Текст книги "Круглянський міст"

Автор книги: Василь Быков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 23 страниц)

– Данке шьон, – кивнув господар, затим підвівся і тремтячими пальцями взяв зі столика чарку. Фрау не зрушила з місця, вона пильно видивлялася на мене.

Ми випили – я, господар і Франя, четверта чарка зосталася на столику.

Коньяк виявився міцним, здається, я відразу почав п’яніти. Чи, може, тому, що був незвиклий до нього – донині в Угорщині ми пили вино і знали його міць. Або, точніше, знали: від вина мало моці. Тільки одного разу в житті, під Шіофоком, я теж почастувався коньяком, тож донині не забув того почастунку. Зате зрозумів: коньяк – не вино, його треба вживати помірно.

– Панє профєсоже, – вимовив я чомусь по-польськи. – Ви тут не кривдите мою землячку?

Господар, мабуть, не дуже зрозумів моє запитання, і Франя розтлумачила його по-німецьки. Правда, зараз же й відповіла:

– Вони не кривдять. Вони для мене як батьки.

– То добре, якщо так. Гут!

– Гут, гут, – згідливо повторили господарі.

– Але тепер ми її заберемо, – сказав я, набираючись п’яної рішучості, і зирнув на Франю.

Я чекав, що вона перекладе мої слова господарям, та, однак, мовчала. Легка клопітна тінь промайнула на її личку, і я збагнув, що тут щось не так. Не так, як звичайно, коли ми визволяли в містах трудові табори, переповнені людом бараки, з яких їхні мешканці відразу кидалися кожний у напрямку своєї батьківщини. Всі рвалися додому. Я чекав, що в цей момент насамперед мене подякує Франя, а слідом і господарі – за визволення від фашистської неволі. Однак не дочекався цього.

Повисла трохи незручна пауза. Я сидів біля столика, Франя навпроти готувала маленькі, з сірникову коробку, сандвічі. Старі нерухомо перебували в своїх м’яких кріслах. У вестибюлі враз повиднішало – крізь вузькі вікна зазирнуло сонячне проміння, поклало на керамічну підлогу рваний візерунок від рухливого листя знадвору. Пару готових сандвічів Франя винесла на ганок Кананку й повернулася з порожнім блюдцем – Кананок обійшовся без блюдця.

Після того, як я випив чарки зо три, і в графинчику лишилося обмаль, старі підвелися і знеможено потупали в бокові двері – на кухню абощо. Франя тоді присіла за столик, якось зі стриманою увагою вгледілася в мене.

Я трохи сп’янів, але почав відчувати, що мої давніші, усталені на війні мірки дещо захиталися, зіштовхнувшися з іншою, не знайомою дотепер реальністю. Все-таки це був якийсь інакший, ніж попередній мій, світ, з його інакшими складнощами, в яких був я, мабуть, профан. Не те, що моя землячка, білоруска Франя – вона в цьому світі жила, а я з ним тільки-но знайомився. Цікавість моя до неї все наростала. Але розпитувати її було трохи незручно, а вона, я помітив, не дуже квапилася розповідати про себе. Або поскаржитись на щось, як це звичайно люблять жінки. Франя не скаржилась, хоч і радість на її обличчі я зауважував не часто. Чи вона так навчилася – ховати свої почуття? Але ж навіщо ховати їх, адже я їй не чужий. Я земляк на чужині.

Там, на вогневих позиціях, я не надто дбав про свій зовнішній вигляд – забруднені землею штани, нечищені кирзачі, неохайно зашитий рукав. Тепер у цьому вестибюлі прийшло інше відчуття, і я старався ставати чи повертатися так, щоб мої хиби не дуже траплялися комусь на очі. Але після, певно, забувся про те і не сховав розідраний рукав від швидкого позирку Франі.

– Дайте зашию, – сказала вона дуже просто, і в тих її словах почулася забута інтонація моєї молодшої сестри Ніни, про яку я нічого не знав з початку війни.

– Дайте, дайте! Я хутко. А то… Некрасиво так, – сказала вона і посміхнулась.

Певно, та її усмішка все й вирішила, – відразу прогнала мою ніяковість. Я розперезався, стягнув через голову мою заношену гімнастерку, несподівано і з неприємністю опинився в несвіжій спідній сорочці з недоречними поворозками на грудях. Намірився був одмовитися від послуги Франі, та дівчина вже взяла гімнастерку і коротким чітким рухом розправила її на колінах. Вона спритно зашивала мою дірку, і те її зашивання визначило дуже багато в рухах моєї, вже спрямованої до неї душі.

