Текст книги "Круглянський міст"

Автор книги: Василь Быков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 23 страниц)

ПОКОХАЙ МЕНЕ СОЛДАТИКУ
Повість

Війна стрімливо котилася під ухил, днями взятий був Берлін, а ми вперлись у німецький оборонний рубіж за невеликим австрійським містечком і третій день стояли непорушно. Німці часом пострілювали з гармат і мінометів, і тоді серед пристойних, гостроверхих будиночків тарахкали вибухи і з фуркотом розлітались увсебіч червоні друзки черепиці. Якби не ті дахові та цегляні друзки, якими був закиданий асфальт, було б дуже зручно котити на велосипеді, особливо від поворотки вниз до напіврозбитої домівки на розі, за якою біля річки стояли обкопані гармати. Взагалі було небезпечно, могли й підстрелити, хоч кулі з недалекого «передка» сюди не долітали. Але ж міни. Від мін, цього німецького бузувірства, схову на передовій не було ніде – ні в полі, ні в лісі, ні в місті. Хіба що в землі. Одначе в землі вже не сиділось – насиділись за війну. А тут буяла весна, жадливо зеленіла обсипана жовтими козельцями трава на пустирі, в городцях при будиночках зацвітав бузок, удень пригрівало сонце. На душі повільнішало, навіть щось зараділо всередині в непевному передчуванні молодої бездумної вдачі. Особливо, коли тобі лише трохи за двадцять, і вперше за війну з’явилася надія вижити. А ще сьогодні в руки потрапив справний ровер, на якому не катався з дитинства.

З-за осніжених хребтин гір вибралося в небо ранкове сонце, сліпучим промінням несподівано вдарило з-за поворотки біля рогу широкого, напіврозбитого вибухом будинку. На мить дорога похитнулась, колесо раптом вильнуло вбік, і я з доброго розгону гримнувся на асфальт, проїхавши юзом ще кілька кроків. Перемагаючи біль у коліні, підвів голову й лише тоді побачив людей. Близько приткнутий до вцілілої стіни будиночка, стояв командирський «вілліс», побіч з ним – трофейний «хорьх», і застигла купка офіцерів, які здивовано втупилися в мене. Звісно, то було начальство. («І коли їх принесло сюди?» – неясно подумав я.) Стиха матюкнувшись на них і на себе заразом, почав незграбно підводитись. Надто квапитись вже не мало сенсу, я виразно відчував, що влип, і готувався якось пережити малоприємну зустріч.

– Подивіться на нього! – прозвучало тоном, який не обіцяв нічого доброго. – Гадає, для нього війна скінчилася! Він вже ладен зламати собі голову на дорозі!..

На мою біду, це був командир нашої протитанкової бригади – кремезний, з бичачою шиєю полковник, незвичайний крикун і матюкальник. У бригаді його і любили, і боялися, бо, зустрівшись із ним одного разу, зустрічатися вдруге не дуже хотілось. Інші біля машин мовчали. Поставивши ногу на бампер «вілліса», вглядався в розістлану на капоті карту знайомий підполковник зі штабу бригади, біля нього стояв якийсь майор у кашкеті кольору хакі. Цей, останній, з поблажливою, сторонньою усмішкою спостерігав за моєю безвихіддю.

– Винуватий, – промимрив я, морщачись від болю в побитому коліні. Рукав гімнастерки був чимало розідраний на лікті, і я трохи повернув ровер, щоб стати до них боком.

– Де твій підрозділ, лейтенанте? – визвірився комбриг.

– Онде гармати, – несподівано тонким голосом відповів я, кивнувши на гарматну обслугу, що тулилася за сотню кроків біля річки. І зніяковів ще більше: мої солдати, повитягувавши, як один, шиї, з цікавістю вдивлялися в свого неборака-взводного, який раптово потрапив у халепу.

– Чий ровер? Крадений?

– Аж ніяк. Трофейний.

– Який трофейний? Ти що, його в бою взяв? – розлютився комбриг. Його з готовністю підтримав підполковник:

– Типовий приклад грабунку транспортних засобів. Є ж постанова військової ради, яку належить суворо виконувати.

– Мені грабіжники не потрібні! – відрізав комбриг. – Зараз же повернути ровер. Туди, де взяли!

