Текст книги "Країни свiту. Азія"

Автор книги: Валентина Скляренко

Соавторы: Мария Панкова,Валентина Мирошникова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 20 страниц)

Більшість населення сучасного Китаю становлять ханьці, тобто етнічні китайці. Їхня питома вага у складі мешканців держави близько 93 %. Проте у КНР живе ще понад 50 різних етнічних груп – чжуані, уйгури, монголи, тибетці, хуей, мяо тощо. Їхня загальна кількість становить приблизно 35,3 млн чоловік.

Перед урядом країни стоїть велика проблема щодо обрання єдиної офіційної мови у державі. Зроблена спроба на основі діалекту «мандарин» виробити загальнодержавний стандарт «путунхуа». Нині його вивчають майже в усіх навчальних закладах Китаю і використовують на радіо і телебаченні. Існують проблеми і з китайською писемністю, бо з нею пов’язані великі складнощі. Здавна в Європі, щоб охарактеризувати якусь важку для розуміння річ, казали: «китайська грамота». В цьому вислові є велика частка правди. Навчання ієрогліфічному китайському письму потребує багато часу і наполегливості. Тому ще в 1952 р. китайський уряд ввів спрощене написання ієрогліфів.

Дуже оригінальною в Китаї є ситуація щодо релігійних вірувань населення. У країні ніколи не було чогось на зразок церковних організацій. Традиційна релігія в країні завжди була сумішшю місцевих вірувань і своєрідних церемоній, які поєднувалися з теоретичним підгрунтям видатних китайських та інших східних релігійних філософів. Внаслідок цього найбільшу кількість прихильників завоювали конфуціанство, даосизм та буддизм. Нині у Китаї живуть приблизно 100 млн буддистів, 20 млн мусульман, 5 млн протестантів і 4 млн католиків.

На вулицях Шанхая

Традиційна економіка Китаю базувалася на вирощуванні кормових трав у посушливих районах і рису у вологих субтропічних. Серед свійських тварин перевагу віддавали свиням. Але ще за часів імператорського Китаю, десь наприкінці ХІХ ст., були зроблені деякі кроки в напрямку індустріалізації країни: впроваджено виплавку чавуну, розпочато буріння свердловин для видобування природного газу. Але в той час спроби переорієнтувати економіку не привели до серйозних результатів.

Докорінні зміни відбулися лише після утворення КНР, уряд якої рішуче взяв курс на розвиток важкої індустрії і проведення колективізації у сільському господарстві. З 1953 по 1957 р. випуск індустріальної продукції збільшився на 75 %. Але Мао Цзедуну це здалося замало. Він почав реалізовувати ідею «великого стрибка». На багатьох селянських подвір’ях з’явилися «дворові доменні печі» для виробництва металу з низькосортної місцевої руди і металобрухту. Мільйони селян і міських робітників примусили покинути поля і фабрики, щоб обслуговувати ці печі. В результаті за кілька років випуск чавуну та сталі у Китаї перевищив показники Великої Британії. Втім, таке хазяйнування завдало чималої шкоди, бо утворило хаос в економіці. Суцільна вирубка лісів для одержання деревного вугілля призвела до великого неврожаю і голоду. З 1959 по 1961 р. у Китаї від голоду померло майже 30 млн людей.

У наступні роки, завдяки іноземній допомозі, впровадженню досягнень науки і введенню системи оплати праці, ситуація у сільському господарстві і промисловості виправилася. Почали здійснюватися реформи, спрямовані на лібералізацію економіки. Частка державних підприємств у виробництві промислової продукції поступово скорочувалася, а головна увага приділялася розвитку малих підприємств. Вже у 1979-1988 рр. Китай за темпами економічного розвитку поступався лише Південній Кореї, а у 1990-1997 рр. за показниками приросту валового внутрішнього продукту вийшов на перше місце у світі.