Як я це здавна робив на війні, – де б не був і чим би не займався, – крізь справи і розмови звикло вслухався у довкілля, ловив звуки, які могли донести ознаку тривоги, якісь зміни в обставинах. Насамперед кепські зміни. Певно, та моя настороженість передалася Франі, позирк якої теж час од часу пихкав тривогою.

– Ще стріляти будуть?

– Будуть, звісно. Допоки все те не скінчиться.

– А як скінчиться?

– Тоді буде мир. І щастя. І життя, – сказав я не без деякого пафосу. Звичайно, тяжкий клопіт сидів і в мені, тепер я намагався заганяти його вглиб, щоб він не заважав моїй лагідності до Франі. Здавалось, я вже починав відчувати якусь радісну можливість, яку обіцяло незвідане. Але все те було дуже непевне й невиразне, могло кожної миті зникнути.

Франя тихенько зітхнула.

– У мене якраз сестричка така, як ти. Сімнадцять років, коли жива ще, – сказав я.

– Мені трошки більше, – тихо відзначила Франя. – А де зараз сестричка?

– Може, в Німеччину погнали.

– В Німеччині кепсько. Окрім всього – бомбування жахливі. Мої ж господарі тому й приїхали сюди. Як дім розбомбили.

– А тут краще?

– Дотепер краще було. Поки війна не докотилася. Дивно, раніше я думала: може, в Німеччині тихше буде, а то ж у нас вже неможливо стало: усі всіх б’ють, забивають. Партизани б’ють німців, німці б’ють усіх без розбору. Жити ніяк стало. Як мій дядько Лукаш казав: хоч живий у труну лягай.

– Усе Гітлер проклятий.

– Гітлер, звичайно. Але й інші не кращі, – тихо сказала Франя і змовкла.

Ну, звісно, не кращі, всі ці гауляйтери і генерали, Герінги і Геббельси. Вигубили стільки людей, зруйнували Європу. Але тепер хутко вже їм кінець, нарешті Європа визволиться від цього кровожера. Чи це ж не радість? Так, приблизно, я заперечив на песимізм Франі, і вона, помовчавши, стримано погодилась:

– Радість. Однак не безоглядна, – сказала вона і якось вибачно посміхнулася, ламаючи невеличку незгоду між нами. Диво та й годі: таку силу має мимовільна жіноча усмішка, до того ж дівчини, яка тобі подобається. Але на зміну приємній лагідності у мене майнула дикувата думка.

– А у твоїх господарів син є?

– Був, – просто сказала вона.

– І?..

– І загув, – напівжартом скінчила Франя, здається, одразу відчувши мою підозрілість. – Торік загинув у Пруссії.

Проказала вона те легко, без клопоту, але мені почулася деяка фальшивинка тієї її легкості, і я мовчав.

– Прислали повідомлення, його документи, листи. І номер могили. А чому вас це зацікавило?

– Та так.

– Старі дуже переживали. Фрау Сабіну було навіть паралізувало – інсульт. Ледь оклигала. Тепер ходить з кийочком. Рідню, яка була, розбомбили в Гамбурзі. Нікого не зосталося. Племінниця померла в цьому от місті, тож від неї котедж дістався. Думали досидіти тут до кінця війни. Але війна і сюди докотилась.

Вона скінчила зашивати мій добре-таки розпанаханий рукав, на який не хопило однієї нитки, і Франя взялася сукати другу. Все те робила з достеменним спритом, і я замилувано спостерігав за давно не баченим жіночим клопотом. її недавнє страхопудливе напруження також, здається, минулося. Чи, може, мені тільки здавалося те.

– Війна скінчилася, але… Замісто німців одразу ж завладарюють росіяни. Старі дуже непокояться…

– Ось як! Це чому ж?

Схиливши голівку над шитвом, Франя коротко тіпнула плечиком, ніби кажучи тим: хто їх зна? Я також не знав. Все нею сказане було для мене незвиклим і несподіваним, у душі я не погоджувався, але не знав, як заперечити. Певно, те відчувала і Франя і, щоб зняти мій клопіт, сказала:

– Ет, не будемо про те.