– Єсть! – понуро вимовив я, однак, з полегшенням від того, що розмова, здається, скінчилася. Кульгаючи, з ровером у руках я побрів уздовж дощатої огорожі лісопильні до вогневої позиції мого взводу.

Де взяли цей ровер, я знав. Учора наш батарейний санінструктор Петрушин, коли солдати окопували гармати, побігав окіл, як це він завжди робив на новому місці, і з ближнього котеджу за річкою притягнув цей ровер. Сам поїздив недовго, мабуть, навчався, кілька разів упав і втратив до ровера цікавість. Учора на ньому недовго покаталися хлопці з гарматної обслуги, а вранці взяв я.

З ровером у руках я дочвалав до недалекої вогневої позиції. На станку 76-міліметрової гармати сидів навідник Степанов, димів здоровенною цигаркою з махорки. Інші двоє сиділи на брівці поряд. Командир гармати сержант Медведев спав під палаткою за бруствером. Правильний Кананок, самітньо позираючи в тил, жував шматок хліба. Ще на світанку туди пішли двоє з казанками, та щось не поверталися: певно, якась невправка у старшини. Було тихо, спереду в містечку поки що не стріляли, мабуть, німці також снідали. Батарея вже котрий день стояла ззаду за піхотою, вогню не вела, чекала прориву німецьких танків. Але, видно, тепер, наприкінці війни, німцям було не до прориву – хоч би як стримати наші прориви. Начальство, відомо, розуміло те, але все одно робило, як вимагала військова наука, – звісно, для перестороги, аби чого не вийшло. Але вже певно нічого не вийде – німці вже не ті, що в попередні роки, і навіть у попередні місяці. Як чотири місяці тому під Балатоном, коли вони завдали нам клопоту. Прорвали фронт і гнали аж до Дунаю. Тоді наш полк утратив усі гармати і безліч людей. Решта довойовує в піхоті.

– Кананку, – покликав я молодого солдата. – Відведи ровер. Онде в той дім.

Кананок, як завжди, спершу ніяково завсміхався, зирнув на добрячий котедж під горою, за бурхливою гірською річечкою.

– Нічого собі будиночок! Палац.

Ну, не палац, звичайно, але котедж справді був показний, – мурований, двоповерховий, з обведеними білою фарбою високими вікнами. Біля входу росли дві старі ялини, а по гранітній стіні розповзся густий покрив плюща, який спізніло зеленів першим дрібним листям. Удовж річкового берега видніла невисока дротяна огорожа. Ззаду між будівлею і стрімкою скелею височіли старі дерева, з-за листви яких виглядав червоний дах, завершений невеличкою, під зеленим ковпаком, баштою. Мабуть, господарював там не бідний австрієць.

Я присів на снарядну скриньку між станків, а Кананок через вузький дерев’яний місток над річечкою покотив ровер. За річкою він зупинився біля, мабуть, зачиненої хвіртки, щось гукнув. І тоді з дверей появилася постать якоїсь дрібної жіночки у вузеньких штаненятах, вона живо наблизилась до хвіртки і заходилась відмикати дверці. Кананок, видно було, забалакав щось, і вона, схоже, відповіла. Хвилину вони там нібито перемовлялись, але звідси не було чутно, про що. Хоча про віщо міг говорити Кананок, який навряд чи знав бодай десяток слів по-німецьки.

– Ти диви! – заздрісно вимовив ззаду Степанов. – Наш Кананок уже німкеньку полює. Вже домовляється…

– Не німкеньку – мабуть, австрійку. Але правда, спритна дівчина, – висунувся з рівчака чорновусий телефоніст Муха.

Либонь, і правда. Навіть здаля дівчина виглядала зграбною – особливо своєю хлопчачою фігурою, жвавою й невеличкою, і вже тим захопила солдатську увагу артилеристів. Вона перейняла у Кананка ровер, легенько крутнувши головою, відкинула назад пасмо коротко постриженого волосся і повернулася до дверей у котедж. Кананок, однак, усе гукав до неї щось, і вона, зупиняючись, відповідала, поки не зникла за ялинками. Солдат недовго постояв ще, а після, все озираючись, пішов через місток до вогневої позиції.

Я зирнув назад, на дорогу, – «вілліс» усе стояв під стіною розбитого будинку. Офіцери схилилися над його капотом, над розстеленою картою; мабуть, вони вже втратили до мене увагу. Та не всі. З-за спин інших один все ж разів зо два зирнув у наш бік – чи не той добродушний майор, подумалося мені. Але в той час у рівчаку зазумерив телефон, і телефоніст Муха покликав:

– Комбат, товаришу лейтенанте!

