355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Василь Быков » Круглянський міст » Текст книги (страница 21)
Круглянський міст
  • Текст добавлен: 11 октября 2016, 23:35

Текст книги "Круглянський міст"


Автор книги: Василь Быков


Жанр:

   

Военная проза


сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 23 страниц)

Але зброї у нього все не було, а бакси в кишені розтавали – через день довелося розміняти і другу сотню. Як він не економив, стараючись їсти рідше, переважно хліб із салом, проте ціни в гастрономі кожного дня стрибали вгору. Люди аж стогнали зранку, побачивши нову ціну на хліб, кефір, молоко, яких, міркуючи по всьому, почали привозити в крамницю менше, ніж раніш; під вечір уже не можна було купити навіть хліба. Зате надвечірком крізь розчинені вікна та кватирки розносився по двору знайомий сиплуватий голос, повен похвальби, обіцянок, погроз до опозиції, проклятих бенеефівців, які нівечили всі його плани ощасливити народ. Народ же в нього завжди був славний, шановний і героїчний, який завжди робив правильний вибір і не помилявся – не помилявся і тепер, одностайно обравши наймудрішого керівника. Однак це вже переставало діяти на більшість слухачів, і якщо ще хоч щось надихало їх, то хіба повідомлення про чергові викриття в органах влади, усування і навіть посадки високих чиновників. Але не надовго, бо життя від того не ставало легшим, і тоді знову поставала необхідність викривати ворогів, шпигунів, відомих емігрантів і деяких дипломатів – агентів ЦРУ. Сусіди біля гаражів уже не обмірковували політику самого, а тільки лаялись. І навіть твердокамінний комуніст Сазон Іванович і той почав ганьбити самого, хоча це, мабуть, тому, що компартія розкололася на дві, кожна з котрих підняла боротьбу з суперницею. Роботящий Плішка просто примовк, лише понуро палив, і коли одного разу і Ступак спробував поговорити з ним, махнув рукою – то ваш клопіт. Мені вже не багато зосталося…

Весь час думаючи про зброю і приглядаючися до людей, знайомих і випадкових стрічних, Ступак усі дні швендяв по місту, інколи забредав у центр до резиденції самого. Довго там стояти чи і прогулюватись на виду у цивільних топтунів та міліціонерів було і неможливо, і він діловим кроком, із заклопотаним виглядом тупав, по одній вулиці, далі по другій, скоса спостерігаючи за тим, що діялося біля палацу. Під’їздів там було декілька, і всюди стирчала охорона – в міліцейській формі і в камуфляжі; всередині теж, мабуть, були вартові, туди було не поткнутись. Але йти неподалік І по вулиці поки що не заборонялось, і Ступак усе міркував-думав: як би підловити певний момент…

Якось він, здається, натрапив на такий момент. Хоч і був з голими руками, але дещо згледів, ідучи від метро по вулиці вниз. Тільки минув світлофорне перехрестя, як почув різкий рух ззаду – то невідомо звідки вискочили один за одним три однаково чорні автомобілі закордонних марок, прудко підкотили до сходів головного під’їзду – одна ближче до дверей, інші – далі, певно, щоб прикрити першу від вулиці. З перших машин висипалося чоловік десять у камуфляжі, з автоматами й відразу розбіглися обабіч східців. Одночасно з останньої торопко вискочив високий на зріст чолов’яга в сірому костюмі і між охоронцями швидким кроком попрямував до дверей. Ті ніби самі по собі розчинилися і тут же ляснули ззаду за ним. Усе це зайняло кілька секунд, протягом яких пішохід Ступак зробив усього десять кроків.

Він згледів не так багато, однак це було доволі корисне спостереження; мабуть, кожний кілер чимало зрозумів би з нього. Найперше те, що все треба робити дуже хутко і нахабно, не здрейфити в останній момент, навіть якщо самому буде не врятуватись. Як не здрейфив він під Кандагаром, коли інші спасували перед душманськими кулями. Зате він одержав орден. Шкода, не вдалося тоді збочити з дороги, щоб зирнути на плоди своєї праці – швидше погнали вперед. По трофеї, як завжди, завітали тиловики, котрі, казали, чимало там поживилися.