Хай не будемо, я не перечив. Тепер те мене найменше цікавило, мене вабило це дівча, і я мимоволі прагнув лише пустотливої вольності наших стосунків. Хотілося жартувати, але все не випадало придатного для цього моменту чи настрою. Все ж над нами висіла війна.

Не встигла, одначе, Франя дошити мій рукав, як прочинилася половинка дверей, і у вестибюль зазирнуло біляве обличчя Кананка.

– Товаришу лейтенанте…

По його стривоженому голосу я зрозумів, що там щось скоїлося, і в одній спідній сорочці вискочив на подвір’я. На вогневій нібито все було як завжди, але навпроти на дорозі стояв незнайомий, без тенту «додж», і від нього навпростець через пустку прямувала сюди група військових. Попереду крокував рослий, плечистий чолов’яга буцімто без зброї (чи, може, з пістолетом на боку), за ним ще троє – двоє, видно було, з коротенькими автоматами ПКС[8]8
  Пістолет-кулемет Судаєва. – Прим. пер.


[Закрыть]. Вони врозбрід, з якоюсь мовчазною пильністю наближалися до містка. Я насторожено подався до хвіртки назустріч.

– Ти хто? – запитав передній, спиняючись перед зачиненою хвірткою. На його плечах були всього лише погони старшини, і у мене трохи спала тривога.

– А ти сам хто? – якомога спокійніше запитав я. Замість відповіді старшина визвірився металічним голосом:

– Хто займає особняк?

– Ну, я займаю.

– Звільнити негайно! – голос його став зовсім сволотний. – Я з розвідроти гвардійської армії.

– Інший пошукайте! – з нежданою рішучістю випалив я. – Тут протитанковий полк.

– Який іще полк! – старшина легко перестрибнув через хвіртку.

– Стій! – гукнув я, раптом пошкодувавши, що залишив свій пістолет у вестибюлі. Тоді я вихопив автомат у Кананка, який стишено стояв ззаду. – Стій!!!

Старшина і справді спинився, утупивши в мене злостивий погляд. Після озирнувся назад, де за хвірткою напоготові стояли його помагачі. Ті, здається, так само бралися за зброю.

– Ти що! Під трибунал захотів? – загрозливо прогарчав він, ворухнувши жовнами на твердому, свіжо поголеному обличчі. Але за свій «парабелум», що висів на його стегні, поки що не хапався.

Хвилину ми стояли так, один проти одного, – я з підготовленим для стрільби автоматом, а він, мабуть, набираючись рішучості для останнюго кроку. Але щось, проте, заважало йому в тій його рішучості. Після він оглянувся, але не на своїх примовклих друзів за хвірткою, а на простір за річечкою, і згледів там моїх артилеристів.

– Твої?

– Мої.

Так, мої артилеристи, мабуть, мало що розуміючи з того, що тут відбувалося, однак, з помітною увагою вдивлялися сюди з вогневої, і це, здається, похитнуло набубнявілу рішучість старшини.

– Гаразд, – мовив він спокійніше і, перш ніж перескочити назад через хвіртку, пригрозив: – Гірко пошкодуєш, мудаче!

Не повертаючись назад через місток, вони енергійним кроком рушили кудись по цьому березі, – певно, до інших окраїнних будов. Я віддав автомат Кананку й повернувся в котедж.

Не сказати, що ця сутичка далася мені легко, без хвилювання. Відав, те мені, мабуть, просто не зійде з рук, ще може дійти до лиха. Відчував, що це не так собі, не випадково, щось тут всунулося таємне і малоприємне. Чи не постарався тут наш санінструктор, інакше чому б вони попрямували відразу до цього котеджу? Вже, певно, не тому, що він тут найгарніший. Що у них там, у тилу, мало придатних, красивих будівель для розвідроти гвардійської армії? Та й чи для розвідроти вони старалися?

З тремтливих рук примовклої Франі я взяв свою гімнастерку, мовчки надів через голову. Франя чомусь ні про що не питала, – мабуть, і без розпиту відчувала, що скоїлося на подвір'ї, і на її потьмареному личку продовжував тремтіти сполох.

– Не бійся, – сказав я, підперезуючись. – Ми оборонимо.

– Спасибі вам, – тихенько відповіла дівчина.

– І той… Зви мене на ти. Гаразд?

– Гаразд, Митю.