Я стрибнув у рівчак, узяв слухавку. Комбат питав, скільки у мене снарядів – окремо бронебійних, окремо осколочних. Я сказав, що треба підрахувати, тоді повідомлю. Ніби між іншим комбат попередив:

– Там десь перший біля вас. І особист.

– Уже бачу. Стоять на дорозі.

– Як поїдуть, дзвякни – куди?

Я поклав слухавку і виліз із рівчака. Машини були на давнішім місці, але офіцери там, видко було, заворушилися, перестали розглядати карту. І той добродушний майор у кашкеті вже не позирав сюди. Виходить, це і є наш бригадний особист, уповноважений страхітливого «смершу»[7]7
  «Смерть шпигунам» – особливий відділ у радянських військах під час Другої світової війни. – Прим. пер.


[Закрыть]. Досі я ніде не бачив його, чи, може, він у бригаді недавно? Нашого полкового «смершівця» всі добре знали, той завжди товкся на батареях, особливо на маршах чи на формуваннях, любив посидіти з офіцерами вільної години та з чаркою. А ще був неабияким аматором співу – хоч «Розпрягайте, хлопці, коні», хоч «На позицию девушка провожала бойца». Казали, у полк приїхав з Далекого Сходу і вже за два місяці на фронті одержав два ордени, як і наш комбат, котрий тупає по передовій від самого Харкова і двічі поранений. А втім, здавна відомо, що Бог нерівно ділить не тільки в мирному житті, а й на війні.

Машини з офіцерами нарешті поїхали по дорозі в тил, треба було попередити комбата. Полкові батареї в цій тісній гірській долині розміщувалися по одній в декілька ешелонів – перша батарея була спереду, по той бік містечка, відразу за піхотою; по цей бік наша, за нею решта. Всі сиділи при одній дорозі. Ясна річ, комбати стежили за неурочним пересуванням комбрига і повідомляли про нюго один одному, щоб не бути захопленими зненацька. Начальства, як і противника, належало остерігатися на війні. Я заліз у тісний рівчак і зателефонував комбатові, а як виліз, Кананок уже був на вогневій. Його усмішливе обличчя сяяло стриманим захопленням, і це відразу помітили наші зубоскали-хлопці.

– Ну, домовився? Коли побіжиш?

– А може, він сюди її приведе? В гості…

Кананок, однак, без уваги до них одразу звернувся до мене:

– Там землячка ваша, товаришу лейтенанте.

– Яка землячка?

– Та з Білорусі, каже.

– Як з Білорусі? Радянської? – не міг зрозуміти я.

Всередині Австрії, наприкінці війни, в такому шикарному котеджі – землячка? Щось тут незрозуміле…

– Ну, – тільки й відповів небагатослівний Кананок. Мабуть, більше він не знав нічого.

Та новина не тільки зачепила – вона майже зворушила мене. Земляки взагалі мене ніби обходили, за всю війну я зустрів їх, може, чоловіка три. Мабуть, тому, що цей Український фронт був поодаль від Білорусі, солдати та й офіцери у нас більшістю походили з України, Північного Кавказу, де формувалася бригада, ну й, відомо, з Росії. Білорусів же в полку, здається, не було жодного. Якось почув, нібито начальник ПММ – білорус і принагідно запитав у самого, звідки він. Але ні, не з Білорусі, хоч вимова його було дуже подібною до білоруської. Казав, смоленець. Я був розчарований. Так хотілося стріти рідну душу, хоч би звідки-небудь з близького чи з далекого району, побалакати про довоєнне. А може, й дізнатися щось про сучасне з рідних містин, від яких я був одірваний з початку війни.

Війна війною, але, мабуть, слід було зашити розідраний рукав. Оскільки тут гасало начальство, роздягатися не став, попросив Кананка зашити гімнастерку на мені, і той вийняв із зимової шапки голку з несвіжою ниткою. Тільки-но він прилаштувався зашивати, як ззаду загухкали наші гаубиці; через голови, прорізуючи туге повітря, з шарханням полетіли важкі снаряди. Спроквола з іншого боку глухо загавкали німецькі міномети – ці, як і вчора, почали бити по містечку. Між дахів і дерев пихнули вгору димні вибухи – два з них зовсім побіч, за лісопильнею.