Відійшовши на пару кварталів од резиденції самого, він зайшов до магазину городини. Той був завалений екзотичними фруктами – від бананів до авокадо. Він же хотів купити огірків, та огірків тут не продавали, і він повернув назад. Тільки вислизнув з тісних дверей магазину, як зіткнувся з огрядним молодим чоловіком у модній тепер уніформі кольору трав’яного сміття, з командирським поясом на круглявому животі. Ступак зирнув у його обличчя і аж здригнувся: то був Шпак, давній його афганський знайомець, з яким він не бачився, може, літ вісім.

– Вітаю, Ступаче!

– Привіт…

Вони відступили трохи вбік, щоб не заважати перехожим, і Шпак притримав у своїй його руку, тим самим даючи зрозуміти, що радий цій зустрічі. Зайнятий власним клопотом Ступак узагалі був до неї байдужий – що йому колишній його службовець, хіба мало їх пройшло біля нього й забулося, не зустрінутих більше в житті. Але, видно, Шпак був іншої думки і не квапився прощатися.

– Дивлюсь, одразу і не впізнав навіть. Схуд якось…

– А ти, дивлюся, посправнішав, – сказав Ступак, позираючи в тверде, свіжопоголене лице Шпака. Своє лице він не голив, мабуть, з тиждень.

– Тож як живеш? Що робиш? Може, підприємцем став, бабки збиваєш?

– Ні, не став. А ти? Вже, мабуть, не служиш? – поцікавився Ступак, повівши поглядом по його новій ладній уніформі, грубих черевиках на товстій підошві.

– Знаєш, служу, – раптом сказав Шпак.

– Он як! – щиро здивувався Ступак. – У кадебе?

– Ні, не в кадебе. Забирай вище.

– Куди вже вище?

– А є куди. Слухай, а ти той… Який твій телефон? Треба б зустрітися, побалакати.

– Телефон? – промовив Ступак, відчувши певну ніякуватість при думці про телефон, до якого він давно не підступався. Але Шпак уже розчинив свій кейс, маючи намір записувати в блокноті, і Ступак назвав свій колишній телефон, яким тепер користувалася дружина.

– Я тобі зателефоную.

– Дивись.

Вони попрощались, і Ступак пішов собі далі, міркуючи, що все ж біс чи доля ділять справді нерівно. Навіть їх, афганців, що вижили в тій десятирічній війні, немовби щось заслужили, та опинилися в дуже різному становищі. Він, орденоносець Ступак, повернувся на свою «поштову скриньку», як і раніше, ішачити станочником, а цей прапорщик Шпак, що просидів два роки в Кабульській комендатурі, диви куди стрибонув! Вище, ніж у КДБ. У Ступаковому розумінні вище, ніж всемогутній КДБ, не могло бути нічого – ні у війську, ні в мирному житті, де неподільно і таємно верховодив КДБ. Усе військове і цивільне начальство призначалося тільки ним чи з його згоди, обминути в житті «органи» не випадало нікому. Виходить, прапорщик комендантської роти Шпак був їм більше придатний, ніж прапорщик десантного батальйону Ступак, і кожен одержав відповідно до заслуг. Ось така їхня афганська доля. Ну, але хай! Хутко стане відомо, хто чого справді вартий, невесело втішав себе Ступак.

Його вперто не полишали думки про зброю. Він ще двічі ходив на базар, одного разу прошвендяв там до закриття і після ще походив по задвір’ю, серед приїжджих вантажівок і легкових машин; довго стояв біля пивного ларка, задля годиться смакуючи пиво. А сам слухав, приглядався. В якогось кавказця навіть спитав, ніби жартом, чи нема пушки? Але той одразу ж злякано шаснув од нього – боком, боком і далі. Може, торгував наркотою і прийняв його за перевдягненого міліціонера. Також було небезпечно, кавказці могли і пришити.

Повертався з базару пізно, коли літнє сонце сповзло за невисокі дахи хрущовок і все подвір’я тануло в глухому затінку. Він тихо плентався до свого гаража, позираючи на колишні свої вікна на п’ятому поверсі, де тепер розкошувала його дружина-банкірка.

Злості на неї у нього не було, хоч і не зникала застаріла образа – вона там з генеральним директором, на м’якій тахті, з ванною і холодильником, а він тулиться в тісному гаражі, харчується як доведеться, за все літо не помився навіть під душем. Він власною кров’ю заслужив цю квартиру, а вона дарма користається нею. Де справедли вість?

Ще здалеку згледів біля дверей свого гаража дівчинку, дочку Оленку, яка раз по раз стукала маленьким кулачком у залізні двері, ніби там хтось зачинився. Коли він підійшов, вона навіть не зраділа зустрічі і, мабуть, щоб швидше попрощатися, сунула йому в руки м’ятий папірець.

