Текст книги "Круглянський міст"

Автор книги: Василь Быков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 23 страниц)

Якось у неділю, прибрівши до проспекту в центрі міста, згледів там щось незвичайне, небувале для вихідного дня видовище.

Найперше віддаля ще вчулися шум, гомін, рух сили-силенної людей, що суцільним плином рухались у напрямку центральної площі, несучи якісь лозунги. Вітер угорі метляв біло-червоно-білі стяги – море стягів, аж до кінця колони, яка ховалася за перегином вулиці. Початок цієї процесії вже минув провулок, де появився Ступак, і хто там усіх вів, не було видно. Обабіч же процесію оточували міліціонери. Одні з них стояли в нерівних рядах, інші (мабуть, начальство) бігали-метушилися у своєму міліцейському клопоті. Ступак спершу здивовано зупинився, вражений видовищем, а затим несподівана хвиля збудження підхопила його з тротуару і винесла до людей. Молодий міліціонер на краю тротуару спробував заступити дорогу, та Ступак плечем рішуче відштовхнув його і вийшов на асфальт – до всіх. Поруч на всю ширину вулиці йшли і молоді, і старі, і середнього віку чоловіки з жінками і дівчатами; обличчя у всіх були приємно-святковими, без звичної повсякденної похмурості чи навіть нерідкої по часі жорсткості. Вражала велика кількість національних прапорів, які над людськими головами полоскав свіженький ранковий вітерець. Трохи менше було плакатів з різними написами, зробленими деякі професійно, а більше не дуже вмілими руками. Ступак, поозиравшись, прочитав ті, що були ближче: «Білорусь – у Європу!», «Ні – більшовикам!», «Міліцейське опудало – в Мінське море!» Якраз над його головою хитливо колихався лозунг-плакат, що ніс молодий хлопець у джинсовій безрукавці з безліччю кишеньок: «Ми хочемо їсти!» Те було якраз під настрій Ступаку – він також був голоднуватий зранку, хотів їсти і не мав у кишені жодного «зайця». І він пішов разом з усіма, – не дуже спритно ступаючи в безладному натовпі, намагаючись не наткнутися на когось попереду, не наступити на чиїсь каблуки. Грандіозна суголосність людського натовпу надавала відчуття ладу і впевненості, здавалося, такою ось силою вони доможуться чого хочеш. А чого домагалися, видно було з численних плакатів над головами. Хто міг відмовити в законності тих домагань? Хто міг спинити цей багатотисячний потік городян?

Але невдовзі потік чомусь уповільнив ходу, щодалі, то більше люди почали спинятись. Частина передніх скупчилася щільніше, рух почав завмирати, і було невідомо: чому? Почулися вигуки незгоди чи, може, протесту, і тоді Ступак здогадався, в чому справа. Стараючися не штурхати інших, він рушив наперед, минаючи найбільш щільні гурти. В одному місці пробіг по тротуару під носом у заклопотаних, спітнілих міліціонерів, які також напружено вглядалися наперед. І тоді йому стало видко перешкоду. Похід уперся в щільні, мов спресовані три шереги ЗМОПу, що від стіни до стіни будівель витягнувся впоперек проспекту.

Він ще трохи пропхався наперед, щоб краще бачити, що там діється. Однак видно було все ж небагато, чувся гомін, мабуть, керівники цього походу сперечалися з огрядним міліцейським полковником, що незрозуміло хрипів у розтруб мегафону. За ним завмерла стіна змопівців – лискучі щити біля ніг, шоломи-скафандри на головах, груди у всіх розпирали бронежилети, у кожного чорна палиця в правій руці. Але що були ці цуцики перед об’єднаною силою тисяч, окрилених однією метою своєї правди? Їх можна було зіпхнути в одну хвилину. Хтось навіть і гукнув з натовпу щось на зразок «вперед» абощо. І тоді раптом люди збоку вулиці якось незрозуміло хитнулися, віддалік злякано заволала жінка. Ступак озирнувся – з провулка від пошти, клином розсікаючи натовп, врізався загін змопівців у касках і зі щитами. Ці відразу почали працювати довжелезними чорними палицями – молотити всіх без розбору, хто траплявся їм під руки.