Сучасний китайський будинок

Надра КНР багаті на корисні копалини. Держава володіє запасами вугілля, нафти, газу, залізних, поліметалічних, марганцевих, вольфрамових, алюмінієвих, мідних, ртутних руд, золота, срібла тощо. Саме тому в Китаї широко розвинена гірничодобувна промисловість. Насамперед триває розвиток традиційних галузей промисловості – вугільної, чорної металургії, текстильної, фосфорно-порцелянового виробництва. Створені нові промислові галузі – нафтопереробна, газова, хімічна, авіаційна, космічна, електронна, машинобудування, приладобудування. За виробництвом вугілля, цементу, мінеральних добрив, сталі, електроенергії Китай посідає провідні позиції у світі.

Під час «великого стрибка» держава, внаслідок поширення ерозії грунтів, втратила понад третину ріллі. Втім, китайці спромоглися компенсувати це за рахунок інтенсивного використання землі. Нині у країні використовується приблизно 95 млн га. З однієї ділянки протягом року часто знімають два, три і більше врожаїв.

У Китаї, внаслідок великого розмаїття кліматичних умов, вирощують понад 50 видів зернових, 60 видів садових культур і 80 видів городини. Головною культурою є рис, друге місце посідає пшениця, третє належить кукурудзі. Серед інших продовольчих культур важливе місце належить просу, гаоляну, вівсу, житу, з коренеплодів – картоплі, батату, з бобових – сої. Китай також один з найвідоміших у світі постачальників багатьох сортів чаю. З технічних культур в країні вирощують бавовник, джут, льон, коноплю. За обсягом збирання тютюну держава посідає перше місце у світі. Серед олійних культур перевага віддається арахісу, кунжуту, соняшнику. Цукроносні культури представлені цукровою тростиною і цукровим буряком. До улюблених садових культур належать цитрусові, ананаси, банани, яблука, груші тощо.

У тваринництві велика увага приділяється свинарству. За поголів’ям свиней Китай посідає перше місце у світі. Крім цього, вирощуються велика рогата худоба, вівці та кози.

Куточок відпочинку

Китай вважають батьківщиною шовківництва. Тутового шовкопряда, з коконів якого одержують шовкові нитки, розводять у південних і східних районах країни.

У господарстві Китаю важливе місце завжди посідало штучне розведення риби у прісних водоймищах. Ці традиції не тільки збереглися, а й останнім часом значно розвинулися. Обсяг продукції штучного вирощування риби виріс майже у 4 рази. Морські мілини теж використовуються для вирощування риби, креветок, молюсків і водоростей. Для розведення риби пристосовують навіть рисові поля.

Успішно розвивається в Китаї туризм, який щорічно приносить 700 млн доларів прибутку. Це й не дивно, адже країна володіє величезним розмаїттям пам’яток культури і прекрасних ландшафтів. За рішенням ЮНЕСКО низка китайських культурних і природних пам’яток взяті під охорону як об’єкти світового значення. Серед них Велика Китайська стіна, Заборонене місто (імператорський палац Гугун династій Мін і Цін), печери Дуньхуань, Музей статуй воїнів і коней династії Цінь поблизу міста Сі Ань, мальовнича гора Тайшань та багато інших. А взагалі під охороною держави у КНР перебуває 240 пам’яток світового значення, а 24 міста оголошені заповідними.

Дві Кореї – дві держави (Корейська Народно-Демократична Республіка і Республіка Корея)

Над східноазіатською землею з’являються перші промені сонця, прокидається давня Країна ранкової свіжості, теперішня Корея. Пробуджується від сну благодатна природа, дзвенять на різні голоси храми, і починається день: на Півночі соціалістичний, у Південній Кореї – капіталістичний. А між двома частинами Країни ранкової свіжості лежить історична 38-ма паралель північної широти. Прикордонна зона навколо неї розділяє колись єдину Корею на дві частини – близькі, але дуже далекі одна від одної. Власне, розділяє вона не тільки країни, а два різних світи, відділяє ринкову економіку від державного планування, відкрите суспільство від закритого. Розділяє вона і єдиний народ, який говорить однією мовою – корейською і має спільну історію.

