кривуляки-ріки. Звідси мо’ кілометрів п’ять було до броду, а там ще скількись полем до хутора. Заблукати він не повинен, тим паче, вдень. Тільки б не натрапити на людей, на міліцію. Головне – за річкою перейти гравійку-шосе, по якій, напевно, гасають патрулі, занепокоєно думав солдат. Усе ж як не було ризиковано, а треба було здобути вогню, без якого їм жити просто ніяк. А ще хлопець таїв прилипливу надію поїсти. Може, у старого перекусити буде що. Того разу він частував солдата картоплею з кисляком і навіть був хліб. Він довго ще шкодував, що хліба тоді з’їв одну лише скибку, і тепер відчув напівзабутий пах звареної в печі картоплі з підгарками на верхніх картоплинах. Може, йому пощастить, бо зголоднів він у зоні вкрай. А до жаб так і не подолав огиду і їв, хіба щоб не сконати від голоду. Ніщо його так не пригнічувало там, як голод, завжди хотілося їсти. Ніколи раніше не думав, що почуття голоду може бути таким невідчепним і таким гнітючим. Навіть у тому давньому випадку, коли спробував утекти від мачухи до бабусі на село і два дні просидів у порожнім хлівці без води і їжі. Їсти тоді навіть не дуже хотілося, було страшно, що його знайдуть. Його й знайшли. Дівчатка із сусіднього двора підказали міліції, і та взяла його на світанку сонного. Після був постерунок, якась дівчина в міліцейському, яка все щось від нього домагалася. Дуже соромно було затим повертатися до мачухи, і він ще день чи більше не їв. І не хотілося дурню…

Іти біля річки стежинами було досить незручно, ті тільки де-не-де залишилися в чагарниках і лозняку, а переважно позаростали поростом і кропивою – не згледіти. Тоді він випрямляв шлях і крокував де чагарниками, а де лісом; часом випадало перейти лужок з високою, до коліна травою, яка гучно шорхала по халявках чобіт. Людей не було ніде. Та, мабуть, і не могло бути – все ж тут починалася проклята зона, якої боялися за десятки кілометрів звідси. Він також боявся, але те давніше страхітливе почуття, з яким він ішов сюди, якось притупилося. Схоже, він став звикати до небезпеки чи змирився з нею як з неминучістю. Може, це й добре, а може, й ні.

Якби тільки пощастило на хуторі, думав солдат. Якби не зустріти чужих там, а дід йому допоможе. Як допоміг першого разу, так допоможе і ще. Та й він зважив на старого – пішов, щоб того не обвинуватили, що сховав. Через той випадок дід ніби став його співучасником і, напевно, також підлягав відповідальності. Цікаво, а чи підлягає відповідальності бомж? Мабуть, так. Все ж солдат розповів йому про вбивство, значить, той повинен доповісти владі. Принаймні не переховувати злочинця. Такі ось закони і таке право – донести на того, хто поряд, з ким поділяють хліб і ліжко… Дуже моральний закон, – нічого не скажеш, міркував солдат. Найбільшого лиха належало чекати від людей, які дуже дружили із законами, а бомж його не продасть, те солдат відчував певно. Чому він так відчував, хтозна. Мабуть, почуття не мають відповідальності перед законом, так само як і перед розумом, тому вони й звуться почуттями.

Одне було певно – за весь цей час бідування у солдата не стало нікого ближчого за двох чоловік – діда і бомжа, ось у чім справа. Вже вони втрьох також, мабуть, зв’язані одним нещастям, і коли що – з ними трапиться одна біда. Чи вже, може, трапилась…

А може, плюнути на все і мотати кудись подалі, – не в лад з власним настроєм подумав солдат. Куди тільки?