Натовп колихнувся в один бік, у другий, дехто кинувся назад – під стіну будинку поштамту, але і там вже невідомо звідки взялися змопівці – чи не з дверей поштамту. Незабаром їх стало, здалося, не менше, ніж демонстрантів, вони розтинали натовп на частки і били, мотлошили, валили на асфальт людей – чоловіків і жінок, хапали, бгали стяги і плакати, якими дехто спробував від них боронитись. Над вулицею прокотився безладний галас, лемент; жіночий плач перемішувався з розпачливою чоловічою лайкою, і невідомо було, хто лаявся. Схоже, і ті, і ті.

Після хвилини збентеженості Ступак зрозумів, що треба звідси «рвати кігті». Та, мабуть, зрозумів те запізно. Перший удар гумовою палицею по спині змусив його хитнутись, він спотикнувся об когось, хто вже лежав на асфальті, але утримався, не впав і встиг озирнутись на того, хто його шварнув. З-за вигнутого плексигласового козирка в нього втупилося зачервоніле від поту обличчя молодого змопівця.

У ту мить новий удар по плечі змусив його аж присісти від болю. Рятуючись, він головою вперед кинувся крізь поріділий натовп – геть від цих убивць. Але, мабуть, він загаявся, упустив момент, і на нього накинулися троє чи більше в касках. Щоб урятуватися, він з усієї сили штурхонув найближчого зі щитом, який з металічним брязкотом полетів додолу. Ступак що є духу рвонув по вулиці далі – через переплутаний у бійці змопівський шерег на сусідню вулицю.

Спершу він біг, чуючи, як там, ззаду, лементує, виє і лається недавно ще така милозвучна процесія, і десь за сквером ревуть двигуни міліцейських «камазів», що, мабуть, підвозять підкріплення ЗМОПу. Чи відвозять схоплених і побитих. Поряд обминув його молодий довгов’язий хлопець у білій скривавленій сорочці, який, озираючись, збуджено промовляв «Шакали!.. Шакали!..». «Шакали!», – сказав собі в думках Ступак, прямуючи слідом по тротуару. За ними, однак, чомусь не гналися, і він пішов повільніше. Поруч бігли ще люди, що вирвалися з тої пастки, хтось із рідких стрічних сполохано питався, стоячи під обдертою стіною: «Що там? Що?» – «Іди, подивись!» – злісно кинув Ступак пенсіонеру з рядами кольорових планок на борті потертого піджака. Надто боліло плече, він ледь ворушив рукою, думалося, чи не поламали вони йому кості? Трохи, втім, заспокоюючись, дворами і пустками нарешті добрів до свого подвір’я.

На щастя, біля гаражів не було нікого, видно гаражники зранку роз'їхалися по своїх дачах-городах. Ступак одноруч ледве одімкнув внутрішній замок і, защебнувшись, улігся на свою розкладачку. Самий час було розслаблено зітхнути і застогнати – так боліло плече. Але він утримався при думці, що його можуть почути, і тільки подумки вилаявся. Усе ж, мабуть, його там згледіли, може, хто зі знайомих, і хоча він утік, знайти було неважко. Він знав, що у них все на обліку: всі адреси і прикмети, свідки, стукачі, сексоти. Хіба від них сховаєшся?

Тихо перевертаючись від болю на рипливій розкладачці при зачинених дверях, він услуховувався в кожен звук-шерех знадвору. Чув, як приїхав на старій «волзі» і відчиняв свій гараж Сазон. Охочіше Ступак учув би тріскотливий звук двигуна «запорожця» Плішки, але того не було, може, заночує на городі. Що робити далі, було невідомо; мабуть, у гаражі довго не всидиш, понуро думав Ступак. З’їхати на село чи що? Але щоб з’їхати, потрібні гроші, хоч би на квиток. Знову ж, якщо будуть шукати, то знайдуть і на селі – ці все можуть. Щодо пошуку вони майстри, яких світ не зна. Ступак пригадав, як колись у війську на дверях їхньої вбиральні хтось цвяхом надряпав «Брежнєв – мудак». З’явилися слідчі з особливо важливих справ, півроку вели слідство, перетрясли казарму, перетягали всіх у хитрий будиночок контррозвідки, а знайшли. Приперли, то сам зізнався – перщорічник з Мордовії образився на старшину і надряпав ті два слова – на свою голову.