– Ану, всі в рівчак!

Щільненько, один повз одного, ми позаклякали у вузькому рівчаку; на вогневій біля панорами гармати, як завжди, залишився один навідник Степанов. Вибухи товкли оточення, розбивали вщент покрівлі домівок. Невідомо було, скільки триватиме той обстріл, коли тільки це звичайний обстріл без просування піхоти. Якщо з піхотою, буде гірша справа, може, й нам доведеться долучитися до бійки.

– Йолопи! – буркотів телефоніст Муха. – Не дадуть і поснідати.

А сніданок, між тим, затримувався: не випало б їсти його разом з обідом. Як позавчора. Тут, в Австрії, зовсім не те, що недавно було в Угорщині, коли ми про кухню не дбали, задовольнялися з цивільного харчу – не треба були ні перлова каша, ні вермішельний суп. У кожній хаті легко було здобути шматок шинки, кільця приперченої ковбаси, буханець білого хліба. Та ще й бутель, а то й більше вина – червоного чи білого. Але Угорщина коштувала нам немалої крові й зосталася ззаду, а в Австрії з харчем було тугенько. Австріяки самі сиділи на картках. Взагалі голодували. І ми мусили їсти те, що варив старшина. А той, звісно, не дуже завдавав собі клопоту – частував тим, що привозили з тилу.

Обстріл тривав з годину, стріляли наші артилеристи і німці. Разів пару вибухнуло на дорозі, біля того напіврозбитого будинку, де ранком стояли машини, – паленим смородом потягнуло в наш бік, до річки. І мене раптом охопив клопіт: хоч би не вцілили в той приємний котедж. За одну секунду могли зіпсувати все цю затишну красу, над якою впадало, може, не одне покоління його власників. Тим часом по той бік містечка було неначе тихо. І то добре, значить, атаки не було ні з чийого боку. Можна було трохи розслабитися, відійти від напруження, і я виліз із рівчака. Біля навідника Степанова вже сидів командир гармати Медведев, – не в лад зі своїм прізвищем худий, довготелесий сержант з вузьким, старуватим обличчям. Обстріл перебив його ранковий сон під плащпалаткою біля бруствера, і тепер сержант нервував.

– Якого дідька! – зазлостив він, коли вибухнуло зовсім близько, здається, за огорожею лісопильні. – Запалять, буде смердіти до вечора.

– І без того смороду вистачає, – сказав навідник.

– Таке містечко нищать. Без жодної потреби. Все одно хутко кінець, нікуди не дінуться.

– А може, тому й нищать, що наостанці, – сказав Степанов, – щоб нікому не дісталося.

Що наостанці, це певно, подумав я, бо дуже небагато залишилося. Тільки ми щось запорпались, уперлися в якусь перешкоду. З заходу по Австрії вже наступали американці. Часом батарейний радист ловив їх не так і далекі перемовини англійською мовою, яка перемішувалася в ефірі з німецькою, чого раніше не було чути ніколи. Тож вони тут недалеко і, може, днями вдарять назустріч нам із заходу. Якщо до того часу це містечко не перетвориться на руїни. Чомусь раніше про те не думалося. Будинки, міста і села на війні взагалі не бралися до уваги й однаково руйнувались і нами, і німцями. Але тепер ось з’явилося нове почуття, нове ставлення як до людських життів, так і до людського майна. Та ще такої, як ця страдниця Австрія, також по суті німецька жертва.

Як трохи потихшало вгорі, прийшли наші солдати з кухні. Атрощенко і Скибов принесли по два казанки, бухани хліба в речмішках – харчі для взводу на весь день. За ними, чомусь перевальцем, волікся проноза санінструктор Петрушин, і я злостиво подумав: а цей пощо? Мені він не подобався ніколи, цей тридцятирічний сержант, який у просвітах між обстрілами тинявся по батарейних тилах. Коли ж виникала якась потреба, санінструктора було не знайти. Знову ж через його ровер я сьогодні пережив сутичку з комбригом. Мабуть, відчуваючи це, Петрушин одразу почав трошки навіть лесливо, ніби підбадьорюючись:

– Ну, як? Дістається вам тут? На самому, вважай, передку. Не те, що в третій – сидять, як у батька за пазухою. Комбат на акордеоні грає… Поранених нема? – запитався він.

