Текст книги "Країни свiту. Азія"

Автор книги: Валентина Скляренко

Соавторы: Мария Панкова,Валентина Мирошникова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)

Камбоджа – найбідніше королівство світу

Камбоджа – невелика країна в самому центрі Індокитаю. Відома також як Кампучія. Понад тисячу років тому Камбоджа була центром Кхмерського королівства Ангкор, якому була підвладна вся Південно-Східна Азія протягом 600 років. У VII-XIV ст. на його території існувала високорозвинена Кхмерська держава з надзвичайно багатою культурою. Столицями її в різні періоди були міста Ангкор-Ват, Ангкор-Тхом, Бантей-Срей і Ролуос.

У 1431 р. тайська армія захопила Ангкор. Велич та могутність держави пішли в минуле, але маленьке кхмерське королівство існувало до XIX століття. З 1863 по 1953 рр. Камбоджа була французькою колонією.

У 1970 р. республіка замінила монархію в країні, а вже в 1975 р. до влади прийшов комуністичний режим, відомий як режим «червоних кхмерів». Новий уряд змусив міських жителів обробляти землю, мільйони людей загинули від голоду і хвороби чи були знищені. І промисловість, і сільське господарство країни занепали. Численні репресії і радикальні реформи зруйнували суспільство й економіку Камбоджі. У 1979 р. режим «червоних кхмерів» був замінений більш помірним соціалізмом. У 1991 р. в Парижі була підписана угода про політичне врегулювання в Камбоджі, а через два роки прийнята нова конституція країни, відновлена монархія і проголошено Королівство Камбоджа на чолі з королем Нородомом Сіануком.

Давній камбоджійський храм

Главою держави є король. Він є головнокомандувачем збройних сил і дає згоду на призначення членів уряду. Вищий законодавчий орган – парламент, що складається з двох палат. Вищий орган виконавчої влади – уряд (Рада міністрів), офіційно затверджує король. Королівство Камбоджа проголошено постійно нейтральною державою і прагне розвивати відносини з усіма країнами світу. Камбоджа є членом ООН і її спеціалізованих організацій, учасником регіональної Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН). Грошовою одиницею країни є ріель.

Камбоджа розташована на півдні півострова Індокитай. На заході вона межує з Таїландом, на півночі – з Таїландом і Лаосом, на сході – з В’єтнамом. Пномпень є столицею, найбільшим містом, транспортним і економічним центром країни (близько 1 млн мешканців). Протягом війни в середині 1970-х рр. місто було майже цілком зруйноване, і його населення значно скоротилося. Відновлення Пномпеня почалося лише в 1980-х роках. Сьогодні столиця країни являє собою типове місто Азії: його околиці («спальні райони») суцільно вибудовані з дерев’яних або з пальмових хатин без вікон, у центрі переважають три-чотириповерхові будівлі. Основні визначні пам’ятки розташовані уздовж Меконгу. Найцікавіші серед них – комплекс королівського палацу, Ват Пном та Ват Уналом. Ват Пном перекладається як «храм на пагорбі». За легендою, знатна дама на ім’я Пень після чергової повені знайшла на пагорбі кілька фігурок Будди і вирішила, що на цьому місці варто заснувати місто Пномпень («пагорб мадам Пень»). Сьогодні на пагорбі панує вакханалія – жителі міста поклоняються на ньому своїм місцевим міським духам, численним богам із усього світу і статуї самої мадам Пень. Буддійський храм Ват Уналом залишається резиденцією патріарха Камбоджі.

Один з палаців Пномпеня

З півдня Камбоджа омивається смарагдовими водами Сіамської (Таїландської) затоки. Ця країна з великим і таємничим минулим, має площу 181 тис. км ². Головними географічними особливостями Камбоджі є річка Меконг і озеро Тонлесап. Меконг – одна з найбільших річок Азії і десята за довжиною в світі (315 км), бере початок на Тибетському нагір’ї і впадає в Південно-Китайське море. Озеро Тонлесап (у перекладі з кхмерського «Велике озеро») є найбільшим озером Індокитаю. Воно пов’язане з Меконгом однойменною річкою. Меконг судноплавний в межах Камбоджі, а морські судна можуть заходити з Південно-Китайського моря аж до Пномпеня. Площа озера залежить від сезону і коливається від 3 до 10 тис. км ². Практично вся територія країни являє собою рівнину в долині ріки Меконг і озера Тонлесап. Лише на півдні країни розташовані гори Кравань, які іноді називають Кордамоновими. Вони відокремлюють основну територію Камбоджі від узбережжя Сіамської затоки. У східній частині цих гір виокремлюють масив Дамрей, який називають також Слоновими горами. Вищою точкою країни є гора Пномаураль заввишки 1813 м.