– Дядя сказав, щоб подзвонив.

На папірці було шість цифр телефону і все. Оленка побігла до матері, а він стояв, думав: хто б це міг бути? Але тут пригадав недавню зустріч зі Шпаком – не інакше то він. Значить, щось приспічило комендантському прапорщику.

Щоб подзвонити з автомата, потрібна була магнітна картка, якої Ступак не мав, – не купував принципово, бо нікому дзвонити не збирався. А додому, у свою квартиру, дочка не запросила, мабуть, так розпорядилася жінка. Що ж, після всього, що скоїлося, він туди і не ходак. Уже в сутінках біля гаража з’явився на своєму «запорожці» Олексій, у якого Ступак позичив на десять хвилин його картку і вийшов до автоматів на вулицю.

Він передчував правильно, то був Шпак, який тут же з притаманним таким людям напором обвалив на нього цілий потік слів.

– Послухай, де ти пропадаєш, є справа, треба зустрітись, я до тебе підскочу, скажи тільки, де ти живеш, в якому районі?

– А що таке?

– Не телефонна розмова, треба особисто, куди під’їхати? Я зараз, через десять хвилин на машині.

Ступак без жодної цікавості до тієї зустрічі назвав адресу, сказав, що чекатиме у дворі.

І справді, хвилин за двадцять з вулиці на подвір’я жваво, навіть хвацько влетіло вишневого кольору «Пежо-605». З переднього сидіння шофера крізь опущене скло виглядала усмішлива фізіономія Шпака.

– Привіт! Іди, сядемо.

Ступак обійшов машину і, легко прочинивши дверцята, опустився на м’яке переднє сидіння поряд із шофером. На задньому хтось мовчки сидів, не промовивши до нього жодного слова. Мабуть, слухав. Шпак був усе в тому ж камуфляжі, тільки з погонами – короткими міліцейськими погончиками на опущених плечах, де слабо означалося по чотири зірки – три разом і одна вище, трохи окремо. Це здивувало Ступака – коли встиг? Демобілізувалися разом прапорщиками, а цей, диви, уже капітан. Капітан міліції. Чому ж тоді він вищий за КДБ?

Певно, помітивши подив на обличчі Ступака, Шпак тим часом не став нічого тлумачити, лише повернувся від керма і доброзичливо заусміхався.

– Ну, як живеш, сябре? Кажуть, без роботи, еге?

– Хто каже?

– Люди кажуть.

Виходить, уже знає, подумав Ступак, який також почав про дещо здогадуватись. Найперше – з ким має справу.

Почалася довга напориста розмова – і що, і де, і чим займався досі, про заробітки і гроші, і як справи в сім'ї. Ступак відповідав скупо, зовсім не хотілося йому в усьому розкриватися перед колишнім приятелем та незнайомцем ззаду, і він все думав: куди Шпак гне, ніби здогадавшись про його намір? Певне ж, не одна лише цікавість була в голові приятеля, щось же він мав більш важливе.

Так воно і сталося. Спаливши по три чи чотири «Мальборо», якими гість гостинно частував, Шпак нарешті приступив до головного.

– Слухай, є пропозиція послужити. Ти того вартий. А що – афганець, ветеран і так далі. Нагороджений бойовим орденом за виконання інтернаціонального обов’язку…

Далі Ступак слухав кепсько, з перших же слів він був ошелешений – послужити? Кому? Але кому – можна було здогадатись. І тут йому в голову кинулась ризикована думка: а що? Може, й добре. Може, це саме те, що йому треба.

– Так той… Гаразд.

– От і добре! Вважай, попередньо домовились. А тепер чекай, ми покличемо.

Давайте, кличте, злостиво думав Ступак, ідучи до свого гаража. Мабуть, дасте зброю, що мені і треба. Зараховуйте у ЗМОП.

Черга наступних днів минала в напруженому, довгому чеканні. Звичайно Ступак сидів чи лежав у гаражі за причиненими дверима, крізь щілину весь час позираючи на подвір’я – чи не з’явиться там знову Шпак. Либонь же повинен був з’явитися, покликати чи щось сказати. Про якийсь особливий спосіб зносин вони не домовлялись, і Ступак думав, що буде використано попередній. Однак минав час, бігли дні і ночі, а Шпак не показувався, і ніхто від нього не з’являвся теж. Може, вони там передумали, почав сумніватися Ступак.