Так міркуючи, він ішов краєм бору, перейшов невисокий боровий горбок. Стало тепло, він угрівся, відійшов від учорашнього зливного холоду. Бушлат його майже висох. Навколишній боровий ліс, як завжди, ласкавою радістю клався на душу. Хлопцю було в нім гарно і приємно, і хоч тимчасово пропадало пригнічене почуття, що не зникало ніколи. Він захоплено озирав майже кожну соснинку і думав, що, може, це в його генах відгукується далеке замилування предків до лісу? Чи, може, лісу до предків – тепер як дізнаєшся? І раптом попереду перед ним розкрився величезний пустий прогалок, над яким широко світилося небо; багато сонячного світла розлито було так само на землі. Солдат підійшов ближче – на величезнім, у декілька гектарів просторі стояли сохлі руді сосни з так само усохлим рудим гіллям, з якого обсипалися додолу хвоїни. Все виглядало здаля ніби давнє величезне згарище. Але прикмет вогню тут не було видно, жодна сосна не обгоріла. Значить, це звідти, від Чорнобиля, вражений, здогадався солдат. Либонь, добре, однак, сипонуло сюди стронцієм або цезієм чи ще якоюсь трясцею, і ліс не витримав. Лише кілька молодих осичок несміливо зеленіли поміж мертвих сосен, більше жодного життя тут не було видко.

Аж здригнувшись від страхітливого почуття, солдат збочив зі свого шляху. В цей неживий ліс страшнувато було поткнутися, і він пішов ув обхід. Для того йому знадобилося зробити чималий крюк, перейти невеличке, поросле вільхою болотисько, і нарешті він вийшов до річки.

Те, що він називав бродом, був колишній річковий переїзд – з обох берегів до річки вели зарослі вже чорнобилем та кропивою автомобільні колії, налиті від вчорашньої зливи водою. Солдат зняв чоботи і, ковзаючись у грязюці босими п’ятами, перейшов неглибоку річку. Опинившись на другому березі, подумав, що десь тут кінчалася зона і могли трапитись люди. Однак до шосе ніхто йому не трапився, він перебіг некурну після дощу гравійку і попрямував у поле. Закинуте після чорнобильського вибуху поле густо заросло невідомо чим – латки низькорослого жита чергувалися із заростями вівсюга і вики, якогось пишного різнотрав’я, серед якого де-не-де стирчали кволі кукурудзяні стеблини, а то починав яскраво квітувати люпин. Все те не перший рік буяло і росло без потреби і рук людини, самохіть в’яло і дичіло, нікому не потрібне. Люди втратили цікавість до цієї землі. Хіба опріч діда.

Коли на рівнинній далечині показався шиферний дах дідового хутора, солдат аж відчув хвилювання. Тоді, весною, добряче наблукавшись по сирих лісах і перелісках, він забрів сюди, бо далі йти не міг, зголоднів до краю. Дідове подвір’я тільки здаля нагадувало хутір, а насправді було крайньою в селі хатою. Але допоки було село. Тепер же від села, вважай, не залишилося нічого, крім хіба кількох здичавілих яблунь у колишніх садках, підмурків та колодязів. Будинки дощенту всі поруйнували, розтягли на дрова, а то й попалили. На місці декількох подвір’їв побачив хлопець смердючі, порослі лопухами згарища. Він тоді обійшов усе село і лише на останньому дворі знайшов живу людину, яка навіть спробувала тут господарити: здобула коня, натягала такого-сякого реманенту, мала корову і почала ростити теличку. Навколо садиби розробила чималеньку площину покинутої землі, на якій уже щось росло; земля була дбайливо оброблена і навіть угноєна. Дід, схоже, почував себе здоровим, не дуже боявся атома. Його приклад надав збіглому солдатові неабияку надію.

Солдат квапливо крокував до хутора по картопляному клину зі свіжо обгорнутими борознами; де-не-де вже зацвітали біло-сині квіточки. Мабуть, непогана буде в діда картопелька, по-хазяйськи подумав солдат.

Він ще не дійшов до хутора і, мабуть, мало що згледів там, коли щось йому не сподобалося. Щось там було не так, як тоді, коли він завітав першого разу. Насамперед не було воріт, і вже з поля проглядалося голе дідове подвір’я. А чи не пусте воно? Ні дідового коня, ні корови з теличкою, які тоді паслися поблизу на прив’язі, ніде не було видно. Не відзивався також пронизливим гавкотом Кудлач. Гамуючи неспокій, солдат потиху увійшов у двір і відразу побачив старого. Дід мовчки сидів на ганку і навіть не здивувався його приходу, не привітався.