Типовий камбоджійський краєвид

Алея Будд

Приблизно три чверті території країни вкрито лісами. Низовина, до якої належить долина ріки Меконг і озеро Тонлесап, характеризуються надзвичайно родючими грунтами, що сформувалися в результаті повеней у сезон дощів. У вологих тропічних лісах ростуть дерева з родин диптерокарпових, фікусових, миртових, шовковичних та інших. Серед цінних порід вирізняються салове, палісандрове, червоне, сандалове дерева. Найгустіші ліси ростуть у горах Кравань і Дангрек. Узбережжя Сіамської затоки вкрите мангровими лісами. У багатьох районах країни поширені світлі мусонні листопадні ліси, в яких домінують тикове і салове дерева, пальми, акації. Частина території поросла високотравними саванами з поодинокими деревами на них. На місці знищених пожежами лісів росте бамбук і з’являється дикий банан.

У місцевій фауні лісів і джунглів дотепер збереглися звірі, яких в інших країнах можна зустріти тільки в зоопарках. Серед них – буйволи, дикі бики гаури, тигри, пантери, леопарди, дикі кішки, ведмеді, кабани, мангусти, мавпи. Багато тут і слонів, щоправда, більшість з них одомашнена. Великими популяціями представлені плазуни, серед яких багато отруйних змій, і крокодили. До долини Меконгу злітаються водоплавні птахи, зокрема пелікани і фламінго.

Клімат країни тропічний мусонний, причому сухий сезон триває з листопада по квітень, а вологий – з квітня по листопад. Річна норма опадів коливається від 1400 мм на Центральній рівнині до більш як 5000 мм у горах. Середня максимальна температура повітря +36 °C, середня мінімальна +20 °C. Найбільш холодні місяці – грудень і січень, а найбільш спекотні – квітень і травень. У Камбоджі вечір настає о 18 годині, тобто відразу стає темно без усяких сутінків, начебто світло вимикають.

У країні проживають понад 13 млн людей. Близько 39 % населення молодше 15 років, тому середній вік становить 19,2 року. Середня тривалість життя – 57,9 року. Державна мова Камбоджі – кхмерська. Великі громади національних меншин у Камбоджі користуються в’єтнамською, китайською та мовою тямів. Власними мовами говорять гірські народи: зярай (джарай), еде (раде), саоть, пор, самре і куї. У середовищі освічених літніх камбоджійців широко поширена і французька, тоді як торгівці і молодь усе частіше звертаються до англійської мови.

Приблизно 95 % населення Камбоджі сповідує південний буддизм (тхеравада). Тями (або чами) прихильні до ісламу. В’єтнамська меншість традиційно включає також католиків та даосистів. У 1975 р., з приходом до влади режиму «червоних кхмерів», на відправлення всіх релігійних культів була накладена заборона, що була чинною аж до 1979 року. Статус буддизму як основного віросповідання було відновлено лише в 1989 р., а конституція 1993 р. визнала його державною релігією.

Основну частину населення Камбоджі становлять кхмери, що проживають у долині р. Меконг і на півдні країни. Національні меншості, до числа яких належать вихідці з В’єтнаму і Китаю, зазвичай селяться в містах і великих селах, де займаються ремісництвом, оптовою і роздрібною торгівлею, а іноді стають рибалками чи наймаються на каучукові плантації. У провінції Кампонгтям і Кампонгчнанг, на сході від Пномпеня, розселені тями, більшість яких становлять хлібороби. Гірські народи, що ведуть напівкочовий спосіб життя, наслідують підсічно-вогневу систему господарювання, вирощуючи переважно рис.

Економічне становище країни залишається складним. Відчувається нестача кваліфікованих робочих рук, у провінції майже цілком відсутні основи інфраструктури. Загроза політичної нестабільності і корупція стримують розширення іноземних капіталовкладень. Країна залежить від кредитів і допомоги з-за кордону.