Все ж якось Ступак перебув ту ніч, спав тривожним сном підбитого птаха – то засинав, то прокидався, намагаючись якнай– зручніше влаштувати болючу руку. Душу обпікала кривда і злість: що ж це діється? За віщо? Що він порушив, кому завдав шкоди? За що його хотіли скалічити? Зацідили по тому самому плечі, де ще зяяв слід-рубець від душманської кулі. Але ж ці – не душмани, ці ж свої. Хто ж їх так нацькував на мирний народ, чому вони стали карателями?

Проте, хто нацькував, було відомо. В цій країні все добре і погане робилися за командою однієї людини. Все залежало від неї. Прокинувшись якось перед світанком, зголоднілий і змучений від болю в плечі, Ступак раптом утямив, що її треба вбити.

Як зробити це, він ще не знав, навіть не міг собі уявити. Певно, для цього найперше треба мати зброю чи якусь вибухівку. Але де її взяти? Від зброї залежав і спосіб теракту, отже, насамперед потрібна зброя. Хоча б пістолет. Або найкраще автомат, автомат Калашнікова, з яким він воював ув Афгані. Ступак вперше пошкодував, що сім літ назад приїхав із Афгану з порожніми руками. Хоча в цій справі там було суворо: вимагали підписку, що нічого не везеш. Та хлопці везли пістолет чи гранату. Він не наважився, думав – навіщо? Він не збирався стати кілером, він повертався на свою рідну «поштову скриньку», де виробляв якісь штуковини для ракет. Чи для космосу. Але «поштова скринька» накрилася одним місцем, і він став безробітним афганцем. От собача доля…

«Ну і хай! – лежачи на своїй розкладачці, непевно думав Ступак. – Кілер принаймні звучить. А то – тля! Я тобі не тля, ти ще узнаєш, хто я. Не те, що ці демократи. Наладнали фест, вийшли, мов до костьолу. Бракувало музики. А він на них – цих двоногих шакалів у броні. Дали, аж пил закурів. Відлупили, розігнали, похапали… Тепер будуть ходити до прокурора, виправдовуватись. Ніби прокурор не заодно з ними. Та прокурор, може, сам лупив зі щитом, у жилеті. А що? Під ковпаком не видно, не впізнаєш, хто тебе нівечить. Усі вони – одне кодло. Ні, так не здобудеш нічого. Треба його стрельнути. А тоді чи пан, чи пропав. Чим так гаснути в смердючому гаражі… Здохнеш, і не хутко здогадаються, що помер. Як та бабуся з першого поверху, що три дні пролежала в зачиненій квартирі. Поки сусіди не почули»…

Так, йому дуже потрібна зброя.

Але передусім, мабуть, треба було знайти грошей. Без грошей ти ні біса не зробиш, самодіяльний кілер-одинак, невесело думав Ступак у ранішньому гаражному півмороку. Рішення, однак, було прийнято, і він не любив міняти своїх, навіть і найризикованіших, рішень. Такий уже був характер. З тої ранішньої хвилини у нього з’явилася мета, що стала його невідчепним клопотом.

Він ще лежав у дрімоті, коли знадвору почувся негучний металічний брязкіт поблизу, і Ступак, зачекавши, розчинив двері. Трохи осторонь стояла «сімка» доцента Мінкевича, яку той збирався загнати в гараж. З цим інтелігентом у Ступака не було ніякої дружби, бо той тримався на відстані від інших, особливо ні з ким не товаришував, рідко коли йшов на розмови. І повсякчас кудись спішив. «Сімка» його завжди була чистенька, мов свіжо вимита, хоча вже й не нова, та й сам Мінкевич завсіди виглядав за сучасною модою – з коротко підстриженою борідкою, в окулярах з тонкою оправою; він зирнув на Ступака і привітався. Ступак, щоби почати розмову, попросив закурити, і той мусив затриматися біля розчинених дверей гаража.

– Ви не могли б мені позичити?

– Скільки? – спитав Мінкевич, охоче виймаючи гаманець. – На півлітра?

– Треба більше. Баксів п’ятсот, – відважно промовив Ступак, аж здивувавшись своїй відвазі.

– Ого! – щиро здивувався доцент. – У мене зарплата тридцять баксів у місяць.

– Погано живете, – понуро зазначив Ступак. – А може, знаєте, кому гараж можна б загнати?

Мінкевич знизав плечима.

– Дайте оголошення в газету. Тепер там прірва оголошень. Чи спитайте у Волинця. Він же займається автобізнесом..