Корейський півострів і прилегла до нього частина материка, де розташовані дві Кореї, були заселені багато тисячоліть тому. Корейські племена прийшли сюди приблизно три тисячоліття тому. Вважається, що із середини І тис. до н. е. бере початок перша значна корейська держава Давній Чосон – та сама Країна ранкової свіжості (так перекладається її назва). Слово «Корея» з’явилося пізніше, у Х ст. н. е, і пов’язане воно з іменем правителя Корьйо.

На початку нашої ери на її місці утворилися держави Когурьйо, Пекче і Сілла, які сприйняли принесені з Китаю ідеї конфуціанства. Вони стали державою Об’єднана Сілла. В ній поширився буддизм, виросли красиві храми. З Х ст. на корейських землях правили династія Корьйо, а з ХIV ст. – династія Лі. Представники династії Лі наполегливо прагнули позбутися буддизму і навернути населення до конфуціанства.

У 1910-1945 рр. корейці все ще були єдиними, проте перебували під владою Японії, яка нав’язувала їм свою мову, примушувала брати японські імена замість корейських. Після Другої світової війни відбулося історичне роз’єднання країни. Межею стала відома кожному корейському школяреві 38-ма паралель північної широти. На північній частині висадилися радянські війська, а на півдні – американські. В розділеній Кореї було встановлено два окремих адміністративних режими. У 1948 р. вони змінилися двома незалежними урядами, й утворилися дві держави – Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР) зі столицею в Пхеньяні та Республіка Корея (РК), головним містом якої став Сеул. За цими країнами майже одразу закріпилися поширені й нині неофіційні назви Північна Корея (КНДР) і Південна Корея (РК). У 1991 р. обидві країни стали членами ООН.

Центральна магістраль Сеула

До того КНДР і РК встигли повоювати між собою (Корейська війна 1950-1953 рр.), і нині між ними залишається певна напруженість. У чомусь вони все одно схожі, ці різні Кореї, що так намагаються довести світові свою окремішність. Обидві держави є мононаціональними: 99,9 % їхніх громадян належать до корейської нації. У КНДР мешкає близько 24 млн людей, а в Республіці Корея – майже 46 млн. Основна маса корейців сповідує буддизм або конфуціанство, в Південній Кореї поширюється протестантизм. У Північній, хоча і декларується свобода віросповідань та існують різні храми, проте причетність до будь-якої релігії не заохочується. Тих, хто сповідує релігію, навіть зараховують до «ворожого класу». Замість релігії в КНДР проголошена ідеологія «чучхе», що свідчить, з погляду уряду КНДР, про самодостатність північнокорейського народу.

У Північній Кореї практикується розподіл населення (хоч і досить умовний) на кілька прошарків – «основний», «той, що вагається» та ворожий. Остання група розписана з особливою ретельністю і налічує аж 30 видів «ворогів». Серед них – колишні куркулі; особи, виключені з партії, або ще гірше – антипартійні елементи; родини тих, хто втік на Південь, «підозрілі жінки» – колишні шаманки, повії та ін.

Територію півострова обидві країни ділять майже порівну, однак за рахунок материкової частини Північна Корея має більшу площу (121 тис. км ²проти 98,5 тис. км ²). Обидві Кореї омиваються Жовтим та Японським морями, а Південна ще й Корейською затокою. Країни мають різноманітні ландшафти, де знайшлося місце і горам із численним річками, що стрімко несуть свою свіжість, і рівнинним просторам. Майже 70 % Корейського півострова займають гори та плоскогір’я. Вище над рівнем моря піднімається Північна Корея (тут знаходиться і найвища точка півострова – вулкан Пектусан, 2744 м), хоча на долю Південної Кореї гірських мальовничих пейзажів теж вистачає. Саме в гірських районах краще збереглися дикі ліси, де спокійно живуть уссурійські та білогруді ведмеді, рисі, леопарди та інші тварини. В Кореї багато звичних для нас дубів, ясенів, кленів, лип. Проте в деяких місцевостях (особливо це стосується Південної Кореї) є й східні рослини – маньчжурський горіх, бархатне дерево, сосна червона, дерево інхен та інші. На півдні також можна побачити зарості високого бамбука.