Основа економіки – сільське господарство, у якому зайнято до 80 % працездатного населення, тому Камбоджа – переважно аграрна країна. Під ріллю зайнято 21 % всіх земель. Головні культури – рис, цукрова тростина, маніок, банани, кукурудза, кокосова й інша пальми, цитрусові, батат, манго, бавовняне дерево. Розводять велику рогату худобу, свиней, буйволів. Розвинуте рибальство у водах Сіамської затоки й озера Тонлесап, промисловість з переробки сільськогосподарської сировини, деревини, автозбиральні та тракторозбиральні, металообробні, судноремонтні, цементні, хімічні, фармацевтичні, текстильні, лісопаперові підприємства, виробництво електроенергії.

Камбоджа експортує деревину, одяг, каучук, рис і рибу; основні партнери з експорту – США, Німеччина, Велика Британія, Сінгапур. Імпортують нафтопродукти, цигарки, золото, будівельні матеріали, устаткування, автомашини та інші товари; основні партнери з імпорту в 2002 році – Таїланд, Сінгапур, Китай, Гонконг, Південна Корея і В’єтнам.

У Камбоджі є дві залізничні лінії загальною довжиною 655 км. Вони з’єднують Пномпень з Пойпетом і з Кампонгсаом. Довжина автодоріг складає 12,3 тис. км., але з них лише близько 2 000 км мають асфальтове покриття. У період високих вод морські судна можуть підніматися по ріці Меконг до Пномпеня. Основні порти: Кампонг-чам, Кампот, Кронгкаоконг і Пномпень.

Ангкор Ват – перлина Камбоджі

Після закінчення тривалої війни і нормалізації політичної ситуації кількість туристів, що відвідують країну, постійно зростає. За минулі роки тут було побудовано багато першокласних готелів, спрощено в’їзд до країни, відкрилися нові прямі закордонні авіарейси до раніше закритих міст Баттамбанг і Сіємреап. Добре збережені храми вражають уяву багатством форм і вишуканістю. Стіни багатьох з них прикрашені чудовими рельєфами за мотивами Рамаяни. Справжньою перлиною Камбоджі є Ангкор Ват. Це грандіозний комплекс храмів, палаців та каналів, який був споруджений у IX-XIII ст. і присвячений богу Вішну. Храмовий комплекс розташований неподалік від Ангкор-Тхома і є одним з найбільших у світі храмів. Силует веж Ангкора зображується на національному гербі Камбоджі. Ангкор Ват є національним символом країни й узятий під охорону ЮНЕСКО.

Катар – країна, де немає злочинності

Ця держава розташована на півострові Катар у Південно-Західній Азії. Її територія становить 11,4 тис. км ²і поділяється на 10 муніципалітетів. Країна є членом ООН, Ліги арабських держав Перської затоки, Організації країн – експортерів нафти та організації «Ісламська конференція». У Катарі мешкають лише 817 тис. чоловік: араби (40 %), пакистанці (18 %), індуси (18 %), перси (10 %). Переважна більшість населення (95 %) – мусульмани. Державна мова – арабська, але досить поширена тут і англійська. Грошова одиниця – катарський ріал.

Європейці тільки-но починають відкривати для себе цю перлину Перської затоки, бо Катар належить до тих країн, які не так уже й просто знайти на мапі світу. Вперше про Катар згадується в працях давньогрецького історика Геродота, який подорожував цими краями в V ст. до н. е. і був захоплений майстерністю місцевих рибалок. Він детально описав життя ловців перлин, які, власне, й населяли цей півострів. Що ж до появи Катару на географічній мапі, то цим ми зобов’язані грецькому географу Птолемею. Цікаво, що до початку ХХ ст. більшість європейців навіть не здогадувалися про існування Катару в Перській затоці на крихітному півострові. Місцева влада тільки в 1989 р. відкрила кордони країни для іноземців і дозволила імміграційним установам видачу туристських віз.