Солдати повилазили з рівчака, почали різати хліб на палатці, повсідалися над котелками з остиглою перловкою. Петрушин, схоже було, вже поснідав і не виявляв цікавості до їжі. Він дістав з кишені оксамитку і, поставивши на станок чобіт, заходився його начищати. Після старанно начищав другий. Зо всіх сержантів у полку він один форсував у зграбних хромових чоботях, про які не переставав дбати навіть під час обстрілів.

Налощивши чоботи і намилувавшись їх майже дзеркальним глянцем, санінструктор раптом згадав:

– А де мій трофей?

– Який трофей? – навмисно «не зрозумів» я.

– Ровер.

– Ровер комбриг одібрав, – збрехав я.

– Так-таки й одібрав?

– Отак і одібрав. Он хай Кананок скаже.

Петрушин повернувся до Кананка, який з молодим Атрощенком розпочав снідати на бруствері. На мої слова той спершу завсміхався.

– Ну, одібрав…

– Так я й повірив, – засумнівався санінструктор. – Сховали десь.

Він почав оглядатися біля вогневої, шукати ровер: зазирнув у спустілий рівчак, за штабель снарядних скриньок під брезентовою накривкою.

– Не шукай, не знайдеш, – раптом сказав Медведев. – Комбриг наказав віддати.

– Кому віддати?

– У кого взяли.

Ну, для чого було говорити, злостиво подумав я, хай би шукав, де хоче. Але Петрушин якось одразу зрозумів, що Медведев не обманює і, не сказавши й слова, перескочив бруствер.

– Ти куди? Назад!

Той тільки буркнув щось на ходу і хутким кроком рушив до котеджу. Це мені не сподобалось, але що було з ним робити? По службі він мені не підпорядковувався, а звертатися тепер до комбата не мало сенсу. Комбат з цим сержантом перебував у надто приязних стосунках: той недавно ще тягав йому бутлі з вином, виручав, коли він, перебравши, лежав у кабіні «студебекера», казав по телефону: комбат хворий, діагноз – малярія. Той і справді хворів на малярію, як, врешті, багато хто на батареї. Але хворіли влітку й восени, взимку малярія не брала.

Обстріл уже стихав, здається, з обох боків; закотився за вершини гір далекий відгул, надовго чи ні – невідомо. Санінструктор перейшов місток, рішуче перескочив через невисоку хвіртку й попрямував до дверей котеджу. Щось загрозливе здалося мені в тій його самовпевненій, майже злій рішучості, немов я вже мав певну причетність до того котеджу. Я вискочив з вогневої і, накульгуючи на побиту ногу, перейшов місток, переліз через огорожу. З домівки ніхто не показувався, а Петрушин раз по раз дубасив кулаком в тяжкі двері.

– Відчиніть!

Я підбіг ззаду і рвонув його за плече.

– Геть звідси!

Санінструктор обернувся, пройняв мене злим поглядом, але послухався і пішов до хвіртки. Здаля лише бридко негучно вилаявся. Я повернувся був, щоб податися слідом, як ззаду забрязкотіли двері.

– Дякую вам. Він удруге вже…

На порозі в напіврозчинених дверях стояла вона – моя землячка. Тільки зирнувши в її кирпатеньке, з кількома ряботинами біля перенісся личко, я відразу впізнав наш напівзабутий діючий вираз обличчя – приязно стриманий, мо’ трошки з острахом перед незнайомою людиною. На вигляд вона була ще зовсім дівча, схожа на хлопчика-підлітка, – в темній кофтинці з білим комірцем і вузьких штаненятах замість спіднички. Спереду був пристебнутий куценький білий фартушок – як у покоївки абощо. Вражений цією зустріччю, я на мить забувся про санінструктора і навіть не бачив, як той переліз через хвіртку.

– Ви з Білорусі? – здивовано спитав я.

– Еге, – тихенько відповіла вона і ніби насторожилася затим.

– І я ж… також.

– Знаю. Мені ваш солдат сказав.

– Але… Ви тут давно?

Схоже було, вона зітхнула чи лише замірилася, стримавши подих. Потім повернулася в дверях, не запрошуючи мене зайти, але й сама не виходячи на низенький камінний ганок. Вся така спритненька, тоненька, мов цвяшок, з ознакою чогось стривоженого на привабливому личку.