Волинця Ступак трохи знав, той жив у сусідньому будинку, недавно закінчив евроремонт квартири, під яку відкупив ледве не весь поверх замизканої хрущовки. Тепер милуватися на його дзеркальні, з медовим вилискуванням вікна в дюралевих рамах збирався весь двір. Внизу біля під'їзду частенько стояли «вольво», «БМВ» та «мерседеси» нерідко із закордонними номерами. Це був типовий «новий білорус», і Мінкевич мав рацію. Гараж варто було пропонувати Волинцю.

Але зловити цього бізнесмена було непросто. Його «БМВ» біля під'їзду не було видко, до квартири ж Ступак не пішов – казали, там завжди охорона. Тож він присів на лаву навпроти дюралевих вікон багатія, трохи зачекав. Рука все боліла, хоч і не так, як учора. Рухати нею Ступак поки що остерігався і, зігнувши, обережно тримав під полою накинутого на плечі піджака. Коли на подвір'ї зачастили ранкові перехожі, неохоче підвівся і подибав до своїх гаражів. Тут, як завжди вранці, вже появився Плішка, заходився лагодити примхливого «запорожця».

– Що це в тебе, – кивнув він на руку, привітавшись.

– Та так. Упав.

– Під чаркою?

На те Ступак не відповів, він не хотів нікому розказувати про вчорашнє, стерігся, як би сьогодні не трапилося продовження того вчора. Раз у раз він поглядав на подвір’я, щоб одразу зауважити, коли там з’явиться міліцейський «уазик». Але міліції поки ще не було, а Плішка, зігнувшись над задом «запорожця», колупався в двигуні.

– Що – помпа? – поспівчував Ступак.

– Та помпа, хай би вона згоріла. Вкотре вже, – сказав Плішка і, озирнувшись, тихше зауважив: – Чув, що вчора на проспекті було?

– А що? – простодушно спитав Ступак.

– Кажуть, льодове побоїще. Мінчан зі псами-рицарями.

– Он як?

– Уяви: півтори тисячі ЗМОПу. Та міліція. Та внутрішні війська. Сила!

Цей Плішка завжди починав так – начебто на боці влади, міг навіть матюкнути демократів, але своє справжнє ставлення запасав на кінець. Прихилившись до крила автомобіля, озирнувся і негучно повідомив:

– Кажуть, сам лупив. Палицею. Під каскою змопівця. От хижак!

– Хижак, – мимохіть погодився Ступак. Власного ставлення до того він розкривати не хотів.

Усе ж повідомлення Плішки зворушило Ступака, спершу він навіть не повірив у нього. Але затим, поміркувавши, подумав: а може, і правда. Від цього можна було чекати всього, і вельми навіть можливо, що найбільшою насолодою для нього було самому взяти участь у ефективній поліцейській акції. Відчути азарт розправи – як хижак над своєю жертвою. Ступакові навіть здалося, що той, хто лупив його по пораненому плечі, міг бути якраз самим. Краєм ока він навіть угледів схожого – з озвірілими очима, вусатого. Хоча вусатих там було багато.

Залишивши Плішку біля його «запорожця», Ступак пішов двором до сусіднього будинку і ще здалеку побачив там чорний «БМВ» біля другого під’їзду. Він пришвидшив крок; справді, то була машина Волинця, а біля неї сам господар, який тільки-но вийшов з дверей. Це була моложава ще людина в дорогому двобортному костюмі, при довжелезній краватці; він поклав на заднє сидіння кейс і розчиняв передні дверці. За кермом чекав молодий шофер з бичачою шиєю і вистриженою потилицею.

– Можна Вас на хвилинку? – гукнув Ступак.

Волинець з незадоволеним виразом обличчя притримав дверці, Ступак підійшов ближче і стримано привітався.

– Продаю гараж. Ну той, металічний. Купите?

Напруження на пещеному обличчі враз пом’якшало, здається, той зрозумів і діловито кинув:

– Скільки?

– Ну той… Тисяча.

– Даю п’ятсот. З вивозом.

П’ятсот, звичайно, не тисяча, але тут не гендель, тут продаж, подумав Ступак, відчуваючи, що його покупець дуже спішить і ось-ось сяде в машину. Другого разу навряд чи його застанеш.

– Гаразд, що ж…

Волинець з внутрішньої кишені дістав гаманець і спритно вилузнув з нього три стодоларові купюри.

– Як завдаток.

– Тільки звільню в кінці місяця, – винувато зазначив Ступак.

– Тоді одержиш решту. Всього доброго.