Він уже не хотів, щоб передумували, він погодився, наважився, бо зрозумів, що це – найкращий для нього варіант. Можна сказати, йому здорово пощастило, якби лише вдалося. Якби лише не рознюхали про його участь у процесії, в тій літній демократичній акції, чи як вона там у них називається. Але поки що про те не було жодного знаку, і він гадав: може, і обійдеться. Гірше, що зовсім закінчувалися гроші, які Ступак якось мимоволі перестав економити і почав тратити тим більше, що менше їх залишалося. Він купив добрячу цурпалину ковбаси, помідорів, навіть пластикову пляшку олії і їв нишком з табуретки в гаражі. Думав, купувати автомат, може, не знадобиться – дадуть казенний, і це буде для нього економія, можна на харчі не скнарити. Попоїсти сьогодні й завтра. А далі буде видно.

Якось дощового вихідного дня його гаражники не поїхали на дачі, зійшлися до своїх «коней», як казав Плішка. Сазон Іванович мав маленький автомобільний телевізор, який підключив до акумулятора, і той зранку тріщав і рипів різні роки та репи. Сазон лаяв їх, але слухав, може, тому, що іншого не передавали. Але ось зазвучав дуже знайомий голос, і Ступак вийшов зі свого гаража.

На багажнику Сазонової «волги» миготів бляклий екранчик, на якому стовбурчилися знайомі вуса самого, який то протинав звідти яструбиним позирком, коли говорив про «вошивих бліх» підприємців, то обдаровував усіх усмішливою лагідністю, коли згадував самовідданих «трудівниць-женщин» або патріотичну молодь, що нібито йшла вервечкою в свій недавно створений «лукамол». Потім його голос і зовсім перейшов на вибачальний тон. Ступак прислухався: це вже було цікаво. Виявляється, два журналісти з: Росії перейшли кордон – туди й назад, і тепер сидять у тюрмі. Сам розводив руками: він і хотів би їх випустити, та не має права, все повинен вирішити суд; він же не може втручатись у справи правосуддя. Такий безправний начальник…

– Берии, Ежова на них нет! – обурювався Сазон, що на низькому ослінчику перебирав підшипник. Плішка також підійшов від свого гаража і добродушно зазначив:

– А й на Берію з Єжовим знайшлася управа.

Це був певний натяк, Сазон різко обернувся на сусіда – він був обурений.

– Управа! А порядок был. Через границу, как зайцы, не бегали. Граница была на замке. А этим дали волю…

Тут усі знали, що Сазонов був із чекістів, років з тридцять прослужив на кордоні, і гаражники, особливо небіжчик Олексіїв дід, звали його Карацупою. Згодом перестали, коли довідались, що він разом з іншими був прирівняний до учасників ВВВ[12]12
  Велика Вітчизняна війна. – Прим, ред.


[Закрыть]
. Раніше і Ступак йому щось відповів би, але тепер ні: він не міг розкриватися до часу. Тим паче, якщо у нього почалася ця гра з міліцією.

– Але ж то російські журналісти, – гнув своє Плішка. – То як же ти проти росіян?

– Я против националистов!

– Білоруських? Чи і російських теж?

Сазон на це не відповів нічого, лише пробуркотів щось. Мабуть це питання було надто складне для простолінійного і категоричного прикордонника, вщент російського за національністю.

Нарешті гроші у Ступака і зовсім скінчилися, він доїв у гаражі засохлий окраєць хліба і голодував зранку. Позичити вже не було в кого, Плішці він і без того був винний двадцять п’ять тисяч, Сазону, правда, менше, але тепер до Сазона він не хотів звертатися. Залишалося попросити у молодого Олексія, і Ступак од самого ранку чекав на нього в гаражі. Проте Олексій чомусь не з’являвся, може, десь поїхав, думав Ступак. Відлучитися кудись у місто він не наважувався, чекав, що повинен же приїхати до нього Шпак.

Так і сидів до вечора голодний і дуже злий – на себе, на життя, на весь білий світ.

На другий день, однак, замість Олексія біля гаража появилась Олексійова дружина, худенька маленька чорнушка, з малим синком. Вона виглядала заплаканою і скупо повідомила сумну новину:

– Альошу заарештували.

– За віщо?

– Та прислали повістку з прокуратури, що викликають як свідка. Щодо того мітингу. Він пішов і пропав. Виявилося, в прокуратурі й арештували. Що тепер вдіяти? – журливо питала жінка.