– Що у Вас трапилося? – запитав солдат, уже відчуваючи певно, що скоїлося недобре.

Дід повів на нього погаслим, неясним поглядом і мовчки розвів руками. Зважаючи на все, говорити йому було тяжко.

– Але що? Що таке?

– Та ось, – мовив нарешті господар, – зруйнували, пограбували. Все! Всю мою працю. Стільки старався…

Здалося, він аж заплакав, – зморщив обросле сивизною обличчя і висякався на траву.

– Але хто?

– А хто ж їх знає – хто. Приїхали з фурою…

– 3 фурою?

– Ну цією – міжміські перевози…

– Вночі?

– Вдень. Надвечір’ям. Завантажили коня, корову з теличкою. Вигребли збіжжя, ячмінь з бодні… Перевернули все догори дном – валюту шукали.

– Валюту?

– Її.

– Але хто? Що за люди? Свої, приїжджі? – не міг угамувати хвилювання солдат.

– А хто ж їх знає. Четверо. Справні такі. У шкірянках. І з наганом. Кудлача застрелили.

– От гади!

– Он за хлівом лежить. Закопати треба..

Спрокволу старий став заспокоюватись, рукавом заношеної свитки витер змокрілі очі. Трудно піднявся з ганку. Пригнічений горем, він здався солдатові буцімто меншим у рості, ніж був раніше, схудлим і безпорадним.

– І що казали? – допитувався солдат. – Може, мене шукали?

– Ні. І не питали, грабіжники якісь.

– То, може, в міліцію треба? Заяву написати?

– Ні. Сказали: заявиш у міліцію – все спалимо. Та й міліція – чи не вона й навела цих. Вони ж усі заодно, – тихо, ніби сам із собою, міркував старий, стоячи посеред спустілого двору. Двері в хлівці й комори були розчинені навстіж, у сіни також. На траві лежали зірвані з шул ворота. Видно, старий був тяжко вражений тим, що тут відбулося, і, схоже, упав духом. Солдат так само був уражений і не знав, чим утішити старого. Але ж час ішов, довго йому тут залишатися не випадало, і він обережно спитав:

– Поїсти не знайдеться?

Дід, певно, трохи оговтався від свого лиха і відчув чужий клопіт також. Мабуть, змарнілий вигляд солдата зачепив у його дущі інші струни.

– Якби ж було що! Печі другий день не палив. Хіба… Стривай, може хліба залишилося…

Він потупав у сіни, постукав там чимсь – дверцятами чи шухлядами – і виніс хлопцю нерівно відламаний окраєць хліба. Чималий, однак, окраєць. Солдат одірвав від нього частину і став пожадливо жувати. Хліб був такий смачний, що він ковтав його, здається, не дожувавши, весь час, однак, позираючи крізь отвір воріт на дорогу і поле. Дід знов опустився на ганок.

– Обжився, називається, – на восьмому десятку. Гадав, хоч пізно, але дочекався своєї пори. Хоч завдяки Чорнобилю. А то все ніяк було: чи то колективізація, чи то війна, чи то піднесення сільського господарства. А тут Чорнобиль! Казали, все шкідливе – і молоко, і продукти. Воно, може, комусь і шкідливе, а мені нічого. Завів господарство. Один. Живіт надривав, але ніхто не заважав. Либонь, боялися сюди потикатися. А я не боявся – працював. День і ніч. Зате і мав. Це раніше задарма. А тут, що зробив – твоє. Що посіяв – зібрав. Шкода, Чорнобиль цей, бодай він пропав. Хто його видумав на нашу голову?..

– Вчені видумали, – тихо мовив солдат. – Найпередовіші у світі.