На вулицях Пхеньяна

Клімат на Корейському півострові помірний мусонний, лише на крайньому півдні субтропічний. У цілому в КНДР холодніше й більше снігу взимку, а в південні райони РК зима приходить із плюсовими температурами, і за рік випадає значна кількість дощів. На більшій частині Корейського півострова простежуються чотири пори року. Особливо дивовижною є осінь. Корейці поетично називають її «порою червоних кленів».

Якщо 38-ма паралель не може розділити корейську природу, то економіку вона розділяє дуже чітко. Економічна і політична ситуація в цих країнах справді помітно різниться. КНДР тривалий час підтримувала дружні відносини тільки з СРСР та Китаєм, дотримувалася прорадянського курсу. На рейках соціалізму вона залишається і нині, трохи розширивши коло ділових партнерів. Республіка Корея обрала капіталістичний шлях розвитку. Їй довелося довго лікувати економіку, проте тепер вона є квітучою країною, яка швидко нарощує оберти. Північна Корея стала президентською республікою, в якій влада голови держави є майже авторитарною (його, до речі, офіційно називають «улюблений вождь та керівник»). Південна ж обрала парламентську форму правління.

Мешканці Північної Кореї живуть за п’ятирічним планом, під пильним контролем держави, мають безкоштовну медицину, великі черги та невеликий асортимент товарів, тобто всі «принади» недобудованого соціалізму. Жителі Південної Кореї живуть за власним планом, працюють дуже багато, майже без вихідних, і мають лише декілька днів відпустки і повні полиці та високі ціни в магазинах. Саме Південна Корея є автором «корейського економічного дива», вона живе багатше, розвивається швидше, ніж північна сусідка. А грошова одиниця в обох країнах називається однаково – вуна.

У корейському суспільстві сильні традиції конфуціанства, де регламентується сувора ієрархія – і в патріархальній сім’ї, і в державі. Власне, держава розглядається як модель великої сім’ї, і сімейні стосунки проектуються на стосунки в суспільстві. Для корейців характерна підкреслена ввічливість та церемонність, обов’язкові поклони перед старшими за цією ієрархією. Конфуціанська філософія вчить також самодисципліні (вона в Кореї на високому рівні) та вмінню жити й працювати в колективі.

Якщо раніше за економічним рівнем та добробутом людей РК серйозно відставала від КНДР, то нині вона обігнала північну сестру. Республіка Корея перетворилася із бідненької аграрної країни, яка не вміла нічого виробляти, на потужного промислового лева. Тепер обсяги промислового експорту в Південній Кореї перевищують ці показники в КНДР. Щоправда, в північній частині Корейського півострова більше деяких корисних копалин, наприклад вугілля та залізної руди.

Сад загадок

У КНДР промисловість зосереджена в руках держави, в Республіці Корея – у більш «гнучких» руках приватних підприємців. Деякі південнокорейські національні фінансово-промислові об’єднання відомі далеко за межами країни (Самсунг, LG та ін.). У КНДР упродовж багатьох років робиться ставка на важку індустрію, а Республіка Корея постійно намагається розширити промисловий асортимент, акцентуючи увагу на товарах народного споживання. Тож КНДР експортує чорні метали, продукцію машинобудування, хімічної та текстильної промисловості, а Республіка Корея – одяг, взуття, побутову техніку, комплектуючі для електротехніки, автомобілі, мотоцикли та ін.

Відрізняється в Кореї і підхід до сільського господарства. Тоді як у Північній давно провели колективізацію, у Південній земля є приватною власністю або здається в оренду. Улюблена страва всіх північних і південних корейців, – рис. Готується він на парі і доповнюється гострими приправами на основі сої. Обожнюють вони і овочеві страви, особливо кімчхі – салат із білої редьки та китайської капусти. Поширеною за обіднім столом є також морська капуста та інші дари моря (і не дивно – так багато моря навколо). Про традицію вживати в їжу собаче м’ясо, що вже відома всьому світові, корейці делікатно мовчать, і лише в деяких ресторанах (в Південній Кореї) подається суп із собачатини – під зовсім іншими назвами.