Все ж я загаявся в гостях, не можна було так надовго залишати вогневу. Хоч навколо було тихо, але тривога могла виплеснутись кожної хвилини. Знову ж комбат там, певно, вже не раз телефонував Мусі, вимагав взводного. Медведев, звичайно, виручить, як завжди, скаже, що лейтенант пішов до другої обслуги, де не було телефону. Але все ж не на півдня він пішов до тієї обслуги.

– Я вернуся, – сказав я Франі, яка, не виходячи на ганок, стояла в розчинених дверях. – Нікого не пускайте!

На вогневій, втім, все було, як завжди, коли не було обстрілу. Навідник Степанов димив своєю махоркою; ледаркуватий Атрощенко лежав горілиць на бруствері, звісивши на майданчик довгі ноги в широких трофейних чоботях. Молодий Скибов довбав під сошником лопатою – щоб збільшити радіус обстрілу гармати. Його лінивою працею вїдливо керував командир Медведев, що сидів навпроти на станку.

– Глибше, глибше візьми. А то як дасть на відкоті – навіднику синець і посадить. Обід вам, лейтенанте, в казанку на скриньці, – звернувся він до мене. – На двох з Кананком.

– Їж, Кананку, я не буду.

Мені було не до обіду. Відчував, коньячний хміль ще не минув, як не минуло збудження від недавньої сутички. Відкритий «додж» кудись зник з дороги, і я не зауважив, куди. Може, вони з’їхали зовсім чи шастали десь поблизу. Могли знову налізти на той особняк. І я весь час позирав туди, хоча й не знав, що зробив би, коли б угледів їх там. Я сказав Франі не пускати, але розумів, що можливості її в тому надто обмежені. Якщо ці захочуть, їх не спинити й танку. Що їм цей котедж! У мене вже була подібна зустріч, правда, не тут – в Угорщині, біля Балатону, в одному графському маєткові, який ми зайняли під вечір. Тільки-но влізли з-під дощу погрітися на ніч, як на подвір’я вкотилося кілька «студебекерів», і такі ось хлопчики з автоматами почали нас викурювати. Вимітайтеся, мовляв, тут буде управа гвардії полковника Мальованого. Хоч насправді тому полковникові потрібні були аж ніяк не холодні графські покої з портретами предків на стінах, а хутчій підземелля під ними, де була силеча питного. І закусі. Витуривши нас у поле, до ранку господарили там, а на світанку, поки не почався бій, ті «студебекери», перевалюючись на колодовбинах, повезли їхні трофеї. А ми лише клацали зубами, сидячи в мокрій посадці при дорозі. Але там був комбат, він вирішував, залишитись чи уступити. Вирішив уступити, може, й правильно – дешевше обійшлося. Бо що б ми зробили з тією п’яною хеврою, наділеною всевладдям високого начальства? Тут же комбат далеко, вирішувати мені. Ось я і вирішив. Тепер буду чекати наслідків.

Тим часом було чутно, як у рівчаку щось стримано промовляє Муха, але, судячи з голосу, не з начальством, – хутчій зі своїм братом-зв’язківцем. Побалакавши трохи, підвівся від телефону і голосно оповістив:

– Братове слов’яни! Війні кінець!

Ми всі на вогневій знерухоміли, змовкли, чекаючи пояснення радісної новини, і Муха, настовбурчивши свої вуса, з поважністю оголосив:

– Бригадні радисти підслухали: завтра капітуляція.

– А чому нам нічого не кажуть? – запитався Медведев.

– Певно, скажуть…

Муха знову зник у рівчаку, припавши до своєї слухавки – тепер звідти очікувалися незвичайні події, від яких радістю займалася солдатська істота, сонцем освітлювався весь білий світ. Це ж треба – скінчилася війна, і ти живий! Тебе не забили. Ти будеш жити довго, довго. Не будеш трястися в землі і чекати останнього свого вибуху. Ти повернешся додому, знову побачиш маму. Знайдеш своє кохання, яке дасть тобі законне щастя в житті. Кінець війні!..

Але коли кінець війні, то, напевно, довго ми тут не всидимо. Певно ж, ми кудись рушимо – назад чи вперед. Тільки вперед чомусь не пускають німці – чи їм невідомо про свою капітуляцію? Чи, що вже зовсім кепсько, не згідні з нею? Якщо якісь есесівці, то звісно, та капітуляція дає їм небагато радості – ще вони повоюють. Не дочекавшись, проте, більш точних новин, я вліз у рівчак і зателефонував комбату. Чи правда, що вже фініта?