– Бодай вони показилися, ті вчені. Хай би краще жниварку досконалішу видумали, щоб не мучився з цією ось, – кивнув він на напіврозібрану жниварку, що стояла у дворі біля воріт.

– Їм же щоб плутоній збагачувати. На ракети.

– А, ракети їм потрібні! Тепер домовин ось не наберешся, коли почнуть від Чорнобиля мерти. Домовини треба. Кажуть, у Менську вже в целофані ховають. Чи правда? А я собі взимку з сухої дошки змайстрував, ріжечки на замок узяв – гарна домовинка вийшла. Так забрали і її. Казали, знадобиться. Бодай їм так померти знадобилося…

Сумно і гірко було слухати те солдатові, але слів утішити його у нього не знаходилося – у нього не менше боліло своє. Він проковтнув половину окрайця і не наївся – хотілося з’їсти все.

– Діду, може, маєш ще сірники? – пригадав він і другу свою потребу.

– Ні, сірників нема. У самого десь півкоробки залишилося. Але, коли треба, можу «катюшу» дати.

– Яку «катюшу»?

Дід мовчки вийшов у сіни і хутко виніс звідти невеликий рудий кисетик, розв’язавши який, вийняв «катюшу» – скалка кременю, обламаний кінець напилка і якийсь жмутик шмаття.

– Оце ось, ударити, іскра вискочить, затліє, і роздмухати.

– Гаразд. І ще… Там напарник захворів. Якось би його підтримати…

– Он як? Захворів, кажеш? – насторожився дід, і в його страдницьких очах майнула тінь неспокою. – Від атома, може?

– Хтозна. Але їсти нема.

Дід зітхнув, повернувся, буцімто кудись рушити, але зупинився.

– Що ж тобі дати? Якби ж не вигребли все. Ось картопельки з мішок зосталося. Сказали: ми добрі, це тобі, щоб не помер. То бери половину.

– Не донесу.

– Ну відерце…

Вони удвох пішли в темний прохолодний куток, де господар, важко дихаючи, навибирав з якоїсь скрині торішньої, з довгими білими паростками картоплі. Набралося ненове покривлене відерце. Здається, не без шкодування дід подав хлопцю відро.

– Осісьо, більше нема. Якби ж ти двома днями раніше – все було: і сало, і ковбаси. Так побрали. Не побоялися, що й радіація…

– А як все ж з радіацією? – занепокоєно спитав солдат.

– Хто знає. Я їв і нічого, ще не помер ось. І онукам давав, коли приїжджали. Але ті навряд чи самі жерти будуть – на продаж! У Москву повезуть на нітрограцію.

Ось тобі й на, думав солдат. Він сподівався, що хоч дід живе в безпеці, якось хазяйнує біля самої зони, не голодує. Аж на діда знайшлась інша пошесть – не радіація, не голод, так бандитизм. Раніше селян грабувала влада, а нині ці – на фурах. Насправді, куди подітися трудовій людині, де знайти притулок?

Солдат торопко попрощався і з відром у руці попрямував тим самим полем навпрошки до річки. Спочатку озирався, але діда не було видко. На відлюдді зруйнованого села сиротливо тулилася пограбована садиба, трохи заслонена кількома деревами садка. Мов партизан, мов партизан, – думав про себе солдат, пригадавши якийсь фільм, що бачив у дитинстві. Тільки там партизани несли в ліс овечку, а він – відро бараболі. І все таївшись, боячися. Не дуже, однак, змінилися часи… Правда, ті хоч мали гвинтівки, а він що?