Півострів Катар з трьох боків омивають хвилі Перської затоки. З суходолу він має спільні кордони з Саудівською Аравією та ОАЕ, а неглибока протока відокремлює його від Бахрейну. Здалеку це казкове місце скоріше нагадує міраж, дивовижне марево посеред хвиль. Особливо вражає столиця Катару Доха. Повітря на вулицях міста видається сумішшю вогню й розпеченої пари. Ніхто з перехожих, здається, нікуди не поспішає. На дорогах – безперервна течія автомобілів, які часто зупиняються у величезних пробках. А взагалі, Доха – казкове місце. Складається враження, що величні хмарочоси проросли тут з пісків пустелі завдяки примхам якогось дивакуватого джина. Всі будинки мають білий колір (спека диктує свої закони!). Між ними гордовито похитуються крони фінікових пальм. Широкі проспекти, штучні острови, суперсучасні будівлі із дзеркальними вікнами, скульптурні композиції (перлини в мушлях, кофейники, глечики з водою, кораблі-доу)… Аєдиним міським транспортом у цьому фантастичному поєднанні раю та пекла є. таксі! А як же місцеві жителі? Ходити пішки, особливо вдень, важко навіть для них! Виявляється, у Катарі в усіх є власні авто.

Сучасна Доха

Корінного населення тут – 200 тис. чоловік. Усі вони живуть в казкових, на погляд іноземця, умовах (якщо не враховувати ту кляту спеку!). Річ у тім, що кожному з катарців від народження належить частина державного майна: значні пакети акцій численних бізнес-підприємств. Так що ніхто з місцевих жителів взагалі не працює (тут це не заведено). В Катарі працюють тільки приїжджі – більше 500 тис. осіб, які не побоялися місцевої спеки.

Нічного життя, що є типовим для більшості розвинутих країн світу, тут немає. Але вночі можна спокійнісінько вийти з готелю й вирушити світ за очі – просто гуляти містом. І нічого при цьому не боятися – у країні взагалі немає злочинності. Стати катарцем можна, лише народившись тут. Або ж узявши шлюб з місцевим жителем. Але для цього треба прийняти мусульманство – Катар населений дуже релігійними людьми. Крім того, слід пам’ятати: гарем тут – звичайна справа. Щоправда, дозволити собі таку розкіш можуть тільки чоловіки, що мають великий достаток, інакше дозвіл на кілька шлюбів не дадуть. А ще існує досить кумедний, як на європейця, звичай: дружини мають право відмовити чоловікові в новій нареченій, якщо вона їм не подобається!

Клімат у цій країні континентальний, тропічний. Середня температура липня – серпня +42 °C, але нерідко підвищується до +50 °C. Відносно прохолодний сезон – з грудня до початку березня. Середня температура січня близько +20 °C.

Після шостої години вечора на Катар починає м’якими хвилями спускатися ніч. А через годину стає зовсім темно. Такий морок може бути тільки на Півдні: важкий, непрозорий – його проколює тільки гостре проміння далеких зірок – і напрочуд гарячий. Після заходу сонця на півострові не стає прохолодніше й на краплю. А новий світанок додає ще більше спеки, бо попереду – «астрономічний» полудень: одинадцята година ранку. З цього моменту й до третьої години пополудні спека стає нестерпною. Влітку тут можна існувати тільки в приміщенні з добрим кондиціонером. Купатися в морі, яке ласкаво облизує неймовірно білі береги, теж охочих майже не знаходиться. Хіба що вони сильно застуджені чи намерзлися десь в Антарктиді. Та й ті не витримають більше кількох хвилин: температура води становить +30 °C – достатньо, щоб збагнути, як мають себе почувати вареники чи раки в окропі… Тому ліпше піти купатися в басейн – так буде краще для вашого здоров’я. До речі, басейни на пляжах в основному з’єднані між собою і обладнані атракціонами. Якщо комусь хочеться побувати в Катарі, краще відкласти подорож на вересень – січень чи березень – травень. Тоді можна відчути всю чарівність цього куточка планети. Щоправда, з водою тут важко. Частково забезпечують водою артезіанські свердловини, колодязі, але переважним чином її отримують з морської води шляхом опріснення.

На вулицях катарських міст ніхто нікуди не поспішає

Катар є конституційною спадковою монархією – державою ось уже 150 років керує династія шейхів Аль-Тані. За останні 10 років тут відбулося два перевороти. Але вони мали безкровний характер і привели до появи на вершині влади нового члена родини шейхів. Взагалі, усі найвищі посади в Катарі й досі обіймають представники роду Аль-Тані. Цікаво, що перші відкриті вибори в муніципальну раду відбулися в країні в 1999 році. В них взяло участь все доросле населення. Уперше можливість висловити свою думку була надана й жінкам. Вони навіть могли балотуватися в раду! (Для мусульманської країни це – неабияка дивина). Такі нововведення стали можливими після приходу до влади молодого покоління політиків під керівництвом шейха Хамада Бін-Халіфа Аль-Тані, який у 1995 р. в результаті перевороту позбавив влади власного батька. Шейх навіть збирався притягнути свого попередника до суду, щоб повернути державні фонди, які зникли в невідомому напрямі. Але вже в 1996 р. батько й син примирилися й вирішили свої фінансові справи без втручання сторонніх осіб. До речі, в країні й досі діяльність політичних партій перебуває під забороною.