Волинець сховався у свій чорний «БМВ», який стрімливо рвонув з місця, а Ступак постояв ще, не розуміючи, радіти чи не дуже. В руці він тримав триста баксів, це було для нього багатством. Але ж він утрачав останній притулок. Де він приткнеться, коли його курник перейде цьому бізнесмену?

А врешті, може, тоді в притулку і не буде потреби. Про притулок поклопочуться інші.

Того ж ранку він розміняв у вуличному обмінному пункті перші сто доларів, накупив у гастрономі харчу: два білі батони, шматину ковбаси і навіть гронце жовтих бананів, які продавалися на кожному розі. Спершу добре поїв у гаражі на самоті, – Плішка вже кудись з’їхав, і біля гаражів не було нікого. Після сухого сніданку з’явилася спрага, але він подумав, що вип’є пива після, коли буде йти на базар. Напружено думаючи щодо зброї, він усе ж вирішив відвідати базар, де не був із самої весни. Не було потреби та й грошей. Тепер же з’явилося те й інше, і він не став гаяти часу.

Оберігаючи болючу руку, певно, з годину він швендяв між гамірних торговельних рядів, завалених різним товаром – харчем, городиною, а також одягом, різним дріб’язком і начинням. Усе, що продавалося, було розкладене на прилавках, столиках, а також біля ніг на асфальті, на газетинах чи просто виглядало з розхилених господарських сумок. Товару було безліч; здавалося, тут можна знайти все. Але товари його цікавили мало, його інтерес полягав ув іншому, і він розумів, що те інше на прилавках не згледиш. Він здебільшого приглядався до облич – продавців і покупців, що в тісноті та штурханині метушилися поряд, вибирав серед них певний тип – молодого, зосередженого в собі чоловіка, може, «афганця» або «чеченця».

У цих якраз і можна було щось здобути. Зброю чи наркоту. Якось ще взимку він приходив сюди з жінкою по картоплю і в одного чорнявого, з вигляду кавказця, прицінився до його жовтих гранатів. Коли той назвав ціну, пожартував: «Ото, мов лимонки». «То фрукти, а не лимонки – обурено поправив господар. – Лимонки дешевше будуть». – «А що, є і лимонки»? – жартома поцікавився Ступак. «Знайдемо, якщо треба», – хитрувато підморгнув кавказець. Тоді Ступаку лимонки не були потрібні, але ось тепер…

Однак, чого треба, саме того і не буває в торгівлі. Навіть на базарі.

Даремно і довго він швендявся в гомінкому базарному натовпі, так і не вбачивши нічого придатного. Питати ж у когось не наважився, відчував, немало тут шилося і топтунів, переодягнених міліціонерів, кадебешників, людей зі служби безпеки, якими тепер кишіли вулиці, вокзали та й базари також. Либонь, ті зраділи б, якби дізналися, що побіч швендяється кілер, шукає зброю. Хоча і без того можна було просто і чудово влипнути, коли б його розпізнали як учасника недавньої сутички. Але ж досі от не пізнали; мабуть, там, на проспекті, не попалося знайомих. Біля пивного ларка він трохи постояв у черзі, випив теплуватого пива, ледь утримавши важкий кухоль у докучливій руці, яка все боліла, особливо в плечі. Випивак тут було чимало, але всі звичайні пивосьорби, які прагнули одного – захмеліти. Таких же, у кого можна було щось здобути, здається, все не траплялося. І він думав, що, мабуть, не так це просто – придбати зброю. Пістолет чи краще славетний АК. Увесь світ завалений цим «калашніковим», з ним воюють цілі армії, кояться урядові перевороти, скидають і садовлять диктаторів. А тут ось, на його батьківщині, коли треба, навіть за бакси не знайдеш. До чого ж відстала країна, злісно думав самодіяльний кілер.

Країна, може, і відстала, але не були відсталі її спецслужби, і Ступак це знав. Принаймні на ринку він так і не наважився навіть спитати в кого-небудь про свою потребу і надвечір притягся додому. Двері аж трьох гаражів були розчинені, але машин перед ними не було видко, отже, автомобілісти нікуди не поспішали. Двоє з них – Сазон Іванович і молодий хлопець Олексій – стояли біля Плішкового гаража. Ступак насторожено підійшов до них, чим, здається, перервав їхню розмову, і він подумав: а чи не про нього йшла розмова? Але, схоже, не про нього.