– Буде фініта – скажемо. Ні на хвилину не спізнимось. А поки що дотримуйтеся пильності, – остудив мене комбат.

Мабуть, так. Якщо наказано дотримуватися пильності, то, мабуть, нічого і не відбулося. Мабуть, радисти поспішили. Може, де й капітулюють, а у нас будуть марудити. Чекати наказу. Так само, як і ми чекаємо наказу згори. В цьому сенсі нічого не міняється. Хоч і кінець війні, всі підпорядковуються власному начальству. Як і завше. Тільки начальство вирішує, замиритися чи воювати.

Але все ж якщо капітуляція, так, мабуть, не залишать нас у цій землі. Тепер уже в землі не сиділося, і я вийшов з вогневої на зелену травицю поряд. У довкіллі стояла зовсім мирна тиша: не стріляли ні міномети, ні гармати. Щось усе стихло, затаїлося. Чекало. Справді, чи не кінець цій проклятій колотнечі? Настрій мій чи то повнився радістю, чи то затьмарювався невідомістю, коли я кидав позирк на недалекий котедж. Уже мені кортіло туди, до Франі. Як їй бути нині з цими старими австріяками? Треба додому. В Білорусь. Але як? Куди я її візьму? До моїх артилеристів на вогневу? Звісно, хлопці були б раді. Але що скаже начальство?

Сонце сховалося за громадиною гір, у долину заповзла доволі прохолодна тінь; усе навколо спохмурніло, хутко гублячи свою недавню весняну врочистість. Із-за щільного плоту лісопильні віяло паленим, долітали з вітром гіркі подихи згарищ. Нічого поблизу, втім, не показувало на небезпеку, і я наважився. Сказав Медведеву, щоб, коли трапиться щось, прислав Канапка, той знає. Медведев кинув скупе «гаразд», і я попрямував до маєтка.

Ще не взявся за крислату клямку дверей, як ті розчинилися, за ними в напівмороку покірливо стояла Франя. Вона чекала на мене. Цього разу вона була без свого фартушка, в коротенькій сірій кофтинці поверху тих же чорних і вузьких штанців. Була надто привабна і з соромливою гостинністю усміхнулася до мене.

– Капітуляція, Франк!

– Правда? А боженьку ти мій…

– Ще не офіційно. Але повідомлять.

– Невже дочекалися? Невже правда? – мов дитина, світилася дівчина. – Треба старим сказати.

Вона побігла кудись із вестибюля, а я залишився біля вкритого квітчастим обрусом столика з трьома тюльпанчиками в порцеляновій вазці. Я трохи здивувався: що б означала ця її поспішність щодо господарів? Чи справді вдячність, чи добре виховане почуття обов’язку? Я не знав ще, як до того поставитись, коли крізь розчинені двері у вестибюль сунувся той височезний професор зі своєю фрау. Останньою вскочила збуджена Франя. Трохи віддихавшись од, мабуть, довгого переходу, господар глухим голосом сказав якусь довгу фразу, яку відразу ж розтовмачила Франя.

– Доктор Шарф віншує з кінцем війни і дякує панові офіцеру за визволення від нацизму.

– Будь ласка, – великодушно погодився я. – Живіть мирно.

Доктор уважно вислухав переклад Франі, трохи помовчав. Говорити йому було, видно, важко чи то, може, він важко збирався з думкою. Франя перекладала:

– Він каже: старі щасливі, що дочекалися кінця війни. А молодим тепер доведеться самим влаштовувати майбутнє Європи. Важливо не помилитись.

– Та вже як-небудь. Не помилимось. Якщо донині не помилилися – перемогли, – самовпевнено відповів я і зразу відчув, що перебрав: не варто було так категорично. Франя переклала відповідь.

– Доктор Шарф каже: перемогти у війні – ще не все.

– А що ж іще?

– Після тяжкої війни неминучий і тяжкий мир, – тихо, ніби навіть не погоджуючись із чимось, переклала Франя.

Я не зовсім зрозумів, що він має на увазі, цей старий австріяк. Може, однак, і правда, може, і тяжкий мир. Але вже не тяжчий, ніж ця війна.

– Він каже: росіяни повинні зрозуміти, що нацизм і комунізм є два кінці однієї палки.