В обох Кореях розвинуті такі види спорту, як стрільба із лука, спортивна гімнастика та національна боротьба тхеквондо, яка стала міжнародним видом спорту і здобула популярність у багатьох державах.

На відпочинок набагато легше потрапити саме до Південної Кореї, яка живе більш відкрито і непогано заробляє на туризмі. Вона має пляжі на чистому узбережжі Японського моря, першокласні лижні курорти взимку. А весною туристів запрошують до величезного вишневого саду неподалік якогось монастиря. І в будь-який час пропонують буддійські храми, колорит віддалених селищ та знамениті цілющі женьшеневі настоянки. Поїздку до Північної Кореї значно важче організувати, адже північнокорейське суспільство вважається одним із найбільш закритих і контрольованих у світі. Причому контроль здійснюється скрізь. Наприклад, західні фільми витримують жорсткий контроль і не мають шансів перед більшістю фільмів із солодкаво-патріотичним підгрунтям, що розповідають про переваги соціалістичного способу життя. Зате в Північній Кореї, відповідно до промисловості та сфери обслуговування, розвивається і потужна індустрія розваг із сучасними кінотеатрами, нічними клубами та ін.

На початку нового ХХІ ст. керівники КНДР та Республіки Корея провели зустріч, де обговорювалися проблеми взаємодії та можливого подальшого об’єднання корейського народу. Було здійснено крок назустріч, щоб 38-ма паралель стала просто лінією на карті, а не межею, яка розділяє Країну ранкової свіжості на дві частини.

Кувейт – казковий куточок арабського світу

Кувейт – одна з найзагадковіших арабських країн. Здавалося б, ця земля позбавлена майже всього, що потрібно людині для життя: прісної води тут обмаль, більшу частину території країни займають пустелі. Але це – найбагатша держава в Азії. Кувейтський динар дорівнює майже чотирьом доларам США, це найвагоміша валюта у світі. Кувейт може здивувати і темпами свого розвитку. Порівняйте самі: в 1936 р. в країні працювало лише дві школи, а наприкінці 1990 р. Їх налічувалося понад 1000. Причина того, що Кувейт менш ніж за століття перетворився з відсталої країни на багату державу, завдяки запасам нафти.

Кувейт знаходиться на північному сході Аравійського півострова. З одного боку його огинають води Перської затоки, з двох боків він має сусідів – Саудівську Аравію та Ірак. Рельєф Кувейту переважно рівнинний. Узбережжя майже плоске, центральна частина країни пагориста. Найвища точка – всього 281 м над рівнем моря. Пустелі Кувейту дуже різноманітні. Одні з них кам’янисті, інші – піщані, з дюнами. Вони дуже мальовничі, якщо милуватися ними з вікна машини з кондиціонером або з літака. Але коли людина зустрічається з пустелею сам-на-сам, враження інше. Надмірна спека вдень та холод уночі, нестача води, пилові бурі (місцеві мешканці називають їх «тоз»). Влітку з пустель Аравії постійно дме сухий вітер – «шималь». А іноді тут можна побачити пиловий смерч до 1800 м заввишки.

Річок (у нашому розумінні) немає зовсім. Є тільки ваді – сухі русла, що заповнюються водою лише під час дощів, але дуже швидко пересихають. На узбережжі багато солончаків, що під час зимових дощів перетворюються на солоні озера «себха». Більша частина території країни знаходиться в зоні сухого тропічного клімату. Середня температура в січні становить +11 °C, в липні – +34 °C. У внутрішніх районах іноді трапляються нічні заморозки. Дощі йдуть дуже рідко, кількість опадів за рік в середньому становить лише 100-150 мм. Здавалося б, ніхто не стане жити у таких умовах, але територія Кувейту була заселена вже в III тис. до н. е. За часів імперії Александра Македонського (кінець IV ст. до н. е.) тут існувало укріплене грецьке місто та морський порт. У VII ст. н. е. країна ввійшла до Арабського халіфату. З XIII по XV ст. країною, що звалася у ті часи Курейном, правили шейхи місцевих арабських племен бені хаджар, бені халед, бені мутей, бені кааб. На початку XVI ст. португальці неодноразово намагалися зробити Курейн своєю колонією, але країна, опираючись на Османську імперію, відстояла свою незалежність. Але згодом замість португальців прийшли французи, голландці та англійці. Їх приваблювала дуже зручна затока Кувейт, яка відкривала шлях до Аравійського півострова і давала змогу контролювати значну частину торгових шляхів. Утім, правителі арабських племен, що населяли Кувейт, надавали перевагу у партнерських відносинах мусульманським сусідам. Хоча країна кілька разів офіційно входила до складу мусульманських держав, вона зберігала автономне правління й арабську мову.