Весь час мимохідь він совав руку в кишеню бушлата і відщипував потрішки хліба. І кожного разу думав, що це ось – востаннє, що решту треба залишити бомжеві. І не міг утриматися. Голод його, здається, від того не меншав, а навіть більшав. Тоді він аж вилаяв себе – треба ж нарешті знати міру! Та його дурний живіт, мабуть, не хотів знати міри і потребував ще. Тоді солдат став утішати себе, що картоплю вже ж він принесе всю. Вони напалять на березі приску і напечуть її – вистачить на двох. Уже він наїсться…

Сонце тим часом вилізло в полуденну вись і здорово припікало плечі в бушлаті. Солдат скинув шапку і сунув її під дужку відра. Так стало вільніше і не було видно, що він несе. Він удатно перейшов трав’янисте поле, знову вийшов до оброслих кропивою колій на броді. Тут трохи спочив у затінку під вільшиною, знову роззувся. Переходив брід, не поспішаючи, з насолодою мацаючи босими ногами в холодній воді. На другому березі сів, щоби взутися. І тоді якась сила змусила його зирнути під лапи недалеких ялин. Спершу він нічого там не зауважив, а затим зирнув знову і розгубився від сполоху. Між ялин біля броду стояв худий, якийсь ніби облізлий, з білуватими пролисинами на боках вовк. Що то був вовк, а не собака, солдат відчув певно: такими настороженими і малорухливими собаки не бувають. А в цього – нашорошені вуха, опущений долу хвіст… Однак у ньому не було помітно і жодної ознаки пожадливості – може, більше здивування і збентеженості від несподіваної зустрічі з людиною. Не відриваючи позирку від вовка, солдат підвівся, взяв відро. Вовк здаля лише пильно стежив за його рухами, сам, однак, зостаючись розгублено нерухомим. У поставі вовка, як і досі, не було жодної ознаки хижості – хіба відчай і безсилля. Може, як і людина, він був зголоднілий і чекав якоїсь допомоги, подумав солдат. А якщо він скажений? І солдат спершу помалу, а затим усе швидше почимчикував від річки. Вовк за ним не побіг.

Час від часу озираючись, хлопець шпарко йшов краєм бору. Спочатку крізь сосняк йому був видний вовк, але поступово його облізла постать почала зникати, затулена деревами і підліском. Хутко він і зовсім сховався. Тоді солдат пішов трохи повільніше. Ця несподівана зустріч в лісі новим клопотом увірвалася в його душу. А він після розмови з дідом вкотре ладен був цілком повірити, що не така вона вже й страшна – зона. Що і в зоні чи біля неї живуть люди. Але вовк… Навіть вовк! Хіба такий повинен бути нормальний вовк у літньому нормальному лісі? Але коли вовк так підупав, то чого тоді чекати людям?

Зоставшись уранці один, бомж довго і нерухомо лежав на лапнику, загорнувшись у свою куфайку. Почувався він кепсько, дуже не хотілося вставати, було сонливо-млосно, сили вочевидьки зникали, і він не міг докумекати, що з ним відбувається.

Мабуть, він ще трохи забувся чи задрімав і проснувся від млосної задухи – не вистачало повітря, було дуже гаряче і хотілося пити. Але вода була тільки в річці, за обривом, – як до неї дістатися? І бомж усе лежав, боячися зрушити з належаного місця, бо не мав упевненості, що знову зможе сюди вернутись.

За якийсь недовгий час він відчув, що стало й зовсім кепсько, все всередині його горіло. В роті було сухо, язик став шершавий, мов ялинова шишка, – не поворушити. Все більше дошкуляла спрага, і він думав: треба повзти до річки. Зараз, зараз треба постаратись устати, казав він собі в думках і не міг підвестися. Все лежав, і стан його все гіршав.

Коли зовсім стало кепсько, зрозумів, що негайно треба води… Тоді якимось зусиллям став на коліна і сповз із невисокого обриву. Тут, на угрітім сонцем піску зробилося й зовсім нестерпно. Хитаючись, пройшов кілька кроків і упав коліньми в гарячий пісок. Далі повз – навпочіпки через пісок і трав’янистий берег, допоки нарешті не досяг води.

Він спробував пити лежачи, але в такий спосіб було незручно, він намочив собі всі груди в куфайці і не напився. А головне – вода виявилася зовсім не такою, як чекав, – теплою, мутною і бридкою. Вона не вгамувала спраги, не дала жодного полегшення, а шлях до неї вкрай знесилив бомжа. Полежавши чимало часу на березі, він зрозумів, що треба вертатися в затінок. На такій спеці довго не витримаєш.