Ці міркування я чув уперше, і вони здалися мені дивнуватими – однією палкою міряти Росію і Німеччину. У нас так ніхто не міркував навіть під чаркою, за такі слова кожен міг опинитися далеко. Ми не відважувалися так навіть подумати. Та й не було потреби так думати – все ж ми воювали з фашистською Німеччиною за свободу своєї країни. При чім тут два кінці однієї палки?

Трохи розгубившись, я мовчав. Певно, відчувши мою ніяковість, господар також зробив паузу і, стримано кивнувши на прощання, повернувся до виходу.

– Зачекай трішки, – кинула мені Франя, прямуючи за старими.

Однак мені не сиділось, і я підійшов до вікна. Це зрозуміло, що за перемогою настане мирне життя, але чомусь не хотілося про нього думати, всі думки тепер не йшли далі перемоги. Саме тої, до якої ми нарешті наблизились і про яку стільки мріяли в тяжкі часи малих і великих невдач. У такі хвилини вона сприймалась нами як глум, як шахрайська пуста обіцянка. Багато для кого якраз такою і зосталась, і вони нічого про неї ніколи не дізнаються. Інші ось дожили до неї, і, може, ще скористаються з її плодів.

З вузького вікна з високим, наче в церкві, підвіконням майже нічого не було видко, а мені все ж потрібно було бачити мої гармати. І я сказав про те Франі, коли вона прибігла до вестибюля. Дивно, як за півдня змінився її настрій, вона стала тепер жвава, майже безклопітна. Легка й швидка, вона стала схожою на пустотливу школярку.

– Ходімо, – сказала вона й кудись повела мене через боковий хід до рипливих і викрутистих східців – на горище чи що, подумав я. Але то було не горище, а світла тісненька башта, яка, ніби скляночка, гарно виглядала здаля на червоному даху.

– Звідси все видно.

Краєвид з цього узвишшя був справді чудовий – майже половина розбитого вибухами містечка, вулиця до поворотки, задимлене подвір’я лісопильні, завалене нагромадженням кругляку й дощок; мої гармати – одна відразу за річкою, а друга по той бік лісопильні. Навпроти за дорогою розлігся широкий гірський схил, знизу порослий хвойним молодняком, який вище обертався на добрий сосновий ліс. З другого боку видно було не багато – стрімкий черепичний схил даху та верховіття громіздких дерев, за якими близько нависала гола скеля гори. В тіснуватій склянці-башті стояла легенька канапка, темнів розчинений люк, крізь який ми сюди влізли. Затишне було містечко, і я захвилювався навіть. Здалося, Франя привела мене сюди не так собі, а для певного інтиму, і тому дівча стало мені ще ближчим.

– А онде і твої солдати, – показала Франя.

Я оглянув згори мої позиції – нічого особливого. Солдати посідали на станки, напевно, тепер балакали про мир, до якого, схоже, дожили – хіба ж не підстава для радості? Кожен уже налаштовувався на дім, господарство й мирне життя на ньому. Це було так зрозуміло. Молодші мріяли про навчання і кохання, про своє місце в житті, визначене кожному щастя. Тепер усе те ставало можливим. Ми заслужили на це право, перемігши в страшній війні. Мабуть, подальше залежало від кожного і не залежало од війни. Це було щастя.

Я сів на зручну білу канапу, Франя стала навпроти біля широких, засклених дрібними шибками вікон.

– Доктору Шарфу ліки дала. Кепсько йому. Дуже наполоханий.

– Ким наполоханий?

– Німецькими наці, але й нашими також.

– Нашими? Коли ж це вони встигли його наполохати? – здивувався я. Здалося, що Франя говорить щось безпідставне.

– Ти не знаєш. Може, не треба тобі говорити…

– Не бійся. Я йому зле не зроблю.

– Я вірю, що не зробиш. Ти ж не такий, як… Це ж учора вночі ми до ранку не спали…

– Не спали?

– Еге. Як посутеніло, приїхали ваші. Ну, з особливого відділу, сказали. Мене прогнали у вестибюль, а самі там до чотирьох годин його допитували.

– Он як! Але за віщо?

– А хто їх відає. І мені доктор Шарф нічого не сказав. Фрау Сабіна плакала…

– Ну, а ти? У тебе вони про що-небудь питалися?

– У мене вони взяли підписку, що буду мовчати.

– Отакої!

Це було гірше. Врешті, я вже знав, що там, куди лізли ці, і не могло бути добре. Ну, але хай це у нас – у війську, в тилу. А при чім тут австріяки? При чім, нарешті, Франя? Вже ж вона навіщо їм знадобилася? Чи чим не догодила? А може, вона заважала їм у якійсь їх темній справі?