– Як вам сказати… Хутко не скажеш, – вимовила вона й зробила несміливу спробу трошки усміхнутися. Немов на прощання. Але прощатися з нею мені вже не хотілось.

– Нікого не пускайте, – сказав я, відчувши тьмяну приязність до неї. – Якщо будуть стукати, не відчиняйте. Ми вас оборонимо.

– Тут уже стукались.

– Хто стукався?

– Ваші військові, – сказала вона і помовчала. – То, може, зайдете? – несподівано спитала чи запропонувала вона і трішки збочила в дверях, переступивши на слизькому граніті маленькими, в м’яких пантофельках ніжками. Я мимоволі зирнув на свої білі від пилу кирзачі і ступив на низький поріжок.

Тут був не дуже великий, з високою стелею вестибюль, ніби шахова дошка, вимощений чорно-білими кахлями, з високою чорною шафою збоку і двома стрілчатими вікнами навпроти. Посередині стояв легенький гарний столик на вигнутих ніжках, вкритий квітчастою скатеркою. Декілька таких же гнутих ослінчиків містилося побіч, а біля стіни стояли два масивні шкіряні крісла. Скрізь було чисто, доглянуто і темнувато: вікна знадвору наполовину затуляло гілля старих зазеленілих дерев.

– А ви тут – одна? – спитався я, трохи здивований явною заможністю її житла.

– Ні, чому ж… Господарі є, – сказала вона, стоячи навпроти.

Вона не зводила з мене своїх ясних очей, мовби чогось чекала. Чекала питання.

– Німці, звичайно?

– Ні. Австрійці.

– Он як! Але ж… Як ви тут опинилися?

Вона не встигла відповісти, як поблизу знадвору розкотисто гримнуло, аж, чутно було, щось з дрібним стукотом покотилося з даху. Дівчина мимоволі здригнулася, в погляді її мелькнув страх, і я вискочив у двері. За моєю вогневою якраз над лісопильнею вітер розганяв у небі рудий клубок диму – то німці пальнули шрапнеллю. В таких випадках ліпше було сховатися в будинку чи десь під дахом. Але я мусив бігти на вогневу.

Я біг до вогневої і думав, чи не пристрілювальна ця шрапнель? Чи не засікли вони позиції моїх гармат? Друга обслуга взводу була по той бік заваленої дошками лісопильні, як би їй там не дісталося. На цій вогневій всі сиділи в рівчаку, хоча від шрапнелі в ньому не сховаєшся. В цей час іще з пронизливим тріском розірвалися два шрапнельні, але цього разу – по той бік дороги. Я гукнув Скибову збігати до другої обслуги довідатись, чи не поранило кого там. Німці тим часом перенесли вогонь за дорогу, мабуть, щось там помітили – чи не рух піхоти? Скибов тільки відбіг, як зазумерив телефон – це комбат питав, що у нас трапилось. Сказав, нічого поки що не трапилось. А якщо у кого й трапилось, то не в нас, довбають поки що по сусідах. Може, по піхоті.

Поклав слухавку і сидів, притулившись до чиєїсь спини, думав, що обстріл, відомо, погана справа, але в одному придатна – обстрілу не любить начальство так само. Коли обстрілюють, можна не побоюватись, що на тебе наїде який-небудь «вілліс» з крикливим командиром чи придовбається якийсь дармоїд-комсорг, парторг чи особист. Під час обстрілу ти сам собі господар, лейтекант-взводний, і більше від німця ворога тут нема.

Обстріл шрапнеллю тягнувся, здається, нескінченно довго. Все ясне небо над містечком було столочене жовто-рудими плямами, які спрокволу розпливалися, витягувались у вітрові косми, і серед них пихкали нові – по одній, парами, а то й по чотири відразу. Пронизливий тріск вибухів голосно віддавався гірською луною; від особливо близьких закладало у вухах і пригнічувало до глибини душі. Тільки б витримати. Тільки б перечекати. Не загинути. Гинути наприкінці війни – просто жах…

Аж ось нарешті в небі над містом замовкло. Правда, щось вибухнуло наостанку вдалечині, і настала непевна, майже загадкова тиша. Прибіг Скибов, сказав, що в другій обслузі всі цілі, нікого не поранило, тільки побіч у дворі забило двох коней з піхотинського обозу. Коні лежать, і вже приходив хтось із цивільних, просив дозволу відрізати шмат конини на біфштекс. Бідні австріяки! Ми все ж, як не були голодні, навіть на Україні не їли конину, хоч дехто й казав, що конина – зовсім непогане м’ясо. Але, видно, справді – голод не тітка.