Сучасна архітертура Кувейту

За часів правління шейха Баррака аль-Хаміда (1669-1682 рр.) була побудована сучасна столиця країни – Ель-Кувейт. Це було добре захищене портове місто. А коли влада перейшла до шейха Садуна аль-Хаміда, в Кувейті розпочався період розквіту. Цей мудрий і талановитий правитель провадив розумну політику, яка дала йому змогу зберегти добрі відносини з сусідами. До країни переселилися нові арабські племена, найвпливовішим серед яких було плем’я бені атбан. Саме з цього племені походить славетний рід ас-Сабахів, який відіграв чи не головну роль у подальшому розвитку Кувейту. В 1756 р. шейх Сабах ібн Джабер ас-Сабах об’єднав усі племена, що жили на території Кувейту, в єдину державу – емірат Кувейт. Після цього столиця була обнесена кам’яною стіною.

Наприкінці XVIII ст., після встановлення кувейтськими емірами дружніх відносин з Великою Британією, в Ель-Кувейті відкрилася факторія Ост-Індійської торговельної компанії. Але до кінця XIX ст. країна залишалася під протекторатом Османської імперії. Потім ситуація змінилася: Кувейт підписав-таки угоду з Великою Британією і став незалежним князівством під її протекторатом. Англійці отримали право на будівництво залізниці від Басри до Ель-Кувейту, а потім – виняткові права на видобування та перевезення нещодавно відкритої кувейтської нафти.

У 1918-1922 рр. Кувейт було втягнуто до конфліктів з Іраком та Недждом, але за допомогою англійців усі суперечливі питання було вирішено. На кордонах з Недждом та Іраком були створені нейтральні території, по яких могли вільно переміщатися кочівники. Трохи пізніше Ірак віддав Кувейту кілька островів у гирлі річки Шатт-ель-Араб. Ціна за дипломатичну допомогу була дуже високою: аж до 1961 року Кувейт залишався британською колонією. Визнання незалежності Кувейту відбувалося зовсім не просто. Потрібна була військова підтримка ООН та Ліги арабських держав, щоб Ірак відмовився від зазіхань на кувейтські території. Але врешті-решт країна стала повноправним партнером не тільки арабських, але й багатьох європейських держав, її було визнано.

У 1960-1970 рр. розпочався період швидкого розвитку Кувейту за рахунок продажу нафти. Кошти, які отримувала держава, йшли на розвиток економіки та соціальної сфери, допомогу мусульманським країнам. Частина їх осідала у західних країнах у вигляді інвестицій, оскільки кувейтський уряд добре розумів, що запаси нафти коли-небудь скінчаться, а інших ресурсів в країні немає. Кувейт – єдина країна у світі, у якій створено «Фонд майбутніх поколінь», що має забезпечити достойний рівень життя нащадкам сучасних кувейтців.

У 1990-1991 рр. Ірак зробив ще одну спробу захопити Кувейт. Але вона також закінчилася поразкою. Ця військова операція мала назву «Буря в пустелі». Хоча країна зазнала страшних збитків: було підпалено 700 нафтових свердловин, зруйновано багато громадських об’єктів, – уже через три роки після війни Кувейт відновив експорт нафти в повному об’ємі, відродив промисловість. Після цього нападу кувейтський уряд підписав договір про військову допомогу із США, Великою Британією, Францією та Росією.