Нині більшість (близько 80 %) населення перебралася до кількох порівняно великих міст: столиці, Аль-Рувайса, Аль-Хора, Дукхана, Умм-Салал-Мохаммеда, Умм-Саїда. Рабство в країні було скасоване тільки в 1952 році. До цього часу тут не існувало державних загальноосвітніх шкіл, і діти отримували мінімальні знання при мечетях. Досі існує звичай дівчат та хлопців навчати в окремих закладах. З 1956 р. 12-річна освіта є безкоштовною. Катарці можуть вибирати між приватними та державними освітніми закладами, а після закінчення школи вступити до Державного університету, який діє з 1973 р. і складається з семи коледжів: педагогічного, ісламознавства, технічного, суспільно-наукового, природно-наукового, менеджменту й економіки. А якщо є бажання – можна поїхати навчатися за кордон, насамперед до США. Незалежність Катару проголошена 1 вересня 1971 року.

Ця слаборозвинена країна ще зовсім недавно була однією з найбідніших у світі. Але в 1940 р. тут розпочали видобувати нафту й природний газ, і Катар перетворився на найбагатшу державу регіону. На цей час середній прибуток на душу населення в країні є одним з найбільших у світі. Партнерами Катару на міжнародній арені виступають Франція, Італія, Японія, США, Бразилія, Корея, Сінгапур, ОАЕ. Високі прибутки від продажу сировини дали змогу створити суспільство повного соціального забезпечення, в якому більшість послуг є безкоштовними, а деякі в значному обсязі субсидуються державою. У Катарі є кілька заводів іншого напрямку промисловості: цементний, борошномельний, штучних добрив. Техніку ж, транспорт, продукти харчової та хімічної промисловості, сировину для металургійної промисловості країна імпортує з Японії, Великої Британії, США, Німеччини, Італії, Бразилії, Швеції та Індії. А от сільське господарство Катару майже нерозвинуте. Це й не дивно, якщо згадати, які тут кліматичні умови.

Увесь півострів – це шматок пустелі, який окантовує тонка смуга білих пляжів. Над ним здіймається Аба-ель-Баул (105 м над рівнем моря). Півострів оточують коралові рифи та коралові острови. На землі Катару подекуди ростуть хіба що полин, верблюжа колючка, кермек, астрагал, акація і тамариск. І лише там, де грунтові води піднімаються до поверхні, утворилися невеличкі оазиси з землею, придатною для сільського господарства. Тут вирощують овочі, фрукти, фініки, кукурудзу, просо, розводять курей, займаються тваринництвом. Тваринний світ у цьому суворому куточку землі бідний. Більшість його представників – плазуни та гризуни. Подекуди можна побачити шакала, лисицю, гієну або газель. Пташиний світ тут трохи багатший: орлани, шуліки, горобці (ото вже інтернаціональний птах!), чаплі, гуси, фламінго, морські чайки. Також у Катарі багато скорпіонів, павуків, фаланг. Активне життя більшості тварин спостерігається лише вночі або рано-вранці. А от у водах затоки водиться понад 70 видів промислових риб, ракоподібні, молюски, губки. Та ще й не всіх морських черепах знищили.

А ще в Катарі розводять незвичайної краси та витривалості коней, верблюдів та овець. Неподалік від Дохи розташовано конезавод Аль Шакаб, де спеціально для того, щоб купати чудових скакунів, побудовано великий басейн. «Кораблів пустелі» тут розводять не тільки з метою забезпечення як транспортного засобу, але і як. скакунів! Десь із кінця жовтня в Катарі можна стати свідком найдивнішого як на європейця видовища – верблюжих забігів. Прибуток від одного чорного «корабля пустелі», вирощеного бедуїнами, становить близько одного мільйона доларів!