– Ну, Мінкевич у бенеефі[11]11
  Мається на увазі Білоруський народний фронт (БНФ) – опозиційна національно-демократична організація. – Прим. пер.


[Закрыть], мужики казали, – звучав з гаража Плешків голос. Інші два мовчали. Помовчав і Ступак.

– То-то, гляжу, по-белорусски разговаривает, – не зрозуміти, із захопленням чи засуджуючи, сказав сивоголовий Сазон Іванович. – Нацдем!

– Розмовляє як хоче, – озвався Плішка.

– Э нет, не как хочет. Это у них установка такая, в бэнээфе, чтобы другие не поняли.

– Ти ж розумієш, – виглянув із-за «запорожця» Плішка.

– Не понимаю и понимать не хочу! – виказався Сазон. – Я русский человек и русским умру.

– Ну, а він, може, білорусом хоче померти, – вперто перечив Плішка.

Той Мінкевич нікому не був тут приятелем, був просто сусідом, не більше, і Ступак ставився до нього спокійно. Але і Сазон не викликав у нього великої симпатії, бо майже завжди був злий і затятий. Хоча по теперішньому часі це не було в дивину, багато хто злився і дратувався, але все ж якось стримувався. Сазон же відкрито і голосно нарікав на життя, розвал СРСР, останніми словами паплюжив «агента ЦРУ» Горбачова і частенько бігав у відновлений райком партії, де щосили йшла політична метушня комуністів. Головною пропагандистською силою там були ветерани війни, пенсіонери та відставні чекісти.

– Придумали еще нацию – белорусы! – трохи тихше буркотів сам собі Сазон. – Чтоб русским кислород перекрыть.

– Але ж Мінкевич демократ, він не проти інших, – тихо обізвався Олексій, який до того поштиво мовчав поряд.

– Демократа! Дерьмократы проклятые, – сказав і смачно вилаявся Сазон. – Все за доллары работают. Под американский заказ!

– Не всі, – стояв на своему сумирний Олексій.

Ступак повернувся і пішов на подвір’я. Він умисно не взяв участі в цій розмові. Раніше, може, що і сказав би, але не тепер. Тепер у нього були справи більш важливі, ніж драти горло в суперечці з цим мохастим більшовиком, і він не хотів розкриватися до часу. А може, навпаки, варто було маскуватись, сказати будь-що на підтримку Сазона. Але та криводушність була Ступакові бридка, знову ж він не хотів кривдити і Олексія, який взагалі йому подобався своєю не характерною для нинішньої молоді скромністю. Скромний незвичайно був і дід Олексія, після смерті якого перейшов до внука цей заіржавілий гараж. То був славетний старий, колишній партизан-підривник, мав багато нагород, яких ніколи, однак, не бачили на його грудях.

Якось на день Перемоги запитали, чому він не носить орденів, на що старий відповів: «На подушках понесуть перед труною». Сталося ж трохи інакше. Поки дід хворів, ті його нагороди встиг продати скупнику старший онук-наркоман. Так і поховали партизана без жодної нагороди.

Ступак знав, що в таких делікатних випадках краще мовчати, хоч би для перестраховки. У багатомільйонних шерегах сексотів немало й говірких, і мовчазних, нахабних і скромних, дурнуватих і занадто ж розумних, – найширший вибір. Навербували за сімдесят років. У їхньому полку перед відправкою в Афган чи не всіх по черзі перетягали в хитрий будиночок, що містився поміж казармою та вбиральнею, – трохи, правда, осторонь, для комфорту, щоб не дуже смерділо. Хоча там стояв сморід іншого напряму… На кого було сподіватися?

Удень у гаражі було дуже спекотливо, зате вночі і зранку саме враз. Лежачи в затишний час на скрипливій розкладачці, Ступак іноді шкодував, що вдіяв цю авантюру – продав гараж, котрий став його єдиним притулком. Але щось переінакшити, мабуть, було вже запізно. Першу сотню баксів він швидко витратив, переважно на їжу, і весь час на самоті думав про свою потребу: де роздобути зброю?