Хоча, заспокоював я себе, до того потрібно бути готовим. Усе ж у цих молодчиків свої, специфічні обов’язки, яких простим людям ніколи не зрозуміти. Насамперед шукати ворогів. Але невже і цей старий професор біології – також ворог? Шпигун? Диверсант? Чи, може, вони самі вербують шпигунів? Але як же в такому випадку тут залишатися Франі?

– А доктор Шарф не фашист?

– Ну що ти! Він не любить фашистів – страх! Бувало, в Ганновері, як біжимо в бомбосховище, він так брутально лає їх. Окіл усе грюкоче, ніхто нічого не чує.

– Як ніхто не чує, можна й полаяти, – сказав я. – А ти сідай поряд, ось тут, біля мене.

Якось нерішуче Франя присіла в кутку канапи. Її настрій знову, здається, ставав мінорним, явно заклопотаним. Її захопило пережите. Я був настроєний інакше, але радість моя теж поникла. Франя тим часом почала розповідати.

– Там же бомбили кожної ночі. Алярми ці з вечора до ранку. В місті пекло, все горить, все валиться. Німці рятуються в бомбосховищах. Було, що й бомбосховища завалювались і всі гинули. Як почнеться, ми відразу в склеп. Для того у мене вже все підготовлено – термос, пледи. Сидимо, вони там моляться. Я, як умію, також.

– А що, у них свій дім!

– Ні, квартира. У великому будинку. Правда, і квартира чимала, а я одна покоївка. І за куховарку. Роботи сила-силенна. Але я старалася. Спершу придивлялися до мене, як що вмію. Я і справді, не багато чого вміла. Але навчалася. Хотіла догодити. Бо як же інакше жити в чужих? Треба догоджати. Так мама завше казала. Ну, що зроблю не так – не лаяли, не карали, як деякі. Навчали. Фрау Сабіна спокійно розкаже, покаже. Що, я ті дверні ручки дома коли начищала? Та їх у нас і не було, таких блискучих. Спершу мені про те сказали, показали. Ну, а після я вже й сама дбала. Щоби чисто було і гарно. Дома ніколи так не було.

На тісній канапці Франя сиділа близько від мене, але я посунувся ще ближче, і вона не відхитнулася. Мої свавільні руки вона перехопила в свої і міцненько тримала їх на колінах.

– Тож ти у них за служницю? – з прихованим докором кинув я.

– Ну, звісно. А для чого ж вони мене взяли. Але різні служниці бувають і різні господарі. У Ганновері через вулицю жила Клава, також остівка. То кожного дня плакала від своєї господині. Загинула під час бомбування. Молоко кип’ятила, а тут наліт, кілька хвилин потрібно було зачекати, щоб закипіло. Спізнилася в сховище. Ну, й завалило. І малого теж. А мати його вціліла. Встигла з шостого поверху вниз. Як наш будинок розвалився, вилізли ми на вулицю з порожнім термосом і одним пледом. Більше нічогісінько – ні житла, ні майна. Що робити? Інші б себе рятували, а мої без мене нікуди. Певний час разом жили в якійсь конторі, після в солдатськім бараку. Затим прийшли документи з Австрії, і вони поїхали. Мене також взяли. Грошей майже не було, фрау заклала в банк свої сережки, брошку. Тут, правда, спадщину одержали.

– Ну гаразд, – сказав я. – А мова? Де ти так навчилася по-німецьки? В школі?

– Трохи в школі, ясно. Але в основному тут. Здібна була, уміла слухать. Слух маю добрий. Знов же фрау Сабіна трохи розуміє по-польськи.

– А ти що – також умієш по-польськи?

– Трохи вмію, так. Мама католичка, з мого ж імені видно. У нас католики, хоч і білоруси, а розуміють по-польськи. Ти посидь тут, – випустила мої руки Франя. – Я зараз.

Вона зникла в сутінках люка, знизу почувся м’який стук її п’яток по дошках-сходинках, і десь негучно грюкнули двері.