Шлях по березі вгору був і зовсім жахливий – бомж проповз кроків десять і знесилено впав на траву, дихати зовсім стало ніяк. Тіло все горіло, і він не розумів чому. Від сонця чи, може, у нього всередині був такий жар? Усе ж він якось доповз до обриву, треба було вдертися на нього, під сосни, в холодок. Але як?

Трохи полежавши, він підвівся, став навкарачки, затим на ноги, прихилився грудьми до схилу обриву і не втримався. Ноги підломилися, голова закружилася, бір кудись поїхав, і він сповз додолу. Так, либонь, не треба було йому повзти до річки, витрачати останні сили. Полегшення він не дістав, а становище своє погіршив. Як і в житті. Хочеш дещо зробити, щоб краще, а стається навпаки – ще гірше. Заповзти у свою нору? Але там з учорашнього дня все обвалилося, притулку там не було. Та невже ж він не подолає цей півтораметровий обрив, – аж озлився на свою знемогу бомж. Невже він так ослаб?

Нова спроба, однак, так само не мала успіху, – бомж облягав обрив грудьми, шкрябав черевиками по підсохлому, з корінням піску, а видряпатися на обрив не міг. І знов знесилено осідав долу. Але він так прагнув у ліс, під тіняву соснових шат, де, гадалося, був його порятунок.

Після чергової і марної спроби він, здається, знепритомнів.

А як очуняв, не відразу зрозумів, де він. Поряд була якась земляна стіна, під нею з’явилась неширока тінь – сонце заходило за бір. І бомж відчув прохолоду. І тоді він пригадав солдата. Чи вернеться солдат? Зрештою, навряд чи вернеться сюди – на погибель у цю прокляту зону? Хай іде кудись у білий світ, може, знайде інше місце. Даремно він його тут тримав, принаджував і втішав – треба було відразу прогнати. Облаяти останніми словами й прогнати – куди лізеш, дурню! Та от же пожалів і загубив. Хоча невже пожалів? Усе ж він був тут потрібний, тому бомж і скористався ним. А тепер солдат навряд чи довго протягне, жалісливо міркував бомж зі спізнілим, однак, жалкуванням. Тепер йому стало зрозуміло, чому партійний інструктор з ним не поїхав, тільки хвалився зоною. Нікого вона не гартує – вона всіх губить. Але чого ображатись на інструктора, може, той лише виконував партійне доручення щодо бомжів. Бо має ж партія і серед бомжів вести якусь масово-роз’яснювальну роботу. Хоч би під гаслом: радянським людям атом не страшний, як колись писала газета «Правда». Розумні в те, зрозуміло, не вірили, але скільки їх було, розумних? Коли під час його служби у війську до когось з офіцерів підкочувався особист з дуже секретним дорученням, мабуть, ніхто тому не відмовляв. На те не ставало ні розуму, ні відваги, всі справно виконували все, що вимагалося. Кожному тоді обіцяли: як ви – нам, так і ми – вам. Те подобалося. Але коли його витурили з війська, і він побіг до особистів за допомогою, отримав од них дулю: пробач, нічого не можемо, не в нашій компетентності.

А коли він показав їм дулю, вже ставши бомжем, тоді майже образилися – ну, такого від тебе не чекали, ветеране, наша опора і надія. Але вже тоді він плював на все і на всіх на світі, він став жити лише власним клопотом і ні на кого не зважав. Яку мав з того користь – інша справа. Його наставник батько все життя прожив для людей і дотягнув до дев’яноста років. Але що це було за життя? Особливо останні роки. Знеможений, усіма покинутий у глухому неперспективному селі, він тихо сконав, і тільки за тиждень його випадково знайшла сусідка. Поховати не було кому, сина ніде не могли знайти, бо ніхто не мав його адреси, він років вісім не писав батькові – не було чого. Мабуть, такої самої думки були й інші два сини, які жили невідомо де і про батькову смерть, може, ще і не дізналися.