Малий задумливо торгав пелену її коротенької, по моді, сукенки.

– Пусть не путается с бенээфовцами, – суворо зазначив Сазон.

– Нічого, не плач, – утішав Плішка. – В Гельсінський комітет треба. Там добра адвокатка є.

Ступак не сказав нічого і, щоб не ятрити душу, відійшов у темний куток свого гаража. Він відчував, що ніхто їй не допоможе – ні Гельсінський комітет, ні адвокатка, ні навіть сто адвокатів: суд і закон були в його руках, і він свою політику вів, як хотів, – напролом через закон і права, по долях людей, топтав конституцію і всі міжнародні угоди. Мабуть, зверне увагу він лише на силу. Але де вона була, та сила? Де і звідки було її взяти? Темний затурканий народ тільки й знає, що дивиться в його хитро-блатняцькі очі і підтримує, що він не скаже. Досить кому із закордоння заступитися за безневинні жертви, допомогти грішми, як тут же – розлючена буча в газетах і на телебаченні – змова, підступи ЦРУ, просування НАТО на схід… Десь ворушиться жменька опозиції, найвідважніші з якої йдуть на відчай душі, нівечать життя собі та родині. На що сподіватись?

Може, втім, через місяць після Шпакового приїзду все навколо Ступака раптом змінилося – завирувало, заметушилося, мов на пожежі. Вранці, тільки-но він поголився перед шматком дзеркала, дуже загрюкала гаражним засувом дружина, яку підняли з ліжка. Ступак відчинив двері, і побачив її в гарному домашньому халаті, поряд стояли двоє в камуфляжі, а ззаду чорніла урядова «волга».

Його посадили на заднє сидіння і мовчки повезли кудись по місту, згодом – за околицю. Там повільно між дачними забудовами по лісу чи парку під'їхали до якогось особняка з колонами. У Ступака аж неприємно занило під грудьми – куди це його? Чи таки не пронюхали чогось? Але, мабуть, таки навряд, хоча по хмурних обличчях його супутників і тих небагатьох, що траплялись назустріч, нічого не можна було зауважити – так уміли ховати все в собі. Чи, може, у них не було нічого, – подумав Ступак. Зате сите, як і в Шпака, обличчя нестарого ще полковника, до якого, нарешті, його привели, світилося благодаттю і приязністю.

– Сідайте, товаришу прапорщик, Ступак, здається? – спитав полковник і для певності зирнув у папірець на столі. – Тож як живете? Як здоров’я?

– Нічого, – стримано відказав Ступак. Він уже знав, що ці завжди так починають розмову – про життя і здоров’я, начебто це їх дуже цікавить.

Розмова, одначе, видалася тривала – про життя і про політику, внутрішню і зовнішню, комуністів і демократів. Видно по всьому, полковник був людиною говіркою і мав прірву часу. Ступак більше слухав, і коли полковник питав, скромно відповідав: так або ні. Схоже, його співбесідника це вдовольняло. Як можна було зрозуміти, його найбільше турбувало ставлення Ступака до опозиції, яка «шалено рветься до влади». А також той факт, що «НАТО оскаженіло просувається на схід». Ступак щось бурмотів у відповідь, що мало розумів сам, але думав: «У труні я хотів бачить те НАТО разом з тобою». Однак уголос не сказав нічого, навіть трохи побоювався, щоб полковник не відгадав його крамольні думки. Мабуть-таки не відгадав, бо в той час оповідав, як важливо протистояти агресії західного капіталу і рятувати батьківщину. Що він розумів під тим словом – Білорусь, СНД чи колишній СРСР – залишилося невідомим.

Далі Ступак півдня просидів ув окремому кабінеті – заповнював анкети. їх було три або чотири відразу, на кількох сторінках, і він аж спітнів, докладно відповідаючи на десятки запитань – від першого, про ім’я, прізвище і по батькові та імена батьків, місце народження і смерті (де і коли померли, місця поховання і номери могил). Живого батька Ступак докладно атестував як партизана і нагородженого, а мати… Він навіть не пам’ятав точно, в якім році вона померла, бо тоді був у Афгані. Сестра Олена жила під Москвою, проте він не знав, де, в якому місті (чи то в Жуковську, чи в Черняховську), і гадав, як ліпше написати? Чи якщо не знаєш, то не писати нічого? Але тоді можуть присікатися, що утаїв. І він написав перше, що прийшло в голову: місто Зеленогорськ, вулиця Космонавтів 10, кв. 20.