На міській околиці за чавункою колись був чималий гарнізон – військова «учбівка», казарми і полігон; там колись новобранець Ступак починав військову службу. Поблизу біля прохідної і на шосе завжди товклися військові, офіцери та прапорщики, серед яких колись було чимало знайомих. Особливо серед прапорщиків. Але те колись. Тепер же, після скорочення армії, розвалу СРСР та мало чого ще навряд чи хто знайомий зостався. І все ж, не придумавши нічого більш путнього, Ступак вирішив навідатися на ту міську околицю. Не дуже привітним ранком, після нічного дощику, коли ще не обсох асфальт, він сів у тролейбус, доїхав до кільцевої дороги. Після пересів у автобус, який і довіз його до знайомої зупинки. Дивно, але і за десять років тут мало що змінилося – так само на кілометр тягнулась уздовж шосе бетонна стіна, з-за якої несміливо позирали на світ верхні поверхи казарм, червоніли п’ятикутні зірки на широких воротах прохідної, біля якої стояв вартовий з автоматом Калашнікова на грудях. (От би йому такий автомат, хоча б з одним магазином.) Часом до прохідної і звідти торопко снували офіцери, солдатів не було видко. Як не було видко жодного прапорщика – вивелись вони в білоруському війську чи що? Питати про щось у офіцерів він не наважився, от у прапора вже, мабуть, спитав би. З цими, певно, можна було б порозумітися. А так з годину потупав удовж огорожі, щоб згледіти якусь дірку чи якогось самовольця біля неї, та марно. Затим постояв на зупинці, поки не підійшов автобус, обійшов ряд кіосків з різним дріб’язком. Ніде нічого придатного йому не трапилося, і він повернувся в місто.

Зброї у нього не було, і поки що невідомо було, де її взяти, а в голові вже марився той найрішучіший і найважливіший момент, до якого він готувався. Знав, однак, що буде це не просто, навіть складно і дуже небезпечно. Але коли зробити все, добре обміркувавши, зважливо і хутко, то вельми навіть можливо. Головне – уловити момент – на дорозі, на вулиці чи краще, коли вийде з машини. Виходить же він біля свого палацу чи десь на підприємствах, на будівництві, куди його заносить час від часу. Або ще – на спортивних комплексах, де він звичний і частий гість і учасник, бо дуже поважає спорт і піклується про своє здоров’я. Якби там уловити…

Рука стала боліти менше, правда, ще віддавало в плечі, особливо при різкому русі ліктя вгору. Кепсько, що минав час, і з ним розтавали його гроші, набутку ж їх не було жодного, все йшло на харчі. Вночі йому частенько снилося щось із його денних мрій, тільки той його супротивник з вигляду був ніби ведмідь – дебелий і патлатий. Ступак націлювався в нього з пістолета, але пальці ніби змертвіли, він не міг натиснути на спуск, а потвора наближалася. Тоді він кидався тікати, та ноги ставали ніби з вати, він не міг бігти, а потвора була вже поряд. На межі можливої загибелі щось утім переінакшувалося, починався інший сюжет, також малоприємний, але без попереднього жаху. Вночі він часто просинався у своїй металічній схованці, особливо коли в двір в’їжджала машина і фарами висвічувала гаражні щілини біля дверей. Тоді спалахувала тривожна думка: чи не по нього? Чи не рознюхали що? Може, про ту пам’ятну процесію, коли його побили, щось дізналися і приїхали його брати. Тоді охоплювали жаль і прикрість стосовно себе – що не встиг, прогаяв, прогавив. Одначе минав час, а до нього ніхто не навідувався, і це обнадіювало. Мабуть, усе ж його прогавили.

Зате не прогавили щодо інших, певно, працювали як слід, не дарма їли свій міліцейський хліб. Якось уранці, коли він ще лежав під брезентиною на розкладачці, у двері тихо постукали – раз і другий. Він підхопився, подумалося: чи не дочка, яка й разу ще не прийшла до нього в гараж. Але то була не дочка – на вході, коли він відчинив двері, стояв Олексій, який ввічливо спитав:

– Не чули новину?

– Яку?

– Мінкевич гараж продає. Разом з машиною.

– Чого ж це він?

Олексій озирнувся, але не переступив порога гаража.

– Оштрафували. За демонстрацію. На шістдесят мільйонів.

– За ту?

– Так. Був організатором від БНФ. Тож затримали, суд і ось – штраф.