Я підвівся з канапки, озирнув крізь шибки околицю міста. По дорозі з-за кута напівзруйнованого будинку, де я так ганебно гепнувся з ровера, хутко промчав знайомий трофейний «хорьх», на якому їздив наш «смершівець», і я з прикрістю подумав: чого він тут гасає? Хоч війна кінчається, а цим нема спокою, все щось пильнують, визнають, мабуть щось комусь готують. За себе загалом я був спокійний, великих гріхів не мав. На окупованій території не жив, з харківського оточення вийшов не один, а з групою, і той «злочин» був уже добре досліджений «смершем» і, певно, зданий в архів. Але, мабуть, отак само думав і командир взводу зв’язку Лежневський, якого місяць тому репресував «смерш». Той, хильнувши, дав собі волю поварнякати про «несправедливості» щодо окруженців, яких після визволення всіх чисто направляли в штурмбат. Сам опинився через те в штурмбаті, і ніхто з нас його більше не бачив.

Над містечком вечоріло, гори поволі осідали в тінь, лише сніжні вершини ще блищали здалеку сонячним відсвітом. На тлі блакиті вечірнього неба той блиск робився надзвичайно виразним, набував перед ніччю сили. Як добре було сидіти тут з милим дівчам до ночі, та й вночі так само. Слухати її, відчувати і – кохати. Якби не війна. Та коли б не війна, де б я зустрів її? Дивно, але саме війна звела нас тут, віддалік від батьківщини, серед цієї альпійської краси. Як би й не розвела також, – раптом подумалося мені.

Майже нечутно в башту піднялася Франя, щось принесла в руках. Розірвала упаковку і поставила на канапу невеличкий пакуночок.

– Ось, частуйся, Митю. Точнісінько, як наші до війни.

То були цукерки, знайомі з дитинства «подушечки». Мабуть, не дуже свіжі, деякі позлипались, і Франя віддирала їх по одній, частувала мене. Справді, незважаючи на не надто апетитний вигляд, цукерки, як і в дитинстві, були солодкі й запашні.

– Сорок копійок сто грамів. Пригадуєш?

– Пригадую, – сказав я. – У сільмаг бігали на перерві.

– А ще були іриски…

– Так усе ж, звідки ти родом? – спитав я.

– Та з Мінська. Там і народилась.

– І давно звідти?

– З Мінська давно. З Мінська ж я спершу перебралася в Червень, звідти вже в Німеччині опинилася. Та тут, якби не пощастило, пропала б. Як пропали мої дівчата.

– Де пропали?

– А на хімічних заводах у Рурі. Потруїлися й погинули. Всі четверо червеньських.

– А ти?

– Знаєш, тут, може, доля така. Може, якась випадковість. Це ж як ми приїхали в якесь містечко біля Ганновера, нас почали розподіляти. Ну, построїли в шерегу, прийшло якесь начальство – у формі і в цивільному – хто які, ми тоді мало тямили. І почали перебирати, кого куди. Але спершу прийшли військові, як після виявилось, офіцери з вермахту. Вони були у відпустці з фронту, і їм дозволялося вибирати в свої сімї обслугу. А я була найменша, схудла за дорогу, бідно вдягнена. Стою, ледве дихаю… Перед тим не спали три ночі, поки нас мурижили по станціях, зголодніли. А вони йдуть – ситі такі, здорові бугаї, два в есесівській формі і третій – офіцер вермахту, молодий юнак, танкіст. Ті повиводили дівчат, які здоровіші, ну, рослих, дужчих. А я стою найостанніша. І ось цей вермахтівський лейтенантик пройшов раз, та, певно, йому вже не дісталося дужчих. Тоді він вертається і до мене – «ком» каже. Я мало не зомліла, так він холодно подивився на мене, і голос такий, чисто солдатський, мов на плацу. Вийшла. І мене оформили в цю ось сім’ю доктора Шарфа. А той офіцер був їх син Курт. Вдома він зовсім не такий страшний виявився, як там виглядав – привітний і тихий. І надто вже сумний. За два дні поїхав на фронт, а за два тижні загинув у танку. Як подумати, то він врятував мене. Якби не він, отруїтися б і мені на тій хімії.

– Однак історія! – сказав я, вражений цим оповіданням. – Може, тобі й поталанило.

Франя спохмурніла й хвилину рівненько сиділа, опустивши на коліна маленькі, з гострими ліктями руки.

– Може, мені одній і поталанило. І я все думаю: не сталося б чого. Таки щастя, воно оманливе. Це нещастя – назавжди. Я тут кожного дня біди якоїсь чекала, ну, думаю, невже ж мені і надалі буде так щастити?