Недобрий він був до батька, не кращий і до сина – того ло– батенького Дениска, якого колись покинув у ракетному гарнізоні. Але якщо до батька особливих сантиментів не мав, то за сина дуже боліла душа – який він, де він, чи живий хоч? Усе збирався написати, з’їздити, але куди і за віщо? Та й колишня дружина, мати Дениска, хіба могла йому відповісти – вона лише домагалася від ньго аліментів. А Дениска, може, нема вже і в живих? У свій солдатський вік, може, пропав десь у Афгані, в Чечні, у якійсь із численних гарячих точок, куди настирно лізли наші інтернаціоналісти, посилаючи чужих синів під мусульманські кулі. Щоправда, він і побоювався дізнатись гірке про сина, то й жив, нічого взагалі про нього не знаючи. Йому аж занадто вистачило того терпкого болю, який він пережив того пам’ятного дня свого прощання з сином.

Виїхати був змушений, збирався робити це тихо, непомітно, коли не було вдома дружини. Розлучені, вони довго жили в одній квартирі, в одному покої, і між ними п’ятирічний Дениско. Того дня зранку дружина відправилася у свою їдальню, він, не зовсім тверезий після вчорашнього, торопко покидав у сумку своє нечисленне майно і надягнув офіцерську шинель зі споротими погонами. Дениско відразу помітив батькові збори і кинув металічний автомобільчик, з яким грав на підлозі: «Ти куди, татко?» – «Я хутко», – збрехав батько, щоб не тривожити сина. «Ти в крамницю за шоколадкою? – допитувався син. – І я з тобою». «Я не в крамницю, я в інше місце». «Візьми мене в інше місце», – ніби щось передчуваючи, просився син, уже надягаючи свою курточку. Що було з ним робити? Сваритись у нього вже не було сили, але куди він міг його взяти? «Не йди зі мною, залишайся вдома», – суворо наказав він, і Дениско заплакав. Дитяча душа, мабуть, уже відчувала недобре, обманути її було неможливо. Він тоді й не подумав, що більше їм не побачитися. Вискочив у двері і встромив у вуха дужку замка. В покої покривджено плакав Дениско, і він не хотів чути дитячого плачу. Той плач і далі звучав у його пам’яті всі наступні двадцять чи більше років, часом зникаючи, а то раптом виникаючи – нестерпно, до розпачу. У згадках, снах, найнедоречніших по часі споминах…

Але де ж солдат? Чому не приходить солдат?

Бомж уже відкинув свої недавні великодушні думки про те, щоб солдат не вертався – йому дуже потрібно було, щоб вернувся. Що б зробив, якби вернувся, чим би допоміг бомжеві, він не знав. Навряд чи йому щось допомогло б. Але тепер він прагнув побачити солдата, те було вельми потрібно бомжу. І, можливо, він приніс хоч одну краплю, хоч би один ковток. Йому так хотілося тепер глитнути хоч трошки, – відчував, тоді стало би ліпше. Як ліпше було завжди, коли вип’є. Дурний він, що сподівався, буцімто відвикне в зоні. На який грець було відвикати?

Адже випити – було чи не найкраще в його безладному житті. А від такого не відмовляються. Та й навіщо? Заради чого? Шкода, що найкоштовніші істини приходять непоправно пізно.

Де ж таки солдат?

Невідомо чому, він знову почав дертися на обрив, обвалив з нього шар землі, і все невдало. Чому він так уперто видирався – хтозна. Але така була його неусвідомлена остання воля – кудись видиратися. Спізніла, марна воля. Як і все спізніле, таке рідко буває вдалим. Не стало воно вдачею і для бомжа. Мабуть, порятунку йому не було вже ніде, і він підсвідомо відчував це. Та якась добра чи ні воля тягнула його туди, на обрив, до їх учорашнього настилу; здавалося, так було треба. І тоді він відчув, що цей поклич – поклич кінця. Сконати належало на власному місці – на лапнику чи в ліжку, але у своєму кутку.