Пізніше в іншому кабінеті оформляв підписку про сувору секретність – це вже було, як він здогадався, по лінії безпеки. Хоч і приймав її лисуватий чоловік у модному двобортному піджаку з акуратно зав’язаною краваткою, поважності було навіть більше, ніж у кабінеті полковника. Якось дуже стримано, ніби випробовуючи його реакцію, чоловік вимовив йому в лице одне тільки слово «Музикант», і Ступак зрозумів усе. Колись це прізвисько приліпили до нього так само в дуже секретному відділі перед відправленням в Афган. З тої пори, правда, ніхто йому про нього не нагадував, і він уже думав: забули. Аж ні, не забули. Зрештою, тепер від нього нічого не вимагалося, а грати з ними у ті секретні гулі взагалі було неважко, хай потішаться. І він усе підписав.

Мабуть, до полудня, втім, усі папери були оформлені, їх забрала у нього красива, у міліцейській формі дівчина з дуже суворим позирком і двома зірками на погонах. В останній момент він навіть підморгнув їй, але та й оком не повела, склала його папери у вишукану зелену течку і замкнула в сірий сейф у кутку. Отже, буде зберігатися вічно і секретно, подумав Ступак. Після вже інший, білявий міліцейський сержант повіз його кудись у місто. Спрокволу Ступак почав упізнавати вулиці, здається, їхній «уазик» рухався до госпіталю МВС. «А це для чого?» – спитав Ступак. «А медкомісія! – просто і доброзичливо відказав білобрисий шофер і хихикнув: – Перевірка на СНІД».

Оте вже мало Ступакові подобалося, хутчій – не подобалося зовсім. На якого диявола! – думав він, гублячи терпіння від цього докладного дослідування його персони. Що – він буде їм служити? У нього інша мета, йому б лише добратися до зброї. Мабуть, дадуть якогось «стєчкіна» або «калашнікова», і він підловить момент. Власне здоров’я його мало цікавило, хай не цікавить воно й цих.

Але цих якраз дуже цікавило. До смерку його водили з кабінету в кабінет, з поверху на поверх, – слухали, мацали, вимірювали на апаратурі, просвічували його нутрощі на мигтючих моніторах. Але все було в нормі, тиск же, сказали, мов у юнака, і його похвалили. «Алкоголь вживаєте?» – спитався суворий лікар, під халатом на плечах якого муляли тверді погони. Ступак з наївним виглядом покрутив головою: «Ну що ви?» Трохи затримав на ньому свій пронизливий погляд хірург, коли побачив синювату відмітину на плечі. «Що – вогнестрільна?» – «Афган», – коротко відмовив Ступак. «А це – удар?» – доволі грубо помацав він слід від недавньої змопівської палки. «Упав..» – «По п’янці?» – усміхнувся лікар, щось розуміючи. Ступак те покинув без відповіді – здається, вони і так порозумілися. Далі була кардіограма з дротами, які обплутали його руки й ноги, окуліст зі своєю таблицею на стіні і в кінці дивнувата розмова з психіатром. Єдине, що з неї запам’ятав Ступак, були прискіпливі питання про випивку та наркоту. І те, й інше Ступак рішуче заперечував, сказав, що ніколи ні-ні, згадуючи при цьому, як у тому ж Афгані, і не раз, вони добре-таки кейфували анашею. Шкода, після кинув. Якби не кинув, може, краще було б, несподівано подумав він, сидячи перед хитруном-психіатром. Здається, стан його здоров’я задовольнив їх. Його тим більше.

До свого гаража він приплентався, коли вже стемніло, поряд у дворі світився ліхтар, горіли вікна у хрущовках. Знав, тепер там усі встромилися у свої сяючі скриньки – хто на музичні шоу, на кривляк-танцюристів зі шнурами в руках, а найбільше, мабуть, на черговий номер самого. Майже кожного вечора той виступав зі своїм гіпнозом – то загрозливо-суворо, коли говорив про опозицію, яка має від ЦРУ завдання його знищити, то щедро обдаровуючи всіх білозубою усмішкою з-під розкішних вусів, коли звертався до глядачів. Особливо глядачок, яких він частенько принижено благав підтримати його у святій боротьбі за добробут народу. Слухаючи його підлесливі звороти, жінки були готові на що хочеш – з такими проханнями до них ніхто раніше не звертався. Тим паче, з великих начальників, не згадуючи вже власних чоловіків, які давно не визнавали нічого в житті, крім пляшки. Мужики не любили політику, яка цікавила їх тим менше, чим гірше жилося. Зате вона дедалі більше захоплювала жінок, особливо тому, що в ній верховодив він – такий знаменитий, привабливий, майже нежонатий, який уособлював недосяжні жіночі мрії про мужчину-кавалера, мужчину-лідера. І тим вабив.