Кожен із нащадків Ас-Сабахів щомісяця отримує по 1000 динарів – тільки за те, що він належить до цього роду, представники якого й досі стають монархами Кувейту. До речі, про виняткове право нащадків знаменитого Мубарака ас-Сабаха займати кувейтський престол зазначено в Конституції Кувейту.

Нині Кувейт – багата країна, яка дбає про своїх громадян. За навчання дітей та молоді платить емір. Тому багато хто обирає навчання за кордоном у найпрестижніших університетах світу. Тим, хто одружується, держава будує власний дво– або триповерховий будинок. А поки молоді стоять у черзі на житло (це займає близько трьох років), емір сплачує їм по 150 динарів щомісяця на оренду квартири.

Будь-який громадянин Кувейту може записатися на прийом до еміра і поскаржитися йому на свої проблеми. Усі громадяни Кувейту також мають пільги на водопостачання та електроенергію (до речі, вся вода в Кувейті має «штучне» походження: її добувають з морської води шляхом опріснення). Військова служба не схожа на нашу: кожен чоловік віком від 21 до 45 років має раз на рік проходити службу в армії. Вона триває місяць. Під час служби кувейтські солдати та офіцери живуть удома, а до місця служби приїжджають на власних автомобілях.

Видобуток нафти в морі

Усе населення Кувейту складається з кількох категорій (про належність до певної категорії ставлять особливу позначку в паспорті). Перша категорія – це чоловіки, які є нащадками найстаріших родів Кувейту. Вони мають право обирати членів парламенту (Кувейт – обмежена монархія) і бути обраними до парламенту. Пільги в цих громадян – найбільші. Далі йдуть просто громадяни Кувейту (також тільки чоловіки, жінки зовсім не беруть участі в громадському житті), прав та пільг у них значно менше. Чи не на останньому місці стоять бедуїни, які й нині надають перевагу традиційному способу життя: пасуть верблюдів, переходячи від оазису до оазису. Їм сплачують певні гроші зі скарбниці еміра, щоб вони могли купити собі необхідні товари, надають у разі необхідності медичну допомогу, але ставляться до них як до варварів і до правління державою не допускають. Утім, бедуїни і не бажають жити в столиці у квартирах. Пустеля – їхнє життя, і воно залишиться незмінним навіть тоді, коли запаси нафти будуть вичерпані (на думку експертів, це станеться не менше ніж через сто років).

Крім нафти, економіка Кувейту базується на виробництві хімічних добрив, цементу. Є тут підприємства з обробки металу і автомобілебудування. Сільське господарство представлене оазисним землеробством та кочовим тваринництвом. Добре розвинене морське рибальство, добування перлин.

Для важкої та некваліфікованої праці в Кувейті наймають іноземних робітників. Це значно дешевше, ніж купувати дорогу техніку, крім того, скажімо, землекопні роботи часто потрібно проводити обережно, щоб не пошкодити кабелі та трубопроводи. Цікаво, що колись у давнину, коли кондиціонерів ще не було, був виданий закон: якщо температура повітря становить понад +50 °C, усі працівники звільняються від роботи. Цей закон діє й тепер. Та оскільки додатковий вихідний отримують і працівники офісів та міністерств, країна зазнавала неабияких збитків, тож було знайдено дуже незвичайне розв’язання цієї проблеми: метеорологам дали вказівку не реєструвати температуру вище +50 °C у робочі дні. Тому вже багато років «температурні рекорди» в Кувейті припадають на п’ятницю (офіційний вихідний день) та мусульманські свята.

Ель-Кувейт

Туристи нечасто приїздять до Кувейту. А коли все ж таки відвідують цю країну, зазвичай знайомляться тільки з її столицею. В Ель-Кувейті (31 тис. мешканців) знаходиться Національний музей, де можна побачити прекрасну археологічну та етнографічну колекції, музей Ісламського мистецтва, університет. Тут можна відвідати один із найкращих ринків перлин і навіть самому спробувати дістати їх з дна моря. За межами кувейтської столиці знаходяться два морські курорти – мис Ас-Зуур та Хийран. Там є все необхідне для любителів водного спорту і пляжного відпочинку.