– Нічого собі! Шістдесят мільйонів…

Ступак не лише здивувався, а й тихо за себе порадувався, що тоді пощастило непомітно вивернутись, вислизнути зі змопівських рук. Усе ж недаремно афганець, має такий-сякий досвід, не те, що ці шпацирувальники по асфальту. Добре, що він не був зв’язаний з БНФ, це давало йому захист. А Олексій, мабуть, щось мав, інакше б так не стривожився тією новиною про Мінкевича. Що йому цей Мінкевич – брат чи сват? І все ж Олексій симпатичний хлопець, не базікало, може, варто б порадитися з ним про головний Ступаків клопіт? Проте ні, зміркував Ступак. Тільки те в секреті, що знає одна людина. Якщо дві, вважай, ніякого секрету нема. Це знав уже він твердо.

А може, довіритися Мінкевичу? Все ж, якщо бенеефівець, то, мабуть, не сексот, не побіжить увечері на доповідь до «кума». А може, і побіжить? Що, в бенеефі нема сексотів? Полінувалися, не навербували? Ні, ці не лінуються…

У той день зранку йшов дощ, було холоднувато, і Ступак, причинивши залізні двері, бавив час у лінощах. Саме враз було б випити, хоч би для тепла, але не було горілки, а йти під дощем до гастроному він без зонта не наважувався. І він злісно думав про дружину-паскуду, яка, виганяючи з дому, не кинула йому якоїсь одежини. Все ж він залишив їй квартиру, видану йому за пільгами як воїну-інтернаціоналісту, а вона чим віддячила? Хоч би прислала колись дочку відвідати, так де там – тримала в пазурах покірливе дівча, залякала звіром-батьком, котрий онде який місяць живе і справді, ніби звір, у цьому залізному барлогу. Та й добре, якби він був звір. Він хотів бути звіром, якби вийшло. Звіру тепер, мабуть, краще, ніж людині. Такий настав час.

Він одразу почув, як поруч забрязкали замки в гаражі Мінкевича. Ступак підхопився з розкладачки і поволі вийшов з дверей.

– Кажуть, і Ви продаєте? – запитав, привітавшись. Одягнений у спритну джинсову куртку Мінкевич скинув на нього заклопотане обличчя, з-за тонких окулярів зирнув на сусіда.

– Доводиться.

– Чого ж це?

– Щоб заплатити штраф.

– І великий штраф?

– По максимуму. Двісті мінімальних зарплат.

– Йопересете! І будете платити?

– А що ж робити? Опишуть майно…

Мінкевич казав це майже спокійно і розсудливо, як про щось звичайне і буденне, ніби й не переживаючи. Може, переживши вже. Розчинив настіж обидві половини дверей, зачепив на защіпку долі.

– І думаєте відкупитися штрафом?

Мінкевич випростався, повернувся до нього і зітхнув.

– Штрафом, звичайно, не відкупишся. Від цього режиму взагалі нічим відкупитися неможливо. Треба піднімати народ, підвищувати його самосвідомість.

– Самосвідомість! Ви – самосвідомість, а він – сто тисяч ЗМОПу. Чия візьме? – запитав Ступак і змовк, чекаючи, що скаже на те освічений доцент.

– Що поробиш! – озвався той після паузи. – Взагалі демократія в боротьбі з тоталітаризмом не має адекватних засобів.

– Гівно тоді ви, а не демократи, – тихо, без злості сказав Ступак і пішов до свого гаража.

Як піднімати народ, він уже бачив, сам ледве не опинився в ролі здійнятого; спершу було навіть приємно, якось навіть святково. Але коли їх лупонули гумовими «демократизаторами», цей народ, мов табун горобців, порхнув з вулиці. Аж пил пішов. На тому боці – сила, військо, міліція, КДБ, сотні тисяч сексотів, залізні кігті «вертикалі». Окрім того, суд, прокуратура і навіть адвокатура, новий декрет про яку тільки що надрукували, – усе в його руках.

Ця коротка розмова з Мінкевичем ще більше зміцнила Ступака в його намірі – лише так, як він задумав, і можна щось змінити в їхньому бідуванні. На силу потрібно – силою. На гвалт – ще більшим гвалтом. Інакше кранти всім – і бенеефівцям, і афганцям, і комуністам. Щоб домогтися царської влади, цей не зупиниться ні перед чим. Після царської захоче імператорської і так далі, аж до світового панування. Нахабства у нього вистачить. Особливо ж, коли його підтримають. А таких завжди підтримують, бо вони – сила. Ні, треба від нього рятуватись. І він, афганець Ступак – рятівник, яким він сам призначив себе. Ну й що, що сам? Спаситель-кілер, такого, може, і не було ще. Він буде перший.