Але де його куток? Кутка у бомжа давно не було, а може, не було й ніколи. Він свій куток прохукав, пропив, той розтав у привидному алкогольному тумані. А тепер він так би знадобився. Хоча б для помирання…

Після чергової спроби вилізти і чергової невдачі він відчув, як запекло – вогнем опалило в грудях, і чимось солоним наповнився рот. Тоді він сплюнув у пісок, відчуваючи, як хутко знову стало повнитись у роті. Не відразу він зрозумів, що то йшла кров. Кров ішла з горла. Це його сполохало, але тільки на мить. Мабуть, так воно й повинно бути. Все попереднє було підготовкою до такого кінця.

Він лежав на боці під обривом і вже не плював, лише повернув долу обличчя. Кров пливла на пісок. Усе ж крові було багато, треба був час, щоб вона зійшла вся. З нею зійде й життя…

Але, може, раніше прийде солдат?

Солдат став дуже потрібним бомжеві – зовсім не для порятунку, а для чого, він і сам не знав. Що б він сказав солдату? Загалом сказати було багато чого, для цього не вистачило б життя. Але, може, насамперед попрощатися. Попрощатися мовчки. Ось так, нічого він не встиг у житті – ні для себе, ні для інших. Життя недавно ще здавалося таким нестерпно довгим, а вийшло коротеньким, мов заячий хвостик… А цього невдаху-хлопця так само скрутить та сама радіація, що доконала його. На самому початку його молодого життя. Все-таки життя, яке б воно не видалося, найкоштовніше у світі перед чорним проваллям кінця.

І все ж він хотів дочекатися солдата. Може, він приніс би хоч ковток. А так…

Що означало те А ТАК, він уже не додумав. Його тьмяна, з привидами свідомість згасла. Поволі, трудно, ніби з останніх сил чіпляючись за яв. Нарешті зникла зовсім…

Солдат ніс картоплю, він дуже спішив. Невелике відерце, проте, відривало руки, і він часто перекидав його дротяну дужку то в праву, то в ліву руку. Невідомо, чи воно справді було важке, чи хлопець надто ослаб у цій дорозі. Час від часу він спинявся під соснами, ставив відерце долі і недовго спочивав, щораз озираючись по боках. Ні, вовка досі не було видко, вовк за ним не йшов. Навряд чи він спроможний бігти, той плішивий доходяга-вовк. Але й чоловік тратив сили, дарма, що був молодий. Трудно було дихати, у грудях весь час тахкало серце, він дуже змокрів од поту, але бушлата не скидав. Знімав тільки шапку, як відпочивав. Після то надівав її на голову, то клав на картоплю у відерце. Все одно, і так, і так було душно, тяжко і незручно. Зимова шапка заважала йому, але й кидати її не хотілося. Він вважав, що шапка все ж береже голову від нуклідів.

Сонце схилилося над лісом, світило збоку і не так пекло як опівдні. В лісі побільшало прохолоди – навіть на борових пагорбах не було душно. Між сосен гуляло-переливалося тепле, золотаве світло, по моховитому долу стелилися косі тіні, потріскувало сухе гілля під чоботами. Там-сям буяв верес, починали набирати сили, зацвітати зарості чорниць. Але ягід ще не було. Чи дочекається він цього року ягід? – самотньо подумав солдат.

Болото він обійшов збоку – продерся крізь чагарник і опинився на березі річки. Звідси вже близько було й до їхнього стійбища, і він додав ходи своїм хитким крокам – хотілося якнайхутчіше дійти.

Чагарниковою стежиною він вийшов, нарешті, на їх бережок і трохи розгубився – бомжа ніде не було. Ні біля річки, ні на березі, ні на обриві. Ще за кілька кроків він згледів скорчену постать під обривом і подумав, що той заснув. Але щось його стривожило, – надто вже скоцюрблена фігура бомжа примусила солдата кинути відерце і побігти туди. Там насамперед він побачив загуслу кров на піску, на плечі куфайки і аж похолодів від думки, що бомжа забили. Згодом зрозумів, що кров ішла з рота. Бомж був неживий.