Взагалі поки що не було помітно жодного руху – ні на околиці містечка, ні на дорозі. Піхота щось притихла, навіть не вела вогню з передової. Але, незважаючи на той оманливий спокій, я відчував, що довго ми тут не висидимо, все ж мусимо наступати, добивати ворога в його барлозі. Особливо коли попереду, з того боку, наступають американці.

Солдати по одному повилазили з рівчака на тісний майданчик вогневої позиції, розсілися на станках, снарядних скриньках. Командир гармати Медведев відійшов на хвилину під недалекий тин лісопильні, а як повернувся, я тихо сказав, щоб інші не дрке вчули:

– Сходжу туди…

– Візьміть когось. А то…

Ну, відомо – а то. Я обкинув зором своїх хлопців і зустрів усмішливе обличчя Кананка.

– Пішли!

Той підхопив на плече автомат, і ми жвавим кроком пішли до котеджу. Хвіртка була зачинена, і на цей раз перелазити через неї було трохи незручно, не те, що раніш. Зате грюкати у двері не довелося, ті відразу прочинились, як я ступив на низенький камінний ганок.

– Ну, як ви тут? Живі?

– Ой, страхоти скільки! Заходьте, будь ласка, – очевидьки ще не заспокоївшись від пережитого, сказала дівчина.

– Нічого! Недовго зосталося. З заходу ідуть американці.

– Правда? Але ж ми нічого не знаємо. То, може, сідайте? – нерішуче запропонувала вона.

Я не сідав, м’явся. Кананок тим часом кивнув на двері:

– Я там, товаришу лейтенанте.

Він пішов на ганок, а я залишився один. Може, і не варто було б тут затримуватись, але мені хотілося більше довідатися про мою землячку.

– Тож як тебе звати?

– Мене – Франя. А вас?

Стоячи біля чорної громіздкої шафи, вона, видко було, з більшою, ніж спершу, довірою вивчала мене.

– Змитрок Барейка, – трохи зніяковівши, відповів я. – Родом з Бешенковичів. А ти звідки?

– Приблизно звідти ж, ^— скупо відказала Франя, немовби прислухаючись до чогось. Знадвору, однак, не чутно було нічого особливого, хіба що за рамами вузьких вікон тихенько шелестіло під вітром близьке листя дерев. Уточнювати своє походження Франя, однак, не стала.

– Але почастувати вас нема чим. Хіба гербаткою?

– Добре – гербаткою! – навіть зрадів я, почувши це знайоме з дитинства слово. Колись так вимовляла мати, сільська вчителька; батько завжди казав «чай», а мати вперто поправляла його: «гербата».

– То посидьте, я хутенько, – сказала Франя і тихенько вислизнула у своїх м’яких пантофлях крізь бокові двері.

Я лишився один і насторожено подумав: хоч би чого не скоїлося. Все ж поряд німці, і невідомо, хто господар цього котеджу. Правда, Франя служила якимсь гарантом, що все обійдеться. Я підійшов до громадини шафи, доверху заставленої рядами товстих книжок у чорних оправах із золоченими готичними літерами, які я не вельми навчився читати в школі. Побіч на стіні висіла якась тьмяна картина в дуже товстій і також почорнілій від часу рамі. Загалом все тут було старе, може, з минулого століття, зі слідами облізлої позолоти, що, безумовно, свідчило про знатність походження господарів. Може, навіть нинішніх фашистів – хто знає.

Франя, однак, барилася, і я вже подумав, чи не піти звідси до себе на вогневу. Але якась делікатність усе ж стримувала мене, і я дочекався. Розчинилися двері, і ввійшла Франя, обережливо несучи маленьку лискучу тацю з двома чашечками гербати та якоюсь закускою на білому з синім бережком блюдці.

– Цукру, однак, не маємо. Покликати солдата?

– А ти?

– Я гербату не п’ю, – сказала Франя і запитала: – А можна, щоб сюди зайшли господарі?