Ну, але залишилося недовго.

Так думав Ступак, злостиво чекаючи, коли його покличуть знову. Повинні ж нарешті покликати, він уже прагнув цього. Хоч би тому, що їсти не було зовсім, два дні тому позичив пару тисяч у колишнього сусіда по квартирі, якого підстеріг у дворі. Перш ніж вийняти гроші, сусід рясно поплакався, нарікаючи на життя, малу пенсію, безпутню дочку, яка не хоче працювати і звикла жити на його пенсію. Ступак утішив його, що хутко одержить зарплату й розрахується. І опустив при цьому очі, бо дивитися на старого було ніяково.

Цього разу до нього завітав сам Шпак, на тому самому вишневого кольору «пежо», в камуфляжі, але вже з погонами майора на широких плечах. «Хутко, бач, у них ростуть кадри!» – з несподіваною заздрістю подумав Ступак, сідаючи поряд з колишнім колегою-прапорщиком. Цей майор почав розповідати йому, як багато доводиться працювати (робота ж ненормована), як задурливо і небезпечно, хоч почесно і відповідально. «А зарплата як?» – стримано спитав Ступак про те, що його тепер найбільше цікавило. «Зарплата нічого. Тобі такої і не снилося, – сказав Шпак. – На початку три мільйони, ну підйомні і так далі. Не пошкодуєш».

Ступак внутрішньо порадувався, хоч і не подав знаку, та по правді і слабо повірив, пригадавши доцента Мінкевича з його шістдесятьма мільйонами штрафу. Може, майор Шпак і одержує три мільйони, а він же прапорщик…

– Жити поки що будеш в офіцерському готелі. А там побачимо, – сказав Шпак, коли вони під'їхали до чергової бетонної стіни з прохідною та шлагбаумом.

Тут, певно, виявилася змопівська база чи що. Кілька годин Ступак з такими, як сам, новачками, молодими хлопцями зі свіжими рожевими обличчями, обмундировувався на захаращеному скриньками та тюками речовому складі. Йому видали цілу купу обмундирування – зелену і строкату, кольору сміття, святкову і повсякденну, міцні грубі черевики, пілотку і берет, теплу куртку і тільняшки – аж три штуки. І навіть добрий шматок бязі – на комірці. Як у війську. Тільки у війську так багато ніколи не давали. Економили. Хлопцям, що перевдягалися з ним разом, дуже сподобалися ремені. «Офіцерські», – захоплено сказав один, трохи старший за решту. Ремені справді були незвичайні, з товстої, прошитої шкіри при гарних пряжках, не те, що з металічними бляхами у війську. Ступак перевдягнувся в нове, зі свіжим приємним запахом; свої смердючі труси, озирнувшись, запхнув до бляшаної урни, і його повели через подвір’я в офіцерський готель.

Вперше за літо він з насолодою простягся на чистому новому простирадлі, владнав схудлі плечі на ладній подушці. Завтра сказали підстригтись, – хай, він підстрижеться. І ще сказали, вуса можна не голити, тут поважають вусатих. Друге ліжко в кімнаті було акуратно заслане, мабуть когось чекало. Може, також новенького.

Служба поширювалась, комплектувалась, удосконалювалась – як і належить за міцної влади. Цікаво було Ступакові вдруге переживати те, що вже було пережито в його військовому юнацтві, в Афгані і після.

Демобілізувавшись сім років тому, думав, що пережите ніколи вже не повториться. Аж ось, обіцяло повторитися, хоч і на іншому витку життя.

Але дуже подібному. Як до того треба поставитись, часом він переставав розуміти. Єдине відчував, що буде ситий, доглянутий, а там… А там побачимо, як воно буде, думав Ступак.

Збулося майже так, як він міркував. Назавтра він добре поснідав на першому поверсі змопівської їдальні, з’їв пару котлет з гарніром, макаронну запіканку, випив склянку ряжанки і ще – солодкого чаю. Мов на курорті чи в будинку відпочинку. Довкола з куди меншим, ніж у нього, апетитом снідали за столами інші змопівці, молоді хлопці з сержантськими погонами на плечах. У нього погонів ще не було, і він трохи турбувався з тої причини. Адже у війську чи в міліції всі мусили мати погони, які визначали статус кожного. Без погонів ти ніхто. Просто цивільна людина, не більше.