Куточок старовинної Дохи

Колись Катар був відомий завдяки видобутку в його водах перлин. Але з початком розробки нафти цей промисел майже припинився. Нині цим займається. одна людина в країні. Саїд Ісмаїл – найстаріший ловець перлин у Катарі, легендарна постать. Після того, як торгівля нафтою зробила його співвітчизників чи не найбагатшими людьми світу, Саїд Ісмаїл вирішив залишитися з морем. Він купив старе дерев’яне судно доу, найняв двох помічників-ірландців і став фактично монополістом з видобутку перлин. Нині катарець отримує непогані прибутки, приятелює з шейхами, але й досі продовжує сам пірнати за мушлями. Ще одна помітна особистість – Алі бін Султан Аль-Хаджрі. Він – єдиний катарець у місцевому туристичному бізнесі, перший бухгалтер в історії країни, а ще – поет, співак і музикант, якого вважають носієм традиційної бедуїнської культури. Ознайомитися з цією культурою можна в спеціальному таборі на заході країни, біля міста Дукхан. А по дорозі туди варто зазирнути до єдиного в країнах затоки зоопарку, в якому утримується велика колекція тварин, птахів та рептилій, а ще діє невеличкий дитячий луна-парк.

Найпопулярніший відпочинок у Катарі – звичайно ж, сафарі, яке дуже нагадує атракціон «американські гірки». Після фантастичних гасань по пустелі туристам зазвичай пропонують «обід бедуїна» – барбекю. Одначе така їжа не має нічого спільного з раціоном синів пустелі. Бо бедуїни звичайно обмежувалися хіба що фініками, молоком верблюдів та маслом з нього.

Подорожуючи пустелею, можна побачити занесених пісками німих свідків існування в цій негостинній місцевості найдавніших її мешканців. Це – царство археологів з різних країн світу. Найбільше пощастило японцям: вони знайшли на окремих скельних виступах малюнки невідомого народу, що мешкав тут на 6 тис. років раніше за нас. На малюнках можна побачити човни з веслами, чимось подібні до галер, вітрильники. Кораблі в пустелі. Чи може таке бути? Самі катарці вважають, що може. Мовляв, Геродот саме про них розповідав, описуючи країну мореходів, що розташована на південному узбережжі затоки. На те, що йдеться, скоріше за все, про невідомий народ доісламських часів, свідчать і кургани (як відомо, іслам забороняє таким чином ховати померлих). Романтики кажуть, що тут поховані міфічні давні арії чи навіть атланти. Слід зауважити, що Катар тривалий час взагалі був відсутній на морських мапах. Складається таке враження, що давні жителі чомусь покинули цей край, і він аж до XVI ст. був взагалі ненаселений.

Нині найважливішою історичною пам’яткою Катару є форт Аль-Зубара. Місто, біля якого він був збудований, зникло назавжди. Піски поглинули руїни житлових кварталів, жалюгідні залишки башт, насип, канал, по якому торгові кораблі заходили в місто. Але форт залишився.

Нинішній шейх Катару одержимий ідеєю підвищення культури власного народу. У 2006 р. він планує відкрити на штучному острові Музей ісламського мистецтва. Його колекція обіцяє бути фантастичною. Вона формується з предметів, які на власні кошти шейха скуповуються на аукціонах Сотбіс і Крісті. А в Національному музеї основу експозиції становить дворівневий акваріум, на першому поверсі якого можна побачити представників місцевого підводного світу, а на другому – весь підводний світ затоки. Цікавий також Етнографічний музей столиці, до якого входить одна з небагатьох існуючих «башт вітру» – традиційне житло з унікальною системою кондиціонування й вентиляції. Привертають увагу і форт Доха, Поштовий музей, Морський музей під відкритим небом, Звіриний ринок та Соколиний базар.

Відпочити ж краще поїхати на Пальмовий острів. Цей оазис посеред моря, площа якого всього 25 тис м ², має штучне походження і обладнаний пляжами, ресторанами, місцями для пікніків, дитячими атракціонами. А неподалік від столиці розташовано парк розваг – Королівство Аладіна з 18 чудовими атракціонами, штучною лагуною, театром та кафе.

Катар належить до країн, які мають сучасні засоби телекомунікації: власну супутникову систему й автоматичну систему міжнародного телексного зв’язку. Тут виходить кілька газет, діє служба Інтернет, власні радіо-, телевізійна та інформаційна служби. Країна підтримує дружні стосунки з багатьма державами Аравійського півострова. Ось тільки з Бахрейном Катар довго сперечався щодо приналежності острова Хавар.