– Господарі? Ну, хай…

Господарі ніяк не входили в мої плани, бачити їх тут мені зовсім не хотілося. Але якщо вона просить?.. Тим часом у приміщення якось несміливо всунувся дуже високий старий у чорній старосвітській піжамі, що, мов на вішалці, висіла на його худих плечах. Так само звисали і штани з недоречними, як у генерала, бляклими лампасами синього кольору. Він був зовсім лисий, з напрочуд кошлатими бровами, під якими глибоко сиділи ясні очі.

– Іх грусен, гер офіцір, – старечим голосом промовив він, трошки схиливши голову в поклоні.

– Бажаю здоров’я, – стримано сказав я. В цей час за ним показалася в дверях невеличка суха жіночка з зовсім білою, мов кульбаба, головою. Обоє притихло спинилися біля дверей. Розставивши ноги, я по-господарськи непорушно сидів біля столика.

– Це доктор Шарф і фрау Сабіна, – тихенько відрекомендувала господарів Франя. Про мене вона, мабуть, сказала їм раніш, і тепер, підступивши до господині, ласкаво притулилася до її плеча. Оце так, сказав я собі, щось, однак, починаючи розуміти в їхніх взаєминах.

– Кайне нацисти?

– Кайне, кайне, – разом повторили господарі.

– Вони не нацисти, – сказала Франя. – Доктор Шарф – професор біології.

– Я, – підтвердив господар. – Університет штадт Ганновер.

Ну, якщо професор, то, мабуть, справді не фашист, усе ж біологія як наука може обійтися без фашистської ідеології, подумав я. Ця обставина трохи пом’якшила моє ставлення до господаря і, напевно, його до мене також. Я було взяв зі столу чашечку гербати, як господар мовив «момент» і вийшов через бокові двері. Я так зрозумів, що треба почекати. І справді, він хутко повернувся, поважно ступаючи негнучими ногами по слизькій підлозі, поставив переді мною маленький графинчик, до половини налитий золотистим напоем.

– Дас іст коньяк.

– Овва! – вирвалось у мене.

Господиня щось гукнула Франі, та тихенько висковзнула за двері і, повернувшись, поставила на столик чотири мініатюрні чарочки на тонких ніжках.

– Доктор Шарф частує. Покликать солдата?

– Я сам.

Я вийшов на ганок – мій Кананок сидів на краю сходинки і позирав через річечку на свою позицію, де, видно було, сиділи й лежали його товариші. На дворі було тепло, яскраво світило сонце; над містечком і долиною між гір лежала полуденна тиша. Ніби й не було війни. Я наказав Кананку збігати на вогневу, принести хліба.

– І там у Медведева тушонка була. Попроси баночку.

Кананок побіг на вогневу, а я повернувся у вестибюль. Господарі були тут, тільки тепер сиділи біля стіни в шкіряних кріслах – старі і однаково безпомічні, те було видно з першого погляду. За столиком Франя налила в чотири чарки.

– Трохи зачекаємо, – сказав я. – Зараз принесуть закуску.

– То добре, – сказала Франя. – Німці як випивають, не закусують.

– А ми закусуємо. Коли є чим.

– У нас вже нічого нема. Ті дні я по хліб на ровері їздила. По картках видавали. А тепер все скінчилося. Як буде далі?

– А вже якось буде, – сказав я. – Головне, війна кінчається. Американці сюди йдуть. Хутко і тут – Гітлер капут!

Старі з крісел страдницькими поглядами дивились на мене, радянського офіцера, який у їхніх очах повнився здоровим, молодим оптимізмом. Але, схоже, мій оптимізм їх мало надихнув. У них було якесь своє ставлення до війни і до життя теж. Але те мене не дуже цікавило. Я чекав Кананка, який швидко приніс солдатську хлібину і бляшанку свинячої тушонки, – все це поклав на край тісного столика.

– О, америкен, – тихо зазначив старий, угледівши п’ятикутні зірки на бляшанці.

– Ленд-ліз, – сказав я.

Франя принесла столовий ніж, яким я відкрив консерви, і відрізала від буханки декілька тоненьких скибок.

– Зараз я приготую вам сандвічі.

Поки вона займалася сандвічами – намазувала на хліб смалець з бляшанки, я потайки, з давно не відчуваною насолодою, спостерігав за хуткими рухам спритних пальчиків, раз по разу кидаючи позирки на її ожиле, радісне, дуже привабливе дівоче личко. Мені вона подобалася все більше. Скінчивши свою працю, поклала дві скибки на блюдце і найперше піднесла господарям у кріслах.