Той і наступні два дні були заняття – у класах і на плацу, як колись у війську. Хіба що, крім теорії, їх навчали якоїсь дивної практики – як відбивати напади демонстрантів, нападати самим, шикуватись і перешиковуватись у щільні шереги. Вивчали також властивості різних сльозоточивих і бойових газів – у балончиках, димових шашках, гранатах. У програмі ще значилися найновіші секретні засоби в боротьбі з терористами, екстремістами і радикалами. Ступак слухав усе не дуже уважно, мов уві сні; будова і властивості хімічних засобів його не дуже цікавили, його цікавила зброя. Але про зброю чомусь розмови поки що не було.

Згодом він зрозумів, чому не було.

Мабуть, усі ці хлопці-змопівці, хто раніше, хто пізніше, служили в армії і військову зброю знали, стріляли не раз з АК і кулеметів – це не було для них новиною. їм же тут готували якусь новину, і вони чекали її.

Але одного разу, ще беззбройних, їх підняли по тривозі на світанку, наказали розібрати бойове спорядження – білі щити, шоломи, надягти важкі бронежилета, взяти палки і – хутчій на посадку в «камази». Ще цілком не розвидніло, вони кудись їхали, зупинялися, повертали назад, ніби намагаючись заплутати ворога, і тільки годині о десятій вивантажилися біля резиденції самого. Тут уже був майор Шпак, гурт інших майорів та полковників; змопівців вишикували в три шереги впоперек вулиці – якраз, як тоді, влітку, коли він потрапив у халепу. Як би не потрапити знову, застережливо подумав Ступак, опинившись у передній шерезі. Як і всі, він стояв плече до плеча з сусідами, молодими хлопцями, тримаючи біля ніг легкий дюралевий щит, з гумовим «демократизатором» у правій руці. Рука й плече майже перестали боліти, і він, щоб переконатися в цьому, трохи помахав над собою палкою і заспокоївся. Деякий час на вулиці було майже пусто, рух транспорту зупинився, проспект перекрили з обох боків. Взагалі навколо було спокійно і тихо, якби не тривожна збудженість начальства, яке, мов очманіле, носилося перед змопівцями; хтось із них бігав до чорної «волги», що притулилася до будинку ззаду. Всі чекали.

Години після десятої здаля на вулиці з’явилися демонстранти. Спершу стало видно над їхніми головами біло-червоно-білі стяги на високих легких жердинках, плакати; потім – і передні шереги з молодих чоловіків і дівчат, що з піснями неторопко йшли по проспекту. Декотрі з них вели за руки дітей. Ступак спробував зрозуміти, скільки їх там було, визначити хоч приблизно, та не зумів. Було надто багато. Тисячі. Угледівши тут цю перешкоду впоперек проспекту, демонстранти жвавіше замахали стягами, донеслися крики «Ганьба!», «Зрадники!», «Гестапо!» Хтось із начальства вертко крутнувся перед шерегами. «Вони нас ображають!» – пронизливим голосом крикнув до змопівців. Ступак внутрішньо хмикнув, переборюючи, втім, легкий страхітливий подих з проспекту. Все ж робилося ніякувато. Мабуть, сутички їм не минути, як би не сталося гірше, ніж улітку. В той час ззаду прозвучала команда, всі в шерезі опустили на обличчя прозорі захисні козирки – підготувалися. Тим часом демонстранти підійшли ближче, добре стало видно передніх – молодих чоловіків, хлопців і дівчат, що, побравшись за руки, як і раніше, не поспішаючи, наближались. На середині колони під величезним хрещатим штандартом крокував високий худорлявий чолов’яга з лисуватою головою і туго стиснутими щелепами. То був знаменитий Зенон, його Ступак якось бачив по весні на мітингу. Коли вони підійшли ще ближче, ззаду за ЗМОПом знову гиркнула команда, і всі три змопівські шереги вибухнули залізним гуркотом, який заглушив усю вулицю. Ступак разом з усіма шалено лупив по щиті гумовою палкою і внутрішньо посміювався з демонстрантів. Злякалися чи ні, було невідомо, але, підійшовши ще ближче, процесія спинилася. Вперед з мегафоном у руках вийшов Зенон.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю