Текст книги "Круглянський міст"

Автор книги: Василь Быков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 23 страниц)

4

Починати було не так уже й важко – з годину Стьопка, міняючи руки, ніс каністру. Закинута лісова доріжка вилася спершу в похмурому, мохастому ялиннику, затим поповзла низиною, вільшаним хмизняком, порубами. Чорним, грязьким торфовищем хлопці недовго обходили хлюпке, з талою водою болото, на якому в чагарях несміло ще зеленіли кволі зубчики весняної трави.

Ще спочатку Стьопка відстав, аби не йти поруч з Бритвіним, якого він уже майже ненавидів. Хлопець розумів, що колишній ротний незадоволений ним, бо сумнівався в його бойових якостях, а може, і взагалі вважав невдахою. В глибині душі Стьопка не міг не відчувати, що справді на радощах трохи поспішив з виходом. Мабуть, варто було попросити в Свириденка автомат або хоч закернити мушку, тоді б, може, і не було цієї гавкотні. Тепер, поміркувавши, він не вважав себе зовсім невинним, але й не міг погодитися, щоб йому «читав мораль» Бритвін, який тут, по суті, такий самий рядовий, як і вони всі. Якщо вже на те пішло, то Стьопка ще б витримав мораль од Маслакова чи від когось із загонового начальства, але тільки не від Бритвіна, якого він не знав, а тепер уже й не поважав зовсім. Мало що він колишній командир, але ж товариш з нього невартий, це стало ясно з самого початку. І це засмучувало, бо в тій справі, на яку вони вирушали, куди важливіше мати просто надійного товариша, ніж якогось там в’їдливого командира. Командувати, власне кажучи, не було ким – треба було волокти каністру.

І він волік її, ледве не переломлюючись пополам. Бензин незвично смердів, заглушаючи лісові пахощі, і з тихим плескотом розмірено ворушився в посудині.

Спроквола, одначе, посудина все важчала. Стьопка став перебирати її в руках майже щохвилини, декілька разів зупинявся, міняючися руками, і врешті відстав. Попереду якраз трапився неглибокий, зарослий ліщиною рівчак; Маслаков з рештою перейшов по доріжці на той бік, а Стьопка спинився і поставив каністру. Напевно, треба крикнути, щоб підмінили, але він мовчав: не хотілося при Бритвіну про щось просити – могли б здогадатися самі. Студячи в повітрі пекучу долоню, він лише дивився їм услід і думав: озирнеться хтось чи ні? Ті ж один за одним лізли по схилу вгору, і тільки викараскавшись з рову, Маслаков гукнув його. Стьопка не озвався, а з затаєною образою сів біля каністри. Вони за ровом також посідали – ніхто не йшов сюди. Тоді він піднявся і, взявши каністру, помалу зійшов у рів.

Він думав, що вони дочекаються його і підуть, однак вони не ставали. Край дороги із заклопотаним виглядом сидів Бритвін, біля нього перевзувався Маслаков. Данило, обережно хапаючися за суки, поліз до струмка напитися. Зайняті розмовою, вони не звернули на хлопця жодної уваги.

– Річку під Круглянами знаєш? – питав Маслаков, перевзуваючись.

– Угу.

– Так ось там.

– Довгий той? Дерев’яний?

– Він самий.

– Навряд чи щось вийде, – подумавши, сказав Бритвін, за звичкою позираючи вниз. – Там охорона.

Стьопка збагнув, що розмова стосується їх завдання, і спідлоба пильно позирав чи то на Бритвіна, чи то на командира. Маслаков, підчепивши носком, стягнув другий чобіт, двома точними рухами загорнув шкарубку онучу.

– Охорони нема. Вчора прийшов Гальонкін з розвідки. На мосту пусто.

Насунувши чобіт, Маслаков м’яко притупнув ним по моховитій землі.

Стьопка відразу ж здогадався про сенс їхнього завдання, і йому стало зрозуміло, що спалити міст, мабуть, буде нелегко. Якщо навіть нема охорони. Там за логчиною – містечко з поліцією, звідки цей міст видний, мов на долоні. Але тепер своїм переченням хлопець не хотів підтримувати Бритвіна і мовчав.

– Удень, може, й нема. А вночі? – сказав Бритвін.

– А навіщо вночі? Ми вдень і підпалимо.

– Під носом у бобиків?

– А що? Дерево сухе – пихне, як порох! Бензину б тільки більше, – бадьоро підтвердив Маслаков і подивився на Степана.

– Товкачу, давай драгунку.

Хлопець подав гвинтівку, командир дістав фінку і колодочкою став обережно клепати під мушкою.

– Вся річ у тім, як обмізковано. А обмізкував ти так-сяк. Хитрості нема, – незадоволено зазначив Бритвін.

– Якої хитрості?

– Такої, щоб сказав – і відразу повірили, що вдасться.

– Хитрість, хитрість! Тут наважитися треба. Що раптовніше, то ліпше.

Та й справді. Що розводити якісь там хитрощі, думав Степан. Слухаючи торопку гомінку суперечку, він позбувся першого мимовільного сумніву щодо маслаковського задуму і підняв на Бритвіна ображений, майже злий погляд.

– Не такі нищили. Аж тріски летіли. І не полохалися.

Він умисне сказав так грубо й задирливо, щоб зачепити Бритвіна, над котрим тим самим стверджував якусь свою якщо й не перевагу, то принаймні невизнану ним гідність. Правда, це виглядало трохи самовпевнено, може, навіть, легковажно, але він уже відчув у собі приємний холодок мстивої рішучості і знав, що не поступиться. Бритвін насупився.

– Хто це – нищили?

– А ми.

– Дивлюсь: розумні дуже, – з'їдливо сказав колишній ротний. Було помітно, одначе, що він поводиться дуже обережно, а може, хитрить, приборкуючи в собі звичну командирську самовпевненість, яка недавно ще тримала Стьопку на відстані. Відчувши це, хлопець уже рвонув напролом, беручи на себе ще більше, аби лише допекти Бритві ну за недавню його погорду.

– Та вже ж боятися не будемо. За шкуру тремтіти.

З рову, шорхаючи кожухом у гіллі, зморено виліз Данило і став ззаду, прислухаючись до розмови.

– Що ж, побачимо! – раптом рішуче оголосив Бритвін.

– Побачите.

– Досить, годі! – цикнув Маслаков. – Прийдемо, огледимося, вирішимо на місці. Тримай рушницю.

Не встаючи, він шпурнув у Степанові руки гвинтівку, яку цього разу той зі спритним ляском ухопив за ложу.

– Тільки б дощу не було. – Маслаков подивився на небо.

Решта, крім Бритвіна, також підвели голови. Білява пелена там, здається, густіла, небосхил за рівчаком підозріло засинів. Схоже – справді збиралося на дощ.

– Ніби хмариться, – непевно сказав Данило.

– Таки хмариться. – Маслаков енергійно встав на ноги.

– Нумо, потупали! Даниле, бери каністру. Товкач своє відніс.

5

Вони виходили з Гриневицького лісу, ялинник рідів – мабуть, кінчався, ширше розступилося небо над головою, побіч уже проглядалося узлісся. Раптом Маслаков коротко кинув: «Чекайте!» – і, круто збочивши зі стежки, сховався в суцільній зеленій хащі соснового підліску. Інші троє спинилися з легким подивом на обличчях. Данило, одсапуючись, одразу поставив каністру і сів, Бритвін з осторогою глядів у гущаву. Стьопка зачекав трохи, потім поклав на траву гвинтівку і, ставши на коліно, почав підкручувати зав’язку на чоботі, який вишкірився так, що вилізла онуча. Але не встиг хлопець розв’язати дротяний вузол, як з гущави донеслося:

– Давай сюди!

Невтямки, для чого, вони незадоволено піднялися і також полізли в ялинник, який густо пах молодою живицею і колько чіплявся суччям за одежу. Розсуваючи туге колюче гілля і вгинаючи голову, Стьопка, одначе, незабаром виліз на вільніше місце. Тут був край лісу. Над молодим ялинником на острівці здіймалися дві мохасті товщенні ялини з розлапистим гіллям, яке понуро звисало. Під ближньою з цих ялин чогось топтався, вглядаючись під ноги, Маслаков.

– Давайте поправимо хутенько.

Серед рідкої трави неглибокою провалиною окреслилася несвіжа, видно, торішня, могилка. Недбало накидана земля осіла, береги обсипалися. Маслаков почав чоботами горнути з боків до неї пісок. Данило поставив каністру.

– Що, знайомий? – запитав Бритвін.

– Двоє наших: Кудрашов та Богуш. Восени в Старосіллі на засідку наскочили.

Стьопка притулив до ялини гвинтівку і без зайвих розпитів подався до командира. Щоб не зостатися розутим, совати пісок чоботами йому не випадало, і хлопець услід за Маслаковим долонями почав рівняти землю по формі могилки. Данило з Бритвіним непевно спостерігали звіддаля.

– Ну що? – підвів голову командир. – Давай, Шпаку, дерену пошукай. Обкласти ж треба.

Данило мовчки витягнув з піхов на ремені німецький штик-тесак і стомленим кроком неохоче поплентався до узлісся. Бритвін сів навпроти під ялиною.

«Падло! – ляпаючи долонями по вологій землі, думав Стьопка.

– Боїться руки забруднити. Начальник!».

Поки вони вдвох клопоталися над могилкою, Данило в полі кожуха приніс три скиби дерену, вивалив їх побіч. Маслаков поклав деренини на край могилки – їх було таки замало. Тоді з-під ялини нетерпляче піднявся Бритвін.

– Дай-но штик! А то прововтузимося тут…

Данило віддав штик, і Бритвін рішучим кроком рушив з острівця до узлісся. Трохи загаявшись, Данило пішов слідом. Стьопка подумав, що і йому треба долучитися, але перш ніж рушити, сказав Маслакову:

– Знав би, не пішов. Теж мені командир знайшовся.

– А що?

– Та цей… Бритвін!

– Нічого, – сказав Маслаков, помовчавши. Не звертай уваги. В’їдливий… Зате головатий.

Усі по разу вони принесли десяток дернин, і Маслаков обклав могилку. Вийшло цілком непогано – не гірше, ніж на кладовищі.

– Ось і поправили. Хороші ж хлопці були, – зморено зітхнув Маслаков.

Бритвін поморщився:

– Не напоправляєшся. На всіх часу не вистачить.

– Скільки того часу: півгодини.

– Буває, що й півхвилини дорогі. Особливо на війні, – розсудливо сказав Бритвін, витираючи об шинелю долоні. Стьопка випадково зирнув на його руки – ні, вони були доволі спрацьовані: широкі, з учепистими вузлуватими пальцями і товстими нігтями. Вже без недавньої погорди хлопець подумав, що, мабуть, він переборщив, надто визвіряючись на цього чоловіка. Але все одно прикрість до нього ще залишалася.

Бритвін тим часом поправив на плечі свою СГТ з облізлою ложею і, зробивши крок, озирнувся.

– На диверсіях час – золото. Що-що, а це я знаю. Дванадцять ешелонів рота шугонула. Он від Клєпіків до Замошшя під насипом суціль моя робота.

– Під насипом – вчорашній день, – сказав Маслаков. – Що під насип пускати! У виїмках треба.

– Нічого. І так згодиться.

Маслаков з ним не сперечався, він угрівся і, знявши з ватника ремінь, підперезав ним гімнастерку. Стьопка спідлоба позирав на Бритвіна і думав: «Знайшов чим вихвалятись: його робота! В тім загоні ще взимку було наказано диверсії на залізниці влаштовувати тільки у виїмках, бо спущені під укіс потяги затримували рух не більше ніж на півдня».

– А щодо могили, – сказав Бритвін до Маслакова, – можна було б дядькам наказати. Привели б у порядок якнайкраще. Ще б і доповіли.

Вони підійшли до каністри, яку тепер Данило помітно не квапився брати знов, і Бритвін, мабуть, зрозумів, що настала його черга.

– Незручно ж. Як ви її несли? – здивувався він, підіймаючи посудину. Він опустив її, озирнувся навкруг і, відійшовши, приніс кривуватий ялиновий сук, просунув крізь ручки каністри. – Ось так буде краще. Ану берися, хлопче!

Він глянув на Степана, але той навіть не ворухнувся: нема дурних, він своє відніс. Хай береться Данило.

– Ваша черга. Ну й несіть.

– От дивак! – необразливо посміхнувся Бритвін. – Ти спробуй!

Але Стьопка навіть і пробувати не хотів, і тоді за кінець палки взявся Маслаков. Правда, незабаром стало помітно, що командирові нести дуже незручно: сповзав автомат з плеча; лівою рукою Маслаков діяв обережно – певно, ще боліла. Тут підійшов Данило.

– Дайте!

– Що, в другу зміну? Будь ласка – усміхнувся Маслаков і поступився місцем. Данило й Бритвін хутко пішли по схилу пагорба вниз, із ними поруч стрибав командир. Але тільки-но висунулися з лісу, ледве не наштовхнулися на село: неподалік, за городами, сіріли дахи з коминами, хлівці, на вигоні паслися гуси, і кілька хлопченят копалися під тином. Трохи повглядавшися в рідкий ще хмизняк, Маслаков круто повернув у бік, у вільшняк. Вільшняком вони йшли довго, допоки не наткнулися на якусь перекопану кротами стежину, яка вивела їх до струмка на лужку. Струмок перейшли по двох хлипких жердинах-кладках. Незабаром знову потрапили на польову доріжку, що вела до густої стіни похмурого ялинника. Думали відразу в нього зашитися, але дорога з версту тягнулася понад узліссям, окрай поля, яке завзято зеленіло густими острівцями весняної руні. Війна війною, а селянська душа без землі не могла: і сіяли, і орали, і жали. Що ж, треба було жити, кому хотілося пропадати, та ще з голоду. Маслаков усе пильнував по боках, часом озирався – Бритвін далеко не відставав од нього, жилавий, рукастий Данило терпляче тупав у своїх розтоптаних, та легких, утім, на ході постолах. Один лише Степан повільно волікся останнім: він притомився, на нозі муляла онуча, в намочених на бологі чоботах надокучливо чв’якало.

Врешті дорога знову повернула в ліс, під обвислі ялинові шати, і в усіх повільнішало на душі: ліс був союзником, охоронцем. Ліс був оборонцем.

– Ну, сіл більше не буде, – зітхнув Маслаков. – Загорани спалені. Ковші хуторські лісом обійдемо.

– Ще Прохвищі, – глухим і низьким, мов з діжки, голосом озвався ззаду Данило.

– Прохвищі зостануться збоку. За річкою.

– За річкою, еге. Племінниця там замужем.

Це був певний натяк, що таїв у собі чималу спокусу. Якщо в кого в селі траплялися знайомі, та ще й рідня, це означало багато чого, і не для одного лише лісового родича. Маслаков, звичайно, розумів це не гірше від інших і, мабуть, тому хвилину мовчав, щось прикидаючи.

– Потім, як назад підемо. Не зараз…

– Зараз ні. Де вже зараз, – легко погодився Данило.

Стьопка несподівано навіть для самого себе розчарувався: зайти в село він завжди був не проти, хоч і ризик, боязнь наткнутися на бобиків або німців – усе одно після набридлого лісового житла владно тягнуло до людей, до звичайного хатнього притулку, якого довгі роки не мав. Ця тяга жила в ньому ще з раннього дитинства, коли під час колективізації він утратив батьків, не пропадала в дитячому будинку і в школі ФЗН[3]3
  Фабрично-заводське навчання. – Прим. пер.


[Закрыть]і особливо зміцнилася за війну, в його безпритульних партизанських блуканнях по лісу.

Ступаючи на слизьке, обідране колесами ялинове коріння, вони по одному обійшли величезну, із застояною водою калюжу на дорозі, і Маслаков обернувся. Було помітно, що скупі Данилові слова запали і в його душу.

– Коли вправимося, вночі заскочимо. Так тому й бути, – сказав командир групи.

Данило додав ходи, вони з Бритвіним наздогнали Маслакова, і Данило підхопив розмову, яка його відверто цікавила.

– Коли вправимося, до ладу було б. Великдень же…

– Великдень, ага. А взагалі – краще не заходити, – сказав Маслаков. – Менше біди буде.

Бритвін відчужено мовчав, а Данило і це, хоч без особливої охоти, підтвердив:

– Ну так.

– Якось зайшли – ледве втекли, – згадав Маслаков. – Пропонували, і я, дурень, погодився.

– Звісно ж, як кажуть люди: інших слухай, а своїм розумом живи, – пробубонів Данило.

– Атож. Закурить нема?

– Є трохи.

– То давай димнемо. Щоб веселіше жилося.

Носії охоче зупинилися, поставили на землю каністру. Данило відгорнув полу кожуха і почав порпатися в кишенях рудих сукняних, дощенту залатаних штанів. У Бритвіна тим часом знайшовся папірець – сторінка зі шкільного підручника з кресленням рівнобедреного трикутника. Стоячи поодаль, Стьопка байдуже позирав, як вони розідрали його на шматки і Данило відміряв кожному по щіпці самосаду. Стьопка також часом палив, коли було що, але тепер йому не пропонували, і він не просив, бо знав, як дорожили куривом завзяті курці на зразок того ж Данила.

– Прикуримо від німецького сірничка, – сказав Маслаков, сунувши руку за пазуху. Помацавши там, він ледь учепив плоский, мов пачка голок, папірець із сірниками, складеними в рядок подібно до зубів у гребінчику. Командир бережно відломив одну і чиркнув об тертку. Данило аж сполохався.

– Та я… В мене ж кресало! – спохватився він. Але сірник уже загорівся, і він перший мусив припалити з Маслакових пригорщ.

– Зіпсував, ба!

– Нічого, – заспокоїв його Маслаков і полічив: – Один, два, три, чотири, п’ять… На Круглянський міст хватить.

Вони з насолодою розкурили цигарки і якось веселіше рушили по вкритій дрібненькою муравкою дорозі. Мабуть, вертаючись до попередньої думки, Маслаков озирнувся на супутників.

– Про комбрига Преображенського чули?

– Того, з лук’янівської групи? – запитав Бритвін, не виймаючи з рота цигарки.

– Еге.

– Чули ніби. Восени я з ним на засаду ходив.

– Якої ще восени! Його влітку німці розстріляли.

– А казали – сам у полон здався, – не настійно заперечив Бритвін.

Маслаков аж спинився.

– У полон! Язики б тим поприпікати, хто таке говорить.

– Не знаю. Я ж у їхньому загоні не був.

Маслаков кинув побіжний, але досвідчено-вчепистий позирк уперед, куди вела ця кривуляста малоїжджена лісова дорога, зирнув по боках. У лісі скрізь було тихо, але в гіллі поцівкували невидимі птахи та вгорі, на посвіжілому вітрі, кивалися й шуміли ялинові верхівки. Внизу ж, у вузькому кривому коридорі між ялиннику, було хороше й затишно, комарі ще не з’явилися. Час, мабуть, хилився під вечір, сонце на небі не проглядалося, над ялинами тихо пливла сіра навись хмар.

– Був хто в Шнурах?

Але навряд чи хтось був там – Стьопка вперше чув цю назву, та й Бритвін, певно, також. Вони мовчали, один лише Данило за звичкою, щось пригадуючи, болісно закліпав очима.

– Це чи не ті, що за Лісовичами?

– О, вони самі, – підтвердив командир. – Ладне сільце, на пагорбі, при чагарничку. Ось ми на неї і вилізли. Люди попалися добрі, золоті люди. Ну й заплатили за їх доброту…

6

– Різна доброта буває. Буває – гірша, ніж зло, – сказав Бритвін, спокійно ідучи за Маслаковим. Ваги каністри він немовби не відчував, тримався рівно, і Стьопка дивувався його винахідливості: здавалося, ноша тепер нічого й не важила.

Маслаков на репліку не відповів – його вже захопило й повнило щось своє.

– Ото було, хай його чорти. Нас-то двоє вискочило, а комбрига взяли. Взяли й повели, а ми лежали, мов йолопи в бульбі, і не знали, що й думати. На Палік тоді йшли. Відаєте Палік? Озеро за Лєпелем, дехто з нашого загону базувався там. Дві доби лазили по болотах, вимокли у воді та росі, сухої нитки на тілі не лишилося. Знову ж – і харч скінчився. Треба було запастися краще, та в тих, що залишалися, також не густо було з поживком. Гадали, якось перехопимо.

– А що, багато вас було? – запитав Бритвін.

– У тому ж і справа, що мало. Троє всього.

– Ну, для трьох – не проблема. В кожній хаті…

– Ага, це здається так, у кожній хаті… Сунулися в одне село – собаки такий гвалт підняли, що довелося в ліс повертати. В другому поліцаї весілля гуляють, якогось бобика женять: понаїхало, на вулицях повно підвід, п’янка – дим коромислом. Думали, потерпимо, залишалося верст із тридцять, та якби ж не заблукали. Заблукали, однак, у болотах, занервували, посварилися. А тут комарня жере нещадно, а навколо чи то вільшаник, чи то драгва, очерет, і сили вже без жраиня до кінця доходять.

Отож, значить, було нас троє: я, комбриг Преображенський і лейтенант один, також із кадрових: од самої границі все комбрига оберігав – ну, нібито за ад’ютанта, хоч сам такий же рядовий у загоні, як і комбриг цей. Не диво: комбриг у своїй танковій бригаді командир, а прибився до загінчика з п’ятьма вцілілими танкістами – чужий чоловік. Загінчик з місцевих, хоч були й червоноармійці, окруженці, командир Барсук, Еге, той самий, що в Цішковський загін передали під час рейду. До війни був головою сільради. Не гляди, що у військовій справі нічичирк, зате всі села йому знайомі, а в селах прірва мужиків – свої. А що комбриг без війська? Всього й ціни, що пістолет у кишені та граната на ремені.

Правда, Преображенський і не став фанаберитися, бити на амбіцію, як дехто. Барсук прийняв, запитав, яку комбриг посаду хоче. А яка посада в загоні, де сорок чоловік? Два взводи, взводні поставлені. Начштабу, комісар вже також є. Преображенський спокійно: хоч рядовим, аби німців бити. Так і пішов рядовим у наше відділення.

Я був командиром відділення. Пониження, звісно. Бо дійсну служив помкомвзводу, старшим сержантом був…

– Велика шишка! – Бритвін задоволено озирнувся на Данила, шукаючи його уваги. – Я півроку рядовим пробігав.

– Ну так, добре, але не в тім справа. В мене такі вояки зібралися, що не сором на відділенні побути: один секретар райвиконкому, міліціонер з Полоцька, два лейтенанти і цей комбриг Преображенський. Спершу думав – буде комизитись, не слухати. Знову ж – як мені, за віком удвоє молодшому, командувати ним? Згодом з’ясувалося: він ще й академію в Москві скінчив. Та нічого, утряслося. Був тихий, мовчазний. Як усім, так і йому. Сам по черзі й на вахті стояв, і халабуди ставив. І все ж не рівня нам, молодим, – у цьому ми хутко переконалися. Чоловіку вже за п’ятдесят, як не пнеться, як не старається, а видно: сили не ті. І задишка, і ноги важкуваті. Потіє дуже. Правда, ні разу ніде не поскаржився, в ході щосили намагається не відстати. І все ж відстає.

Тоді йому якось дуже кепсько було. Казав (проговорився вже потім, як у лазні лежали) – радикуліт допік. І справді – тягне ногу й морщиться все. Обличчя суворе завжди, грубе і неначе скошене в один бік – вираз такий, наче болить щось. Тоді ми двоє, молодші, і то без ніг зостались, а йому куди вже. Відставати почав. Чагарничок пройшли, тричі спинялися, бо відстане – згубиться й пропаде. Лейтенант уже взяв у нього сумку – більше нічого не дає. «Жодного потурання, каже. Не надо, каже, балувати тіло. Каже, надо його підпорядкувати волі. Як новобранця старшині».

– Правильно. Такий закон армії. А як же? – вставив Бритвін.

– Закон законом, а під вечір уже зовсім кепсько стало. Я і то ледве тягнуся перелісками. А тут ще дощ зарядив. У чагарях мокреча. Почало сутеніти, вибралися на узлісся, і тут – село. Через болітце за картоплищем – хати, дим стелеться над мокрими городами, і так вареною бульбочкою пахне!..

– Знайома картинка, – усміхнувся Бритвін.

– Ну, притулився я до берізки, мовчу. Притупали комбриг з лейтенантом. Лейтенант був дужий, спортивний хлопець, кадровий командир, а вже і він спохмурнів. Комбриг же доплівся і каже: «Падаждітє, рєбята!»

Що ж там чекати? Чоловік, зрозуміло, знесилів, підбився, попереду ніч, мокрота – чого дочекаєшся? А село – он воно, і так вабливо дражниться димками, теплом, затишком. Корівка, пам’ятаю, замукала – мабуть, господиня доїти пішла. Дивлюся на лейтенанта, той на комбрига, а комбриг і каже: «Пажалуй, ріскньом!».

Ну, звісно, спершу треба розвідати – а раптом німці. Пішов лейтенант, недовго побув. Бачу: іде бадьоро так і веде двох дядьків. Один підстаркуватий, зарослий сивизною, але ще в силі, такий дід-лісовик, другий – молодший, в чумарці. Привіталися стримано так, але доброзичливо, сердечно, повели всіх у село. Кажуть, нікого нема, всі свої. Почастуємо, та в теплі й посушитеся. Відчуваємо: не зовсім це добре, а йдемо – дуже ж набридло вже на пустий живіт по мокречі. Може, нічого й не трапиться.

– Ось тут ви і прогавили, – здогадався Бритвін і повернувся до Данила. – Давай поміняємось, а то…

Поставили каністру, Бритвін зайшов з другого боку. Маслаков терпеливо зачекав, поки вони мінялися біля каністри.

– У тому й справа, що там нічого не трапилося. Люди славні виявилися, дід – бувалий солдат, усе про ту миколаївську розповідав. Баби – стара і дві молодиці, зібрали на стіл не гірше, ніж у свято. Звісно, сільце глухувате, німці поки що не чіпали, партизани ще не надокучили, а головне – один син їх також ув армії. Батьківське серце, воно в таких випадках дуже чуле. Зняли ми все верхнє мокре, баби почали сушити на печі й перед челюстями. І пригостилися. За стіл, правда, з нами ще троє чоловіків сіло. Дід каже: не бійтеся, всі люди свої, активісти. Ну гаразд, ми не боїмося. Слово за слово, розмова пішла про війну. Комбриг їм цілу лекцію прочитав. Росію нікому не перемогти, вона завжди всіх била – і шведів, і французів, зламає голову і Гітлеру.

Досі не можу докумекати, як воно тоді вийшло, що господарям стало відомо, з ким вони мають справу. Може, з нас двох хтось проговорився, а може, він сам десь у розмові згадав. А можливо, що й по голосу, поводженню чи по якихось дрібничках – ремінь, чоботи, пістолет; гімнастерка без ромбів, правда, а здогадалися, що цей чолов’яга – не рядовий, а начальство, і велике. Правда, ми тоді не завважили нічого, наїлися, трохи підсохли, а кемарнути годинку дід повів на городі в лазню біля картоплиння. Темно, тісно, гірчить від продимлених стін, віничком пахне. Завалилися на приполок – і спати. Охорони не треба, дядьки самі взялися охороняти. В їх щирості ми вже не сумнівалися. Раночком домовилися рушити.

Здалося, тільки задрімав, як чую – біда. У розчинених дверях дід: «Боженько, німці!» В лазні темно, але віконце вже світліє – ранок. Підхопилися ми – та в передбанник, звідти, зігнувшись, за ріг будівлі. Та чуємо – дід ззаду: «І там німці!» Оточили, виходить. Куди податись? Попадали в картопляник, лежимо. Картопелька вже відцвіла, картопляник ладний, пишний, трохи киває. Уткнувся я в комбригові чоботи, спросоння нічогісінько не тямлю, чекаю… Холера, потухла. В тебе горить?

У Бритвіна горіла, вони знову спинилися під навислими над дорогою ялиновими лапами. Маслаков прикурив, затягнувся і замовк. Інші також мовчали. Від якогось часу Бритвін перестав уставляти репліки: пафос розповіді все більше загострював увагу.

– Ось так, – заклопотано, майже тужливо переживаючи спогади, заговорив далі Маслаков. – Раночком тиша, всі звуки згори; визирнути не можна, а так чутно далеко. Не встиг, мабуть, дід зайти на подвір’я, як там німці. Чуємо: крики, погрози, баби в плач. Ми слухаємо: в чому справа – так просто наскочили чи нас шукають? Невже хто продав? Звісно, які б хороші люди не були, а падлюка між них завжди знайдеться. Як потім довідались, баба одна. Зла була за щось на дідових жінок, ну, й збігала крізь ніч у містечко, привела фельджандармів – канти на погонах кручені такі.

А тут, як на біду, комбриг повертає голову й шепче: гімнастерка в хаті. Я ледве не зомлів… Ага, це ж як вечеряли, тітка на піч поклала, щоб до ранку підсохла. Підсушила на свою голову.

Ну, гімнастерку хутко знайшли, і хоча в ній нічого не було – комбриг документи, зрозуміло, переклав, – змикитили, мабуть, на кого натрапили. Звідки дізналися, біс їх знає. Хіба знаки від ромбів зосталися. Ромби ті комбриг давно зняв, але якщо придивитися, то місце під ними начебто намуляне трохи. Ну і взялися.

Перевернули всю хату, хлівці, комірчину; з півгодини ми слухали, як вони там грюкочуть, кричать, щось кидають, ламають. Двоє зовсім близько протупали до лазні, але там двері навстіж, пусто. Спробуй, здогадайся, що ми за двадцять кроків у бульбі лежимо, як вужі, в борознах. Гадають: певно, в схові якомусь хитромудрому. Шукають схови.

Години за дві все перевернули – ані хріна. Дід відпирався, віднікувався, а як гімнастерку знайшли – змовк. Ті кричать: «Кажи, куди бандитів сховав, інакш усіх порішимо й хату димом пустимо!» А дід покірливо так відповідає: «Воля ваша. Ви – сила».

Біля дороги з лісу визирнула галявка – довгуватий зелений лужок з почорнілим стіжком віддалік. Маслаков примовк, спинився, нашвидку огледівся, і вони, прискоривши ходу, перейшли його, аж поки не сховалися між дерев. Уже всі докурили, тільки командир стискав у пальцях недопалок, який, схоже, давно не горів.

– Знову потух! Що ж таке?

– Кажуть – жінка гуляє, – сказав Бритвін.

– До жінки дожити треба.

На ходу командир сунув недокурок за вухо шапки. Вони тепер ішли всі разом. Поруч з Бритвіним Маслаков виглядав молодшим, але був вищий за нього та й ширший у плечах, рухи його були легкі й стримано-неторопкі, як у кожного дужого і впевненого в собі чоловіка.

– Ось, значить, лежимо, я одним оком якось зирнув крізь гущину – вистроїли всіх перед хлівцем у шерегу: діда, стару, обох молодиць і дітей – хлопчика й двох дівчинок. Баби голосять: вони ж не знають, куди ми з лазні шаснули, один дід відає. А дід мовчить. Тоді поліцаї до баб: «Де бандити?» Баби крізь плач: «А паночки, а дорогенькі, хіба ж ми знаємо? Були й пішли, ми не дивилися куди». – «Ах, не дивилися? А схов де?» «Нема ніякого схову, хоч убийте – нема». – «убийте!» – каже один. Поліцай, мабуть: чутно, по-тутешньому говорить. А може, перекладач – з борозни не розібрати. – «Ні, ми спершу ваших щенят повбиваємо». І тут – трах!

У мене все нутро похолоділо – що надумали, гади! Чую, і комбриг ворухнувся, напружився. А в дворі галас, крик. Так і є: в найменшу, крайню в шерезі. А крізь галас – все той самий голос: «Не скажеш – слєдующого!» Потім розказували, підскочив до хлопчика – і пістолет до лоба. А що йому – застрелив би і його, і всіх. Хіба шкода, аби вислужитись. Тим більше, коли така здобич – комбриг.

І що ви думаєте? Комбриг підхоплюється і з борозни – на стежку. А лежав він трохи за лазнею; коли підводився, з двору, мабуть, не видно було. І зі стежки як гукне: «Стой, варвари!» Ми знітилися в бульбі – ну, думаю, все пропало. А він так рішуче просто на них. Поліцаї – казали після – порозбігалися з переляку: хто за дрова, хто в хлівець, а той крикун з пістолетом хутенько на коліно і пістолет на руку. Ну точно як до війни в осоавіахімі[4]4
  Товариство сприяння обороні та авіаційно-хімічному будівництву СРСР (1927–1948) – масова громадська організація, що мала на меті підготовку молоді до військової служби. Попередник Добровільного товариства сприяння армії, авіації і флоту СРСР (ДТСААФ). – Прим. пер.


[Закрыть] вчили. А комбриг: «За що дитя, іроди? Я комбриг, беріть!»

– Ну, і взяли.

Взяли та й знову кинулися до лазні – чоловік п’ять. І туди, і сюди, але ніде нікого. Комбриг каже: «Дарма стараєтеся. Ті вже в лісі!» Повірили. Як не повірити, коли чоловік на таке пішов. І що ви думаєте: всіх розігнали прикладами; діда, правда, також забрали, але за тиждень випустили. Дівчинку поховали. А комбриг, казали, їм таке в лепельськім СД учинив, що там же й розстріляли. Навіть і відправляти нікуди не стали.

– Авжеж, – сказав Бритвін. – Жалісливий надто. А якби вони і його взяли, і сім’ю не відпустили? Тоді як?

– Знаєш, – подумавши, сказав Маслаков. – Тут діло совісті. Одному хоч світ увесь хай провалиться, аби самому вижити. А іншому – щоб по совісті було. Видно, вину свою чув перед цими людьми. Все ж його гімнастерку знайшли на печі.

– Гімнастерку! Що гімнастерка, – незгідно зазначив Бритвін, мабуть, у думках маючи щось своє.